ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНИЙ СТАН ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ: КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ : ГЕНЕЗИС И СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ постмодернистской СОЦИОЛОГИИ: КРИТИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ

Краткое описание

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЩЕРБИНА ВІТА ВІКТОРІВНА

ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНИЙ СТАН ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ
СОЦІОЛОГІЇ: КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Наукові консультанти:
доктор соціологічних наук, професор
Скідін Олег Леонідович;

доктор соціологічних наук,
старший науковий співробітник
Мартинюк Ігор Орестович

Запоріжжя – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ПЕРИПЕТІЇ СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНУ 17
1.1. Внутрішні суперечності модерну як світогляду,
технології мислення й соціального праксису 21
1.2. Модерністська (“внутрішня”) критика модерну 35
1.3. Модерний раціоналізм як підґрунтя класичних
ідеологічних концепцій 53
Висновки до розділу 1 71
РОЗДІЛ 2. КРИЗА МОДЕРНУ І СТАНОВЛЕННЯ 75
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ 75
2.1. Об’єктивні передумови й суб’єктивні наслідки
зростання суперечностей модернізації 76
2.2. Криза екзистенціальних засад особистості
як наслідок глобальної модернізації суспільства 90
2.3. Постмодерністські мотиви класичної соціології 109
2.4. Постмодерністський профіль сучасної соціології 126
Висновки до розділу 2 141
РОЗДІЛ 3. ПРЕДМЕТНО-КОНЦЕПТУАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ 145
ПОСТМОДЕРНІЗМУ 145
3.1. Понятійно-термінологічний апарат
постмодерністської соціології 145
3.2. Ідейно-методологічні передумови 164
3.3. Постмодерністська концепція соціогрупової
структури суспільства 181
3.4. Постмодерністська концепція соціальної дії 203
3.5. Теоретичні засади постмодерністської
загальної соціології 217
3.6. Постмодерністська соціополітологія,
інтерпретація політичної взаємодії 234
Висновки до розділу 3 253
РОЗДІЛ 4. ПОСТМОДЕРНІЗМ У КОНТЕКСТІ ІНШИХ 259
НАПРЯМІВ СОЦІОЛОГІЇ 259
4.1. Постмодернізм versus неомарксизм 259
4.2. Постмодернізм versus історичний акціоналізм 276
4.3. Постмодернізм versus структурний фукціоналізм 296
Висновки до розділу 4 318
ВИСНОВКИ 321
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 329
ДОДАТОК 347

ВСТУП

Актуальність теми. Необхідність історико-теоретичного осмислення новітніх течій соціологічної думки, що фігурують у науці під загальною назвою “постмодернізм”, викликана, з одного боку, підвищенням у сьогоденному соціумі динамічності й розмаїтості соціально-економічних, соціально-політичних, соціально-культурних, соціально-технічних і соціально-екологічних процесів; зростанням ролі саморегуляції й самоорганізації, рівня прагматизму та індивідуалізму, що зумовлює попит у теоретичних побудовах, які дають змогу адекватно пояснювати сучасні соціальні процеси. З іншого – здійснення теоретичної рефлексії щодо постмодернізму є затребуваним з погляду критичної оцінки його претензій на спроможність подолання кризи, що існує в суспільних науках, оскільки розроблені дотепер теоретико-методологічні підходи вже не здатні забезпечити адекватного пояснення суспільних трансформацій, що тривають. З огляду на наявність серйозних методологічних суперечностей і наукових дискусій стосовно розуміння шляхів подолання онтологічного, гносеологічного та епістемологічного розриву між розвитком реального світу і його теоретико-соціологічною інтерпретацією, критичний аналіз постмодерністського підходу, досить популярного серед сучасних учених, тим паче видається своєчасним і доцільним.
Керівництво держави та рядові виконавці до цього часу не мають достатньо чіткого уявлення про придатну модель капіталізму, втілення якої повинно стати результатом суспільних трансформацій в Україні. Саме концепції постмодернізму досить аргументовано обґрунтовують думку, що капіталізм як соціальна організація суспільства вже вичерпав або вичерпує свій історичний потенціал, розкрив закладені в нього соціотворчі потенції та сходить на маргінес соціального розвитку. У такому разі важливо уникнути копіювання вчорашнього дня історії та будувати сучасну й перспективну модель суспільного устрою.
Навіть якщо виходити з найоптимістичніших поглядів, нібито постмодерністи дещо категоричні у своїх висновках, а західна модель капіталізму ще має достатньо можливостей історичного поступу, виникає необхідність критичного аналізу їхнього розуміння сучасного капіталізму та оцінювання можливостей його експлікації в українські соціокультурні реалії.
До того ж такі визнані авторитети, як П. Бурдьє, Ю. Ґабермас, Е. Гідденс, А. Турен та інші, не поділяють алармістських настроїв постмодернізму, дотримуючись думки, що західний світ знаходиться в точці “пізнього” модерну, тобто суспільства, ще здатного хоч би до деякого розвитку.
Це дає підстави для ґрунтовного аналізу змісту існуючих концепцій та створює передумови для фіксації можливих змін (оскільки існування динаміки розвитку названі дослідники не заперечують). Є ряд учених, які вважають, що думки постмодерністів щодо “кінця історії” й повної деградації сучасного суспільства не варті уваги. Аргументи теоретиків потребують уважного дослідження й критичного аналізу, виходячи з тенденцій розвитку сучасних реалій.
Спроби визначити межу, яка розділяє добу модерну та постмодерну, а також виявити найбільш характерні риси постмодерного суспільства, притаманні працям З. Баумана, У. Бека, Д. Белла, Ж. Бодрійяра, Е. Гідденса, Р. Інглхарта, Ж.-Ф. Ліотара, С. Леша та ін.
До когорти західних дослідників, які ґрунтовно вивчають постмодерністську проблематику, насамперед, належать французькі мислителі Ж. Батай, Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар, Р. Рорті, Л. Тевено, М. Фуко; італійський філософ, письменник У. Еко; американський філософ Ф. Джеймісон та ін.
Критика постмодерної традиції відіграє важливу роль у виявленні її продуктивного змісту. Вона здійснюється багатьма представниками європейської філософії, серед яких у контексті нашого дослідження доцільно виокремити також критичний доробок З. Баумана, І. Валлерстайна, Ю. Габермаса, Н. Лумана.
Праці С. Беста, Ф. Джеймісона, Л. Іоніна, Д. Келлнера, П. Козловського, З. Краснодембського, В. Неміровського, Д. Харві, Р. Холлінгера та інших присвячені з’ясуванню сутності й інтерпретації постмодерністських концепцій.
Попри відносну новизну аналізованого напряму, як українські, так російські дослідники охоче працюють у межах нього, частково – через його амбіційність та оригінальність, частково – усвідомлюючи значущість своєчасного реагування на події, що відбуваються в зарубіжному суспільствознавстві, особливо зважаючи на трансформаційну природу українського та інших пострадянських суспільств.
Важливий вплив на вивчення процесів розвитку, визначення місця теорії модернізації в соціологічному дискурсі, виявлення специфіки його конституювання та застосування набутих результатів до українських реалій, а також критику цього напряму досліджень справили праці таких вітчизняних науковців, як: Л. Бевзенко, І. Гавриленко, С. Катаєв, Н. Костенко, П. Кутуєв, І. Мартинюк, Н. Отрешко, А. Ручка, Н. Соболєва, В. Судаков, В. Танчер, В. Тарасенко, В.М. Щербина, а також російських: Л. Бєляєва, І. Бестужев-Лада, І. Девятко, Ю. Качанов, С. Кара-Мурза, Н. Полякова, Ю. Рєзник, А. Філіпов, В. Ядов. Про те, що триває активний процес критично-конструктивного осмислення ідей постмодернізму на концептуальному рівні, свідчать праці В. Батурина, В. Гурченко, С. Кравченка, В. Лукова, О. Панаріна, В. Патрушева, В. Субетто та ін.
Проте наукові дослідження попередників не дають цілісного розгорнутого уявлення щодо соціально-історичних витоків та ґенези концепту постмодернізму в суспільстві. Тому є підстави виокремити наукову проблему, яка полягає в тому, що існуюча наукова рефлексія, спрямована на характеристику ґенези теорії модернізації в соціологічному дискурсі, не забезпечує досягнення домінуючої інтенції соціальних теоретиків нашого часу – пошуку принципово нових пояснювальних моделей, що відповідали б реаліям сучасного світу, головною особливістю якого є безперервний процес змін у технологіях, економіці, соціальних відносинах, способі життя та мислення. Саме тому актуальною є проблема комплексного розгляду й формування цілісного уявлення щодо розвитку та конституювання теорії модернізації в соціологічному дискурсі, її впливу на різні аспекти соціального буття.
Різноманіття існуючих концепцій модернізації дало змогу сформулювати основну гіпотезу дослідження: у сучасних умовах проблема пояснення суспільних процесів у соціологічному дискурсі з використанням концепції постмодернізму обмежена різновекторністю існуючих підходів, що вимагає їх узагальнення та систематизації, заснованої на системному розумінні самого явища модернізації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної роботи Класичного приватного університету “Соціальні дисфункції в сучасному українському суспільстві” (номер державної реєстрації 0110U003967), зокрема, здобувачем підготовлено підрозділ цієї теми “Постмодерністський профіль сучасної соціології” (довідка Класичного приватного університету № 2388 від 18.11.2011 р.).
Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є встановлення ґенези та сучасного стану постмодерністських концепцій у контексті рефлексії соціологічної науки й визначення місця та ролі постмодерністського дискурсу в сучасній практиці соціологічного пізнання.
Для досягнення зазначеної поставлено такі завдання:
– здійснити історико-соціологічний аналіз модерну як наукової парадигми, технології мислення й соціального праксису, що створив передумови виникнення постмодерну;
– виявити внутрішні суперечності соціологічного модерну, що містяться в його принципах та постулатах, критика яких слугує гносеологічним підґрунтям появи постмодерністських концепцій;
– дослідити та уточнити понятійно-категоріальний апарат, проаналізувати інструментарій і методи постмодерністської соціології;
– визначити онтологічні, епістемологічні та теоретико-методологічні передумови постмодерну в сучасному суспільстві, охарактеризувати процеси міждисциплінарного обміну й особливості ситуації постмодерну в світовій соціологічній науці;
– окреслити теоретичні засади постмодерністської загальної соціології;
– виявити функції постмодерністського дискурсу як знаряддя трансформації традиційного соціологічного знання;
– критично проаналізувати еволюцію, евристичний потенціал і перспективи постмодерністського проекту соціології, зокрема, постмодерністських концепцій соціогрупової структури суспільства та концепції соціальної дії;
– надати постмодерністську інтерпретацію політичної взаємодії в сучасному суспільстві;
– провести порівняльний аналіз постмодернізму з такими течіями, як: неомарксизм, історичний акціоналізм, фукціоналізм.
Об’єкт дослідження – виникнення, історична еволюція, сучасний стан та евристичний потенціал постмодерністської соціології.
Предмет дослідження – характер взаємодії історичних, економічних, політичних, ідеологічних, соціальних та культурних передумов і чинників, що сприяли становленню постмодерністського теоретизування в соціології.
Методи дослідження. У дослідженні широко застосовано загальнонаукові методи, такі як: абстрагування, побудова абстрактних (вербально-логічних) моделей, порівняння, аналогія, аналіз і синтез, абстрагування та ідеалізація, класифікація тощо.
У дисертації використано такі методи: дискурсивного аналізу й декомпозиції – при осмисленні теоретичних наукових текстів апологетів постмодернізму; ретроспективний історичний метод – при дослідженні хронології концептуації в соціології постмодерністських постулатів; діалектичний метод – при дослідженні ґенези постмодерністської парадигми в соціології; системний і функціональний методи – при аналізі соціологічних теорій; порівняльний аналіз – при виявленні спільного й відмінного в різних концептах; обґрунтований М. Вебером метод формування ідеальних теоретичних типів, джерелознавчі технології, а також принцип історизму тощо.
Відповідно до специфіки історико-соціологічного дослідження особливого значення набуває комплексне використання застосовуваних методів.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній соціологічній науці проведено історико-теоретичний аналіз витоків та ґенези постмодерністського напряму в соціології, у результаті якого запропоновано власну концепцію історичної еволюції постмодернізму – від його початків до сучасної розгорнутої “соціальної науки”. Основні результати дослідження, що мають наукову новизну й виносяться на захист, полягають у такому:
вперше:
– у вітчизняній соціології традицію філософсько-соціологічно-культурологічної всебічної критики суспільства модерну, інтерпретованого як соціокультурний феномен, досліджено як онтологічну передумову констеляції постмодерністської парадигми (світогляду);
– у теоретичному дискурсі вітчизняної соціології концептуалізовано епістемологічні передумови, на яких ґрунтується розвиток постмодерністської соціології як альтернативного процесу здобуття соціологічного знання, а саме: абсолютизація критичності мислення разом із визнанням множинності, локальності й темпоральності дійсності. Відмінність її від модерної соціології базується на рішучому розриві зв’язку з класичною технологією соціального пізнання з її термінологічним апаратом, визначенням предмета, методології та процедури дослідження, вихідними аксіомами, способом теоретизування, окресленим образом суспільства, його оцінкою й технологією трансформації (пропонованими інноваціями, реформаціями, розбудовою тощо). Особливе дистанціювання відбувається щодо раціоналізації, систематизації та універсалізації як засобів, не придатних для обґрунтування й висвітлення постмодерних експериментів;
– визначено та критично оцінено об’єкти дослідницького поля соціології постмодерну, до яких належать: дезінтеграція, нерівноважність, антагонізм, дисгармонія, хаос, дисконсенсус, конфлікт, протилежність, відхилення тощо, які розглядаються як природний, нормальний і очевидний (аксіоматичний) стан суспільства; при цьому виявлено, як з пояснювальної схеми елімінуються будь-які згадування про історичну необхідність, соціальні структури та все, що з ними пов’язано, оскільки відповідно до концепції постмодерну мають враховуватись не зовнішні причини чи фактори, а виключно їхні “життєві проекти”, які ситуативно формуються. Показано, що сутнісним моментом постмодерністського підходу є заміщення дослідження суспільства дослідженням агентів дії; до уваги має виключно братись габітат (habitat) – заселений людьми простір їхнього “соціального поля” або співжиття;
– у вітчизняній соціології здійснено всебічний, деталізований аналіз з підкресленням особливих моментів історико-теоретичної реконструкції ґенези постмодернізму, який дав змогу співвіднести постмодернізм (за предметом, методологією, способами теоретизування, загальною оцінкою існуючих соціальних порядків, пропонованою технологією тощо) з іншими напрямами (парадигмами) у соціології. Встановлено, що ставлення до постмодернізму значною мірою диференційоване: найменш сумісним з постмодерними інтенціями та спрямуваннями є функціоналізм, що формувався на підґрунті позитивістської парадигми й тяжіє до апологетики модернізму та раціоналізму. Діаметрально протилежним полюсом ставлення до постмодернізму виступає конфліктуалізм, який, розглядаючи суспільство як тимчасове примирення сторін, що протидіють, вбачає в постмодернізмі скоріше союзника чи навіть органічне продовження;
удосконалено:
– спосіб теоретичної інтерпретації капіталізму як технічної, економічної й соціальної системи, який, на відміну від класичного (коли капіталізм розглядався як упорядкована система підприємств, де відбувається мобілізація та накопичення фінансових і людських ресурсів), у постмодерністському дискурсі запропоновано репрезентувати як систему центрів прийняття та реалізації рішень;
– теоретичне обґрунтування характеру зміни тенденцій соціально-класової та національно-визвольної боротьби в умовах глобалізації, у результаті якого встановлено, що зазначені процеси взаємно інтегруються в певний загальний суперечливий неінституціоналізований (аморфний) рух, в якому динамічні об’єднання й роз’єднання інтересів утворюють мозаїчну та суперечливу картину (“принцип калейдоскопа”), де на перший план почергово виходить той чи інший елемент. При цьому архітектоніка суспільного руху не редукується до суто економічних і політичних причин, до уваги як важливий чинник береться також культурно-символічний момент та колективна ідентичність як його важлива складова (мистецтво, мова, звичаї, обряди, етнічно-психологічні аспекти способу життя, одяг та інші елементи повсякденних форм культурного символізму), що, у свою чергу, зумовлює значення не лише фізичної чи економічної, а й культурно-мовної території, колективної культурної спадщини, культурні символи означення та позначення території;
– інтерпретацію сценаріїв переходу від модерну до постмодернізму, фундаментальним принципом якого є цілковита руйнація модерну: його засадничих ментальних принципів, інтерпретації істини і науки, технології виробництва і суспільного використання знань, ідеалів, символів віри і способу буття, тобто всього того, що можна в найбільш загальному вигляді назвати “суспільством” або “культурою”. При цьому така руйнація має глобальну спрямованість та всеохопний характер. У підґрунтя заперечення модерну (як і інших видів соціально-гуманітарного знання) закладається втрата деміургічної спроможності, обмеженість, пов’язана зі стандартизацією та уніфікацією. Особливо це стосується ідейно-методологічної основи модерну; сенс “парадигмальної революції”, тобто постмодерністського знищення старих уявлень і категорій, полягає не в тотальній руйнації й сумніві як самоцілі, а у створенні нових можливостей концептуальної й екзистенціональної реінтеграції та примирення, інтелектуального поля для полілогу, взаємодії численних поглядів і концепцій для синтезу світоглядного консенсусу;
– визначення сутнісної специфіки поглядів постмодерну на еволюцію суспільства, яка полягає у виголошенні ідеї максимально можливого синтезу, об’єднання, інтеграції. Із цього погляду всі існуючі до цього відокремлено частини й елементи тендують до поєднання та метаінтеграції в одне органічне ціле; соціальне та культурне в перспективі мають втратити свою нинішню автономність й існувати у вигляді єдиної соціокультурної нероздільної однакової самодостатньої цілісності;
– теоретичну модель функціонування культури, яку в суспільстві постмодерну запропоновано розглядати як особливий ресурс, можливості використання якого варіюються залежно від характеру соцієтальних відносин, виявляючись у диверсифікації форм і механізмів її присвоєння-використання. У цьому аспекті культура слугує формуванню певної колективної ідентичності та її демонстративних проявів щодо інших колективних ідентичностей і здатна зміцнити таку ідентичність чи, навпаки, вплинути на неї деструктивно;
– шляхом систематизації дескриптивний перелік відмінностей постмодернізму від ряду соціологічних концепцій, зокрема від неомарксизму та історичного матеріалізму. Постмодернізм, ґрунтуючись на постулаті іманентності соціальних конфліктів, уникає наголошення пріоритетності класових розбіжностей, соціальної несправедливості, відчуження праці та культурного відчуження тощо, бо негативно оцінює не лише саме наявний соціальний порядок, а й заперечує будь-який можливий соціальний порядок, ґрунтований на раціональних і науково-теоретичних засадах, правовій регламентації й соціальному контролі, включаючи насильницькі механізми держави та інших великих соціальних інституцій;
набули подальшого розвитку:
– соціологічна інтерпретація концепції З. Фрейда, найістотнішим моментом якої визначено сконцентрованість на одвічному протистоянні індивідуально-неповторного й соціально тиражованого, закріпленого в нормі. Набуті в період, коли можливості людини перебувають у мінімально розвинутому стані (у ранньому дитячому віці), тобто індивід сприймає всі чинники та тиски, що впливають на нього, як природні, необхідні й виправдані, комплекси та відхилення людина потім не може подолати ще й тому, що, зростаючи, вона продовжує відчувати тиск технізованого, знебарвленого, деметафоризованого, позбавленого належних естетичних начал та ігрових засад світу. Будучи вже певним чином деформованими й викривленими їх власною соціалізацією, люди із задоволенням і відчуттям власної правоти транслюють цей відчужувальний процес. По суті, людина репродукує в просторі соціального існування антиномії світу насолоди, випадковостей і пригод та обов’язків, потреб, буднів і роботи, а зовні раціонально облаштоване суспільство повністю й остаточно завершує цей процес, розриваючи ці необхідні моменти людського буття. Проте не менш важливим є визнання закладеного в цьому конфлікті не тільки руйнівного, а й креативного начала;
– критичне висвітлення наголошуваної специфіки культурних процесів у суспільстві постмодерну, згідно з якою мають нівелюватися відмінності між усною та письмовою, народною й елітною, високою та низькою, функціональною й репрезентативною, культурно-самодостатньою тощо культурою; на разі культура має стати цілісною, однорідною, когерентною, внутрішньо несуперечливою тощо; остаточно втратиться відмінність між її виробництвом і споживанням, формою та змістом, художником і публікою, державою й народною культурою, так само, як будь-яка відмінність у рівнях її виробництва, обсягах та якості споживання. В ідеалі це все має завершитися повним розчиненням чи то культури в суспільстві, чи то суспільства в культурі, але вони в будь-якому разі постануть як нерозрізнювальні;
– думка щодо доцільності відмови від поняття “суспільство”, оскільки воно не позначає ніякої достатньо впорядкованої цілісності, замінивши його більш точним терміном “суспільність”, “соціальність”, тобто такими поняття, які супроводжують, а не визначають апріорі, соціальну модальність як діалектичну гру залежності та свободи. Такий підхід дає змогу більш концентровано зосередитись на механізмах гомогенізації (у цьому випадку – уподібнення одного іншому) суспільства через розв’язання назрілих у ньому проблем;
– критичне порівняння евристичного потенціалу постмодернізму й альтернативних напрямів, як один з яких розглянуто структурний функціоналізм. Здійснений критичний порівняльний аналіз засвідчив, що структурний функціоналізм не є достатньо надійною альтернативою постмодернізму, оскільки, крім усього іншого, не тільки не зачіпає порушені ним проблеми, а й перманентно демонструє наперед власну нездатність ні їх постановки, ні розв’язання (ігноруючи історичний поступ, екзистенціальні проблеми особи, роль моралі та права в наведенні регламентивного порядку суспільства, майбутнє людства тощо).
Практичне значення одержаних результатів визначається простором їх застосування. Насамперед це стосується впливу на подальший розвиток історико-соціологічних досліджень, які у зв’язку з певним запізненням інституціалізації соціології в українському суспільстві набули пріоритетного значення, оскільки одним із магістральних напрямів розвитку вітчизняної соціології є критична трансформація досвіду промислово розвинутих країн Європи і Північної Америки. У цьому пріоритетне значення має швидкість і своєчасність досліджень, ураховуючи в тому числі надзвичайно швидке старіння в сучасних умовах наукової інформації. До цього тісно прилягає своєчасне включення зарубіжних теоретичних розвідок у навчальний процес, що, у свою чергу, визначається темпами освоєння відповідної інформації. Особливого значення тут набуває своєчасне порівняння вітчизняних наукових розробок із зарубіжними. Тісно до цього прилягає взятий Україною курс на співробітництво в рамках Болонського процесу, зокрема можливість і необхідність обміну науковими й педагогічними представниками, який без своєчасного ознайомлення із зарубіжним досвідом не буде повноцінним. Такі розробки позитивно впливають також на навчальний процес, знайомлячи студентів із найбільш цікавими зарубіжними новинками. Зокрема, аналізована робота може стати складовою загальносоціальної теорії, курсів чи спецкурсів із зарубіжної соціології чи безпосереднім знайомством студентів із такою порівняно новою течією соціології, як постмодернізм. Все сказане стосується також організації та проведення спецсемінарів чи колоквіумів із вказаної тематики.
У навчальному процесі отримані результати знайшли практичне застосування при викладанні курсів “Загальна соціологія”, “Історія соціології” (довідка про впровадження № 2420 від 24.11.2011 р., довідка Енергодарського інституту державного та муніципального управління імені Р.Г. Хеноха “КПУ” № 94/1 від 08.12.2011 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є одноосібно виконаною науковою працею. Висновки й результати, зокрема, ті, що розкривають наукову новизну, отримані та сформульовані автором самостійно.
Апробація результатів. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на наукових та науково-практичних конференціях, під час круглих столів та проведення форумів, таких як: Міжнародна науково-практична конференція “Формування національно-культурних традицій молоді в умовах євро інтеграції і глобалізації” (м. Запоріжжя, 2010 р.); VІІІ Науково-практична конференція “Якубинська наукова сесія” (м. Харків, 2011 р.); IX Афанасьевские чтения “Управление социальными процессами в условиях модернизации России: теория и практика” (м. Руза, 2011 р.); ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціологія праці та зайнятості: шляхи інституціоналізації та перспективи розвитку” (м. Київ, 2011 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання” “Духовність і громадянське суспільство в умовах глобалізації” (м. Запоріжжя, 2011 р.); ІІІ Всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція “Проблеми та перспективи розвитку української науки на початку третього тисячоліття” (м. Переяслав-Хмельницький, 2011 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Ризики та конфлікти у сучасному суспільстві” (м. Сімферополь, 2011 р.); VII Міжнародна научно-практична конференція “Перспективи питань світової науки” (м. Софія, 2011 р.); VIIІ Міжнародна научно-практична конференція “Наука та освіта” (м. Прага, 2011 р.).
Публікації. Основні положення, висновки й пропозиції дослідження викладено в 29 працях, з яких: 1 – монографія, 21 – статті в наукових фахових виданнях із соціології, 5 – тези доповідей на конференціях, 2 – статті в інших виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Головним здобутком дисертації є проведений критичний аналіз ґенези та сучасного стану постмодерністської соціології. Підбиваючи підсумки проведених досліджень, можна констатувати, що отримані наукові результати розкривають витоки, сутність, переваги, проблеми й суперечності сучасного наукового напряму – соціології постмодерну. У ході виконання конкретних завдань отримано такі результати.
Встановлено внутрішні суперечності модерну як світогляду, технології мислення й соціального праксису. Визначено основну складність інтерпретації постмодерну у вітчизняній соціології, яка пов’язана з тим, що українське суспільство тривалий час перебувало й продовжує перебувати в ситуації, що за багатьма істотними параметрими не може бути кваліфікована як модерна, тобто ми живемо в суспільстві недорозвинутого модерну. Постмодерній модернізації (трансформації) такого суспільства заважає надто багато внутрішніх перешкод, які метафорично можна позначити як “розвиток недорозвитку”, тобто така постмодернізація розпочата там, де суспільний розвиток ще не досяг рівня модерну.
Попри численні спроби адаптації методологічної бази постмодернізму до сучасного стану українського суспільства й науки, практично відсутній онтогенетичний, а разом з тим і методологічний базис, який був би достатньо чітким, ясним, зрозумілим і простим для використання широким дослідницьким загалом. Парадигма постмодернізму, що не спирається на буденні практики модерну, з протесту проти яких вона й виросла, видається вітчизняним науковцям надуманою абстракцією, “грою в бісер”. Декларація про відмову від традиційної логіки не пов’язана з відмовою в її використанні, адже теоретиками не запропоновано ніякої іншої логіки. Встановлено також очевидну невпорядкованість термінологічного апарату постмодернізму взагалі і його соціологічної частини зокрема. Принциповою суперечністю постмодерну є прагнення тиску з боку постмодерну на людський розум і логіку, що має сприяти раціональному рішенню про необхідність ренесансу почуттєвого, емоційного й алогічного в ставленні людини до світу. Ще одна із суперечностей прихована в ставленні постмодерністів до класичної логіки побудови текстів, якою вони користуються, заперечуючи при цьому описові наративи, які, по суті, вони продукують.
Унаслідок здійсненого критичного огляду як основні теоретичні недоліки постмодерну визначено складність у визначенні, у рамках якого саме із типів соціологічної теорії працює певний дослідник. У працях авторів, що самоідентифікують себе як прихильники методології постмодерну, для аналізу теорій середнього рівня часто використовуються методологічні елементи загальносоціологічної теорії. Зазначене є не що інше, як данина науковій моді, що створює термінологічну плутанину, перешкоджає залученню до аналізу та оцінювання одних і тих самих чітко визначенених критеріїв. Підривається нормальна основа наукової комунікації – взаємна зрозумілість і взаємна узгодженість текстових послань між представниками різних напрямів у рамках однієї науки (що порушує єдність науки). З іншого боку, на відміну від переважної більшості інших концепцій і соціологічних течій, які базуються на існуючих засадничих принципах соціології, постмодернізм дає змогу розширити межі пізнання.
Проаналізовано теоретичне підґрунтя класичних ідеологічних концепцій та визначено їх співвідношення з певними етапами суспільного розвитку, у результаті чого встановлено, що сучасні ідеології здебільшого пов’язані з рядом теорій: соціалістичною, анархістською, гендерною, а також з пацифістським світоглядом, що становить ідейне підґрунтя антивоєнного та антиядерного рухів, хоча деякі, навпаки, спочатку формуються як колективний ментальний рух і практика, а потім стають ідеологією чи утопією. Саме останні є найбільш обмеженими ментально-розумовими формами відображення чи опредмечення та реалізації раціоналізму відповідного історичного періоду.
Встановлено та охарактеризовано об’єктивні передумови й суб’єктивні наслідки зростання суперечностей модернізації. Зокрема, доведено існування таких принципових суперечок, як: християнсько-клерикальний протест проти всього, що було притаманно модернізму (науки, техніки, раціональних засад мислення і дії, світськості тощо). Досліджено релігійний, світський і комуністичний типи критики споживацтва, що пов’язано з аскезою (у релігійному контексті – як повернення до божественного, у комуністичному – як альтернативна модель суспільного життя). “Буржуазна” критика “буржуазного” споживацтва пов’язана з переорієнтацію на виробництво потреб замість виробництва товарів; критика способу організації виробництва пов’язана зі зміною характеру організації, яка в сучасних умовах розглядається як різновид людської діяльності й менеджменту.
Діагностовано наслідки глобальної модернізації суспільства з позицій постмодерністського підходу; встановлено, що, згідно з поглядами прихильників постмодернізму, оскільки масова (народна, класова чи колективна) свідомість завжди хибна та деформована, вона потребує професійних просвітителів, перекладачів, які б привнесли в неї правильне розуміння свого класового становища, минулого, а особливо – свого майбутнього. Рівень особистісного самоствердження виявляється в такому контексті у формі вівтарної жертви, самозречення на користь загального та універсального, у результаті чого особистість отримує дійсність, самореалізується через самоусунення й самознищення. У сучасному суспільстві деструкції зумовлюються суспільним оточенням індивіда та руйнацією нормативного порядку, неможливістю подолати соціокультурний тиск. При цьому, набуваючи такої трансформації, людина продовжує відчужувальний процес. Жорстко, однозначно й чітко розвівши в просторі соціального існування світ насолоди, випадковостей і пригод стосовно обов’язків, потреб, буднів та роботи, зовні раціонально облаштоване суспільство повністю й остаточно розриває необхідні моменти людського буття, по суті “розриваючи” особистість.
Надано змістовний аналіз постмодерністських мотивів та профілів у класичній соціології. Встановлено, що основними мотивами появи постмодернізму було прагнення осмислити й зрозуміти сенс, внутрішню сутність і природу того стану розвитку, який став наслідком післявоєнних трансформацій. Основним предметним базисом став структурний функціоналізм, на непрозорості, нечіткості, невизначеності, а також історичній безперспективності якого наголошували постмодерністи. Зумовлено це тим, що технічний раціоналізм, формально-логістична спрямованість мислення й технічно-впорядковувальний праксис сьогодні вичерпали свої можливості та з інструментів прискорення суспільного руху перетворились на засоби його гальмування й стагнації. Від цього наміри людини призводять до прямо протилежних наслідків: раціоналізм замість упорядкованої розумності спричинив хаотично розпорошену нерозумність; абстрактний гуманізм закінчився комуністичними та фашистськими репресіями; прогнозований продуктово-товарний ринковий розвиток трансформувався в гедонізм. В оціночному контексті постмодернізм розуміється як філософсько-соціологічно-культурологічна, досить усебічна й багатогранна критика сучасного суспільства або сучасної фази промислової цивілізації, без особливого пієтету щодо капіталістичної чи соціалістичної модифікації промислової цивілізації.
Уточнено та критично осмислено понятійно-термінологічний апарат постмодерністської соціології. Встановлено, що постмодернізм, не відкидаючи тотально всіх використовуваних у сучасній соціології понять і термінології взагалі, вводить цілий набір власних термінів, які не лише своєрідні за своїм суто граматичним обліком, а й доволі оригінальні за внутрішнім змістом. Перш за все, таким є симуляція, симулякр, повторення, розсіяння, розбіжності тощо. Сучасність засуджується не лише з погляду її об’єктивних негараздів і недоліків, а й з позиції естетично-художнього сприйняття та переживання. Кінець історії – це не кінець її як такого існування, а кінець існування соціотворчого процесу. У подальшому можливе лише нескінченне повторення вже існуючого, копіювання копій та симулятизація вже існуючих симулякрів.
У межах такого підходу загальні проблеми суспільства є, по суті, старечими хворобами, соціогрупова структура суспільства мислиться як поєднання й групування бездарних і байдужих до всього індивідів, які задовольняють штучно утворені потреби тощо. Як чинник інтеграції в новій спільноті розглядається тотальна залежність, соціум трансформується в бездушно-впорядкований простір, де кожен наглядає не лише за іншим, а й за самим собою.
Визначено ідейно-методологічні передумови постмодерну в сучасному суспільстві. Як теоретичний базис використані праці Ж.-Ф. Ліотара та В. Вельша. Встановлено, що в цілому постмодерне мислення досить адекватно відповідає демократичній природі сучасних суспільств. Але плюралістичність постмодерну принципово відрізняється від плюральності модерну та її внутрішнього стрижня – раціоналізму. Вона пов’язана з принципами єдності, однаковості й уніформності, що лежать в основі олігархії. Постмодернізм, навпаки, має істотно демократичний дух, заснований на принципі гетерогенності як внутрішнього базису демократії. Демократія, до того ж, є організаційною формою не для консенсусу й згоди, що лежить в основі модерну та раціоналізму, а диссенсусу – суперечності й конфлікту взаємних претензій і прав.
Проведено критичний аналіз та доповнено постмодерністські концепції соціогрупової структури суспільства, концепцію соціальної дії, у результаті чого зроблено такі висновки: основним привнесенням постмодернізму в теорію класів (та теорію соціогрупової структури суспільства) є їх культурологічна інтерпретація. Встановлено, що постмодерністська культура є не стільки домінуючою ознакою соціального становища індивіда чи групи, скільки домінуючою системотвірною ознакою класового становища. Більше того, має місце суттєве ототожнення суспільства й культури. Постмодерністське визначення культури зводить її не стільки до знання чи науки, скільки до способу їх суспільного подання, об’єктивації, опредмечення в деяких комунікативних текстах. Культура слугує засобом трансцендентного виправдання чи легітимації. Суттєвою рисою виробництва й культурної легітимації відмінностей у такому суспільстві є відрив естетичного (виробів, продуктів, творів, інших об’єктивних знаків) і теоретичного. Із цього моменту вони не лише починають функціонувати нарізно, а й відмінно. Це означає, що між виробником і споживачем культури зникла тотожність та виникає автономність, яка призводить до того, що кожна окрема частина суспільства протистоїть іншій, прагне до саморегуляції і, відповідно, самолегітимізації. Соціальна взаємодія відбувається на певній території (просторі) разом із учасниками взаємодії (habitat) і характеризується значною диференційованістю, наявністю простору, який агент дії вже освоїв чи присвоїв, і звідки він здійснює свою недоцільну активність. Габітат, як місце й простір взаємодії, характеризується крайньою невизначеністю. Ця територія заселена супротивниками та конкурентами з відмінним визначенням ситуації, різною ресурсною озброєністю, рівнем консолідації та організації чи самоорганізації. Дії будь-якого учасника позначаються на габітаті в цілому та викликають певний рух, який спонукає всіх співучасників шукати деяку загальну ритміку, паттерн, принцип чи правило взаємодії.
Окреслено теоретичні засади постмодерністської загальної соціології; встановлено, що постмодерністська концепція суспільства прагне взагалі відмовитися від використання цього терміна, замінивши його поняттям “система” як визнання факту, що ціле – більше від його частин, а колективна дія помітніша та впливовіша за наслідками, ніж індивідуальна. Тому, оскільки суспільство не позначає ніякої достатньо впорядкованої цілісності, краще й продуктивніше відмовитись від поняття “суспільство”, взявши на озброєння більш точні терміни “суспільність”, “соціальність”, тобто такі поняття, які супроводжують, а не визначають апріорі соціальну модальність як діалектичну гру залежності та свободи. Такий підхід дає змогу зосередитись на механізмах гомогенізації суспільства через розв’язання назрілих у ньому проблем.
Надано постмодерністську інтерпретацію політичної взаємодії в сучасному суспільстві. У результаті цього встановлено, що, на відміну від модерної політики й соціальних виступів, які були центровані на розподілі соціальних ресурсів, постмодерні соціальні протести вже вийшли за рамки дистрибутивних потреб і мотивів у сферу культури, освіти, престижу, прав і свобод. Нерівність як загальний і основоположний принцип при цьому залишається, але іншими стають розподільчі ресурси й механізми. Розподільчими ресурсами при цьому є культура, освіта, права і свободи, а механізмами – зваблення та пригнічення. Відповідно акторами (політичними суб’єктами) виступатимуть ті, хто має певний ресурс, та ті, хто до нього прагне. Таких суб’єктів можна поділити на провокаторів (викликають непотрібні, штучні потреби) і репресантів (придушують нереальні або небажані потреби). Постмодерна політика та її інституції виростають на основі модерних політичних структур, трансформуючи їх за своїм образом і подобою.
У контексті двох протилежних тенденцій постмодерних суспільств (глобалізація і регіоналізація) і на їх основі виростають дві технології політичної маніпуляції людиною в постмодерних суспільствах. Завдання першої зводиться до того, щоб локальній людині з чітко визначеними та історично успадкованими конкретно-локальними потребами нав’язати глобальні потреби й глобальні засоби їх задоволення, зокрема, небачені та до цього не чуті. Регіоналізація ж полягає в тому, щоб у необхідних випадках надовго законсервувати історично плинні потреби саме цього локального соціополітичного простору, замкнути населення у вузькому колі регіональної специфіки, нав’язати йому засмоктуючий у себе рослиноподібний спосіб життя.
Проведено порівняльний аналіз постмодернізму з такими течіями, як: неомарксизм, історичний акціоналізм, функціоналізм. На підставі аналізу, з одного боку, неомарксизму та історичного акціоналізму (значний рівень схожості і подібності), з іншого – структурного функціоналізму як такого соціологічного напряму, що повністю протистоїть будь-якому конфліктуалізму й історизму, встановлено, що порівняно з неомарксизмом та історичним матеріалізмом постмодернізм, широко використовуючи еволюціоністський підхід і ґрунтуючись на аналізі соціальних конфліктів, має з ним низку спільних рис та відмінностей. Спільне полягає у визнанні й обґрунтуванні необхідності соціальних трансформацій, визначаючи правомірність міжсуб’єктних конфліктів, розглядаючи будь-який соціальний порядок лише моментом у загальному історичному русі тощо. До відмінностей постмодернізму можна віднести уникання класових розбіжностей і проблеми експлуатації, відчуження праці тощо. Аналізуючи зв’язок постмодерну зі структурним функціоналізмом, можна констатувати низку принципових відмінностей, зокрема орієнтацію структурного функціоналізму на логіко-емпіричні очевидності, уникання постановки та розв’язання суперечливих проблем, екзистенціальні проблеми особистості, роль моралі й права в наведенні суспільного порядку, майбутнє людства тощо. При цьому загальна логіка постмодерну будується значною мірою на моделі “від зворотного” щодо структурного функціоналізму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдуллин А.Р. Культура и символ / А.Р. Абдуллин. – Уфа ; Гилем,
1997. – 158 с.
2. Абрамова Н.Т. Невербальные мыслительные акты в зеркале рационального сознания / Н.Т. Абрамова // Вопросы философии. – 1997. – № 7. – С. 99–113.
3. Аверинцев С.С. Смехристианская культура / С.С. Аве¬рин¬цев // М.М. Бахтин как философ. – М., 1992. – С. 7–9.
4. Адорно Т.В. Негативная диалектика / Т.В. Адорно. – М. : Научный мир, 2003. – 374 с.
5. Аренд Х. Джерела тоталітаризму : пер. з нім. / Х. Аренд. – К. : Дух і літера, 2005. – 575 с.
6. Арно А. Театр и его двойник / А. Арно. – СПб. : Симпозиум, 2000. – 440 с.
7. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Р. Арон. – М. : Прогресс, 1993. – 608 с.
8. Бауман З. Мыслить социологически / З. Бауман. – М., 1996. – 214 с.
9. Бауман З. Социологическая теория постмодерна / З. Бауман // Человек и общество : хрестоматия. – К. : ИС НАУ, 1999. – С. 255–267.
10. Башляр Г. Новый рационализм / Г. Башляр. – М. : Прогресс, 1987. – 374 с.
11. Бевзенко Л.Д. Стили жизни переходного общества / Л.Д. Бевзенко. – К. : ИС НАУ, 2008. – 43 с.
12. Белл Дж. Грядущее постиндустриального общества. Опыт социального прогнозирования / Дж. Белл ; [пер. В.Л. Иноземцева]. – М. : Асаdemia,
1999. – 205 с.
13. Бикбов Г. Формирование взгляда социолога через критику очевидности / Г. Бикбов // Начала практической социологии : пер. с фр. / [Р. Ленуар, Д. Мерлье, Л. Пенто, П. Шампань]. – СПб. : Алетейа, 2001. – С. 295–381.
14. Блумер Г. Общество как символическая интеракция / Г. Блумер // Современная зарубежная социальная психология : тексты. – М., 1984. – 267 с.
15. Бодрияр Ж. Общество потребления. Культурная революция / Ж. Бодрияр. – М. : Республика, 2006. – 180 с.
16. Бодрияр Ж. Соблазн / Ж. Бодрияр. – М. : Ad. Marginem, 2000. – 318 с.
17. Бодрияр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Ж. Бодрияр. – Екатеринбург, 2000. – 95 с.
18. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Ж. Бодріяр. – Л. : Кальварія, 2004. – 376 с.
19. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр. – К. : Основи,
2004. – 230 с.
20. Бурдье П. Начала / П. Бурдье. – М. : Socio – Logos, 1994. – 270 с.
21. Бурдье П. Опозиция современной социологии / П. Бурдье // Социс. – 1996. – № 5. – С. 132–144.
22. Бурдье П. Опыт рефлексивной социологии / П. Бурдье // Теоретическая социология : антология. – М., 2002. – Т. 2. – С. 373–424.
23. Бурдье П. Практический смысл : пер. с фр. / П. Бурдье. – К. : ІСНАНУ, 2005. – 562 с.
24. Бурдье П. Структура, габитус, практика / П. Бурдье // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2008. – Т. 1. – № 2. – С. 44–59.
25. Буренина О.Д. Символический абсурд и его традиции в русской литературе и культуре первой половины ХХ века / О.Д. Буренина. – СПб. : Алестейя, 2005. – 332 с.
26. Бурлачук В. Влада і тіло: історія кохання / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – К., 2006. – № 2. – С. 24–38.
27. Бурлачук В. Символічні системи і конституювання соціального смислу / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 147–159.
28. Бурлачук В. Ще раз стосовно питання що таке суспільство / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 1. – С. 5–19.
29. Бурлачук В. Символ і симулякр. Концепція символу в соціології постмодернізму / В. Бурлачук, В. Танчер // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 1. – С. 15–29.
30. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология ХХІ века : пер. с англ. / И. Валлерстайн. – М. : Логос, 2003. – 368 с.
31. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигель рациональности / Б. Вальденфельс // Социологос. – М., 1991. – Вып. 1. – С. 39–50.
32. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. – М. : Юрист,
1994. – 704 с.
33. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. – М. : Прогресс,
1990. – 808 с.
34. Вебер М. История хозяйства. Город : пер. с нем. / М. Вебер. – М. : Канонпресс, 2001. – С. 39–50.
35. Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму / М. Ве¬бер. – К. : Основи, 1994. – 261 с.
36. Вельш В. Наш постмодерный модерн : пер. з нім. / В. Вельш. – К. : Альтер пресс, 2004. – 320 с.
37. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс / Ю. Габермас // Синиченко Л. Першоджерела комунікативної філософії / Л. Синиченко. – К.,
1996. – С. 84–92.
38. Габермас Ю. Структурні зміни у сфері відкритості: дослідження категорії “громадянське суспільство” / Ю. Габермас. – Л. : Літопись, 2000. – 318 с.
39. Габермас Ю. Дії, мовленеві акти, мовленеві інтерпретації та життєвий світ / Ю. Габермас // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмоленко. – К. : Лібра, 1999. – С. 287–324.
40. Габермас Ю. Єдність розуму / Ю. Габермас // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмоленко. – К. : Лібра, 1999. – С. 255–286.
41. Габермас Ю. Філософський дискурс модерну / Ю. Га¬бер¬мас. – К. : Четверта хвиля, 2001. – 424 с.
42. Гавриленко І.М. Буржуазний (капіталістичний) рух / І.М. Гавриленко // Соціология. – К. : КНУ, 2000. – Кн. 2 : Соціальна динаміка. – С. 240–252.
43. Гавриленко І.М. Соціологія освіти / І.М. Гавриленко, О.Л. Скідін. – Запоріжжя : ЕТТА-ПРЕС, 1989. – 400 с.
44. Гавриленко І.М. Соціологія / І.М. Гавриленко.– К. : КНУ, 2000. – Кн. 1 : Соціальна статика. – С. 98–119.
45. Гавриленко І.М. Соціологія і сучасне українське суспільство / І.М. Гавриленко. – К. : АПСВ, 2007. – С. 90–112.
46. Гайденко П.П. История и рациональность: социология Вебера и веберовский ренессанс / П.П. Гайденко, Ю.Н. Давыдов. – М. : ИСРАН,
1991. – 216 с.
47. Гелнер Е. Розум і культура: історична роль раціональності та раціоналізму / Е. Гелнер. – Х. : Акта, 2004. – 296 с.
48. Гидденс Э. Постмодерн / Э. Гидденс // Философия истории / [ред. Ю.А. Киседев]. – М., 1995. – 346 с.
49. Гидденс Э. Социология и модерн / Э. Гидденс // Контексты современности – 1: Актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории : хрестоматия. – Казань : Изд-во Казанского университета, 2000. – С. 41–48.
50. Гидденс Э. Устроение общества / Э. Гидденс. – М. : Наука, 2005. – С. 38–89.
51. Гоббс Т. Левиафан / Т. Гоббс // Гоббс Т. Сочинения :
в 2 т. / Т. Гоббс. – М. : Мысль, 1991. – Т. 2. – С. 6–546.
52. Гомілко О. Метафізика тілесності: конвент тіла у філософському дискурсі / О. Гомілко. – К. : Наукова думка, 2001. – 340 с.
53. Гоулднер А.У. Наступающий кризис западной социологии / А.У. Гоулднер. – СПб., 2003. – 680 с.
54. Гофман И. Порядок взаимодействия / И. Гофман // Теоретическая социология : антология. – М., 2002. – Т. 2. – С. 60–104.
55. Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни : пер. с англ. / И. Гофман. – М. : Канон – Пресс – Ц, 2000. – 302 с.
56. Гофман И. Стигма: Заметки об управлении испорченной идентичностью / И. Гофман // Социологический форум. – 2000. – № 3–4.
57. Декарт Р. Міркування про метод / Р. Декарт. – К. : Тандем, 2001. – 104 с.
58. Делез Ж. Логика смысла / Ж. Делез. – М. : Академия, 1995. – 299 с.
59. Делез Ж. Платон и симулякр / Ж. Делез // Интенциональность и текстуальность. – Томск : Водолей, 1998. – С. 225–240.
60. Делез Ж. Различие и повторение / Ж. Делез. – СПб. : Петрополис,
1998. – 384 с.
61. Дельоз Ж. Капіталізм і шизофренія. Анти-Едип / Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі. – К. : Карма – Сіно, 1996. – 384 с.
62. Деррида Ж. О грамматологии / Ж. Деррида. – М. : Ad. Margintm,
2000. – 511 с.
63. Дронов В.Г. Постмодернизм в социологии [Электронный ресурс] / В.Г. Дронов, О.В. Дорогова. – Режим доступа: http://www.bestreferat.–1883.html.
64. Дюркгейм Э. Первісні форми релігійного життя / Э. Дюркгейм. – К. : Юніверс, 2002. – 424 с.
65. Дюркгейм Э. Социология: её предмет, метод, предназначение / Э. Дюркгейм. – М. : Канон, 1995. –174 с.
66. Емелин В.А. Виртуальная реальность и симулякры [Электронный ресурс] / В.А. Емелин. – Режим доступа: http://emeline,narod.ru./virtual.htm.
67. Енциклопедія постмодернізму / [за ред. Ч. Вінквіста та В.Е. Тейлора ; пер. з англ. В. Шовкун]. – К. : Основи, 2003. – 503 с.
68. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм / И.П. Ильин. – М. : Интрада,1996. – 207 с.
69. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы / В.Л. Иноземцев. – М. : Наука, 2000. – Т. 1 : Основные направления исследования современного общества. – 243 с.
70. Ионин Л.Г. Символический интеракционализм / Л.Г. Ионин // Критика современной буржуазной теоретической социологии / [ред. Г.В. Осипов]. – М. : Наука, 2003. – С. 61–85.
71. Исторические типы рациональности / [отв. ред. В.А. Лекторский]. – М. : ИФРАН, 1995. – Т. 1. – 350 с.
72. История теоретической социологии / [отв. ред. Ю.Н. Давыдов]. – М. : Наука,1996. – Т. 1. – 443 с.
73. Ілюшина Е.Г. Глобалізація і постмодерне суспільство / Е.Г. Ілюшина // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 4. – С. 79–93.
74. Кант И. Основы метафизики нравственности / И. Кант. – М. : Мысль, 1999. – С. 946–1006.
75. Кант И. Ответ на вопрос: Что такое просвещение? Кант и метафизические начала естествознания / И. Кант. – М. : Мысль, 1999. – С. 957–968.
76. Капитонов Э.А. История и теория социологии / Э.А. Капитонов. – М. : ПРИОР, 2002. – 309 с.
77. Козеллек Р. Часові пласти / Р. Козеллек. – К. : Дух і літера, 2006. – 429 с.
78. Коркюф Ф. Новые социологии / Ф. Коркюф. – СПб. : Алетейя,
2002. – 172 с.
79. Коулдман Дж. Экономическая социология с точки зрения теории рационального выбора / Дж. Коулдман. – М. : Универс. пресса, 1994. – 480 с.
80. Коэн Ш.А. В каком состоянии находится социология / Ш.А. Коэн // Социс. – 2006. – № 8. – С. 13–20.
81. Кравец А.С. Теория смысла Ж. Делёза; pro u cоntra / А.С. Кравец. – М. : Логос, 2005. – № 4. – С. 227–258.
82. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун. – М. : Port Roуal,
2001. – 226 с.
83. Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модерну в соціологічному дискурсі: еволюція дослідницьких програм / П.В. Кутуєв. – К. : Сталь, 2005. – 500 с.
84. Куценко О. Україна в трансформаційних процесах / О. Куценко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – К., 2001. – № 1. – С. 18–32.
85. Лакан Ж. Инстанция буквы, или Судьба разума после Фрейда / Ж. Лакан. – М. : Логос, 1997. – 184 с.
86. Ленин В.И. Полное собрание соч. / В.И. Ленин. – М. : Политиздат. – Т. 32. – С. 343–345.
87. Леш С. Соціологія постмодернізму / С. Леш. – К. : Основи, 2003. – 285 с.
88. Лиотар Ж.-Ф. Заметки о смыслах “пост” / Ж.-Ф. Лио¬тар. – М. : Фаир-Пресс, 2000. – 608 с.
89. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар. – СПб. : Алетейя, 1998. – 160 с.
90. Лузгачева Е. Дискуссия о значении понятия “пост¬модерн” [Электронный ресурс] / Е. Лузгачева. – Режим доступа: http//sociologist./studi/seminar.htm.
91. Лукянець В. Філософська думка доби постмодерну і раціональність / В. Лукянець // Філософсько-антропологічні студії 2000. – К., 2000. –
С. 383–404.
92. Лютий Т. Розумність Не Розумного / Т. Лютий. – К. : ПАРАПАН, 2007. – 415 с.
93. Малюк Д. Дискурс глобализма с точки зрения мир-системного анализа / Д. Малюк // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2005. – № 2. –
С. 176–196.
94. Маркс К. Избранные произведения / К. Маркс, Ф. Эн¬гельс. –М. : Политиздат, 1955. – Т. 2. – 477 с.
95. Маркс К. Соч. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – 2-е изд. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 2. – С. 27 ; Т. 16. – С. 31.
96. Маркузе Г. Разум и революция: Гегель и становление социальной теории / Г. Маркузе. – СПб. : Владимир Даль, 2000. – 541 с.
97. Мартинюк І. Символічна соціальна реальність / І. Мар¬тинюк, Н. Соболева // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 126–138.
98. Медіа. Демократія. Культура. – К. : ІСНАНУ, 1999. – 355 с.
99. Монсон П. Современная западная социология. Теории, традиции, перспективы / П. Монсон. – СПб. : Алетейя. – 260 с.
100. На путях постмодернизма // Сб. обзоров ИНИОН. – М., 1995. – 216 с.
101. Ницше Ф. Воля к власти / Ф. Ницше. – М. : Культ. революция,
2005. – 808 с.
102. Ницше Ф. Генеалогия морали / Ф. Ницше // Ницше Ф. Сочинения : в 2 т. / Ф. Ницше. – М. : Мысль, 1990. – Т. 2. – С. 407–524.
103. Ницше Ф. Рождение трагедии / Ф. Ницше // Ницше Ф. Сочинения : в 2 т. / Ф. Ницше. – М. : Мысль, 1990. – Т. 1. – С. 47–158.
104. Олсон М. Логика коллективных действий. Общественные блага и теория групп / М. Олсон. – М. : ФЭИ, 1995. – 2093 с.
105. Очерки по истории теоретической социологии ХХ столетия (От М. Вебера к Ю. Хабермасу; от Г. Зиммеля – к постмодернизму) / [ред. Ю.Н. Давыдов]. – М., 1994. – 473 с.
106. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. – К. : Либідь, 1996. – 147 с.
107. Парсонс Т. О социальных системах / Т. Парсонс. – М. : Акад. проект, 2002. – 127 с.
108. Парсонс Т. О структуре социального действия / Т. Парсонс. – М. : Академический проект, 2002. – 161 с.
109. Після філософії: кінець чи трансформація? – К. : Четверта хвиля,
2000. – 2432 с.
110. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття / О.І. Погорілий. – К. : Либідь, 1996. – 219 с.
111. Поланьи К. Великая трансформация: политические и экономические истоки нашего времени / К. Поланьи. – СПб. : Алетейя, 2002. – 503 с.
112. Поппер К. Логика и рост научного знания / К. Поппер // Избр. работы. – М. : Прогресс, 1983. – 605 с.
113. Постмодернізм (Соціологія) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Wikipedia.org.
114. Постмодернизм и культура (материалы круглого стола) // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 3–17.
115. Постмодернизм : энциклопедия / [А.А. Прищаков, М.А. Можейко]. – Мн. : Книжный дом, 2001. – 104 с.
116. Проблеми розвитку соціологічної теорії : матеріали першої Всеукраїнськой соціологічної конференції (м. Київ, 15 грудня 2000 р.). – К. : ІСНАНУ, 2001 – 197 с..
117. Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в України : четверта Всеукраїнська соціологічна конференція (21 травня 2004 р.). – К. : ІСНАНУ, 2004. – 561 с.
118. Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства : третя Всеукраїнська соціологічна конференція (18 квітня 2003 р.). – К. : ІСНАНУ, 2003. – 596 с.
119. Рациональность в науке и культуре / [П.Ф. Йолон, С.Б. Крымский и др.]. – К. : Наукова думка, 1989. – 187 с.
120. Резнік В. Українська соціологія після 1991 року / В. Резнік, О. Резнік // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 22–36.
121. Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / П. Рикер. – М. : Медиум, 1995. – 415 с.
122. Ритцер Дж. Нынешнее состояние социологической теории: новые синтезы / Дж. Ритцер // Социологическая теория сегодня. – К. : ИС НАНУ, 1994. – С. 24–44.
123. Ритцер Дж. Современная социологическая теория / Дж. Ритцер. – СПб. : Питер, 2002. – 688 с.
124. Ритцер Дж. Современная социологическая теория / Дж. Ритцер. – СПб. : Алетейя, 2002. – Гл. 3 : Структурный функционализм Т. Парсонса. –
С. 112–131.
125. Рікер П. Сам як інший / П. Рікер. – К. : Дух і літера, 2002. – 450 с.
126. Роулз Дж. Теория справедливости / Дж. Роулз. – Новск : НПУ,
1997. – 138 с.
127. Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения / Ж.-Ж. Руссо. – М. : Соцэкгиз, 1961. – Т. 1–3.
128. Ручка А.О. Курс історії теоретичної соціології / А.О. Руч¬ка, В.В. Танчер. – К. : Наукова думка, 1995. – 222 с.
129. Сартр Ж.П. Воображаемое. Феноменологическая психология воображения / Ж.П. Сартр. – СПб. : Наука, 2002. – 319 с.
130. Смелзер Н. Зростаюча значущість багатомірності / Н. Смелзер // Проблеми соціології. – Л. : Кальварія, 2003. – С. 76–91.
131. Смелзер Н. Проблеми соціології: Георг-Зімелівські лекції / Н. Смелзер. – Л. : Кальварія, 2003. – 128 с.
132. Смелзер Н. Социология : пер. с англ. / Н. Смелзер. – М. : ИЛ,
1994. – 234 с.
133. Современная социальная теория. – Новосибирск : НТУ, 1995. – 63 с.
134. Сохань Л. Соціальна мімікрія: конструктивна адаптація чи деструктивне пристосування / Л. Сохань. – К. : Наукова думка, 2004. – 175 с.
135. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2005. – Вип. 8. – 324 с.
136. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2009. – Вип. 12. – 378 с.
137. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2002. – Вип. 5. – 575 с.
138. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2003. – Вип. 6. – 437 с.
139. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2004. – Вип. 7. – 505 с.
140. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2006. – Вип. 9. – 359 с.
141. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2007. – Вип. 10. – 428 с.
142. Соціальні виміри суспільства. – К. : ІСНАНУ, 2008. – Вип. 11. – 367 с.
143. Соціальній простір життя як суб’єктивна символічна реальність. – К. : ІСНАНУ, 2004. – 298 с.
144. Соціологічна теорія: традиції та сучасність / [кол. авт.]. – К. : ІСНАНУ, 2007. – 367 с.
145. Тейлор Ч. Джерела себе / Ч. Тейлор. – К. : Дух і літера, 2005. – 691 с.
146. Теоретическая социология : антология. – М. : Международный университет бизнеса и управления, 1996. – 491 с.
147. Турен А. Социальные изменения ХХ столетия / А. Турен // Социологическое обозрение. – М., 2002. – Т. 2. – № 4. – С. 49–54.
148. Филипов Ф. Теоретическая социология / Ф. Филипов. – М. : Университет, 2002. – Т. 1. – 146 с.
149. Философский энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1983. – С. 119–120; 342–355; 588–589.
150. Фрейд З. Будущее одной иллюзии / З. Фрейд // Сумерки богов. – М. : Мысль, 1990. – С. 44–142.
151. Фрейд З. Психлогия масс и анализ человеческого “Я” / З. Фрейд. – М., 1995. – 254 с.
152. Фрейд З. Психология бессознательного / З. Фрейд // Сборн. произведений. – М. : Просвещение, 1990. – 448 с.
153. Фридман Дж. Конструирование иных реальностей / Дж. Фридман, Дж. Комбс. – М. : Основы, 2001. – 324 с.
154. Фуко М. История сексуальности. Забота о себе / М. Фуко. – К. : Дух і літера, 1998. – 288 с.
155. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью 1970–1984 гг. / М. Фуко. – М. : Праксис, 2002. – Ч. 1. – 381 с.
156. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / М. Фуко. – СПб. : Универс. книга, 1997. – 576 с.
157. Фуко М. Наглядати і карати. Народження в’язниці / М. Фуко. – К. : Основи, 1998. – 392 с.
158. Фуко М. Ницше, генеалогия, история / М. Фуко // Ницше и современная западная мысль : сб. статей. – СПб. ; М., 2003. – С. 532–559.
159. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / М. Фуко. – М. : Аcad., 1997. – 406 c.
160. Фурс В.Н. “Критическая теория позднего модерна” Энтони Гидденса [Электронный ресурс] / В.Н. Фурс. – Режим доступа: http//www.i–u.ru/biblio/arhive–fur5%51–critical%51–pheorg/.
161. Хабермас Ю. Модерн-незавершенный проект / Ю. Ха¬бер¬мас // Вопросы филосории. – 1992. – № 4. – С. 40–53.
162. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативные действия / Ю. Хабермас. – СПб. : Наука, 2000. – 214 с.
163. Хабермас Ю. Отношение между системой и жизненным миром в условиях позднего капитализма / Ю. Хабермас // Теоретическая социология : антология. – М., 2002. – Т. 2.
164. Хоркхаймер М. Диалектика. Просвещение. Философские фрагменты / М. Хоркхаймер, Г.В. Адорно. – М. : Медиум : Ювента, 1997. – 311 с.
165. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгауэр. – Мн. : Попурри, 1994. – Т. 2. – 832 с.
166. Штомпка П. Много социологий для одного мира / П. Штомпка // Социс. – 1991. – № 2. – С. 13–23.
167. Шютц А. О множественности реальностей [Электронный ресурс] / А. Шютц. – Режим доступа: http://www.sociologicaru/cont008 html.
168. Эпштейн М. Постмодерн в России / М. Эпштейн. – М. : Элинина,
2000. – 368 с.
169. Юнг К. Собрание сочинений. Психология бессознательного / К. Юнг. – М. : Канон, 1994. – 320 с.
170. Яценко А.И. Целеполагание и идеалы / А.И. Яценко. – К. : Наукова думка, 1997. – 275 с.
171. Щербина В.В. Постмодернізм як соціологія: витоки та ґенеза : монографія / В.В. Щербина. – Запоріжжя : КПУ, 2011. – 216 с.
172. Щербина В.В. Постмодерн як дзеркало сучасної людини / В.В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. / [редкол.: О.Л. Скідін (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : КПУ, 2009. – Вип. 43. – С. 273–277.
173. Щербина В.В. Модерн як технології дослідження / В.В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. / [редкол.: О.Л. Скідін (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : КПУ, 2010. – Вип. 44. – С. 312–322.
174. Щербина В.В. Модерністська критика модернізму / В.В. Щербина // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України : науково-практичний збірник. – К. : Сталь, 2010. – № 2. – С. 19–23.
175. Щербина В.В. Постмодерністська спрямованість класичної соціології / В.В. Щербина // Грані : науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах / [наук. ред. С.В. Шевцов] ; ДНУ ім. Олеся Гончара. – Д. : Грані, 2010. – Вип. 4 (72). – С. 121–126.
176. Щербина В.В. Модерн у постмодерністській рефлексії: об’єктивні передумови та суб’єктивні наслідки / В.В. Щербина // Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичні науки. – Одеса : Астропринт, 2010. – Т. 15. – Вип. 14. – С. 24–31.
177. Щербина В.В. Сучасний соціальний алгоритм поведінки як наслідок кризи модернізму / В.В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. / [редкол. : О.Л. Скідін (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : КПУ, 2010. – Вип. 48. – С. 47–53.
178. Щербина В.В. Обмеженість раціоналізму як висхідного принципу класичних ідеологічних концепцій / В.В. Щербина // Нова парадигма : журнал наукових праць / [голов. ред. В.П. Бех] ; Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова ; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. – Вип. 97. – С. 45–55.
179. Щербина В.В. Капіталізм в погляді німецького раціоналізму / В.В. Щербина // Нова парадигма : журнал наукових праць / [голов. ред. В.П. Бех] ; Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова ; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. – Вип. 98. – С. 293–305.
180. Щербина В.В. Розпад (декомпозиція) модерну: три віхи кризи / В.В. Щербина // Вісник Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. Політологія. Соціологія. Право : зб. наук. праць. – К. : ІВЦ “Політехніка”, 2010. – № 1 (5). – С. 100–105.
181. Щербина В.В. Підґрунтя формування ідеологічних концепцій / В.В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. / [редкол.: О.Л. Скідін (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : КПУ, 2011. – Вип. 49. – С. 177–184.
182. Щербина В.В. Постмодерністські тенденції класичної соціології / В.В. Щербина // Ринок праці та зайнятість населення. – К. : Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України, 2011. – № 2. –
С. 32–34.
183. Щербина В.В. Модерністський раціоналізм як підґрунтя класичних ідеологічних концепцій / В.В. Щербина // Грані : науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах / [наук. ред. С.В. Шевцов] ; ДНУ ім. Олеся Гончара. – Д. : Грані, 2011. – Вип. 4 (78). – С. 89–93.
184.