ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРИЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТІВ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

ПАНЧАК-БЯЛОБЛОЦКА НАДІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 328.1 (12-18); 328.3 (32-36)

ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРИЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТІВ
КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
Романюк Анатолій Семенович,
доктор політичних наук, професор

Львів – 2012

ЗМІСТ

Вступ .................................................................................................................... 3
Розділ 1. Стан дослідження проблеми політичної структуризації парламентів.........................................................................................................
14
1.1. Ступінь вивчення проблеми політичної структуризації парламентів.....
1.2. Політична структуризація парламентів: визначення, суть, індикатори..
Висновки до Розділу 1…………………………………………………………. 14
24
38
Розділ 2. Теоретико-методологічні засади дослідження політичної структуризації парламентів………………………………………………….
39
2.1. Теоретико-методологічні виміри і аспекти структуризації парламентів на рівні партій, фракцій, комітетів ....................................................................
39
2.2. Парламентська мінливість у методології структуризації парламентів...
Висновки до Розділу 2…………………………………………………………. 57
64
Розділ 3. Політична структуризація парламентів країн Центральної Європи (1990-2010) ............................................................................................
65
3.1. Порівняння повноважень парламентів країн Центральної Європи ....... 65
3.2. Особливості бікамералізму в країнах Центральної Європи .................... 79
3.3. Атрибути структуризації парламентів країн Центральної Європи ........ 97
3.3.1. Структуризація парламентів країн Центральної Європи на партійно-фракційному рівні ……………………………………………………………...
97
3.3.2. Структуризація парламентів у Центральній Європі на рівні комітетів.. 138
Висновки до Розділу 3 ………………………………………………………… 167
Розділ 4. Парламентська мінливість у моделі політичної структуризації парламентів Центральної Європи .....................................
168
4.1. Парламентська мінливість у країнах Центральної Європи (1990-2010). 168
4.2. Структура парламентського обігу в країнах Центральної Європи ........ 179
Висновки до Розділу 4 ………………………………………………………... 195
Висновки ............................................................................................................. 196
Список використаних джерел ........................................................................ 210
Додатки ............................................................................................................... 253

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Зміни, які стались в кінці ХХ і на початку ХХІ століть, знаменовані низкою якісних пертурбацій у політичному процесі країн Центральної Європи. Головні поміж них це: закінчення ери соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка тривала понад півстоліття (із кінця Другої світової війни до кінця 80-их і початку 90-их рр. минулого ст.); трансформація як політичної, так і суспільно-економічної конструкції між країн Центральної Європи; інтеграційні процеси, де Центральна Європа репрезентована як регіон, що здатен розширювати рівень своєї самодостатності. Інтеграційні і демократизаційні процеси привели до змін у діапазоні внутрішньополітичних атрибутів: формування постматеріальних соціополітичних поділів; становлення більш ефективних та інституціоналізованих партійних і виборчих систем; конструювання злагоджених механізмів втілення на практиці норм конституційної інженерії, де не оспорюються окремі посадові ролі; належний розвиток політичної самобутності, також правової культури; реалізація принципів ефективного урядування через комплексний розвиток таких головних політичних інститутів та інституцій як глава держави, уряд, виконавча влада, суд, парламент і парламентаризм тощо. В світлі таких подій і межових підсумків стало зрозуміло, що дослідження політичної структуризації парламентів є інструментом, що може допомогти зрозуміти всю різноманітність і варіативність форм розвитку систем країн Центральної Європи, а також внести ясність у резонансні ситуації із приводу оцінювання політичного процесу.
З-поміж країн, які належать до Центральної Європи, виділено 10: Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Словаччину, Словенію, Угорщину та Чехію. По-перше, системні характеристики цих країн належать до групи достатньо успішних у сукупності існуючих у світі політичних практик. По-друге, вони члени ЄС й наслідують політичні тенденції, які властиві парламентам Західної Європи. По-третє, широко відтворюють розмаїття парламентських практик в інституційно-функціональному плані. По-четверте, ці країни були оцінені як консолідовані або напівконсолідовані демократії. По-п’яте, вони донедавна були членами Східного блоку та перебувають на етапі трансформації. По-шосте, порівняльне дослідження політичної структуризації парламентів протягом певного періоду (а використано часові межі 1990-2010 рр.) потребує значної кількості інформації, котра стосується не лише подій сьогодення. По-сьоме, ці країни є геополітичним сусідом України, а це сприяє проникненню досвіду з приводу пояснення структуризації, ефективності і стабільності вітчизняного парламенту. Окрім того, Центральна Європа оцінена як реформована складова ЄС, до якого прагне Україна.
Актуальність дисертаційної роботи також обумовлена пошуком відповіді на методологічні непорозуміння, пов’язані з порівняльним дослідженням політичної структуризації парламентів. У цьому контексті відбулось залучення комплексного досвіду на основі використання західних фахових апробацій і верифікацій, в яких відбулась постановка запропонованої проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана у відповідності з тематикою роботи кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка "Політичний процес в умовах трансформації: світовий досвід і Україна", номер реєстрації №0108U008916.
Мета дослідження – здійснити концептуалізацію політичної структуризації парламентів, напрацювати інструментарій її компаративного аналізу, верифікувати та апробувати його стосовно країн Центральної Європи.
Для реалізації поставленої мети потрібно розв’язати такі завдання:
– напрацювати різноаспектний методологічний механізм у напрямі уточнення ресурсної бази та ступеня вивчення проблеми структуризації парламентів;
– запропонувати концептуальне визначення, сутність та індикатори політичної структуризації парламентів, на основі яких відбувається порівняльний аналіз означеної категорії щодо країн Центральної Європи;
– простежити ознаки впливу виконавчо-законодавчих відносин на політичну структуризацію парламентів, запропонувати порівняльну класифікацію сили повноважень органів законодавчої влади;
– з’ясувати особливості бікамералізму в країнах Центральної Європи, описати діючі моделі співвідношень повноважень різних палат парламентів;
– здійснити теоретико-методологічне, а теж емпіричне оцінювання партійно-фракційної структуризації парламентів на основі таких категорій як партія, фракція, партійна система, партійна ідеологія, інституціоналізація партій;
– означити теоретичні і практичні аспекти структуризації парламентів на рівні комітетів, їх різновидів, кількості, розміру, спеціалізації, автономії, а також стабільності, сили й інституціоналізації;
– охарактеризувати особливості парламентської мінливості як теоретичного й емпіричного індикатора моделі політичної структуризації парламентів країн Центральної Європи, напрацювати цілісну структуру парламентського (або ж законодавчого) обігу із врахуванням партійних, виборчих та професійних атрибутів парламентів, на основі чого можливий вихід на механізм цілісного оцінювання впливів структуризації та інституціоналізації парламентів.
Об’єкт дослідження – це парламенти країн Центральної Європи, а теж інші політичні інститути, які мають відношення стосовно структуризації парламентів. Предметом дослідження постає політична структуризація парламентів у країнах Центральної Європи.
