Кисленко Роман Вікторович Осо­бливості трансформації гібридного політичного режиму : Кисленко Роман Викторович Особенности трансформации гибридного политического режима

Краткое описание

Кисленко Роман Вікторович, аспірант кафедри полі­тичних наук філософського факультету Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка: «Осо­бливості трансформації гібридного політичного режиму» (23.00.02 - політичні інститути та процеси). Спецрада Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка МОН України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
Кисленко Роман Вікторович
УДК 321.6/.7
ДИСЕРТАЦІЯ
ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ГІБРИДНОГО
ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
23.00.02 – політичні інститути та процеси
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне
джерело
__________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник: Постригань Григорій Федорович,
кандидат філософських наук, доцент
Київ – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………...11-17
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ГІБРИДНОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ…...................................18-63
Висновки до першого розділу…………………………………….... 64-67
РОЗДІЛ 2. ВАРІАТИВНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ ГІБРИДНОГО
ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ……………………….............................68-131
Висновки до другого розділу……………………………………….. 132-134
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ГІБРИДНОГО
ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ……………. 135-177
Висновки до третього розділу……………………………………… 178-182
ВИСНОВКИ…………………………………………………………..183-187
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….... 188-211
ДОДАТКИ…………………………………………………………….212-214

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота є комплексним дослідженням феномену
гібридного політичного режиму, особливостей його трансформації та
специфіки функціонування в Україні.
Виокремлено теоретичні напрями осмислення сутності феномену
гібридного політичного режиму. Історично перший підхід дослідження
гібридного режиму був пов’язаний з його інтерпретацією як перехідного
режиму чи, точніше, – режимного стану розвитку політичної системи, що
перебувала в процесі трансформації. В ньому політичні інститути
попереднього недемократичного режиму змішувалися з демократичними
інститутами, які починали запроваджуватися.
За підрахунками автора, серед тих країн, які по завершенню
«холодної війни» різними авторами вважалися перехідними режимами (з
авторитарним минулим), тільки 26% успішно трансформувалися в
демократичні режими; чверть із «перехідних» з часом повернулися до
авторитарного режиму різної форми; решта – 49% країн – так і не
демократизувалися та водночас не зазнали авторитарного відкату, тобто
стали гібридними режимами. Натомість, майже половина транзитивних
режимів виявилася з самого початку гібридними режимами. Думка
стосовно 25% від загальної кількості «перехідних» країн виявилась
абсолютно помилковою у вихідній ідентифікації, що ці режими взагалі
почали транзит.
Тому інтерпретувати гібридний режим як перехідний тип
політичного режиму є недоцільним, оскільки розпад авторитарного
режиму не передбачає гарантованої демократизації новоствореного
політичного режиму. Показано, що криза авторитарного режиму може
призвести до різних результатів трансформації: по-перше, до становлення
демократії; по-друге, до повернення до авторитарного правління; по-третє,
до руйнації держави та виникненню анархії; нарешті, усунення автократів
від влади сприяє становленню та стабілізації гібридного режиму.
184
Втім у 1990-х роках «демократичний оптимізм» відбився на підході
до розуміння гібридного режиму, що має назву «демократія з
прикметниками». Найвідомішими прикладами цього теоретичного
напряму є наступні концепти: «напівдемократія» (Л. Даймонд, Х. Лінц і С.
Ліпстет), «делегативна демократія» Г. О’Доннела, «неліберальна
демократія» Ф. Закарії та ін. Сутність цього підходу полягає в тому, що –
на думку його прихильників – в процесі демократизації, перехідні режими,
які не консолідували в себе демократичний порядок, але прямують до
цього, можуть вважатися «зменшеними підтипами» демократії.
Подібна, але діаметрально протилежна перспектива передбачала
приєднання модифікаторів до поняття авторитаризму в якості кореневого
концепту, щодо якого конструюється «зменшений підтип».
Головним недоліком обох підходів була інтерпретація гібридного
режиму як «зменшеного підтипу» основних політичних режимів –
демократії та авторитаризму. Прив’язка до основних «кореневих
концептів» відводила увагу вчених від аналізу гібридних режимів в якості
самостійного типу політичного режиму, якому притаманні своєрідні
причини виникнення, характерні особливості, специфічна логіка
функціонування та умови стабілізації.
Найбільш прогресивним на сьогодні підходом до пояснення сутності
гібридного політичного режиму автор вважає конфігураційний підхід,
запропонований американськими вченими Л. Гілберт і П. Мохсені.
Продовжуючи традицію полівимірного конструювання типів політичного
режиму Х. Лінца, вчені намагаються обґрунтувати доцільність
інтерпретації гібридних режимів як типу неавторитарного
недемократичного режиму, що проводить багатопартійні конкурентні
вибори при нерівномірності політичного ігрового поля. Трьома вимірами
гібридних політичних режимів, на думку Л. Гілберт і П. Мохсені, є дієвість
конкурентності виборів при численних порушеннях справедливості умов
конкуренції, що проявляється у відсутності гарантій для громадянських
185
свобод, або в опікунському втручанні у процес прийняття політичних
рішень виборними особами з боку невиборних.
Обґрунтовано, що гібридний режим доцільно розглядати як один із
трьох основних типів політичного режиму – на рівні з демократією та
авторитаризмом. Зважаючи на змістовне наповнення дефініції політичного
режиму, запропонованої автором, гібридний політичний режим визначено
як тип політичного режиму, який характеризується в цілому
демократичним способом набуття/зміни акторами влади, проте процес її
здійснення зазнає деформації через використання інкумбентами
авторитарних практик, хоч і не настільки, щоб публічна влада в державі
була монополізована в одних руках.
Аналізуючи трансформації політичного режиму, дисертант
спирається на підходи, що взаємодоповнюють одне одного. Особливу
увагу приділено методологічному інструментарію нового
інституціоналізму, що вивчає реальні, сутнісні характеристики, специфіку
функціонування та зміни інститутів. За допомогою даного
методологічного підходу оцінено інституційні наслідки, результати
реалізації державної політики та прийняття рішень у політичних режимах.
Оскільки трансформація гібридного режиму пов’язана з якісними
змінами самих політичних інститутів, а також із їхньою дієвістю,
важливим виявляється аналіз трансформації власне інститутів. Гібридний
політичний режим розглядається крізь призму трансформаційної динаміки
і стабільності його функціонування. Емпірично виведені траєкторії
розвитку основних типів політичного режиму і проаналізовані можливості
окремих країн перебувати в гібридному стані протягом десятків років, що
свідчить про схильність гібридних режимів до стабілізації своїх
політичних систем. Обґрунтовано доцільність використання трискладової
типології політичних режимів. Автор доводить, що трансформація
посткомунізму відбувалася в межах чотирьох напрямів: демократизація
гібридного режиму, гібридизація демократичного режиму, гібридизація
186
авторитарного режиму й авторитаризація гібридного режиму. Гібридизація
політичних режимів є провідним двовекторним трендом посткомунізму.
Трансформаційна динаміка політичного режиму в Україні у цьому
контексті характеризувалася як демократизаційними, так і
гібридизаційними ознаками.
Відзначено, що при дослідженні трансформаційних процесів
українського політичного режиму крізь призму концепції гібридних
режимів, періодизація політичних і суспільних трансформацій набуває
нового вигляду. Не претендуючи на істинність і завершеність моделі
режимної трансформації України, запропоновано періодизацію
українського політичного режиму в п’ять етапів, під час кожного з яких
вітчизняний політичний режим характеризувався власними якісними
ознаками:
І – перехідний режим у часи президентства Л. Кравчука (1991-1994
рр.);
ІІ – «змагальний авторитаризм» Л. Кучми (1994-2004 рр.);
ІІІ – «дефектна демократія» за президента В. Ющенка (2005-2010
рр.);
ІV – «змагальний авторитаризм» В. Януковича (2010-2014 рр.);
V – після кількох місяців «першого уряду» А. Яценюка та О.
Турчинова як в.о. президента, главою держави став П. Порошенко (з 2014
року – по сьогодні), після чого в країні почав функціонувати специфічний
підтип гібридного режиму, який відрізняється як від демократичноорієнтованого, на кшталт, того, що існував при В. Ющенкові, так і від
гібридного режиму авторитарної спрямованості в часи президентства В.
Януковича. Оскільки дане питання на науковому рівні порушено вперше,
понять, які б аргументовано пояснювали природу та характер
функціонування теперішнього режиму, не існує. Тому, зважаючи на
визначальні ознаки й особливості здійснення публічної влади, дисертантом
187
запропоновано інтерпретувати чинний політичний режим як неефективну
демократію.
Аналіз особливостей українського політичного режиму й етапів його
еволюції свідчить про нестабільний характер його функціонування. За
типологічними характеристиками він відповідає гібридному типу режиму.
При цьому форми вітчизняного політичного режиму належали як до його
демократичного, так і авторитарного спектрів.
Обґрунтовано, що характерними рисами теперішнього гібридного
режиму в Україні є корупція, кумівство і клієнтелістські зв’язки, на яких
багато в чому і ґрунтується неформальна інституціоналізація суспільнополітичних відносин. Корупція, клієнтелізм, кумівство, а також
патерналізм, відповідний тип політичної культури населення та
посттоталітарна спадщина радянської доби продовжують і надалі
створювати в незалежній Україні «інституційну пастку»