ЕФЕКТИВНЕ УРЯДУВАННЯ ЯК ЧИННИК СТАБІЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ : Эффективное управление как фактор СТАБИЛЬНОСТИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • ЕФЕКТИВНЕ УРЯДУВАННЯ ЯК ЧИННИК СТАБІЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
  • Альтернативное название:
  • Эффективное управление как фактор СТАБИЛЬНОСТИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ
  • Кол-во страниц:
  • 370
  • ВУЗ:
  • ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО
  • Год защиты:
  • 2012
  • Краткое описание:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

    На правах рукопису


    БЕРЕЗА Анатолій Валентинович

    УДК 321.015


    ЕФЕКТИВНЕ УРЯДУВАННЯ ЯК ЧИННИК СТАБІЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ


    Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    доктора політичних наук

    Науковий консультант –
    доктор політичних наук, професор,
    член-кореспондент НАПрН України
    Кресіна Ірина Олексіївна




    Київ – 2012










    ЗМІСТ


    Вступ …………………………………………………………………….. 4
    Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження взаємозв’язку ефективності урядування й стабільності політичної системи ………… 15
    1.1. Наукові підходи до дослідження стабільності політичної системи.... 16
    1.2. Ефективність як ключова характеристика системи урядування ….. 27
    1.3. Чинники стабільності та ефективності у функціонуванні політичної системи ……………………………………………………………………....... 64
    Висновки до Розділу 1.......…………………………………………………… 71
    Розділ 2. Сучасні тенденції у реформуванні публічної влади ………. 73
    2.1. Особливості сучасних вимог до діяльності державного апарату….. …. 74
    2.2. «Оринковлення» держави концепцією Нового публічного управління……………………………………………………………………... 87
    2.3. Основні етапи становлення та розвитку концепції мереж…………...... 101
    2.4. Належне урядування як міжнародний стандарт діяльності органів публічної влади………………………………………………………………... 117
    2.5. Адаптація наздоганяючими державами зарубіжного досвіду реформування…………………………………………………………………. 136
    Висновки до Розділу 2………………………………………………………... 148
    Розділ 3. Перспективи і загрози використання новітніх технологій у діяльності органів публічної влади……………………………………... 150
    3.1. Формування і розвиток концепції електронної демократії……………. 150
    3.2. Інформаційно-комунікаційні чинники трансформації органів виконавчої влади……………………………………………………………… 179
    Висновки до Розділу 3………………………………………………………... 222
    Розділ 4. Ефективність як оптимізація процесу прийняття політико-управлінських рішень…………………………………………… 218
    4.1. Основні підходи до процесу прийняття політико-управлінських рішень………………………………………………………………………….. 220
    4.2. Громадські ради та аналітичні центри як ефективні способи залучення громадян до участі у політичних процесах…………………… 242
    Висновки до Розділу 4………………………………………………………... 258
    Розділ 5. Шляхи забезпечення стабільності політичної системи в Україні………………………………………………………………………… 260
    5.1. Основні періоди політичної нестабільності в Україні…………………. 260
    5.2. Діяльність органів публічної влади: удосконалення конституційного механізму……………………………………………………………………… 271
    5.3. Реформи в системі виконавчої влади як чинник стабілізації політичної системи……………………………………………………………. 288
    Висновки до Розділу 5………………………………………………………... 304
    ВИСНОВКИ………………………………………………………………….. 306
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….. 316
    ДОДАТКИ …………………………………………………………………….. 367







    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження. Пошук шляхів і методів стабілізації політичної системи, знаходження оптимального балансу між змінами та збереженням цілісності системи завжди перебували у центрі уваги як дослідників суспільно-політичних процесів, так і державних діячів. Актуальність даної проблеми на сучасному етапі розвитку Української держави зумовлена низкою чинників. По-перше, це складна політико-економічна ситуація, адже, незважаючи на двадцятирічний досвід трансформаційних перетворень, Україна досі не визначилася із найбільш адекватною формою свого інституційного устрою, про що свідчить активізація роботи щодо вдосконалення Основного Закону країни. Уповільнення темпів економічного розвитку, що стало загальносвітовою тенденцією, змушує уряди багатьох держав скорочувати фінансування державних програм у соціальній сфері та оптимізувати витрати на утримання державного апарату. По-друге, це еволюційний розвиток суспільства та інституту держави на тлі поглиблення глобалізаційних процесів та посилення впливу нових технологій на життя конкретного індивіда та соціуму загалом.
    Відповідь на нові виклики, що стоять перед державою як такою, та вирішення проблем, характерних для сучасної України, слід шукати у виробленні нових підходів до процесу управління суспільним розвитком, розробці нової моделі взаємодії як між різними гілками влади, так і між державою та громадянами. Аналіз еволюції парадигм організації діяльності державного апарату свідчить, що ефективність його діяльності залежить не стільки від запозичення підходів, характерних для приватного сектора, скільки від залучення до процесу прийняття та реалізації політичних рішень усіх зацікавлених сторін, котрі представляють як державу, так і громадянське суспільство, що й передбачається концепцією ефективного урядування.
    Всебічна та радикальна реформа публічного управління в Україні є незаперечним політичним пріоритетом, який відіграватиме вирішальну роль у безперервному перебігу інших нагальних економічних та соціальних перетворень. Збільшення учасницької компоненти, що передбачено сучасними підходами до здійснення адміністративної реформи, дає змогу підвищити ступінь легітимності органів державної влади, зменшити опір нововведенням та скоротити затрати на здійснення реформ у різних сферах.
    Україна неповною мірою використовує стабілізаційний потенціал системи публічного управління, що, як свідчить аналіз зарубіжної практики, залежить від оптимальної організаційної структури (що пропонується концепцією Нового публічного управління, теорією урядових мереж), використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (електронного уряду, електронного голосування) та змістовного наповнення управлінського процесу (процедури і методів прийняття політико-управлінських рішень, кола учасників цього процесу). Невдачі з реалізацією адміністративної реформи, модернізацією публічного управління в Україні пов’язані з відсутністю комплексного підходу, який би дав змогу оцінювати наслідки кроків реформаторів не в одній конкретній сфері, а у масштабі всього суспільства.
    Оптимізація системи органів виконавчої влади в умовах демократичних перетворень, приведення її у відповідність до сучасних світових стандартів і формування адекватної національним інтересам і політико-правовим традиціям дійової, ефективної системи державної влади є одним з пріоритетних напрямів дослідження у політичній науці, правознавстві, державному управлінні.
