ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ : Институализация ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА КАК ФАКТОР ПОЛИТИЧЕСКОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ УКРАИНЫ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ
  • Альтернативное название:
  • Институализация ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА КАК ФАКТОР ПОЛИТИЧЕСКОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ УКРАИНЫ
  • Кол-во страниц:
  • 232
  • ВУЗ:
  • Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
  • Год защиты:
  • 2012
  • Краткое описание:
  • Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара


    На правах рукопису

    Жуков Сергій Вікторович

    УДК 32.001.76:316.3(477)

    Інституалізація правової держави як чинник політичної модернізації України


    Спеціальність 23.00.02
    Політичні інститути та процеси


    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня
    кандидата політичних наук


    Науковий керівник
    Токовенко Олександр Сергійович,
    доктор філософських наук, професор



    Дніпропетровськ – 2012








    ЗМІСТ
    ВСТУП 4
    РОЗДІЛ І. Теоретичні засади та джерельна база дослідження 11
    1.1. Типологія концепцій модернізації 14
    1.2. Становлення й основні етапи розвитку теорії модернізації 21
    1.3. Особливості сучасного етапу розвитку теорії модернізації 39
    1.4. Дослідження політичного виміру модернізації 46
    Висновки до розділу I 53
    РОЗДІЛ ІІ. Теоретико-методологічні засади дослідження інституалізації правової держави як чинника політичної модернізації 56
    2.1. Загальна методика та принципи дослідження політичної модернізації 56
    2.2. Правова держава як напрямок дослідження політичної модернізації 61
    2.3. Методологічні аспекти дослідження правової держави як чинника політичної модернізації 77
    Висновки до розділу II 87
    РОЗДІЛ ІІІ. Практика правової держави в суспільствах, що модернізуються, та обґрунтування і формування її альтернатив 89
    3.1. Критика й обґрунтування альтернатив правовій державі 89
    3.2. Практика відступів від принципів правової держави у пострадянських країнах 109
    3.3. Політична модернізація та відсутність правової держави 119
    Висновки до розділу III 139
    РОЗДІЛ IV. Перспективні шляхи інституалізації правової держави в Україні 144
    4.1. Агенти політичної модернізації 150
    4.2. Напрями інституалізації правової держави в Україні 161
    4.3. Інституалізація правової держави як перспектива політичної модернізації України 167
    Висновки до розділу IV 194
    ВИСНОВКИ 197
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 209








    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження. Поняття «модернізація» отримало глибоке теоретичне обґрунтування у працях класиків суспільно-політичної думки, починаючи з Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Ф. Тьонніса, які використовували його для опису особливостей модерних європейських суспільств ХІХ ст. Теорія модернізації, яка виникла на створеному ними фундаменті, згодом почала використовуватися для аналізу інших, незахідних суспільств, що викликало критичне переосмислення її положень та навіть методологічних принципів.
    Критична рефлексія практики модернізації суспільств з різними цивілізаційними засадами вела до появи різних шкіл та загального розвитку теорії, яка й нині залишається найбільш універсальною платформою для характеристики різноманітних спонтанних та цілеспрямованих суспільно-політичних змін. Одним з напрямів подальшого розвитку теорії стало вивчення умов та наслідків модернізації в окремих сферах життя суспільства – економічній, культурній та політичній. Найбільшого розвитку набуло дослідження політичної сфери, яке вилилося у створення окремої теорії політичної модернізації, що складається з багатьох концепцій, об’єднаних ідеєю відтворюваності позитивних соціально-політичних зрушень. Вона увібрала в себе концепції, що містять відмінні висновки і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед представників досліджень політичної модернізації такі відомі науковці як Ш. Ейзенштадт, А. Етціоні, Д. Коулман, Д. Лапаламбара, С. Ліпсет, Л. Пай, У. Ростоу, С. Хантінгтон, а також вітчизняні дослідники В. Бебик, П. Гнатенко, М. Іванов, Ф. Кирилюк, І. Побочий, М. Польовий, М. Примуш, Є. Суліма, О. Токовенко, О. Тупиця, О. Чемшит, В. Цапф, Г. Щедрова та ін.
    Підсумки політичної модернізації, зокрема в українському суспільстві, засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення політичної модернізації суспільства. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення модернізаційних «пасток», «провалів» і криз, у які суспільство щораз потрапляє, вивчення перехідних процесів і проблем, що виникають і динамічно змінюються в умовах постсоціалістичних реалій в Україні. До однієї з таких «пасток» належить правова держава. Про її інститути нечасто згадують у контексті політичної модернізації, асоціюючи її швидше з встановленням політичних демократичних інститутів, проте в підсумку робота демократичних інститутів виявляється незадовільною, неефективно працюють ринкові механізми, оскільки вони не підкріплені можливостями правової держави, виникає незадоволення громадян і наростання авторитарних настроїв. Таким чином, модернізація або повністю гальмується, або уповільнює свій темп з причини нехтування таким її виміром як встановлення правової держави.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Дисертаційне дослідження здійснене в рамках науково-дослідної теми «Методологічні засади, інституційні можливості та соціокультурні чинники забезпечення стабільного політичного розвитку України», яка розробляється на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.
    Мета і завдання дослідження. Метою роботи є визначення основних напрямів інституалізації правової держави як складової процесу політичної модернізації.
    Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення комплексу таких завдань:
    – визначити теоретичну наступність дисертаційного дослідження відносно концептуальних напрямів та підходів у вивченні модернізації;
    – окреслити основні етапи становлення наукової думки за проблемою модернізації та особливості сучасного етапу розвитку;
    – описати основні проблемні комплекси політичної модернізації;
    – виявити місце та роль інститутів правової держави у процесах модернізації;
    – дослідити політичний вимір інститутів правової держави;
    – визначити наслідки відступів від принципів правової держави для альтернативних напрямів процесу політичної модернізації;
    – виявити та охарактеризувати напрямки інституалізації правової держави в Україні;
    – визначити перспективи політичної модернізації України в результаті продовження інституалізації правової держави.
    Об’єктом дослідження є політична модернізація в Україні.
    Предметом дослідження є вплив інституалізації правової держави на політичну модернізацію України.
    Методи дослідження. Вибір методів дослідження безпосередньо пов’язаний з характером мети дослідження і дослідницьких завдань. Здійснюючи дослідження впливу інституалізації правової держави на політичну модернізацію України, автор застосовував загальнонаукові та спеціальні методи. Методологічним підґрунтям дослідження є багатолінійна модель модернізації в поєднанні з діяльнісним (акторним) та структураційним підходами. Для вирішення поставлених завдань у дисертації були використані загальнологічні методи наукового пошуку: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, теоретичне моделювання. Кожен з представлених у рамках даного дослідження методів виконує свою специфічну роль, а їх поєднання забезпечує евристичність теоретичних висновків.
    Операції логічного синтезу на всіх етапах дослідження давали змогу об’єднувати результати дослідження різних тематичних блоків. Логічне узагальнення дало змогу розробити висновки, адекватні структурним підрозділам дисертації. Операції індукції та дедукції дозволили, відповідно, визначати наслідки відступів від принципів правової держави для процесу політичної модернізації в практиці пострадянських країн. Із спеціальних методів автор застосував: порівняльно-правовий – який використовувався при порівнянні практики функціонування правової держави в Україні, країнах СНД та світу. Також необхідними складовими елементами дослідження є типологізація, теоретичне моделювання та функціональний аналіз. Структурно-функціональний метод у даному дослідженні дозволив визначити вплив інституалізації правової держави на політичну модернізацію України.
    Комплексне застосування вищенаведених підходів та методів вирішальним чином вплинуло на розкриття якомога повною мірою ролі та місця інституалізації правової держави в процесі політичної модернізації України.
    Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній політологічній дослідницькій традиції на основі систематизації наукових джерел і емпіричного матеріалу здійснено комплексне дослідження можливих напрямків інституалізації та деінституалізації правової держави у процесах політичної модернізації, у ході якого сформульовано низку наукових положень, а саме:
    Вперше:
    – запропоновано використовувати для визначення якості процесу політичної модернізації поняття інституалізації та деінституалізації правової держави у основі відмінностей між якими лежать наступні дихотомії: розподіл влади – домінування виконавчої влади; конституціоналізм – уявний конституціоналізм; пріоритет прав людини – пріоритет прав спільноти; раціонально-легальні канали взаємодії бюрократії – патронажні відносини;
    – визначено, що інституалізація правової держави для етатистської моделі модернізації відіграє роль точки біфуркації, за якою йде реалізація демократичної моделі політичної модернізації або подолання політичної нестабільності шляхом посилення контрольно-дисциплінарних функцій політичного режиму;
    – здійснено аналіз основних рис етатистської моделі політичної модернізації, для якої притаманна орієнтація на «сильну державу» з наступними якостями: незалежна від впливу середовища згуртована бюрократія, обмежена політична конкуренція, «дирижизм» партійною системою та приватними інтересами економічних акторів в інтересах держави, координація дій між гілками влади, в якій домінуючу роль відіграє виконавча гілка.
    Уточнено:
    – перелік основних етапів розвитку наукової думки за проблемою модернізації: «лінеарно-дескриптивний», «лінеарно-нормативний», «нелінійно-фрагментарний», «нелінійно-партикуляристський», «множинності сучасності»;
    – проблемні комплекси досліджень політичної модернізації, крім традиційного переліку, який включає формування «арен публічності», інституалізації розподілу влади, вільних та конкурентних виборів органів влади, політичного й ідеологічного плюралізму, розвитку багатопартійності, в якості окремих комплексів розглянуто дієвість механізму стримувань і противаг, конституціоналізм;
    – перелік інституційних чинників політичної модернізації, у межах якого до парламентаризму, вільних і конкурентних виборів, багатопартійності та інших, додано інституалізацію правової держави;
    – визначення можливих шляхів удосконалення в Україні такого інституту правової держави як система стримувань і противаг, до яких відносяться: трансформація відносин у трикутнику уряд – парламент – президент шляхом удосконалення механізму інвеститури уряду, яка має збільшити його залежність від парламенту, запровадження конструктивного вотуму недовіри та надання парламенту права надавати згоду на припинення Президентом України повноважень Прем’єр-міністра України; посилення парламенту шляхом впровадження інтерпеляції та залежності відставки уряду від обрання нового складу Верховної Ради.
    Отримало подальший розвиток:
    – визначення основних агентів етатистської моделі модернізації, якими виступають, поряд з правлячою партією, державна бюрократія, що працює в інноваційних сферах, патрон-клієнтські мережі та великі бізнес-групи;
    – розуміння причин політичної нестабільності в умовах політичної модернізації, яка є наслідком того, що домінуючі актори втрачають можливість координувати та консолідувати різні соціальні групи, оскільки їх мобілізаційні можливості, рівень легітимності та ідеологічного впливу виявляються недостатніми для підтримання політичного порядку в умовах «політичної поляризації», тобто несправедливості у розподілі доходів;
    – аналіз стратегії основних потенційних агентів політичної модернізації в Україні, які контролюють політичний порядок, що може забезпечити перехід до ринку і політику інновацій, проте внаслідок особливостей «горизонту бажань» цих агентів більш раціональним вони вбачають відтворення неконкурентних структур, типових для поєднання «недосконалий ринок - слабка держава» і гасять стимули до інновацій, що надалі гальмує соціально-економічний розвиток.
    Практичне значення отриманих результатів визначається насамперед їх актуальністю, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. Теоретичні висновки з роботи та методологічні розробки автора можуть бути використані в подальшій роботі над дослідження можливостей політичної модернізації. Практична значимість рекомендацій полягає у можливості використання їх для подальшого розроблення і розв’язання проблем правового регулювання системи стримувань і противаг в Україні, при підготовці законопроектів щодо організації та подальшого розвитку парламентаризму в Україні, а також при здійсненні конституційно-правової реформи з метою формування правової держави. Окремі положення роботи можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць і навчальних посібників з політології, при читанні лекцій з політології, спецкурсів для студентів-політологів.
    Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, а нові наукові результати, винесені на публічний захист, отримані одноосібно автором. По темі дослідження автором одноосібно, без співавторів підготовлено 9 наукових праць.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи оприлюднювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Правові проблеми зміцнення української державності» (м. Одеса, 29-30 листопада 2011 р.); Першій всеукраїнській науково-практичній конференції «Теорія та практика діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування на сучасному етапі розбудови української державності» (Донецьк, 25 листопада 2011 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Сучасні соціально-гуманітарні дискурси» (Дніпропетровськ, 24 вересня 2011 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук» (Дніпропетровськ, 17 грудня 2011 р.), Запорізькій сесії І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (м. Запоріжжя, 11 квітня 2012 р.).
    Основні результати дисертаційного дослідження обговорювалися на методичних семінарах та засіданнях кафедри політології ДНУ імені Олеся Гончара.
    Публікації. Автором опубліковано 5 наукових статей, обсягом 2,5 авт. арк., у виданнях які є фаховими з політичних наук.
    Структура дисертації зумовлена характером проблематики, постановкою мети та завдань дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, які містять чотирнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 258 найменувань. Загальний обсяг дисертації складає 232 сторінки, в тому числі список використаних джерел – 24 сторінки.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ


    1) Методологічним підґрунтям дослідження є багатолінійна модель модернізації, створена в результаті своєрідного теоретичного синтезу на основі класичних моделей з урахуванням критики з боку конкуруючих структуралістських підходів, а також елементів діяльнісного підходу. Вона розширює пізнавальні можливості модернізаційного аналізу, хоча і є орієнтованою переважно на аналіз макросоціальних явищ; вона є більш сприйнятлива і до мікроаналізу, характеризується більшою еластичністю відносно досліджуваної реальності. Для нас важливо, що вона дає змогу приділити більше уваги діяльнісним аспектам розвитку, більш ґрунтовне дослідження яких забезпечує акторна модель модернізації.
    2) Теорія модернізації пройшла вражаючий шлях розвитку, зберігаючи свою актуальність та евристичну цінність протягом століть. Для першого етапу її розвитку, «лінеарно-дескриптивного», базовою була дихотомія «традиційне» – «сучасне» суспільство, а увага дослідників зосереджувалася на впливі таких соціальних змін, як індустріалізація, урбанізація, поширення освіти тощо на розвиток суспільства.
    Під час наступного, другого, етапу розвитку теорії, первинній теоретико-методологічній лінеарній моделі вивчення модернізації було надано нормативний характер. «Традиційне» суспільство почало сприйматися як вихідні або стартові умови, а «сучасне» як орієнтир і підсумковий результат. Таким чином теорія модернізації зосередилася на пошуку оптимальної стратегії досягнення стану «сучасності» кожним з суспільств, яке цього потребує, що дає можливість означити цей етап як «лінеарно-нормативний».
    Наступний етап характеризувався критикою теорії модернізації прихильниками теорій залежності і світсистемної перспективи, як наслідок - запереченням жорсткої детермінації модернізації західними зразками та орієнтацією на нелінійність суспільного розвитку. Модернізація почала сприйматися як конкуренція елементів «традиційного» та «сучасного» суспільств, проникнення яких відбувається шляхом дифузії, а встановлення - шляхом зіткнення нових інститутів зі старими. В підсумку це дало можливість говорити про парціальну або часткову, «фрагментарну» модернізацію, де традиційні інститути існують в поєднанні з сучасними і про «нелінійно-фрагментарний» етап розвитку теорії модернізації.
    Четвертому етапу, «нелінійно-партикуляристському», характерна «модернізація в обхід модерніті», яка базується на збереженні соціокультурних традицій без нав’язування чужих «західних» взірців і орієнтується на пошук «внутрішніх» джерел модернізації.
    Основною п’ятого етапу, стала теза про можливість множинності «сучасності», «множинних модернів» або «рухливих епіцентрів сучасності» і «зразкових суспільств». Етапу «множинності сучасності» притаманне визнання множинності варіантів модернізації та позитивної ролі традицій і соціокультурного контексту.
    3) Особливостями сучасного етапу розвитку політичної модернізації, який тільки формується, є:
    • перехід від пошуку «універсальних» правил та «уніфікуючих» інститутів до «унікальності», тобто визначення унікальних рис, які дозволяють чи дозволили досягти окремими країнам стану Сучасності;
    • «контекстуалізація», тобто увага до соціокультурного контексту, пошук елементів національної традиції, які можуть бути використані в якості елементів чи основи модернізації;
    • «спеціалізація» в дослідженнях модернізації, тобто дослідження її окремих сфер;
    • зміщення уваги від макросоціальних процесів та максимального рівня абстракції до мікросоціальних;
    • дослідницький інтерес до соціодинаміки модернізації, її рушійних сил або агентів, завдяки зміщенню уваги від виключно інституційних та процедурних вимірів до діяльнісного та структураційного.
    4) Теоретичну наступність дисертаційного дослідження по відношенню до концептуальних напрямків та підходів у дослідженні модернізації визначають такі позиції як:
    • унікальність розвитку;
    • конкретність в розумінні суспільства, що модернізується;
    • відкритість модернізаційного процесу/процесів;
    • суперечливість Сучасності;
    • суб’єктна визначеність сил, що діють;
    5) За підсумками розгляду основних концепцій та положень політичної модернізації слід визнати, що в її рамках приділялася мінімальна увага питанням становлення правової держави. Детально її не розглядали ні в рамках досліджень політичної модернізації, ні взагалі в рамках модернізаційного проекту в цілому. Про цю відсутність свідчить навіть усталена термінологія. Модернізацію прагнули описувати як здійснення деяких закономірностей, принципів чи формування визначених інститутів, що є універсальними, здатними трансформувати будь-яке «традиційне» суспільство тими, що йдуть йому на зміну. Такими закономірностями, принципами та інститутами могли бути «індустріалізація» (для економіки), чи «секуляризація» (для релігійної сфери), чи «демократизація» (для політичної), чи «ствердження наукової раціональності» (для соціокультурної). Жодного терміну, який би описував становлення правової держави, жодної закономірності чи принципу так і не було зафіксовано. Достатньо рідко в дослідженнях модернізації чи політичної модернізації про правову державу можна зустріти лише окремі згадки, які, звісно, не дозволяють говорити про її визначення як про вирішене питання.

    6) Досліджено підхід до проблеми модернізації, який базується на визнанні того, що держава є не тільки владно-організуючою силою, а й особливою духовною сутністю, яка претендує на роль виразника інтересів і потреб усього суспільства. Подібний підхід дозволяє говорити про принципово іншу модель взаємовідносин особистості і держави, особистості й суспільства, ніж запропонована концепцією правової держави, у рамках якої держава виступає гарантом інтересів передусім особистості в її взаємовідносинах з суспільством. В альтернативній моделі в якості основи сприймається спільнота, а не окрема особистість, відтак вона опирається на соціоцентризм, передбачаючи тим самим пріоритет інтересів суспільства, виразником яких виступає держава. Подібна модель опирається на право спільноти, колективу, яке є достатнім обґрунтуванням для обмеження індивідуальних прав в ім’я «спільної справи», а фактично для відмови від принципів правової держави.
    Основою для появи подібних альтернатив є різноманіття підходів до трактування природних прав людини, яке можна спостерігати на прикладі відмінностей людиноцентристської концепції правової держави та системоцентристських у своїй основі концепцій правової держави, які зароджуються на основі духовної традиції мусульманської, конфуціанської, візантійської та інших цивілізацій, у рамках яких право трактується як форма духовного єднання людей, яка існує понад окремою людиною і підпорядковує її собі.
    Останнім часом позиції системоцентристського підходу до правової держави набувають на пострадянському просторі все більш помітного ідеологічного підкріплення з боку зрослих на силі течій політичної філософії, що ґрунтуються на ідеях соборності, євразійства, візантійства, державності, керованої або суверенної демократії і т. ін. Усі ці напрями соціально-політичної думки, так чи інакше, проповідують ідеологію особливого шляху, заперечують універсальний характер прав людини й намагаються обґрунтувати системоцентристську альтернативу правовій державі.
    Впровадження системоцентристського підходу в політичну практику спричиняє деінституалізацію правової держави, для якої притаманні домінування виконавчої влади, уявний конституціоналізм, пріоритет прав спільноти, клієнтелізм, або патронажні відносини, звичаєве право, а у підсумку – неопатрімоніалізм.
    7) Місце та роль системи стримувань і противаг у рамках правової держави є визначальними. В деякому сенсі її дійсно можна назвати навіть синонімом правової держави. Вони не є тотожними, тобто система не вичерпує всі ознаки та інститути правової держави, проте можна підсумувати, що правова держава неможлива без неї. До подібного висновку ми приходимо, зважаючи на той факт, що за умови узурпації усієї повноти повноважень однією з гілок влади, тут мається на увазі передусім виконавча, зникають суб’єкти, які можуть проконтролювати правовий режим здійснення нею своїх повноважень.
    8) Головним чинником руйнації систем стримування та противаг на пострадянському просторі було вивищення виконавчої влади, яке привело до формування суперпрезидентських республік. Особливостями взаємодії політичних інститутів в рамках парадигми «суперпрезиденства», які відрізняють їх від системи стримувань і противаг, є юридичне та фактичне зосередження всіх важелів державної влади в руках президента і підконтрольних йому інституцій. Президент, зазвичай, в цьому випадку є не тільки главою держави і виконавчої влади, а й лідером правлячої партії (яка при цьому може бути єдиною або користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями). Його влада є необмеженою і принцип поділу гілок влади діє формально.
    Конституційні повноваження президента передбачають необмежене право розпуску парламенту, впровадження надзвичайного стану, видавати укази і декрети, які не потребують затвердження парламентом. Характерним для такої республіки є відсутність конституційних механізмів усунення президента зі своєї посади, адже немає властивих для «класичної» системи «стримувань і противаг» «сильного» парламенту і незалежного суду. Таким чином встановлення в країні суперпрезидентської республіки веде до заміни періодичного обрання нового глави держави встановленням режиму «довічного президентства» (за допомогою референдуму або голосуванням повністю контрольованого президентом парламенту) чи фактичним призначенням нового президента рішенням попереднього, з подальшим формальним затвердженням цього рішення на виборах.
    9) Головним тенденціями руйнації системи стримувань та противаг стало: а) внесення змін, що стосуються виборності і зміни президентів; б) зміни повноважень в рамках трикутника «президент – уряд – парламент». Основними механізмами їх реалізації стали установчі референдуми та безперервна системна ревізія конституційних норм і норм парламентського права.
    Як загальні для пострадянських держав тенденції можна виділити трансформацію процедур виборів і змінюваності президента в напрямку їх більшої керованості та передбачуваності, підпорядкованість процесу призначення прем’єр-міністра та інших членів уряду президентові. Крім того, особливості цих країн проявляються в процедурах вотуму недовіри уряду, законодавчої ініціативи президента, вето президента, розпуску парламенту
    10) На підставі дослідження основоположних принципів та засад формування системи стримувань і противаг можемо визначити найбільш загальні елементи системи стримувань і противаг, які існують у сучасній теорії та практиці конституційного права і притаманні різним формам державного правління: різні терміни функціонування державних органів влади; різні засоби формування гілок влади; право вето – законодавче (парламентське) вето, відкладальне, «кишенькове» вето президента; інтерпеляція – запити депутатів, створення контрольних і слідчих комісій; інвеститура – при формуванні уряд повинен одержати довіру у парламенту; бікамералізм – двопалатна побудова парламенту; право промульгації; контрасигнування; колегіальний характер уряду (в усіх державах); порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією; конституційно-правова відповідальність вищих державних органів та посадових осіб: а) процедура імпічменту щодо президента, суддів та інших посадових осіб, б) біцефальний характер виконавчої гілки влади – подвійна відповідальність перед парламентом і президентом, в) колективна (солідарна) відповідальність уряду перед парламентом, г) вотум недовіри, ґ) право дострокового розпуску парламенту урядом та призначення нових виборів, д) дострокове припинення повноважень інших владних структур тощо.
    11) Слід зазначити, що соціально-економічна модернізація не може бути завершеною без політичної модернізації. В умовах неопатримоніалістського суспільства з неконкурентними економічним та політичним середовищами, діючі особи режиму, зайнявши домінуючі позиції, можуть отримувати політичну ренту зі свого «статусу» або частки на ринку, перекривати доступ до ресурсів для потенційних конкурентів і блокувати реформи, що порушують існуючу рівновагу. Тоді про жодну модернізацію та політику інновацій не йдеться, і єдиним виходом з ситуації може бути впровадження принципів правової держави, які мають встановити розподіл влади і блокувати можливість окремих учасників ринку, через взаємодію з владою і за допомогою впливу на систему регулювання, штучно обмежувати доступ на ринок для нових гравців.
    Якщо соціальна модернізація здійснюється, проте не супроводжується політичною, то це ставить під сумнів загальний успіх процесу. Протилежної точки зору дотримуються прихильники «етатистської» чи «авторитарної» модернізації. Заперечення їх аргументів надає нам практика реформування пострадянських країн. На першому етапі соціальної модернізації авторитарна держава дійсно може впоратися зі зростанням активності індивідів та груп, проте в подальшому це може стати суттєвою загрозою політичному порядку та стабільності. Тому досягти повноцінної соціальної модернізації без політичної – неможливо, оскільки структурна диференціація та соціальна мобілізація впивають на системи цінностей суспільства яка вступає у суперечність існуючими політичними Зрештою, відсутність загальноприйнятих інституційних каналів для вираження інтересів в умовах зростаючої політичної активності призводить до того, що претензії на участь в управлінні суспільством виражаються за допомогою механізмів громадянського насильства, починається використання прямої дії у політиці, підсумком чого може стати революція, як крайній випадок вибухового зростання політичної активності. Створити і гарантувати діяльність інституційних каналів для вираження інтересів поза межами правової держави – неможливо. Тому доводиться визнати, що політична модернізація неможлива без становлення правової держави, навіть за умови успішного здійснення модернізації економічної та соціальної, а дослідження інституалізації правової держави повинні складати суттєву частину теорії модернізації.
    12) Фактично парламент в Україні має обмежені повноваження, оскільки в будь-якому випадку, незалежно від підсумків парламентських виборів та процесу формування парламентської коаліції, верховенство прем’єра стосовно президента є практично неможливим в силу обмеженої ролі парламенту у його призначенні.
    Прем’єр-міністр і його кабінет є залежними від парламенту і потребують парламентської довіри і підтримки парламентської більшості лише ситуативно, наприклад, при спробах висловлення недовіри, при затвердженні Верховною Радою України Державного бюджету України тощо, а відсутність цієї підтримки не є критичною для їх діяльності.
    Право президента без консультацій з парламентом звільняти прем’єр-міністра й прий¬мати рішення про відставку кабінету робить ка¬бінет залежним від волі глави держави більшою мірою, ніж від позиції парламентської більшості. За умов опозиційної щодо президента парламентської більшості він не втрачає право визначальним чином впливати на призначення прем’єр-міністра і не є змушеним вносити на розгляд парламенту ту кандидатуру, яку йому пропонує парламентська більшість, оскільки він пропонує кандидатуру, а парламент лише погоджується чи не погоджується, і в випадку коли президентська кандидатура не отримує вотуму довіри немає жодних обмежень щодо права президента пропонувати нову кандидатуру, або навіть запропонувати повторну номінацію.
    Така модель правління дає президенту змогу мати цілковиту виконавчу владу, адже уряд формується незалежно від реального співвідношення партійних фракцій у парламенті. Глава держави може пропонувати кандидатуру на посаду прем’єра до отримання ним вотуму довіри парламенту. Свобода вибору у президента стосовно кандидатури прем’єра необмежена. Навіть за умови, що одна партія має тверду парламентську більшість, у неї мало шансів досягти призначення глави цієї партії прем’єром.
    13) Інституалізація правової держави в Україні повинна насамперед забезпечити існування ефективної системи стримувань і противаг, що буде передумовою подальшої політичної модернізації України. Прем’єр-міністр і його кабінет за нинішнього стану справ є залежними від парламенту і потребують парламентської довіри і підтримки парламентської більшості лише ситуативно, наприклад, при спробах висловлення недовіри, при затвердженні Верховною Радою України Державного бюджету України тощо, а відсутність цієї підтримки не є критичною для їх діяльності.
    Характер інституціоналізації прав людини також демонструє відсутність будь-якої відчутної динаміки - країна та її громадяни як би «завмерли» на певній фазі цієї інституціоналізації, немає ні подальшого поглиблення і укорінення цих інститутів, ні чіткого «відкату назад», їх серйозного заперечення.
    14) Перспективи розвитку політичної модернізації в Україні полягають у закріпленні правових засад для формування у Верховній Раді України постійно діючої парламентської більшості, що бере на себе відповідальність за визначення державної політики і керівництво парламентом. Уряд має бути поставлений у залежність від парламенту, від отримання його довіри.
    Перспективи встановлення системи стримувань і противаг в Україні полягають у закріпленні правових засад для формування у Верховній Раді України постійно діючої парламентської більшості, що бере на себе відповідальність за визначення державної політики і керівництво парламентом. Уряд повинен бути поставлений у залежність від парламенту, від отримання його довіри.
    Це, в свою чергу, вимагає внесення змін і доповнень до Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
    По-перше, необхідно удосконалити механізм інвеститури Уряду, передбачити, що Президент України після утворення парламентської більшості призначає кандидата на посаду Прем’єр-міністра України, який має предста¬вити Верховній Раді проект Програми діяль¬ності та склад Кабінету Міністрів. Інвеститу¬ра уряду має пов’язуватися з фактом висловлення довіри до курсу уряду, тобто парламент має схвалювати не кандидатуру прем’єра, запропоновану президентом, а програму діяльності.
    У разі неотримання Програмою і складом Кабінету Міністрів вотуму довіри від Вер¬ховної Ради, парламент мусить самостійно визначитися з кандидатурою прем’єр-міністра. Якщо протягом певного терміну прем’єра не буде обрано, Президент матиме право розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори. Це вимагає надання Президенту України додаткових підстав для дострокового припинення повноважень парламенту, зокрема, у разі порушення термінів створення парламентської більшості і формування уряду.
    По-друге, відставка уряду має бути пов’язаною не з обранням нового Президента, а з обран¬ням нової Верховної Ради. Відтак Прем’єр-міністр має вручати Президентові заяву про відставку Кабінету в перший день першої сесії новообраної Верховної Ради і виконувати свої повноваження до інвеститури нового уряду.
    По-третє, право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України слід зберегти і за Президентом, і за Верховною Радою. Але потрібно передбачити, право парламентської більшості надавати згоду на припинення Президентом України повноважень Прем’єр-міністра України.
    Припинення Президентом України чи парламентом повноважень Прем’єр-міністра України має носити конструктивний характер, тобто, подаючи проект відповідного рішення, Прези¬дент також мусить подати кандидатуру но¬вого прем’єра. Парламент у пропозиції про оголошення уряду недовіри має вказати прізвище ново¬го прем’єра. Слід передбачити відповідальність перед Верхов¬ною Радою окремих міністрів.
    По-четверте, необхідне визначення на конституційному та законодавчому рівні порядку формування постійно діючої парламентської більшості, закріплення її прав, та законодавче забезпечення правового положення політичної опозиції. З цією метою пропонується прийняти закони про парламентську більшість та про парламентську меншість, в яких необхідно закріпити: правовий статус парламентської більшості та парламентської меншості; порядок формування та функціонування погоджувального органу для узгодження протилежних позицій парламентської більшості та парламентської меншості; право опозиції на делегування своїх представників в керівництво Верховної Ради України (один із заступників голови парламенту), право обрання на посади голів комітетів Верховної Ради України.
    По-п’яте, законодавчо спростити процедуру усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, оскільки існуючий порядок її проведення, передбачений ст.111 Конституції України, є занадто ускладненим. Цього можна досягти шляхом прийняття Закону України «Про імпічмент Президента України», в якому можливе відображення таких положень, як: поняття імпічменту Президента України; підстави порушення процедури імпічменту та їх тлумачення; суб’єкти ініціювання цієї процедури, коло яких необхідно розширити і надати це право, окрім Верховної Ради України, народу; стадії процедури імпічменту; наслідки усунення з поста в порядку імпічменту. Також необхідно створити належну правову основу для діяльності тимчасових слідчих комісій шляхом прийняття Закону «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України».
    По-шосте, для поліпшення парламентського контролю за Кабінетом Міністрів України треба на конституційному рівні запровадити інститут, який за усталеною конституційною теорією визначається як інтерпеляція.
    15) З метою врівноваження спільних повноважень Президента України та Верховної Ради України з питання щодо промульгації законів доцільно повернути і законодавчо закріпити порядок, згідно з яким прийнятий Верховною Радою України закон, до якого застосовано вето Президента України і яке було подолано у встановленому порядку, підписує й оприлюднює Голова Верховної Ради України.
    16) Поряд з існуючими нормами права необхідно, щоб поняття прав людини стало органічною частиною праворозуміння суспільства і влади. В Україні отримали розвиток інститут омбудсмана і інші національні правозахисні інститути, не пов’язані безпосередньо з легіслатурами, але тут ми спостерігаємо незавершений процес інституціоналізації прав людини, що відображає входження цієї концепції в політичну риторику правлячої еліти, а також закріплення у практиці певних правозахисних інститутів, які поки не стали, однак, ефективними механізмами вдосконалення державних структур в напрямку захисту прав людини.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Абрамов А. Финансовый рынок России в условиях государственного капитализма / А. Абрамов, А. Радыгин // Вопросы экономики. – 2007. – №6. – С. 28-45
    2. Аванесова Г. А. Культурно ориентированная модернизация России / Г. А. Аванесова // Социально-гуманитарные знания. – 2000. – №4. – С. 42-53.
    3. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / [В.Г. Хорос, Г.И. Мирский, К.Л. Майданский и др.] – М.: Наука, 1996. – 336 с.
    4. Алексеев В. В. Модернизация до модернизации: средневековая история России в контексте теории диффузии / В. В. Алексеев, С. А. Нефедов, И. В. Побережников // Уральский исторический вестник / Рос. акад. наук. Урал. отд-ние. Ин-т истории и археологии. – 2000. – №5/6. – С. 152-183.
    5. Алексеев В. В. Модернизация и революция в России: синонимы или антиподы? / В. В. Алексеев // Уральский исторический вестник / Рос. акад. наук. Урал. отд-ние. Ин-т истории и археологии. – 2000. – №5/6. – С. 96-104.
    6. Алексеев В. В. Школа модернизации: эволюция теоретических основ / В. В. Алексеев, И. В. Побережников // Уральский исторический вестник / Рос. акад. наук, Урал. отд-ние. Ин-т истории и археологии. – 2000. – № 5/6. – С. 8-49.
    7. Алексеев С. С. Философия права / С. С. Алексеев. – М. : Изд-во Норма, 1998. – 336 с.
    8. Алексеева Е. В. Империя и модернизация: двуликий Янус исторического целого / Е. В. Алексеева // Уральский исторический вестник / Рос. акад. наук. Урал. отд-ние. Ин-т истории и археологии. – 2000. – №5/6. – С. 123-138.
    9. Аллард Э. Сомнительные достоинства концепции модернизации / Эрик Аллард // Социс. – 2002. – №9 (221). – С. 60-66.
    10. Анохин С. В. Субъект, культура и модернизация российского общества / С. В. Анохин // Вестник Московского университета. Сер. 12. Полит. науки. – 2003. – №1. – С. 5-14
    11. Антонов М. В. К вопросу о содержании понятия «правовое государство» / М. В. Антонов // Вопросы экономики и права. – 2010. – № 1. – С. 14 – 18.
    12. Афонін Е. Ми йдемо до авторитаризму? / Афонін Едуард. [інтерв’ю журналу «Віче»] // Віче. – 2007. – № 9-10. – С. 33.
    13. Ахиезер А. С. Модернизация в России и конфликт ценностей / А. С. Ахиезер, Н. Н. Козлова, С. Я. Матвеева. – М. : ИФ РАН, 1994. – 250 с.
    14. Бальчиндоржиева О.Б. Особенности модернизации политической системы Китайской Народной Республики / Оюна Баировна Бальчиндоржиева: дис. ... канд. филос. наук: 09.00.11. – соц. философия: БГУ. – Улан-Удэ, 2007. – 163 с.
    15. Бергер П. Капиталистическая революция. 50 тезисов о процветании, равенстве и свободе. / П. Бергер. – М., 1994. – 320 с.
    16. Бергер Я. Модернизация и традиция в современном Китае / Я. Бергер // Полис. – 1995. – № 5. – С. 60-78.
    17. Бондар А.В. Традиции российской государственности и права человека / А.В. Бондар // Власть. – 2008. – №10. – С. 39-44.
    18. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология ХХІ века / И. Валлерстайн. – М. : «Логос». – 2003. – 368 с.
    19. Варламова Н. В. Право и мораль как базовые социальные регуляторы: проблема соотношения / Н. В. Варламова // Наш трудный путь к праву. Материалы первых философско-правовых чтений памяти академика В. С. Нерсесянца. – М. – 2006. – С. 275–293.
    20. Васильев Л. С. Модернизация как исторический феномен (о генеральных закономерностях эволюции) / Леонид Сергеевич Васильев. – М. : Фонд «Либеральная миссия», 2011. – 184 с.
    21. Ващенко І. В. Парламентський контроль у структурі державного фінансового контролю / І. В. Ващенко // Банківська справа. – 2004. – № 3 (57) . – С. 53 – 60.
    22. Вебер М. Избранные произведения / Макс Вебер. – М. : Прогресс, 1990. – 804 с.
    23. Верховенство права. / [ред. Куликов А.] – М. : Прогресс, 1992. – 213 с.
    24. Взаємодія Рахункової палати з Верховною Радою України. Витяг з аналітичної записки «Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати з Верховною Радою України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. undp. org. ua/files/ua_86167interaction. Pdf
    25. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционных учреждений: С приложением текста важнейших конституций / В. Вильсон. – М. : Изд. В. М. Саблина, 1905. – 798 c.
    26. Відсота Д. Український парламент між визнанням і відторгненням: проблема масового визнання / Дмитро Відсота // Матеріали «Першої міжнародної конференції «Парламентські читання». – К. «Вістка». – 2010. – С. 49 – 53
    27. Власова В. Б. «Хорошее общество», модернизация и традиция / В. Б. Власова // Философские науки. – 2001. – №4. – С. 35-48.
    28. Войтків В. Партійна система України: етапи становлення та їх особливості [Електронний ресурс] / В. Войтків. – Режим доступу: http://www. politik. org. ua/vid/magcontent. php3?m=1&n=69&c=1597
    29. Воронов І. О. Правова держава як предмет політологічного аналізу / І. О. Воронов. – К. : Віра ІНСАЙТ. – 2000. – 375 с.
    30. Гавриш Г.Б. Неоевразийский проект политико-правовой модернизации российской государственности : дис. ... юрид. филос. наук / Гавриш Георгий Борисович. – Ростов н/Д, 2003. – 160 с.
    31. Гаджиев К. Гражданское общество и правовое государство / К. Гаджиев // Мировая экономика и международные отношения. – 1991. – №9. – С. 5-18.
    32. Гайдаенко Н. В. Система сдержек и противовесов: история возникновения и утверждения как самостоятельного механизма в политике / Н. В. Гайдаенко // Труды Одесского политехнического университета. – 2002. – Вып. 2 (18). – С. 34 – 39.
    33. Глухарева Л.И. Современные проблемы теории прав человека / Л.И. Глухарева. – М.: Логос, 2004. – 256 с.
    34. Глушкова С.И. Права человека в политической науке и политических процессах современной России [Електронний ресурс] / С.И. Глушкова. – Режим доступу: http://www.espi.ru/Content/Conferences/Papers2006/2006razd3/ Glushkova.htm
    35. Головаха Е. Социальные изменения в Украине: постсоветская деинституализация и особенности новых социальных институтов / Е. Головаха, Н. Панина // Социология: теория, методы, маркетинг – 2001. – № 4. – С.5-22.
    36. Головко В. Критика теорії модернізації в західній гуманітарній думці / В. Головко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Київ: Інститут історії України НАН України. – 2004. – №11. – C. 129-143.
    37. Голубь В.В. Політична модернізація як напрям раціоналізації сучасних політичних систем [Електронний ресурс] / В.В. Голубь. – Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Golub.pdf.
    38. Гордієнко М. Цінності та ідеї громадянського суспільства в системі легітимного правління [Електронний ресурс] / М. Гордієнко: // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. – К. Український центр політичного менеджменту. – 2008. – Спецвипуск: Політичний менеджмент. − Режим доступу: http://www. politik. org. ua/vid/bookscontent. php3?b =28&c=694
    39. Государственное регулирование в условиях модернизации азиатских стран / А. Г. Пузановский, А. П. Морозов. – М. : РИЦ ИСПИ РАН. – 2002. – 231 с.
    40. Готово ли российское общество к модернизации? / [ред.: М. К. Горшков, Р. Крумм, Н. Е. Тихонов] // РАН, Институт социологии;– М.: Издательство «Весь Мир». – 2010. – 343 с.
    41. Гришнова Е. Что есть политического в правовой системе общества? / Елена Гришнова // Власть. – 2008. – № 07. – С. 97 – 99.
    42. Громадянське суспільство і правова держава, проблеми становлення. Зб. наук. Праць. / Є. М. Моісеєв (ред.) НАВСУ – К. , 1997. – 78 с.
    43. Добреньков В. И. Фундаментальная социология: в 15 т. / В. И. Добреньков, А. И. Кравченко. – М., 2004. – Т. 4. Общество: статика и динамика. – 1002 с.
    44. Девятко И. Ф. Социологические теории деятельности и практической рациональности / И. Ф. Девятко – М. : «Аванти плюс». – 2003. – 336 с.
    45. Дедов Д. И. Общее благо как система критериев правомерного регулирования экономики / Д. И. Дедов. – М. – 2003. – 276 с.
    46. Делюсин Л. Модернизация и учение Конфуция /Л. Делюсин // Азия и Африка сегодня. – 2001. – № 7. – С. 8-11.
    47. Динес В. Российская государственность в контексте модернизации / Владимир Динес, Александр Федотов // Власть. – 2010. – №1. – С. 9-14.
    48. Долбилов М. Д. Процессы модернизации в России и Европе: социокультурные, политические и духовные аспекты / М. Д. Долбилов, М. Д. Карпачев, А. Ю. Минаков // Отечественная история. – 2003. – №2. – С. 204-206
    49. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда / Эмиль Дюркгейм. – М. : Канон, 1996. – 432с.
    50. Ерин М. Е. Национал-социализм и модернизация [в Германии]: дискуссии историков / М. Е. Ерин, А. М. Ермаков // Германия и Россия: События, образы, люди: Сб. рос. -герм. исслед. / Воронеж. гос. ун-т. – 1999. – Вып. 2. – С. 158-177.
