Кушнарьов Ігор Володимирович Полі­тична корупція: порівняльно-політологічна концептуалізація : Кушнарев Игорь Владимирович Политическая коррупция: сравнительно-политологическая концептуализация

Краткое описание

Кушнарьов Ігор Володимирович, докторант Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: «Полі­тична корупція: порівняльно-політологічна концептуалізація» (23.00.02 - політичні інститути та процеси). Спецрада Д
в Інституті держави і права імені В. М. Корецько­го

Зміст
Вступ 5
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади
дослідження політичної корупції 12
1.1. Політична корупція як предмет дослідження політичної науки 12
1.2. Методологічна основа сучасних політологічних досліджень політичної корупції ... 41
Розділ 2. Політична корупція: концептуалізація
поняття, форми прояву, суб’єктний склад 69
2.1. Еволюція корупції у політичному процесі: історична ретроспектива 69
2.2. Концептуалізація поняття «політична корупція»,
її суб’єктний склад 82
2.3. Політична корупція як система протиправних дій: варіативність проявів 96
Розділ 3. Зарубіжні практики політичної корупції
та досвід антикорупційної протидії 109
3.1. Політична корупція у країнах Південної Європи: пошук новітніх механізмів протидії
на тлі на слідків боргової кризи 109
3.2. Європейські формати політичної корупції
й антикорупттійних стратегій: традиції і новації у Великій Британії та Німеччині 145
3.3. Запобігання політичній корупції: досвід СІЛА . . . 167
3.4. Політична корупція в азійських державах: національні контрасти форм і методів протидії (Сінгапур, Гонконг, КНР) 177
3.5. Інструменти подолання політичної корупції
у країнах Центрально-Східної Європи 191
Розділ 4. Корупційна компонента
політичного процесу на пострадянському просторі та оцінка дієвості політико-правових механізмів протидії їй 211
4.1. Політична корупція у державах Балтії: успішний досвід мінімізації
на пострадянському просторі 211
4.2. Політична корупція: грузинський варіант 223
4.3. Політична корупція в умовах неоавторитаризму держав Центральної Азії (Таджикистан, Киргизстан, Казахстан) 236
4.4. Політична корупція як загроза національній безпеці Азербайджану та Вірменії 260
4.5. Інституціоналізація політичної корупції як характеристика політичного ландшафту Російської Федерації 280
Розділ 5. Україна у вимірі політичної корупції 301
5.1. Політична корупція в Україні:
основні прояви, методи протидії 301
5.2. Антикорупційні цінності у системі політико-правової ментальності 317
5.3. Антикорупційна політико-правова культура: проблеми формування 330
Висновки 347
Список використаних джерел 368
Вступ
Політична система є прикладом динамічної, багатокомпо¬нентної моделі. В ній виникають і функціонують різноманіт¬ні інститути, які мають більш чи менш важливе значення для держави та особи, можуть здійснювати стабілізаційну або, навпаки, руйнівну дію. Прикладом останньої є деструк¬тивний інститут політичної корупції, який увиразнює полі¬тичний процес і водночас характеризує більшою чи меншою мірою будь-яку державу. З огляду на глобальність проблеми, корупційне «інфікування» навіть розвинених демократій наукове дослідження політичної корупції розглядається як реакція на виклик часу в пошуках своєрідного «рецепта» протидії.
В останні роки політична корупція стала предметом дослі¬дження різних галузей знань (права, публічного управління та адміністрування, міжнародних відносин), але насампе¬ред - політичної науки. Усвідомлення можливих загроз полі¬тичної корупції зумовило її розгляд під кутом зору націо¬нальної безпеки.
Розпочавши антикорупційну боротьбу, Україна найперше спрямовує зусилля на мінімізацію корупції на побутовому і бюрократичному рівнях. Значних успіхів у протидії саме політичній корупції українське суспільство поки що не має, хоча перші кроки зроблені - починаючи від законодавчого закріплення державного фінансування партій і механізму їх підзвітності.
Дане дослідження спирається на інституційний аналіз, що уможливлює не лише широкий розгляд феномена полі¬
тичної корупції як суспільної реальності, а й інституційних механізмів мінімізації її масштабів. Певний час політична корупція розглядалася поза політичними інститутами, як зовнішній чинник негативного зовнішнього впливу на полі¬тичну систему. Нині аналіз політичної корупції доцільно, на нашу думку, максимально наблизити до вивчення діяльнос¬ті політичних інститутів, розглянути її «усередині» цих інсти¬тутів, і зрештою, саму політичну корупцію увиразнити саме як один із деструктивних (підривних) неформальних полі¬тичних інститутів. Корупційна діяльність виникає, розви¬вається у певному інституційному середовищі, за конкретних суспільно-політичних умов, і саме під цим кутом зору доціль¬но її досліджувати.
Ефективна протидія політичній корупції потребує адек¬ватної державної стратегії, підкріпленої відповідною такти¬кою, дієвими за конкретних умов технологіями. Для констру¬ювання такої стратегії протидії корупційним проявам у полі¬тиці потрібні всебічне наукове осмислення, аналіз сутності та особливостей прояву політичної корупції.
Попри велику кількість наукових праць із даної пробле¬матики природа й сутність феномена політичної корупції у світовій науці тлумачиться неоднозначно. Це зумовлює необ¬хідність певної уніфікації поглядів на предмет нашого дослі¬дження. Також уважаємо недостатньо вивченим зарубіжний досвід протидії політичній корупції, що зумовлює потребу порівняльно-політологічної концептуалізації цього виду корупції. Це уможливить з’ясування дієвих механізмів і неефективних стратегій, які апробовані у різних державах, для врахування такого досвіду в конструюванні національ¬ної моделі протидії корупційним практикам у вітчизняній політиці.
Про міждисциплінарний характер проблематики політич¬ної корупції свідчить аналіз джерельної бази, в якій чимало досліджень не лише політологічного спрямування (В. Аса- файло, JI. Березинський, А. Бова, В. Бутенко, І. Валюшко, К. Давиденко, В. Дерега, Г. Кохан, М. Михальченко, Є. Невмержицький, В. Попазогло, О. Стогова, В. Таран та ін.), а й юридичних аспектів (Н. Армаш, О. Бусол, P.-В. Кісіль, О. Костенко, Г. Маляр, О. Маркєєва, М. Мельник, І. Ревак, Д. Тупчієнко, JI. Шмаль та ін.); філософських (О. Базалук та ін.); економічних (О. Грушко, Т. Гуровська, І. Зайцева та ін.); історичних (П. Радько та ін.); питань дер¬жавного управління (В. Беглиця, Д. Клименко, С. Кравченко, С. Кустова, І. Пантелейчук, H. Підбережник, О. Прохоренко, С. Серьогін, JI. Стельмащук, А. Тіньков та ін.). Саме тому для осмислення проблематики політичної корупції нами використовується міждисциплінарний підхід, який ґрунту¬ється на врахуванні різних соціо культур них вимірів і мож¬ливостей різних дослідницьких методів.
Ідеї, важливі для розуміння проявів політичної корупції на ранніх етапах розвитку держав, можна знайти в працях мислителів Античності (Платон, Арістотель, Полібій), Нового часу (Т. Гоббс), Просвітництва (Ґ. В. Ф. Геґель та ін.). Дослідження історії виникнення корупції на різних часових відтинках та у різних державах провели К. Бардола, А. Гійу, ПІ. Діль, С. Зіманов, Дж. Норвіч, Т. Татубаєв, Дж. Чіфальді, Т. Югай та ін.
Серед зарубіжних авторів істотний внесок у розробку тематики політичної корупції зробили І. Амундсен, Н. Белі- цер, Т. де Ваал, А. Ванучі, Д. Гоуден, О. Ґределанд, Д. Дела Порта, С. Кінкарц, М. Кітсінг, С. Коткін, С. Левітскі, ЛіКуан Ю, В. Мілер, Е. Пароді, С. Роуз-Аккерман, Г. Хелмке,
А. Шайо та ін.
Теорія та практика політичної корупції стала темою не лише численних публікацій у вітчизняних фахових видан¬нях, а й дисертаційних досліджень українських науковців, найперше - з політичних наук (І. Валюшко, Г. Кохан, Є. Невмержицький, Ю. Сабанадзе, А. Сафоненко, І. Чемерис), державного управління (С. Серьогін, А. Тіньков та ін.), права (О. Бусол, О. Клок, О. Ткаченко та ін.). Проблематику політичної корупції в Україні широко вивчали Н. Армаш, В. Асафайло, О. Базалук, В. Беглиця, JI. Березинський,
A. Бова, Б. Бондаренко, К. Давиденко, В. Ємельянов, І. Жданов, В. Попазогло, Д. Степанюк та ін.
Важливим для України, яка нині конструює національну модель протидії політичній корупції, є аналіз схожих проце¬сів за кордоном, котрі увиразнюють як успішні, так і популіс- тично-декларативні антикорупційні проекти. Досвід держав, які досягли певних успіхів у антикорупційній протидії у сфері політики, вивчався А. Александровою, В. Воротніковим, JI. Гладченко, Д. Гоуденом, О. Громиком, Е. Пароді,
B. Довжанином, А. Золотих, Г. Зотовим, С. Кінкарцем, Ю. Лавренюком, В. Міхєєвим, А. Поліщуком, Л. Смирновою, М. Харичевою, JI. Шмаль та ін.
Оскільки наше дослідження політичної корупції охоплює й пострадянський простір, то в цьому контексті цінними є наукові розвідки низки таких дослідників, як Б. Абдрасілов, Ш. Айтматова, Дж. Алекперова, Д. Алі-Заде, С. Андрейчук, Ж. Аширов, О. Боднарчук, Д. Боталова, А. Бульвінський,
А. Вергунов, Р. Гірагосян, В. Гельман, Н. Давлат, Д. Зарандія, Е. Ідрісов, О. Іскандарян, Б. Кагарлицький, Д. Квон, Є. Корнілов, А. Куватова, О. Лібман, О. Макаров, А. Мама- дазімов, Т. Мартиросян, В. Мачуський, Р. Мельник, Н. Мень- шеніна, Р. Мусабеков, Е. Науразова, Ю. Нісневич, В. Октанян, М. Омаров, О. Плєхова, В. Решота, В. Римський, Д. Сагінбаєв, К. Труєвцев, Л. Тугуши, Е. Урушадзе та ін.
Окремо ми виділили держави Балтії, а також колишні країни-сателіти СРСР (Східний блок), які нині інтегровані до ЄС і пройшли непростий шлях, у тому числі подолання більшою чи меншою мірою корупційних викликів. Корупція у країнах Центральної та Східної Європи була предметом вивчення Н. Ахтирської, Л. Буракової, О. Губрієнка, І. Кеніг-
штейна, М. Кітсінга, В. Лемака, Е. Руменової-Стойчовскої,
С. Федоренка, Н. Філіпової, Т. Чавдарової, І. Шимона та ін.
Віддаючи належне науковій значущості розвідок цих уче¬них, маємо, проте, стверджувати, що проблематика політич¬ної корупції залишається недостатньо актуалізованою й дослідженою. Серед праць, присвячених даній проблемати¬ці, домінують наукові розробки щодо конструювання полі¬тичної корупції як певної моделі протиправної поведінки, моделювання системи протидії їй. Але практично відсутні наукові розробки, в яких політична корупція постає саме як один із політичних інститутів, його деструктивний нефор¬мальний різновид.
А оскільки нині модель протидії політичній корупції в Україні законодавчо не закріплена, то проблема набуває не лише теоретичного, а й практичного значення. Усе це і зумовило актуальність, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його логіку та структуру.
Метою даного наукового дослідження є політико-правова концептуалізація політичної корупції та визначення опти¬мальних форм і засобів протидії їй. Для досягнення цієї мети необхідно розв’язати низку дослідницьких завдань: аргумен¬тувати доцільність аналізу політичної корупції з позиції методології неоінституціоналізму; дати авторське визначен¬ня поняття «політична корупція» як деструктивного нефор¬мального політичного інституту; здійснити ретроспективний аналіз еволюції корупції у політичному процесі; обгрунтува¬ти політичну корупцію як систему протиправних асоціаль¬них дій (бездіяльності) та визначити варіативність її проявів; з’ясувати суб’єктний склад корупційних практик у політиці; проаналізувати зарубіжні практики політичної корупції та досвід антикорупційної протидії у країнах з різними полі¬тичними режимами; виявити корупційну компоненту полі¬тичного процесу в країнах пострадянського простору, оціни¬ти результативність застосовуваних національних політико- правових механізмів протидії політичній корупції; розкрити основні прояви політичної корупції в Україні та дослідити методи протидії їм у контексті антикорупційної реформи; обґрунтувати місце антикорупційних цінностей у системі політико-правової ментальності; аргументувати роль анти¬корупційної політико-правової культури й проаналізувати особливості її формування в Україні.
Об’єктом дослідження є політична корупція як деструк¬тивний неформальний політичний інститут, а предметом - система науково-дослідницьких методів та інструментів порівняльно-політологічної концептуалізації політичної корупції.
У даній роботі застосовано теоретико-методологічний син¬тез політологічного, компаративного, філософського, істо¬ричного, соціологічного, юридичного підходів до аналізу інституту політичної корупції. Методологічною основою дослідження є неоінституціоналізм, який уможливлює кон- цептуалізацію неформальних інститутів політики та інсти- туційних конфліктів. Крізь призму неоінституціоналізму з’ясовано, як неформальний деструктивний інститут полі¬тичної корупції деформує формально встановлені правила та процедури, руйнівно впливає на формальні та нефор¬мальні конструктивні політичні інститути. Такий підхід дає можливість визначити інституційні механізми мінімізації політичної корупції. Автором також застосовано аксіологіч- ний та компаративно-політологічний підходи. Крізь призму аксіологічного підходу аналізується зміст антикорупційних цінностей, їх роль у системі ціннісної ієрархії особи та держа¬ви. Порівняльний метод політологічного дослідження умож¬ливлює виявлення відмінностей рівнів представленості корупційних практик у політичному процесі різних держав, співставлення обраних ними стратегій протидії політичній корупції, оцінку причин укоріненості певних корупційних практик тощо.
Системне використання цих та інших методів і підходів дає нам змогу сформулювати гіпотезу даного дослідження: політична корупція є не тільки феноменом сучасного полі¬тичного життя на глобальному рівні, а й сформованим полі¬тичним інститутом, неформальним - за критерієм легаль¬ності, протиправним - за критерієм суспільної легітимності, руйнівним - за наслідками для становлення та функціону¬вання демократичної політичної системи, деструктивним - для суспільної свідомості й системи національної безпеки. Всебічне й об’єктивне політологічне дослідження політичної корупції, її порівняльно-політологічна концептуалізація уможливлюються на основі системного застосування неоін- ституціоналізму зі залученням методологічного потенціалу компар ативістики.

Список литературы

Висновки
1. Коріння політичної корупції сягає стародавніх часів: різноманітні зловживання у політиці фактично виникають синхронно з її появою. В стародавніх державах уже були поширені протиправні зловживання політичного характеру а перші спроби осмислення корупції як антисуспільного явища увиразнені у давньогрецькій політико-правовій думці. Кількісно-якісне зростання корупційних практик особливо хар актер не для Стар од авнього Риму (від р озквіту Республіки). Збільшення обсягів корупційних практик у європейській політиці починається у добу Середньовіччя, коли за відсут¬ності поділу влади та з її узурпацією швидко розвиваються грошові відносини, кількісно зростає державний апарат. Водночас жорсткішають покарання за корупційні зловжи-вання, виникає перший формат незалежного аудиту. Сучасне розуміння корупції формується в Новий час, коли починають утворюватися централізовані держави. Імпульсом до осмис¬лення політичної корупції стають праці, в яких корупцію прирівняно до недуги (Н. Макіавеллі), наслідком якої стає презирство до закону (Т. Гоббс). Водночас увиразнився фаво¬ритизм як результат абсолютизму.
Правове регулювання питань, опосередковано дотичних до політичної корупції, припадає ще на стародавній період («Закони Хаммурапі», «Артхашастра», афінські закони про доходи громадян поліса, давньоримські «Закони XII таблиць» та ін.). Але у сучасному розумінні проблеми, породжені полі¬тичною корупцією, починають унормовуватися від кінця XIX століття (низка актів Великої Британії щодо неприй¬нятності продажу публічних посад, електоральних зловжи¬вань тощо). Політична корупція стала предметом наукових досліджень у 1970-х роках, але її вивчення динамічне з огля¬ду на мінливість політичного процесу, постійні зміни у його конфігурації та перманентну появу новітніх корупційних практик.
2. Дослідження поняття «політична корупція» засвідчило його тлумачення крізь призму багатьох дослідницьких під¬ходів і методологій. В Україні відсутнє нормативно врегульо¬ване визначення політичної корупції за наявності числен¬них інтерпретацій цього поняття. Політична корупція харак¬теризується як: прояв тіньової, неформальної політики, латентна політика; підривний механізм, який посягає на стабільність будь-якої інституційної системи; загроза націо¬нальній безпеці держави, позаяк зумовлює неформальну інституціалізацію, подальшу деградацію державних інститу¬тів; практика, спрямована на звуження публічного простору, ускладнення циркуляції еліт і монополізацію політичного ринку; стійкий тип рентозорієнтованої опортуністичної пове¬дінки політичних акторів, спрямованої на реалізацію влад¬них інтересів і набуття певної користі від участі у політично¬му процесі; комплекс неформальних норм, які структурують, обумовлюють дії політичних акторів і суперечать колектив¬ним ідеалам, цілям, увиразненим у формальних інститутах; закритий від громадськості вид політичних практик у непу- блічному полі комунікації; неформальний інститут, який зумовлює заміщення формальних інститутів неформальною інституціалізацією та йод.
Авторська політологічна теоретико-метод о логічна концеп-туалізація поняття «політична корупція» ґрунтується на методологічних засадах неоінституціоналізму. Політична корупція є не тільки феноменом сучасного політичного життя на глобальному рівні, а й сформованим політичним інститутом, неформальним — за критерієм легальності, про¬типравним — за критерієм суспільної летігимності, руйнів¬ним — за наслідками для становлення та функціонування демократичної політичної системи, деструктивним — для суспільної свідомості й системи національної безпеки. Політична корупція - це деструктивний різновид нефор¬мальних інститутів підривного партикулярного характеру, який зумовлює неправомірне використання суб’єктами полі¬тичного процесу з корисливих мотивів ресурсів влади у поза- суспільних інтересах, приватизацію публічних ресурсів за умов слабкості формальних і конструктивних неформальних інститутів.
Окрім методології неоінституціалізму, аналіз проблема¬тики політичної корупції доповнено аксіологічним підхо¬дом і компаративним аналізом. За допомогою аксіологічно- го підходу вивчається зміст антикорупційних цінностей, їх роль у системі ціннісної ієрархії громадянина та держави. Дослідницький потенціал політичної аксіології сприяє кон- цептуалізації понять «антикорупційні цінності», «антико¬рупційна культура», «антикорупційна ментальність», визначенню ролі таких цінностей у політичному процесі країн із різними типами політичного режиму. Саме полі¬тичні цінності мотивують дії суб’єктів політики, увиразню-ють уявлення політичних акторів про бажані формати полі¬тичних інститутів, що сприяє реалізації поставлених цілей (мінімізації корупційних практик у політиці за демократії або, навпаки, поглиблення корупційного «захоплення» дер¬жави у випадку недемократичних режимів). За допомогою компаративного методу з’ясовуються причини й особливості увиразненості корупційних практик у політичному процесі різних країн, порівнюються обрані ними стратегії протидії політичній корупції. Цей метод уможливлює аналітичність політологічного аналізу політичної корупції, прояви якої співвідносяться з такими ж деструктивними практиками в різних країнах, регіонах у межах одного часового проміжку
або навіть у межах різних історичних епох. Моніторингове порівняння країн важливе для пояснення їх успіхів або регресу в антикорупційній протидії. Важливість компара- тивно-політологічного підходу для вивчення політичної корупції полягає у його широких евристичних можливос¬тях: дає змогу в динаміці пояснити ті процеси, які відбува¬ються як у конкретній країні, так і у регіональному чи гло¬бальному вимірі.
3. Питання про критерії віднесення певних осіб до суб’єктів політичної корупції, відмежування їх від суб’єктів інших видів корупції (наприклад, бюрократичної) залишається дискусійним, насамперед через нормативно-правову невре- гульованість. Суб’єктами політичної корупції є як індивіду¬альні, так і колективні актори, які спрямовують свою проти¬правну ініціативу, заохочувану корисливим мотивом, на руйнування державного ладу, підрив національної безпеки: від глави держави до пересічного виборця.
4. Політично-корупційна система охоплює великий спектр протиправних дій і проявів бездіяльності, спрямованих на нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод. Цю систему утворюють такі види політичної корупції: а) партійна коруп¬ція (порушення порядку фінансування; прийняття партій¬них рішень в обхід механізмів внутрішньопартійної демо¬кратії; створення «партій на продаж»; фактичний продаж місць у потенційно прохідній частині партійного списку; використання «підставних донорів» для обходу лімітів на пожертви партіям тощо); б) електоральна корупція (пору¬шення правил надходжень до виборчих фондів; підкуп виборців і членів виборчих комісій; застосування адміністра¬тивного ресурсу в інтересах окремих суб’єктів виборчого про¬цесу тощо); в) лобістська корупція (непрозоре, тіньове просу¬вання насамперед у законодавчому та виконавчому органах державної влади інтересів зацікавлених осіб за винагороду чи з іншої мотивації); г) представницька корупція (зміна депутатом парламентської фракції з корисливих мотивів та інші дії у площині політичної етики); д) клієнтистсько-патро- нажна корупція (використання державних ресурсів задля просування інтересів певних індивідуальних чи колектив¬них акторів, непотизм; дії, пов’язані з наявністю конфлікту інтересів тощо); е) судова корупція (виконання судовими органами політичного замовлення; тиск на судові інстанції суб’єктів політики з метою забезпечення певних рішень суду) та ін. Названі групи не охоплюють усі можливі варіації полі- тично-корупційних дій, а є лише спробою окреслення їх основних напрямів.
5. Для аналізу практики політичної корупції та накопиче¬ного досвіду антикорупційної протидії виокремлено п’ять груп країн: Південної Європи; розвинених держав Західної Європи з високими антикорупційними показниками; США; азійські держави із контрастними форматами антикорупцій¬ної протидії; країни Центрально-Східної Європи, інтегровані до ЄС, які зберігають високі показники політичної корупції.
Держави Південної Європи з 2009 року перебувають під впливом фінансової кризи, що зумовлює двосторонній зв’язок: глибокі наслідки кризи значною мірою спровоковані полі¬тичною корупцією, а остання ще більше посилює економіч¬ний спад. Переплетіння бізнесу та політики перетворило держави регіону на найбільших зовнішніх боржників у ЄС. Корупція та домінування відносин за принципом «клієнт - патрон» є чинниками, які гальмують реформи. Це відбува¬ється попри те, що південноєвропейські держави долучають¬ся до новітніх міжнародних антикорупційних ініціатив, унормовують фінансування партій, встановлюють обмежен¬ня для недопущення конфлікту інтересів задля уможлив¬лення транспарентної політики. Серед спільних проблем держав регіону, пов’язаних із політичною корупцією, непро¬зорість відносин між бізнесом і політиками, закритий харак¬тер лобістських практик тощо. Основними особливостями обраних для аналізу держав Південної Європи є:
а) у Греції зловживання політичних акторів неформально прирівняно до національних традицій. У поодиноких випад¬ках винних притягали до відповідальності за політичну корупцію. Політичні партії є фрагментованими, значна час¬тина політиків пов’язана з нелегальним бізнесом. Громадська думка оцінює грецьких політиків як ненадійних непрофесіо- налів із непродуктивною популістською риторикою; їх заці¬кавленість звужена до досягнення успіху особистого чи пар¬тійного бізнесу. Наслідком нездорового соціально-політично- го клімату є зростання популярності ліво- і праворадикаль¬на партій (права «Золота Зоря», ліва СІРІЗА);
б) дієвішою, на перший погляд, є система Італії, де у про¬тидії корупції більш виражена взаємодія держави з громад¬ськістю. Але цього недостатньо для виходу з числа корумпо¬ваних держав ЄС. Проведена в 1990-х роках операція «Чисті руки» лише дещо ослабила корупційні мережі. В Італії від¬булося неформальне «зрощення» політичної, економічної та медійної влади. Політична корупція сприяє зростанню пра- вопопулістських рухів з антивладною риторикою («Рух п’яти зірок»);
в) у Португалії, яка найбільше постраждала від фінансо¬вої кризи, відсутня скоординована державна програма боротьби з корупцією. Попри значну кількість порушуваних корупційних справ лише незначна їх кількість завершується обвинувальними вироками. Нецільове використання фінан¬сів громадських фондів і партій засвідчують неефективність антикорупційних заходів;
г) у Іспанії спостергігається високий рівень толерантності громадян до корупції. Дедалі зростають недовіра до тради¬ційних партій та репутаційні загрози інституту монарха через корупційні підозри членів королівської родини.
Політичну корупцію іспанці розглядають як історичну тра¬дицію, частину національної політичної культури, особли¬вість національного характеру. Демократичні традиції слаб¬кі, позаяк почали формуватися лише після 1975 року.
Велика Британія та Німеччина є прикладами того, що політична корупція - «хвороба», якою уражені всі держави незалежно від рівня соціально-економічного розвитку та політичного режиму. Відмінним є лише рівень такої «інфіко- ваності». Обидві держави, попри свої передові економічні позиції, не є антикорупційними лідерами, однак опертя на антикорупційні цінності забезпечує їм стійкі високі позиції у різноманітних рейтингах. Політична корупція сприймається як політична патологія, але ні Велика Британія, ні ФРН не є державами з «нульовою терпимістю» до неї. Високий рівень політико-правової культури, розвиненість громадянського суспільства зумовлюють відставку політиків за умов коруп- ційного викриття. Механізми антикорупційного убезпечен¬ня цих держав динамічно вдосконалюються.
Особливостями політичної корупції у Великій Британії є: лобіювання у палаті громад за винагороду («гроші за питан¬ня»); фактичний «продаж» депутатських місць у палаті лор¬дів у формі фінансової підтримки певним партіям («пожерт¬ви в обмін на титули», що характерно для лейбористів); нецільове використання бюджетних коштів депутатами палати громад; фінансування політичних партій корпораці¬ями (відсутні обмеження на політичні внески, що зумовлює залежність партій від донорів); збереження депутатського імунітету.
Політична корупція у ФРН примітна постійною мутацією своїх форм. Основними протиправними діями корупційного характеру в політиці є переказ коштів через посередників (благодійні фонди тощо), приховане заохочення державних службовців за лобізм, різні способи нелегітимного фінансу¬вання політичних партій. Система лобізму непрозора через відсутність реєстру лобістів; лобісти зазвичай працюють як «консалтингові компанії». Зберігається традиція «дверей, що обертаються» (перехід політиків після завершення кар’єри на роботу до великих корпорацій). Всупереч законодавству не задовольняється значна частина запитів громадян (із мотивів «державного інтересу»). Система забезпечення про¬зорості фінансування політичних партій недосконала.
6. У США національна стратегія протидії політичній корупції має низку прогалин. Перманентними є пошуки методів зниження електоральної корупції, насамперед шля¬хом розкриття донорів і запровадження обмежень на пожерт¬ви від фізичних осіб, але зберігається можливість необмеже¬них внесків від організацій. Постійні нововведення у проце¬дуру фінансування виборчих кампаній ще більше «тінізу- ють» цей процес, уможливлюють «сірі схеми». Це зумовлене відсутністю в Конституції США чітких норм, що регулюють діяльність політичних партій, вони прирівнюються до гро¬мадської організації. Громадським об’єднанням дозволено отримувати та витрачати грошові ресурси на проведення передвиборчої агітації у необмеженій кількості та без вимоги звітувати про джерело фінансових надходжень.
Американський лобізм законодавчо унормований, що уможливлює його прозорість та підконтрольність суспіль¬ству. Прийнято кодекси поведінки сенаторів і членів палати представників Конгресу. Практика США демонструє, як може модернізуватися антикорупційний механізм, реагуючи на нові форми протиправних дій політичних акторів.
7. Азійські держави (за окремими винятками) демонстру¬ють певні відмінності щодо інтенсивності корупційних прак¬тик у політиці, толерування корупції. Держави-лідери виро¬били стійкий імунітет до політичної корупції, а держави-аут- сайдери лише імітують антикорупційні реформи в ході популістських пропагандистських кампаній. Існують і відмін¬ності у виборі методів антикорупційної протидії: одні країни
спираються на демократичні засади, інші - на авторитарні механізми. Антиприкладами є корупція кланів президентів (Індонезія, Філіппіни, Південна Корея), прем’єр-міністрів (Таїланд).
Найуспішніші антикорупційні стратегії реалізовані у Сінгапурі та Гонконзі. КНР обрала виражено репресивні антикорупційні методи, що не привело до формування анти¬корупційної культури. В Сінгапурі в результаті системних зрушень у протидії корупції досягнуто цілковитого нетолеру- вання громадськістю корупції; жодна посада не убезпечує від покарання, відсутні імунітети; запроваджено принцип презумпції винуватості чиновників. М’який авторитаризм мінімізував корупційні практики.
У Гонконзі створені незалежні антикорупційні органи. Антикорупційна політика поєднує репресивні та превентив¬ні заходи. Досягнуто дуже високого рівня нетолерування корупції населенням (понад 90 %). Скасована презумпція невинуватості для чиновників. Діє потужний громадський контроль за діяльністю антикорупційних органів.
КНР має тисячолітню традицію привілейованої бюрокра¬тії, яка гальмує появу демократичних антикорупційних механізмів. Запроваджена репресивна модель боротьби з корупцією, яка спрямована радше на симптоми проблеми (корупціонерів), а не джерела виникнення корупційних практик у політиці. Досвід КНР свідчить: публічні страти, засудження до довічного ув’язнення не зумовлюють знижен¬ня політичної корупції. Слабкість антикорупційної системи зумовлена збереженням умов для корупції - дискреційних методів прийняття рішень і непрозорості державного управ¬ління. Західна модель поділу влади визнана неприйнятною. В системі антикорупційної боротьби переплетені поняття закону та партійної дисципліни. Зацікавлені особи та групи реалізують свої інтереси шляхом корупційного лобіювання у вищих ешелонах партії. Антикорупційні органи не є неза¬лежними. Відсутній публічний доступ до декларацій про доходи та майно.
8. Політична корупція є спільною причиною стримування прогресивного розвитку Румунії та Болгарії. Натомість вира¬жені особливості її сприйняття громадськістю та активності щодо протидії їй. За роки членства в ЄС Румунія стабільно піднімається в антикорупційних рейтингах завдяки ініціа¬тивному громадянському суспільству та дієвій антикоруп- ційній політиці. Визнано нагальною потребу прийняття кодексу поведінки для парламентаріїв. Правила зняття недоторканності з депутатів мають стати прозорішими, аби не уможливлювалося уникнення правосуддя.
Болгарія засвідчує, як політична корупція може надовго стати складовою державного механізму. Часті корупційні справи зумовили хронічну недовіру болгар до владних інсти¬туцій та місцевих еліт. Серед причин «живучості» та недо¬сяжності для закону політичної корупції є тотальне кумів¬ство. Ні політична еліта, ні громадянське суспільство не демонструють наміру протидіяти корупції в політиці, дер¬жавному управлінні, медіа залишаються політично заанга- жованими.
На зростання рівня політичної корупції в Угорщині впли¬ває посилення авторитарних тенденцій, звернення влади до моделі неліберальної демократії. Утиски громадянського суспільства, побудова глибоко корумпованої системи, спря¬мованої на задоволення потреб вузького кола осіб виявляєть¬ся у непрозорих тендерах, виведенні капіталів у офшори, розтратах дотацій, виділених ЄС.
Польща є серед тих держав, які досягли за останні десяти¬ліття певного успіху в зменшенні корупційних практик; її позиції в останні роки за Індексом сприйняття корупції є середніми з-поміж держав ЄС. У 2012-2016 роках держава повільно покращувала свій Індекс сприйняття корупції (2012 - 58, а в 2016 - вже 62), піднімаючись у списку. Але за результатами 2017 року відбувся спад - до 60 балів, що зміс¬тило Польщу з 29-го одразу на 36-е місце у світі. Це тривож¬на тенденція. Новітня політична історія Польщі сповнена численними епізодами корупційних зловживань високопоса- довців: хабарі, незадекларовані дорогі подарунки, конфлікт інтересів, лобіювання за винагороду тощо. Водночас поляки, загалом розуміючи усі загрози політичної, адміністративної та інших видів корупції, не виражають протестних настроїв, зумовлених корупцією. Якщо проаналізувати найбільші акції протесту поляків за 2017 рік, то вони стосувалися суперечливої реформи судоустрою, жорсткішання законодав¬ства про аборти, але не корупції. І озвучення наприкінці лютого 2018 року Індексу сприйняття корупції за 2017 рік не спричинило акцій протесту.
9. Держави пострадянського простору демонструють досить різні моделі розвитку, сприйняття політичної коруп¬ції, антикорупційні стратегії.
Держави Балтії за роки підготовки до євроінтеграції та членства в ЄС досягли значного поступу в зменшенні полі¬тичної корупції. Саме євроінтеграція стала каталізатором протидії політичній корупції у регіоні.
Естонія є не лише найменш корумпованою на пострадян¬ському просторі, але й входить до числа таких же держав у ЄС. Естонська модель боротьби з корупцією ґрунтується на жорстких реформах суду та державної служби 1992-1995 років. Електоральна корупція мінімізовується голосуванням через Інтернет. Бюрократичну корупцію було подолано завдяки моделі е-держави. Проблема корупції у партійному фінансуванні вирішена частково шляхом запровадження змішаної моделі фінансування політичних партій: державне фінансування (для партій, які отримали щонайменше 1 % голосів) і приватні пожертви (обмежень немає); пожертви від юридичних осіб заборонені. Обмежені пожертви членам пар¬ламенту для запобігання нецивілізованому лобізму. Аудит проходять лише партії, які дотуються державою. Право¬порушення у сфері фінансування політичних партій кримі- налізовано. Залишається актуальним прийняття кодексу поведінки депутатів парламенту.
В Латвії створена національна антикорупційна структу¬ра - Бюро із запобігання та боротьби з корупцією. Держава має добре розвинену юридичну та інституційну базу для регулювання фінансування політичних партій і виборчих кампаній: заборонені пожертви партіям від юридичних осіб та обмежені - від фізичних; заборонені позики для партій; існує державне фінансування партій, як отримали щонай¬менше 2 % голосів на останніх виборах.
Литва мінімізувала політичну корупцію завдяки: забороні фінансування партій юридичними особами; прийняттю зако¬ну про лобізм; ухваленню кодексів поведінки політиків (із запровадженням санкцій); мінімізації різних видів імунітетів; діяльності спеціалізованого антикорупційного органу — Служби спеціальних розслідувань. Юридичні особи не мають права фінансувати політиків, партії, вибори, тому існує дер¬жавне фінансування. Фізичні особи фінансують партії, або
1) віддаючи 1 % свого податку на прибуток певній партії, або
2) жертвуючи максимум до 7,5 тис. євро до бюджету рекламної кампанії певної партії. Такий механізм може розглядатися як приклад електорального краудфандингу з чітким обліком.
10. Реформаторський досвід Грузії є яскравим прикладом того, як пострадянська патріархальна держава здатна на справжній цивілізаційний ривок. Водночас ставимо під сум¬нів успіхи Грузії у протидії саме політичній корупції. Корупцію було мінімізовано насамперед на рівні надання державних послуг, у сфері оподаткування, але це не може бути підставою проекції такого результату на площину полі¬тичної корупції. Конституційні зміни 2017 року мали б модернізувати систему стримувань та противаг, виборчу сис¬тему.
Після зміни влади у 2012 році тиск на судову владу змен¬шився, але певна залежність судової влади Грузії збереглася, особливо у політичних справах. Серед позитивних змін остан¬ніх років - зростання незалежності медіа, судової влади, виборчих комісій, більш плюралістичний парламент із вищою незалежністю від уряду, система моніторингу майнових декларацій державних службовців, законодавча відкритість. Серед проблем - недостатня незалежність парламенту, необ¬хідна для належного контролю за урядом; вибіркове право¬суддя у справах проти колишніх державних чиновників; випадки непотизму та фаворитизму в призначеннях на поса¬ди в державному секторі тощо. Не досягнуто прогресу задля встановлення рівних умов участі у виборах для політичних партій з огляду на прогалини у виборчому законодавстві. Потрібні незалежна, професійна цивільна служба, вільна від політичного впливу; прозора система найму, просування, звільнення по державній службі, викорінення випадків фаво¬ритизму та кумівства; неприпустимість практики масового звільнення державних службовців після виборів.
11. Неоавторитарний характер політичних режимів дер¬жав Центральної Азії є визначальним для укорінення полі¬тичної корупції, узурпації влади. У країнах регіону політич¬на корупція має системний характер, глибоко проникає не лише в державний апарат, а й у правове, інституційне та культурне середовище. Розвиток держав стримується вла¬дою, олігархами та кримінальними мережами. У регіоні збе¬рігаються сильні традиції та культурні зв’язки. За таких умов політична корупція набуває форм непотизму, кумів¬ства, паралельно співіснують офіційні правові та інституцій- ні структури з мережею заступницьких зв’язків родинно- кланового і феодально-клієнтистського характеру, які детер¬мінують громадські та ділові стосунки.
У всіх державах регіону високий рівень корупції за персо- налістського типу неоавторитаризму в Казахстані,
Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані, а також корпора¬тивного типу режиму в Киргизстані. Чинниками, які сприя¬ють корупційним практикам, є: слабкість громадянського суспільства та наступ держави на його інституції; відсутність громадського контролю та підзвітності політиків; міцність кланових традицій; декларативне інсталювання елементів демократії, залежність ключових політичних рішень від глави держави тощо.
Республіка Таджикистан демонструє, як політична та інші форми корупції можуть стати реальною загрозою функ¬ціонуванню державності. Усі ключові рішення узалежнені від глави держави. Інформація про доходи політиків закри¬та; практично відсутній доступ до альтернативних медіа, відсоток користувачів Інтернету вкрай низький; несформова- ні традиції плюралістичної політичної культури. Відсутні політична конкуренція, вільні вибори, незалежні суди та медіа. Інформація про партійне фінансування недоступна, пряме державне фінансування партій відсутнє, натомість очевидна залежність партій від спонсорів.
Киргизька Республіка у політологічних дослідженнях представлена або як «острівець демократії» в авторитарній Центральній Азії (з огляду на Тюльпанову та Посттюльпанову революції), або як приклад «держави, що не відбулася», ура¬женої корупцією, беззаконням і нестабільністю. І перший, і другий президенти, які уособлювали родинно-кланові режи¬ми, звинувачувалися громадськістю в корупції й революцій¬ним шляхом усувалися від влади. Шляхом зменшення повноважень президента, розширення повноважень прем’єр- міністра робилися нерезультативні спроби позбутися клано- вості та кумівства. Громадянське суспільство, попри дві рево¬люції, залишається слабким; партії не змогли стати ідеоло¬гічно зрілими об’єднаннями громадян, а залишаються пар¬тіями окремих особистостей. Система виборів передбачає закриті партійні списки, відсутня внутрішньопартійна демо¬
кратія. Корупція не впливає на правила гри, вона і стано¬вить ці правила.
Республіка Казахстан є державою, яка опинилася в особ¬ливій ситуації - своєрідній пастці між західним плюраліз¬мом та азійською автократією. На кожному етапі еволюції державності, від ханського до новітнього, у міжособистісних і міжгрупових стосунках помітну роль відігравали нефор¬мальні контакти та зв’язки. Корупція базується на розпо- дільно-кланових відносинах. Діяльність політиків регламен¬тують не стільки нормативно-правові акти, скільки система неофіційних відносин. Для Казахстану характерна жорстка президентська вертикаль: влада має ознаки персонального авторитаризму (м’який центристський авторитаризм) із сильним династичним ухилом. Відбулося піднесення інсти¬туту глави держави («лідера нації») над традиційними гілка¬ми влади. В країні домінує одна політична сила - пропре- зидентська партія. Є низка стримувальних для розвитку багатопартійності норм (надмірні вимоги при заснуванні партії, численні підстави для відмови у реєстрації, широкі основи для ліквідації тощо), проблеми тіньового фінансуван¬ня партій; не визначено максимальний розмір пожертви від однієї особи; діє державне фінансування партій, але встанов-лений високий прохідний бар’єр (7 %) для його отримання.
12. Такі держави Південного Кавказу, як Азербайджан і Вірменія, зберігають виражену корупційну компоненту своїх політик, а їх політичні режими невідповідні стандартам демократії. Для цих неоавторитарних держав характерний адміністративний ресурс, тісне переплетіння політичної корупції з економічною. Політична корупція в обох країнах має за мету монополізацію влади шляхом: усунення політич¬них опонентів; імітації реального поділу влади; використан¬ня адміністративного ресурсу; фаворитизму; вибіркового правосуддя; тиску на громадянське суспільство та незалежні медіа тощо. Корупція загалом сприймається у цих державах як ендемічне та глибоко інституціоналізоване явище, яке проникло в усі сфери суспільно-політичного життя за допо¬могою вкоріненої мережі політичного патронажу, тісно пов’язаної з політичною елітою. Населення є носієм патріар¬хальної політичної культури: не готове поступитися клано¬вими зв’язками задля просування демократичних цінностей. Викривальні матеріали щодо корупції політиків та судові процеси рідко підсумовуються обвинувальними вироками. Зберігається культура корупційної толерації, очільники дер¬жав не демонструють достатньої політичної волі в антико- рупційній протидії. Громадянське суспільство в обох держа¬вах слабке (насамперед через владні переслідування).
Азербайджан має закриту, непрозору політичну систему. Тут стійка тенденція до концентрації влади в руках однієї родини. Причинами політичної корупції є неефективність влади на тлі недостатнього спротиву суспільства. Попри прийняття закону щодо спрощення реєстрації неурядових організацій громадянське суспільство слабке, майже усі незалежні громадські організації, медіа в останні роки були витіснені за межі держави чи придушені, заборонені інозем¬ні гранти, що також є причиною руйнації громадських ініці¬атив. Топ-корупція, політична корупція є незмінними попри декларовані владою успіхи антикорупційної реформи.
Вірменія зберігає системний характер корупції, який ста¬новить загрозу національній безпеці. Характерний дефіцит прозорості діяльності уряду; корупція існує на усіх рівнях влади; обмежена незалежність судової влади; звужені мож¬ливості громадян щодо зміни влади. Фактично на політично¬му полі діють не партії, а бізнес-групи. Антикорупційна боротьба видається штучною. Спеціалізований незалежний антикорупційний орган відсутній. Антикорупційні зрушен¬ня помітні в армії. Процедура декларування майна та дохо¬дів державних посадовців має формальний характер, не зумовлюючи подальших антикорупційних розслідувань. Під час виборів фіксуються численні порушення, уникати яких не допомагають нововведення (ідентифікація виборців шля¬хом сканування відбитків пальців, оперативне оприлюднен¬ня на сайті Центрвиборчкому списків тих, хто проголосував; онлайн-трансляція з виборчих дільниць; криміналізація голосування за іншого виборця тощо). Запроваджене дер¬жавне фінансування партій, які подолали 3-відсотковий бар’єр; партійне спонсорство іноземців заборонене, але спе¬цифіка Вірменії у тому, що це не стосується членів її діаспо-ри (з 2005 року мають право на подвійне громадянство).
Певні зрушення у запобіганні та протидії політичній корупції очікувалися як результат переходу в 2017 році Вірменії до парламентської республіки. Проте аналіз полі¬тичної ситуації у цій країні уможливлює припущення: кон¬ституційна реформа була спланована керівною верхівкою задля подальшого збереження своєї влади (у форматі прем’єр- міністра). Вірменський громадянський рух протесту навесні 2018 року потенційно може сприяти (у разі демократичного сценарію розвитку подій) подальшому антикорупційному очищенню країни, її загальній демократизації.
13. Політична корупція у Росії набула системного характе¬ру, а протидія цьому деструктивному інституту має популіст¬ський, декларативний характер. Влада, заперечуючи транс- парентну конкуренцію, обрала політичну корупцію одним з основних механізмів функціонування. Для політичного ландшафту країни притаманний неопатримоніалізм, непо¬тизм, рентозорієнтована поведінка можновладців на усіх рівнях, широкий спектр способів привласнення суспільних і державних благ для особистісного чи вузькогрупового вико¬ристання. За роки проведення альтернативних виборів демократичні принципи їх проведення не утвердилися, набули викривлених форм задля узурпації влади та незмін¬ності політичної системи держави; ротація влади практично не відбувається. Важливі політичні рішення приймаються олігархічними (фінансово-політичними) групами без гро¬мадського обговорення; широко увиразнений нецивілізова- ний лобізм. Правлячі політико-економічні угруповання «приватизували» публічну владу, використовують владно- примусові повноваження й адміністративні ресурси для досягнення корисливих цілей. Реальна політична конкурен¬ція відсутня. Органи виконавчої влади формуються за кри¬терієм особистої відданості керівництву. Держава відкрито підтримує лише одну партію. Механізми запобігання коруп¬ції на зразок декларування доходів перетворилися на фор-мальність, позаяк у Росії відсутня перевірка на індикатори корупції. Влада вороже ставиться до антикорупційних ініці¬атив громадськості. Це приклад деформованої держави, в якій корупція витіснила конкуренцію. Причиною цього є несформованість громадянського суспільства, загальний невисокий рівень демократичної політико-правової культури росіян.
14. В Україні упродовж усіх років незалежності держави політична корупція більшою чи меншою мірою була атрибу¬том діяльності політичних акторів. У вітчизняний політич¬ний лексикон термін «політична корупція» увійшов у 2006- 2009 роках, коли почали увиразнюватися ієрархічні коруп- ційні піраміди, замкнені корупційні цикли. До Революції Гідності канали впливу громадян на владу були практично заблоковані. Система виборів різного рівня не дозволяла гро¬мадянину впливати на персональний склад виборних орга¬нів. Велика кількість проблем збереглася й доповнилася новими формами політичної корупції. Це вимагає конструю¬вання цілісного механізму протидії проявам корупції у пар¬тійному фінансуванні, під час виборчих кампаній, лобіюван- ня та ін.
Позитивом є запровадження державного фінансування партій та процедури контролю за їх фінансовими та іншими матеріальними активами. Це розпочало реформу щодо про¬зорості та підзвітності у політиці, але уже за короткий час дії нововведень зафіксовані спроби нівелювання партіями норм антикорупційного законодавства. Для мінімізації політичної корупції доцільні: перехід до пропорційної системи з відкри¬тими списками на зміну змішаній системі з корупційною мажоритарною компонентою; скасування (або істотне обме¬ження) фінансово витратної політичної реклами на телеба¬ченні; створення гарантій невідворотності покарання за корупційні злочини в політиці, зокрема спеціалізованого антикорупційного суду; посилення державного та незалеж¬ного громадського контролю за прозорістю фінансової діяль¬ності політичних партій та іншими сферами прояву політич¬ної корупції; формування антикорупційної культури насе¬лення, яка передбачала б абсолютне нетолерування усіх форм корупції тощо.
Існує необхідність прийняття окремого закону про полі¬тичну корупцію та протидію їй, де був би унормований широ¬кий комплекс можливих протиправних дій корупційного характеру в політиці та шляхи запобігання їм, визначені механізми громадського контролю за виконанням цього закону. Поняття «політична корупція» в Україні не визна¬чене на законодавчому рівні, що призводить до розмитості розуміння її суб’єктного кола, видів дій, які підпадають під кваліфікацію політичної корупції тощо. Розуміння політич¬ної корупції охоплює звужену кількість протиправних дій, пов’язаних із фінансуванням партій, електоральними зло¬вживаннями, своєрідними «продажами» місць у виборчих списках, голосів депутатів за певну законодавчу ініціативу тощо. Водночас чимало інших дій у політиці можуть кваліфі¬куватися як корупційні, що потребує законодавчого врегулю¬вання.
15. Для сучасної України характерне своєрідне ціннісне протистояння «антикультури корупції» та «культури анти- корупції». Успішна антикорупційна політика попри значну
кількість стратегій, концепцій, доктрин неможлива без фун-даментальних зрушень у суспільній та індивідуальній свідо¬мості, істотних позитивних коректив у нормах, правилах і поведінці не лише цільових груп (політиків, державних службовців), а й пересічних громадян як важливих політич¬них акторів.
Попри те, що політична корупція у суспільстві має певні історичні т