Формування української політичної нації в сучасних умовах: проблеми і перспективи : Формирование украинской политической нации в современных условиях: проблемы и перспективы

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • Формування української політичної нації в сучасних умовах: проблеми і перспективи
  • Альтернативное название:
  • Формирование украинской политической нации в современных условиях: проблемы и перспективы
  • Кол-во страниц:
  • 226
  • ВУЗ:
  • Київський національний університет будівництва і архітектури
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    Київський національний університет будівництва і архітектури





    На правах рукопису



    Іванов Ігор Юрійович




    УДК 321.02


    Формування української політичної нації в сучасних умовах: проблеми і перспективи



    Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство


    ДИСЕРТАЦІЯ
    на здобуття наукового ступеня
    кандидата політичних наук


    Науковий керівник: доктор
    історичних наук, професор
    Панібудьласка Володимир Федорович


    Київ - 2005







    ЗМІСТ



    Вступ.......................................................................................................................С. 3.

    Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження процесів формування і консолідації української політичної нації.................................С. 12.

    1.1. У пошуках парадигми етнонаціонального розвитку..................................С. 12.
    1.2. Формування і консолідація нації як етнополітологічної категорії..........С. 39.

    Розділ 2. Напрями формування і консолідації української політичної нації на етапі суспільної трансформації............................................................С. 68.

    2.1. Трансформація соціальної структури українського суспільства та
    процеси формування і консолідації нації..........................................................С. 68.
    2.2. Мовно-культурна ідентичність як чинник формування і консолідації української політичної нації...............................................................................С. 91.
    2.3. Українська національна ідея як консолідуючий чинник націотворчого і державотворчого процесів..............................................................................С. 118.
    2.4. Етнонаціональна ідентичність – важливий чинник формування і
    консолідації української політичної нації.......................................................С. 136.

    Висновки.............................................................................................................С. 168.
    Список використаних джерел...........................................................................С. 182.
    Додатки...............................................................................................................С. 209.





    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження. Процес формування української політичної нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовою національної консолідації у цілому. Постає проблема не тільки уточнення цілей і орієнтирів соціального розвитку, створення відповідних механізмів формування нації, а й осмислення теоретико-методологічних аспектів. Важливо реалізувати ідеї творення української політичної нації, де мають знайти відображення органічно вписані в європейський консолідаційний процес юридичні права як українського етносу, так і національних меншин.
    Становлення української політичної нації є важливою складовою консолідації суспільства в цілому, чинником творення громадянського суспільства в Україні. Етнонаціональні процеси завжди мали велике значення у суспільному розвитку, якщо враховувати особливості геополітичного розташування нашої країни, склад її населення. Саме вони у минулому зумовлювали перебіг, як позитивний, так і негативний, суспільних подій в Україні. Саме нерозв’язаність у минулому проблем етнонаціонального розвитку ставала на заваді збереження України як цілісного та активного суб’єкта внутрішньо - та зовнішньополітичного розвитку. Так само спільна праця представників усіх етнонаціональних груп населення України ставала передумовою тих успіхів, які вона досягла на своєму історичному шляху.
    Незважаючи на те, що роки сучасної державної незалежності України, на відміну від деяких інших новопосталих держав постсоціалістичного простору, позначилися відсутністю масштабних зіткнень на етнонаціональному ґрунті, наявні потенційні загрози для суспільної стабільності. Можливе загострення етнонаціональних суперечностей, пов’язане, насамперед, з ренесансом багатьох етнонаціональних груп, які мешкають в сучасній Україні.
    Водночас ускладнює проблему збереження суспільної стабільності нерозв’язаність проблеми консолідації власне титульного етносу, яким виступають українці. Особливості історичного шляху сформували значні розбіжності між окремими регіонами України щодо економічного розвитку, менталітету населення, політичних орієнтацій тощо. Особливо чутливе ставлення української еліти до цієї проблеми знайшло своє віддзеркалення у популярності гасла соборності України, взяття якого на озброєння було характерною рисою українських патріотів останнім століттям і яке, власне, й було індикатором вагомості процесів консолідації української нації.
    Осмислення теоретичних, зокрема філософських, етнополітологічних проблем, які пов’язані з формуванням української політичної нації, є головним у дослідженні. Такими проблемами є: трансформація соціальної структури українського суспільства, становлення мовно-культурної і етнонаціональної ідентичності, формування української національної ідеї як консолідуючого чинника націотворчого і державотворчого процесів. Тому теоретичне дослідження феномену формування української політичної нації є актуальною науковою проблемою.
    Для України проблеми самоідентифікації є актуальними, тому що здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності. Обрана державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним українським етносом ніяких владних переваг. Проте закладений у національно-державницькій парадигмі об’єднуючий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала основою ідентифікаційної практики. Криза ідентичності, у стані якої український соціум перебуває і досі, вимагає від політичної науки не тільки відповідних теоретичних розробок щодо її подолання, а й концептуалізації проблеми формування нації. Ця проблема залишається недостатньо дослідженою вітчизняною етнополітологією, концептуально неосмисленою у її різних аспектах. Зокрема, наукою не узагальнена сучасна парадигма формування української політичної нації, передусім її функціонування у контексті державотворчих і націотворчих процесів.
    Додатково ускладнює вказані проблеми хронологічне співпадіння нинішнього етапу націо- та державотворення з інтенсифікацією глобалізаційних процесів, інтеграцією України у міжнародне співтовариство. Від розв’язання проблем формування і консолідації української нації залежить, з одного боку, чи увійде Україна до європейської та світової сім’ї народів єдиною, з власним обличчям, здатною відстоювати власні інтереси, чи духовно роз’єднаною, що дасть змогу нав’язувати їй чужі інтереси та схеми суспільного розвитку. З іншого боку, від цього залежить, що власне Україна дасть світові – зразки високої культури та духовної єдності, таким чином збагачуючи його, чи купу внутрішніх проблем, які ще більше ускладнять становлення нового демократичного світового порядку.
    У процесі національно-державного будівництва в Україні актуалізувалися проблеми становлення мовно-культурної ідентичності, консолідації, національного виховання, досягнення національної злагоди, проблеми щодо вироблення власної моделі суспільно-політичного розвитку. Ці проблеми не можуть бути розв’язані без усвідомлення сутності української національної ідеї. Пошуки власної моделі розвитку та самоорганізації суспільства на засадах загальноприйнятої системи цінностей на ґрунті національних традицій зумовили зробити більший наголос у розумінні національної ідеї на духовних орієнтирах, системі гуманістичних цінностей. Елементи усвідомленості роблять національну ідею формою національної переконаності у справедливості та законності заявленої мети, яка має конкретно-історичний характер і спрямована на формування і консолідацію української політичної нації. Теоретичне дослідження різних аспектів вияву національної ідеї також є актуальною науковою проблемою.
    Дослідження проблем формування і консолідації української нації набуває актуальності в контексті саморефлексії власне самої вітчизняної науки. Слід зауважити, що остання, як і українське суспільство в цілому, знаходиться на перехідному етапі. Обмеженість методології дослідження, властивої радянським часам, не дає змоги розв’язувати низку нових завдань, які суспільство поставило перед українською наукою внаслідок досягнення державної незалежності. У процесі національно-державного будівництва наукою ставиться питання про власну модель суспільно-політичного розвитку, розгляд її з позицій сутності української національної ідеї, яка на сьогодні виявилася предметом більш схоластичних дискусій, ніж наукового дослідження. Теоретичне осмислення національної ідеї, її структури, політико-ідеологічної складової, як чинників консолідації, являє собою наукову проблему.
    Тож зараз триває активний процес методологічних пошуків. Передумовою цього стає відкриття заново українськими ученими для себе досягнень сучасної зарубіжної та вітчизняної науки минулого. Таким чином здійснюється накопичення нових методів дослідження, підходів до аналізу суспільних реалій. Сьогодні часто таке накопичення стає механічним, наслідком чого стає еклектичність багатьох досліджень. І це є закономірним етапом розвитку вітчизняної науки, який створює передумови для діалектичного засвоєння досвіду світової науки.
    Перед вітчизняною наукою залишається актуальне питання щодо розробки проблем: взаємозв'язку процесів формування української політичної нації і національного ринку; економічної свідомості і культури; впливу соціально-економічного розвитку на політичну стабільність у суспільстві і консолідацію нації. Актуальним залишається дослідження соціальної структури суспільства, її зміни, особливостей, тенденцій, соціально-економічних аспектів, її підструктури в контексті етнонаціонального чинника консолідації.
    Дослідження проблем формування і консолідації української нації на сучасному етапі має стати однією з цеглинок у загальному вітчизняному будинку методології наукових досліджень, який зводиться зусиллями представників багатьох наукових підгалузей. Зокрема, важливе місце таке дослідження має посісти в процесі опрацювання синергетичних підходів, методології самоорганізації систем.
    Актуальність теоретичного осмислення характеру впливу етнонаціонального чинника на процеси формування української політичної нації, її консолідації є очевидним. Проблема становлення національної ідентичності стає центральною, оскільки ці питання виступають як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації, як чинник політичної консолідації. Сучасні уявлення про роль і місце етнічної і національної ідентичності складаються під впливом конкуруючих тлумачень діалектики етносу і нації, природи національної єдності. Сутність проблеми полягає в наявності й збереженні національного консенсусу з фундаментальних питань політичного, економічного і соціального розвитку, що являє собою чергову актуальну проблему.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційного дослідження пов’язана з планом теоретичної розробки проблем українського державотворення, що здійснюється кафедрою політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури. Результати особистої участі дисертанта у цих дослідженнях опубліковані у наукових виданнях та у вигляді тез наукових доповідей на науково-практичних конференціях.
    Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у розробці концепції формування і консолідації української політичної нації та визначенні формуючих і консолідаційних чинників, розкритті їх змісту, особливостей, тенденцій розвитку в процесі національно-державного будівництва.
    Досягнення мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:
    — проаналізувати існуючі у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі теоретико-методологічні підходи до аналізу процесів формування української політичної нації, її консолідації й етнонаціонального відродження;
    — проаналізувати існуючі підходи та сформулювати власне ставлення до визначення нації;
    — дати визначення поняття “консолідація нації” в контексті особливостей трансформаційних процесів та етнонаціонального складу України;
    — визначити основні напрями формування української політичної нації у сфері політичних дій і етнонаціональних процесів;
    — визначити процеси формування і консолідації нації, виявити їх базисні характеристики: їх особливості, структуру, типологію, функції;
    — дати інтерпретацію соціально-економічним аспектам змін соціальної структури як одному з основних виявів формування української політичної нації, її консолідації;
    — проаналізувати мовну політику держави і мовно-національне відродження, мову як соціокультурний феномен духовного процесу, світоглядну парадигму й чинник націогенези;
    — розглянути структуру національної ідеї (державницький, політичний і етнічний напрями) – консолідуючої парадигми етнонаціональних процесів;
    — проаналізувати сутність етнонаціональної ідентичності – передумови формування і консолідації української політичної нації.
    Об’єктом дослідження є взаємозв’язок сучасних політичних, етнонаціональних, соціально-економічних процесів та формування української політичної нації.
    Предметом дослідження є процес формування української політичної нації: його сутність, критерії і особливості розвитку, проблеми і перспективи.
    Методологія і методи дослідження. Методологія політичної науки – система принципів і засобів побудови політичної теорії, систематизації політичного знання. Структура методології складається з принципів організації теоретико-пізнавальної діяльності людини, засобів здійснення теоретичного пізнання і науково-дослідницької діяльності, методів ідейно-теоретичного мислення, наукового дослідження етнонаціонального розвитку.
    Методологічною основою дослідження теми дисертації є історіологічний, етнодержавологічний та етнополітологічний методи.
    Історіологічний метод передбачає аналіз етнічних та етнополітичних процесів протягом всієї історії, враховуючи етапи її розвитку, виявляє закономірності і тенденції етнонаціональних процесів.
    Етнодержавологічний метод – виходить із взаємодії етнонаціональних спільнот і держави при виробленні стратегії і тактики національно-державного будівництва та розробці і впровадженні у життя державної концепції етнонаціональної політики.
    Етнополітологічний метод надає можливість вивчати закономірності розвитку етнонаціональних процесів, політизацію етнічності, запобігати конфліктів, добиватися взаєморозуміння між етнічними меншинами, робити прогнози, використовувати досвід інших країн щодо формування української політичної нації. Метод передбачає аналіз етнічного, національного та державотворчого процесів у їхній діалектичній єдності. Загальнонаукові методи аналізу і синтезу, співвідношення історичного та логічного, порівняльно-історичного забезпечують логіку і системність дисертаційного дослідження.
    Хронологічні рамки дослідження – 1991 – 2004 рр. – період формування і розвитку державо- і націотворчих процесів, становлення концепції української політичної нації, осмислення проблем національно-державної сфери, процес відродження національної культури і зміцнення міжнаціональних відносин. Цей період відзначається пошуками політичної та етнонаціональної парадигм у націотворенні.
    Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено системний політологічний аналіз феномену формування і консолідації української політичної нації в сучасний період. Створено цілісну концепцію формування і консолідації української політичної нації як передумови суспільного розвитку України та збереження соціально-політичної стабільності. У межах дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.
    1. Виявлені джерела розвитку українського етнодержавознавства. Зроблено періодизацію етнонаціональних досліджень у вітчизняній науці в роки новітньої державної незалежності України. Виявлено перспективні напрями подальших досліджень у галузі етнодержавознавства.
    2. Здійснено критичний аналіз застосування концепції політичної нації, показано її недоліки, суперечність між концепціями політичної та етнічної нації.
    3. Запропоновано авторське бачення поняття „консолідація нації”, вироблена її структура, типологія з різними критеріями, показано шляхи, напрями, принципи та функції національної консолідації.
    4. Сформульовано положення про зв’язок між процесами формування і консолідації української політичної нації та становленням соціальної структури суспільства як наслідком соціально-економічних та політичних трансформацій. Виявлено, що цей зв’язок найбільш чітко проявляється в разі переходу до динамічного суспільного розвитку, демократизації соціально-економічного та політичного життя.
    5. Виявлена сутність внутрішньої економічної інтеграції як вагомого політичного консолідаційного чинника в процесі державотворення.
    6. Концептуалізована роль мови в процесі формування і консолідації української політичної нації. Виявлено, що існують розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією, показано причини кризи етномовної самоідентифікації.
    7. Проаналізовано структуру національної ідеї (державницький, етнічний, політичний напрями) як феномену націобудівництва і консолідуючого чинника етнонаціональних процесів. Розглянуто політико-ідеологічну складову національної ідеї, її аспекти (етнічний, суспільно-політичний, ідеологічний). Сформульовані принципи гуманістичної національної політики XХI ст.
    8. Проведено теоретичний аналіз щодо визначення змісту етнічної і національної ідентичності, показано їх особливості й ідентитети, визначено процеси соціальної й етнонаціональної ідентифікації, основні групи критеріїв процесу ідентифікації і самоідентифікації, водночас визначено, що існуюча криза ідентичностей і самоідентифікації спостерігається у соціально-політичній, економічній, духовній, геополітичній сферах, що стримує процеси формування української політичної нації і побудову демократичної правової держави.
    Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації безпосередньо стосуються розвитку політичної науки та етнополітичних процесів в Україні й дають можливість розширити уявлення про особливості діяльності суб’єктів політичної діяльності у сфері формування і консолідації української політичної нації. Вони створюють базу для подальшого поглибленого теоретичного дослідження етнонаціональної сфери, розвитку етнополітології та етнодержавознавства в Україні, розробки концептуальних засад національного прогресу і державотворення, етнонаціональної політики.
    Матеріали дослідження можуть бути використані як у науково-дослідній роботі, зокрема, розробці рекомендацій щодо коригування етнонаціональної політики Української держави, окремих політичних сил, громадських об’єднань з метою їхньої адаптації до процесів суспільних реформ, так і в практичній діяльності представників різних гілок влади, політичних лідерів, партійних діячів, враховані при виробленні стратегічних напрямів суспільного розвитку в Україні.
    Отримані результати можуть послугувати започаткуванню нових напрямів дослідження в різних галузях політичних наук, сприяти усвідомленню основних тенденцій формування нової національної гуманістичної політики, можуть бути використані як теоретико-методологічна основа для написання навчальних посібників, розробки навчальних програм, курсів лекцій.
    Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури, на науково-практичних конференціях “Соціальне і етнічне в національному – головна парадигма національного будівництва” //60 ювілейна наукова конференція. Київський національний університет будівництва і архітектури (м. Київ, травень 1999 рік) та "Розвиток українського етносу і етнічних меншин Київщини в контексті етнонаціональної політики України" //Науково-практична конференція "Проблеми викладання курсу "Київщинознавство" ( м. Біла Церква, листопад, 2001 рік ).
    Основні теоретичні положення дисертації викладені у восьми наукових працях, які опубліковані у фахових виданнях.
    Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів (шести підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 181 сторінку, список використаної літератури та джерел включає 354 найменування на 27 сторінках.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    1. Однією з особливостей розвитку етнополітологічних досліджень в Україні від проголошення державної незалежності у 1991 р. була обмеженість теоретико-методологічної спадщини. Причиною цього було довголітнє засилля офіційної радянської ідеології, яка перервала природний прогрес вітчизняних етнополітичних досліджень, що відбувався до революції 1917–1921 рр. З іншого боку, підходи, сформульовані українською діаспорою більш пізніших часів, також не зовсім відповідали тим проблемам, які стояли перед сучасною вітчизняною наукою, оскільки становлення новітньої державної незалежності стало, насамперед, наслідком тих процесів, які точилися на теренах колишньої УРСР. Тобто з самого початку для української науки був заблокований шлях, в межах якого вона могла взяти на озброєння готовий теоретико-методологічний інструментарій та, творчо розвиваючи його у специфічних національних умовах, застосовувати при аналізі етнонаціональних процесів в Україні.
    В цій ситуації розвиток вітчизняної етнополітології визначався політичними інтересами Української держави на початку 1990-х рр. Йшлося про майже повне домінування концепції політичної нації та жорстке її протиставлення концепції етнічної нації. Вивчення світового наукового досвіду в цей час мало позитивне значення, проте розмаїття зарубіжних концепцій етнонаціонального розвитку, складна діалектика розвитку та співвідношення категорій ускладнили процес розвитку вітчизняних досліджень, зумовили проблеми української науки у період переходу її від закритої системи, якою вона переважно була в радянські часи, до стану відкритості цієї системи світові, внаслідок чого відбулася “криза наукової ідентичності”. Долання цієї кризи на першому етапі відбувалося шляхом двох реакцій. По-перше, усе багатство вироблених світовою наукою концепцій націй було фактично редуковане до жорсткої дихотомії лише двох з них. Слід сказати, що домінування концепції політичної нації певним чином суперечило тенденціям розвитку світової етнополітології, де останніми десятиліттями посилилася увага саме до етнокультурних проявів національного життя. По-друге, це був певний еклектизм методологічних підходів, зокрема, коли політизація проблем національного будівництва сусідувала з крайньою біологізацією концепцій становлення етносів.
    З середини 1990-х рр. починає відчуватися посилення нових підходів в українській науці, до чого призводили, з одного боку, специфіка розвитку самої науки, еволюція її саморефлексії, зростання досліджень суспільної матерії, накопичення нових фактів, більш ширше ознайомлення з кращим світовим досвідом, з іншого, зміна самого об’єкта досліджень, становлення нових форм соціальних зв’язків, посилення, водночас з поступовим подоланням економічної кризи, уваги суспільства до соціальних, духовних проблем, а відповідно й посилення етнічної ідентифікації. Особливостями цього етапу стали перехід вітчизняної науки від екстраполяції до інтерпретації, від редукованого та частково некритичного запозичення світового досвіду до творчого засвоєння найкращих зразків теоретико-методологічного інструментарію, розробки власних підходів до аналізу етнонаціональних процесів, більш ретельне дослідження соціальних реалій, відмова від жорсткого протиставлення концепцій етнічної та політичної націй, формування передумов для стрімкого зростання плюралізму наукових шкіл у галузі етнології та політології, діалектичне поєднання етнополітичних досліджень та економічних, соціологічних, культурологічних тощо студій.
    Водночас не можна говорити про жорстке розведення вказаних тенденцій у часі. Ще й сьогодні відчуваються наслідки бінарного, конфронтаційного мислення у вітчизняній науці, але, з іншого боку, і в 1990-ті рр. українські науковці демонстрували зразки діалектичного, творчого мислення.
    2. Спираючись на деякі з існуючих у світовій та вітчизняній науці концепцій націй, дисертант запропонував власне визначення української нації як об’єкта консолідаційних процесів. Це соціальна система, складовими елементами якої виступають окремі індивіди, що постійно проживають в Україні, зокрема окремі громадяни Української держави, титульний етнос, інші корінні народи, національні меншини та етнічні групи. Ці суб’єкти мають власні специфічні інтереси, які проявляються в усіх сферах суспільного життя – економічній, соціальній, політичній, духовній, інформаційній тощо. Водночас вони утворюють соціальну спільноту з властивими їй, як спільності, інтересами. Ця спільнота має процесуальну, комунікаційну, духовно-ідеологічну та інші підсистеми. Українська нація є відкритою соціальною системою і знаходиться у процесі постійного енергетичного обміну з іншими соціальними системами – народами, державами, міжнародним співтовариством, міжнародними та регіональними організаціями тощо. Отримуючи від них імпульси для свого розвитку, вона водночас сама намагається впливати на навколишнє середовище.
    Поняття «консолідація нації» відображає один з компонентів процесуальної підсистеми нації. Консолідація нації – це процес, в ході якого відбувається зникнення соціальних і етнічних бар’єрів, які розділяють групи, що утворюють націю, формуються спільні цінності, інститути (політичні, економічні, соціальні, духовні), стандарти життя.
    Інструментами дослідження основних параметрів, виявів, особливостей функціонування консолідації є структуризація і типологізація її. Типологію консолідації можна провести за такими критеріями: за основними носіями – етнічна група, соціальна група, особа, політична партія, нація як спільнота; за характером функціонування на рівнях – теоретичному, державно-політичному і буденному, а також індивідуальному і групово-спільнісному; за структурно-системною ознакою – як система, структура, політичний, національний і державницький процес; за світоглядними параметрами – соціально-історичний досвід, світоглядна спрямованість; за ідентифікаційним напрямком – система етнонаціональної свідомості. Класифікація шляхів консолідації залежить, зокрема, від механізмів її здійснення, рівня суб’єктності, структури нації, яка утворюється внаслідок поступової консолідації тощо. Користуючись теоретико-методологічним інструментарієм, запропонованим М.Вебером, виокремлено ідеальні типи процесів консолідації нації.
    Зокрема, консолідація може відбуватися, по-перше, шляхом асиміляції однієї етносоціальної групи іншою, внаслідок чого перша зникає як самостійний феномен, ввійшовши до складу другої у знятій формі. По-друге, шляхом сегрегації, коли відбувається маргіналізація певної етносоціальної групи, що, врешті-решт, може призвести до зникнення останньої. По-третє, шляхом «компліментарності», коли попередні етносоціальні групи зберігаються, проте водночас вони утворюють нові спільні цінності, інститути тощо.
    В умовах України прийнятним, якщо мати на увазі ступінь ефективності у досягненні поставлених цілей, є саме останній шлях, оскільки обидва інших загрожують зростанням соціальної напруги і, врешті-решт, зривом консолідаційних процесів. Водночас у реальному житті можна говорити лише про міру співвідношення того чи іншого сценарію консолідації нації.
    Співвідношення сценаріїв консолідації нації залежить від співвідношення двох соціальних груп – бюрократії та інтелігенції. Перша відстоює переважно перший варіант консолідації, рух до одноманітності етнонаціонального життя, друга – консолідацію шляхом стимулювання толерантності між різними етнонаціональними групами, шляхом стимулювання розвитку їхніх культур. Вододіл між інтересами бюрократії і інтелігенції у цьому питанні не означає обов’язкового жорсткого розведення по різних групах абсолютно усіх індивідів.
    Напрями консолідації повинні включати усі сфери суспільного життя, як ті, що реально існують сьогодні, так і ті, що можуть виникнути у майбутньому. Наприклад, стосовно перших можна виокремити економічну, соціальну, політичну, духовну, мовну, екологічну тощо сфери. Другі зобов'язують розробки заходів консолідації нації стосовно нової для України сфери – інформаційної.
    Отже, принципами національної консолідації в умовах України мають бути:
    – розвиток комунікації, створення атмосфери взаємопорозуміння і довіри між нацією і етнічними меншинами незалежно від соціального стану;
    – розвиток поліетнічного суспільства на засадах толерантності, діалогу, національної спрямованості, честі і гідності;
    – створення сприятливих умов для збереження етнонаціональної ідентичності, спадкоємності поколінь;
    – розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічне відродження мови, вдосконалення правових основ регулювання національних відносин.
    Консолідація нації виступає як один з етапів консолідації людства, один з етапів руху від людини, як біологічної істоти, до людини, людства, як родових понять. Іншими етапами виступають етнічна консолідація, регіональна та міжрегіональна інтеграція, нарешті, глобалізація тощо. Ці етапи необов’язково хронологічно розділені між собою. Консолідація нації виступає як підсистема системи, якою є консолідація людства.
    3. Нація через виробничі відносини створює відповідну соціальну структуру суспільства, враховуючи національну культуру, історичні умови, традиції і звичаї. Співвідношення нації і етносу базується на розумінні того, що нація не тільки соціально-економічна, а й культурна спільнота нового типу. Нація є відкритою системою завдяки економічній інтеграції, етнос стає нацією у процесі довготривалої еволюції, завдяки формуванню внутрішніх економічних, духовних умов. Етнос не має соціально-політичних або економічних структур, а виникнення їх означає процес його націєзації. Націю цементують політичні і економічні зв’язки, а також зумовлені ними зв’язки культурні. Національне у своєму розвитку передбачає і соціальне, тобто розвиток власного виробництва і формування соціальної структури суспільства.
    Політологічний аналіз дозволяє зробити деякі висновки: по-перше, вітчизняні вчені, як і західні, досліджуючи соціальну структуру, віддають перевагу теорії соціальної стратифікації. Згідно неї, соціальні групи різняться становищем у системі володіння владою, рівнем доходів, престижем у суспільстві, соціальним статусом і рівнем освіти. Західні вчені типологізують соціальну структуру як політичну, економічну, освітню та професійну. По-друге, в Україні склалися своєрідні умови розвитку соціальної структури: її формування пов’язане з невизначеністю ідентифікації нації за політичними, соціально-економічними й соціально-культурними проблемами, тому науковцями не вироблено сучасної обґрунтованої теорії соціальних відносин трансформації суспільства. Вченими не розроблена загально-соціологічна теорія розвитку українського суспільства. У зв’язку з чим позначилося дві основні тенденції: перша – невизначеність самих вчених, одні з них вважають, що основні соціальні класи сформовані; другі стверджують – йде стихійна структуризація, яка має хаотичний, невизначений характер; треті вбачають, що структурно-невизначеною є сучасна українська політична еліта; друга – соціальну структуру формують нині фінансово-промислові і політичні групи, які й визначають політичний і економічний лад із відповідною політикою і ідеологією, звідси визначається й геополітична стратегія. По-третє, критеріями формування соціальної структури є: наукове забезпечення управлінської діяльності в економічній сфері; здійснення внутрішньо-економічної інтеграції, у першу чергу створення інноваційно-ринкової інфраструктури (розвиток науки, освіти, культури, організації виробництва, системи виховання); модернізація виробничо-економічних структур (від чого залежить формування соціальної структури) а також захист вітчизняного товаровиробника і власного ринку; створення рівноправних економічних, соціальних, правових і політичних умов для творчої діяльності як окремої особистості, так і соціальних спільнот; розвиток соціально-економічної інфраструктури в районах компактного проживання етнічних меншин, тобто створення етнічної економіки; діяльність парламенту і політичних партій, спрямовану на мобілізацію політичної волі громадян у створенні ринкової інфраструктури і реформуванні суспільства. Але відповідні критерії і передумови ще не створені, тому і не сформована соціальна структура. Іншими причинами несформованості соціальної структури можна вважати: невизначеність самоідентифікації нації стосовно моделі економічного розвитку; боротьбу за владу між політичною елітою, нехтування інтересами суспільства; несформованість громадянського суспільства, відсутність контролю за діяльністю еліти і виробничими відносинами, що створюють соціальну структуру; по-четверте, дослідженням встановлено, що існують три основні напрями формування соціальної структури: класове утворення підприємців, бізнесменів, власників, що складає 5 % населення; утворення класу висококваліфікованих фахівців та інтелігенції – 18 %; класове утворення робітників – 20 %; приблизно 10 % складає середній клас.
    Істотним джерелом самоідентифікації громадян, соціальних груп стають корпорації, їх соціальний наслідок полягає у тому, що відбувається формування, відокремлення і водночас розмежування різних галузей, тобто складаються нові неоднорідності, створюються чинники формування ідентичності над традиційністю, що має у майбутньому сформувати соціальну структуру, яка і стане основою зміцнення української політичної нації. По-п’яте, вивчення проблеми показує, що виробнича діяльність, як основа формування соціальної структури, яка враховує національну культуру, є найбільш розумним шляхом у цьому напряму. Культура є надбанням історичного розвитку нації, де продукуються і закріплюються у свідомості етносу ті риси, які притаманні саме українській, а не інший нації. Звідси висновок, якщо ми програємо в культурі сьогодні, то завтра програємо в політиці і економіці, а це буде означати, що соціальна структура формується як неадекватна етнонаціональній культурі українського суспільства.
    4. Проблема співвідношення мовного і етнічного розвитку є однією з актуальних серед дослідників. Науковці акцентують увагу на тому, що мова є однією з основних ознак етносу, одним з основних феноменів національної ідентичності. Протягом 1990-х років та на початку ХХІ століття відбулося помітне розширення використання української мови у сфері виховання, навчання, національно-культурного життя, діяльності засобів масової інформації.
    Мовна практика наукою аналізується за наступними критеріями: національне самовизначення, мовна самоідентифікація, уявлення про рідну мову окремо і за регіонами, спілкування в родині, на роботі, з друзями, з сусідами, ступінь володіння мовою. Аналіз свідчить, що існує проблема мовно-культурної ідентичністі, або із 65 % етнічних українців на Сході – 25 % не вважають українську мову рідною, із 60,8 % на Півдні – 20 % не вважають її такою, у Центрі до їх числа відносяться 5,6 %, тільки на Заході із 96% етнічних українців – усі вважають українську мову рідною. Дослідження підтверджує, що на Заході і в Центрі країни (за винятком м. Києва та Київської області ) етнічна належність, рідна мова і вільне володіння нею майже повністю збігається. У той же час в Криму тільки 26,7 % етнічних українців назвали рідною мовою українську. Проблемою залишається і спілкування – лише 38 % респондентів спілкуються в сім'ї українською мовою, з друзями – 31,3 %, з сусідами – 34,5 %, на роботі – 31,6 %. По суті, ми маємо приклад розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією. Взагалі, згідно Всеукраїнського перепису населення 2001 року – 67,5 % громадян України із 77,8 % – їх складу в етнонаціональній структурі вважають українську мову рідною.
    Причинами різнобічної етномовної самоідентифікації вважається: по-перше, багатовікова бездержавність і русифікація; по-друге, об’єктивні передумови – кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань; втрата державної ініціативи у мовній політиці; невиконання Закону про мову державними службовцями і елітою; протидія з боку деяких політичних сил, відсутність належного фінансового і технічного забезпечення. Ці процеси стримують формування і консолідацію української політичної нації.
    Виявлена головна суперечність, що стосується мовної самоідентифікації. Прихильники першого погляду на цю проблему доводять: належність громадян до тієї чи іншої групи визначається ними самими шляхом їх мовно-культурної самоідентифікації незалежно від етнічного походження. Тому перша група вчених стверджує: „Мовна самоідентифікація, також як і етнічна, культурна, релігійна, – її суверенне право”. Друга точка зору: „Мовна самоідентифікація особи відчуває на собі істотний вплив етносу – нації, тому право на рідну мову відноситься до сфери прав особи, яке може бути реалізоване виключно у соціальній спільності”. Цю думку підтримують більшість вчених, додамо, що в будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів. За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її у соціально-політичному напряму – маломожливим, оскільки залишається нерозв’язаним питання про її етнонаціональну основу.
    Досліджено, що джерелами мови, які формують і консолідують націю, є: духовна і матеріальна національна культура, національна свідомість, історія держави і національна традиція, толерантність і міжетнічна злагода, національний мир і співробітництво з іншими народами. Відзначено, що деякі політики і вчені недооцінюють роль мови як форми національно-культурного розвитку, а отже й як чинника консолідації політичної нації, зводячи проблеми мовного розвитку лише до етнічної концепції нації. Адже будь-яка ознака нації несе в собі певним чином і етнічне, і суто соціальне навантаження, у зв’язку з чим мова є ознакою і етнічної, і політичної теорії нації. Мова пов’язана з національною культурою, крім етнічних, має політичні, психологічні параметри. Тому „боротьба за мову є символом боротьби за владу”.
    Мова є чинником націогенези, це означає, що вона обслуговує усі сфери суспільного і духовного життя нації; єдина мова є передумовою піднесення загального культурного рівня громадян, свідомого залучення їх до національної культурно-історичної традиції. На кожному з етапів націогенези мовні питання відіграють провідну роль і є своєрідним стрижнем, який нанизує вимоги соціально-політичного характеру. Досліджено таким чином, що націогенеза – процес перетворення народності, як мовно-культурної спільноти, на націю, тобто етнонаціональний організм.
    У контексті дослідження проблем мовного розвитку в Україні важливе місце посідає і сучасна парадигма двомовності, існують два протилежні погляди щодо цієї проблеми. Перший – питання про офіційну двомовність є передчасним, необхідно, щоб українська мова природно увійшла в усі сфери суспільно-політичного життя, щоб її вивчали і поважали етнічні меншини. Цей варіант заслуговує на увагу. Другий – за введення офіційної двомовності. Вочевидь, що вирішення цього питання буде залежати від розвитку політичної культури самих громадян, від правової основи держави і діяльності парламенту. Для цього потрібен час.
    На сьогодні немає обґрунтованої, виваженої політики, яка б сприяла ефективному подоланню негативних стереотипів неадекватної мовленнєвої поведінки, що характеризує мовну ситуацію у країні, не вироблено розуміння мови як генетичного коду нації, недостатньо досліджено функціонування мови як парадигми історичного буття нації, функціонування та розвиток в масштабах державного і масового вжитку, наука і освіта ще слабко розвиваються у національному напрямку.
    5. Національна ідея є продуктом історичного розвитку, дії величезної кількості різноманітних чинників. Нерозривність зв’язку між національним і соціальним питаннями, неможливість їх самостійного розв’язання не лише у процесі становлення української державності, а й в контексті глобальних проблем сучасності, основних тенденцій сучасного світу складає основний зміст, принцип української національної ідеї. До її сутності слід віднести її орієнтацію на духовний корпоратизм на національному ґрунті, пов’язаний з уявленням про глибоку спорідненість соціальної справедливості та національної належності, що складає основу консолідації. Національна ідея передбачає, що основою етнічного, релігійного й економічного патріотизму, єднання на національному ґрунті має стати міжособистісний, духовно-психологічний зв’язок на засадах спільних культурно-гуманістичних цінностей, що мають водночас національне і загальнолюдське значення.
    Ідеологічна спрямованість громадян України характеризується діаметрально протилежними ціннісними орієнтаціями, які не тільки не наближають наше суспільство до його соціальної та політичної консолідації, а й здатні посилити суспільний розлад до глибинного рівня. Для запобігання цієї ситуації світоглядно-ціннісні орієнтації українського етносу і етнічних меншин мають не тільки відповідати суспільному розвитку, а й бути співзвучні національній ідеї.
    Критеріями національної ідеї вважаються: вироблення і впровадження у наше суспільство прийнятних і зрозумілих ідеологічних орієнтирів; серцевиною цієї ідеології має стати людина, її матеріальний добробут, створення політичних, правових і духовних умов для її діяльності; утвердження національної ідеї на принципах концепції політичної нації і сприйняття її етнічними меншинами; формування громадянського суспільства, де більшість громадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів, міфів, цілей, суспільних норм; розвиток суспільства на своїй етнонаціональній природній основі; створення умов для отримання освіти на рівні світових стандартів; формування власної національної моделі економічного розвитку; формування соціальної структури суспільства, адекватної національним інтересам; сприйняття національної ідеї як світоглядного орієнтиру у системі виховання, освіти, у сфері соціалізації особи.
    Однак ці критерії, норми повсякденної діяльності далекі від здійснення принципів національної ідеї. По-перше, на державному рівні не прийнято національну ідею; по-друге, єдина концепція національної ідеї не підтримується політичними партіями через різні погляди на проблему; по-третє, національна ідея поки що не усвідомлена масами, а нав’язування її зверху буде неефективним і безплідним; по-четверте, країні потрібна ідеологія не класу чи окремої соціальної групи, а інтегративна ідеологія, яка б стала кодексом злагоди щодо окремих етносів, соціальних груп, еліт, осіб і яка б виконувала роль загальнонаціональної ідеології; по-п’яте, погляди політичних партій і еліти не співпадають, але стратегічна мета – побудова демократичної, правової, соціальної держави має бути єдиною, все інше – політична риторика; по-шосте, політична система влади існує поза інтересами народу, вони не є партнерами. На думку вчених, влада має здійснювати організаційно-управлінські функції, а їх зміст належить самому народові; по-сьоме, ефективне функціонування національної ідеї залежить від ступеня володіння і розпорядження власністю, як основою економічної могутності усілякого ладу, а також від задоволення розумних потреб громадян, що залишається глибокою проблемою.
    Політологічний аналіз дозволяє зробити висновки щодо консолідуючої спрямованості української національної ідеї у разі її реалізації: національна ідея сприяє самоідентифікації особистості за умов розмаїття етнокультурних проявів; сприяє поширенню знань щодо типових особливостей, рис етносу, нації, до яких людина себе відносить, що зберігає історичну пам’ять і національні традиції; сприяє усвідомленню власної національної гідності та відповідальності за долю нації, дієвому ставленню до духовних та матеріальних цінностей нації, вимагає працею збагачувати такі цінності, орієнтує на них у безпосередній життєдіяльності; чіткому уявленню про територіальну спільність нації, її єдність і етнонаціональну культуру, спадкоємність поколінь, високу політичну культуру і свою самоідентифікацію.
    Національна ідея становить надпартійну та надетнічну систему цінностей, головна риса яких об’єднувати ті нації, що складаються з конфліктуючих соціальних сил та етнічних груп. Досвід функціонування національних ідей свідчить, що вони стоять над ідеологіями, над партіями. Їх мета – консолідація нації-держави на загальнолюдських принципах, враховуючи етнонаціональну традицію. Тому національна ідея є різновидом політичної ідеології. Без національної ідеї, як певного суспільного політичного ідеалу нації, немає самої нації. Національна ідея безплідна, якщо не спирається на свій національний пафос, національну культуру, національні ідеали. Реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, який повинен знаходити відображення в етнонаціональній політиці держави. Коли політична концепція української нації як теоретичний фундамент національної ідеї буде реалізована, можна вважати, що вона сприйнята суспільством і є умовою формування громадянського суспільства, української політичної нації, її консолідації.
    6. Український етнос знаходиться на шляху формування і консолідації української політичної нації, тому етнонаціональна ідентичність відіграє важливу роль у національному розвитку. Це обумовлено її змістом. Дослідження свідчать, що процес державотворення є не власне національним, а переважно етнонаціональним. Етнічне і національне – взаємопов’язані процеси. З одного боку, йде націоналізація українського етносу й етнічних меншин, а з іншого - поглиблення їхньої етнічної диференціації, звернення до власного етнічного походження. Ці процеси є позитивними. Український етнос, як і етнічні меншини, розвивається, спираючись на власні джерела розвитку. Матеріальне і духовне взаємопов’язане, тому етнічні меншини виступають як джерела розвитку не тільки в культурній сфері, а й в політичній, економічній, соціальній сферах. За таких умов, національне має характер загального, етнічне виступає як процес національного, тому будь-яка його руйнація веде до видозміни як форми, так і змісту, як самого національного, так і соціального. Сам же етнонаціональний процес – це поєднання етнічних і національних ідентифікаційних чинників, що є основою і важливим фактором формування і консолідації української політичної нації. Це по-перше. По-друге, етнічна ідентичність, як форма самовизначення людини, базується на усвідомленні спільного походження, традицій, цінностей, вірувань, на відчутті історичної та міжпоколінної спадкоємності. Цей процес, як правило, передує політичному чи державному об’єднанню. Етнос є неформалізованою спільністю і формується лише за умов повного збігу його з державною або з мовною спільностями, а з іншого боку, етнос немає соціально-політичних або економічних структур, а виникнення їх означає процес його націєзації.
    Головний висновок полягає у тому, що етнос – це один з типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якого лежить природна потреба людей до об'єднання з метою самозбереження та самоідентифікації. Нація ж – етнонаціональна єдність одного або декількох етносів, її формування зумовлено певною об’єктивною єдністю – територіальною, економічною, мовною, культурною, що надалі під дією трансформаційних процесів може змінюватися і політизуватися. Саме це останнє і засвідчує початок формування нового соціоцивілізаційного типу людини. Нація ж – це вища форма соціальної самоорганізації людства.
    До головних цінностей національної ідентичності відносять: національну свідомість і спільне громадянство, культурні і громадянсько-політичні цінності, національні інтереси і традиції, юридичні права і політичні інститути, перспективи політичного розвитку і суверенітет держави. По-третє, критеріями етнонаціональної ідентичності є мова, свідомість, історія суспільства, державотворення, сама людина як істота суспільства, її пізнання в етнонаціональній, соціальній, політичній, економічній, духовній сферах, а також через систему освіти, науки, виховання, культури. Національна свідомість – це критерій ідентифікації нації у соціокультурному, політичному, геополітичному напрямах. Однак, за вище проаналізованих причин ідентифікації українського етносу ще не сталося, тому поки що не вдалося вирішити стратегічні завдання побудови демократичної, правової держави, а також сформувати і консолідувати українську політичну націю. По-четверте, аналіз етнічної і національної ідентичності здійснюється за характеристиками, які представляють таку типологію, як: етнокультурний, політичний і національний процеси, ідентифікаційні ознаки і інтегруючі чинники, світоглядна парадигма, історичний, етнополітичний та етнодержавницький досвід. Все це потребує ретельного вітчизняного погляду, своєї джерелової бази, на основі якої буде вироблятися етнонаціональна ідентичність, а значить, формуватися і консолідуватися українська політична нація. По-п’яте, проблемою етнонаціональної ідентифікації залишається: глибока деетнізація і денаціоналізація українців, етнічних і етнографічних груп. Успішне вирішення цього завдання пов’язується зі здійсненням двох взаємопов’язаних проблем, з одного боку, включенням природної енергії українців у процес самозбереження, саморозвитку і націотворчий процес, а з іншого – вивільнення національної самосвідомості від колишньої політико-ідеологічної зашореності, позбавлення комплексу меншовартості, здоровий глузд у питаннях геополітики. По-шосте, невирішеними проблемами також, що стосується феномена етнонаціональної ідентичності, є: не вироблено нових методологічних засад дослідження процесів етнооб'єднання , або деякі західні теорії, на які спираються вітчизняні вчені, не відповідають сучасним етнічним і політичним процесам, що відбуваються в Україні; проблемою залишається розробка методики етнополітичних, соціологічних досліджень з урахуванням специфіки етнонаціональної ідентичності, її рухливості, об’єктивності і суб’єктивності, особливості ознак тощо; парадоксом є те, що деякі із вчених використовують західні теорії, що ігнорують українську культуру, далекі від особливостей соціально-політичного, економічного розвитку України, тому у таких працях робляться висновки з точністю до навпаки.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


    1. Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
    2. Винниченко В. Відродження нації: історія української революції (вересень 1917 – грудень 1919 р.). – К.: Відень: Дзвін, 1920. – Ч.1. – 348 с; 1920. – Ч.2. – 328 с; 1920. – Ч.3. – 542 с.
    3. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. - 2. изд. – СПб., 1906.-512 с.
    4. Грушевський М. Духовна Україна: Збірка творів /Упоряд. О.Дзюба, В.Ульяновський /. – К.: Либідь, 1994. – 556 с.
    5. Грушевський М. Про старі часи на Україні. Коротка історія України. – СПб., 1907. – 104 с.
    6. Грушевський М. Українська Центральна Рада й її універсал // М.С.Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Знання, 1991. – 240 с.
    7. Грушевський М. Історія України – Руси: В 11 т. 12 кн. / Ред. П.С.Сохань. – К.: Наукова думка, 1994. – Т.1. – 736 с.
    8. Грушевський М. Новий період історії України. – К.: Либідь, 1992. – 43 с.
    9. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К.: Т-во “Петро Барський”, 1917. – 16 с.
    10. Грушевський М. Звідки пійшло українство і до чого воно йде? – К.: Т-во “Петро Барський”, 1917. – 16 с.
    11. Грушевський М. Вільна Україна.Статті з останніх днів (березень-квітень 1917 р.). – К.: Т-во “Петро Барський”, 1917. – 16 с.
    12. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. – К.: Т-во “Петро Барський”, 1918. – 120 с.
    13. Донцов Д. Дух нашої давнини. – 2 вид. – Дрогобич: “Відродження”, 1991.-341 с.
    14. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923: В 2-х т.–Т.1.Доба Центральної Ради. – К.: Темпора, 2002. – 320 с; Т.2. Українська гетьманська держава 1918 р. – К.: Темпора, 2002. – 352 с.
    15. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. – Б.М., 1915. – 121 с.
    16. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – К., 1915. – 471 с.
    17. Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – 554 с.
    18. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України (Упоряд. Шаблій О.). – Львів: Світ, 1994. – 416 с.
    19. Старосольський В. Теорія нації. – Відень, 1922. – 153 с.
    20. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – Т.46/2. Історичні праці (1891-1897) / Ред. Я.Д. Ісаєвич. – К., 1986. – 438 с.
    21. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – Т.45. Програма галицьких соціалістів (Ред. В.Ю.Євдокименко). – К., 1986. – 574 с.
    22. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – Т.45. Одвертий лист до галицької української молодежі (Ред. В.Ю.Євдокименко). – К., 1986. – 574 с.
    23. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К.: Критика, 2000. – 304 с.
    24. Висновки комісії “Для пресечения украинофильской пропаганды”[1875] // Національні процеси в Україні: історія і сучасність: Документи і матеріали. Довідник: У 2.Ч. (Упоряд. І.О. Кресіна, В.П. Ляховський, В.Ф. Панібудьласка) / За ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.
    25. Основи етнодержавознавства /За ред. Ю.І.Римаренка /. – К.: Либідь, 1997.-656 с.
    26. Гитлянский Р. Ленинская национальная политика в действии. Национальные меньшинства на Украине // Революция и национальности. – 1931. - № 9. – С. 35-44.
    27.Скрипник М. Нариси підсумків українізації та обслуговування потреб нацменшостей УРСР, зокрема російської. Промова на засіданні колегії НКО УСРР (14.11.1933 р.). – Х.: Радянська школа, 1933. – 36 с.
    28. Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. – К.: Наукова думка, 1975. – 276 с.
    29. Бабкін В. Роль соціально-правової держави в консолідації українського суспільства // Шляхи консолідації громадянського суспільства в Україні. Матеріали круглого столу. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. – С. 18 -26.
    30. Варзар І. Політична етнологія як наука: теоретико-методологічні і наукознавчо-праксеологічні аспекти: Автореферат дисертації доктора політичних наук. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 1995. – 52 с.
    31. Курас І. Проблеми соборності України в ХХ столітті. – К.: Ін-т політології і етнонаціональних досліджень НАН України, 1994. – 230 с.
    32. Курас І. Національні відносини в Україні в ХХ столітті: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1994. – 560 с.
    33. Курас І. Національна культура в сучасній Україні. – К.: Ін-т політології і етнонаціональних досліджень, 1995. – 336 с.
    34. Курас І. Етнонаціональний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. – К.: Ін-т політології і етнонаціональних досліджень, 1997. – 211 с.
    35. Курас І. Етнополітика: історія і сучасність. – К.: Ін-т політології і етнонаціональних досліджень НАН України, 1999. – 656 с.
    36. Курас І. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991-2000 років: Збірник наукових праць. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 374 с.
    37. Курас І. Провідники духовності в Україні: Довідник. – К.: Вища школа, 2003. – 782 с.
    38. Ребкало В., Євтух В. Менеджмент у політичних спільнотах // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - № 4. – С. 163-167.
    39. Римаренко Ю. Перестройка межнациональных отношений в СССР: теоретико-методологичный анализ. - К., 1991. – 625 с.
    40. Римаренко Ю. Національний розвій України: проблеми і перспективи. – К.: Юрінком, 1995. – 272 с.
    41. Римаренко Ю. Этнос, нация, общество. Краткий этнологический словарь. – М.: Витан, 1996. – 204 с.
    42. Римаренко Ю. Україна – етнонаціональна палітра суспільного розвитку. – К.: УАДУ, 1997. – 400 с.
    43. Римаренко Ю. Міграційні процеси в сучасному світі: світові та регіональні виміри. Енциклопедія / Відп. ред. Ю.Римаренко. – К.: Довіра, 1998. – 912 с.
    44. Римаренко Ю. Національно-державне будівництво. Концептуальні підходи, сучасна наукова література. – К.: Довіра, 1999. – 559 с.
    45. Римаренко Ю. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. – 516 с.
    46. Римаренко Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади.- К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.-264 с.
    47. Картунов О. Вступ до етнополітології: Нау
  • Стоимость доставки:
  • 100.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины