ІНТЕРАКЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДИ : ИНТЕРАКЦИЙНА ПСИХОЛОГИЯ ВЛАСТИ

Краткое описание

Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ

ІНТЕРАКЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДИ

Київ 2005

З М І С Т
В С Т У П...................................................................................................................................... 6
РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ВЛАДИ....................................................... 11
1.1. Змістові характеристики влади в просторі функційних дихотомій.......................... 11
1.2. Символіка внутрішнього і зовнішнього в мотивації влади...................................... 22
1.3. Домінантна і підпорядкована позиції увладно-підвладній взаємодії....................... 42
Резюме.......................................................................................................................................... 62
РОЗДІЛ 2. ІНДИВІДУАЛЬНА СУБ’ЄКТНІСТЬ У СИМВОЛІЧНО-
ДИСКУРСИВНОМУ ПРОСТОРІ ВЗАЄМОДІЇ ............................................................64
2.1. Індивідуальна суб’єктність та інтерсуб’єктивність:
ціліснийдискурсіснування...................................................................................................... 64
2.2. Сенсо-символічна природа інтерсуб’єктної взаємодії................................................. 83
2.3. Узалежнення і впорядкування як провідні дискурси
інтерсуб’єктноївзаємодії........................................................................................................ 112
Резюме........................................................................................................................................ 140
РОЗДІЛ 3. СОЦІЯЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ
ІНТЕРСУБ’ЄКТНОЇ ВЗАЄМОДІЇ...................................................................................... 143
3.1. Внутрішньоіндивідні та особистісні передумови інтерсуб’єктноївзаємодії.......... 143
3.2. Зовнішньо-ситуаційні та міжособові чинники інтерсуб’єктноївзаємодії.............. 152
3.3. Інтерсуб’єктна взаємодія як джерело соцієтальної структури................................ 172
Резюме........................................................................................................................................ 193
РОЗДІЛ 4. КРАТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ОСОБИСТІСНОГООНТОГЕНЕЗУ............. 195
4.1. Владо-підвладні стосунки як чинник формування дитячоїособистости.............. 195
4.2. Владно-підвладний зміст соціялізаційних впливів матері, батька
та інших членів сім’ї............................................................................................................... 219
4.3. Реалізація кратологічного циклу на окремих етапах
особистісного онтогенезу........................................................................................................ 230
4.4. Символізаціня батьківської влади............................................................................... 258
Резюме........................................................................................................................................ 263

РОЗДІЛ 5. ВЛАДНО-ПІДВЛАДНІ АСПЕКТИ СТАТЕВОРОЛЬОВОЇ
ІҐЕНДЕРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ................................................................................................... 266
5.1. Співвідношення владно-підвладних і ґендерно-статеворольових
характеристик статево значущої взаємодії........................................................................ 266
5.2. Владно-узалежнювальне значення статевої ідентичности....................................... 276
5.3. Владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого.................................................. 290
5.4. Інтеракційно-кратологічний зміст маскулінности і фемінінности.......................... 301
Резюме........................................................................................................................................ 313
РОЗДІЛ 6. ІНТЕРАКЦІЙНА ПРИРОДА
ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНОГОБУТТЯ........................................................................... 316
6.1. Біопсихічні та психофізичні основи ідеологічного залучення.................................. 316
6.2. Авторитет особи як джерело ідеологічного відображення дійсности..................... 334
6.3. Зародження спільних ідей у внутрішньогруповій взаємодії.................................... 348
6.4. Інтеракційне підґрунтя ідеологічного трансцендування.......................................... 372
6.5.Самовизначенняособивпросторіміжвладоюідеології
таіндивідуальною свободою................................................................................................. 394
6.6. Соціяльно-психологічна природа політичної влади.................................................. 411
Резюме........................................................................................................................................ 432
З А К І Н Ч Е Н Н Я................................................................................................................. 438
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................................ 447

В С Т У П
Серед усіх чеснот і вад людської натури найпомітнішими” є статевий потяг і прагнення влади, що іноді прямо й відверто, а частіше опосередковано й завуальовано претендують на провідні позиції в мотивації поведінки. На те й існує наука психологія, аби збагнути зміст усіляких маскувань і розкрити людям очі на їхню справжню суть.
Колись за статевий потяг узявся З.Фройд, який звільнив його від тисячолітніх заборон і дозволив” людям бути сексуальними істотами. Двадцяте століття великою мірою минуло під знаком сексуального розкріпачення людської цивілізації. Сексуальна революція (як і кожна революція) змінила спосіб життя мільйонів людей, породивши водночас силу-силенну нових проблем.
Сьогодні більшість із нас не боїться й не соромиться зізнаватися, що має сексуальну потребу, відчуває сексуальні переживання, може і хоче отримувати сексуальне задоволення. А дехто навіть хизується своїми сексуальними уподобаннями. Невідомо лише достеменно, чи стало людство від цього щасливішим.
Інакше склалося з владою. Вона й досі успішно маскується під брендами любови і ненависти, шляхетности і ницости, еґоїзму та альтруїзму тощо. Прагнення влади теж мало свого провісника в психології А. Адлера, який намагався переконати людство в тому, що найбільшу проблему становлять не сексуальні потреби, а почуття нижчости, зумовлене переживанням своєї справжньої чи позірної гіршости від інших людей, у тому числі й у сексі. Й острах перед таким порівнянням не на свою користь спонукає домагатися компенсації через здобуття влади над іншими дитиною чи батьком-матір’ю, чоловіком чи дружиною, коханцем чи коханкою, сусідом чи колеґою з праці, вечірковим товариством чи цілим народом.
Звернімо увагу: люди більш чи менш охоче прийняли вчення Фройда і визнали, що хочуть сексу, але як же неохоче погоджуються з Адлером у тому, що хочуть також або й насамперед влади.
У багатьох психологічних і соціологічних концепціях поняття влади розглядається як центральне, базове, таке, із якого виводяться інші категорії, що перебувають у залежній від категорії влади позиції [Кравченко, 1989а; Мшвениерадзе, 1989; Wiatr, 1977]. Особливо характерним це було для наукових розробок ХХ ст. Б.Рассел пропонував розглядати владу як фундаментальне пояснювальне поняття, що об’єднує всі соціяльні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці (див. [Хекхаузен, 1986, c.307]). Г.Яворська зазначає, що наприкінці ХХ ст. поняття влада, авторитет разом із ціннісними орієнтаціями та наставленнями визначають маґістральні напрями розвитку соціяльної теорії [Яворська, 2000, с. 97].
Основною підставою для таких міркувань є те, що владно-підвладні співвідношення пронизують усі людські стосунки, постають як їхня істотна й невід’ємна характеристика. У кожному випадку міжлюдської взаємодії більш чи менш виразно простежується намагання її учасників певним чином зумовити фізичну, психічну, соціяльну активність партнерів. Водночас слід застерегти, що не в усіх варіянтах взаємодії владно-підвладні співвідношення становлять її сутність, є визначальними й провідними. Проте в одних випадках це справді так, а в інших владні характеристики взаємодії бодай якоюсь мірою нюансують її психологічний зміст.
На рівні категоріяльних узагальнень влада насамперед співвідноситься з категорією залежности в її широкому значенні, близькому до категорій зв’язок”, відношення”. Якщо владний, або кратичний” (грец. ксЬфпт влада), зміст взаємодії перебуває на периферії її психологічного аналізу, то категорії влади і залежности можуть уживатися як синоніми. З логічного погляду, проте, більш виправданим є таке розуміння їх, коли залежність розглядається як родова щодо влади категорія. Влада натомість (або владно-підвладні відношення) має місце тоді, коли учасники процесу взаємодії хоч би щонайменше стають її суб’єктами, коли більш чи менш істотним для взаємодії є вияв і залучення суб’єктностей її учасників. Саме в такому разі влада набуває статусу змістової характеристики взаємодії, яка водночас виявляється взаємодією інтерсуб’єктною.
Чи не найбільшого патосу категорія влади набула в концепції Ф.Ніцше, який майже ототожнював самй існування з волею до влади. Цю волю він розумів як ненаситнй прагнення до вияву або застосування влади, користування з неї як творчий інстинкт [Ницше, 2000, c. 794799, 865, 883]. Такий панкратизм мав і має дотепер чимало послідовників: владу називають фундаментальним аспектом процесужиття [Мэй, 2001, с. 118]], розуміють максимально широко, ототожнюючи з поняттям залежности [Холл, 2001, c. 188], трактують як ”розчинену” в суспільстві, де вона належить усім разом і нікому зокрема [Ильин, Мельвиль, 1997], розглядають як справжнє й неминуче джерело стосунків між людьми [Московичи, 1998, c. 282], визнають за загальний інтеґратор безлічі доконечних людських тенденцій [Каверин, 1991, с. 1920].
Як залежність влада існує всюди. Вона об’єднує між собою всі об’єкти й явища і є невід’ємним атрибутом їхньої взаємодії. Те саме можна сказати й про владу в людському середовищі. Вона й трактується найчастіше як категорія зв’язку між людьми [Грошев, 2000; Кейзеров, 1973, с. 14; Пістрий, 1998; Пролеєв, 1999]. І в такому розумінні владу не слід розглядати як суто політичну, бо політична влада лише окремий варіянт вияву владно-підвладної взаємодії.
У контексті окресленої проблемности категорії влади увиразнюється така її атрибутивна характеристика, як актуалізація і залучення суб’єктности учасників взаємодії. Відношення влади, у яких жодним чином не присутні, не виявляються суб’єктності, перестають бути власне кратичними. Коли ж ідеться про наявність несформованої або неповноцінної суб’єктности, то можна говорити про прото- або квазікратичні відносини. Брак суб’єктного залучення робить владно-підвладні відносини простими відношеннями залежности в широкому розумінні, позбавляє їх психологічного змісту.
Суб’єктне залучення стає можливим тільки в умовах спільно-взаємної занурености суб’єктів у специфічні дискурси інтерсуб’єктної взаємодії взаємодії, у межах якої і завдяки якій найістотніше породжуються, виявляються та утверджуються владно-підвладні ставлення, взаємини, стосунки, відносини. З’ясуванню таких процесів і було присвячено проведене теоретичне дослідження, об’єктом якого стала інтерсуб’єктна взаємодія, а предметом індивідуально- і соціяльно-психологічні закономірності виникнення, поставання та утривалення владно-підвладних співвідношень між суб’єктами учасниками інтерсуб’єктної взаємодії.
Дослідження мало на меті з’ясувати й пояснити соціяльно-психологічну, інтерактивну природу зародження, розгортання й утвердження в людській спільноті різноманітних владно-підвладних відношень, зміст і ступінь їхнього впливу на структурування людських стосунків, взаємин і ставлень у найзначущіших сферах соціяльного співжиття.
У ході вивчення визначеної проблеми ставилися й розв’язувалися такі основні завдання:
· аналіз психологічної структури влади, виявлення змістових характеристик і мотиваційних джерел владно-підвладної взаємодії;
· вивчення дискурсивної природи інтерсуб’єктної взаємодії, розгляд співвідношень індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єктивних властивостей психологічного простору особи;
· дослідження внутрішніх і зовнішніх передумов та чинників інтерсуб’єктної взаємодії, з’ясування інтеракційних особливостей породження соцієтальної структури;
· окреслення владно-підвладних параметрів особистісного поставання;
· з’ясування психологічного змісту владно-підвладних залежностей у сфері міжстатевої взаємодії;
· визначення соціяльно-психологічних характеристик ідеологічного відображення дійсности, розкриття інтеракційної природи політичної влади.
Виняткова внутрішня і зовнішня складність досліджуваного предмету спонукає відмовитися від виразного преферування тільки однієї методологічної позиції. Продуктивним, натомість, виявляється поєднання основних положень окремих психологічних теорій у межах інтеракційної парадигми. Опора на неї забезпечує більш чи менш еклектичному підходові серйозне наукове підґрунтя, у певний спосіб виправдовує методологічну всеїдність, надаючи їй характеру теоретичної всебічности.
Аналіз провідних науково-психологічних концепцій дав підстави виділити основні групи положень, зміст яких є істотним для розгляду кола досліджуваних проблем.
Насамперед ідеться про соціяльно-психологічну природу влади. Тут головну увагу звернуто на психологічний зміст прагнення влади в структурі особистісної мотивації (А.Адлер), біопсихічні передумови соціяльного контролю (М. Фуко), психологічну суть механізмів соціяльного впливу (Ф.Зимбардо, М.Ляйппе), місце влади в системі соціяльно-політичних відносин (Є. Вятр).
На розуміння джерел індивідуальної суб’єктности визначальний вплив справляють інтраіндивідні, інтерперсональні та дискурсивні підходи. До першої групи належать ідеї Ф. Ніцше про ірраціонально-волюнтаристську природу буття, З.Фройда про несвідомі джерела мотивації та захисні механізми поведінки, К.Юнґа про зміст колективного несвідомого, К.Абульханової-Славської про статус людини як суб’єкта психічної активности, В. Татенка про субстанційні інтуїції в онтогенетичній структурі суб’єкта.
Інтерперсональні парадигми найвиразніше втілено в положеннях соціяльно зорієнтованого психоаналізу К. Горні (соціяльно-культурні чинники невротизації), В.Райха (сексуально-енергетична природа поведінки), Г.Саллівана (особистість як інтерперсональна структура), Е.Фромма (прагнення залежности і страх перед індивідуальною свободою), Е.Ериксона (психосоціяльний розвиток індивіда), Р.Столороу, Б.Брандшафта і Дж. Атвуда (інтерсуб’єктивний зміст психоаналізу).
Дискурсивно-постструктуралістські погляди на суб’єкта відстежено в концепціях Ж. Лакана (семіотичний суб’єкт у дискурсивному просторі), М.Фуко (дискурс влади над тілом), Н. Каліної (лінґвістичний психоаналіз).
У розгляді закономірностей розвитку і саморозвитку індивідуального суб’єкта, особи, особистости використано думки про визначальний вплив вражень і переживань раннього дитинства (З. Фройд, А. Адлер, К.Горні, Г.Салліван), про психологічний зміст вікових етапів і криз (Л. Виготський, Е.Ериксон, Ж.Піяже), особистісного онтогенезу (О.Ткаченко) та саморозвитку індивідуального суб’єкта (В.Татенко), про людину як активного суб’єкта самотворення (С.Рубінштейн) і нададаптивної активности (В. Петровський), про екзистенційне переживання сенсу буття (М. Гайдеґґер), про прагнення самоактуалізації (А. Маслоу), про вчинок як моральне діяння (М. Бахтін, В. Роменець).
Аналіз психологічного змісту індивідуальної інтерпретації дійсности спирався на механізми герменевтичної інтерпретації (Г. Ґадамер, П. Рикер, Н.Чепелєва), інтерпретативне розуміння взаємно скерованих індивідуальних дій (М.Вебер), діяльнісне тлумачення значення і сенсу (О.Леонтьєв, Д.Леонтьєв), психосемантичне бачення структури свідомости (В. Петренко).
Найвагоміші ідеї вивчення індивідуально-феноменологічного контексту людського існування ґрунтуються на вченнях Е. Гуссерля про феноменологічну редукцію, М.Мерло-Понті про феноменологію сприймання, З. Фройда про символічне задоволення потреб, К.Левіна про життєвий простір і психологічне середовище особи, С.Рубінштейна про єдність свідомости і діяльности, Т. Титаренко про життєвий світ особистости, А. Тхостова про межі суб’єктности.
Джерела, структура й механізми людської взаємодії аналізувалися в руслі концепцій колективної рефлексології (В. Бехтерєв), індивідуально усвідомлених (М. Вебер) і соціяльно структурованих (Т. Парсонс) дій, символічної взаємодії (Дж.Мід, Г.Блумер, Т.Шибутані) та обміну (Ж.Бодріяр), діялогічної природи особистісного і міжособового буття (М.Бахтін, М. Бубер), транзакції Еґо-станів (Е. Берн), соціяльної перцепції (О.Бодальов).
Проблема колективної суб’єктности розглядалася крізь призму положень про особливості масової поведінки (Ґ.Лебон, Ґ.Тард) та свідомости (З. Фройд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Б. Грушин), зміст колективних (Е.Дюркгайм) і соціяльних (С. Московічі) уявлень, дискурсивний характер соціяльних явищ (М.Фуко), про природу колективного суб’єкта (А.Брушлинський), суб’єкта спільної діяльности (Д.Леонтьєв) та соцієтальної психіки (О. Донченко).
У з’ясуванні колективно-феноменологічних аспектів проблеми влади використовувалися ідеї З.Фройда (психоаналітичне трактування культури), Е. Гуссерля (інтерсуб’єктивність людського світу), С. Франка (осягання позамежного), Л. Виготського (знаково-символічна пр

Список литературы

З А К І Н Ч Е Н Н Я

Про владу в психологічно достеменному розумінні слова йдеться тоді, коли має місце взаємне виявлення і залучення індивідуальних суб’єктностей. Найістотнішими характеристиками активізації індивідуальної суб’єктности в процесі інтерсуб’єктної взаємодії є розподіл на основі зовнішніх і внутрішніх, онтичних і соцієтальних, структурних і функційних параметрів.
Стосунки між людськими суб’єктами, що виникають у процесі інтерсуб’єктної взаємодії, завжди наповнені владно-підвладним змістом і виявляються, відтак, стосунками владно-підвладними.
Психологічно достеменною, справжньою” владою є здатність одного суб’єкта впливати на стани і дії іншого суб’єкта, зумовлювати їх. У зв’язку із цим визначальною є не наявність об’єктивних владних ресурсів і спроможностей, а психологічне посідання влади, взаємна суб’єктивна оцінка владних засобів і можливостей учасниками взаємодії.
Завдяки владному впливові інших осіб індивідуальний суб’єкт набуває здатности рефлексувати свою суб’єктність, усвідомлювати наявність та переживати змісти власної інтрасуб’єктности і трансцендентальности, набуває здатности володіти світом і собою у світі, прагнути і водночас уникати індивідуальної свободи, постійно повертаючись до психологічно комфортного протосуб’єктного існування.
Прагнення влади як диспозиційна особистісна характеристика виникає й формується на основі та в межах інтерсуб’єктної взаємодії. Воно завжди становить двоєдину цілісність двох тенденцій ­­­­­­­­­ домінувати і підпорядковуватися.
Процеси пристосування середовища до індивідуальних потреб і самого індивіда до вимог середовища, які завжди мають місце в життєдіяльності окремого суб’єкта, під впливом інтерсуб’єктних відображень трансформуються в потребу й здатність домінувати і потребу й здатність підпорядковуватися.
Особистісний і світоглядний розвиток індивідуального суб’єкта ґрунтується на початковому відображенні базальних особливостей індивідуального буття під впливом інтерсуб’єктної взаємодії. Таке відображення поступово ускладнюється й урізноманітнюється.
Залучення індивідуального суб’єкта до інтерсуб’єктної взаємодії проходить багато рівнів, на кожному з яких цьому суб’єктові притаманний певний диспозиційний статус та основний спосіб перебування у світі. На онтично-активаційному рівні це організм і наявність; на активаційно-мотиваційному первісний суб’єкт і присутність; на мотиваційно-значеннєвому соціопсихічний індивід і співдія; на значеннєво-сенсовому суб’єкт діяльности і дія; на сенсо-символічному індивідуальність і вчинок; на символічно-інструментальному бктор і соціяльна роль; на інструментально-результативному рівні партнер і співпраця.
Перші два з перелічених рівнів можна охарактеризувати як доособові, три наступні як власне особові, а два останні як над- або позаособові. На доособових рівнях інтерсуб’єктна взаємодія вводить індивідуального суб’єкта у світ соціяльних значень. На особових рівнях індивідуальний суб’єкт переходить від опанування стандартно-типових значень до набуття індивідуально-неповторних, творчих здатностей. На позаособових рівнях інтерсуб’єктна взаємодія виявляється дедалі менш суб’єктною, а більш конвенційною.
Істотною кратологічною характеристикою процесу соціялізації людського індивіда є обов’язковість підлягання дитини соціялізаційним впливам. Без такого підлягання дитина досягає рівня лише психофізичного індивіда без жодних ознак соціяльности. Особистісний розвиток дитини має щодо неї до певної міри примусовий характер, вона мусить включатися в соціялізаційний дискурс взаємодії з дорослими особами, а відтак розвиватися в певному напрямі, який їй фактично пропонує, забезпечує і нав’язує найближче соціяльне оточення.
Дорослі особи, насамперед батьки, виявляють і здійснюють притаманну їм потенційну психологічну владу над дитиною. Ця влада реалізовується шляхом залучення дитини до ціннісно-символічного дискурсу взаємодії, дитяча суб’єктність опиняється в просторі спільної з дорослою особою суб’єктности. Тільки в цьому просторі вона початково й існує у формі пробуджуваної й постаючої суб’єктности. У такий спосіб відбувається процес первісної соціялізації як початкове підпорядкування дитини соціяльним впливам, її входження в інтеракційний дискурс первинного узалежнення від них.
У цьому процесі дитина не перебуває на пасивній позиції, а активно включається в соціялізаційний дискурс, шукає контакт із джерелами соціяльних впливів і, залежно від характеру взаємодії з їхніми носіями, займає й домінантну, і підпорядковану, а найчастіше домінантно-підпорядковану позицію, набуваючи відповідного досвіду владно-підвладної взаємодії.
Має місце істотна взаємна зумовленість і значущість владно-підвладних і статеворольових характеристик особистости та міжособових стосунків. Слід, проте, визнати принципову первинність владно-підвладних параметрів індивідуальної суб’єктности порівняно із статеворольовими, з ознаками мужности-жіночности.
І владно-підвладні, і статеворольові характеристики формуються й визначаються в процесі інтерсуб’єктної взаємодії. І вже на найраніших етапах уходження дитини в соціяльне середовище мають місце принципово неоднакові умови статеворольового і владно-підвладного формування хлопчиків і дівчаток. Головна відмінність полягає в різній послідовності ідентифікації хлопчиків і дівчаток з особою своєї і протилежної статі. Початкова ідентифікація з матір’ю і пізніша із батьком спричиняють порівняно комфортніші умови раннього формування дівчачої особистости і більш суперечливі, а відтак і проблемніші хлопчачої.
У впливах на дитячу особистість постійно конкурують чоловіча і жіноча версії реальности. Проте визначальнішою є конкуренція версій, що надходять до дитини від психологічно сильніших і слабших, більш і менш значущих для неї осіб. Частіше переважання чоловічої версії у впливі на дитину пояснюється не статеворольовими перевагами чоловічої статі, а її сильнішими соціяльними позиціями.
Такий результат зазвичай випливає з усталених у суспільстві стереотипів, згідно з якими чоловічій статі приписується функція домінування, а жіночій підпорядкування. Зміст і перебіг інтерсуб’єктної взаємодії показують, що насправді ступінь домінування і підпорядкування обох статей є приблизно однаковим, натомість мають місце різні форми їх. Ці форми виникають та утверджуються відповідно до сфер активности, у яких традиційну перевагу має та чи та стать. Відтак у суспільстві утвердилися ґендерно-кратичні стереотипи чоловічої і жіночої особистости й поведінки.
Відоме положення про жіночну природу натовпу слід переформулювати в ракурсі визнання пріоритетної актуалізації підвладно-узалежнювальних механізмів інтерсуб’єктної взаємодії, що й зумовлює ілюзію жіночності, тоді як має радше йтися про спосіб колективно-інтерактивного підпорядкування.
Психологічна стать формується на основі природжених статевих особливостей індивіда, а проте ці особливості, аби реалізуватися і стати характеристиками психологічної статі, мають розвинутися й утвердитися під впливом оцінок оточення, стати об’єктом соціялізаційних чинників. Тільки через таку оцінку природжені особливості статі набувають суб’єктивної значущости і стають складовими статевої ідентичности.
Важливою причиною частої переоцінки значення статеворольових чинників порівняно з владно-підвладними є їхня вища суб’єктивна значущість. Особливо це проявляється в міжстатевому спілкуванні, де саме статеворольові особливості насамперед привертають увагу, тоді як у спілкуванні одностатевому дужче увиразнюються владно-підвладні характеристики. Тому в багатьох ситуаціях інтерсуб’єктної взаємодії особливої ваги набуває ступінь відповідности/невідповідности поведінки особи до статеворольових стереотипів, чим великою мірою зумовлюються ставлення до неї з боку оточення.
При цьому статево відповідні ознаки приймаються й заохочуються, а статево невідповідні відкидаються й витісняються. Відтак первісно притаманна людині полісексуальність постійно кориґується в бік одностатевої визначености психологічної статі та гетеросексуальних орієнтацій. Натомість нереалізовані, витіснені частини психіки, що не узгоджуються із статеворольовими стереотипами, перетворюються на глибинні сфери психічного, що існують затаєно й несвідомо і можуть оцінюватися, зокрема, як аніма чоловічої та анімус жіночої душі.
У цьому контексті полісексуальна людська психіка є нормальною лише потенційно, як і потенційно перверзною. Збочені з погляду соціяльної норми сексуальні орієнтації стають результатом раннього розвитку тих чи тих особистісних особливостей. Важлива роль у такому формуванні належить відображенню владно-підвладних співвідношень, а особливо це стосується гомосексуальности, у формуванні якої визначальними є схильності у сфері не конкретних сексуальних технік, а глибинних владно-підвладних узалежнень.
Провідними владними дискурсами інтерсуб’єктної взаємодії є первинне і вторинне узалежнення і впорядкування. Дискурс первинного узалежнення фіксує базальну єдність індивіда зі світом, становить чуттєво-емоційну основу взаємодії з іншими людьми. Дискурс вторинного узалежнення відображає вихід за межі індивідуальної чуттєвости, розбудову світоглядно-символічної особистісної сфери. Дискурс упорядкування означає раціонально-логічні намагання структурувати внутрішній і зовнішній світ особи, простір її стосунків з іншими людьми.
В аспекті особистісного поставання має місце іманентна кратологічна властивість інтерсуб’єктної взаємодії, що втілюється в циклічному чергуванні дискурсів: від первинного узалежнення через упорядкування до вторинного узалежнення і далі знову до узалежнення первинного.
Весь життєвий шлях особи структурується за одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятикратною і більше кратологічною циклічністю. Так, в одноразовому циклі дитинство найвиразніше характеризується первинним узалежненням, зрілий вік упорядкуванням, старість узалежненням вторинним, а в період дряхління має місце повернення до первинного узалежнення.
Найвиразніше в онтогенетичному розрізі проступає трикратний цикл, згідно з яким у немовляти переважає первинне узалежнення, у дитини ясельного віку упорядкування, під час кризи трьох років вторинне узалежнення, у дошкільному віці первинне узалежнення, у молодшого школяра упорядкування, під час підліткової кризи вторинне узалежнення, у юності первинне узалежнення, у зрілому віці упорядкування, у старості вторинне узалежнення, у період дряхління первинне узалежнення.
У статеворольовому аспекті інтерсуб’єктної взаємодії співвідношення кратологічних дискурсів утілюється в співвідношеннях характеристик фемінінности-маскулінности: фемінінні риси стають відображенням дискурсу первинного узалежнення, маскулінні дискурсу впорядкування, а дискурс вторинного узалежнення втілюється в комплексі андрогінности.
Усі три владні дискурси набувають утілення в змісті розмаїтих групових процесів. Можна, проте, говорити про відносне переважання первинного узалежнення на рівні інтерсуб’єктної взаємодії в малій групі, упорядкування у середній групі (організації), вторинного узалежнення у великій групі.
Ще один аспект функціювання кратологічних дискурсів інтерсуб’єктної взаємодії соціяльно-політичний, де вони набувають найвиразнішого відображення в соціяльно-психологічних функціях (іпостасях) політичної влади. Первинне узалежнення втілюється в патерналістсько-демагогічній іпостасі, яка означає справляння владою належної психологічної турботи про підданих, забезпечення їм достатнього психологічного комфорту. Упорядкування виявляється в прагматично-реґулятивній іпостасі, зміст якої визначається реґулюванням відносин у суспільстві. Вторинне узалежнення набуває форми маніпулятивно-паранояльних намагань керувати людськими стосунками та виробленням світоглядних цінностей.
Зіставлення кратологічних дискурсів узалежнення і впорядкування з основними позиціями учасників інтерсуб’єктної взаємодії домінуванням і підпорядкуванням дає підстави для виділення основних дискурсивних модусів-позицій учасників взаємодії: домінантного впорядкування, домінантного узалежнення, підпорядкованого впорядкування, підпорядкованого узалежнення.
Визначення взаємно спрямованих функцій владно-підвладного змісту інтерсуб’єктної взаємодії щодо індивідуального суб’єкта та індивідуального суб’єкта у дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії дає такий перелік: первинно-узалежнювальне домінування, первинно-узалежнювальне підпорядкування, упорядкувальне домінування, упорядкувальне підпорядкування, вторинно-узалежнювальне домінування, вторинно-узалежнювальне підпорядкування.
Якщо інтерсуб’єктній взаємодії іманентно притаманний владно-підвладний зміст, то так само й влада як соціяльно-психологічне явище завжди інтерсуб’єктивна. Влада є насамперед інтеракційною характеристикою людського буття, тобто результатом, породженням людських взаємин і стосунків, а вже потім (але й водночас) диспозиційною властивістю людської особи.
Прагнення влади загалом, як і намагання та здатність домінувати або підпорядковуватися зумовлюються інтерсуб’єктним змістом людського співжиття. Людська особа як суб’єкт владно-підвладних домагань формується під впливом інтерсуб’єктної взаємодії. Таке формування початково ґрунтується на задоволенні/незадоволенні первинних потреб через інтерперсональні ситуації, що виникають у просторі спільної активности дитини і дорослої особи та в широкому контексті соціяльної організації життєдіяльности.
І внутрішні спонуки, і зовнішні імпульси, аби вони набули належної суб’єктивної значущости, має бути відображено, оцінено і наповнено змістом в інтерсуб’єктивному просторі. Саме інтерсуб’єктна взаємодія забезпечує найбільш адекватне та, із людського погляду, єдино можливе поєднання індивідуально-особистісних і міжособових характеристик людського буття.
У процесі інтерсуб’єктної взаємодії її учасники взаємно один з одним ідентифікуються, відображають та означують змісти інтеракційних виявів, віддзеркалюють суб’єктність один одного, яка залучається та виявляється в просторі взаємодії. Саме в цьому просторі утворюється дискурсивно-сенсова основа спільної діяльности, формується спільний фонд колективних та індивідуальних значень і сенсів, взаємно виявляються, пристосовуються та усереднюються змісти психічного життя.
Особистісний сенс постає як індивідуально втілений продукт інтерсуб’єктної взаємодії. Із такої двоїстої індивідуально-інтерсуб’єктивної природи випливає його придатність бути інтеракційною основою соціяльного співбуття.
Постійний обмін змістами особистісних сенсів веде до вичленування сенсів спільних, на основі яких утворюються й формулюються спільні ідеї. Такі ідеї, своєю чергою, ще більше втягують, залучають індивідуальних суб’єктів до інтеракційних обмінів у просторі інтерсуб’єктної взаємодії.
Результатом безперервних інтерсуб’єктних взаємодій стає інтерсуб’єктивний світ прототип соцієтальної структури і водночас першооснова колективної суб’єктности, достеменне існування яких досягає найбільшої виражености в інтеракційно-феноменологічному дискурсі. Завдяки такій феноменологічності міжособовий спосіб буття індивіда набуває продовження в його трансперсональному світі, з одного боку, і забезпечує йому входження у світ транссоцієтальний із другого.
Завдяки інтерсуб’єктній взаємодії відображення дійсности людиною від самого початку є опосередковано-символічним. Через символічний характер відображення долається відносність зовнішнього і внутрішнього. Зовнішні стимули і внутрішні імпульси виявляються й поєднуються в символічному вираженні, зовнішнє і внутрішнє, безпосереднє та опосередковане заводяться в спільну знаково-символічну систему в межах індивідуального символічного простору.
Такий символічний характер притаманний і владно-підвладним дискурсам індивідуально-особистісного та міжособового буття. Суб’єкт, по-перше, символічно відображає стосунки домінування-підпорядкування, у які потрапляє в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, а по-друге, сам узалежнюється від набуваної знаково-символічної системи.
Символічне означення влади є виразним свідченням її несправжности”, позірности, умовности й відносности. Будь-яка влада завжди є лише символічною, є владою настільки, наскільки її символічно-владний зміст відображається суб’єктами взаємодії.
Відповідно у всіх інтерсуб’єктних стосунках особа домінує або підпорядковується, за суттю, символічно, орієнтуючись на змісти власної знаково-символічної системи. Виходить, що суб’єкт стає єдиним джерелом влади над самим собою. Тому будь-яку владу можна звичайно трактувати як таку собі прото-, квазі- або псевдовладу.
Яскравим прикладом символічно-позірної природи влади є її використання для долання почуття особистісної нижчости.
Інтерсуб’єктна взаємодія виявляється головним джерелом дійсности для суб’єкта, уявнює і формулює дійсність для нього. Саме в її межах та під її впливом суб’єктивне буття існує як герменевтична інтерпретація світу, читання життя як тексту”.
Символи, що закодовуються і розкодовуються в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, стають репрезентантами певних сенсів. А утворювані сенси постають перед суб’єктом у символічному вигляді. Дійсність, відтак, виявляється суб’єктивною сукупністю сенсів, що репрезентується символами.
Оскільки між символами і сенсами ніколи не буває цілковитої відповідности, то інтерсуб’єктна взаємодія завжди накидає індивідові певний стан дискурсивного напруження, надаючи його входженню у взаємодію постійної незавершености. Найістотнішим для суб’єкта результатом інтерсуб’єктивного відображення світу стає його (світу) індивідуальна модель. Суб’єкт, з одного боку, є автором такої моделі, а з другого перебуває під її владою, через неї і завдяки їй пізнає світ. Відтак інтерсуб’єктна взаємодія дедалі більше набуває характеру обміну індивідуальними моделями світобачення.
Таким чином, і в індивідуальному, і в міжособовому варіянтах відображення дійсности можна вести мову про владу над індивідуальним суб’єктом символіки власне індивідуальної, міжособової, ситуаційної, соцієтальної, універсальної. Ця влада виявляється психологічно тотальною, суб’єкт завжди перебуває під її впливом, керується її змістами.
Мабуть, єдиною сферою, де влада індивідуальної та соціяльної символіки істотно слабне й знімається, де, навпаки, увиразнюється символічна відносність владно-підвладних співвідношень, є сфера умовно-ігрової, творчої взаємодії. Це той варіянт взаємодії, коли залучені до неї суб’єкти самостійно та спільно творять нову символіку існування і співіснування.
У процесі інтерсуб’єктної взаємодії індивідуальні уявлення й фантазії, ставлення й наставлення проєкуються в міжособовий, інтерсуб’єктивний простір. У цьому просторі під впливом взаємодійних чинників вони підлягають абстрагувальній символізації і лягають в основу формування трансперсональних, транссоцієтальних, трансцендентних сфер індивідуального і соцієтального буття.
Індивід отримує широку світоглядну сферу, що виходить далеко за межі знання про безпосередньо відображувані реалії. Набуття такого світогляду виявляється для індивіда психологічно обов’язковим, а індивідуальна модель світу набуває ідеологічного характеру. Засвоєна й вироблена індивідом ідеологія стає знаряддям його індивідуальної інтерпретації світу, суб’єктивно спрямовує та озброює його, а водночас обмежує когнітивний і мотиваційний репертуар. Таким чином, можна говорити про специфічний владний вплив ідеології на її ж носія-суб’єкта.
Ідеологічна перейнятість зумовлює більш чи менш виражений ідеологічний еґоцентризм особи, яка неминуче відображає та оцінює дійсність крізь призму притаманних їй ідеологічних постав. Джерелом такої влади ідеології над особою є інтерсуб’єктна взаємодія, натомість субстратом сама індивідуальна свідомість суб’єкта ідеології.
Вершинним виявом владно-підвладних узалежнень у сфері ідеології стає для людини пошук сенсу життя, у якому втілюються її прагнення здобути владу над простором і часом життя, а в результаті чого вона, за суттю, цілком суб’єктивно вибудовує для себе сенс життя, виривається з полону давніших наставлень і стереотипів, але потрапляє в залежність від нових змістів.
Владі як соціяльно-психологічному явищу притаманна істотна тенденція містифікації, що має насамперед онтогенетично-інтеракційне пояснення. Задоволення первинних потреб у ранньому дитинстві відбувається в незрозумілий для дитини спосіб. Її спілкування з батьками характеризується такою собі магічною наповненістю, коли причинно-наслідкові зв’язки ніяк не усвідомлюються, але потреби задовольняються, через що взаємодія з батьками набуває для дитини магічно-містичного змісту.
Водночас неповне або недостатнє задоволення потреб штовхає дитину в бік задоволення їх у суто внутрішній, фантазійний спосіб, що лягає в основу ілюзорного відображення дійсности. Дійсність стає тим, що дитина сама для себе витворює у внутрішніх переживаннях.
З розширенням психологічного простору відображення дійсности через інтерсуб’єктну взаємодію раніше не зрозумілі причинно-наслідкові зв’язки стають для дитини дедалі прозорішими, але вже сформовані потреби та механізми магічно-містичного відображення зберігаються і потреба давати магічно-містичні пояснення поширюється на інші сфери психічного відображення, які суб’єкт почасти опановує, але які почасти залишаються для нього непізнаними.
Водночас має місце дальший розвиток потреби і здатности тікати від дійсности у світ фантазій створювати паралельну, вигадану дійсність. Ця дійсність, з одного боку, є виключним суб’єктивним продуктом самого індивіда, у межах якого він посідає виняткові авторські права й можливості, а з другого він сам підпорядковується правилам і можливостям вигаданої ним самим дійсности.
Фактично ця дійсність стає простором утілення владних домагань самого суб’єкта, як і його підвладних наставлень. В обох цих варіянтах магічно-містичного світобачення індивід удається до пошуку абстрактної влади. Його позиція осцилює між логіко-ідеологічним і релігійно-міфологічно-езотеричним світоглядними модусами.
Незалежно від переважання тої чи тої тенденції завжди має місце більш чи менш виражена світоглядна містифікація дійсности. Інтеракційний обмін містифікованими індивідуальними моделями дійсности веде до формування та функціювання в суспільстві різного роду соціяльних ілюзій. Фактично будь-яка суспільна ідеологія релігійна, філософська, політична тощо є варіянтом такої ілюзії.
Спільно-взаємне інтеракційне переживання впливів соціяльного оточення приводить до переживання позамежного як спільно визнаваної сакральної інстанції, що має магічно-священну владність над соціюмом та окремим індивідом. Такою владністю як атрибутивною властивістю наділяються транссоцієтальні і трансцендентні чинники індивідуального і соцієтального буття, що суб’єктивно поміщаються на межу пізнаного і непізнаного. Найтиповішою головною владною інстанцією стає Бог.
Інтерсуб’єктна взаємодія лежить в основі утворення соцієтальної структури, яке відбувається шляхом леґітимації та інституціялізації соціяльно виправданих, інтерактивно ефективних способів взаємодії. Важливим чинником такої інституціялізації, утривалення соцієтальної структури стають владно-підвладні співвідношення, що постійно виникають, повторюються та підтверджуються в дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії.
Первинною соціяльною формою таких співвідношень є взаємини дитини з батьками, авторитет яких стає прототипом усіх пізніших варіянтів соціяльної влади влади іншої особи, влади вождя, влади ідеології, влади соцієтальної структури.
Щоб стати ефективним, образ вождя має відповідати масовим потребам та очікуванням. При цьому масовою свідомістю легше відображаються соціяльно-політичні параметри поведінки та особистости вождя, натомість ґрунтовнішими, визначальнішими для прийняття/неприйняття його образу є глибинно-суб’єктні характеристики.
Примусової щодо особи сили набувають численні соцієтальні явища, такі як влада соціяльних норм, громадської думки. Ця влада є, за суттю, ілюзорною, але сприймається та переживається індивідом як цілком реальна. Вона ґрунтується на індивідуальній суб’єктивній інтерпретації сенсу й змісту норм та впливів, що надходять від оточення.
Підпорядковуючись таким нормам і впливам, особа як член суспільства конформується, влада соціяльних норм і приписів стає для неї анонімною, невидимою. Водночас на міжособовому та соцієтальному рівнях ці норми й приписи інституціялізовуються, і таке поєднання індивідуальної конформації і соціяльної інституціялізації становить соціяльно-психологічну основу формування соцієтальної структури.
Підпорядкування індивідуального суб’єкта соціяльним нормам, приписам, ідеям має щодо нього більш чи менш виражений тоталітарний характер, його суб’єктивне буття підпорядковується дотриманню таких норм і приписів або, навпаки, у нонконформістському варіянті їхньому нехтуванню та знецінюванню.
Щонайважливішим чинником залучення індивіда до соцієтальної структури є його ідентифікація з владою. Офіційна, державна, політична влада це варіянти влади соціяльної, результат інституціялізації соціяльних норм і приписів у процесі суспільної самоорганізації.
На найвищому рівні такої самоорганізації політична влада втрачає свій власне політичний характер і перетворюється на владу достеменно соціяльну доцільну соціяльну координацію самоорганізовуваного суспільства. Така суспільна координація і самоорганізація функціюють на мікро- і макросоціяльному рівнях груповому, організаційному та загальносуспільному, на кожному з яких тою чи тою мірою постають для індивіда як абстрагована від безпосереднього змісту інтерсуб’єктної взаємодії транссоцієтальна сила.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аардвег Ж. ван дер. Комплекс неполноценности у гомосексуалов // Человек и пол. Гомосексуализм и пути его преодоления. СПб.: Кайрос, 1998а. С. 115132.
2. Аардвег Ж. ван дер. Лесбиянство // Человек и пол. Гомосексуализм и пути его преодоления. СПб.: Кайрос, 1998б. С. 133137.
3. Абельс Х. Интеракция, идентификация, презентация. Введение в интерпретативную социологию. СПб.: Алетейя, 1999. 150 с.
4. Абраменкова В. В. Социальная психология детства в контексте развития отношений ребенка в мире // Вопр. психол. 2002. № 1. С. 316.
5. Абраменкова В. В. Половая дифференциация и сексуализация детства: горький вкус запретного плода // Вопр. психол. 2003. № 5. С. 103120.
6. Абрамян Л. А. О философских проблемах знаковой теории языка // Полигнозис. 2002. № 2. С. 7481.
7. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. М.: Мысль, 1991. 299 с.
8. Авермат Э. В. Социальное влияние в малых группах // Перспективы социальной психологии / Пер. с англ. М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. С. 504547.
9. Автономова Н. С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. М.: Наука, 1989. С. 256294.
10. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии: Пер. с нем. Вст. ст. А. М. Боковикова. М.: Фонд ”За экономическую грамотность”, 1995. 296 с.
11. Адлер А. Взаимосвязь между неврозом и остроумием // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997а. С. 231234.
12. Адлер А. Индивидуальная психология и психоанализ // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997б. С. 251271.
13. Адлер А. Индивидуальная психология как путь к познанию и самопознанию человека // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997в. С. 204230.
14. Адлер А. Краткие замечания о разуме, интеллекте и слабоумии // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997г. С. 241250.
15. Адлер А. Критические размышления о смысле жизни // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997д. С. 189195.
16. Адлер А. Наука жить // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997е. С. 7186.
17. Адлер А. Понять природу человека: Пер. Е. А. Цыпина. СПб.: Академич. проект, 1997ж. 256 с.
18. Адлер А. Психология власти // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997з. С. 235240.
19. Адлер А. Спасение человечества с помощью психологии // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997и. С. 196203.
20. Адлер А. Техника лечения // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. К.: Port-Royal, 1997к. С. 272282.
21. Адорно Т. Исследование авторитарной личности / Под общ. ред. В. П. Култыгина. М.: Серебряные нити, 2001. 416 с.
22. Акімова Л. М. Влада: деякі психологічні аспекти // Наукові праці МАУП / Редкол.: М. Ф. Головатий (гол. ред. ) та ін. Вип. 6: Соціально-психологічні проблеми вдосконалення управлінської діяльності. К., 2003. С. 3234.
23. Алексєєва М. І. Взаємодія батьків і дітей на різних стадіях життєвого циклу сім’ї // Психологічні проблеми навчання, виховання, активності та розвитку особистості: Матер. звітн. наук. сесії Ін-ту психол. АПН України (1011 лютого 1994 р. ). К., 1994. Ч. 1. С. 155163.
24. Алексєєва М. І. Взаємодія батьків і дітей в сім’ї як виховний чинник // Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних психологічних дослідженнях: Наук. записки Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. Вип. 20. Ч. 1. К., 2000. С. 2430.
25. Алюшин А. Л., Порус В. Н. Власть и политический реализм” (поведенческие концепции власти в политической науке США) // Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. М.: Наука, 1989. С. 95127.
26. Амельченко Н. Міф та нація переплетення філософського та політичного дискурсів // Філос. думка. 2003. № 6. С. 5075.
27. Андреева Г. М. Социальная психология. М.: Аспект-Пресс, 2001. 376 с.
28. Андреева Г. М. Образ мира в структуре социального познания // Мир психол. 2003. № 4. &nda