ЗАБЄЛІНА Ірина Олегівна ФОРМИ ПОЛІТИЧНИХ КРИЗ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Одеська юридична академія»

На правах рукопису

ЗабєлінаІрина Олегівна

УДК 323.2

Форми політичних криз та механізми їх врегулювання

Спеціальність 23.00.02 політичні інститути та процеси

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник:
Богданов В.С.,
доктор філософських наук,
професор

Одеса-2014

Зміст
Вступ.. 3
Розділ 1 Поняття та сутність політичних криз: історико-бібліографічний аналіз. 10
1.1 Розвиток теорії політичних криз: сучасні тенденції та еволюція. 10
1.2 Теорія кризи владних інститутів, як складова кризи суспільства та управління. 35
Висновки до розділу 1. 53
Розділ 2 Методологічні проблеми феномену політичної кризи. . 54
2.1 Базові, якісні характеристики політичної кризи: категоріальний аспект. 54
2.2 Теорії кризи, катастрофи та динамічного хаосу в політичному розвитку цивілізацій. 74
Висновки до розділу 2. 84
Розділ 3 Причино-факторний аспект виникнення політичної напруженості та кризових явищ. 85
3.1 Поняття та причини виникнення політичної напруженості. 85
3.2 Типологія політичних криз: особливості виникнення різновидів. 107
Висновки до розділу 3. 122
Розділ 4 Технології врегулювання та прогнозування політичних криз в сучасному політичному процесі. 124
4.1 Структура процесу врегулювання політичних криз. 124
4.2 Методика діагностування та сучасні засоби прогнозування політичних криз. 153
Висновки до розділу 4. 167
Висновки.. 169
Список використаних джерел: 177

Вступ
Актуальність теми дослідження. Динаміка процесів, що відбуваються в даний час, їх негативна спрямованість і наслідки свідчать про важливість і підкреслюють актуальність дослідження політичних криз, що обумовлено, насамперед, тим, що в сучасних умовах зростає не тільки кількість політичних криз, а й розширилися їхні масштаби, посилилася їх інтенсивність.
Все частіше, характеризуючи ситуацію в нашій країни як науковці, так й політики вживають термін «криза». Її характеризують в різноманітних аспектах таких, як «політична криза», «економічна криза» та «соціальна криза». Сьогодні в Україні розгортається найтриваліший і найгостріший суспільно-політичний конфлікт за весь період її існування, що веде свій відлік від розпаду СРСР у 1991 році і заснування нових держав. Мають місце історичні події, які несуть у собі не лише заміну політичної команди у владі, але вимогу до зміни порядку суспільних відносин. Про витоки, рушійні сили і наслідки цього багатостороннього конфлікту, що виявився уформі народного повстання, поки що не час робити висновки, адже процеси змін тривають, їхній характер є дуже стрімким. Наразі головним змістом опору є боротьба за громадянські й політичні права. Її результатом має стати відновлення довіри до держави, її інститутів, адже в підвалинах конфлікту криза держави, яка звузила сферу своєї діяльності допроведення інтересів політичної верхівки і перестала виконувати публічні функції зістворення умов для реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Сучасні тенденції в розвитку суспільних наук обумовлюють необхідність наукового комплексування історії досліджень теорії політичної кризи, осмислення проблем вивчення політичної кризи з позицій якфундаментальної науки, так і в практичному плані. Тому, актуальним є звернення саме до аналізу політичних криз, особливо до питання подальшого прогнозування можливості виникнення нових політичних криз.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках планової науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності та права» (№ державної реєстрації 011U0006Н), безпосередньо пов’язане з комплексною науково-дослідною темою кафедри соціальних теорій Національного університету «Одеська юридична академія» «Стратегія розвитку України в сучасному цивілізаційному просторі».
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в визначені факторів, які викликають політичні кризові явища задля подальшого прогнозування та врегулювання політичної кризи всучасному політичному процесі. Для досягнення мети передбачалося вирішити наступні наукові завдання:
дослідити поняття та сутність політичної кризи;
розглянути теорію кризи владних інститутів, як складову кризи суспільства та управління;
визначити методологічні засади дослідження феномену політичної кризи;
надати характеристику політичної кризи, шляхом окреслення головних ознак іі елементів;
проаналізувати теорії кризи, катастрофи та динамічного хаосу вполітичному розвитку цивілізацій;
розглянути причинно-факторний комплекс виникнення політичних криз на сучасному етапі;
провести класифікацію політичних криз за різними підставами;
здійснити аналіз процесу врегулювання політичних криз;
охарактеризувати сучасні перспективні методики діагностики та прогнозування кризових явищ в політичному процесі.
Об’єктом дисертації є кризові явища в сучасному політичному процесі.
Предметом дослідження є політичні кризи, в аспекті визначення специфічних ознак та механізмів врегулювання.
Методи дослідження. Методологія даного дослідження складається зсукупності загально-наукових методів та підходів та спеціальних методів. Зокрема, було застосовано історичний, філософський, політологічний, культурологічний та правовий методи для визначення теоретико-методологічних засад діагностики та прогнозування політичної кризи всучасних умовах політичного розвитку. Для окреслення тенденції розвитку феномену політичної кризи було використано системний, порівняльний, історичний, логічний та аналітичний методи. З позиції структурно-функціонального підходу було проаналізовано функції політичної кризи та визначені її складові елементи. За допомогою системного методу розкрито зміст політичної кризи та інтенсивність її виникнення, встановлені можливостей взаємодії інститутів влади в разі виникнення політичної кризи. Ці методи дали можливість простежити, як засоби взаємодії між інститутами влади в процесі вирішення політичної кризи, так і методику діагностування політичної кризи як системи. Наоснові методу біхевіоризмубуло досліджено поведінку суб’єктів політики в періоду політичних криз в суспільстві та в державі, зокрема, їх прояви при різних типах політичної кризи. На основі методу постмодернізму здійснено спробу наблизити концепцію політичної кризи до політичної реальності, тобто, застосування цього методу дало можливість вивчити об’єктивні політичні структури, які детермінують розуміння, осмислення та оцінки суб’єктів політики щодо політичної кризи. Цей метод дав змогу розкрити зміст політичної кризи, виходячи з аналізу політичної ситуації, кризової ситуації, теорії політичної проблеми, а також вибору таких напрямків вирішення політичної кризи, які найбільш повно та адекватно відображають політичну реальність. Використано також методи синергетики, в якості підходів дорозуміння соціального порядку та цивілізації.
Наукова новизна одержаних результатів. Дана дисертаційна робота є комплексним дослідженням феномену політичної кризи, яке присвячено теоретичним і практичним проблемам визначення факторів, що викликають політичні кризові явища задля подальшого прогнозування та врегулювання політичної кризи в сучасному політичному процесі. Елементи наукової новизни вбачаються, зокрема, у таких положеннях та висновках дисертаційного дослідження:
вперше:
політична криза розглядається як багатофакторна динаміка політичного процесу, яка діє на основі теорії стратегічного реформування суспільства та сталого розвитку в аспекті нової цивілізаційної моделі. Визначається, що усі концепції пов’язані с моделями розвитку, зокрема політичного, і це забезпечує відповідний динамічний тип стабільності. Але, при цьому акцент повинен бути зроблений саме на динаміці процесу, що дозволить вчасно реагувати на виникнення політичної кризи;
визначено, що основною проблемою для України є не питання про формування політичного процесу в структуру якого не входить політична криза, а питання про визначення комплексної методології діагностування та прогнозування сучасних політичних криз. Це, з одного боку, дасть можливість здійснення переходу сучасної політичної ситуації на більш високий перспективний рівень розвитку, але при цьому, буде забезпечено гармонійність та рівновагу між кризовими явищами та стійкими процесами;
обґрунтовано, що політична криза є системою, з відповідними структурними елементами, що виконують свої специфічні функції і забезпечують кризовий розвиток. Тобто, саме елементи політичної кризи в процесі взаємодії один з одним забезпечують так званий кризовий розвиток, дають можливість політичній ситуації розвиватися і політична криза переходить із однієї фази до іншої. Саме в такому випадку, можливий перехід до фази вирішення або врегулювання політичної кризи.
уточнено:
причини та фактори, що впливають на виникнення політичної напруженості. Це дало можливість поетапно розглянути політичну кризу, процес її виникнення, загострення, вирішення тощо;
категоріальний апарат дослідження політичної кризи. Дається розуміння та характеристика таким поняттям як кризова ситуація, ризик, політична проблема, політична ситуація, стабільність, напруженість, стійкість системи, рівновага, конфлікт тощо;
структуру процесу регулювання політичної кризи. Визначається, що врегулювання політичних криз слід розглядати, як цілісну систему до якої включені: вироблення заходів щодо запобігання політичної кризи, розробка та реалізація особливих заходів з управління в умовах кризи з метою його недопущення, подолання, завершення і вирішення, комунікаційна політика в кризових ситуаціях, розробка стратегії і тактики, мінімізація втрат, а також прийняття політичних рішень у кризових ситуаціях.
набули подальшого розвитку:
теорії та концепції розуміння кризових явищ, зокрема, теорія сталого розвитку, теорія безпеки в умовах глобалізації, теорія катастроф та хаосу, природа влади, циклічні теорії тощо.
розуміння кризового управління, проблемного управління та антикризового управління, і визначено, що для врегулювання політичної кризи слід застосовувати саме засоби антикризового управління, які є системою управління політичним процесом, яка має комплексний, системний характер і спрямована на запобігання або усунення несприятливих явищ за допомогою використання всього потенціалу сучасного політичного менеджменту, розробки та реалізації спеціальної програми, що має стратегічний характер, який дозволяє усунути тимчасові труднощі, зберегти і примножити свої політичні позиції за будь-яких обставин, при опорі на власні ресурси.
методика діагностування та прогнозування політичних криз; зокрема, визначено, що найбільш вдалою є модель Альтмана, яку можна використовувати в якості багатофакторної моделі прогнозування політичних криз, які зазвичай складаються з декілька показників.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для удосконалення засобів урегулювання реальних політичних кризових ситуацій в сучасному політичному процесі; теоретичні викладки та практичні рекомендації є корисними для різних суб’єктів політичної діяльності, зокрема для політичних лідерів, представників політичних партій, рухів, політичної еліти та ін.; для більш глибокого осмислення політичних процесів, зв’язків та відносин, що виникають та формуються в політичній системі України.
Матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні курсів з політології, соціології, політичної психології, політичної філософії, спецкурсів у вищих навчальних закладах, наприклад, таких як «Політичні кризи», «Діагностуван

Список литературы

Висновки

Вивчення політичної кризи дає можливість говорити про багатогранність та різноманітність теоретичних підходів та концепцій. Зокрема, політична криза розглядається в контексті: суспільного договору і демократичного принципу поділу влади (Д.Медісон, Ш.Монтеск’є, Ж. Руссо); класового підходу (К.Маркс); теорії суспільно-економічних формацій і конфлікту класів (В.Ленін); загальної конфліктології (Г.Зіммель, Г.Гегель, К.Маркс, А.Сміт, А.Токвіль); біологічного напрямку (С. Вільсон, А.Гелен); транзитології (Р.Даль, О.Доннел, А.Лейпхарт, X. Лінц, С.Ліпсет, Н.Луман, С.Хантінгтон); економічного підходу (Й.Шумпетер, М.Кондратьєв, М.Бухарін); теорії кругообігу суспільного капіталу (М.Туган-Барановський); теорії катастроф (І.Пригожин); тектології (А.Богданов); синергетики (А.Венгеров); теорії іманентного розвитку суспільства (Е.Дюркгейм, Н.Смелзер); теорії кризового та антикризового управління (О.Лербінгер, М.Реджестер, Дж.Ларкін, Г. Чейз); теорії міжнародних відносин та безпеки в умовах глобалізації (Р.Фішер, С.Хантінгтон) тощо.
Визначено, що поняття політичної кризи, методологія та прикладний інструментарій її регулювання, який дозволяє прогнозувати і на цій основі мінімізувати її негативні наслідки, в українській науці розроблений досить слабко. У світовій політичній науці, навпаки, цій тематиці приділяється значно більше уваги. Проблематика криз розглядається в якості необхідних регуляторів політичного розвитку, що дозволяють суспільній системі перейти від неефективних форм розвитку до більш стійких та стабільних. Зазвичай в дослідженнях приділяється увага окремим сторонам кризи та її наслідкам.
Конфлікти, кризи є найбільш поширеним джерелом іформою політичних змін, у зв’язку з чим розробка технологій управління і контролю за ними, які дозволяють знизити витрати конкуренції за владу і зменшити власні втрати в цьому напрямку, стають завданням першорядної важливості для будь-якого учасника політичних відносин і тим більше для правлячого режиму.
Визначено, що складовими елементами політичної кризи є предмет політичної кризи, що виражає сутність протиріч між учасниками спору; джерела політичних криз; привід політичної кризи; суб’єкти політичних криз; інтереси, сприйняття і позиції суб’єктів; засоби вирішення кризової ситуації; характер кризи.
Предметом політичної кризи є дефіцит специфічних ресурсів державної влади, елементів владних інститутів, політичних статусів і ролей соціальних груп, цінностей і символів, які є базою політичної влади, і в цілому даної політичної спільності. Широке коло джерел політичної кризи міститься в її соціальних факторах і засадах. Ці детермінанти вкрай різноманітні і можуть бути пов’язані зі специфікою тих чи інших сфер політики (внутрішньодержавної та міжнародної), з характером суб’єктів (індивідуальних, групових, масових), а також з іншими аспектами.
Можна виділити такі основні причини, що лежать в основі політичної конфронтації. Насамперед, це різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають неспівпадання статусів суб’єктів політики, їхрольових призначень і функцій, інтересів і потреб влади, а також нестача ресурсів і т.д. Такі, умовно кажучи, об’єктивні джерела протиріч, мають високі шанси стати політичними конфліктами. Вони, наприклад, фіксують розбіжності статусів між правлячою елітою і контрелітою, різними групами інтересів, тими чи іншими державами, регіонами і т.д.
З предметом політичної кризи тісно пов’язаний привід політичної кризи, який зазвичай є відправною точкою розвитку відкритої форми кризи. Суб’єкти політичних криз є безпосередніми його учасниками (як активними, і так і пасивними). Учасників криз характеризують такі параметри як чисельність і якісний склад. Інтереси та позиції суб’єктів розкриваються в їх меті, в їх конкурентній взаємодії, в ставленні до контрагентів, всприйнятті конфлікту та вінших суб’єктивних характеристиках поведінки сторін. Сторони кризи можуть декларувати свої цілі як явно, так і в прихованій завуальованій формі. Особливо, це притаманне дипломатичним відносинам, де часто застосовується принцип «подвійних стандартів» для вирішення тих чи інших політичних криз на догоду політичній чи іншій доцільності.
Засоби вирішення кризової ситуації характеризують типові ресурси, способи, прийоми взаємодії. Сучасний світ став складним механізмом, що вимагає для свого стійкого і безпечного розвитку бути більш обережними і приймати більш продумані рішення, що враховують інтереси все більшої кількості учасників.
Характер кризи, розкриває найбільш типові відносини конкуруючих сторін, жорсткість або пластичність займаних ними позицій, здатність домодифікації предмета спору, залучення посередників і т.д.
Визначено, що виділення основних структурних елементів політичної кризи обумовлює певне розуміння її процесуальних властивостей або найбільш загальних особливостей протікання конкурентного спору сторін. У зв’язку з цим, виділяються різні фази політичної кризи і, зокрема, приховане (латентне) протікання кризи, при якому протиріччя між тими чи іншими суб’єктами не виражаються в їх активних політичних діях, формах відкритого протистояння, але завдають чи спрямовуються на завдання шкоди супернику .
Криза політичної влади це криза, яка проявляється в нездатності владних структур проводити політику в інтересах основної маси населення країни або соціальної групи, що привела їх до влади; у встановленні всуспільстві норм регуляції політичних відносин, які не приймаються їм як авторитетні; у діяльності державного апарату, який керується лише своїм специфічним інтересом; в деформації вертикальних владних відносин між центральними та місцевими органами влади; в загостренні протиріч між гілками влади; вкорумпованості, зрощуванні політичної еліти з кримінальними структурами та інше. Тобто, це така політична ситуація, коли маси або соціальна група, класи відкрито висловлюють своє невдоволення політикою, що проводиться верхами. Політична еліта втрачає соціальну опору і далі, криза влади призводить, якправило, до відставки уряду, але залежно від ситуації, що склалася, вона може привести і до посилення влади уряду, встановлення диктатури, або до революційної активності мас і повалення цього уряду.
Класифікацію політичних криз можна представити наступним чином: за середовищем протікання виділяються зовнішньополітичні і внутрішньополітичні кризи; за масштабом та обсягом політичних явищ зовнішньополітичні кризи підрозділяється на глобальні (світові), регіональні та локальні кризи, а внутрішньополітичні назагальнонаціональні, регіональні та місцеві кризи; залежно від характеру і технологічного впливу на політичну реальність можна виділити еволюційно-реформістську і революційну політичні кризи; з точки зору публічності та гласності виділяють відкритий (явний) і прихований (латентний) типи політичної кризи; за характером впливу на політичну систему виділяється внутрішньосистемна криза, міжсистемна криза та надсистемна криза.
Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі політичні кризи: криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов’язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів; криза розподілу матеріальних і духовних благ; криза легітимності породжується розчаруванням частини населення глобальною стратегією; криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян уполітичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій; криза проникнення, яка проявляється у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни (саме цей тип сьогодні є найбільш актуальним на нашого суспільства).
Зазначено, що у будь-якому суспільстві завжди є якийсь рівень політичної напруженості. Низький рівень політичної напруженості формує політичне невдоволення, а при подальшому збільшенні веде до політичного відчуження. Високий рівень є сприятливим ґрунтом для різного роду соціально-політичних протестів, від конвенціальних до неконвенціальних. Відзначено, що політична криза виникає врезультаті стійкої тривалої ситуації невирішення протиріч: розбіжності між проголошеними цінностями і реальними діями; усвідомлення суб’єктами того, що подальше задоволення їх потреб перебуває під загрозою; частина суб’єктів політики не може реалізувати свої інтереси; неадекватна реакція влади на виникаючі стихійні обставині. Крім того, причинами політичної напруженості в суспільстві та кризових явищ в політичному процесі можуть стати й природні аномалії, які докорінно змінюють умови життя людей на території даної держави або політичні, природні та техногенні катастрофи, які викликали порушення діяльності системи політичного управління, загострення протиріччя між відживаючими і виникаючими елементами політичної системи, зовнішньополітичні події.
Специфічним джерелом політичних конфліктів є також протиріччя проміжного характеру, що відображають взаємозв’язок людини та природи, де обидві сторони вносять свій внесок у розвиток конфлікту. Зокрема, це конфлікти, викликані політичними наслідками екологічних катастроф, аваріями на атомних станціях або великих підприємствах. Такі масштабні конфлікти пов’язані з врегулюванням соціальних наслідків, викликаних нетільки стихійними лихами, а й самою людиною, яка збільшує ці події.
Щодо сучасних тенденції розвитку політичних криз на сучасному етапі, то визначено, що відбувається посилення їх транскордонного характеру. Сучасні кризи все більше набувають транснаціонального характеру. Їхвитоки раніше знаходилися на місцевому чи регіональному рівні, але наслідки все більш стосуються цілих регіонів світу і навіть континентів. Умайбутньому, закономірно очікувати зростання кількості політичних криз, які не мають не тільки географічних (національних), а й часових меж, тобто має місце розвиток трансгенераційних криз, які переходять ізпокоління в покоління.
Регулювання політичної кризи є своєрідною ланкою між теорією і практикою і дозволяє виявити як безпосередні теоретичні особливості цього процесу, так і методи та технології застосування його в політиці. При цьому, процес врегулювання політичних криз носить досить складний і суперечливий характер. Суперечливість його полягає в тому, що він одночасно є частиною політології і включає в себе методологію та інструментарій різних наук, від психології до міжнародних відносин. Політичний аспект врегулювання кризових ситуацій передбачає використання методів конфліктології та антикризового управління. Визначено, що врегулювання політичних криз слід розглядати, якцілісну систему, до якої включені: вироблення заходів щодо запобігання політичної кризи, розробка та реалізація особливих заходів з управління вумовах кризи з метою її недопущення, подолання, завершення і вирішення, комунікаційна політика в кризових ситуаціях, розробка стратегії і тактики, мінімізація втрат, а також прийняття політичних рішень у кризових ситуаціях.
Діагностика політичних криз це засіб одержання достовірної якісної інформації про реальні можливості здійснення політичного проекту на початковій стадії політичної кризи і основа для введення в дію особливих методів і механізмів політичного менеджменту. Спираючись на результати діагностичних і превентивних досліджень різних сторін політичної діяльності, політичні менеджери і представники політичної еліти мають можливість приступити до розробки рефлексивної моделі антикризового управління своїм політичним проектом. Діагностика дозволяє виявляти причинно-наслідкові зв’язки в дисфункціях політичного процесу, а потім переходити до побудови пояснювальної та прогнозуючої моделей функціонування і розвитку політичного проекту, здійснюючи при цьому попередження його кризи.
Методи діагностування можна поділити на: аналітичні, експертні, лінійні, динамічне програмування та математичне моделювання тощо. Найбільш часто при діагностиці політичної кризи використовуються багатофакторні математичні моделі. Альтернативою кількісних моделей діагностики політичних криз є якісні методики прогнозування та діагностики кризового стану політичного процесу.
Одним з найважливіших факторів у діагностуванні та прогнозування кризових ситуацій є фактор часу. Він визначає характер проведення діагностики. Як правило, при діагностиці політичних криз розглядаються не тільки статичні значення показників, а зміна їх стану протягом певного періоду часу.
Визначено, що сьогодні відбувається інформатизація криз, яка проявляється в зростанні ролі засобів масової інформації як джерел та факторів криз. Саме ЗМІ формують громадське сприйняття і оцінку тих чи інших подій, трактування яких може здійснити вирішальний вплив на їх подальший розвиток. Представляється, що в перспективі значення фактора ЗМІ щодо проблеми політичних криз зростатиме. При цьому ЗМІ, ймовірно, будуть особливо зацікавлені у висвітленні масштабних катастроф і криз, які ініціюються чутками, провокаціями і т.п., виникаючими через небажання уповноважених органів чи органів влади повноцінно коментувати ситуацію яка виникла, або приховують інформацію від громадян.
Зазначено, що на сучасному етапі відбувається політизація криз та їх наслідків. Кризи завжди були політичним феноменом: або за характером свого генезису, або за формою, або за наслідками реалізації. Вони також завжди були одним з важливих і, в той же час, найбільш важких предметів обговорень і переговорів у політичних колах. Таким чином, політичний вимір кризи простягається далеко за тимчасові межі конкретних подій і їх найближчих наслідків. Політологи, соціологи, історики, фахівці звійськової стратегії, спеціалісти в галузі управління кризисними ситуаціями намагаються не тільки аналізувати політичну кризу як важливу соціальну подію з метою адекватної оцінки, але й виробити відповідні рішення з урахуванням практичного досвіду. Крім того, політичні діячі схильні інтерпретувати прояви політичної кризи у вигідному для себе світлі, використовуючи ці фактори для обґрунтування та виправдання прийнятих ними заходів, а також критики дій колишніх політичних лідерів і нинішніх конкурентів.

Список використаних джерел:

1. Анатомия кризисов / А.Д. Арманд, В.В. Жерихин, Д.И. Люри и др.; Отв. ред. В.М. Котляков; Ин-т географии РАН. - М.: Наука, 1999. - 238 с.
2. Андреев В.И. Конфликтология: искусство спора, ведения переговоров, разрешения конфликтов / В.И.Андреев. - Казань: Фирма «СКАМ», 1992. - 142 с.
3. Анохин М. Г. Информационно-коммуникационные технологии в политике/ М. Г. Анохин, М. Ю. Павлютенкова // Вестник Российского университета дружбы народов. Серия «Политология». - 1998- № 1. - С. 40-52.
4. Антикризисный менеджмент / Под. ред. А.Г. Грязновой- М.: ООО «Тандем», 1999.-366 с.
5. Антикризисный менеджмент. Превентивные методы управления / А.Б.Крутик, А.И.Муравьев. - Изд-во: Питер. - 2001. 241 c.
6. Аристотель. Политика: [пер. с древнегреч.]. / Аристотель. - M.: ACT: ACT Москва: Хранитель, 2006.- 400 с.
7. Арнольд В. И. Теория катастроф / В.И.Арнольд. - М.: Наука, 1990. - 128 с.
8. Арутюнян Т. А. Версия на тему Карибского кризиса. Карибский кризис и ядерные ракеты в Турции / Т.А.Арутюнян // Объединенный научный журнал. - 2001. -№ 2.- С. 34-42.
9. Аршинов В.И. Когнитивные основания синергетики. Синергетическая парадигма. Нелинейные идеи в науке и искусстве. / В.И Аршинов, В. Г. Буданов. - М.: «Прогресс-Традиция», 2001. - С. 67-109.
10. Аузан А.А. Кризис ожиданий и варианты социального контракта / А.А.Аузан // Общественные науки и современность. - 2004. - № 5. - С. 16-23.
11. Афанасьева Е. Э. Кризисом управлять можно, если это делают профессионалы / Е.Э.Афанасьева // Советник. -1999. - №3. - С 51-57.
12. Бабич А.О. Формування концепції державного антикризового управління в Україні / А.О.Бабич // Державне будівництво. 2009.- № 1.- С.15-19.
13. Барсалюе В.А. Политические кризисы и смуты (История, теория, современность) / В.А.Барсалюе . - М.: МИИТ, 1996. 129 с.
14. Барсамов В. А. «Цветные революции»: теоретический и прикладной аспекты / В.А.Барсамов // Социологические исследования. - 2006. - № 8. С. 57-66.
15. Барсамов В.А. Структура общественно-политического кризиса (теоретический и прикладной анализ) / В.А.Барсамов. — М.: МИИТ, 2002. 142 с.
16. Бачурин А.В. Причины экономического кризиса и его преодоление / А.В.Бачурин // Дайджест-Финансы. - 2000. - № 2. - С. 9-17.
17. Безголова О.В. Функции «паблик рилеишнз» в политическом управлении / О.В.Безголова // Политическое управление: теория и практика / Под общ. ред. З.М. Зотовой. - М.: Изд-во РАГС, 1997. - С. 112-137.
18. Безопасность Евразии - 2003: Энциклопедический словарь-ежегодник / Автор Идеи и Концепции, Руководитель Проекта В.Н. Кузнецов. М.: Книга и бизнес, 2004. 126 с.
19. Бек У. Политическая динамика в глобальном обществе риска / У.Бек // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - №5. - С. 10-19.
20. Белковский С. Общая теория революции, или апология Луки / С.Белковский // Независимая газета. 23.5.2005 г.
21. Бертон Дж.В. Конфликт и коммуникация. Использование контролируемой коммуникации в международных отношениях / Дж.В.Бертон // Социально-гуманитарные знания. - 1999. -№2. - С. 218-227.
22. Блэк С. Введение в паблик рилеишнз / С.Блэк. - Ростов н/Д: Феникс, 1998. -317 с.
23. Блэк С. Паблик рилеишнз. Что это такое? / С.Блэк. - М.: Новости, 1990. -240 с.
24. Бобылева А.З. Методологические основы управления организациями в кризисной ситуации / А.З.Бобылева //Государственное управление. Электронный вестник. - 2003. - №1. // http://www.spa.msu.rU/e-journal/l/16_l.php.
25. Богатуров А.Д. Динамика международной стабильности / А.Д.Богатуров, К.В.Плешаков // Мировая экономика и международные отношения. - 1991. - №2. - С. 35-46.
26. Богданов А. А. Тектология: (Всеобщая организационная наука). В 2 кн.: / Редкол. Л. И. Абалкин (отв. ред.) и др. - М.: Экономика, 1989. - Кн. 1.-304 с; Кн. 2. - 347 с.
27. Брега А.В. Политический риск в обеспечении военной безопасности: Монография / А.В.Брега — М.: ВУ, 2007. 235 с.
28. Буданов В.Г. Трансдисциплинарное образование и принципы синергетики / В.Г.Буданов // Синергетическая парадигма. / Под ред. В.И. Аршинова, В.Г. Буданова, В.Э. Войцеховича. - М.: Прогресс-Традиция, 2000 - С. 285-305
29. Бурдье П. Социология политики / П.Бурдье / Сост., общ. ред. и предисл. Н.А. Шматко. - М.: Socio-Logos, 1993. - 336 с.
30. Бухарин Н. Экономика переходного периода / Н.Бухарин М.:Издательство:Prideaux Press, 1980 (репринт 1920). - 186 с.
31. ВащенкоК. Основні форми і принципи дослідження політичного аналізу і прогнозу / К.Ващенко // Політичний менеджмент. 2007. №1(22). С.165172.
32. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем / В.В.Василькова // Синергетика и теория социальной самоорганизации. - СПб.: Лань, 1999. - 480 с.
33. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М.Вебер // Избранные произведения,- М.: Прогресс, 1990. - С. 644-706.
34. Венгеров А. Б. Синергетика и политика / А.Б.Венгеров // Общественные науки и современность, - 1993. - № 4. - С. 55-70.
35. Власть и общественность: Социальные аспекты взаимодействия / Волговятская акад. гос. службы. - Нижний Новгород: Нижполиграф, 1997. - 148 с.
36. Внук В.К. Современный Балканский кризис как элемент реализации концепции "гуманитарного вмешательства" / В.К.Внук // Вестник Моск. ун-та. Сер.12. Полит, науки. - 2001. - N 6. - С.77-88.
37. Володенков С. В. Моделирование динамики политических процессов в нестабильных системах / С.В.Володенков // http://pr.philos.msu.ru/volod.html
38. Воронин Г. Качество - путь к выходу из кризиса / Г.Воронин // Власть. - 2000. -N10.-С.3-10.
39. Гаджиев К.С. О природе конфликтов и войн в современном мире / К.С.Гаджиев // Вопросы философии. - 1997. - №6. - С. 3-24.
40. Гайдар Е. Т. Об устойчивости и гибкости политических систем / Е.Т.Гай