Робоча гіпотеза дослідження – внаслідок руйнування соціалістичної моделі системи політичних інститутів, переходу до нового етапу суспільного розвитку, дії сучасних інтеграційних процесів здійснюється поступове зменшення традиційних відмінностей, властивих системам країн Центральної і Західної Європи. На основі цього відбувається векторна структуризація парламентів у Центральній Європі на підставі використання ними досвіду про атрибути позиціонування ролей нижніх і верхніх палат, їхньої партійно-фракційної і комітетської позицій, результатів обігу серед депутатів, детермінант конституційних змін у напрямі західних демократій. Результатом цього повинне бути зростання показників ефективності, стабільності і інституціоналізованості органів законодавчої влади, партійної та виборчої систем, базових політичних інститутів та інституцій із-поміж країн Центральної Європи. Домінуюча тенденція – поступова політична структуризація парламентів по шляху інституціоналізованих систем Західної Європи через уніфікацію парламентських, партійних, виборчих й інших інститутів.
Методологічна основа. Дисертаційна робота ґрунтується на використанні підходів і методів політичної науки і соціології, а також загальнонаукових методів – порівняльного, системного й історичного. Головний метод, що став іманентною складовою дослідження, – порівняльний аналіз. У його межах застосовано: метод окремого випадку ("case-study"), бінарний аналіз, регіональні порівняння, а також порівняння контрастних і подібних країн, класифікаційні схеми, статистичне та дескриптивне дослідження вибірки, крос-темпоральне порівняння. Задля аналізу політичної структуризації парламентів означених політичних систем традиційно використано функціональний, інституційний і кібернетичний методи. Оскільки у дослідженні виходимо передусім зі складності та неоднорідності самого предмета дослідження, саме тому вагому частку методології наукового розуміння проблеми політичної структуризації парламентів склав системно-структурний метод.
Теоретико-методологічною основою обрано концепцію неоінституціоналізму. Значну увагу в дослідженні приділено соціологічним методам збору інформації і її аналізу: статистичні групування, ранжування, спеціалізовані системи індексів та з’ясування залежностей між досліджуваними змінними. Щоби з’ясувати ґенезу та тенденції в атрибутах політичної структуризації парламентів, було використано історичний метод. Також застосовано метод екстраполяції та міждисциплінарний підхід. Особливість дисертаційної роботи – поєднання теоретико-методологічного й емпіричного рівнів пізнання поставленої проблеми.
Наукова новизна одержаних результатів є обумовлена вибором об’єкта та предмета дослідження. В межах дисертаційної роботи отримано наукові результати, які характеризуються новизною та є логічним вирішенням поставлених завдань:
Вперше:
– в українській політичній науці з позиції теоретичних положень і на підставі методологічних принципів запропоновано концептуальне визначення політичної структури і структуризації парламентів: структура парламентів – комплексний ряд організаційних компонентів, якими реалізовано діяльність органу законодавчої влади; структуризація парламенту – спосіб організації органів законодавчої влади, механізми розподілу повноважень і функцій у складових частинах парламентів;
– схарактеризовано сутність й особливості індексу парламентської влади, що ґрунтується на засадничих векторах оцінювання діяльності парламентів, через що очевидно – у Центральній Європі здійснюється перехід до парламент-урядової схеми, де визначальним центром політичних рішень є парламент, а провідним актором виконавчої влади – уряд;
– реалізовано класифікацію бікамеральних парламентів на підставі врахування сили парламентської більшості в палатах, законодавчої влади, а також внутрішньої структури, за мотивами чого виділено такі моделі двопалатності: коеквівалентна і коеквівалентна з обмеженнями, обмежених виконавчих повноважень і права вето, консультативна, субординована;
– розроблено цілісний інструментарій порівняльного політологічного аналізу партійно-фракційної структуризації парламентів на основі виокремлення категорій партії, факції, фракції, коаліції; втілено дві базові схеми оцінювань – це внутрішня (ключові структурні та когнітивно-поведінкові змінні, що характеризують партії і фракції у межах парламенту) й зовнішня (показники сили та впливу, які розміщені поза інституціональними межами парламентів); виокремлено три хвилі розвитку новітніх партійних систем у Центральній Європі – "обмежений плюралізм" (між установчими виборами та першими багатопартійними виборами), "надлишковий сегментований плюралізм" (з багатопартійних виборів), "стабільний плюралізм" (новий етап); запропоновано поділ партійних систем за ідеологічним спектром на одновекторний (домінують партії одного спрямування) або різновекторний (немає домінування, відбувається чергування партій);
– напрацьовано механізм структуризації парламентів на підставі комітетів, які оцінено як ключовий фактор, через який органи законодавчої влади розвивають здатність встановлювати баланс щодо переваг виконавчої влади в плані реалізації політичного курсу; введено дві базові форми диференціації комітетів – ієрархія та спеціалізація; визначено три підходи розгляду суті комітетів – арена носіїв вимог, ефективний засіб керування інформацією, проекція партій більшості; пропоновано поділ парламентів за властивостями комітетів на системи однофункціонального та багатофункціонального характеру; сформульовано індикатори інституціоналізації комітетів – розмір, кількість комітетів, вплив підкомітетів, спеціалізація і партійна структуризація комітетів, оцінювання комітет-міністерських відносин, автономія;
– реалізовано методику оцінювання структуризації парламентів на підставі їх мінливості – показників перестановок депутатів різних парламентських скликань; виокремлено два набори даних, через які вирішено проблему законодавчого обігу – за результатами визначення партій і лідерів, через реструктуризацію виборчого законодавства; вивчено структуру обігу депутатів у формі паралельних наборів факторів – ненавмисний вихід депутатів (поразка на виборах, поразка внаслідок недовіри партій, скандал, смерть або хвороба) і добровільний вихід депутата;
Уточнено:
– положення: наукові пошуки у даній сфері політологічних знань розмежовані на періоди, які визначені часовими і кількісно-якісними кореляціями спорідненого характеру; перший етап обґрунтував факт, що дослідження парламентів у країнах Центральної Європи було новим завданням політичної науки на початку 90-их рр. минулого століття, а також засадничу ідею, що парламенти були вихідною ареною політичного процесу в Центральній Європи та відіграли роль демократизаційних актів; другий (сучасний) етап досліджень парламентів країн регіону знаменується доробками значно ширшого функціонального діапазону даних, які мають на меті опрацювання специфічних внутрішніх особливостей (як палати, партії, комітети та депутати); ефективне поєднання напрацювань стосуються результатів, отриманих на підставі двох різних і послідовних ліній компаративних досліджень;
– обґрунтування: структура парламентів може бути оцінена двома шляхами: статична (елементи і зв’язки між елементами не змінюються) та динамічна (описує процедурні атрибути на рівні інтеракцій парламентів із політичним середовищем); політична структуризація парламентів описує ефективність, стабільність, а також інституціоналізацію останніх; існує два паралельних класи теорій структуризації парламентів – розподільна та інформаційна перспектива;
– принцип, що при звичну класифікацію політичних систем на президентські, парламентські і напівпрезидентські в межах кожного із типів систем існує варіація повноважень і сили парламентів;
– обґрунтування: у двопалатних системах розгляд законотворчості бачиться як наслідок діяльності нижньої палати; верхні палати традиційно менші за розмірами та більш тривалі, ніж нижні; сенатори, зазвичай, тісніше співпрацюють між собою, ніж депутати; існує три базових способи формування верхніх палат – це прямий, непрямий і змішаний; існує кілька базових функцій верхніх палат, які дозволяють класифікувати їх повноваження – це репрезентативна, рефлективна, превентивна, контрольна, інтеграційна;
– індикатори внутрішньої (стабільність, діапазон законодавчих дій, розподіл завдань і повноважень, влада, цілі, членство та розмір партій у парламентах), так і зовнішньої (виборча система, форма правління, відносини виборчої і законодавчої партій, повноваження, сила парламентів) моделей партійної структуризації органів законодавчої влади, на підставі чого очевидні атрибути парламентів у Центральній Європі – потужна урядово-опозиційна структуризація; більш інституціоналізовані парламенти країн, де опозиція наділена значним потенціалом; чим більше країна в спектрі ідеології одновекторна, тим більше структуризована опозиція; потужніша опозиція властива країнам, в яких змінюється баланс урядових партій серед лівих і правих; структуризація парламентів через співвідношення мандатів урядових або опозиційних партій різнорідна; падіння сили урядових партій – умова стабілізації партійних систем; сума розміру великих партій є обернено-пропорційна партійній фракціоналізації парламентів; спадання різниці розмірів найбільших партій додає меншу ідеологічну різноманітність на рівні партій, які входять у парламенти; на початку посткомуністичного періоду важливого поширення набули праві та ліві політичні ідеології, в 90-их рр. ХХ ст. задля вирішення соціальних і економічних проблем відбулось зміщення ідеологій провідних урядових партій, в минулому десятилітті через розвиток політичних інститутів відбулась зміна ідеологічного спектру, сьогодні в результаті впливу кризових явищ у соціально-економічному розвитку переважають центристські партії; тенденцією є поступове зменшення кількості нових партій у парламентах;
– принципи, що в Центральній Європі: з перерозподілом на підгрупи депутати одночасно працюють у напрямі декількох завдань; було реалізовано спеціалізацію комітетів; комітети проводять менші партійні відмінності, ніж пленарні засідання; традиційною є практика постійних комітетів, які у своїй діяльності паралельні до міністерств; кількість спеціалізованих постійних комітетів коливається в межах 10-20; законодавці рідко є членами більш, аніж двох комітетів; загальна кількість членів комітетів перевищує розміри парламентів; більшість спеціальних комітетів є слідчими; інституціоналізація комітетів парламентів впливає на зменшення обігу депутатів останніх; партійні відносини щодо членів та керівних посад у комітетах набирають більш пропорційної та послідовної природи через інституціоналізацію парламентів; між комітетами і партіями відносини стають більш передбачуваними в процесі інституціоналізації парламентів; інституціоналізація також сприяє факту – комітети отримують більшу автономію або ж додатковий контроль у розгляді проектів на засіданнях парламенту;
– положення: в Центральній Європі показник повернення депутатів на посади нижчий за середній показник у консолідованих демократіях; виділено базові групи парламентів – помірно стабільні, помірно нестабільні та нестабільні;
Отримали подальший розвиток:
– обґрунтування: стосовно принципів парламентської демократії очевидно, що законодавчі органи мають вирішальну роль у виборі та контролі складу, а також функцій виконавчої влади; в формі парламентської демократії члени виконавчої влади (кабінету) повинні бути законодавцями; парламент – це площина прийняття рішень виконавчої влади;
– положення: базовими індикаторами політичної структуризації парламентів у методологічному та емпіричному вимірі є кількість й атрибути палат парламентів, партійно-фракційні атрибути їх композиції, а теж вплив парламентських комітетів на інституціональні властивості структуризації парламентів, визначення позицій та особливостей індивідуального членства на рівні парламентів, сила парламентів;
– обґрунтування: базовим є принцип збереження прерогативи на ратифікацію і імплементацію договорів та законів за нижніми палатами; традиційним став поділ бікамеральних парламентів на еквівалентні або ж нееквівалентні, симетричні або ж асиметричні, субординовані або ж несубординовані;
– положення: жодна серед країн Центральної Європи не наближена до моделі двопартійності; формування партійних систем в регіоні стало можливим на основі репрезентації прихильників жорсткого та м’якого політичного курсу еліти старого типу, радикальних і поміркованих сил у межах опозиції, а теж історичних партій; реструктуризація партій у напрямі багатопартійної системи отримала місце перед другими демократичними виборами; серед схем партійних систем у Центральній Європі переважають в порядку спадання багатопартійні системи без домінуючих партій, багатопартійні системи з домінуючими партіями, дві-з-половиною партійні системи; серед партійно-ідеологічних схем притаманні біполярна, уніполярна з домінуючими лівими та правими партіями, мультиполярна без домінуючих партій; партійно-парламентській структурі в цілому бракує системності;
– принципи: використання підкомітетів – це джерело ускладнення діяльності парламентів; невеликий розмір та мала спеціалізація підкомітетів результатом має звуження кола інтересів до розгляду проектів комітетами; підкомітети зміцнюють представництво інтересів, спричиняють більше конфліктів у провідному комітеті та парламенті; більшість підкомітетів тимчасові, а тому й гнучкі та мінливі;
– атрибути: зростання електоральної мінливості має наслідком приріст обігу депутатів; законодавчий обіг залежить від типів виборчих систем, частоти виборів, здатності балотуватись за подвійними списками й розміру виборчих округів; вища парламентська мінливість веде до зниження професіоналізму й інституціоналізації комітетів; парламентський обіг не має навантаження на збільшення чи зменшення представництва жінок у законодавчих органах.
Теоретичне і практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості їхнього використання в теоретико-методологічному аспекті в інших порівняльних дослідженнях та при конституюванні порівняльного аналізу політичної структуризації парламентів, як напряму порівняльної політичної науки, у вивченні політичних проблем діяльності парламентів й інших органів влади в країнах Центральної Європи та в порівняльному дискурсі щодо аналізу реального стану справ і перспектив розвитку парламентських й інших політичних інститутів і політичних систем загалом.
Отримані результати можна вживати в подальших дослідженнях політичних інститутів та систем країн Центральної Європи й інших країн світу. Матеріали та висновки дисертації допоможуть у розробленні курсів з порівняльної політології, політичного аналізу, європеїстики, державознавства, партології, конституційного права і країнознавства. Низку положень дисертації можуть використати політики та науковці, щоби краще зрозуміти сутність політичних процесів, які дотичні до означення політичної структуризації парламентів.
Основні результати дисертаційного дослідження було апробовано на Всеукраїнській науковій конференції "Методологія політичної науки (ІІ читання)" (Львів, грудень 2010 р.), Міжнародній конференції "Нова стратегічна концепція НАТО: перспективи і висновки для країн партнерів у Центральній Європі" (Івано-Франківськ, 9-10 грудня 2010 р.), Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів "Розвиток політичної науки: європейські практики та національні перспективи" (Чернівці, березень 2011 р.), Міжнародній конференції "Unia Europejska – Polska – Ukraina. Spoleczno-kulturalny, polityczny i gospodarczy wymiar wspόlpracy" (Республіка Польща, Гнезно, Університет ім. А. Міцкевича, травень 2011 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи на рубежі ХХ-ХХІ століть: інституційний, соціокультурний та етнонаціональний вимір" (Ужгород, квітень 2011 р.), на звітних конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, лютий 2010 р., лютий 2011 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи було відображено в 6 публікаціях, із яких 5 є фаховими з політичних наук.
Статті у наукових фахових виданнях:
1. Панчак-Бялоблоцка Н. Особливості бікамералізму в Центральній і Східній Європі : порівняльний аналіз повноважень і функцій верхніх палат / Надія Панчак-Бялоблоцка // Освіта регіону : Політологія. Психологія. Комунікація. – 2010. – № 4. – С. 177–188.
2. Панчак-Бялоблоцка Н. Особливості формування та складу верхніх палат у парламентах країн Центральної та Східної Європи / Надія Панчак-Бялоблоцка // Львівська політехніка. Українська національна ідея : реалії та перспективи розвитку. – 2011. – Вип. 23. – С. 149–158.
3. Панчак-Бялоблоцка Н. Парламентська мінливість і стабільність партійних систем у Центральній Європі : досвід Вишеградської четвірки / Надія Панчак-Бялоблоцка // Політологічні та соціологічні студії : Т.10. Виборчі процеси в Україні та постсоціалістичних країнах : Збірник наукових праць. – Чернівці : Букрек., 2011. – С. 98–120.
4. Панчак-Бялоблоцка Н. Політична структуризація парламентів у країнах Центральної Європи на рівні постійних комітетів / Надія Панчак-Бялоблоцка // Науковий часопис. Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Серія 22 : Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. – Київ, 2010. – Вип. 4. – С. 175–184.
5. Panchak-Białobłocka N. Obieg parlamentarny – kategorią politologiczną w kontekście dokonywania oceny zmienności parlamentarnej państw Europy Środkowej i Zachodniej / Nadija Panchak-Białobłocka // Transformacje ustrojowe w Europie Środkowej i Wschodniej. – Kutno, 2012. – S. 115–126.
Статті в інших виданнях:
1. Панчак-Бялоблоцка Н. Категорія парламентська мінливість як індикатор структуризації парламентів / Надія Панчак-Бялоблоцка // Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. Розвиток політичної науки : європейські практики та національні перспективи. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів. – Чернівці, 2011. – С. 87–90.
Структура дисертації. Структура дисертаційного дослідження є зумовлена специфікою його об’єкта, метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг основної частини роботи складається зі 183 сторінок. Окрім того, дослідження містить 47 таблиць, список використаних джерел із 441 позиції та 14 додатків.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Країни Центральної Європи часто належать до окремих (близько-суміжних) груп на підставі подібності форм правління, моделей виборчих і партійних систем, а також спадщини їх історичного розвитку. Саме тому кожна політична система в оціненому регіоні є оригінальним утворенням, що потребує комплексного підходу в дослідженні політичної структуризації парламентів унаслідок складної мережі подібностей і відмінностей між країнами, які виявляються одночасно з широкого кола теоретичних або прикладних питань. Це означає, що політична система однієї країни у форматі її парламентських або ж інших політичних інститутів, які мають пряме відношення до функціонування, ефективності та стабільності законодавчих органів влади, може побіжно мати спільні характеристики з політичною системою (системами) іншої (інших) країн в одній або декількох площинах та водночас мати значні відмінності в інших. Тому оцінювання подібностей і відмінностей, а також формування комплексних висновків залежить від дії багатьох чинників. Серед них домінуючою змінною є час: верифікація стану справ у політичних системах різних країн на підставі відмінних інтервалів часу допомагає виділити спільні й особливі властивості в політичних системах, які прямим чином зачіпають опис політичної структуризації парламентів. Одночасно, компаративний аналіз є тим знаряддям, за допомогою якого можна отримувати нові знання, перевіряти існуючі теоретичні, методологічні концепти, виробляти пропозиції та прогнози, які ефективно можуть бути застосовані на практиці.
На підставі теоретико-методологічного оцінювання політичної структуризації парламентів отримано висновок, що наукові пошуки у даній сфері політологічних знань розмежовані на два періоди, які визначені часовими та кількісно-якісними кореляціями спорідненого характеру. Перший етап компаративних зіставлень має на увазі постулювання думки, що дослідження парламентів у країнах Центральної Європи стало новим завданням політичної науки на початку 90-их рр. минулого століття, а також засадничої ідеї, що парламенти є первинною ареною політичного процесу Центральної Європи і відіграють базову роль демократизаційних актів на рівні зазначеного регіону. В даному часовому вимірі, парламенти – це транзитивні інституції, які витворюють внутрішню структуру демократичної організації. Крім того, перший етап наукового оцінювання політичної структуризації парламентів є зосереджений на дуже широкому наборі інституційних дескрипторів щодо органів законодавчої влади, тому рідко охоплює значні масиви даних, які можуть описати комплексно визначену проблему стосовно доволі широкої вибірки країн. Другий (сучасний) етап (напрям) досліджень парламентів у країнах регіону знаменується доробками значно ширшого логічного і функціонального діапазону даних, які вже мають на меті опрацювання специфічних внутрішніх особливостей, такі як палати, партії, комітети та депутати. Тому ефективним виявлено поєднання напрацювань, які стосуються результатів, отриманих на підставі двох різних і послідовних ліній компаративних досліджень політичної структуризації парламентів.
Внаслідок цього, по-перше, запропоновано модель реалізації дослідження та порівнянь; по-друге, комплексно та всесторонньо оцінено усі передбачені маркери і індикатори, які дотичні до парламентської структуризації; по-третє, було описано взаємозв’язок цілого масиву категорій, які структурують парламентську діяльність – парламентська мінливість, стабільність та інституціоналізація.
Дослідження парламентів десяти країн Центральної Європи охопило період із розпаду їхньої соціалістичної схеми розвитку наприкінці 80-их – початку 90-их рр. до 2010 р. Головною причиною такого вибору став той факт, що на стадії режиму "народної демократії" не існувало усіх, властивих для нинішнього етапу розвитку, атрибутів, на підставі яких можна було би здійснювати рівноцінний порівняльний аналіз політичної структуризації парламентів: по-перше, партійного наповнення досліджуваної категорії отримати було неможливо, адже весь політичний процес перебував під впливом партійної верхівки у формі комуністичної номенклатури; по-друге, не було як такого й уряду, бо він перебував під контролем функціонерів, що самостійно вирішували продовжувати/припиняти повноваження конкретного органу виконавчої влади. Політико-правові ж підстави порівняльного оцінювання політичної структуризації парламентів виникли лише у зазначений вище проміжок часу внаслідок подій, які означені як демократичні трансформаційні процеси.
Навіть не дивлячись на той момент, що двадцять років – незначний відрізок в історії для формування макротеоретичних висновків, даний відтинок надзвичайно насичений, адже відбулось багато подій, змін політичних інститутів національних країн, зокрема парламенту та дотичних до нього установ. Окрім того, становлення практики демократичного правління (або парламентської демократії) передбачало створення нової чіткої системи зв’язків між законодавчою та виконавчою владою, згідно з якою законодавча влада належить сформованим у результаті всезагальних виборів парламентам, виконавча – урядам, а функції глави держави – президентам. Це створило чіткі передумови дослідження та формування висновків про тенденції політичної структуризації парламентів країн Центральної Європи.
Згідно принципів парламентської демократії очевидно, що законодавчі органи мають вирішальну роль у виборі та контролі складу, а також функцій виконавчої влади. Тому в чистій формі парламентської демократії члени виконавчої влади (чи принаймні урядовий кабінет) повинні бути законодавцями. Крім того, парламент – місце прийняття рішень виконавчої влади. Є два ключові чинники, які визначають ступінь вираження волі народу через інститути парламентської демократії: як саме парламент приймає політичні рішення та в якій мірі він реалізує їх.
У світлі запропонованих межових детермінант прийнято висновок, згідно із яким структура парламенту – комплексний ряд організаційних компонентів, через які реалізовано діяльність органу законодавчої влади. Структуризація парламентів – це спосіб організації парламентів, механізми розподілу повноважень і функцій у складових частинах парламентів. Структуру парламентів оцінено двома шляхами: як статичну та динамічну. Перша припускає, що її елементи та зв’язки між цими елементами не змінюються; друга описує процедурні атрибути на рівні інтеракцій парламентів із політичним середовищем. Прийнято висновок, що структуризація парламентів описує їх ефективність, стабільність, інституціоналізацію тощо.
Крім того, стало очевидно: структура парламенту не існує за межами різних видів діяльності її елементів; структура парламенту теж не існує за межами ідей та уявлень елементів про свою діяльність; парламент – продукт діяльності елементів на рівні структури; способом зв’язків у структурі є її відтворення та перетворення.
Структуризація парламентів визначає набір підгруп (чи привілейованих груп) парламентарів із особливими повноваженнями, та набір процедур, що передбачає повноваження цих груп по відношенню до функцій, які виконують парламенти. Та величина пріоритетів таких груп суттєво варіює на підставі виокремлення форм привілейованих груп – диктатори, вирішальні групи, також групи вето у контексті діяльності елементів у структурі парламентів (палат, партій, комітетів і депутатів). Загалом виокремлено два класи теорій структуризації парламентів: розподільна та інформаційна перспектива: перша сфокусована на політичних доходах, які мають законодавці від торгу один з одним; друга підкреслює обмеженість знань, з якими елементи структуризації парламентів підходять до поставлених ними завдань.
Політичну структуризацію парламентів було реалізовано в методологічному й емпіричному контексті на підставі наступних її індикаторів і маркерів: кількість й атрибути палат парламенту; партійно-фракційні особливості композиції органів законодавчої влади; детермінація парламентських комітетів на інституціональні властивості структуризації парламентів; визначення позицій, і також особливостей індивідуального членства на рівні законодавчих органів; зіставне оцінювання сили парламентів. Ці властивості склали іманентну внутрішню складову національних парламентів і в кінцевому результаті описали те, на скільки останні є стабільними, інституціоналізованими та конкурентними.
Додаткові чинники, точніше ресурси, політичної структуризації виокремлено на підставі процедурних атрибутів парламентів, які не потребують спеціального розгляду, адже дотичні до внутрішніх аспектів структуризації парламентів. До них віднесено законодавчий розклад та календар; пленарні рішення; розгляд; дебати; поправки; інвеституру; імплементацію; процес відбору персоналу та моніторинг діяльності парламенту; звітність; інституційні перевірки тощо.
На підставі політичної структуризації парламентів країн Центральної Європи стало очевидно: попри базову класифікацію політичних систем на президентські, парламентські та напівпрезидентські в межах кожного типу систем існує варіація повноважень і сили парламенту. Для визначення реальних повноважень останніх запропоновано індекс парламентської влади, що базується на декількох засадничо-векторних пунктах оцінювання діяльності парламентів, що згруповані у 6 базових категорій (політичні, законодавчі, міжнародні та контрольні повноваження, рівень професіоналізму, інше). З-поміж парламентських систем найсильніші законодавчі органи проводить Чехія, серед напівпрезидентських – Болгарія. Усі парламентські системи наділені дуже сильними парламентами (найслабші в Естонії та Угорщині, сильніші в Латвії, найсильніші в Чехії). У випадку напівпрезиденталізму потрібно констатувати кореляцію індексу парламентської влади, проте і приналежність всіх аналізованих країн до прем’єр-президентської моделі напівпрезиденталізму, коли повноваження парламентів є суттєвими, хоча й не такими значимими як у випадку країн із парламентською формою правління. Литва, Польща, Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія – це напівпрезидентські системи сильних парламентських повноважень: сила парламенту впливає на стабільність існуючих партійних систем і національного законодавства. Найслабшими парламентами наділені Румунія та Словаччина, сильнішими – Польща, Литва, Словенія, а найсильнішими – Болгарія. У Центральній Європі відбувається перехід до системи, де парламенти визначають суть політичного курсу: до парламент-урядової схеми, де визначальним центром політичних рішень є парламент, а базовим актором виконавчої влади – уряд.
Внаслідок оцінювання політичної структуризації парламентів на підставі їх поділу на нижні та верхні палати отримано такі висновки: у двопалатних системах розгляд законотворчості бачиться, в основному, як наслідок діяльності нижньої палати; в Центральній Європі бікамералізм властивий Польщі, Румунії, Словенії і Чехії; верхні палати традиційно менші за розмірами та більш тривалі, ніж нижні, тому сенатори, як правило, тісніше співпрацюють між собою, ніж депутати; вікові вимоги до кандидатів у сенатори суттєво більші, ніж щодо кандидатів у депутати; існує три способи формування верхніх палат – прямий (Польща, Румунія та Чехія), непрямий і змішаний (Словенія); спікери верхніх палат асоціюється з різними за силою в державі посадами: в Польщі – третя (після президента і Маршалу Сейму), Румунії – друга, Словенії – четверта (після глави держави, спікера нижньої палати, прем’єр-міністра); найбільш репрезентованою категорією сенаторів серед верхніх палат країн Центральної Європи є інженери, викладачі та науковці.
У питанні про співвідношення повноважень нижніх і верхніх палат отримано згоду: вирішальне слово з приводу ратифікації та імплементації договорів і законів у Румунії надано Сенату, в інших випадках цю прерогативу збережено за нижніми палатами; в двопалатних парламентах Центральної Європи діє нееквівалентний бікамералізм (але в Польщі, Румунії та Чехії – зі специфічними повноваженнями верхньої палати); відмінності повноважень палат очевидні на основі виокремлення функцій сенатів (репрезентативної, рефлективної, превентивної, контрольної та інтеграційної); асиметричні парламенти фігурують у Польщі, Словенії та Чехії, а симетричні – у Румунії (те ж саме стосується кореляції способів обрання палат). На підставі врахування сили парламентської більшості в палатах, їх законодавчої влада (стратегічний простір), а також внутрішньої структури (партійна і структура комітетів) очевидно: Румунії властива низька асиметрія палат (коеквівалентність), Чехії середня асиметрія (консультативність), Польщі та Словенії висока асиметрія (субординованість). Остання – взаємовідношення між двома палатами парламенту, яке оцінене згідно критеріїв: як нижня палата поводиться з відхиленням законів у верхній палаті; уряд парламентських і напівпрезидентських систем відповідальний винятково перед нижньою палатою чи ні; повноваження верхньої палати стосовно повноважень нижньої палати. З цього приводу субординовані парламенти властиві Чехії, Польщі та Словенії, а несубординований – Румунії.
Політичну структуризацію на рівні партій реалізовано на підставі наступних уточнюючих категорій – "партія" (як засіб досягнення кінцевих цілей), "факція" (міжпартійна чи внутріпартійна ідеологічна, тенденційна, персоніфікована група, зацікавлена в боротьбі й отриманні пріоритетів, яка не керує місцями в державних інституціях), "фракція" (законодавча партія як агент структуризації парламентів), "коаліція" (об’єднання двох або більше законодавчих партій у процесі формування уряду) тощо. Всі дослідження в галузі структуризації законодавчих партій, факцій, фракцій і коаліцій розподілено у дві моделі – внутрішня і зовнішня: перша описує ключові структурні і когнітивно-поведінкові змінні, що характеризують партії та факції у межах законодавчого органу; друга описує показники сили та впливу, які розміщені за інституціональними межами законодавчих органів. Тому законодавчі органи – колективи людей, які представляють інших людей на підставі комбінації конфлікту, координації. Внутрішня модель структуризації парламентів за партіями передбачає оцінювання таких маркерів як стабільність, діапазон законодавчих дій, розподіл завдань і повноважень, влада, цілі, членство та розмір партійних груп у межах парламентів і, зокрема, урядових коаліцій. Зовнішні чинники передбачають врахування таких маркерів: виборча система, форма правління, вплив політичної системи на діяльність парламенту, повноваження парламенту, відносини виборчої та законодавчої партій тощо. Загалом даний аспект зачіпає такий вимір політичної структуризації парламентів на рівні партій як стабільність.
Оперуючи емпіричними даними, отримано наступні особливості політичної структуризації парламентів на рівні партій: варіативність політичних пріоритетів громадян різних країн після краху соціалістичної схеми їхнього розвитку; потужна урядово-опозиційна структуризація парламентів; більш інституціоналізованими є законодавчі органи тих країн, в яких опозиція наділена значним потенціалом (це Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Латвія, Литва); найменш фрагментовані є урядові партії в Болгарії, Румунії, Угорщині та Чехії; найменш фракціоналізована та найбільш потужна опозиція властива Угорщині, Чехії, Польщі та Словаччині; фракціоналізація стабільно зростає у Болгарії, Литві, Словаччині (зменшення ролі та позицій парламентських партій), стабільно зменшується – в Угорщині та Чехії (інституціоналізація партійних систем), варіює на високому рівні – в Словенії, Естонії та Латвії (демонструє ослаблення позицій урядових партій), змінюється на помірному рівні – у Польщі та Румунії (підтверджує про нерівномірність розвитку партійних систем); чим більше країна в ідеологічному спектрі є одновекторною, тим більше структуризованою є опозиція, і навпаки, потужніша опозиція властива країнам, де традиційно змінюється баланс урядових партій між лівими та правими; в жодній із країн Центральної Європи немає тотального домінування урядових партій над опозиційними; структуризація парламентів на підставі співвідношення кількості мандатів урядових та опозиційних партій різнорідна; зменшення впливу урядових партій – це передумова стабілізації партійних систем, визначення чітких правил взаємодії владних та опозиційних партій; сума розміру найбільших партій обернено-пропорційна партійній фракціоналізації парламентів; зменшення різниці розміру найбільших партій у консолідованих демократіях чітко відповідає меншій ідеологічній різноманітності на рівні партій, які входять в парламенти; жодна з-поміж країн Центральної Європи не наближається до моделі двопартійності.
Вагомий наслідок із оцінювання структуризації парламентів отримала ідея визначення іманентних атрибутів партійних систем. Транзит від авторитарного правління до демократії репрезентує процес інституціоналізації або ж консолідації партій і багатопартійних систем нових демократій. Формування останніх у своїй основі має кілька джерел: прихильники жорсткого і м’якого курсу всередині еліти старого типу, радикальні та помірковані сили в межах опозиції, історичні партії. Розколи й об’єднання можливих учасників на рівні партій у парламентах та поза ними були традиційною рисою на ранніх стадіях розвитку демократичних систем у Центральній Європі. Проте особливість партійних систем у регіоні в тому, що відбулась реструктуризація партій у напрямі багатопартійної системи: найбільш цікавим є висновок, що така реструктуризація отримала місце незадовго до других демократичних виборів. Тому з 1992-1993 рр. з’явились суттєві підстави говорити про інституціоналізацію стабільних партій, а також партійних систем.
Тотальна тенденція, яка вказана внаслідок зміни ефективної кількості партій у Центральній Європі, полягає в тому, що плюралізм партійних систем збільшився у всіх країнах після проведення перших демократичних виборів. Загалом "система ста партій" була нетривалим явищем у більшості країн, оскільки чітку тенденцію зниження кількості парламентських партій помітно в ході других багатопартійних виборів. На даному етапі розвитку партійних систем ситуація їх позиціонування виглядає наступним чином: дві-з-половиною партійні системи – Польща, Румунія; багатопартійні системи домінуючих партій – Болгарія, Словаччина та Словенія; багатопартійні без домінуючих партій – Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Чехія. Помітні три хвилі змін типів партійних систем: перша хвиля властива періоду між установчими виборами та першими багатопартійними виборами (або "обмежений плюралізм") – у виборах приймали участь дві або три сили; друга розпочалась у результаті перших багатопартійних виборів ("надлишковий" або ж "сегментований плюралізм") – поворот більшості країн до багатопартійної системи без домінуючої партії; третя має тенденцію ознаменуватись поступовим зменшенням ефективної кількості партій ("стабільний плюралізм").
Наступний момент, що зачіпає структуризацію парламентів на рівні партій і з яким перекликаються вже отримані висновки, стосується їх розташування в ліво-правому спектрі. У Болгарії та Литві партійним системам властиве перетіканням впливу від правих партій до лівих; система Естонії наближена до правоцентризму; система Латвії наближена до правого ідеологічного спектру; партійна система в Польщі зміщена до правого і центристського спрямування; домінуючою у Румунії є тенденція лівого позиціонування; в Словаччині та Угорщині очевидна ситуація з переформатуванням лівих і правих поділів у переважання центристських партій; в Словенії домінують лівоцентристські ліберально-соціалістичні партії; а партійна система Чехії, одна із найстабільніших у Центральній Європі, характеризується чіткою дихотомією вибору серед лівих і правих (правоцентристських) партій. На початку посткомуністичного періоду розвитку значного поширення набули праві та ліві політичні ідеології; в 90-их рр. минулого століття на підставі вирішення соціально-економічних проблем сталось зміщення ідеологій провідних урядових партій; в минулому десятилітті в міру розвитку політичних інститутів і на підставі їх реформування перед вступом у Європейський Союз також відбулась варіація ідеологічного спектру; на сучасному етапі, в результаті впливу кризових явищ у соціально-економічному розвитку, переважають центристські партії. Ідеологічне спрямування партійних систем може бути одновекторним (коли домінують партії одного спрямування: Болгарія, Румунія, Словенія, Угорщина, Естонія та Латвія) або різновекторним (немає домінування, відбувається чергування партій – інші).
Сьогодні, в міру структуризації парламентів країн, характерними є такі типи партійно-ідеологічних систем: біполярна модель – Болгарія, Угорщина; уніполярні системи з домінуючими лівими партіями – Румунія, Словенія та частково Чехія; уніполярні системи з домінуючими правими партіями – Естонія, Латвія (чи право-центристськими), Польща; мультиполярні системи без домінуючих партій – Литва та Словаччина тощо.
Наступний чинник, що зачепив структуризацію парламентів на рівні партій, є стабільність партійних систем у контексті виборчих і партійних преференцій. Тут слід наголосити, що за показниками явки виборців партійні системи нестабільні: причини цього – це підвищення виборчого порогу, недовіра до партій, незначний рівень ефективності урядів у задоволенні вимог й очікувань виборців, надлишкова кількість партій, слабка лояльність партій. Виходячи з показників електоральної мінливості, ясно: багатопартійність, конкурентоспроможність і структурованість партійних систем у регіоні також є нестійкими. Але помітним вважаємо поступове зменшення кількості нових партій у парламентах країн Центральної Європи, що свідчить про ступеневу, проте й незначну, стабілізацію законодавчих органів.
Загалом найбільш інституціоналізовані партії (що отримували мандати в усіх послідовних парламентах у проміжку 1990-2010 рр.) характерні для Угорщини, Словенії та Румунії. Найменш стійкі інституціоналізовані партії у Латвії, Болгарії, Словаччині та Литві. Проте структуризація парламентів на рівні партій свідчить, що їх незбалансованість завершиться за присутності стабільних політичних груп. Незважаючи на проблеми, які властиві для країн Центральної Європи, небезпека того, що загальні принципи змагальності та мультипартійності будуть порушені однією чи іншою партією або ж зміною пріоритетів у напрямі однопартійного керівництва, є необґрунтованою. Та попри це партійно-парламентській структурі безсумнівно бракує системності.
Комітети парламентів відображають атрибути політичних установ, саме тому дають можливість узгодження комплексу потенційно розбіжних парламентських позицій. Вони мають дві різних і пересічних ознаки: є сховищами досвіду і знань, а також засобом вираження політичної влади. Комітети – це ключовий механізм, за допомогою якого законодавча влада розвиває здатність встановлювати баланс щодо переваг виконавчої влади в плані реалізації політичного курсу. Є дві форми диференціації комітетів – ієрархія і спеціалізація – через них відбувається втілення наступних функцій комітетів: отримання прибутків від політичних переговорів; економія в діяльності парламенту; збір інформації; координація різних партій; та реалізація принципу більшості і захист прав меншості. Крім того, визначено три перспективних погляди на суть комітетів: як арена носіїв вимог; ефективний засіб управління інформацією; проекція партій більшості.
На прикладі країн Центральної Європи отримано висновки, що: за розподілом на підгрупи законодавці одночасно працюють у напрямі кількох завдань; втілено спеціалізацію комітетів – процес, коли окремі законодавці (групи) зосереджують увагу на конкретних галузях політичного процесу; комітети проводять суттєво менші партійно-орієнтаційні відмінності, ніж пленарні засідання; через практику комітетів втілено перевагу – дозволяє депутатам задніх лав парламентів проводити зміни, які мають для них дуже важливе значення.
Серед країн Центральної Європи реалізовано практику постійних комітетів. Структура комітетів тут тісно пов’язана з їх функціями. Постійні комітети у своїй діяльності зазвичай паралельні міністерствам. У більшості парламентів кількість спеціалізованих комітетів коливається в межах 10-20. Вони класифіковані або як комітети однофункціонального (Болгарія, Словаччина, Польща, Румунія, Чехія, Угорщина, Словенія), або ж навпаки багатофункціонального характеру (Естонія, Латвія, Литва, Чехія до 2006 р.). Стабільною кількість комітетів залишається у проміжку не менше як 10 років у Болгарії, Польщі, Румунії, Латвії, Словаччині; збільшилась кількість комітетів у Естонії, Литві, Чехії; зменшилась – у Словенії. Найцікавішу картинку демонструє Угорщина, де кількість комітетів нестабільна. Різноаспектна зміна їхньої кількості не говорить про розширення спеціалізації, яка властива для всіх парламентів. Загально прийнятим та базовим принципом, який визначає розмір комітетів, є той факт, що законодавці дуже рідко є членами більш, аніж двох комітетів: виняток становить Словенія (посади аж у трьох комітетах). В більшості комітетів загальна кількість їх членів перевищує розміри парламентів. Найменше це властиво Литві та Румунії, а зовсім нехарактерно для Угорщини.
Спеціальні комітети теж властиві переважній більшості аналізованих країн, крім Румунії. Проте тільки деякі з них пов’язані з різними сферами політики та з проблемами законодавства, оскільки більшість спеціальних комітетів, як показує досвід, є слідчими. Вони найчастіше пропонуються парламентською меншістю, аніж затверджуються більшістю. Спеціальні комітети також дотичні до діяльності міжнародних організацій, формування делегацій і представництва парламентів у міжнародних відносинах.
Вагоме значення в оцінюванні структуризації парламентів на рівні комітетів отримало й врахування структурних особливостей підкомітетів. Вони впливають на законодавчий процес і його результативність: невеликий розмір і відносно мала спеціалізація підкомітетів результується поділом праці в площині комітетів і може звузити коло інтересів, які представлені на стадії розгляду проектів у комітетах; підкомітети зміцнюють представництво інтересів, що викликає більше конфліктів у провідному комітеті і парламенті; становлять компроміс щодо переваг розподілу праці серед депутатів і витратами на додатковий крок у законодавчому процесі. Дуже важливу роль за підкомітетами передбачено лише у Польщі. В решті країн їх повноваження обмеженні. Загалом до країн регіону було застосоване правило, що використання підкомітетів є джерелом ускладненням діяльності парламентів, бо їх практика проводить різноманітні за структурою, складом і функціями утворення в межах парламентів, ніж це властиво постійним комітетам. Більшість підкомітетів є тимчасові: їх створюють із метою задоволення нагальних потреб, і саме тому вони є гнучкими та змінними в межах конкретного парламенту.
Одним із завдань оцінювання політичної структуризації парламентів на рівні їх комітетів було визначення рівня інституціоналізованості останніх. Задля цього використано наступні маркери: розмір і кількість комітетів, вплив підкомітетів, партійна структуризація комітетів, спеціалізація комітетів, оцінювання комітет-міністерських паралельних відносин, автономія комітетів. Опорними факторами, які також впливають на інституціоналізацію комітетів є інституційна спадщина; політичне середовище, партійна система, інституційне середовище, законодавче середовище і комплекс ресурсів для функціонування комітетів. На підставі їхнього оцінювання стало очевидно: комітети в парламентах посткомуністичних країн Центральної Європи не завжди ефективно структуровані та не завжди паралельно корелюються з міністерськими структурами; інституціоналізація комітетів, також парламентів сприяє зменшенню обігу депутатів у парламенті; партійні відносини стосовно членів і керівних посад у комітетах набирають більш пропорційного та послідовного характеру на підставі зростання інституціоналізації парламентів; відносини між комітетами та партіями стають більш передбачуваними та чіткими в ході інституціоналізації парламентів; зростання інституціоналізації парламентів означає, що комітети дістають більшу автономію; інституціоналізація парламентів впливає на те, що комітети отримують додатковий контроль у розгляді проектів на засіданнях парламенту тощо. На цій основі визначено: слабо інституціоналізовані комітети властиві Литві; середньо інституціоналізовані – Болгарії, Естонії, Латвії, Румунії та Словенії; глибоко інституціоналізовані – Польщі, Словаччина, Чехії та Угорщині. Це частково співзвучно із висновками щодо оцінювання сили комітетів: слабкі комітети властиві Естонії та Литві; проміжні комітети – Болгарії, Латвії, Румунії, Словаччині та Словенії; сильні комітети – Польщі, Угорщині та Чехії.
Парламентська мінливість – це черговий індикатор політичної структуризації парламентів, який оцінено на підставі отримання точних показників перестановок депутатів різних парламентських скликань; процес функціонування парламенту, його інституційних і контекстуальних змін на кожному етапі розвитку. Найнижча межа мінливості означає, що незначний обіг рівний автократичному, обмеженому політичному керівництву, що спричиняє дефіцит легітимності влади. Верхня межа також руйнівна, оскільки впливає на якість парламентської роботи та наражає на небезпеку процес вироблення стабільного політичного курсу. Цінним є парламент, у якому проведено представництво різних соціально-економічних груп. Тому було запропоновано оцінювати парламентську мінливість нерозривно від контексту структуризації на рівні законодавчих партій і комітетів, а також на підставі впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на зміну репрезентації депутатів парламентів. Як наслідок, виокремлено два набори даних, за допомогою яких вирішено проблему законодавчого обігу: перший передбачає аналіз за результатами визначення партій і політичних лідерів, що несуть відповідальність за перебування при владі; другий описує реструктуризацію виборчого законодавства. Так відбувся вихід на модель оцінювання впливів між структуризацією, стабілізацією та інституціоналізацією.
Найстабільнішими серед країн Центральної Європи є парламенти в Угорщині та Чехії, проте найменш стабільними – у Болгарії. У жодній із країн Центральної Європи показник повернення депутатів на посади не наближається до середнього показника консолідованих демократій. Постійне зменшення обігу нових депутатів властиве для Латвії, Чехії; поступове зменшення – Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині; перманентна зміна – Естонії, Литви, Словенії. Зростання обігу нових депутатів характерне для Болгарії. На цій основі виділено три групи парламентів у Центральній Європі: помірно стабільні – це Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія та Угорщина; помірно нестабільні – це Естонія, Литва, Словенія; нестабільні – зокрема, Болгарія. На парламентську мінливість впливають два набори факторів: ненавмисний вихід депутатів зі складу парламенту (у формі поразки на виборах, поразки через недовіру партії, внаслідок скандалу, у випадку смерті або хвороби) і добровільний вихід депутата.
Помічено й базові тенденції оцінювання парламентської мінливості: в країнах демократичного розвитку (консолідовані, напівконсолідовані) законодавчий обіг зачіпає зовнішні умови, виражені виборчою мінливістю – зростання електоральної мінливості призводить до збільшення обігу депутатів парламентів; законодавчий обіг залежить від змін, які мають місце в контексті характеру виборчих установ: ці зміни включають типи виборчих систем, частоту виборів, здатність кандидатів балотуватись за подвійними списками і розмір виборчих округів. Використовуючи у формуванні висновків дані стосовно країн Центральної Європи, зрозуміло, що зміни серед депутатів парламентів є найнижчі у пропорційних системах партійних списків (зокрема, преференційних списків), але вищі в країнах, де використовують змішані виборчі системи. Це означає: виборча інженерія повинна теж розглядати і вплив парламентського обігу. Країни, котрі ставлять кандидатів перед загрозою внутріпартійної виборчої поразки, фактично збільшують рівень парламентських змін із-поміж депутатів. Вищий рівень парламентської мінливості (кількість змін між депутатів) доводить до нижчого рівня професіоналізму та інституціоналізації комітетів. Нестійкість ролей лідерів парламентів – додатковий провісник низької інституціоналізації (із парламентським обігом), структуризації. Було доведено, що парламентська мінливість не має визначального навантаження на збільшення або ж зменшення представництва жінок у законодавчих органах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Алебастрова И. Конституционное право зарубежных стран: в 3 т. / Ирина Алебастрова. – М., 1997. – Т. 3 : Особенная часть. – 764 c.
2. Андреева Г. Конституционное право зарубежных стран : [учебник] / Галина Андреева. – М., 1995. – 778 c.
3. Антошевський А. Розвиток польської партійної системи після 1989 р. / Анджей Антошевський // Магістеріум. – 2008. – Вип. 31 : Політичні студії. – С. 76-85.
4. Балабан Р. Теорія виборчої системи / Ростислав Балабан. – К., 2007. – 112 с.
5. Бандурка О. Парламентаризм в Україні : становлення і розвиток / Олександр Бандурка, Юрій Древаль. – Х. : Ун-т внутр. справ, 1999. – 276 с.
6. Булаков О. Современный парламент : теория, мировой опыт, российская практика / Олег Булаков, Елена Коврякова. – М. : Эксмо, 2005. – 320 с.
7. Георгіца А. Сучасний парламентаризм : проблеми теорії та практики / Аурел Георгіца. – Чернівці : "Рута", 1998. – 484 с.
8. Гуц А. Глобальная этносоциология / Александр Гуц. – Омск : ОмГУ, 1997. – 212 с.
9. Древаль Ю. Парламентаризм у політичній системі України (політико-правовий аналіз) / Юрій Древаль. – Х. : Вид-во нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 280 с.
10. Єрмолаєв В. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження) / Віктор Єрмолаєв. – Х. : Прапор, 2005. – 272 с.
11. Журавський В. Бікамеральна структура парламенту : історія, сучасність та умови впровадження в Україні / Віталій Журавський. – Х. : Ун-т внутр. справ, 2000. – 27 с.
12. Журавський В. Конституційно-правовий статус народних депутатів та їх парламентських об`єднань / Віталій Журавський. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. – 64 с.
13. Журавський В. Проблеми формування двопалатного парламенту / Віталій Журавський. – Х. : Ун-т внутр. справ, 2000. – 20 с.
14. Журавський В. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми) / Віталій Журавський. – К. : Парламент. вид-во, 2002. – 344 с.
15. Журавський В. Український парламентаризм на сучасному етапі : теоретико-правовий аспект : [Монографія] / Віталій Журавський. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
16. Зеленько Г. Виборча система як інструмент формування громадянського суспільства у постсоціалістичних суспільствах / Галина Зеленько // Нова парадигма. Спецвипуск. – К., 2006. – С. 125-132.
17. Зеленько Г. Коаліція чи пактування : моделі взаємодії політичних еліт на постсоціалістичному просторі / Галина Зеленько // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй : Т. 2. – К., 2006. – С. 253-267.
18. Зеленько Г. "Навздогінна" модернізація : досвід Польщі та України : [монографія] / Галина Зеленько. – К. : Критика, 2003. – 215 с.
19. Зеленько Г. "Політична матриця" громадянського суспільства на прикладі України та країн Вишеградської групи : [монографія] / Галина Зеленько. – К. : Знання України, 2007. – 336 с.
20. Зеленько Г. Україна – Польща : політико-владні структури в умовах модернізації / Галина Зеленько // Людина і політика. – 2000. – № 2. – С. 28-34.
21. Кислий П. Становлення парламентаризму в Україні : на тлі світового досвіду / Павло Кислий, Чарльз Вайз. – К. : Абріс, 2000. – 414 с.
22. Кичалюк О. Конституционное право зарубежных стран. Особе