Роль переговорного процесу у врегулюванні політичних конфліктів : Роль переговорного процесса в урегулировании политических конфликтов

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

На правах рукопису

Доброва Марина Павлівна

УДК 303.6+327.5
.

Роль переговорного процесу у врегулюванні політичних конфліктів

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути і процеси

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Наумкіна С.М.
докт. політ. наук, професор

Одеса – 2011

ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1. Переговорний процес як предмет наукового аналізу
1.1.Ступінь наукової розробки проблеми політичних переговорів в роботах вітчизняних та зарубіжних вчених 10
1.2. Теоретико-методологічні підходи до сутності
політичних переговорів. 26
1.3.Типологія та функції переговорів в політичній сфері 42
Висновки до розділу 1 57
Розділ 2. Динаміка переговорного процесу з урахуванням стратегій, тактик та національних стилів політичних переговорів.
2.1. Особливості підготовки, організації та
етапи переговорного процесу 60
2.2. Основні стратегії та тактичні прийоми в веденні
політичних переговорів 77
2.3 Специфіка національних стилів ведення політичних переговорів 97
Висновки до розділу 2 121
Розділ 3. Вплив комунікативно-психологічних технологій на процес політичних переговорів
3.1 Ключові засади інформаціно-аналітичної роботи та застосування інформаційних технологій в політичних переговорах 123
3.2 Роль особистісного фактора та психологічних чинників у веденні (та результатах) переговорів 142
Висновки до розділу 3 155
Висновки 157
Список використаних джерел 165

Вступ
Актуальність дослідження. Переговори можна вважати найбільш оптимальним і найчастіше ефективним способом урегулювання й розв'язання конфліктів. Небажання вести переговори для вирішення політичних конфліктів найчастіше пояснюється або мотивом уникнення невдачі, або відсутністю навичок переговорної взаємодії, або надмірними амбіціями сторін, що віддають перевагу силовому вирішенню конфлікту. Тому вивчення різноманітних аспектів переговорного процесу є не тільки актуальним напрямком наукових досліджень, але й перспективним. При цьому необхідно враховувати, що одне лише знання про переговори ще не є достатньою підставою для успіху. Не менш важливу роль відіграє формування й розвиток переговірних навичок. А вміння вести переговори здобувається лише при реалізації наявних знань на практиці.
За допомогою переговорів досягається не тільки згода сторін, зберігаються людські цінності, мир і взаємоповага людей, а й підвищується їх толерантність до відмінностей один одного, відбувається розвиток здібностей сприймати, розуміти і приймати один одного, усвідомлювати реальність взаємин і можливостей подолання обмежень, що виникають на шляху їх розвитку. За допомогою переговорів відбувається розвиток соціальних взаємин, виробляються нові продуктивні рішення для досягнення більш високих цілей спільної діяльності людей в загальному для них політичному просторі.
Переговори набувають важливого значення в сучасному житті суспільства. Ще в другій половині ХХ ст. питання переговорів в західному світі стояло гостріше через те, що там серйозною була проблема узгодження поведінки різних соціальних груп та інтересів, в порівнянні із країнами Східної Європи. Країни ж соціалістичного табору довгий час жили за інерцією підкорення думці «керуючої особи» і будь-які варіації на тему «розбіжність політичних поглядів та досягнення політичних домовленостей» були недопустимими для буття як пересічного громадянина, так і для новостворених політичних сил. Але рух українського суспільства до демократичних цінностей вимагає знань та умінь узгоджувати інтереси між політичними силами, гілками влади. Єдиним же цивілізованим методом досягнення згоди в сучасному світі залишаються переговори.
Крім того, багатопартійна система України вимагає знаходження цивілізованих засобів вирішення суперечностей між інтересами різних політичних сил, партій і течій. Принцип знаходження балансу інтересів у міжнародних відносинах, висунутий ООН, все з більшою очевидністю підкреслює необхідність наукового підходу до переговорних процесів.
Разом з тим слід зауважити, що сьогодні не існує загальної теорії переговорів. Швидше за все, доцільно говорити про існування певних теоретичних основ ведення переговорів та їх аналізу. Це можна пояснити тим, що переговори виступають інструментом досягнення цілей при вирішенні політичних проблем. Тому актуальність дослідження такої складної та неоднозначної наукової проблеми не може викликати заперечень.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з загальною науково-дослідною програмою кафедри політичних наук Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського «Трансформаційний процес в Україні: основні проблеми та умови вирішення» (№ держреєстрації 0109U000215), одним із виконавцем якої є дисертант.
Мета дослідження – розкриття суттєвих характеристик переговорного процесу, як мирного способу вирішення конфліктів, та визначення його особливості з урахуванням стратегій, тактик та національних стилів ведення політичних переговорів. Обрана мета роботи обумовила й вирішення наступних дослідницьких задач:
– з'ясувати ступінь розробки досліджуваної проблеми та стану джерельної бази;
– виявити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення поняття «політичні переговори»;
– з’ясувати особливості, типи та функції переговорів в політичній сфері;
– визначити специфіку підготовки і організації політичних переговорів та основні етапи переговорного процесу;
– проаналізувати основні стратегії ведення переговорів та визначити особливості тактичних прийомів в їх веденні;
– дослідити та порівняти національні стилі у веденні політичних переговорів;
– визначити основні аспекти інформаційно-аналітичної роботи в переговорному процесі та вплив інформаційних технологій;
– дослідити психологічні методи та роль особистісного чинника в політичних переговорах.
Об’єктом дослідження є переговорний процес як багатомірне і функціонально динамічне явище, а предметом – роль та місце переговорного процесу у розв’язанні політичних конфліктів.
Методологічною основою даного дисертаційного дослідження є як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. При побудові дисертаційного дослідження автор роботи спиралася на діалектичну методологію дослідження та дедуктивний метод викладення матеріалу. При дослідженні окремих тем застосовувалися аналітичний, системний, порівняльний, історичний методи тощо.
Системний підхід дозволив розглянути переговори як цілісну систему з її особливими рисами. Використання структурно-функціонального методу сприяло виявленню структури політичних переговорів та встановленню функціональних зв’язків між її елементами.
Застосування аналітичного методу дозволило якісно проаналізувати джерела, які накопичила наукова думка щодо визначення теоретичних засад ведення політичних переговорів. Історичний метод дозволив прослідкувати зародження та розвиток теорії політичних переговорів, роль переговорних технологій в історичному минулому та сьогоденні.
Використання компаративного методу дослідження дозволило виявити переваги та недоліки стратегій та тактик переговорного процесу, інформаційних та психологічних технологій.
Метод біхевіоризму дав змогу дослідити особливості національних стилів ведення політичних переговорів та роль особистісних чинників в переговорному процесі.
Соціокультурний підхід був застосований в рамках дослідження національних стилів ведення переговорів. За допомогою контент-аналізу авторка досліджувала особливості сучасних переговорних процесів.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дана дисертаційна робота є одним із перших комплексних досліджень специфіки, динаміки і результативності переговорного процесу в політичній сфері. У ході дослідження отримано результати, що мають наукову новизну:
Вперше:
визначено, що, незважаючи на загальноприйняту тенденцію щодо визначення переговорів, як найоптимальнішого способу вирішення конфліктів, переговори можуть нести і руйнівний ефект. У випадку, коли переговори виступають замаскованою під тимчасову згоду формою боротьби, вони дозволяють приховати учасників конфлікту, істинні протиріччя, і таким чином лише посилити протистояння і дати одній із сторін, або ж обом сторонам виграти час для посилення боротьби;
обґрунтовано, що теоретичні основи підготовчого етапу переговорного процесу необхідно доповнити такою умовою, як врахування та забезпечення простору в політичних переговорах. Переговорний простір означає згоду сторін розглядати ситуацію не лише з власної позиції. У відсутності переговорного простору необхідно шукати причину інших, досягнутих не в результаті переговорах рішеннях. Їх можна визначити як ATNA (альтернатива переговорному рішенню) та BATNA (краща альтернатива переговорному рішенню).
Удосконалено:
типологію політичних переговорів. Зазначено, що в політиці активно застосовуються такі форми двосторонніх та багатосторонніх переговорів як дебати, політичні консультації, бесіди, кулуарна робота тощо;
завдання кожного з етапів переговорного процесу. Так, завдання першого етапу – це згода учасників переговорів закласти в основу наступного пошук вирішення проблеми або навіть рамкові домовленості на цей рахунок; завдання другого етапу – обговорення та аргументація варіантів вирішення обговорюваної проблеми, тобто власне дискусія; третього етапу – узгодження позицій і розробка домовленостей (підсумкових документів);
підхід до виявлення ролі невербальних комунікацій в структурі національного стилю ведення переговорів. З точки зору специфіки невербальних комунікацій, національні стилі важливо розділяти на культури з «низьким контекстом» і «з високим контекстом».
Дістало подальшого розвитку:
поняття «політичні переговори» як специфічний вид політичної міжособистісної взаємодії сторін і сумісної діяльності, орієнтованої на розв’язання політичних конфліктів або організацію співробітництва і передбачення сумісного прийняття рішення, оформлення письмової згоди або договору;
визначення специфічних рис переговорного процесу, що вирізняє його від інших форм взаємодії. Такими рисами є: наявність проблеми, подібність і відмінність інтересів сторін; взаємозалежність учасників переговорів, складна структура; спілкування сторін; спільне вирішення проблеми;
комплексно представлено стратегії і тактики переговорного процесу та запропоновано рекомендації щодо їх застосування в залежності від типів та функції політичних переговорів.
Практичне значення одержаних результатів визначається необхідністю попередження та розв’язання політичних конфліктів, в яких приймають участь політичні актори, досить часто з протилежними інтересами. Результати дисертаційної роботи доповнюють теоретичний доробок політичної науки в питаннях врегулювання політичних конфліктів та визначають роль політичних переговорів в даному процесі.
Окремі положення дисертації та висновки можуть стати основою для подальших досліджень з питань функціонування політичних інститутів, розв’язання політичних конфліктів, як горизонтальних, так і вертикальних. Матеріали роботи можуть бути використані при викладанні навчальних курсів в процесі підготовки фахівців з політології, правознавства, державного управління, міжнародних відносин.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором на всеукраїнських і міжнародних науково-методичних і науково-практичних конференціях та семінарах: «Християнські цінності в освіті та вихованні» (м. Одеса, 2007 р.), «Демократичне врядування, наука, освіта, практика» (м. Київ, 29 травня 2009 р.), «Толерантність як основа соціальної безпеки» (м. Одеса, 2009 р.), «Євроатлантична співпраця: від науки до миру» (м. Одеса, 2009 р.), «Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави і громадянського суспільства» (м. Одеса, 2010), «Конфлікти та безпека» (м. Одеса, 25 листопада 2010 р.).
Основні положення роботи обговорювалися на засіданні кафедри політичних наук Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» (2008-2011 рр.).
Публікації. Основні теоретичні положення дисертації знайшли відображення в 6 наукових публікаціях, 3 з яких надруковані у фахових виданнях з політичних наук.
Структура роботи обумовлена специфікою проблем, що стали об’єктом і предметом дослідження. Структура роботи відповідає меті і завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожен із яких містить підрозділи, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 164 сторінки. Список використаних джерел містить 206 найменувань (18 сторінок).

Список литературы

Висновки
Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в науці із середини 60-х років. На роботи з політичних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку – ідеї «силового підходу». Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засоби вирішення політичних конфліктів і досягнення миру, то друга, була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Цей момент знаходить віддзеркалення в багатьох міжнародних актах. Політики, дипломати і вчені говорять про необхідність створення теорії переговорів. Проте, доки в цьому напрямку зроблено недостатньо. Незадовільний стан справ з дослідженням переговорів призвів до того, що проблематика знаходить відображення в основному у відповідних розділах підручників з політології, міжнародного права і дипломатії або взагалі відсутні, або обмежуються спільними положеннями.
Сама проблема переговорів у теоретичному ракурсі була поставлена західними дослідниками. Ними розглянуті такі аспекти переговорного процесу як: історія формування переговорного процесу, роль особи в переговорах, етичний аспект переговорів, проблема ухвалення рішень, роль влади на переговорах та інші питання.
Сучасний світ характеризується і глибиннішими змінами, що не зводяться лише до зміни в міждержавних відносинах, але і формуванням нової світової політичної системи. Все це веде до того, що переговорна тематика все тісніше, швидше за все, переплітатиметься з іншими проблемами, наприклад, з процесами прийняття політичних рішень, політичного менеджменту, взаємодії державних і недержавних акторів, глобального управління та іншими. З'являється і ще одна галузь, пов'язана з визначенням меж переговорних процедур. Наприклад, виникає питання, наскільки можлива подібна взаємодія з терористами, представниками наркобізнесу, з украй корумпованими і тоталітарними режимами і тому подібне. Ймовірно, що унаслідок розвитку практики багатосторонніх переговорів і переговорів на вищому рівні будуть продовжуватися і дослідження таких переговорів. Крім того, слід чекати зростання кількості і значення багаторівневих переговорів, коли в переговорному процесі поряд з державами братимуть участь недержавні актори – НМО, ТНК, представники внутрішньодержавних регіонів і різноманітних рухів. В результаті різко зросте складність переговорного процесу, як із змістовної, так із процедурних і процесуальних точок зору, що зажадає нових підходів до проведення переговорів і їх аналізу. Розширення числа учасників переговорів, залучення в них осіб, деколи далеких від переговорів, робить актуальними питання дослідження переговорному процесу, а також проблеми взаємодії професійних і непрофесійних учасників переговорів. Є необхідність і в аналізі конкретних випадків проведення переговорів, що прояснюють специфіку політичних, торгівельних, екологічних та інших переговорів і сприяє розумінню успіхів і поразок переговорного процесу. Такі лише деякі з можливих напрямів розвитку досліджень з переговорів. На жаль, всі вони доки не знаходять належного віддзеркалення в вітчизняних дослідженнях.
У аналізі політичних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх, як процесу спільного ухвалення рішення – на відміну від інших видів взаємодії, прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якась загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія політичних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні політичних проблем. Вони не являють собою мету, а є лише одним з інструментів її досягнення.
Визначено, що переговори – це процес досягнення угоди на взаємній основі. Таке розуміння переговорів є загальноприйнятим в політичній практиці. Мета переговорів – досягнення згоди з питань, що виникають в політичних відносинах. Переговори можуть прирівнюватися до такого засобу досягнення влади, як і зброя. В умовах конфліктного протистояння сторін політичні переговори можливо розглядати і як науку, і як мистецтво досягнення політичної згоди. З точки зору «переговори як мистецтво» – це мистецтво можливого, яке балансує на межі «переконати», «перемогти», і досить часто пов’язано з ризиком. За таких обставин специфіка політичних переговорів повною мірою розкривається в теорії ігор. Але якщо розглядати політичні переговори з позиції науки, то в першу чергу слід вирізнити цю форму політичної практики від інших типів політичних взаємодій людей. Саме переговори, на відміну від політичного конфлікту, консультацій, мають чітко виражений процесуальний аспект, а саме – правила, порядок обговорення та протокол. Від інших видів політичного спілкування переговори вирізняють наявність єдиної проблеми в учасників переговорного процесу та необхідності пошуку оптимального шляху вирішення конфліктної проблеми. Ведення політичних переговорів є прерогативою професійних політиків та державних діячів. Можливо говорити про спорідненість понять конфлікту і переговорів, але переговори – не що інше, як подоланий конфлікт. В той же час переговорний процес передбачає складну динаміку, який поєднує в собі конфліктні процеси і процеси співробітництва. За всіх обставин, розв’язання або поновлення конфлікту за межами «переговорів» залишається загрозою і двигуном переговорів як сумісного проекту.
Таким чином, переговори можна визначити як засіб попередження, врегулювання, розв’язання політичного конфлікту, а в деяких випадках і маневром, який відволікає від конфлікту.
Здійснено класифікацію типів політичних переговорів за такими критеріями як мета, тип рішень, характер, офіційний статус, кількість сторін, зазначено, що в сучасних умовах більшість переговорів носять відкритий характер, тобто про початок переговорів повідомляють публічно, а їх результати оголошуються. Але при врегулюванні конфліктів проводяться і приховані переговори. Саме політична сфера найчастіше застосовує такі форми переговорів як політичні консультації, бесіди та дебати, кулуарна робота. Перед початком офіційних переговорів сторони вдаються до таких форм, з метою запобігти можливому загостренню в процесі майбутніх переговорних етапів. Так, політичні консультації – це засіб соціально-політичної комунікації, якому притаманні ефективність, регулярність і легітимність. Відбуваються вони з метою інформування сторін про кроки з вирішення проблемної ситуації. Бесіди можна вважати підготовкою до переговорів або початком самих переговорів, вони допомагають сторонам «без потреби не сперечатися», а правила бесіди передбачають спокійно, переконливо доказувати свою правоту, а не зосереджуватися на неправоті опонента, і головне правило – це утримання від критики. До дебатів у політичних переговорах звертаються найчастіше з метою привернення уваги громадськості до предмету переговорів, і тому дебати проводять відкрито, з залученням ЗМІ та зі значними за кількістю тактичними прийомами, зазвичай, демонстративного характеру та відвертою дискредитацією політичного опонента. Кулуарна робота є невід'ємною формою співпраці в процесі конфлікту та переговорів, що надає можливість налагодження неформальних зв'язків, вона не регламентується чітко, не має але потребує високої фахової підготовки і специфічних особистих якостей.
В результаті дослідження таких функцій політичних переговорів як: інформаційно-комунікатівна, регулятивна, пропагандистська, функція вирішення власних внутрішньополітичних і зовнішньополітичних завдань, контроль, координація дій визначено, що на практиці будь-які переговори багатофункціональні, в ході одних переговорів можуть реалізуватися і реалізуються зазвичай декілька функцій одночасно.
Результати переговорів втілюються в різних формах офіційних актів, які є різними за статусом, володіють різною обов'язковою силою та мають різні наслідки. Але при цьому суть їх одна – угода сторін. Для розуміння змісту досягнутих угод знання процесу їх підготовки та ведення має істотне значення.
Переговори мають офіційний, конкретний характер і, як правило, передбачають підписання документів, що визначають взаємні зобов'язання сторін. Основні елементи підготовки до переговорів – визначення предмету (проблем) переговорів, пошук партнерів для їхнього розв'язку, з'ясування своїх інтересів і інтересів партнерів, розробка плану й програми переговорів, добір фахівців до складу делегації, розв'язок організаційних питань і оформлення необхідних матеріалів – документів, креслень, таблиць, діаграм, зразків і т. п. Хід переговорів укладається в наступну схему: початок бесіди – обмін інформацією – аргументація й контраргументація вироблення й прийняття розв'язків – завершення переговорів. Етапи, на які поділяється процес переговорів, є відносно самостійними фазами, що мають логічну послідовність, а підсумком кожного із етапів можна назвати «стартовим майданчиком» нової фази.
Досліджуючи стилі переговорного процесу в політичних відносинах, доцільно зазначити, що вони суттєво відрізняються один від одного, в першу чергу, тактиками, але в цілому їх характерні риси визначаються стратегічною спрямованістю – на досягнення згоди, на боротьбу. Описані тактичні прийоми мають як переваги, так і недоліки. Наприклад, вживання тиску і погроз може мати результат. Але якщо вони не мають під собою реальних підстав, то втрачають силу і, швидше за все, не зможуть бути застосовані ще раз. Самі угоди засновані на погрозах, вимушені і тому нетривалі. Тактика «завищення первинних вимог» може привести до того, що інша сторона може просто піти з переговорів. Вживання тактик «салямі» і «відходу» може привести до значного затягування переговорів. Тактичні прийоми, вживані в процесі переговорів, постійно удосконалюються, з'являється їх новий вигляд. У кінцевому підсумку їх поєднання залежить від досвіду і мистецтва парламентерів, цілей і завдань переговорів. Тактика переговорів передбачає і вибір стилю взаємовідносин з партнером. Він може носити конфронтаційний характер, а може бути націлений на співпрацю. Між цими крайніми варіантами можливо безліч нюансів у стилі взаємин, що диктуються стратегічними задумами, тактикою, ходом переговорів, а часом і особистісними особливостями переговірників.
Роль національного стилю на переговорах не варто абсолютизувати, оскільки на поведінку учасників переговорів не менш значний вплив здійснюють також корпоративна та професійна культура, а також особистісні риси. Національний стиль ведення переговорів формує ряд факторів, серед яких найбільш значущими є: основні цінності, звичаї і правила, що впливають на манеру ведення переговорів; ментальні особливості, пов'язані зі специфікою людського сприйняття і мислення; специфіка невербальних комунікацій; основні моделі прийняття рішень, ступінь самостійності при прийнятті рішень; найбільш характерні тактичні прийоми та особливості поведінки під час переговорів.
Переговори, починаючи з їх задуму, органічно пов'язані з інтенсивною інформаційно-аналітичною роботою. Чим вище якість такої роботи, тим точніше можна розрахувати стратегії і тактики переговорів, краще визначити кінцеві їх результати, швидше шлях до їх досягнення. Є всі підстави стверджувати, що інформація самого різного роду знаходиться в центрі переговорів і, отже, в центрі турбот переговірника. При підготовці і в ході переговорів сторони задіюють різні засоби для збору необхідної інформації. Обсяг цієї роботи визначається важливістю переговорів. Коли мова йде про національні інтереси країни або про долю світу, у справу йдуть всі можливості держав, включаючи й діяльність спецслужб.
Робота з інформаційного забезпечення переговорів, як і в цілому збір інформації, необхідної для розробки і здійснення політики, – це широке поле діяльності. В якості загального правила слід зазначити, що така робота може приносити тим більший і надійний результат, чим більш системний характер носить і збір фактів, і їх аналіз в масштабах делегації, всієї дипломатичної служби, державного апарату в цілому з постійною спрямованістю до вироблення компетентного прогнозу розвитку ситуації та відповідними висновками про практичні дії.
Обґрунтовано, що інформація слугує не тільки вихідною точкою багатьох переговорів, але й зброєю переговорного змагання. Обмін інформацією – органічна складова переговорного процесу. Він використовується партнерами для роз'яснення своїх цілей. Розповсюдження інформації – це, в залежності від обставин та особливостей поведінки партнерів, і спосіб генерування сприятливих настроїв навколо своїх позицій, і можливість зниження напруженості або, навпаки, її стимулювання. Практично всі переговорні процеси супроводжуються дезінформацією, PR-технологіями, пропагандою із широким залученням ЗМІ. В більшості випадків такі технології чинять негативний вплив на хід політичних переговорів.
Зазначено, що набуває доцільності високоетичний підхід переговірників до вибору методів впливу один на одного і підпорядкування цих методів завданню досягнення згоди і домовленості. Найбільшою мірою цим цілям відповідає прямота, ясний виклад позиції й її коректний захист. Успішне ведення переговорів багато в чому залежить від дотримання партнерами таких етичних норм і принципів, як точність, чесність, такт, уміння вислухати (увага до чужої думки), конкретність. Навіть негативний результат переговорів не є підставою для різкості або холодності при завершенні переговірного процесу. Завершення повинне бути таким, щоб, розраховуючи на майбутнє, дозволило зберегти контакти, політичні зв'язки.
Визначено, що політичні діячі повинні володіти високими професійними та кваліфікаційними якостями, поєднувати гнучкість і альтернативність мислення, прихильність власним позиціям і інтересам, здатність адекватно оцінювати переговорну ситуацію, толерантність, швидку реакцію. Особистий стиль політика в переговорному процесі повинен бути адаптований до актуальних політичних умов.
Зазначено, що в політичних переговорах не другорядну роль мають особисті якості учасників переговорного процесу саме через те, що, по-перше, політики – це публічні люди і своєю агресивною, неадекватною поведінкою компрометують себе не лише перед опонентами, а й перед суспільством, і навіть перед світовою спільнотою. По-друге, ведучи політичні переговори, вони відповідальні за рішення, які стосуються всієї держави, а не окремих суб’єктів, і тут такі помилки, як некеровані агресивні емоції, можуть завадити прийняттю доленосного рішення. І по-третє, якщо це міжнародні переговори, то від загального враження про лідера країни, досить часто формується враження про країну.
Отримані результати дослідження можуть бути корисними в практичному сенсі для представників владних органів всіх рівнів, окремих політичних діячів, перш за все у зв’язку з тим, що політичні процеси в Україні супроводжуються постійними гострими конфліктними протистояннями, а вміння конструктивно, толерантно вести переговори з опонентами, на превеликий жаль, не можливо назвати рисами українських політиків.

Список використаних джерел.

1. Алексеев И. С. Искусство дипломатии: не победить, а убедить / И. А. Алексеев. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2007. – 284с.
2. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма / Б. Андерсон. – М., 2001. – 288 с.
3. Андреев В. И. Конфликтология: искусство спора, ведения переговоров и разрешения конфликтов / В. И. Андреев. – Казань, 1992. – 216 с.
4. Андреева Г. М., Деловые переговоры / Г. М. Андреева. – М., 2006. – 234 с.
5. Анцупов А. Я. Конфликтология [Учебное пособие] / А. Анцупов, А. Шипилов. – СПб.: Питер, 2008. – 496 с.
6. Архипова Ю.Б. Особенности процесса ведения переговоров / Ю. Б. Архипова. – М., 2004. – 266 с.
7. Афанасьев В.Г. Социальная информация / В. Г. Афанасьев – М., 1994. – 200 с.
8. Баева О. А. Ораторское искусство и деловое общение / О. А. Баева. – М., 2005. – 328 с.
9. Балибар Э. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности / Э. Балибар, И. Валлерстайн. – М.: Логос-Альтера, Ессе Homo, 2003. — 272 с.
10. Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия» // О. Бауэр // Нации и национализм – М., 2002. – 416 с.
11. Белланже Л. Переговоры. 5-е изд. / Л. Белланже (Пер. с франц., под ред. И. В. Андреевой). – СПб., 2002. – 128 с.
12. Бердяев Н.А. Русская идея /Н. А. Бердяев // О России и русской философской культуре. М., 1990. – 220 с.
13. Берлин И. Философия свободы. Европа / И. Берлин // Новое литературное обозрение, 2001. – 448 с.
14. Бертон Дж. Конфликт и коммуникации. Использование контролируемой коммуникации в международных отношениях /Дж.Бертон // Теория международных отношений: [Хрестоматия]. — М., 2002. — С. 357-358.
15. Бройи Д. Подходы к исследованию национализма /Д. Бройи // Нации и национализм. – М., 2002. – 416 с.
16. Бэгьюли Ф. Переговоры: мастер-класс / Ф. Бегьюли. – М., 2005. – 224 с.
17. Василенко И. А. Искусство международных переговоров в бизнесе и политике / И. А. Василенко. – М., 2008. – 190 с.
18. Василенко И. А. Политические переговоры / И. А. Василенко. – М: Инфа-М, 2010. — 396 с.
19. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М. Вебер // [Избр.произв.]. – М., 1990. – 685 с.
20. Вилецкий А. Так принято... Похожи ли мы на американцев?. / А. Вилецкий //Неделя. – 1990. – № 44. – С. 3 – 6.
21. Виноградов В. М. Дипломатия: люди и события / В. М. Виноградов. — М.: РОССПЭН, 1998. — 496 с.
22. Вітман К. М. Місце соціального діалогу у модернізації державної служби / К. .М. Вітман // Модернізація державного управління, державної служби і кадрової політики. Зб. доповідей щорічних рішельєвських академічних читань. – Одеса, 2010. – С. 169-172.
23. Войскунский А. Е. Я говорю, мы говорим...: очерки о человеческом общении. / А. Е. Войскунский. – М., 1990. – 145 с.
24. Воронов А. Г. Информационные технологии: российский и зарубежный опыт / А. Г. Воронов. – М.: Институт государства и права РАН, 2006. – 342 с.
25. Вуд Дж. Дипломатический церемониал и протокол / Дж. Вуд; [пер. с англ. Ю. П. Клюкина, В. В. Пастоева, Г. И.Фомина]. –М.: Международные отношения, 2003. – 223с.
26. Галиарди Г. Искусство маркетинга / Г. Галиарди. – СПб., 2003. – 452 с.
27. Галумов Э. А. Имидж и дипломатия / Э. А. Галумов // Информация. Дипломатия. Психология: Сборник материалов круглого стола и лекцій. – М., 2002. – 125 с.
28. Геллнер Э. Пришествие национализма /Э. Геллнер // Нации и национализм. – М., 2002. – 416 с.
29. Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика / А. В. Глухова. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 277 с.
30. Годин В.В. Информационное обеспечение управленческой деятельностью / В. В. Годин. – М.: Высшая школа, Мастерство, 2002 г. – 240 с.
31. Головаха Е. И. Психология человеческого взаимопонимания / Е. И. Головаха, Н. В. Панина. – Киев, 1989. – 143с.
32. Государственная служба за рубежом. Государственная информационная политика. — 2001. — № 3. — С. 41. – 48.
33. Грачев Г. В. Информационно-психологическая безопасность личности: состояние и возможности психологической защиты / Г. В. Грачев. – М.: Изд-во РАГС, 1998. – 125 с.
34. Гудев П. Механизмы внутреннего урегулирования кризисов в историко-политической практике НАТО / П. Гудев // Международные процессы. – 2005. – Т. 3. – № 1 (7). – С. 73 – 74.
35. Гуменський А. Управление международной информацией [Електронний ресурс] / А. Гуменский // Журнал теории международных отношений и мировой политики. – Режим доступу: http://www.intertrends.ru/twenty-second/004.htm
36. Даллес А. Асы шпионажа [Електронний ресурс] / А. Даллес. — М., 2002. — Режим доступу: http://www.adulltes.ru/37-kniga-allena-dallesa-asy-spionazha.html
37. Демченко А. Внутренние факторы формирования внешней политики стран Арабского Востока [Електронний ресурс] / А. Демченко // Перспективы. – Режим доступу: http://www.perspektivy.info/oykumena/politika/vnutrennije_faktory_formirovanija_vneshnej_politiki_stran_arabskogo_vostoka_2010-06-09.htm].
38. Деревицкий А. А. Переговоры особого назначения / А. А. Деревицкий. – СПб.: Питер, 2006. — 192 с.
39. Дипломатический вестник. – 1993. – № 1/2. – С. 56 - 60.
40. Доброва М. П. Політичні переговори: проблема ідентифікації / М. П. Доброва // Науковий вісник (Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців) : [зб. наук. праць / голов. ред. Соколов В. М.]. – Одеса, 2008. – № 19(75). – С. 116-125.
41. Доброва М. П. Проблема політичного переговорів в наукових дослідженнях ХХ ст. / М. П. Доброва // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 41. – Одеса, 2011. – С. 87-96
42. Доброва М. П. Сучасні наукові підходи до переговорного процесу / М. П. Доброва // Наукове пізнання: методологія та технологія (Південноукраїнський державний педагогічний університет (м. Одеса) ім. К. Д. Ушинського). – 2008. – № 2(22). – С. 135-139.
43. Дональдсон М. К. Умение вести переговоры / М. К. Дональдсон. –М.: Диалектика, 2000. — 223 с.
44. Дубинин Ю. В. Дипломатический марафон / Ю. В. Дубинин. – М.: АВИАРУС-XXI, 2005. – 351 с.
45. Дубинин Ю.В. Амбахадор! Амбахадор! / Ю. В. Дубинин. – М., 1999. – 350 с.
46. Жинкина И.Ю. Понятие «война» в американской стратегии национальной безопасности. –– М., 2001. –– 131 с.
47. Загорский А. В. Теория и методология анализа международных переговоров / А. В. Загорский, М. М. Лебедева – М.:МГИМО, 1989 – 167с.
48. Загорский А. В. Методологические и методические аспекты формирования переговорной концепции и оценки предложений партнера по переговорам / А. В Загорский // Системный подход: анализ и прогнозирование международных отношений / [под ред. И.Г.Тюлина]. - М.: МГИМО, 1991. – С. 59-77.
49. Зак Л. А. Западная дипломатия и внешнеполитические стереотипы /Л. А. Зак. – М.: Международные отношения, 1976. – 167 с.
50. Зобнин А. В. К вопросу о стратегии президента США Г.С. Трумэна в процессе разработки и реализации Атлантической составляющей (1948-1952 гг.) /А. В. Зобнин // Поиск путей развития в современном мире: Межгосударственное взаимодействие / [отв. ред. А.А. Синдеев]. Тверь: Тверской государственный университет, 2006. – 167 с.
51. Зограбян А. Г. Принятие решений на многосторонних переговорах / А. Г. Зограбян// Российская дипломатия в свете мирового исторического опыта. – М.: МГИМО, 1998. - 146с.
52. Ильин И. А. Путь духовного обновления / И. А. Ильин. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1998. – 912 с.
53. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор «Международной жизни» // Международная жизнь. – 1989. – № 1. – С. 147 – 157.
54. Искусство дипломатических переговоров // Международная жизнь. – 1989. –№ 8. – С. 129 – 139.
55. Исраэлян В. Л. Дипломаты лицом к лицу / В. Л. Исраэлян. – М.: Международные отношения, 1990. – 168с.
56. Исраэлян В.Л., Переговоры - искусство для всех / В. Л.Исраэлян, М. М. Лебедева // Международная жизнь. – 1991 – № 11 – С. 48-55.
57. Кальєр Ф. О способах ведения переговоров с государями / Ф. Кальер. – М., 2000. – 147 с.
58. Камбон Ж. Дипломат / Ж. Камбон. – М-Л.: Госполитиздат, 1946. – 134 с.
59. Карагіоз Р. С. Механізми досягнення політичної згоди в сучасному політичному процесі: дис…кандидата політ. наук: 23.00.02 / Руслан Степанович Карагіоз. – Одеса, 2011. – 212 с.
60. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием [Електронний ресурс] / С. Г. Кара-Мурза – Режим доступу : // http://www.situation.ru/ app/rs/books/manipul/manipul.htm
61. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей / Д. Карнеги. – М.: Славянский дом книги, 2005. – 608 с.
62. Каррас Ч. Л. Искусство ведения переговоров / Ч. Л. Каррас. – М.: ЭКСМО, 1997.- 145с.
63. Карстен Венцлафф. Культура, переговорів і політика - Молодіжний перспективи [Електронний ресурс] / Венцлафф Карстен. – Режим доступу : www.karsten-wenzlaff.de
64. Касаткин В. Д. Проведение деловых бесед и переговоров. Как добиться своей цели в Китае / В. Д. Касаткинрстен. – Воронеж, 1999. – 245 с.
65. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс; [пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана] Гос. ун-т. Высш. шк. экономики. – М. 2000. – 606 с.
66. Киссинджер Г.Дипломатия / Г. Киссинджер. – М., Ладомир, 1997. – 848 с.
67. Ковалев А. Азбука дипломатии / А. Ковалев. – М.: Международные отношения, 1988. – 284 с.
68. Козырев Г. А. Политическая конфликтология/ Г. А. Козырев. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА – М, 2008. – 432 с.
69. Кокошин А. А. Вопросы исследования международных переговоров / А. А. Кокошин, В. А. Кременюк, В. М. Сергеев В. // Мировая экономика и международные отношения. – 1988. – № 10. – С. 3 – 13.
70. Конфликтология.[учебник – 4-е изд., стер. / под ред. А.С. Кармина] – СПб.: Лань, 2001. – 488 с.
71. Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл.] / Л.М. Герасіна, М.І. Панов та ін. – Харків: Право, 2002. – 256 с.
72. Корея. Энциклопедия. / Корейская служба информации для зарубежных стран. – Сеул, 1993 – С. 151–154.
73. Корнелиус Х. Выиграть может каждый. Как разрешать конфликты / Х. Корнелиус, Ш. Фэйер. – М.: Стрингер, 1992. – 167 с.
74. Коэн С. Искусство ведения переговоров для менеджеров / С. Коэн. – Москва.: Гранд Фиар, 2003. – 288 с.
75. Кременюк В. А. Проблема переговоров в отношениях двух держав / В. А. Кременюк // США: экономика, политика, идеология, 1991 – № 3. – С. 43 – 51.
76. Кременюк В. А. Формирование системы международного общения / В. А. Кременюк // Дипломатический вестник; [под ред. О.Г.Пересыпкина]. – М.: Международные отношения, 1988. – С. 127 – 142.
77. Кременюк В.А. Предисловие // Фишер Р., Юри У. Путь к согласию, или Переговоры без поражения / Пер. с анг. - М.: Наука, 1990. - С. 5-14.
78. Кувшинников А. Б. О чем не писали газеты/ А. Б. Кувшинников. – М.: Известия, 1990. – 110 с.
79. Кузьмин Э. А. Дипломатическое и деловое общение: правила игры / Э. А. Кузьмин. – М.: Норма, 2005. – 287 с.
80. Кузьмін П. В. Політична діяльність: теоретичні засади та практика сучасної України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / П. В. Кузьмін. – Одеса, 2008. – 32 с.
81. Куцова О. М. Стратегії формування іміджу політичного лідера: регіональний вимір: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / О. М Куцова. – Одеса, 2011. – 18 с.
82. Лавров С. Внешнеполитические итоги 2005 года: размышления, выводы /С. Лавров // Дипломатический ежегодник. – 2005. – 164 с.
83. Ланцов С. Политическая конфликтология / С. Ланцов. – СПб.: Питер, 2008. – 320 с.
84. Лебедев М. Мы глазами наших партнеров / М. Лебедева // Бизнес. — 1991 – № 2-3. – С. 48 – 52.
85. Лебедева М. М. Основные тенденции в зарубежных исследованиях международных переговоров / М. М. Лебедева, М. А. Хрусталев // Мировая экономика и международные отношения. - 1989. - № 9. – С. 107-111.
86. Лебедева М.М. Вам предстоят переговоры. / М. Лебедева. – М.: Экономика, 1993.- 271с.
87. Лебедева М.М. Отечественные исследования процесса ведения переговоров: истории развития и перспективы . / М. Лебедева // Вестник МГУ. Сер. 18. Социология и политология. – 2000. – № 1. – С. 154-165.
88. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов / М. Лебедева – М.,1999. – 271 с.
89. Лебедева М. М. Развитие неофициального посредничества в современном мире: тенденции, проблемы, перспективы / М. Лебедева.// Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. – 1998. – №. 3. – С. 28 – 35.
90. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. — М.: Академический проект, 2011. — 238 с.
91. Лорд Актон. Принцип национального самоопределения / Актон Лорд // Нации и национализм – М., 2002. – 416 с.
92. Лукашук И. И. Искусство деловых переговоров: [Учебно-практическое пособие] / И. И. Лукашук. – М., 2002. – 105с.
93. Луков В. Б. Современные дипломатические переговоры: проблемы развития // Дипломатический вестник / В. Б. Луков:[под ред. О.Г.Пересыпкина]. – М.: Международные отношения, 1988. – С. 117-127.
94. Лю И. Социокультурные особенности административных реформ в России и Китае / И. Лю // Политическое просвещение. – 2005. – № 4(28). – С. 132–133.
95. Мамонтов С. Ю. Тактика ведения переговоров / С. Ю Мамонтов. – Спб., 2002. – 160 с.
96. Мангейм Дж. Б. Политология. Методы исследования / Дж. Б. Мангейм, Рич Р. К. — М., Издательство «Весь Мир», 1997. – 544 с.
97. Мастенбрук В. Переговоры / В. Мастенбрук. – Калуга: Калужский институт социологии, 1993. – 237с.
98. Медведев В. Человек за спиной / В. Медведев. – М., 1994. – 197 с.
99. Мелибруда Е. Я-Ты-Мы: Психологические возможности улучшения общения / Е. Мелибурда: [пер. с польск]. – М., 1986. – 169 с.
100. Мировая экономика и междунар. отношения. – 2001. – № 11. – С. 89 – 95.
101. Мицич П. Как проводить деловые беседы /П. Мицич: [пер. с сербохорв. 2 изд.]. – М., 1987. – 156 с.
102. Мокшанцев Р. И. Психология переговоров / Р. И. Мошканцов. – М.-Новосибирск, 2002.- 258с.
103. Моль А. Социодинамика культуры / A. Моль / Пер. с фр. / Предисл. Б. В. Бирюкова. Изд. 3-е. — М.: Издательство ЛКИ, 2008. — 416 с.
104. Мурадян А. А. Самая благородная наука. Об основных понятиях международно-политической теории / А. А. Мурадян. – М., 1990. – 321 с.
105. «Мы собрались для того, чтобы искренне высказать свои мысли». К истории встреч Н. С. Хрущова с творческой интеллигенцией (1962-1963 гг.) / [письма-отклики подготовили К. Воробьева, В. Воронков, И. Шевчук] // Известия ЦК КПСС. – 1990. – № 11 (310). – С. 196-216.
106. Насыров И. Р. Информационно-аналитическая работа в структуре международной деятельности регионов / И. Р. Насыров // Ученые записки Казанского государственного университета. Т. 149, кн. 3. Гуманитарные науки. – 2007.- С.85-99.
107. Нейрн Т. Интернационализм и второе пришествие / Т. Нейрн // Нации и национализм. – М., 2002. – 416 с.
108. Нергеш Я. Поле битвы - стол переговоров / Я. Негреш. - М.: Международные отношения, 1989.- 237с.
109. Никольсон Г. Дипломатия. / Г. Никольсон. - М.: ОГИЗ, 1941.- 132с.
110. Ниренберг Дж. Маэстро переговоров / Дж. Ниренберг. - Минск: Парадокс, 1996. – 416 c.
111. Ниренберг Дж. Секреты успешных переговоров. / Дж. Ниренберг, И. Росс. – М.:Омега, 2007 - 160 с.
112. Нисневич Ю. А. Информация и власть / Ю. А. Нисневич. – М. : Мысль, 2000. - 275 с.
113. Ніколаєв О. Т. Інтерпол у боротьбі з тероризмом / О. Т. Ніколаєв //Південноукраїнський правничий часопис.- Одеса, 2007.- № 3.- С. 65-69.
114. Ніколаєв О. Т. Геокультурно-політичний вимір тероризму / О. Т. Ніколаєв .// Південноукраїнський правничий часопис.- Одеса, 2008.- № 2.-С.47-50.
115. Ніколаєв О. Т. Тероризм як проблема сучасності та інструмент світової політики. / О. Т. Ніколаєв // Південноукраїнський правничий часопис.-Одеса, 2007.- № 1.- С.74-77.
116. Новая и новейшая история. — 2000. — № 4. — С. 103 – 110.
117. Новый мир. – 2001. – № 5. – С. 148 – 152.
118. О процессе международных переговоров (опыт зарубежных исследований) /[Отв. редакторы Р. Г. Богданов, В. А. Кременюк. М.: ИСКАН, 1989. – 178с.
119. Ольшанский Д. В. Политическая психология / Д. В. Ольшанський. – М.,2001. – 294 с.
120. Осгуд Ч. Стратегия ПОИР./ Ч. Осгуд.: [под. ред..Чалдини Р., Кенрик Д., Нейберг С.] Социальная психология. Пойми других, чтобы понять себя! - Агрессия — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. — 256 c.
121. Осеев А. А. Переговоры как регулятор социально-трудовых отношений. Критическая стадия начала переговоров [Текст] : монографія / А. А.Осеев. – М. : АиФ ПРИНТ, 2001. – 366 с.
122. Пеке А. Рассуждение об искусстве переговоров / А. Пеке. – М.,2007. – 192 с.
123. Петров В. П. Б. Паскаль / В. П. Петров. – М., 1979. – С. 154
124. Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли окружающих по их жестам / А. Пиз. – М., 2007. С.12.
125. Подцероб М. Китайский стиль руководства / М. Подцероб, А. Дагаева // Ведомости, 07.07.2005.
126. Политическая наука: Пробл.-темат. сб. — 2000. — № 4.— С. 46. – 51.
127. Попов В. И. Политическая дипломатия / В. И. Попов. – М.: Научная книга, 2000. – 575 с.
128. Попов В. И. Маргарет Тэтчер: человек и политик / В. И. Попов. – М., 1991. – 440 с.
129. Попова Ж. Г. Межнациональные особенности ведения деловых переговоров: социокультурный аспект / Ж. Г. Попова // Менеджмент в России и за рубежом. – 2003. – №1. – С. 23 – 28.
130. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. –К.: «Ваклер», 2001. – 656 с.
131. Почепцов Г. Г. Имиджелогия / Г. Г. Почепцов. - М.: Рефл-бук, 2000 – 768 с.
132. Пушмин Э. А. Посредничество в международном праве / Э. А. Пушмин. – М.: Международные отношения, 1989. – 165 с.
133. Розов. Н. С. Конфликты в геополитике и ценностный подход к переговорам / Н. С. Розов // Международная жизнь. – 1993. – № 9. – С. 18 – 23.
134. Ростецька С. І. Управління політичним конфліктом: теоретичні аспекти та українська пострадянська дійсність: дис…кандидата політ. наук: 23.00.02 / Світлана Іванівна Ростецька. – Одеса, 2006. – 221 с.
135. Рубин Дж. Психологический подход к процессам международных переговоров / Дж. Рубин, Д. Колб // Психологический журнал. – 1990. – Т. 11. – № 2. – С. 63 – 73.
136. Саркисян Б. Победа на переговорах/ Б. Саркисян. – СПб: Питер, 1998. – 143с.
137. Селлих К. Переговоры в международном бизнесе / К. Селлих, С. Джейн – М., Добрая книга, 2005. – 336 c.
138. Селянинов О. П. Дипломатические отношения государств / О. П. Селянинов. – М.,МГИМО, 2004. – с. 312.
139. Селянинов О. П. Практика дипломатических сношений государств / О. П. Селянинов. М.: МГИМО – Университет, 2000. – 215 с.
140. Сергеев В. М. Демократия как переговорный процесс / В. М. Сергев. –М.: Издат. центр науч. и учеб. программ, 1999. – 147 с.
141. Сидоренко Е. В. Тренинг влияния и противостояния влиянию / Е. В. Сидоренко. – СПб., 2003. – 216 с.
142. Советская дипломатия и поведение на переговорах в 1979-1988 гг. – М., 1989. – 150 с.
143. Соловьев Э.Я. Искусство проведения переговоров / Э. Я. Соловьев. – М., 2006. – 160 с.
144. Сухарев В. А. Мы говорим на разных язиках / В. А. Сухарев. – М., 1998. – 187 с.
145. США: экономика, политика, идеология. — 1998. — № 6.— С. 84. – 87.
146. Томас Д. Переговоры на 100% : 21 правило успешных переговоров / Д. Томас; [пер. с англ. Ю. Гольдберга]. – М. : Эксмо, 2007 (Тула) . - 351 с.
147. Тюлар Ж. Наполеон / Ж. Тюлар. – М.,1996. – 234 с.
148. Урнов М. Ю. Эмоции в политическом поведении / М. Ю. Урнов. – М.: Аспект Пресс, 2008. – 240с.
149. Фишер Р. Подготовка к переговорам / Р. Фишер, Д. Эртель. – М., 1996. – 98 с.
150. Фишер Р. Путь к согласию, или Переговоры без поражения [Електронний ресурс] / Р. Фишер, Юри У. [пер. с англ.]. – М.: Наука, 1990. – Режим доступу : /http://union.kz/ru/biz/techbis/014psi/pda.shtml].
151. Форсайт П. Успешные переговоры / П. Форсайт. – М.,2004. – 128 с.
152. Франк С. Л. Духовные основы общества / С. Л. Франк. – М., 1992 – 152. с.
153. Фромм Э. Иметь или быть? / Э. Фромм. – М., 1990. – 195 с.
154. Хасан Б. И.Психология конфликта и переговоры / Б. И. Хасан, П. А. Сергоманов. – М.: Издательство: Академия, 2007. – 192 с.
155. Хелд Д., Глобальные трансформации: Политика, экономика и культура / Д. Хелд, Д. Гольдблатт Д., Э. Макгрю. – М.: Праксис, 2004. – 575 с.
156. Хордин Г. В. Переговорные процессы и их влияние на итоги переговоров / Г. В. Хордин. – М., 2005. – 278 с.
157. Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе / М. Хрох // Нации и национализм. – М., 2002. – 416 с.
158. Цыганков Д. Б. На переговорах с зарубежным партнером / Д. Б. Цыганков // Невский вестник. СПб, 1992. – № 24. – С. 5 – 10.
159. Цыганков П. А. Международные отношения / П. А. Цыганков. — М., 1996.— 320с.
160. Цюрупа М. В. Основи конфліктології та теорії переговорів [Навчальний посібник] / М. В. Цюрупа. – К.: Кондор,2004. – 172 с.
161. Чалий В. Україна – Росія: не медові 100 днів [Електронний ресурс] / В. Чалий // Дзеркало тижня. – 2005. – № 18 (546) 14 – 20 травня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/50031/
162. Чумиков А. Н. Политическое манипулирование. Политическая энциклопедия: в 2 т. / А. Н. Чумиков. – М.,1999. – Т. 1. –656 с.
163. Чурикова А. Е. Роль личностного фактора в процессе политических переговоров: автореф. дис. на получение научн. Степени канд. полит. наук: спец. 23.00.02 «политические институты, процессы и технологии» / А. Е. Чурикова. – М., 2011. – 20 с.
164. Шарко М. В. Политические процессы Японии / М. В. Шарко. – М., 2004. – 198 с.
165. Шварц Ф. Политика консультаций в Японии / Ф. Шварц // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 3. – С. 23 – 28.
166. Шеретов С. Г. Ведение международных переговоров. [Учеб. пособие] / С. Г. Шеретов / Ин-т междунар. права и междун. бизнеса «Данекер». – Алматы, 2004. – 155 с.
167. Шрайнер К. Как снять стресс / К. Шрайнер. – М., 1993. – 221 с.
168. Шубарт В. Европа и душа Востока / В. Шубарт. – М.: Эксмо, 2003, с. 247.
169. Щербатый Ю. Искусство обмана / Ю. Щербатый. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1998. – 132 с.
170. Щетинин В. Экономическая дипломатия / В. Щетинин. – М., 2001. – 318 с.
171. Экономическая разведка и контрразведка: практическое пособие / [под. ред. Н. Г. Боттом] — Новосибирск: «Диамант», 1994. — 416 с.
172. Эрнст О. Слово предоставлено вам (Практические рекомендации по ведению деловых бесед и переговоров) / О. Эрнест. – М.: Экономика, 1988. – 143 с.
173. Эстен Ж. Власть и жизнь. Противостояние / Ж. Эстен. – М., 1993 – с. 320.
174. Юри У. Преодолевая «нет», или Переговоры с «трудними» людьми / У. Юри. – М.: Наука, 1993. – 121 с.
175. Яворська Г. Політичні метафори і політичні сюжети. Замітки до діалогу Україна – Європейський Союз [Електронний ресурс] / Г. Яворська // Дзеркало тижня. – 2002. – № 9 (384). – 8 – 15 березня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/34079/
176. Яковлев Д. В. Політичні дебати як засіб раціоналізації полтичної взаємодії / Д. В. Яковлев // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 40. – Одеса, 2011. – С. 50 – 57.
177. Axelorod R. Argumentation in Foreign Policy Settings: Britain in 1918, Munich in 1938 and Japan in 1970 / R. Axelorod.Journal of Conflict Resolution. 1976. V. 21. – N 4. – P. 727-744.
178. Baoyun Yang. China and Asia-Europe Cooperation/ Yang Baoyun // International Studies. - 2005. -