    Дослідження стабільності політичних систем має досить тривалу історію. За часів античності Платон та Арістотель вбачали умови її досягнення у підтриманні миру і гармонії у суспільстві. У XIX ст. проблематика стабільності політичної системи активно розроблялася такими вченими, як М. Вебер [42; 43], Е. Дюркгейм [87], В. Парето [189] та Т. Парсонс [190; 472]. Виявленням чинників стабільності політичної системи присвячено праці сучасних зарубіжних дослідників: Г. Алмонда та С. Верби [6], В. Банса [286], М. Вагіна, В. Виноградова [231], О. Галкіна [59], Н. Лумана [160] та вітчизняних учених І. Гороховського [58], І. Кіянки [126], Ю. Сурміна [234], Т. Сичової [226]. Різноманітні аспекти взаємозв’язку між трансформаційними змінами і стабільністю політичної системи розкриті у працях таких учених, як С. Гантінгтон [7] , Р. Даль [317], Р. Дарендорф [67] , Ж. Лейн [127], Х. Лінц [271], С. Ліпсет [158], А. Макаричев [162] , Ф. Фукуяма [261], та вітчизняних політологів М. Будника [33], В. Колюха [139], М. Михальченка [63] , Ф. Рудича [195; 220] та ін. Визначенням природи виконавчої влади, встановленням її політико-правової суті, соціальної природи, пошуками її найбільш оптимальної організації займалися як зарубіжні (Г. Атаманчук [8; 9] , П. Данліві [3324 333] , Б. Джессоп [398-402], У. Дречслер [328; 329], У. Кікерт [408; 409], Ч. Ліндблом 427; 428], У. Ніскансен [460-463], Г. Пітерс [193; 473; 474], Ю. Тихомиров [238-240], П. Хіртс [384; 385]), так і вітчизняні дослідники. Зокрема, В. Авер’янов [2;3], О. Андрійко [1], А. Коваленко [71; 131], І. Коліушко [132-136], Н. Нижник [4; 179], В. Ребкало [76], С. Телешун [195], В. Тертичка [237] розглядали ці питання у контексті адміністративної реформи, В. Горбатенко [257], М. Розумний [219] – у зв’язку із модернізацією політичної системи, І. Грицяк [60], М. Іжа [118], Л. Приходченко [204] – з точки зору використання зарубіжного досвіду. На важливість взаємодії між державою та громадянським суспільством у процесі прийняття політичних рішень та реалізації державної політики вказують у своїх працях Л. Кочубей [147-149], І. Кресіна [71; 78; 194; 235], В. Цвих [256] та ін. На необхідності переосмислення традиційних підходів до демократії у зв’язку з появою нових форм організації взаємодії у суспільстві завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям наголошують Л. Белініс [13], С. Бойчук [30], М. Вершинін [45; 46], А. Дегтярьов [68], М. Демкова [70], А. Етціоні [342-344], О. Картунов, М. Кастельс [121; 303], Л. Лойко [71], Й. Масуда [444], Г. Рейнольд [486], Р. Родес [487-489], В. Сергєєв [225], Л. Сморгунов [228-230], О. Соснін, І. Хочь [262] та ін.
    Однак розгляд стабільності політичної системи, з точки зору діалектики ефективності урядування та діяльності її інститутів, є відносно новим явищем. Такий підхід дасть змогу визначити проблемні точки у функціонуванні вітчизняної політичної системи, з’ясувати природу їх виникнення та дати рекомендації щодо їх уникнення в майбутньому. Важливого значення для розвитку політичної науки в Україні набуває і вивчення підходів зарубіжних фахівців до здійснення реформи публічного управління, з’ясування можливостей використання зарубіжного досвіду. Адже західні країни намагаються максимально повно використовувати здобутки інформаційно-комунікаційних технологій у системі урядування, що також може підказати оптимальний шлях впровадження технологій електронного урядування в Україні. Потребують певної модернізації уявлення про нерозривність розвитку управлінських систем і трансформацій у соціальній, економічній, технологічній сферах, про зростання ролі учасницького компонента у процесі прийняття суспільно значущих рішень. Актуальність дослідження зумовлена і необхідністю осмислення складних управлінських процесів у сучасному суспільстві, зумовлених розвитком уявлень про місце і роль держави у глобалізованому світі, переосмислення процесів взаємодії як між громадянами, так і між громадянами та державою в результаті появи нових інформаційно-комунікаційних технологій, визначення нових соціальних тенденцій, що справлятимуть вирішальний вплив на функціонування суспільства та держави у найближчому майбутньому.
    Ці та інші чинники зумовили актуальність теми даного дисертаційного дослідження, його мету, завдання, методологічний інструментарій.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Політико-правові проблеми адміністративно-територіальної реформи в Україні» (номер держреєстрації PK 0106 U 012122), «Правові засади оптимізації адміністративно-територіального устрою України» (номер держреєстрації PK 0110 U 008114) і завершена в повному обсязі. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 20 травня 2010 р. (протокол № 7).
    Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення можливостей концепції та практики ефективного урядування для досягнення стабільності політичної системи.
    Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
    - визначити поняття та з’ясувати місце і роль ефективного урядування у забезпеченні стабільності політичної системи, окреслити шляхи її підвищення;
    - дослідити особливості трансформації бюрократичної моделі управління у ХХ ст., вказати на основні виклики, що стоять перед нею у ХХІ ст.;
    - дати наукове обґрунтування необхідності переходу до нових моделей урядування в умовах глобалізації;
    - проаналізувати стан розробки критеріїв ефективності управлінських систем у вітчизняній та зарубіжній політичній науці;
    - визначити зміст та основні цілі сучасних адміністративних реформ у розвинених країнах та новосторених державах;
    - концептуалізувати відмінності управлінської діяльності у державному та приватному секторах на основі аналізу результатів реалізації концепції Нового публічного управління;
    - здійснити комплексний аналіз впливу нових інформаційно-комунікаційних технологій на функціонування політичної системи, перспектив їх використання у діяльності органів державної влади, демократичних політичних інститутів;
    - проаналізувати зарубіжний досвід запровадження електронного уряду та адаптації молодими державами управлінської практики розвинених демократичних країн;
    - визначити причини нестабільності політичної системи України, вказати шляхи їх нейтралізації завдяки впровадженню механізмів ефективного урядування;
    - окреслити основні завдання реформування публічної влади в Україні для досягнення високої стабільності політичної системи.
    Об’єктом дослідження є політична система.
    Предметом дослідження є ефективне урядування як чинник стабільності політичної системи.
    Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система філософських, загальнонаукових і спеціальних методів та підходів. У дослідженні використані як класичні загальнонаукові методи (компаративний, історичний), так і спеціальні підходи, характерні для некласичної (системний, структурно-функціональний та ін.) та посткласичної науки (синергетичний). Розмежування наукових підходів досить умовне, позаяк вони є взаємодоповнюючими. Діалектичний метод дав змогу відстежити еволюцію підходів до ефективності урядування, яка вимірювалася спочатку в кількісних показниках, пізніше почали домінувати якісні параметри й на сучасному етапі застосовується комплексний підхід (сформований на основі синергетичного методу) до її характеристики. Застосування порівняльно-політологічного методу дало змогу виділити спільні та відмінні риси, характерні для реформ публічного управління у різних країнах. За допомогою історичного методу здійснено періодизацію реформ публічної влади та показано еволюцію наукових підходів до розуміння ефективності урядування, ролі держави в умовах глобалізації, вимог до діяльності управлінського апарату, визначити основні етапи політичних криз в Україні та їх причини. Завдяки методологічному інструментарію системного підходу в роботі представлено комплексний підхід до аналізу управлінського процесу з точки зору організаційного забезпечення, змістовного наповнення (механізмів прийняття рішень) у загальному контексті зміни ролі держави у житті сучасного суспільства. Використання структурно-функціонального методу дало змогу виявити особливості здійснення ефективного урядування, його місце у забезпеченні стабільності політичної системи. Інституційний та неоінституційний методи були використані для виявлення залежності змісту політико-управлінських рішень від того, яким інститутом, органом державної влади вони приймаються. Синергетичний метод дав змогу поєднати аналіз практичної необхідності здійснення реформи публічної влади відповідно до нових вимог, що стоять перед державою, з розвитком наукових уявлень про оптимальні способи прийняття політико-управлінських рішень. Індукція, дедукція та наукове абстрагування сприяли встановленню особливостей впровадження нових управлінських концепцій у новостворених державах.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана дисертація є першим у вітчизняній політичній науці комплексним дослідженням взаємозв’язку між стабільністю політичної системи та ефективністю урядування як злагодженої діяльності всіх учасників політичного процесу. У межах здійсненого дослідження сформульовано низку теоретичних положень і висновків, зокрема:
    уперше:
    – визначено ефективне урядування як процес координації зусиль держави та інститутів громадянського суспільства, що має організаційний (система публічної влади), змістовний (механізм прийняття рішень) і технічний аспекти (використання інформаційно-комунікаційних технологій для залучення максимальної кількості акторів до процесу вироблення і реалізації політико-управлінських рішень), для досягнення суспільного прогресу і забезпечення стабільності політичної системи;
    – концептуалізовано процес реформування системи публічної влади і виявлено такі основні сучасні тенденції: 1) поліпшення якості державних послуг і механізму їх розподілу; 2) вдосконалення організаційних структур і діяльності органів публічного управління; 3) впровадження інформаційних технологій; 4) децентралізація публічного управління; 5) приватизація державного сектора. Доведено, що реалізація цих тенденцій у реформуванні створює передумови для запровадження ефективного урядування, нівелює дестабілізаційні чинники політичної системи;
    – виявлено основні чинники невідповідності методів діяльності приватного сектора, представлених у концепції Нового публічного управління, у функціонуванні органів публічної влади: редукція функцій державного апарату до ролі приватного підприємства з обслуговування громадян-клієнтів; невідповідність між запитами споживачів-громадян та пропозицією товарів і послуг у державному секторі; організація державної служби за принципом фрагментарності, а не як єдиної системи державного апарату; відсутність вагомих результатів у зменшенні затрат на утримання державного апарату та неспроможність подолати фінансову кризу;
    – визначено позитивний вплив реалізації на практиці теорії мереж та їх можливі загрози для стабільності політичної системи, утвердження демократичних політичних інститутів. Управлінські мережі можуть сприяти забезпеченню стабільності політичної системи та демократизації публічного управління шляхом: 1) створення проміжного рівня субеліт, які стануть викликом для домінуючих еліт і посилять конкуренцію всередині них; 2) зміцнення вертикальних організаційних зв’язків між представницькою демократією, що функціонує згори донизу, та формами безпосередньої демократії, представленими у громадянському суспільстві; 3) посилення демократичної легітимності через активізацію політичної участі та збільшення важелів впливу на політичну систему; 4) збільшення простору для проведення переговорів у суспільстві. Підвищити ступінь легітимності управлінської мережі можна шляхом контролю з боку демократично обраних політиків, максимального представництва усіх акторів політичного процесу, посилення відповідальності перед громадянами та дотримання спільно узгоджених демократичних норм;
    – концептуалізовано основні етапи розвитку концепції мереж урядування; встановлено, що на відміну від першого етапу, представленого теоріями взаємозалежності, керованості, інтеграції, управлінського мистецтва, для другого етапу характерне критичне осмислення впливу цих ідей на трансформацію демократичних політичних інститутів, пошук шляхів зміцнення демократичного потенціалу мереж;
    удосконалено:
    – аргументацію про провідну роль ефективності діяльності органів державної влади у забезпеченні стабільності політичної системи. Впровадження ефективного урядування, що робить акцент на учасницькій складовій, легітимує спільно прийняті рішення, сприяє вдосконаленню процесу управління суспільними процесами, підвищуючи його результативність – здатність досягати поставлених цілей з урахуванням потреб учасників. Відтак визначальним чинником стабільності політичної системи є ефективне урядування;
    – визначення позитивних і негативних наслідків запозичення зарубіжного досвіду адміністративних реформ. Держави Східної Європи не змогли адекватно оцінити свої потреби та ресурси: запозичення стратегій не є чисто технічним процесом, слід враховувати політичні традиції конкретного суспільства; перспектива членства в ЄС на перших етапах стимулювала перехід до ефективного урядування, але втратила своє значення із вступом в організацію. Реформа здійснювалася непослідовно і несистемно через брак політичної волі;
    – розуміння шляхів запровадження електронного урядування, зокрема на прикладі країн, що досягли значних успіхів у цій сфері, розкрито зміст двох стратегій запровадження електронного уряду на практиці: 1) ситуативне впровадження інструментів електронної демократії; 2) розробка комплексної програми впровадження електронного урядування у різних сферах суспільного життя та її послідовна реалізація із належним фінансовим забезпеченням;
    отримали подальший розвиток:
    - дослідження еволюції бюрократичної моделі управління, її трансформації в результаті переосмислення ролі держави (поява у неї нових функцій та завдань), під впливом процесів глобалізації (розмивання національного суверенітету) та інформатизації (формування постіндустріального суспільства, нових форм соціальної взаємодії – мереж);
    - підходи до визначення критеріїв ефективності діяльності органів державної влади на національному (орієнтація на задоволення потреб громадян) та глобальному рівнях (конкурентноздатність держави на світовій арені); виявлено зміщення акцентів з ефективного розподілу ресурсів на ефективність координації соціальної взаємодії, запровадження якісних параметрів оцінювання;
    - вивчення способів та шляхів модернізації вітчизняної системи публічної влади, переходу до ефективного урядування, впровадження електронного уряду, які включають заходи щодо уникнення їх можливих негативних наслідків, нейтралізації дестабілізаційних чинників у політичній системі, щодо вдосконалення механізму поділу влади.
    Практичне значення одержаних результатів визначається їх актуальністю, новизною і висновками. Теоретична цінність положень дисертації полягає не тільки в узагальнюючому, а й дискусійно-постановочному характері. Висновки та рекомендації, сформульовані у роботі, дають можливість поглибити концептуальні засади дослідження управлінських процесів у державі, шляхи зміцнення стабільності політичної системи. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі, викладанні політології, конституційного права, державного управління; у практичній діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій.
    Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й рекомендована до захисту у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні висновки і пропозиції дисертанта були представлені на наукових конференціях: міжнародному науковому семінарі «Дні порівняльного правознавства» (8-11 квітня 2009 р., м. Київ); П’ятих Курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональні виміри» (м. Київ, 6 жовтня 2009 р., стаття опублікована); десятому міжнародному науковому конгресі «Державне управління та місцеве самоврядування (м. Харків, 26 березня 2010 р.); міжнародній науковій конференції «Шості юридичні читання» (м. Київ, 22-23 квітня 2010 р.); всеукраїнській науковій конференції ад’юнктів, аспірантів та здобувачів «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Львів, 24 вересня 2010 р., тези опубліковано); Рішельєвських академічних читаннях «Модернізація державного управління, державної служби і кадрова політика» (м. Одеса, 15 – 17 вересня 2010 р., тези опубліковано); Шостих Курасівських читаннях «Виборча система в Україні: теоретичні виміри і суспільні реалії» (м. Київ, 7 жовтня 2010 р., стаття опублікована); третій міжнародній науковій конференції «Компаративістські читання» (м. Львів, 29-30 квітня 2011 р.); Сьомих юридичних читаннях (м. Київ, 19-20 травня 2011 р., тези опубліковано); Сьомих Курасівських читаннях «Політична модернізація в Україні: перспективи та ризики» (м. Київ, 4 жовтня 2011 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції «Національне та міжнародне право як інструменти забезпечення державної та глобальної стабільності» (м. Львів, 25-26 листопада 2011 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми становлення і розвитку правової системи України» (м. Харків, 25-26 листопада 2011 р.); Третій міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Сучасний стан і перспективи розвитку держави і права» (м. Дніпропетровськ, 9-10 грудня 2011 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Сучасне право та законодавство: новий погляд» (м. Запоріжжя, 14 грудня 2011 р.); всеукраїнській науковій конференції молодих вчених «Проблеми вдосконалення та кодифікації законодавства України на сучасному етапі» (м. Київ, 11 квітня 2012 р., тези опубліковано).
    Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 31 науковій праці: одній індивідуальній та двох колективних монографіях, 22 наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях з політичних наук, та 6 тезах виступів на науково-практичних конференціях.
    Структура та обсяг дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дисертаційного дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається з п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (539 найменувань) та додатків. Загальний обсяг – 370 сторінок, із них основний текст – 320 сторінок, список використаних джерел – 46 сторінок, додатки – 4 сторінки.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    1. Ефективне урядування – це процес координації зусиль держави та громадянського суспільства, що має організаційний (система публічної влади), змістовний (механізм прийняття рішень) і технічний аспекти (використання здобутків інформаційно-комунікаційних технологій для залучення максимальної кількості акторів до процесу вироблення і реалізації політико-управлінських рішень), для досягнення суспільного прогресу і забезпечення стабільності політичної системи. Поява такого підходу стала результатом переосмислення ролі держави та управлінського апарату в житті сучасного суспільства, посилення глобалізаційних тенденцій та появи нових засобів комунікації, що значно розширюють можливості участі громадян у процесі прийняття рішень.
    2. Стабільність політичної системи є похідною від ефективності діяльності її інститутів, насамперед управлінських. Якщо раніше дослідники вважали за необхідне виділяти ефективність і легітимність як ключові чинники стабільності, то з утвердженням ефективного урядування, що передбачає широке залучення усіх зацікавлених акторів до процесу прийняття і реалізації політико-управлінських рішень, легітимність відходить на другий план.
    По-перше, активна участь громадян у державних справах свідчить про високий рівень довіри до політичного режиму.
    По-друге, широке коло учасників процесу прийняття рішень легітимує спільно прийняті рішення, сприяє вдосконаленню процесу управління суспільними процесами, підвищуючи його результативність – здатність досягати поставлених цілей з урахуванням потреб учасників. Відтак визначальним чинником стабільності політичної системи є ефективне урядування.
    3. Протягом ХХ ст. відбувся парадигмальний зсув у розумінні ефективності й продуктивності бюрократичного апарату держави, зумовлений, по-перше, відходом від механістичного розуміння управлінських процесів; по-друге, акцентом не на ефективному розподілі ресурсів, а на ефективній координації соціальної взаємодії; по-третє, актуалізацією соціальної взаємодії у ході прийняття і реалізації рішень, запровадженням якісних критеріїв їх оцінки. Використання виключно методів економічного аналізу для діяльності управлінських органів держави не змогло повною мірою врахувати особливості діяльності органів публічної влади, що пропонувалося концепцією Нового публічного управління, і прискорило формування нових критеріїв ефективності, які враховують важливість участі, координації, консенсусу, характерних для урядування.
    4. У зв’язку зі зміною ролі держави та поглибленням процесів глобалізації ефективне урядування вийшло за рамки національних держав і стало об’єктом уваги міжнародного співтовариства та наднаціональних організацій, зокрема Європейського Союзу. З одного боку, це зумовило появу методологічних суперечок щодо критеріїв, способів оцінки результатів діяльності органів публічної влади. З іншого боку, це стимулювало уряди до пошуку нових інструментів підвищення результативності своєї діяльності та адаптації зарубіжного досвіду. Загальновизнаним міжнародним показником якості державного управління є Індекс людського розвитку, розроблений ООН. У 2011 р. Україна ввійшла до групи країн з високим рівнем людського розвитку, однак, незважаючи на позитивну динаміку останніх років, діяльність органів державної влади України є недостатньо ефективною.
    5. Ускладнення суспільних процесів, швидкі темпи глобалізації, трансформація ролі держави у сучасних умовах та поява нових інформаційно-комунікаційних технологій вимагають переходу до нового покоління показників ефективності, здатних враховувати комплексність та надавати детальну інформацію з окремих питань.
    Незважаючи на певні методологічні недоліки, міжнародні оцінки ефективності публічного управління дають змогу громадянам оцінювати діяльність органів державної влади не тільки у вузькому контексті (виконання взятих зобов’язань, підвищення рівня задоволеності послугами, що надаються державою, врахування потреб населення), а й більш глобальному – співставляючи ситуацію в різних країнах, стимулюючи таким чином національні уряди переймати кращі практики управління. Більше того, належна якість управлінських процесів є одним із основних критеріїв членства держав у регіональних організаціях, зокрема Європейському Союзі.
    6. Протягом XX ст. відбулася докорінна трансформація в розумінні цілей діяльності органів державної влади, перехід від мінімалістської до моделі максимальної держави, яка, крім вирішення базових завдань, бере на себе виконання безлічі додаткових соціально-економічних функцій.
    Класична модель професійного управлінця М. Вебера у поєднанні з чисельним і структурно-функціональним розростанням адміністративного апарату була домінуючою для національних систем публічного управління до 1980-х років. Вона сприяла формуванню нової, придатної для використання в складних індустріальних та постіндустріальних суспільствах моделі організації адміністративної системи держави. Однак, незважаючи на її переваги та історичне значення, ступінь її ефективності не відповідає вимогам сучасності. Функціонування таких адміністративних систем супроводжується появою численних патологій – надмірним формалізмом, корупцією, соціальним відчуженням, марнотратством, розмиванням відповідальності, а їх розвиток визначається не стільки реальними суспільними потребами, скільки логікою діяльності бюрократичного апарату, що прагне максимізувати свою чисельність та бюджет.
    7. Основними напрямами модернізації управлінської системи є, по-перше, поліпшення якості державних послуг і механізму їх розподілу. Це досягається шляхом запозичення методів приватного сектора для оцінки результативності роботи органів виконавчої влади (концепція тотального управління якістю); використання критеріїв, розроблених міжнародними організаціями (ООН, Світовим банком, європейськими організаціями); проведення незалежними аналітичними центрами функціонального обстеження органів державної влади; створення реєстру державних послуг тощо.
    По-друге, вдосконалення організаційних структур і діяльності органів публічного управління, розвиток партнерських відносин між державним і приватним секторами.
    Досвід роботи урядів багатьох країн підтвердив нову тенденцію в публічному управлінні – заміну вертикальних адміністративних структур на горизонтальну мережу автономних державних організацій, що виконують певні завдання. Також використовуються нові механізми - контрактне управління, державно-приватне партнерство, внутрішній і зовнішній аудит тощо.
    По-третє, впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, які за дотримання низки умов сприяють підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та його окремих ланок.
    По-четверте, децентралізація публічного управління, яка може набувати двох форм – передачі окремих повноважень (функцій) на нижчий рівень управління при збереженні централізованої влади; створення автономних структур, що мають у своєму розпорядженні власні ресурси для виконання покладених на них завдань. У результаті формуються сприятливіші умови для поліпшення обслуговування населення і підвищення ефективності рішень, які приймаються державними органами. Неодмінними вимогами при децентралізації є фінансова самостійність і відповідальність.
    По-п’яте, приватизація державного сектора. Наймасштабніші заходи щодо приватизації державних підприємств проводяться у державах, де взято курс на значне скорочення державних затрат, передачу частини державної власності ефективнішому власнику – приватній особі відповідно до ідеологічних установок лібералізму, а також у постсоціалістичних країнах.
    У широкому сенсі приватизація означає дії із зменшення ролі уряду і відповідно збільшення значення приватного сектора в управлінні або володінні власністю.
    8. Ігнорування специфіки діяльності органів публічної влади, намагання вдосконалити їх діяльність шляхом безпосереднього запозичення методів, характерних для приватного сектора, зумовило труднощі з модернізацією бюрократичної моделі згідно положень Нового публічного управління (НПУ). Його суть полягає у делегуванні низки функцій, що раніше здійснювалися державою, ринковим структурам; широкомасштабній маркетизації публічного управління, яка припускає багатоаспектне поширення підстав комерційної діяльності на сферу публічного управління.
    Глибинна трансформація системи публічного управління на нових принципах спричинила зміну принципів роботи державного апарату: до обігу ввійшли властиві ринку категорії (прибутки, витрати, конкуренція, розрахунок витрат).
    Іншим найважливішим аспектом НПУ є залучення самоврядних громадських організацій до виконання низки функцій, що раніше виконувалися державою. Основними недоліками концепції Нового публічного управління є: редукція функцій державного апарату до ролі приватного підприємства з обслуговування громадян-клієнтів; невідповідність між запитами споживачів-громадян та пропозицією товарів і послуг, представленою державним сектором; організація державної служби за принципом фрагментарності, а не як єдиної системи державного апарату; відсутність вагомих результатів у зменшенні затрат на утримання державного апарату та неспроможність подолати фінансову кризу.
    9. Відповіддю на неспроможність держави ефективно виконувати покладені на неї завдання, зумовленою появою нових інформаційно-комунікаційних технологій, стала теорія мереж, що робить акцент на досягненні консенсусу між її акторами, самоорганізації, відмові від ієрархічних принципів управління.
    В рамках мережі державна політика формується і змінюється у ході переговорів між взаємозалежними акторами, які мають власну ресурсну базу, схильні випробовувати на міцність і конфліктувати з традиційною, процедурною раціональністю. Визначення проблеми, шляхи її вирішення залежать від домовленостей, досягнутих у ході переговорів між учасниками мережі. Ці рішення, в свою чергу, виконуються не інструментами державного примусу чи економічного стимулювання, а на основі довіри і взаємних зобов’язань акторів.
    Управлінські мережі можуть сприяти демократизації публічного управління шляхом: 1) створення проміжного рівня субеліт, які стануть викликом для правлячих еліт і посилять конкуренцію всередині них; 2) зміцнення вертикальних організаційних зв’язків між представницькою демократією, що функціонує згори донизу, та формами безпосередньої демократії, представленими у громадянському суспільстві; 3) посилення демократичної легітимності через активізацію політичної участі та збільшення важелів впливу на політичну систему; 4) збільшення простору для проведення переговорів у суспільстві.
    Однак функціонування управлінських мереж дає не лише позитивні результати у вигляді підвищення ефективності діяльності органів публічної влади, зміцнення горизонтальних зв’язків між державою та громадянським суспільством, а й породжує проблеми у функціонуванні демократичних політичних інститутів. Можна говорити лише про ступінь демократичної легітимності управлінської мережі у конкретній країні, а не про її наявність як таку. Підвищити цей ступінь можна шляхом контролю з боку демократично обраних політиків, максимального представництва усіх акторів, посилення відповідальності перед громадянами та дотримання спільно узгоджених демократичних норм.
    10. У розвитку методологічних підходів до концепції управлінських мереж можна виділити два основних етапи. На першому управлінські мережі розглядалися як: а) результат стратегічної діяльності взаємозалежних акторів, що взаємодіють через спільну ресурсну залежність і протидіють інституційній фрагментації, спричиненій запровадженням Нового публічного управління (теорія взаємозалежності); б) горизонтальна координація між різними автономними агентами, які взаємодіють у ході різних переговорних ігор, що є функціональною відповіддю на зростання складності та диверсифікації суспільства, знижує ступінь ефективного управління суспільством за допомогою таких традиційних інструментів, як ієрархія та ринок (теорія керованості); в) інституціоналізоване поле взаємодії між відповідними акторами, які об’єднані у спільноту з визначеним спільним світоглядом та цілями, що є відповіддю на тоталітарну надінтеграцію та індивідуалістичну недоінтеграцію соціальних інститутів (інтеграційна теорія); г) спроба держави мобілізувати та стимулювати вільну діяльність самоврядних акторів, відповідь на неспроможність неолібералізму реалізувати свою основну мету: менше держави та більше ринку (теорія управлінського мистцетва).
    Для другого етапу досліджень у цій сфері (К. Вольф, У. Кікерт, Дж. Пьєрре, К. Скелчер, Е. Соренсен, М. Хайєр, О. Хеффен) характерний пошук відповідей на питання, що є джерелом і механізмами успіху чи невдач мереж урядування; як публічна влада через різноманітні механізми метауправління може впливати на саморегульовані мережі урядування; яким є демократичний потенціал мереж урядування і чи становлять вони загрозу для демократії. Відповіді на них визначають не лише перспективи подальшого розвитку і запровадження мереж урядування у публічне управління, а й характерні риси нових моделей демократії.
    11. Незважаючи на вступ низки країн Східної Європи до Європейського Союзу, що вимагало приведення бюрократичного апарату у відповідність до його вимог, здійснені ними реформи публічного управління не дали очікуваного результату. За невеликими винятками (Латвія, Литва), процес реформ рідко коли тривав більше однієї каденції конкретного уряду, що і зумовило посередні результати реформування в регіоні.
    Причини цього: проведення реформи публічного управління не було пріоритетом для політиків у всіх країнах Східної Європи; системний підхід до реформи публічного управління потребував стратегічного обґрунтування; перехідні країни не змогли адекватно оцінити свої потреби та ресурси (тобто запозичення стратегій не є чисто технічним процесом, оскільки слід враховувати національні традиції та політичні цінності); вимоги членства в ЄС, як чинник результативності та ефективності урядування, були враховані надто пізно, щоб мати тривалий вплив на зміни у цій сфері.
    Проте європейські вимоги щодо роботи органів державної влади значною мірою сприяли зростанню ефективності їх діяльності, а постійні тренінги для державних службовців з країн Східної Європи сприяли підвищенню їх кваліфікації. Відповідно Україна, хоч і повинна досить обережно запозичувати зарубіжний досвід, якщо йдеться про бажання стати членом ЄС, має переконатися, що тільки таким шляхом можна добитися наближення вітчизняної управлінської системи до світових стандартів.
    12. Одним з проміжних етапів запровадження ефективного урядування є реалізація концепції електронного уряду. Це сприятиме забезпеченню відповідності державного управління таким загальновизнаним критеріям якісного управлінського процесу, як відкритість, сприйнятливість, підзвітність. Останні досягаються шляхом перенесення інформаційної взаємодії органів влади і суспільства в електронне мережеве середовище. Це дає змогу владі стати доступнішою для населення й оперативніше реагувати на потреби громадян та суспільства, у яких, в свою чергу, з’являються нові можливості для участі у публічній владі. Більше того, ширше залучення громадян до вирішення спільних проблем значно підвищує легітимність державних органів, поліпшує процес реформування, зміцнює роль громадських організацій.
    Два протилежні сценарії запровадження електронного уряду було реалізовано Естонією та Іспанією. Перша продемонструвала, що намір уряду повністю перейти до концепції електронного уряду, використання здобутків інформаційно-комунікаційних технологій у публічному управлінні може і не формулюватися у конкретному документі, але сильна політична воля керівництва здатна вивести країну на високі позиції у світових рейтингах. Досвід Іспанії засвідчив, що продумана державна програма та її достатнє фінансування дають змогу в стислі строки домогтися вражаючих результатів у цій сфері. Україна має шанс скористатися досвідом Іспанії, сконцентрувавши організаційні та фінансові ресурси.
    Для успішного переходу до електронного уряду слід також передбачити заходи щодо нейтралізації опору нововведенням з боку політиків (так званий парадокс посередника). Цей опір зумовлений: побоюваннями політика втратити свою роль як посередника між громадянами та державними органами у рамках представницької демократії; зниженням загального рівня кваліфікації учасників процесу прийняття політико-адміністративних рішень внаслідок масовості, що зменшує важливість фахової думки.
    13. Україна лише починає процес переходу до ефективного урядування. Нереформована і неефективна система публічного управління стала одним з основних чинників нестабільності політичної системи та бар’єром на шляху побудови сучасної демократичної держави.
    Водночас модернізація публічного управління і перехід до ефективного урядування дають змогу розв’язати такі ключові завдання: підвищити результативність діяльності органів виконавчої влади та зменшити затрати на їх утримання; зміцнити довіру до держави з боку населення та приватного сектора, сприяти формуванню активного громадянського суспільства шляхом збільшення можливостей участі у процесі прийняття рішень; збільшити прозорість системи державної влади, підзвітної суспільству, де кожен знає, хто за що відповідає і кому підконтрольний; сприяти економічному розвитку держави, підвищенню її конкурентоспроможності на світовому ринку; протидіяти таким негативним явищам, як корупція, зловживання службовим становищем, надмірне регулювання соціально-економічних процесів; полегшити інтеграцію в наднаціональні об’єднання, зокрема ЄС.
    14. На сучасному етапі розвитку політичної системи в Україні основними завданнями реформи публічної влади є: запровадження новітніх методів і механізмів ефективного урядування, прозорих правил ухвалення політико-управлінських рішень; врахування думки громадян; співпраця між органами публічного управління та між різними рівнями уряду; визначення чітких критеріїв оцінки ефективності публічного управління та державної служби; запровадження стандартів якості та засобів надання суспільних послуг, включаючи адміністративні та регуляторні послуги; ширше залучення приватного сектора до процесу надання державних послуг з одночасним запровадженням жорстких механізмів контролю за витрачанням державних коштів, що сприятиме високій якості державних послуг і мінімізуватиме затрати на їх надання.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
    1. Авер’янов В. Б. Державне управління: теорія і практика / В. Б. Авер’янов. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 431 с.
    2. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні / В. Б. Авер’янов. – К.: Ін Юре, 1997. – 48 с.
    3. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії / В. Б. Авер’янов // Право України. – 2003. –№ 5. – С. 117-122.
    4. Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи / [Н. Р. Нижник (заг.ред.), Н. Т. Гончарук (заг.ред.)]. – Д.: Монолит, 2009. – 383 с.
    5. Адміністративне право України (у визначеннях та схемах) / [Ред. С.О. Мосьондз]. – К.: Атіка, 2008. – 272 с.
    6. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Г. Алмонд, С. Верба // Политические исследования. – 1992. – № 4. – С. 121-126.
    7. Американская социологическая мысль: тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 496 c.
    8. Атаманчук Г. В. Некоторые проблемы познания государственного управления / Г. В. Атаманчук // Сучасні проблеми державного управління: зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2003. – Вип. 1. – С. 5-18.
    9. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления / Г.В. Атаманчук. – М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с.
    10. Ахиезер А. Дезорганизация как категория общественной науки // Общественные науки и современность. – 1995. – №6. – С. 42-52.
    11. Ашин Г. К. Социология политики: Сравнительный анализ российских и американских политических реалий / Ашин Г. К., Кравченко С. А., Лозаннский Э. Д. – М.: Экзамен, 2001. – 608 c.
    12. Безсмертний Р. Все, що зараз відбувається, закінчиться позитивно / Р. Безсмертний // День. – 2001. – № 27. – 10 лютого.
    13. Белинис Л. Электронная демократия: политика в условиях глобальной коммуникации / Л. Белинис // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – № 4. – С. 23-27.
    14. Беккер Г. Экономический анализ и человеческое поведение / Г. Беккер // Thesis. – 1993. – Т. 1. – С. 29-30.
    15. Береза А. В. Електронна участь як елемент електронної демократії / А. В. Береза // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: «ІНТАС», 2010. – Вип. 49. – С. 227-232.
    16. Береза А. В. Застосування положень західних концепцій реформування виконавчої влади у перехідних країнах / А. В. Береза // Держава і право. – 2009. – Вип. 48. – С. 613-620.
    17. Береза А. В. Наслідки членства в ЄС для державного управління нових членів / А. В. Береза // Політологічний вісник. – 2011. – №57. – С. 364-369.
    18. Береза А. В. Ототожнення виконавчої влади і приватного сектору у Новому державному управлінні / А. В. Береза // Держава і право. – 2010. – Вип. 47. – С. 647-651.
    19. Береза А. В. Парадокс посередника у запровадженні електронної демократії / А. В. Береза // Держава і право. – 2011. – Вип. 51. – С. 669-673.
    20. Береза А. В. Підходи міжнародних організацій до оцінки ефективності публічного управління / А. В. Береза // Держава і право. – 2011. – Вип. 54. – С. 605-610.
    21. Береза А.В. Реформування публічної влади: сучасні концепції та політична практика: Монографія / А.В. Береза. – К.: Логос, 2012. – 360 с.
    22. Береза А. В. Становлення і розвиток концепції мережі урядування / А. В. Береза // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: «ІНТАС», 2011. – №55. – С. 199-206.
    23. Береза А. В. Стратегії запровадження електронного уряду: досвід Естонії та Іспанії / А. В. Береза / Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Збірник наукових праць. – К.: Логос, 2011. – С. 374-381.
    24. Береза А. В. Сучасні технології голосування / А. В. Береза // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2010. – № 6 (50) – С.155-160.
    25. Береза А.В. Чинники електронної трансформації державного управління / А. В. Береза // Держава і право. – 2009. – Вип. 45. – С. 578-582.
    26. Береза А. В. Чинники підвищення демократичності управлінських мереж / А. В. Береза // Держава і право. – 2011. – Вип. 52. – С. 623-629.
    27. Битэм Д. Бюрократия / Д. Битэм // Социологический журнал. – 1997. – № 4. – С. 165-185.
    28. Білозерська Т. О. Реформування публічної адміністрації в Україні як крок до європейської інтеграції / Т. О. Білозерська // Форум права. – 2007. – № 2. – С. 11-19.
    29. Блауг М. Экономическая теория благосостояния Парето / М. Блауг // Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М.: «Дело ЛТД», 1994. – С. 540-561.
    30. Бойчун С. О. Електронна демократія як тенденція глобального політичного розвитку: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / С. Бойчун. – К., 2010. – 16 с.
    31. Бондаренко І. С. Оптимізація владно-управлінських відносин в умовах реформування політичної системи в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / І. Бондаренко. – К., 2010. – 20 с.
    32. Бондаренко С. В. Социальные мифы «электронной демократии» / С. В. Бондаренко // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2004. – № 4. – 209-212.
    33. Будник М. А. Трансформація системи державного управління України в умовах суспільно-політичних змін (регіональний аспект): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління»/ М. Будник. – К., 2011. – 20 с.
    34. Буник М. З. Концептуальні засади взаємодії політики і управління / М. З. Буник. – Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2010. – 136 с.
    35. Бьюкенен Дж. Политика без романтики: краткое изложение позитивной теории общественного выбора и ее нормативных условий / Дж. Бьюкенен // Вехи экономической мысли. Экономика благосостояния и общественный выбор. – Т. 4. – СПб.: Экономическая школа, 2004. – С. 417-434.
    36. Бьюкенен Дж. Сочинения // Дж. Бьюкенен. – Т. 1. – М.: Таурус Альфа, 1997. – 560 с.
    37. Валевський О. Актуальність доктрини «нового державного управління» в контексті політичної реформи в Україні / О. Валевський // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2005. – № 3. – C. 344-347.
    38. Валевський О. Запровадження інституту політичних посад у системі державного управління: порядок денний для політичної реформи / О. Валевський // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2004. – № 1. – C. 329-338.
    39. Василенко И. А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия / И. А. Василенко. – М.: Изд. корпорация «Логос», 2001. – 200 с.
    40. Васильєв Г. Конституційний аспект політичної реформи / Г. Васильєв // Перспективи політичної реформи. – К.: УЦПМ, 2003. – С. 3-10.
    41. Васильева Н. А. Философские аспекты мировой политики: В 2-х частях. Часть 1: Политико-философский анализ информационных новаций современного цивилизованного развития / Н. А. Васильева. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2003. – 230 с.
    42. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. – М.: Юрист, 1994. – 704 с.
    43. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М. Вебер // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 644–706.
    44. Вейнгаст Б. Политические институты с позиций концепции рационального выбора / Б. Вейнгаст // Политическая наука: новые направления / Под ред. Р. Гудина, X. Клингеманна. – М.: Вече, 1999. – С. 181-198.
    45. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе / М. С. Вершинин. – М.: Издательство Михайлова, 2001. – 253 с.
    46. Вершинин М. С. Электронная демократия: российские перспективы / М. С. Вершинин // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: труды V Всероссийской объединенной конференции. – С-Пб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2001. – С. 72-77.
    47. Вильсон В. Наука государственного управления / В. Вильсон // Классики теории государственного управления. Американская школа / Под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – С. 24-43.
    48. Вінніков О. Нові механізми залучення громадськості до процесу прийняття рішень / О. Вінніков // Громадянське суспільство. – 2007. – №2. – С. 10-14.
    49. Влада і суспільство: діалог через громадські ради /[ За заг. ред. Шайгородського Ю. Ж.]. – К.: Паливода А. В., 2011. – 148 с.
    50. Вурстер Г. Модернизация госуправления и повышение квалификации госслужащих / Г. Вурстер // Реформы государственного управления накануне третьего тысячелетия. – М.: РАГС, 1999. – С. 19-34.
    51. Гаман-Голутвина О. Этика государственной службы и реформы / О. Гаман-Голутвина // Полис. – 2000. – № 6. – С. 42-47.
    52. Глазунова Н. И. Государственное (административное) управление / Н. И. Глазунова. – М.: ТК Велби, 2006. – 560 с.
    53. Глобальне управління – 2025: вирішальний момент / [упоряд., передм. М. Комарницького; пер. з англ. Г. Лелів]. – Л.: Літопис, 2011. – 120 с.
    54. Гнидюк Н. Визначення поняття публічної адміністрації в acquis communautaire / Н. Гнидюк // Законодавство України: наук.-практ. коментар. – 2006. – № 10. – С.74-77.
    55. Голубицький О. Електронний уряд / О. Голубицький, О. Шевчук. – К., Довіра, 2002. – 160 с.
    56. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика / В.П. Горбатенко. – К.: Генеза, 2006. – 395с.
    57. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть / В. П. Горбатенко. – К. : Академія, 1999. – 239 с.
    58. Гороховський І. Л. Громадянська самоорганізація як чинник стабільності політичної системи України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / І. Л. Гороховський. – Д., 2008. – 19 с.
    59. Государственная политика и управление: в 2 ч. [под ред. Л. В. Сморгунова]. – Ч. 1. – М.: РОССПЭН, 2006. – 381 с.
    60. Грицяк І. А. Європейське управління: теоретико-методологічні засади / І. А. Грицяк. – К.: К.І.С., 2006. – 398с.
    61. Громадські ради в Україні. Довідник / [упор. М. Лациба]. – К.: Укр. незалеж. Центр політ. дослідж., 2003. – 232 с.
    62. Громадські консультації: зб. матеріалів за результатами Проекту «Голос для мешканців» / [ред.: І. Каспрук, Д. Софій, І. Шимків]. – Л.: Європейський діалог, 2011. – 126 с.
    63. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / [Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Михальченко М.І., Ганжуров Ю.С., Дергачов О.П., Зеленько Г.І.] . – К. : Парламентське вид-во, 2006. – 412 с.
    64. Гуднау Ф. Политика и управление / Ф. Гуднау // Классики теории государственного управления. Американская школа / [под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда]. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – С. 142-175.
    65. Гурковський В. І. Засади державної політики в сфері інформаційного суспільства в Україні: теоретичні та практичні аспекти: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра наук з держ. упр.: спец. 25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / В.І Гурковський. – К., 2011. – 36 с.
    66. Даль Р. О демократии / Р. Даль. – М.: Аспект-пресс, 2000. – 208 с.
    67. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта / Р. Дарендорф // Социологические исследования. – 1994. – № 5. – С. 142-147.
    68. Дегтярев А. А. Принятие политических решений / А. А. Дегтярев. – М.: КДУ, 2004. – 416 с.
    69. Девис Р. Сеть политики: влияние Интернета на американскую политическую систему / Р. Девис // Актуальные проблемы Европы. Средства массовой информации и демократия в современном мире: Сб. статей и рефератов. – М.: РАН ИНИОН, 2002. – С. 57-72.
    70. Демкова М. Електронне урядування – запорука прозорості та ефективності влади / М. Демкова // Юридичний журнал. – 2007. – №3. – С. 78-82.
    71. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії: монографія / [Кресіна І.О., Скрипнюк О.В, Коваленко А.А, Перегуда Є.В., Стойко О.М.]. – К. : Логос, 2007. – 314 с.
    72. Державне управління / [А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А. Ю. Васіната ін.]. – К.: Знання, 2004. – 342 с.
    73. Державне управління: словник-довідник / [укл. В. Д. Бакуменко]. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.
    74. Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми / [за заг. ред. В. М. Князєва]. – К.: Вид-во НАДУ, 2003. – 320 с.
    75. Державне управління в Україні: навч. посіб. / [за заг. ред. В. Б. Авер’янова]. – К.: СОМИ, 1999. – 265 c.
    76. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади / [Н. Р. Нижник, С. Д. Дубенко, В. І. Мельниченко, В.А. Ребкало та ін.]. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164 с.
    77. Державне управління та державна служба / [уклад. О. Ю. Оболенський]. – К.: КНЕУ, 2005. – 480 с.
    78. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / [Шемшученко Ю. С., Скрипнюк О. В., Кресіна І. О., Погорілко В. Ф., Ставнійчук М. І.]. – К. : Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 632с.
    79. Держспецзв’язок: Центр сертифікації ключів ДП «Українські спеціальні системи» пройшов державну експертизу в галузі комплексної системи захисту інформації. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=243593504.
    80. Діалог суспільства і влади: європейські правові стандарти та досвід: [зб. док.; пер. з інозем. мов]. – К.: Парламент. вид-во, 2011. – 480 с.
    81. Дмитренко М. А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції / М. А. Дмитренко. – К.: Ун-т «Україна», 2011. – 820 с.
    82. Долан Э. Рынок: микроэкономическая модель / Э. Долан, Д. Линдсей. – СПб.: Автокомп, 1992. – 496 с.
    83. Долечек В. Адміністративна реформа: поліпшення якості і підвищення ефективності державних послуг / В. Долечек // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2004. – № 1. – C. 217-224.
    84. Досвід впровадження е-демократії та е-урядування в Україні / [О. І. Архипська та ін.; відп. ред. С. В. Дзюба]. – К.: Нац. центр підтримки електрон. урядування, 2010. – 90 с.
    85. Дузь О. В. Інформаційно-комунікаційні технології у вітчизняних електоральних процесах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / О. В. Дузь. – Луганськ, 2010. – 21 с.
    86. Дурнова И. А. Зарубежный опыт проведения Интернет-выборов и проблемы для России / И. А. Дурнова // Информационное право. – 2007. – №2. – С. 56-60.
    87. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда / Э. Дюркгейм. – М.: Канон, 1996. – 432 с.
    88. Електронний уряд в Києві запрацює в першому півріччі 2013 року, 29.03.2012 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kiev.unian.net/ukr/detail/5085.
    89. Енциклопедичний словник з державного управління / [уклад.: Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.]. – К.: НАДУ, 2010. – 820 с.
    90. Євдокименко В. Управлінські, адміністративні і громадські послуги як сегмент реґіональних ринків / В. Євдокименко, О. Поляк // Реґіон. економіка. – 2004. – № 4. – С. 16-24.
    91. Європейські принципи державного управління / [пер. з англ. О.Ю. Куленкової]. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 52 с.
    92. Загальна декларація прав людини вiд 10.12.1948 р. // Голос України. – 2008. – 10 грудня.
    93. Закон сохранения // Деловая столица. – 2011. – № 48. – С. 3.
    94. Закон України «Про асоціації органів місцевого самоврядування» №1275-VI від 16.04.2009 р. // Голос України. – 2009. – 2 червня.
    95. Закон України «Про вибори Президента України» № 1297-XII від 05.07.1991 р. // Голос України. – 1991. – 27 липня.
    96. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного закону) України» № 2113-XII від 14.02.1992 р. // Голос України. – 1992. – 7 квітня.
    97. Закон України «Про державну службу» № 4050-VI від 17.11.2011 р. // Голос України. – 2012. – 9 січня.
    98. Закон України «Про державну таємницю» № 3855-XII від 21.01.1994 р. // Голос України. – 1994. – 10 березня.
    99. Закон України «Про доповнення Конституції (Основного Закону) України статтею 97-1 та внесення змін і доповнень до статей 106,114-5 і 120 Конституції України» № 2885-XII від 19.12.1992 р. // Голос України. – 1992. – 30 грудня.
    100. Закон України «Про доступ до публічної інформації» № 2939-VI вiд 13.01.2011 р. // Голос України. – 2011. – 9 лютого.
    101. Закон України «Про електронний цифровий підпис» № 852-IV від 22.05.2003 р. // Голос України. – 2003. – 27 червня.
    102. Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» № 851-IV від 22.05.2003 р. // Голос України. – 2003. – 27 червня.
    103. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» № 1160-IV від 11.09.2003 // Голос України. – 2003. – 14 жовтня.
    104. Закон України «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР» № 1293-XII від 05.07.1991 р. // Голос України. – 1991. – 27 липня.
    105. Закон України «Про звернення громадян» № 393/96-ВР від 02.10.1996 р. // Голос України. – 1996. – 22 жовтня.
    106. Закон України «Про інформацію» № 2658-XII від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.
    107. Закон України «Про Кабінет Міністрів України Верховна Рада України» № 2591-VI вiд 07.10.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 9. – Ст.58.
    108. Закон України «Про концепцію Національної програми інформатизації» № 75/98-ВР вiд 04.02.1998 р. // Голос України. – 1998. – 7 квітня.
    109. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» №280/97-ВР від 21.05.1997 р. // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
    110. Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» № 533-XII від 26.03.1992 р. // Голос України. – 1992. – 24 квітня.
    111. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» №586-XIV від 09.04.1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190.
    112. Закон України «Про національну програму інформатизації» № 74/98-ВР вiд 04.02.1998 р. // Голос України. – 1998. – 7 квітня.
    113. Закон України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади; Указ Президента України» № 1085/2010 вiд 09.12.2010 р. // Урядовий кур’єр. – 2010. – 14 грудня.
    114. Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» № 539/97-ВР від 23.09.1997 р. // Голос України. – 1997. – 17 жовтня.
    115. Закон України «Про представника Президента України» № 2167-XII від 5.03.1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 23. – Ст.335.
    116. Закон України «Про Президента Української РСР» № 1295-XII від 05.07.1991 р. // Голос України. – 1991. – 27 липня.
    117. Закон України «Про центральні органи влади» № 3166-VI від 17.03.2011 р. // Голос України. – 2011. – 9 квітня.
    118. Іжа М. М. Система регіонального управління: світовий досвід і Україна. – К.: Логос, 2011. – 392 с.
    119. Інтерактивна інформаційно-аналітична система «Громадянське суспільство і влада» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://civic.kmu.gov.ua/civic/control/uk/index.
    120. Каплан Ю. Участь громадськості в державному управлінні: роль недержавних аналітичних центрів / Ю. Каплан /
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины