ПОЛІТИКА ЗАХІДНИХ ОКУПАЦІЙНИХ ВЛАСТЕЙ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ І ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ У НІМЕЧЧИНІ (1945-1949 РР.) :

Краткое описание

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ОЧЕРЕТЯНИЙ ЄВГЕНІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 327:341.43(=161.2)(430)„1941/1943‟

На правах рукопису

ПОЛІТИКА ЗАХІДНИХ ОКУПАЦІЙНИХ ВЛАСТЕЙ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ І ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ
У НІМЕЧЧИНІ (1945-1949 РР.)

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник
Марусик Тамара Володимирівна
доктор історичних наук, професор

Чернівці – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………..………3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ..11
1.1. Теоретичні підходи до висвітлення теми.................................................11
1.2. Джерельна база дослідження………………………………………….....21
РОЗДІЛ 2. БІЖЕНЦІ ТА ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ В КОНТЕКСТІ ПІСЛЯВОЄННИХ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ …………………………..34
2.1. Міграційні процеси у системі міжнародних відносин..…………..…....34
2.2. Причини післявоєнного біженства: український аспект………...….....52
РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ЗАХІДНИХ СОЮЗНИКІВ У ДОЛІ УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ І ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ ………………………………….........72
3.1. Особливості політики Сполучених Штатів Америки щодо українських біженців і переміщених осіб ……………………………………………........74
3.2. Роль та значення біженців і переміщених осіб з України для Сполученого Королівства Великобританії ……………………………… ...84
3.3. Українські біженці та переміщені особи під владою Французької окупаційної адміністрації …………………………………………………....92
РОЗДІЛ 4. РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАХІДНИМИ СОЮЗНИКАМИ ПРОБЛЕМИ БІЖЕНЦІВ І ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ ………………………………..….....105
4.1. Імплементація західними союзниками політики щодо українських біженців і переміщених осіб….......................................................................105
4.2. Роль міжнародних організацій у вирішенні проблем післявоєнної міграції…………………………………………………………………….....126
ВИСНОВКИ………………………………………………………….……...146
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………........…...161
ДОДАТКИ…………………………………………………………...…..…..183

ВСТУП

Біженство, вигнання, депортації, примусова праця разом із численними перетинами змінами кордонів в результаті військових чинників формували образ Другої світової війни і перших повоєнних років. Неохопне зростання масштабності примусової міграції у 1940-х роках ХХ століття стало кульмінаційним пунктом в європейській „новій тридцятилітній війні 1914-1945 рр.“. Саме Друга світова війна стала поштовхом для наймасштабнішого в історії людства біженського руху.
Одночасно із завершенням Другої світової війни розпочалася третя хвиля української еміграції, викликана, основним чином, політичними мотивами. Українська повоєнна еміграція – досить суттєвий і важливий елемент в історії української нації.
Після завершення війни близько двох мільйонів біженців і переміщених осіб українського походження перебували в західних окупаційних зонах Німеччини та Австрії. До цієї категорії осіб належали колишні військовополонені у Німеччині, особи, депортовані на примусові роботи, особи, які рятувалися від радянського контрнаступу, політично „інакомислячі” особи, представники збройних формувань, які воювали проти Радянського Союзу.
Незважаючи на протиріччя, які виникали між „Великою Четвіркою” у ході репатріаційного процесу над вихідцями з України, cаме союзники антигітлерівської коаліції західного спрямування – США, Великобританія та Франція відіграли важливу роль у сприянні вирішення повоєнної проблеми української еміграції. Саме українські біженці і переміщені особи стали об’єктом їх політичних, економічних та гуманітарних інтересів.
В результаті створення союзниками міжнародних організацій з питань біженців, як необхідного інструменту у вирішенні питання біженців і переміщених осіб, більшість із цієї категорії українців пізніше осіли в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині та інших країнах.
Актуальність теми. Міжнародні міграційні процеси – характерна особливість сучасного світу. Біженці та переміщені особи як складова частина міжнародної міграції, а також неординарні проблеми пов’язані з ними все частіше з’являються на порядку денному багатьох держав світу і стали справжнім викликом для сучасної міжнародної спільноти. Найбільші збройні конфлікти та ідеологічне протистояння у ХХ столітті поклали початок небаченим за розмахом глобальним міграційним процесам.
Зростання місця та ролі біженців і переміщених осіб у сучасних міжнародних відносинах викликає потребу в урегулюванні цієї проблеми міжнародною спільнотою. Проблема біженства завжди була і залишається проблемою міжнародного характеру, тому вимагає спільного підходу до її вирішення з урахуванням національних інтересів. Цей аспект став зрозумілим лише в роки Другої світової війни.
Незважаючи на діяльність Ліги Націй, окремі держави вирішували подібні проблеми самостійно. Проте після 1945 року характер біженства змінився кількісно та якісно, тому розв’язання проблеми біженців і переміщених осіб є можливим лише за сприяння міжнародної спільноти.
Включення України до ряду міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на вирішення нагальних питань, пов’язаних із міжнародною міграцією, потребує залучення досвіду розв’язання таких питань іншими країнами.
Історичний досвід у розв’язанні проблем біженства, в тому числі розвинутими західними державами, дає можливість уникнути ймовірних помилок та негативних наслідків, а також підвищити ефективність їх вирішення. Окрім того, дослідження тогочасної співпраці держав в рамках міжнародних організацій з питань біженців дозволить Україні не лише отримати теоретичний досвід міжнародної кооперації, а й скористатися ним для досягнення своїх стратегічних політичних чи економічних інтересів.
Виходячи зі специфіки геополітичного розташування України, яка знаходиться за межею східних кордонів Європейського Союзу, та складної економічної ситуації в країні, варто зауважити, що міграційні процеси в сучасній Україні – одне із найболючіших питань українського суспільно-політичного життя. Хоча сьогодні проблема біженців в Україні не є нагальною, однак у майбутньому може виникнути необхідність її врегулювання. Отже дослідження біженства як елементу міграційних рухів є вкрай необхідним завданням.
Актуальність теми підсилюється необхідністю висвітлення впливу організованої діаспори на політичні явища, що відбуваються поза межами держави її проживання, особливо якщо вони безпосередньо стосуються долі співвітчизників. У такому разі біженці та переміщені особи стають для діаспори об’єктами особливого інтересу.
Вплив західної діаспори на хід політичних подій на батьківщині беззаперечний. Не виключенням є діяльність (у тому числі, лобіювання інтересів в численних національних і міжнародних інституціях) діаспори, в основному з країн Північної Америки, результатом якої став її неоціненний внесок у допомогу розв’язання проблеми біженців і переміщених осіб. Цей аспект, в свою чергу, вимагає від науковців детального опрацювання.
Недостатнє вивчення досліджуваної теми зумовлене лише зародженням в Україні міграціології, що вивчає соціальні явища, пов’язані зі зміною особою місця її проживання.
Ідеологічна заангажованість та, відповідно, упередженість наукових суджень і висновків радянських дослідників із даної тематики зумовили потребу ревізувати такі дослідження, доповнивши їх власними судженнями і висновками, що постали в результаті всебічного аналізу численних зарубіжних і вітчизняних напрацювань у цій сфері.
З появою на політичній мапі світу незалежної української держави відкрився доступ для вітчизняних науковців до архівів та іноземних матеріалів, дотичних до даної тематики, що, в свою чергу, дозволило вивчати її різні аспекти.
Отже, процес формування політологічної школи незалежної України з позицій процесів міжнародної міграції спонукає до комплексного вивчення та узагальнення історичного досвіду української політичної еміграції (в т. ч. явища біженців і переміщених осіб).
Зв’язок роботи з науковими програми, планами, темами. Дослідження виконано в рамках комплексної науково-дослідної роботи кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича – ,,Проблеми історії, політології та міжнародних відносин у сучасному світі” (Державний реєстраційний номер 0107U001235).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є здійснення комплексного політологічного аналізу змісту політики трьох західних окупаційних властей щодо українських біженців і переміщених осіб у післявоєнній Німеччині.
Визначена мета зумовила постановку і вирішення таких завдань:
- визначити передумови виникнення міграційних процесів у післявоєнній Німеччині;
- проаналізувати політичні домовленості, досягнуті в процесі переговорів, що торкалися мігрантів, які за різних обставин опинилися на території Німеччини;
- висвітлити особливості політики західних союзників щодо українських біженців і переміщених осіб;
- встановити політичне підґрунтя створення та визначити роль і значення спеціалізованих інституцій у вирішенні долі післявоєнних біженців і переміщених осіб;
- проаналізувати роль української діаспори як важливого позаурядового чинника у реалізації допомоги українцям на чужині;
Об’єктом дослідження є зовнішня політика США, Великобританії та Франції щодо Німеччини у післявоєнний період (1945-1949 рр.).
Предметом дослідження є політика західних держав-союзниць (США, Великобританії та Франції) на території Німеччини з 1945 по 1949 рр. щодо українських біженців і переміщених осіб.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1945 року – завершення Другої світової війни – до 1949 року, часу перейняття всіх ланок суспільно-політичного життя колишнього Третього Рейху трьома окупаційними властями (моменту фактичного припинення їх окупаційних повноважень). Для деталізації певних аспектів дослідження виникла необхідність іноді виходити за встановлені хронологічні рамки.
Територіальні межі дисертації обумовлені тим, що саме Німеччина стала основним місцем локалізації українських біженців і переміщених осіб після Другої світової війни та місцем, де, власне, здійснювалися практичні шляхи реалізації політики західних окупаційних держав щодо цієї категорії українців.
Методи дослідження. Специфіка об’єкта і предмета дослідження визначила сукупність теоретико-методологічних підходів, що дозволили у комплексі дослідити політику західних окупаційних властей щодо українських біженців і переміщених осіб у післявоєнній Німеччині.
Для розкриття теми було застосовано ряд підходів і методів, а саме: інституційний, структурно-функціональний, системний, логіко-семантичний, історичний, міждисциплінарний підходи та метод порівняльного аналізу.
В аналізі організаційних структур західних окупаційних сил, міжнародних організацій з питань біженців та організованих осередків діаспори був використаний інституційний підхід. Структурно-функціональний метод залучений з метою виокремлення основних причин українського біженства та організованих осередків української західної діаспори. Системний підхід передбачав вивчення ситуації довкола українських біженців і переміщених осіб системно, спираючись при цьому на здобутки науковців, які займалися вивченням української еміграції дотично. Логіко-семантичний метод допоміг поглибити поняттєвий апарат. Історичний метод дозволив простежити основні етапи та особливості українського міграційного потоку на захід. Дана праця відноситься до рамок політичної науки, все ж вона знаходиться на стику кількох суспільних наук, таких як історія, соціологія та право. Тому був використаний міждисциплінарний підхід. Метод порівняльного аналізу використано для визначення спільних та відмінних рис у веденні політики кожною окремо взятою державою – у даному випадку США, Великобританією та Францією.
Наукова новизна отриманих результатів визначається актуальністю даного дослідження і спробою вперше у вітчизняній політичній науці здійснити системний аналіз політики західних держав-союзниць (США, Великобританії та Франції) на території Німеччини щодо українських біженців і переміщених осіб у післявоєнний період.
Уперше:
- завдяки систематизації та узагальненню системно і компаративно досліджено політику західних окупаційних держав щодо українських біженців і переміщених осіб у післявоєнній Німеччині.
Уточнено:
- класифікацію причин появи феномену українських політичних біженців і переміщених осіб на території післявоєнної Німеччини;
- особливості та основні напрями діяльності української діаспори в контексті реалізації допомоги у вирішенні післявоєнної проблеми українських біженців і переміщених осіб;
- визначення основних аспектів діяльності міжнародних організацій, які торкалися питань біженців, а саме Адміністрації Об'єднаних Націй для Допомоги Біженцям (УНРРА) та Міжнародної організації з питань біженців (МОБ);
Набули подальшого розвитку:
- дослідження явища біженців і переміщених осіб у період розгортання ідеологічної конфронтації (холодної війни);
- ідеї подальшої міжнародної співпраці у вирішенні проблеми біженців і переміщених осіб.
Теоретичне й практичне значення одержаних результатів визначається новизною та актуальністю теми і полягає в можливості їх застосування у науково-дослідницькій, навчальній та прикладній сферах. Теоретичні доробки можуть бути корисними для детального вивчення проблем біженства та міграційної політики загалом. Результати дослідження становлять певний інтерес для вищих органів державної влади України при розробці концепцій, спрямованих на вдосконалення державної політики у сфері міграції. Положення дисертації можуть бути враховані в діяльності Державного комітету з питань міграційної політики Верховної Ради України, Міністерства закордонних справ України, інших міністерств та відомств. Матеріали дисертаційної роботи та висновки можуть бути використані при розробці та викладанні навчальних курсів та спецкурсів для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів (зокрема „Міграційні процеси” та „Етнополітологія”). Апробація результатів дослідження. Основні положення та наукові результати дослідження були оприлюднені та обговорювались на кафедрі міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Зміст та основні висновки дисертації апробовано у виступах на всеукраїнських та міжнародних науково–практичних конференціях „Актуальні проблеми сучасної науки” (Київ, 23-25 квітня 2009 р.), „Актуальні проблеми сучасної науки” (Київ, 20-22 квітня 2010 р.), „Сучасна освіта і наука в Україні: наукові здобутки, стан і перспективи” (Запоріжжя, 27-28 січня 2011 р.), „Наука і освіта: крок у майбутнє”. VI Міжнародна наукова конференція „Кайндлівські читання” присвячена 145-річчю від дня народження Р.Ф. Кайндля (29 квітня 2011 р.).
Публікації. Основні положення, результати, висновки, рекомендації, викладені у дисертації, знайшли відображення у п’яти публікаціях, що входять до переліку фахових видань, визнаних ВАК України.
Структура дисертації. Мета і завдання дисертаційної роботи визначили її структуру, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (268 позицій), додатків. Загальний обсяг дисертації – 190 сторінок, з них основного тексту – 160 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Друга світова війна породила явище „ великого переселення“ народів, що зумовило потребу детально дослідити причини масштабного міграційного „вибуху”. Наприкінці Другої світової війни нараховувалося більше 60 млн. осіб в Європі, Північній Африці, на Близькому та Далекому Сході, які не по своїй волі підпадали під статус „переміщені” тобто „displaced” (англ.). Так, у травні 1944 р. за підрахунками Головного Командування Союзницьких Експедиційних Сил число біженців і переміщених осіб (не включаючи переміщених німців) лише у Західній Європі складало 11,332 млн. осіб. Друга світова війна спричинила найбільш масові переселення в історії людства.
Друга світова війна призвела до змін в глобальній геополітичній ситуації, що юридично були закріплені рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 року. У результаті перерозподілу зон геополітичного впливу змінилася розстановка сил у стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат зазнала Німеччина і Японія, котрі втратили статус регіональних лідерів. Німеччину до того ж було поділено на чотири окупаційні зони, частина її східних земель відійшла до Польщі та СРСР.
На політичний арені з’явились дві наддержави - СРСР та США з різними поглядами на перспективи подальшого розвитку світу.
В результаті аналізу політичних домовленостей між державами-союзниками стало зрозуміло, що юридичним підґрунтям у репатріації радянського населення були угоди, прийняті на Ялтинській конференції, зокрема угоди між СРСР та США, СРСР та Великобританією, підписані 13 лютого 1945 року. Згідно з угодами репатріаційним місіям СРСР у Західній Європі надавалися великі повноваження. У випадку із Францією таким документом стала угода про репатріацію від 29 червня 1945 року, підписана у двосторонньому порядку, оскільки Франція не брала участі у засіданнях конференції. Це уможливило проведення СРСР масштабної репатріаційної політики.
Відомо, що США, Великобританія та Франція нерідко дотримувалися спільних рис у веденні своїх окупаційних справ, проте у переважній більшості їх плани та погляди не збігалися, як і щодо післявоєнної проблеми біженців і переміщених осіб зокрема.
Однак навесні 1946 року розпочалася нова фаза у відносинах між колишніми військовими союзниками. Суперництво і пропаганда замінили попередні спроби співпраці і Німеччина стала розмінною монетою у змаганнях за європейський та глобальний впливи. Біженці, особливо для США та СРСР, стали своєрідним політичним інструментом у змаганнях двох світових ідеологій.
Дійсно, на початку США сподівалися на дотримання довоєнного статусу ізоляціонізму, тому були зацікавлені у швидкому виконанні в Європі взятих на себе зобов’язань щодо співпраці із Радянським Союзом.
Однак зміни в американській зовнішній політиці впродовж 1946-1947 рр. мали вирішальне значення для майбутнього біженців, які все ще залишалися на території Німеччині.
Міжнародна спільнота на той час відповідала на підвищений попит в безпекових інтересах шляхом впровадження змін в міжнародних стосунках та військовій політиці. Основну загрозу світовому порядку США вбачали з боку СРСР та комунізму, протидія яким стала основним лейтмотивом американської зовнішньої політики. Українські біженці і переміщені особи використовувались США, основним чином, у ідеологічній боротьбі з Радянським Союзом.
Творення британської післявоєнної зовнішньої політики можна розглядати крізь призму її прагнення утримати свій статус провідної світової держави через реконструкцію своїх взаємин із „Співдружністю”. Другою ж стороною цієї політики було заповнення ніш на ринку праці Великобританії з метою допомоги у її післявоєнній відбудові.
Поступово в результаті наростання ідеологічного конфлікту у світі та усвідомлення Великобританією можливості використання українських біженців і переміщених осіб у реалізації економічної політики, вона змінила свій напрям від репатріації до сприяння імміграції.
На противагу окупаційним зонам США і Великобританії, у французькій, навіть з самого початку, знаходилось лише близько 5% українців, що не складало значної проблеми.
Відразу після звільнення Франції розпочались дискусії навколо демографічної та трудової політики. що було пов’язано зі скороченням працездатного населення, зокрема значним відтоком як французів, так і іноземців, кількість яких зменшилася на 1,5 млн. осіб.
Після війни, плани французького уряду передбачали потребу у збільшенні кількості іммігрантів для використання їх у роботі з економічної реконструкції і компенсації демографічних втрат, яких зазнала Франція у ході війни.
Позиція Франції у питанні українських біженців і переміщених осіб відрізнялася від позиції США та Великобританії. Безумовно, на політику Франції щодо переміщених осіб впливали відносини із іншими західними альянтами. Париж тривалий час займав оборонні позиції щодо „американського опікунства”.
Мінлива позиція у примусовій репатріації знищила образ Франції як ліберальної імміграційної країни. Цей факт - яскраве свідчення того, чому рекрутинг серед східноєвропейських переміщених осіб зазнав фіаско.
Окрім того, постійне зважання на думку Москви, а також сильні позиції Комуністичної партії Франції (КПФ) до 1947 року перешкоджали проведенню послідовної імміграційної політики відносно переміщених осіб. Таким чином, можливість вирішити проблему поповнення ринку трудових ресурсів у післявоєнній Франції за рахунок українців – не вдалася в повній мірі.
Лише на початку 1947 року примусова репатріація була зупинена. Так, наприклад, відомство закордонних справ Франції відмовило у видачі радянським властям українців під приводом того, що ці категорії осіб не підпадають під визначення, затверджене у двосторонньому договорі про репатріацію.
В процесі пошуку шляхів вирішення проблеми післявоєнної міграції, на порядку денному в окупаційних властей постало питання щодо створення організацій з міжнародно-правовим статусом, які б мала на меті допомогу у розселенні біженців і переміщенні осіб.
Дебати навколо питання щодо створення міжнародних організацій у справах біженців відображали бажання західних держав не протистояти Радянському Союзу відкрито щодо цих питань.
Згідно із позицією США, створення такої організації було викликане гуманітарними мотивами, насамперед покращенням міжнародної допомоги біженцям.
Було зрозуміло, що без допомоги ззовні, значна кількість біженців (на території трьох західних окупаційних зон союзники звільнили 6,5 - 7 млн. осіб, зі статусом переміщених осіб) може стати дестабілізуючим політичним фактором в післявоєнній Європі. Так в результаті кількамісячних переговорів була досягнута угода по створенню міжнародної організації УНРРА, а пізніше, після її ліквідації – Міжнародної організації з питань біженців.
Таким чином, УНРРА та МОБ стали ключовими інструментами у вирішенні проблеми біженців і переміщених осіб у післявоєнний період.
Аналізуючи активність діаспори у політичному, соціокультурному, ідейному та ідеологічному напрямах, спостерігаємо беззаперечний факт того, що її представники (діаспори) незалежно від етнічної приналежності проявляли активну діяльність, перш за все, у політичному та культурному житті, зокрема створення в діаспорі низки українських організацій різних спрямувань та активізації видавничої діяльності.
Вагому роль у політичній діяльності міжнародних мігрантів відігравало політичне лобі зарубіжних співвітчизників, яке стало важливим фактором внутрішньої і зовнішньої політики країн виходу і прийому (імміграції).
Так українські емігрантські спільноти в багатьох країнах Заходу докладали чимало зусиль для допомоги своїм землякам. Діаспоральні осередки в Канаді, Сполучених Штатах Америки, Італії, Бельгії та інших країнах сформували комітети допомоги, які відіграли важливу роль у майбутньому українських біженців у Європі. Основна мета цих організацій - лобіювання інтересів у своїх урядах щодо допомоги українським біженцям та надання матеріальної підтримки тим, хто не отримував міжнародної допомоги.
Важливим аспектом діаспоральної свідомості, ідентичності і соціальної організації було почуття солідарності зі співетносом. Це почуття відіграло чималу роль для українців, насамперед з Північної Америки, які допомагали українським біженцям і переміщеним особам у післявоєнній Європі.
Звичайно, говорячи про поступову зміну тактики альянтів щодо переміщених українців, не можна стверджувати про завжди успішні лобіювальні операції здійснені представниками української діаспори. У цій ситуації біженцям було на руку загострення протиріч між окупаційними властями (в основному СРСР та США) та розгортання відкритого протистояння між комуністичною та ліберальною ідеологіями. Як наслідок, впродовж 1945-1952 рр. у процесі активної багатосторонньої діяльності української діаспори спостерігалися повільні, проте стійкі зміни тактичних і стратегічних прийомів західних альянтів щодо українських біженців і переміщених осіб. Це вилилося у розробку цілої низки нормативно-правових актів у Сполучених Штатах Америки, Великобританії і Франції, певною мірою сприятливих для українських біженців.
У лобі-кампанії українські організації в діаспорі озброїлися багатьма тактичними прийомами. Вони безпосередньо подавали клопотали перед політичними лідерами, надаючи при цьому детальні пояснення ситуації, що склалася навколо українців. Апелюючи до принципів гуманізму, вони вимагали припинення примусової репатріації, визнання права українців на самоорганізацію, надання підтримки та політичного притулку і навіть пропонували схеми з переселення. Нерідко у періодичних виданнях публікувалися критичні матеріали стосовно політики західних альянтів щодо українських біженців і переміщених осіб.
ХХ століття ознаменувалося небаченими досі по масштабу переміщеннями населення, що втягнули в цей процес всі континенти світу. Такий стан речей був пов'язаний насамперед із двома найбільшими збройними конфліктами, ідеологічною поляризацією світу, збільшенням прогалини між заможними та бідними верствами населення врешті екологічними лихами. Все це, беззаперечно стало можливим із інтенсивним розвитком світової інфраструктури, коли за рахунок технічного прогресу, введення у використання нових видів транспорту відстані перестали відігравати суттєву роль.
Особливий же виток розвитку набуло відоме людству ще з часів зародження держави як політичної організації суспільства явище політичної міграції, що у своєму корені полягає у несприйнятті та неприйнятті людиною політичних принципів, концепцій, ідеологій держави-батьківщини, особливо тоді коли батьківщина не толерує політичного висловлення інакодумців, часто використовуючи власний апарат примусу для його придушення. З соціологічної точки зору, у такому разі виникає певне зіткнення інтересів, в результаті якої держава, зважаючи на повноту влади, примушує людину капітулювати. В такій ситуації існують лише два виходи – або втеча або примирення.
Право на особливу увагу в цьому контексті заслуговує звичайно ж Друга світова війна, яка в своїй найбільшій частині представляла собою не що інакше як зіткнення двох діаметрально протилежних ідеологій – ліберальної та комуністичної. Перемога ж останньої призвела до виникнення ідеологічного протистояння Радянського Союзу і США. Характер комуністичної ідеології був насамперед пронизаний терором та насиллям, що виключав можливість існування альтернативної політичної сили. З іншої сторони їй протистояла ліберально ідеологія (на чолі зі США), для якої характерними були такі якості як політичний плюралізм, права та свободи людини, ринкові відносини, базовані на принципі вільної конкуренції і т.д. Визнання держави-нації захисником колективних суспільних інтересів у міждержавній спільноті відчувалося особливо сильно у переслідуванні двох основних ідей: антикомунізм та міжнародний лібералізм. У США, як провідної мілітаристської та економічної сили у Другій світовій війні та після неї, світовим інтересом стало будівництво ліберально-економічного світового порядку. Цей інтерес став домінувати в політичних ініціативах США.
Хоча міграція не є новим феноменом, однак після 1945 року, міграційні потоки збільшили свою інтенсивність, відображаючи як зростання мобільності праці так і безперервне переміщення населення ініційовані конфліктами та природніми лихами.
Серед цієї соціальної групи особливе становище займали мігранти із східного блоку, які так чи інакше опинилися на території Німеччини та не бажали повертатися назад. У цій групі, завдяки чисельності, чільне місце посіла українська етнічна спільнота. Наприкінці війни, було близько двох мільйонів біженців та переміщених осіб українського походження, які знаходилися в західних окупаційних зонах Німеччини і Австрії. Ця цифра складалася з колишніх військовополонених у Німеччині, які були відтранспортовані на примусові роботи, чи з людей, які тікали від радянського наступу, політично інакомислячих осіб, або тих, які воювали проти Радянського Союзу. Більшість (близько 70 %) емігрантів (більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон) цієї хвилі пізніше осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, тощо.
До кінця Другої світової війни нараховувалося більше 60 млн. осіб в Європі, Північній Африці, на Близькому та Далекому Сході, які не по своїй волі підпадали під статус „переміщені“. Так, вже в травні 1944 р., за підрахунками Верховного Штабу Союзницьких Експедиційних Сил, число біженців та переміщених осіб (не включаючи переміщених німців) тільки в самій Західній Європі складало 11,332 млн. осіб. Друга світова війна спричинила найбільш масивні переселення в історії людства. Загалом, у Європі знаходилося не менше 25 млн. переміщених осіб. Найбільшу групу складали вихідці з Радянського Союзу, Франції, Польщі, Нідерландів, Бельгії, Югославії та Італії.
Серед них налічувалося близько двох мільйонів українців (осіб, які ідентифікували себе приналежними до української етнічної спільноти). Вони не складали об’єднану за спільною приналежністю до однакового громадянства групу і не всі з них мали сильне почуття національної ідентичності.
Будучи громадянами чотирьох різних держав у міжвоєнний період, чиї кордони неодноразово змінювалися у ході Другої світової війни, багато з таких осіб були непевними, яка все-таки держава має на них юрисдикцію. Причини „українського переміщення“ були різними - політично-свідомі українці, незадоволені радянською владою, українці у складі німецьких військових формувань, українські колабораціоністи, полонені із концтаборів, „oстарбайтери“, українські військовополонені радянської армії, залишки військових угрупувань УПА.
Проблемною основою питання українських біженців та переміщених осіб стала тотальна репатріація цих осіб до Радянського Союзу (включно із тими, хто проживав до 1939 року на територіях, які не належали СРСР) навіть проти волі цих осіб, що мало (чи могло мати) абсолютно негативні наслідки для них. З самого початку, радянський уряд та західні нації по-різному розуміли та підходили до проблеми переміщених осіб.
Після поразки Третього Рейху, Німеччина на деякий час у політичному плані перестала існувати, що було пов’язано із втратою суверенітету. За договорами, досягнутими на міжнародних союзницьких конференціях, Німеччина була поділена на зони окупації. Відповідно в кожній такій зоні встановлювалися тимчасові військові адміністрації наділені абсолютною владою, які повинні були на невизначений термін перейняти керівництво на цих територіях. Серед позачергових заходів, що стояли на порядку денному окупаційних держав (окрім тих, які були пов’язані із знищенням нацистського минулого та ліквідації можливості існування у майбутньому „німецької загрози“) були заходи пов’язані із необхідністю ліквідації масового явища біженців і переміщених осіб.
Влітку 1945 року, ситуація з українськими біженцями не викликала суттєвого інтересу у західних політичних лідерів. Вони почали звертати свою увагу на неї тільки тоді, коли це стало торкатися значних політичних інтересів.
У підписанні договору із Радянським Союзом про репатріацію, домінуючою мотивацією для західних окупаційних властей була необхідність репатріації їхніх громадян із контрольованих Радянським Союзом територій, що було пов’язано із зволіканням та байдужим ставленням останнього до підданих вище згаданих держав.
Можливо ситуація навколо українців сприяла дипломатії Радянського Союзу, відомо, що „..український рух був заплямований як фашистівський і нацистський“.
Після підписання репатріаційних договорів із західними союзниками, репатріаційні процеси розпочалися ще задовго до завершення війни, однак, лише в липні 1945 року розпочалось масове повернення всіх корінних „громадян СРСР“, згідно територіальних кордонів станом на серпень 1939 року. Протягом 1945 року західні аль’янти дотримуючись цих договорів, а також проявляючи відданість союзницькій співпраці - беззастережно сприяли репатріації громадян СРСР навіть із застосуванням примусу.
Практична репатріація завершилася 1 грудня 1946 року. На цей час всього було зареєстровано близько 1,8 млн. військовополонених та близько 3,5 млн. цивільних громадян, що загалом склало близько 5,5 млн. чоловік.
Однак, навесні 1946 року розпочалася нова фаза у відносинах між колишніми військовими союзниками. Суперництво і пропаганда замінили попередні спроби співпраці і Німеччина стала розмінною монетою у змаганнях за європейський та глобальний впливи. Біженці, особливо для США та СРСР, стали політичним інструментом у змаганнях двох світових ідеологій.
Зміни в американській зовнішній політиці протягом 1946-1947 рр. мали вирішальне значення для майбутнього біженців, які все ще залишалися на території Німеччині.
Напруження між Радянським Союзом та західними союзниками по інших питаннях сприяли тому, що Лондон та Вашингтон перестали більше вважати репатріацію як прийнятну прийнятну модель вирішення питання біженців. Єдиною можливістю стало переселення біженців.
У політичних кулуарах США в період з 1945р. по 1948р., навколо питання біженців та переміщених осіб точилися напружені суперечки.
Президент Трумен наказав щоби в клопотанні на еміграцію до США перевагу надавали переміщеним особам. Оскільки найбільша кількість „нерепатріабельних“ переміщених осіб походить, в основному із Східної Європи, де імміграційні квоти дуже незначні. Згідно цього акту, США дозволили прийняти 202 тис. Цей Акт містив вимогу, згідно якої 40 % усіх переміщених осіб, яким було дозволено в’їзд до США, повинні були бути вихідцями із анексованих СРСР територій – країни Прибалтики, Східної Польщі (Західної України).
Щодо Сполученого Королівства Великобританії, то воно хоч і вийшло з війни в числі держав-переможниць, однак стан ситуації в економічній та політичній сферах країни залишав бажати кращого.
Більшість біженців надали перевагу американському окупаційному сектору над британським оскільки офіційний Лондон відмовився надавати статус переміщених осіб новоприбульцям після 1945 року.
Якщо говорити про британську політику щодо переміщених осіб загалом, то вона почасти була скопійована із американської. Протягом 1945 року вона теж сприяла репатріації „корінних“ громадян СРСР.
Однак, позиція змінилася на початку 1946 року, коли, в силу обставин, вона відмовилася від застосування примусу.
Уряди як США так і Великобританії віддаючи перевагу репатріації переміщених осіб, маючи антикомуністичні ідеологічні переконання не хотіли напряму виступати в ролі примусової сили репатріації.
Реконструкція Європи супроводжувалась економічним бумом. Це сприяло новому попиту на робочу силу. Франція та Сполучене Королівство Великобританії почали відчувати потребу в трудових ресурсах. Спочатку вони почали вербувати тих хто був переміщеним протягом війни.
Незважаючи ні нащо, першою країною, яка в травні все таки відкрила кордони для масового переселення переміщених осіб була Великобританія.
Імміграційна політика у післявоєнній Великобританії була викарбувана ворожістю уряду як до азійських так і до чорношкірих переселенців, яка була явною в міжвоєнний період, продовжувала існувати і в першому післявоєнному десятилітті та навпаки прихильністю до білої (особливо європейської). Справді, більшість наукових праць пов’язаних із британською імміграційною політикою зосереджені на питаннях проблеми „кольорової“ імміграції із її колоніальних територій. Тому багато українців серед переміщених осіб все таки емігрували до Великобританії.
Приблизно 25% всіх українців перебувало в Британській зоні, що сумарно складає 70-90 тис. осіб
В 1947 році з Італії, з таборів переміщених осіб із англійської та інших окупаційних зон у Німеччині до Сполученого Королівства прибуло майже 36 тис. українців. На початок 50-х рр. українська спільнота у Великобританії нараховувала близько 46 тис. осіб.
Багато з тих хто прибув до Англії в рамках схеми „Європейських Добровільних Робітників“ емігрували пізніше до Канади та США і станом на 1954 рік, у Великобританії їх залишилося тільки близько 125 тисяч переміщених осіб.
Окрім того кілька тисяч біженців були прийняті Великобританією в рамках різноманітних схем, індивідуальних трудових дозволів, родинних зв’язків чи в рамках „Схеми 2000“.
Таким чином, законодавство Великобританії сприяло активній рекрутинговій кампанії серед європейських біженців та переміщених осіб, однак погані умови праці сприяли рееміграції українських біженців та переміщених осіб до заокеанських країн.
Що ж до Франції, то її політичне, економічне та демографічне становище після завершення військових дій у Європі було вкрай напружене. Політична, нестабільність та сильні позиції лівих були типовою картиною для повоєнної Франції; економіка Франції була сильно зруйнована у ході війни, демографічні втрати Франції, які так чи інакше торкалися військових дій склали 620 тис. осіб.
Франція, після довгих вагань союзників, теж отримала власну окупаційну зону у Німеччині і теж стикнулася з проблемою біженців та переміщених осіб. У французькій зоні, у якій переміщені особи ніколи, на відміну від інших двох зон, не представляли масову проблему.
Переважання у політикумі лівих сил у Франції, а також близькі стосунки із Радянським Союзом, дуже сприятливо вплинуло не репатріацію радянських громадян. Для форсування репатріації, французька окупаційна влада у випадку відмови погрожувала втратою статусу переміщених осіб. Французи притримувались політики репатріації довше ніж інші західні союзники і лише на початку 1947 року примусова репатріація була зупинена. З початку 1946 року існувало лише дві альтернативи: репатріація на батьківщину або подальше перебування на території Німеччини, однак без чітко визначеного правового статусу.
Так, наприклад, відомство закордонних справ Франції відмовило у видачі радянським властям українців, із поясненням, що такі категорії осіб не підпадають під визначення, затверджені у двосторонньому договорі про репатріацію. В результаті анулювання франко-радянського договору про репатріацію 1 грудня 1947 р. та припинення діяльності радянської місії по репатріації остаточно був покладений край примусовій репатріації загалом.
На противагу окупаційним зонам США та Великобританії, у французькій зоні, навіть з самого початку, знаходилось близько 5% українців. З цих міркувань проблема українських біженців не відігравала значної ролі.
Безумовно, на політику Франції щодо переміщених осіб мали вплив відносини із іншими західними аль’янтами. Париж довгий час займав оборонні позиції щодо „американського опікунства“. У своїй окупаційній зоні вони діяли виключно як адміністративна влада, тим більше, що військова влада на більшості територій почала свою діяльність після завершення процесу репатріації. Французи досить довгий час боялися як опіки американців так і опіки британців, що і стало основою для їх недовіри до УНРРА та МОБ.
Відразу після звільнення території Франції від нацистської окупації почались дискусії навколо демографічної та трудової політики, що було пов’язано із зменшенням робочої сили, пов’язаного із значним відтоком як французів так і іноземців. Кількість іноземців зменшилася на 1,5 млн. чоловік. Так, дійсно, кількість іноземців у Франції практично не змінювалася протягом 1940-1950-х рр.
На відміну від американської зони окупації, яка бачила еміграцію переміщених осіб із Німеччини із гуманітарних та ідеологічних міркувань, Франція розглядала переміщених осіб з позицій покращення демографічної та економічної ситуації в середині країни.
Мінлива позиція у примусовій репатріації знищила образ Франції як ліберальної імміграційної країни. Цей факт пояснює чому рекрутинг серед східноєвропейських переміщених осіб у Франції зазнав фіаско.
Окрім того, постійне зважання на думку Москви, а також сильні позиції КПФ перешкоджали до 1947 року проведення послідовної імміграційної політики відносно переміщених осіб. Таким чином, можливість вирішити дві проблеми – вирішення проблеми переміщених осіб у Німеччині, та поповнити недостачу робочої сили у Франції.
До негативних моментів в імміграційній політиці належить запізнення початку виконання обов’язків Національного бюро у справах імміграції практично на цілий рік. Але навіть тоді, коли Бюро і бралося за справу, це могло зайняти близько двох років, поки ця справа проходячи усі ланки адміністративної рутини не стала задовольняти вимоги, як влади, так і мігрантів.
Хоча повоєнна Франція і відчувала демографічний дефіцит, хоча і володіла необхідними інструментами для вербування іммігрантів, все ж працевлаштування серед українських біженців та переміщених осіб йшло важко, з перемінним успіхом і була дуже протиречивою.
Отож, у нашому дослідженні ми дослідили передумови виникнення міграційних процесів у повоєнній Німеччині, дали оцінку політичним домовленостям, досягнутих в процесі переговорів, які торкалися мігрантів, що тим чи іншим чином опинилися на території Німеччини, висвітлили особливості проведення політики західних союзників по відношенню до українських біженців та переміщених осіб, дослідили політичне підґрунтя створення спеціалізованих інституцій для вирішення питання повоєнних біженців та переміщених осіб та провели дослідження у питаннях розселення осіб, які не були піддані репатріації до СРСР, а також проаналізували роль української діаспори як важливого позаурядового чинника у реалізації допомоги українцям на чужині.
Міжнародна спільнота на той час відповідала на підвищений попит в безпекових інтересах шляхом впровадження змін в міжнародних стосунках та у військовій політиці. США та Великобританія, а пізніше і Франція вбачали в СРСР та у комунізмі основну загрозу світовому порядку. Протидія цим загрозам стала основною особливістю американської зовнішньої політики.
Західні країни наголошували на можливій широкомасштабності процесів переселення та бажанні розширити визначення біженців та переміщених осіб, в той час коли Радянський Союз був проти цього. Такі міжнародні організації як УНРРА та МОБ стали ключовими інструментами вирішення проблеми біженців та переміщених осіб у післявоєнний період.
Так, переміщені особи не тільки категоризувалися приймаючими країнами як „жертви війни“, але також як і „додаткова робоча сила“, „асимілятивні расови типи“ і як ідеологічна зброя у виниклій нещодавно антикомуністичній боротьбі. Іншими словами, переселення переміщених осіб було результатом оцінки їх можливого потенційного вкладу у досягненні економічних, політичних, ідеологічних і демографічних цілей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Монографії та джерела
1. Дюрозель. Ж. - Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Ж. - Б. Дюрозель : [пер. з фр. Є. Марічев, Л. Погрєлова, В. Чайковський]. - К. : Основи, 1995. – 903 с.
2. Заставний Ф. Д. Українська діаспора: Розселення українців у зарубіжних країнах / Ф. Д. Заставний. – Львів : Світ, 1991. – 119 с. - (Народознавчі студіі).
3. Іваницька О. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник / О.П. Іваницька. – Вінни¬ця : Фоліант, 2003. – 560 с.
4. Історія української еміграції: Навч. посібник / [під. ред. Б. Д. Лановика]. – К. : Вища Школа, 1997. – 520 с.
5. История внешней политики СССР 1917-1980 : в 2 т. / [изд. четвертое, перераб. и дополн. / Под ред. А. А. Громыко, Б. Н. Пономарева]. – М. : Наука, Т.2. – 1980. – 496 с.
6. Лещенко Л. О. Україна на міжнародній арені (1945 – 1949) / Л. О. Лещенко. – К. : Наукова думка, 1969. – 288 с.
7. Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні : в 2 т. / В. Маруняк. – Мюнхен : Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. – Т.1: Роки 1945 – 1951. – 1985. – 432 с.
8. Пастушенко Т. В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942 - 1953) / Т. В. Пастушенко. – К : Ін-т історії України НАН України, 2009. – 284 с.
9. Дипломатия США в Восточной Европе, 1945-1950 гг. [Текст] / АН УССР, Ин-т социал. и экон. пробл. зарубеж. стран; АН УССР, Ин-т социал. и экон. пробл. зарубеж. стран. – К. : Наук. думка, 1991. – 138, [1] с.
10. Тегеран – Ялта – Потсдам: Сборник документов : [сост., Б. Л. Цыбулевский, Ш. П. Санакоев]. – [2-е изд.]. – М. : Международные отношения, 1970. – 416 с.
11. Bade K. Europa in Bewegung. Migration vom späten 18. Jahrhundert bis zur Gegenwart / K. Bade. – München : C.H. Beck, 2002. – 510 S.
12. Balfour M. Vier-Mächte-Kontrolle in Deutschland 1945-1946 / M. Balfour. – Düsseldorf : Droste, 1959. – 408 S.
13. Benz W. Deutschland unter alliierter Besatzung 1945-1949/55 / W. Benz. – Akademie : Berlin, 1999. – 494 S.
14. Briggs A. A History of Europe: Modern Europe 1789-1989 / A. Briggs, P. Clavin. – London : Longman Sc & Tech, 1996. – 502 p.
15. Briggs V. Mass Immigration and the National Interest / V. Briggs. – New York : M. E. Sharpe Inc, 1992. – 328 p.
16. Cohen R. Global Diasporas : An Introduction / R. Cohen. – Oxford : Tailor & Francis, 2001. – 228 p.
17. Convention relating to the status of refugees. United Nations High Commissioner for Refugees. – Geneva : Palais des Nations, 1955. – 37 p.
18. Dobson A. P. Anglo-American relations in the twentieth century : of friendship, conflict and the rise and decline of superpowers / A. P. Dobson. – New York : Routledge, 1995. – 199 p.
19. Dyczok M. The Grand Alliance and Ukranian Refugees / M. Dyczok. – New York : St. Martin’s Press, in association with St. Antony’s College, Oxford, 2000. – 296 p.
20. Eberhard J. Das DP-Problem. Eine Studie über die ausländischen Flüchtlinge in Deutschland / J. Eberhard. – Tübingen : J. B. Mohr Verlag, 1950. – 201 S.
21. Fitzgerald K. The Face of the Nation. Immigration, the State and the national identity / K. Fitzgerald– Stanford : Stanford Univ. Press, 1996. – 285 p.
22. Freeman G.P. Immigrant Labor and Racial Conflict in Industrial Societies. The French and British Expérience 1945—1975 / G. P. Freeman. – Princeton : Princeton University Press, 1979. – 362 p.
23. Gatzke H. Germany and United States “A Special Relationship?” / H. Gatzke. – Harvard : Harvard University Press, 1980. – 314 p.
24. Germany 1947-1949. The story in documents. The Department of State. – Washington : U.S. Govt. Print. Off., 1950. – 634 р.
25. Gestrich А. Ausweisung und Deportation. Formen der Zwangsmigration in der Geschichte / А. Gestrich. – Stuttgart : F.Steiner, 1995. – 166 р.
26. Gimbel J. Amerikanische Besatzungspolitik in Deutschland 1945 – 1949 / J. Gimbel. – Frankfurt am Main : Fischer, 1971. – 399 S.
27. Gormly J. L. From Potsdam to the Cold War : Big Three Diplomacy, 1945- / J. L. Gormly. – New-York : Rowman & Littlefield Publishers, 1997. – 242 р.
28. Handbuch der Bayerischen Geschichte : in 4 B. / [herausg. v. M.Spindler u. Alois Schmid]. – München : Beck, 1981-2007. – B.4 : Das neue Bayern von 1800 bis zur Gegenwart. – Teilband 1. : Staat und Politik, 2003. – 1047 S.
29. Hansen R. Citizenship and immigration in Post-War Britain / R. Hansen. – Oxford : Oxford University Press, 2000. – 303 р.
30. Harding H. Displaced Persons (DP’s) in Schleswig-Holstein 1945-1953 / H. Harding. – Frankfurt am Main-Berlin-Bern-New-York-Paris-Wien : Lang, 1997. – 206 p.
31. Hargreaves A. G.Multi-ethnic France : immigration, politics, culture, and society / A. G. Hargreaves. – [2nd ed.]. – Oxon : Routledge, 2007. – 228 р.
32. Hatton T. Migration, migrants and policy in the United Kingdom / T. Hatton, S. Price. – London : Centre for Economic Policy Research,1998. – 63 p.
33. Herbert U. Europa und der . Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938 — 1945 / U. Herbert. – Essen : Klartext, 1991. – 429 p.
34. Hollifield J. Immigrants, Markets, and States: The Political Economy of Postwar Europe / J. Hollifield. – Cambridge : Harvard University Press, 1992. – 313 p.
35. Isajiw W. The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Isajiw W. Boshyk Y.; Senkus R. – Edmonton : CIUSP, 1992. 517 p.
36. Jacobmeyer W. Vom Zwangsarbeiter zum Heimatlosen Ausländer. Die Displaced Persons in Westdeutschland 1945-1951 / W. Jacobmeyer. – Vandenhoeck & Ruprecht : Göttingen, 1985. – 323 S.
37. Keely C. B. How Nation-States Create and Respond to Refugee Flows / C. B. Keely. – New-York : Routledge, 1996. – 1066 p.
38. Kerr P. Postwar British Politics From conflict to consensus / P. Kerr. – London : Routledge, 2001. – 244 p.
39. Knox K., Refugees in an Age of Genocide: Global, National and Local Perspectives during the Twentieth Century London / K. Knox, T. Kushner. - New-York : Cass. – 1999. – 544 p.
40. Kochavi A. Post-Holocaust Politics: Britain, the United States, and Jewish Refugees, 1945-1948 / A. Kochavi. – Chapel Hill : UNC Press, 2000. – 400 p.
41. Kulischer E. Europe on the Move. War and Population Changes, 1917—47 / E. Kulischer. – New York : Columbia University Press, 1948. – 391 p.
42. Kushner T. Refugees in age of genocide / T. Kushner, K. Knox. – New-York : Frank Cass, 1999. – 544 p.
43. Lembeck A. Befreit, aber nicht in Freiheit. Displaced Persons im Emsland 1945-1950 / A. Lembeck. – Bremen : Edition Temmen, 1997. – 226 p.
44. Loescher G. Beyond charity : international cooperation and the global refugee crisis / G. Loescher. – Oxford : Oxford University Press, 1993. – 260 р.
45. Luciuk L. Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question, 1938-1951: A Documentary Collection / L. Luciuk, B. Kordan. - [1 ed.]. – Kingston-Vestal : Limestone Press, 1987. – 242 р.
46. Luciuk L. Searching for place: Ukrainian Displaced Persons, Canada and the Migration of memory / L.Luciuk. – Toronto, Buffalo, London : University of Toronto Press, 2000. – 579 p.
47. Marrus M. R. The Unwanted. European Refugees in the Twentieth Century / M. R.Marrus. – New York : Oxford University Press, 1985. – 428 p.
48. Odmalm P. Migration Policies and Political Participation Inclusion or Intrusion in Western Europe? / P. Odmalm. – Houndmills, Basingstoke, Hampshire – New York : Palgrave Macmillan, 2005. – 258 p.
49. Pries L. Internationale Migration / L. Pries. – Bielefeld : Transcript, 2001. – 84 p.
50. Proudfoot M. European Refugees, 1939-52. A study in forced population movement / M. Proudfoot. – London : Faber & Faber, 1957. – 542 p.
51. Rinke A. Le grand retour. Die französische Displaced-Person-Politik (1944–1951) / A. Rinke. – Frankfurt a.M : Peter Lang, 2002. – 508 S.
52. Sales R. Understanding immigration and refugee policy / R. Sales. – Bristol : Policy Press, 2007. – 296 p.
53. Salomon K. Refugees in the Cold War: Toward a New International Refugee Regime in the Early Postwar Era / K. Salomon. – Lund : Chartwell-Bratt, 1991. – 317 p.
54. Satzewich V. The Ukrainian diaspora / V. Satzewich. – London - New York : Routledge, 2002. – 271 S.
55. Second Ukrainian Congress. – Toronto, Ontario – June 4,5,6 1946 – 160 p.
56. Sjöberg T. The Powers and the Persecuted. The Refugee Problem and the Intergovernmental Committee on Refugees (IGCR) 1938–1947 / T.Sjöberg. – Lund : Lund University Press, 1991. – 260 p.
57. Smolorz R. Displaced Persons (DPs) : Autoritäten und Anführer im angehenden Kalten Krieg im östlichen Bayern / R. Smolorz. – Regensburg : Stadtarchiv Regensburg, 2006. - 146 S. : zahlr. Ill.
58. Spencer I. British immigration policy since 1939: the making of multi-racial Britain / I. Spencer. – [1 ed.]. – New-York : Routledge, 2003. – 207 p.
59. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutschen Reich und im besetzten Europa 1939-1945 / M.Spoerer. – Stuttgart - München : DVA, 2001. – 336 S.
60. Thomas-Brinley T. Migration and Economic Growth. A Study of Great Britain and the Atlantic Economy / T. Brinley. – [1 ed.]. – Cambridge : Cambridge University Press, 1973. – 529 p.
61. Thränhardt D. Europe - A New Immigration Continent. Policies and Politics since 1945 in Comparative Perspective / D. Thränhardt, Münster – Lit, 1992. – 252 p.
62. Tribalat M. Cent ans d'immigration: Étrangers d'hier, Français d'aujourd'hui / Tribalat M. – Paris : INED, 1991. – 344 p.
63. United States Statutes at Large / [comp., ed., ind., publ. under the dir. of the Secret. of State]. – Washington : US GPO. – Vol 62 (P.1). – 1949. – 1292 p.
64. United States Statutes at Large / [comp., ed., ind., publ. under the dir. of the Secret. of State]. – Washington : US GPO. – Vol 58 (P.1). – 1944. – 932 p.
65. United States Statutes at Large / [comp., ed., ind., publ. under the dir. of the Secret. of State]. – Washington : US GPO. – Vol 59 (P.1). – 1945. – 679 p.
66. United States Statutes at Large / [comp., ed., ind., publ. under the dir. of the Secret. of State]. – Washington : US GPO. – Vol 60 (P.1). – 1946. – 1091 p.
67. Wall I. M. The United States and the Making of Postwar France,1945-1954 / I. M. Wall. – Cambridge : Cambridge University Press, 1991. – 324 р.
68. Winkler A. M. The Cold War: a history in documents / A. M. Winkler. Oxford : Oxford University Press, 2000. – 160 p.
69. Wyman M. DPs : Europe's Displaced Persons, 1945-1951 / M. Wyman. – Ithaka : Cornell University Press, 1998. – 257 p.
70. Zake I. Anti-Communist Minorities in the U. S. Political Activism of Ethnic Refugees / I. Zake. – Houndmills : Palgrave Macmillan, 2009. – 278 p.
71. Zolberg A. R. Escape from violence: conflict and the refugee crisis in the developing world / A. R. Zolberg, A. Suhrke, S. Aguayo. – Oxford : Oxford University Press, 1989. – 380 р.
72. Zorn W. Bayerns Geschichte im 20 Jahrhundert : von der Monarchie zum Bundesland / W. Zorn. – München : C. H. Beck, 1986. – 790 S.
73. Zucker N. L. The Guarded Gate: The Reality of American Refugee Policy / N. L. Zucker, N. F. Zucker. – San Diego : Harcourt Brace Jovanovich, 1987. – 342 p.
74. 50 Jahre humanitärer Einsätze. Zur Lage der Flüchtlinge in der Welt UNHCR – report 2000/2001 / [Übers. der engl. Vorlage: K. Birker]. – Bonn : Dietz, 2000. – 363 S.
Дисертації та автореферати
75. Рудик С. Я. Переселення українських біженців і переміщених осіб до США та Канади після Другої світової війни: причини. особливості, наслідки (1945 - 1953 рр.) : дис. канд. іст. наук: спец. 07.00.02 / С. Я. Рудик . – Чернівці, 2003. – 176 с.
76. Стрільчук Л. В. Українські політичні біженці та переміщені особи після Другої світової війни : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / Л. В. Стрільчук. – Чернівці, 1999. — 16 с.
77. Куницький М. П. Примусова репатріація радянських громадян до СРСР після Другої світової війни (український вектор) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / М. П. Куницький. – Чернівці, 2008. – 20 с.
78. Міхасюта О. В. Діяльність міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи (20-90-ті ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / О. В. Міхасюта. – Чернівці, 2006. – 20 с.
79. Lalande J. „Building home abroad”. A comparative study of ukrainian migration, immigration policy and diaspora formation in Canada and Germany after the Second World War: Dissertation zur Er