РИХЛІК ВОЛОДИМИР АНАТОЛІЙОВИЧ ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

РИХЛІК ВОЛОДИМИР АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК: 323.39 (477)

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Спеціальність 23.00.02 політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
Хилько Микола Іванович,
доктор філософських наук, професор

КИЇВ 2010

ЗМІСТ
ВСТУП.. 3
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ..... 8
Висновки до першого розділу. 60

РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК ЕЛІТИЗМУ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО СПРЯМУВАННЯ У ДОПЕРЕБУДОВНУ ДОБУ.. 64
Висновки до другого розділу.. 90

РОЗДІЛ IІІ. ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ..... 92
Висновки до третього розділу... 152

ВИСНОВКИ....... 156

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...... 164

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Розвиток та оновлення суспільного життя тісно пов’язане із вивченням суб’єкта політичного процесу, яким в державі постає політична еліта. Роль політичної еліти надзвичайно важлива для розвитку будь-якої держави і особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої політичної системи. Саме тому дослідження політичної еліти в Україні є досить важливим, враховуючи ускладнення ситуації глибокою економічною і політичною кризою, а також виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж тривалого часу.
Після здобуття незалежності, правляча політична еліта України залишилась «незавершеною» у ствердженні власної системи загальнонаціональних цінностей, не спромоглася визначити стратегію розвитку суспільства, віднайти шляхи вирішення проблем, які повстали перед ним, не консолідувала спільноту і не повела її за собою.
Безперечно, політична еліта не є єдиними чинником розвитку суспільства, як і не є такими чинниками економіка, соціальна сфера, загальна культура, що взяті окремо. Лише у сукупності вони представляють собою реальні механізми зміни суспільного життя. Втім, серед багатьох дослідників сьогодні виникло розуміння того, що зміни мають розпочатися саме із формування національної свідомості, загальної політичної культури, які потягнуть за собою інші суттєві зрушення у життя українського суспільства. Саме тому дослідження сутності феномену політичної еліти постає необхідною теоретичною основою для подальшого впровадження практичних змін у житті сучасного українського суспільства, що й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.
Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою роботи є розкриття особливостей становлення політичної еліти сучасного українського суспільства. У відповідності до поставленої мети визначені такі основні завдання:
- з’ясувати стан і ступінь наукової розробки явища «політична еліта»;
- проаналізувати розвиток поняття «політична еліта» в історії зарубіжної політичної думки;
- здійснити аналіз націоналістичної та консервативної концепцій елітизму в дослідженнях українських вчених;
- дослідити діяльність політичної еліти національно-державного спрямування в доперебудовну добу;
- визначити основні передумови формування політичної еліти незалежної України;
- дати характеристику процесу становлення сучасної політичної еліти в сучасній Україні.
Об’єктом дослідження є українська політична еліта як суспільно історичне явище.
Предметом дослідження є особливості становлення та розвитку сучасної української політичної еліти.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань у дисертаційній роботі були використані наступні наукові методи.
Логічний та конкретно-історичний методи дозволили з’ясувати еволюцію та сучасний стан наукових досліджень про політичну еліту в європейській та вітчизняній політичній думці.
Структурно-функціональний метод дозволив всебічно дослідити явище «політична еліта», виявити її основні параметри, структурні елементи, визначити етапні моменти становлення, розвитку та сучасної інституалізації.
Системний метод дав можливість визначити основні загальноприйняті ознаки політичної еліти.
Порівняльний метод дав змогу використати досвід тлумачення політичної еліти або схожих за суттю явищ в інших країнах та теоретично обґрунтувати його застосування.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є одним їх перших політологічних досліджень особливостей становлення сучасної української політичної еліти. У межах проведеного дослідження обґрунтовано наступні теоретичні положення, які визначаються певною новизною і виносяться на захист:
- запропоновано авторське тлумачення поняття «сучасна українська політична еліта» під яким розуміється привілейована частина суспільства, що знаходиться при владі, бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень (до того ж не наділена обов’язково певними моральними, розумовими чи будь-якими іншими здібностями, але чітко усвідомлює свої інтереси) та головною метою своєї діяльності вважає конвертацію політичного капіталу в економічний чи навпаки. Прагматичний підхід до розуміння політичних еліт дозволив виділити відповідні два типи політичних еліт: до першого відносяться ті, що володіють політичним капіталом і прагнуть здобути економічний; до другого навпаки, ті хто за допомогою економічного капіталу здобувають політичний;
- дістало подальшого розвитку дослідження націоналістичної (Д. Донцов С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький) та консервативної (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) ідей елітизму в українській політичній думці. Доведено, що в основі консервативної ідеї лежав принцип аристократизму еліт, натомість прихильники націоналістичної течії відстоювали ідею формування національно свідомої верстви, яка готова до боротьби за власні інтереси та права. Ідеалом консервативного елітизму був аристократ, а націоналістичного революціонер;
- поглиблено аналіз діяльності політичної еліти національно-державного спрямування за радянських часів та в добу перебудови. Виявлено, що основою національної еліти того часу стали представники української інтелігенції, які спочатку працювали в дисидентських правозахисних групах, згодом приймали участь у роботі Гельсінської спілки та Народного Руху України за перебудову;
- набуло подальшого визначення основних передумов формування сучасної української політичної еліти, а саме: зародження в умовах відсутності власної держави; різкий перехід СРСР від стагнації до перебудови, що стало поштовхом до появи великої кількості недостатньо зрілих політичних інститутів; вплив партійної номенклатури КПРС на формування сучасної політичної еліти; запозичення від колишньої тоталітарної системи високоцентралізованої моделі управління; особливе значення дисидентського руху на формування національно свідомої еліти;
- вперше встановлено особливості формування сучасної політичної еліти України, до яких відносяться: перетворення колишньої політичної еліти УРСР у сучасну політичну еліту України, яка намагається за рахунок свого політичного капіталу здобути економічний; значну частину сучасної політичної еліти становлять діячі, які за рахунок потужного економічного капіталу здобувають політичну владу. Як результат, відбувається зрощування бізнесу та політики; перенесення родинних зв’язків у політичну площину, поява «кумівства» в українській політичній еліті; регіоналізація політичної еліти, що пояснюється порушенням строгої вертикалі влади від центру до регіонів; духовне спустошення політичної еліти, що пояснюється абсолютизацією власних інтересів, а також залученням до політичної еліти відомих діячів культури, мистецтва та спорту, що популяризують ту чи іншу силу;
- уточнено періодизацію становлення політичної еліти відповідно до часу президентства Л. Кравчука, Л. Кучми та В. Ющенка. Виявлено, що кожному з них характерні свої особливості, зумовлені якісними змінами в умовах функціонування та механізмах формування політичної еліти.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що отримані в дисертації результати дозволяють повніше уявити суть політичної еліти та процесу її становлення в Україні. Вони також можуть бути використані в якості методологічної основи для подальших наукових досліджень в галузі елітології. Основні теоретичні положення та дисертаційні висновки можуть доповнити навчальні курси з політичної елітології, історії політичної думки, які розроблені та викладаються у вищих навчальних закладах України.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження були представлені на таких науково-практичних конференціях: Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2007» (м. Київ, 18-19 квітня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Роль гуманітарної освіти в формуванні професійно-технічної еліти» (м. Дніпропетровськ, 18-19 жовтня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства» (м. Івано-Франківськ 27-28 квітня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету-2008» (м. Київ 16-17 квітня 2008 р.).
Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 робіт, із них 6 статей у фахових виданнях з політичних наук, затверджених ВАК України, 4 у тезах наукових конференцій.
Структура дисертації та її обсяг. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (222 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 182 сторінки, із них обсяг основного тексту 163 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Питання походження, розвитку, становлення еліти, проблеми політичної елітиризації суспільства були предметом аналізу мислителів, починаючи ще з найдавніших часів (Геракліт, Платон, Аристотель, Конфуцій). Багато уваги цим проблемам було приділено у працях Макіавеллі, Мільтона, Локка, Джефферсона, Гамільтона, Ніцше.
В політичній науці термін „еліта” отримує розповсюдження на початку ХХ ст. Родоначальниками перших класичних теорій еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Основна теза теорій еліт полягає в тому, що суспільство неминуче диференціюється на два нерівні, у соціальному та політичному плані, прошарки, на керуючих і керованих.
Також важливим є внесок у розвиток елітизму німецького вченого М.Вебера, який започаткував концепцію «демократичного елітизму». Він був упевнений, що будь-яка влада здійснюється угрупуванням вождів, і тому народ має справжню можливість управляти тільки в системі безпосередньої демократії. М.Вебер вважав, що найбільші шанси на лідерство має той, хто висуває загальнонаціональні завдання, які можуть зацікавити всі класи та верстви суспільства.
Одним із співтворців концепції елітаризму був Х.Ортега-і-Гассет, який стверджував, що еліта це особи, які інтелектуально чи морально стоять над людською масою та мають розвинуте почуття відповідальності.
У вітчизняній суспільно-політичній думці проблеми формування та функціонування правлячого прошарку аж до початку XX ст. особливої уваги не привертали. Вони актуалізувалися лише у 20-х роках, особливо у світлі поразки української революції. В.Липинський, Д.Донцов, В.Кучабський, В.Мартинець, М.Сціборський істотно переосмислили систему поглядів стосовно головних рушійних сил українського національно-визвольного руху, висунувши на перший план ідею активної меншості, яка має відігравати ключову роль у процесі державотворення.
2. Щодо сутності та визначення поняття «політична еліта» то можна сказати, що слово «еліта» у перекладі з французького означає «краще», «добірне», «обране». В політичній науці термін «еліта» одержав поширення на початку XX ст. завдяки працям Сореля і Парето, хоча ідеї політичного елітизму виникли поза Францією в далекій давнині. Але потрібно зосередити увагу на тому, що однозначного трактування даного поняття в політичній науці немає. Тому головну увагу потрібно зосередити на найбільш поширених і широко вживаних визначеннях поняття „політична еліта”. Сам же термін „політична еліта” можна визначити як „меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї”.
3. Можна констатувати, що ідеї елітарних концепцій відображені у працях і творчості українських дослідників поділялись на дві концепції націоналістична та консервативна.
Характерними рисами націоналістичних концепцій в українській політичній думці були: активна національна самосвідомість, патріотизм, самостійність. До помірного крила національно-державницької школи відносились: С.Дністрянський, В.Старосольський, О. Бочковський, С.Рудницький. Вони наголошували на необхідності постання політичної нації як головної цінності держави.
У той же час широкого розповсюдження в Україні набув консервативний напрямок, головною складовою якого було вимагання певної автономії у складі тих держав, до яких входила українська аристократія. Різнорідні концепції та ідеї лягли в основу відродження українського консерватизму, який великою мірою був обгрунтуванням виникнення нового режиму гетьмана П.Скоропадського. Серед найбільш значних діячів тієї епохи можна виокремити В.Липинського, С.Томашівського, В.Кучабського.
Ідеалом С.Томашівського була організація правової клерикальної монархії, на чолі якої стоїть політична аристократія. Остання цілковито спирається на греко-католицьку церкву. Особливу роль у становленні політичної еліти відіграє політична культура, яка повинна усувати вплив мас на державні процеси.
В.Кучабський створює концепцію «позитивного мілітаризму». Найкращий варіант для визволення України міцна військова політична еліта, яка формується з людей, які з дитинства готують себе до військової праці. Саме з них виокремлюються гідні лідери, що керують більшістю.
Безумовно, що головну увагу слід приділити творчості В.Липинського (консервативний напрямок) і Д.Донцова (націоналістичний напрямок), які перші в Україні створили власні завершені елітарні теорії.
В.Липинський заклав засади елітарних теорій та намагався прикласти їх до аналізу суспільних процесів в Україні. Згідно з В. Липинським, провідною силою перетворень має бути еліта на чолі національної держави, з огляду на це, для окреслення тієї сили, що має взяти на себе завдання створення національної української держави, повести за собою маси, застосовують терміни «провідна верства», «національна аристократія»,» правляча верства». Д.Донцов зосередив свою увагу на питанні утворення національної еліти «вибраної ініціативної меншості». Основними завданнями цієї еліти є впровадження у свідомість українства національної ідеї, національної ідеології.
Досліджуючи наукову політологічну літературу, присвячену проблемам української політичної еліти кінця ХХ сторіччя, не можна не зауважити плюралізм думок щодо поняття «еліта».
Узагальнюючи, можна стверджувати, що абсолютна більшість авторів теорій еліт кінця ХХ сторіччя схиляються до думки про те, що:
- політична еліта проходить черговий етап свого формування;
- для неї характерний вплив наслідків історичного (радянського) минулого України, особливостей політичної системи і суспільних процесів в Україні;
- в Україні відбувається процес поступового оновлення (еволюції) еліти та шляхів її рекрутування;
Процес формування політичної еліти ще не завершився, вона проходить черговий етап власної трансформації як самодостатня політична еліта незалежної держави.
4. Ідеї елітаризму доби перебудови починають актуалізуватись після появи поодиноких, підпільних, добре організованих груп, що були опозиційно налаштовані до радянської політичної системи. Діяльність перших дисидентських правозахисних групп, можна вважати проявами політичного плюралізму.
Після підписання СРСР Гельсінських угод 1975 року відбівся процес формальної легалізації таких груп, що дозволило проводити національно забарвлену діяльність. У цьому контексті варто згадати діяльність Української Гельсінкської спілки, з ядра якої вийшла частина політичної еліти незалежної України. Влітку 1988 року після оголошення Українською Гельсінкською спілкою своєї «Декларації принципів» вона почала діяти не як правозахисна організація, а як політична. Спілку очолював Левко Лук'яненко, до керівних органів входили В.Чорновіл, брати Горині, О.Шевченко.
Справжнім переломним періодом в консолідації української еліти стало доручення комуністичної партії сформувати групу, що сприяла б перебудові, яка згодом переростає в Народний Рух України за перебудову. Організаторами виступили І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, Б.Олійник, П.Осадчук. Згодом саме з Руху вийшло чимало організаторів, керівників та активістів багатьох політичних партій та інших громадських об'єднань України.
Отже, поряд із традиційною номенклатурно-партійною елітою організаційно починає формуватися нова еліта національно-демократичного спрямування, переважно із середовища україномовної інтелігенції, головною ідеєю якої був захист ідентичності та самобутності України.
5. До основних передумов, що вплинули на формування політичної еліти незалежної україни можна віднести:
- складні процеси розвитку політичної системи СРСР і УРСР, пов'язані із співвідношеннями переходу від стагнації до перебудови, наслідками останньої, особливо, можливостями участі широких верств громадськості в політичному процесі;
- особливості відносин у партійно-господарській номенклатурі, особливо характер підпорядкування місцевих органів влади власному керівництву;
- історичні події, регіональні відмінності, що виникли внаслідок історичного розвитку території сучасної України, традицій українського народу;
- дисидентський рух та його наслідки для політичного розвитку УРСР;
- настрої інтелігенції, активна участь представників інтелігенції в політичному процесі.
- особлива роль у цьому періоді належала поколінню «шістдесятників», яке домінувало і при владі, і в опозиції.
6. Процес формування політичної еліти незалежної Україні можна умовно поєднати з періодами зміни політичної еліти, тобто з виборами, що відбувались протягом 1991 2009 років.
Таким чином перший період становлення політичної еліти України пов'язаний із періодом президентства Леоніда Кравчука, якому характерні такі особливості: у політичній еліті України поступово почався процес зміни поколінь, який відбувався дуже повільно, але хід політичної боротьби доводив його неминучість; політична еліта, незважаючи на всі свої еволюційні процеси, значною мірою зберегла риси еліти регіональної, несамостійної, виконавчої, а в її трансформації домінували тенденції наступності; в Україні гостро виявилася історично закономірна нестача «внутрішніх» резервів, практично повна відсутність можливості рекрутування членів політичної еліти ззовні (з-поза меж партійно-господарської номенклатури УРСР). В Україні було у дивовижний спосіб поєднано риси двох різних способів рекрутування; еліта набула рис консолідованої, вона поєднала представників колишньої влади та колишньої опозиції на основі ідеї незалежності та виживання у системі і витіснила радикальні частини двох колишніх таборів; політична еліта не змогла подолати численні перешкоди на шляху до свого самодостатнього розвитку: вказані вище «пакт» і «консенсус» від початку мали ситуативний характер (це добре буде видно в подальшому), які перестали існувати вже після першої зміни обставин.
Другий період становлення української політичної еліти пов’язаний з першим строком президентства Президента Леоніда Кучми, та березневими парламентськими виборами 1998 року. Цей період характеризується такими особливостями структурних змін у політичній еліті України: остаточно було сформовано інституційні основи української держави, а саме: прийнято Конституцію та посилено судову гілку влади завдяки створенню Коституційного суду, крім цього, істотно змінилося економічне підгрунтя існування будь-якої еліти через хоча й недостатньо ефективне, проте постійне впроваджування ринкових механізмів у економіці, символом якого стала відносно стабільна валюта (гривня); у політичній еліті України продовжився процес зміни поколінь, який проходив із різною інтенсивністю, але спричинив появу в еліті вкрай малочисельних раніше прошарків технократів, професійних управлінців і бізнесменів, які поступово набирали значної ваги. Одночасно зменшувався дуже потужний колись прошарок вихідців із колишньої партійно-господарської номенклатури УРСР; політична еліта, незважаючи на всі еволюції, значною мірою набула самодостатнього і майже довершеного виду, позбувшись рис політичної еліти із якостями радянських часів (виконавчості та провінційності). У її трансформаціях перестали домінували тенденції наступності, а зявилися рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі; основою для консолідації почали ставати принципово інші моменти, зокрема утримання влади, майбутні перемоги на виборах та лобіювання інтересів певних бізнес-структур;
Третій період становлення української політичної еліти пов’язаний з другим строком президентства Леоніда Кучми, а разом з ним, перемогою прихильників збереження влади, розвитку бізнесу і стабільності у розвитку завдяки гарантуванню власної ролі та місця у ньому. Цей період становлення політичної еліти України характеризується такими особливостями: остаточно було визначено шлях оновлення, реструктуризації та існування політичної еліти України, вона набула сформованих та формально окреслених рис; у політичній еліті України продовжувався процес зміни поколінь, який пройшов найскладніший відрізок свого шляху. В ній остаточно утвердилися стани технократів, професійних управлінців і бізнесменів, які набрали достатньої значущості. Серед інших прошарків слід виокремити ідейну, комуністичну опозицію (програла все, що могла) і неідейну, на зразок канівської четвірки, опозицію борців за владу. Крім цього, залишилися націонал-демократи і споріднені з ними сили, що продовжували перебувати в стані внутрішніх суперечностей і роздумів про ставлення до влади; політична еліта сформувала свій самодостатній і самовпевнений образ. В її трансформаціях тенденції наступності лідерів змінилися на тенденції наступності команд, раніше рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі замінили такі ж рівноцінні тенденції підбору кадрів для досягнення певної мети і, відповідно, різких змін у методах діяльності та особовому складі; на цьому етапі особливо яскраво виявилися тенденції вождизму, клієнталізму, непотизму і трибалізму у своїй суто українській яскравості і надзвичайній помітності порівняно з попоредніми етапами, де вони теж були, але виявлялися інакше.
Четвертий період становлення української політичної еліти пов’язаний з президентством Віктора Ющенка, політична еліта цього періоду найчастіше активізувала свою поведінку під час передвиборчих кампаній, або під час ротації уряду. У більшості випадків представники політичної і владної еліти засвідчили неспроможність чітко і послідовно артикулювати свої позиції стосовно внутрішньої і зовнішньої політики держави, вибудувати і відстоювати систему національних пріоритетів. У своїй масі суб’єкти політики все ще є відстороненими від громадськості - культура прийняття політичних рішень майже виключає участь у них громадянського суспільства, переважно усі рішення приймаються на елітарному рівні. Також характерною ознакою політичної поведінки «перехідної» еліти стали нетерпимість до політичних опонентів та опозиційних сил, навіть, якщо вони діють в рамках закону. Зважаючи на темпи соціальних змін останніх років, Україні доведеться долати вельми складний шлях залучення до співтовариства розвинених демократичних держав. І на цьому шляху, мабуть, треба буде вирішувати найголовніше завдання реформування: створення в суспільстві атмосфери довіри новим політичним та економічним інститутам і соціальним верствам, що виникли останніми роками, але поки що не набули потрібного для успіху реформ суспільного статусу, престижу та авторитету.