    51. Ермаханова С. А. Теория модернизации: история и современность [Электронный ресурс] / С. А. Ермаханова. – Режим доступа: http://www. econom. nsc. ru/ieie/SMU/conference/articles/ Ермаханова. doc
    52. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії / В. Євдокимов // Право України. – 1997. – №7. – С.3-5.
    53. Жарраф М. Модернізація політичної системи Марокко: напрямки, етапи і перспективи. – Автореф. дис. . . канд. політ. наук: 23. 00. 02 / Мохамед Жарраф; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. — Х. – 2004. — 20 с.
    54. Жуков С.В. Критика системи стримувань і противаг як складової правової держави / Сергій Вікторович Жуков // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – C. 557 - 561.
    55. Жуков С.В. Політична модернізація у вимірах правової держави / Сергій Вікторович Жуков // Грані. – 2012. - № 5. – С. 133-137.
    56. Жуков С.В. Пострадянські альтернативи системи стримувань і противаг як складової правової держави / Сергій Вікторович Жуков // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: ТОВ «ІНТАС», 2011. – Вип. 57. – С. 224 – 252.
    57. Журавльова Г. С. Конституційні засади становлення і розвитку парламентаризму в Україні автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. Наук: спец. 12. 00. 02 «Конституційне право» / Ганна Семенівна Журавльова. – Харків, 1999. – 19 с.
    58. Журавський В. Головне – якість конституційно – правового регулювання [Електронний документ] / Віталій Журавський. – Режим доступу: http://nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/Nzizvru/2010_2/p2_1. Html
    59. Зазнаев О. И. Дефекты форм правления стран СНГ / О. И. Зазнаев // Политэкс. – 2008. – № 4. – С. 7 – 17.
    60. Закон України «Про статус народного депутата України» № 2790–XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17.
    61. Зандкюлер Х. Й. Демократия,всеобщность права и реальный плюрализм / Х. Й. Зандкюлер // Вопросы философии. 1999. – №2. – С. 35–50.
    62. Зворыкин Б. Д. Особенности влияния политических факторов на процессы социальной модернизации: автореф. дис. . . . канд. полит. наук: 23. 00. 02 / Борис Зворыкин. – M. – 2009. – 24 c.
    63. Зворыкин Б. Этатистская модель социальной модернизации: влияние политических режимов и современный опыт реализации / Борис Зворыкин // Власть. – 2009. – №3. – С. 21-24.
    64. Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України / Галина Зеленько. – К. : «Критика». – 2003. – 241 с.
    65. Золотовский Ю. Л. В поисках национальной идеи: сравнительный анализ западнических и почвеннических программ отечественной модернизации / Ю. Л. Золотовский. – М. : Изд-во МГУ. – 2007. – 163 с.
    66. Зубков К. И. Пространственно-географический фактор российских модернизаций / К. И. Зубков // Уральский исторический вестник / Рос. акад. наук. Урал. отд-ние. Ин-т истории и археологии. – 2000. – №5/6. – С. 105-122.
    67. Иванов Д. В. Виртуализация общества / Д. В. Иванов. – СПб. : «Петербургское Востоковедение». – 2002. – 224 с.
    68. Инглхарт Р. Модернизация и постмодернизация / Р. Инглхарт // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. / [Под ред. В. Л. Иноземцева]. – М. : Academia, 1999. – С. 267-268.
    69. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества / Р. Инглхарт // Полис. – 1997 – №4. – С. 17-26.
    70. Иноземцев В. Перспективы постиндустриальной теории в меняющемся мире / В. Иноземцев // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / [Под. ред. В.Л. Иноземцева]. – M.: Academia, 1999. – С.15-43.
    71. Иоанесян С. Модернизация экономики [Лаос] / С. Иоанесян // Азия и Африка сегодня. – 2000. – № 11. – С. 15-19.
    72. Іванов О. Нова – стара Конституція [Електронний ресурс] / О. Іванов // Український тиждень. – № 47. – 19 – 25 листопада 2010 р. – Режим доступу: http://smi. liga. net/articles/IT106595. html
    73. Калинина С. Г. Сталинская социалистическая модернизация в предвоенные пятилетки / С. Г. Калинина // Вестник Самарской экономической академии. – 2002. – №1. – С. 171-176.
    74. Каменский А. Российская империя в XVIII веке: традиции и модернизация / А. Каменский. – М. : Новое литературное обозрение, 1999. – 326 с.
    75. Каневский А. С. Принцип разделения властей и механизм «сдержек и противовесов» в государственном строе США / А. С. Каневский // Вестн. Севастопольского гос. техн. ун-та. Философия и политология. – Севастополь: Изд-во СевГТУ. – 1998. – Вып. № 13. – С. 81 – 85.
    76. Канівський О. С. Доктрина розподілу влади: від теоретичної концепції до політико-конституційного принципу: автореф. дис. канд. політ. наук: спец. 23. 00. 02 / Олександр Семенович Канівський. – Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л. , 1999. – 19 с.
    77. Капустин Б. Г. Современность как предмет политической теории / Борис Гурьевич Капустин. – М. : «РОССПЭН», 1998. – 308 с.
    78. Карнишин В. Ю. Социальный аспект российской модернизации в конце XIX – начале XX в. / В. Ю. Карнишин // Регионология. – 2001. – №1. – С. 284-288.
    79. Касымов И. В. Трансформация классической модели парламентаризма правительством «новых лейбористов»: автореф. дис. … канд. пол. наук: спец. 23. 00. 02 «Политические институты, процессы и технологии (политические науки)» / И. В. Касымов. – Воронеж. – 2010. – 25 с.
    80. Келлер Я. Модернизация – гуманизация общества или коррозия бытия? / Я. Келлер // СОЦИС. – 2002. – №7. – С. 48-53.
    81. Керівні принципи аудиту державних фінансів. Збірник базових документів INTOSAI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. undp. org. ua/files/ua_80742audit. Pdf
    82. Кистяковский Б. А. Государственное право (общее и русское) / Б. А. Кистяковский // Лекции Б. А. Кистяковского, читанные в Московском коммерческом институте в 1908/1909 академическом году. – СПб. , РХГИ, 1999. – С. 422 – 511.
    83. Клейнер Г.Б. Эволюция институциональных систем / Г. Б. Клейнер. – М.: Наука, 2004. – 240 с.
    84. Коврыжко В.В. Модернизационный вектор пос
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины