СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД : Социокультурный анализ: КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ОСНОВ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

МАЛЕС ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 316.7: 303.01

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД

22.00.01 – теорія та історія соціології

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

Науковий консультант
Судаков Володимир Іванович
доктор соціологічних наук, професор

Київ – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 1
АКАДЕМІЧНІ ДЖЕРЕЛА АНАЛІЗУ КУЛЬТУРИ В ТЕОРЕТИЧНІЙ СОЦІОЛОГІЇ ТА СОЦІОГУМАНІТАРИСТИЦІ…...
1.1. Методологічні особливості визначення та вивчення культури у системі соціогуманітарних наук……………………………………….
1.2. Знання про культуру в системі соціогуманітарних наук……….
1.3. «Соціокультурний аналіз»: академічний дискурс та дискусія терміну…………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПІДХОДУ……………………………………
2.1. Формування традиції аналізу культури у соціологічному теоретизуванні……………………………………………………………
2.2. Культурний поворот у соціогуманітаристиці ХХ ст……………
2.3. Соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія в ситуації поліпарадигмальності……………………………………………………
РОЗДІЛ 3
РОЗВИТОК ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПІДХОДУ……………………………………
3.1. Аналіз соціокультурних контекстів дослідження……………….
3.2. Виклики полікультурності в аналізі сучасного суспільства……

РОЗДІЛ 4
СОЦІОСЕМІОТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО АНАЛІЗУ………………………………………………………………….
4.1. Соціокультурна інтерпретація процесів символізації…………..
4.2. Соціологічне осягнення візуалізації культури…………………..
4.3. Подвійна герменевтика у дослідженні тяглості та мінливості культурної традиції………………………………………………………
РОЗДІЛ 5
ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО АНАЛІЗУ ПРИВАТНОСТІ…………………………………………………………...
5.1. Границі приватності в соціологічній перспективі……………….
5.2. Зміни публічної та приватної сфери на прикладі сучасних міст.
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….. 4

ВСТУП
Актуальність теми. В соціологічному теоретизуванні часто постулюється тісний взаємозв’язок соціальних та культурних проявів суспільного життя. Проте спроби концептуалізації цього зв’язку ускладнюються нечіткістю розуміння кожного з його компонентів, складністю їх аналітичного розведення. Адже одні й ті ж самі поняття можуть атрибутуватися і як культурні, і як соціальні (цінність, смисл, символ, традиція, стиль, ритуал, міф тощо). До того ж, у сучасних суспільствах культура стає дедалі складнішою для дослідження та включення до пізнавальних схем, що зумовлює активні теоретико-методологічні дискусії й активне звернення до культурної проблематики в соціогуманітаристиці в останні десятиліття.
Соціологія, відповідаючи на полікультурні, а також постмодерні, феміністські, глобалістські та інші виклики, прагне виробити нові пізнавальні стратегії, підґрунтям яких часто проголошується соціокультурний підхід. Поява терміну «соціокультурний» була зумовлена неповнотою опису реальності словотворами на основі окремих концептів «соціальний» чи «культурний». Новий термін, як альтернатива до них, став почасти використовуватися в соціальних науках. У вітчизняних публікаціях та соціологічних дослідженнях активно заявив про себе соціокультурний аналіз, що поєднав у собі соціологічний, семіотичний, психологічний, антропологічний, інші види аналізу, кожен з яких має на сьогодні багату академічну традицію.
Зазвичай у соціології джерела соціокультурного підходу виводять зі спадку авторів класичного періоду (Г. Зіммеля, П. Сорокіна, М. Шаповала), котрі часто вибудовували свої теорії як синтез соціальних, культурних та особистісних чинників. Зокрема, у працях П. Сорокіна («Соціальна і культурна динаміка», «Суспільство, культура й особистість: їх структури та динаміка» та інших) пропонується розуміння суспільства як єдності культури й соціальності, які творяться і видозмінюються діяльністю людини. Але проголошена ним «нерозривна тріада» складається з компонентів, які мають складну структуру та динаміку, тому, хоч до неї часто апелюють, вона сама досі недостатньо розроблена та концептуалізована.
Вивчення соціокультурної проблематики характеризується множинністю дисциплінарних та методологічних підходів. Теоретичне осмислення культури здійснюється переважно в межах культурології як міждисциплінарної царини (Л. Баткін, І. Биховська, Г. Отюцький, Є. Подольська, Ю. Рєзнік, А. Флієр), а також філософії (Є. Бистрицький, С. Кримський, І. Лосів, М. Попович, Л. Коган). Однак найбільший внесок до розвитку соціокультурного аналізу як пізнавальної стратегії роблять соціально- та культурно-антропологічні дослідження. Про особливості методології цих досліджень вели дискусії К. Гірц, К. Клакхон, М. Мос, Г. Рубін, О. Кісь, М. Маєрчик, В. Воронков, П. Романов, Є. Ярська-Смирнова та ін. Крім того, потужно розвиваються галузеві напрямки соціології культури, в межах яких накопичується фактичний матеріал про особливості зміни культур, про постання культурного розмаїття, його вплив на соціальні процеси сучасного суспільства.
Як важливий та перспективний теоретико-методологічний напрямок розвитку сучасної соціології соціокультурний аналіз останніми роками активно обговорюється і осмислюється в українській соціологічній спільноті (публікації Л. Сокурянської, Ю. Сороки, Н. Черниш, О. Ровенчак). На думку авторок, соціокультурна парадигма – одна з найплідніших у загальнометодологічному плані для дослідження сучасного соціуму. Соціокультурну модель для інтерпретації суспільних трансформацій залучають до своїх досліджень Н. Костенко, О. Куценко, С. Макеєв, В. Степаненко, В. Щербина, А. Ручка, Р. Шульга, які зауважують актуальність, евристичність і водночас складність соціокультурного аналізу. У пострадянських дискусіях особливий міждисциплінарний статус соціокультурного аналізу проголошує Л. Іонін, апробуючи цей підхід при вивченні особливостей радянського суспільства (як моностилістичного) та розгляді його подальших трансформацій.
З іншого боку, соціокультурну проблематику включено до актуальних досліджень соціальних процесів у сучасному суспільстві в контексті питань полікультурності, нових культурних поділів, ідентичності й толерантності (З. Бауман, М. Вевйорка, Л. Гудков, Н. Костенко, М. Крепон, С. Леш, А. Перотті); цінностей, традиції, канону, стилю, стилістичного розмаїття, їх зміни (Я. Ассман, В. Бакіров, Т. Гундорова, Л. Іонін, Р. Клімов, В. Паперний, Л. Тевено, Д. Чижевський); контекстуальності та онтологізації соціологічного пізнання (Г. Зіммель, К. Кнор-Цетіна, Б. Латур, В. Вахштайн, Р. Харре); приватності (С. Бойм, О. Бреднікова, А. Вестін, Ю. Габермас, Е. Ґіденс, Н.Еліас, І. Ковальова, М. Соболевська, Ф. Фукуяма, О. Ходус, А. Шюц); суб’єктивізації (Е. Гофман, О. Даниленко, О. Злобіна, М. Яцино) тощо.
Методологічні та загальнотеоретичні проблеми врахування культури в соціологічному теоретизуванні розглядалися ще у класичний період розвитку соціології. У ХХ столітті робота над їх вирішенням продовжилася у творах П. Бурдьє, Н. Лумана, Дж. Александера. На становлення загальної культурної сенситивності соціологічного пізнання і на розвиток соціокультурності в соціологічному теоретизуванні вплинули тлумачення понять: репрезентативна та актуальна культура, відтворення культури, символ, цінності, традиції, які розроблялися, зокрема, у працях В. Бурлачука, Л. Іоніна, Н. Костенко, Д. Куракіна, В. Марачі, А. Ручки, Ю. Сороки, Ф. Тенбрука.
Елементи соціокультурного аналізу чи теоретичне наближення до нього знаходимо в різних сферах соціогуманітарного знання: в семіотиці (Р. Барт, О. Жолковський, Ю. Лотман, О. Потебня, В. Топоров), історії міста (В. Глазичев Г. Делітц, Ф. Джеймісон, А. Лефевр, К. Лінч, В. Паперний, С. Шліпченко), в соціальній та усній історії, вивченні політик пам’яті (А. Ассман, Г. Грінченко, Д. Джеймс, Ж. Мінк, П. Нора, П. Томпсон, Т. Чарльтон), гендерній та феміністській критиці (Дж. Батлер, С. Бем, М. Кіммел, Р. Коннел, К. Міллет, С. Павличко, Дж. Скотт, Д. Сміт, Н. Чухим), у дослідницьких пошуках у руслі якісної методології (Є. Здравомислова, Н. Козлова, Дж. Кресвел, О. Мещеркіна, В. Семенова, Л. Скокова, П. Штомпка та ін.).
Як свідчить розробка цієї теми, використання соціокультурного аналізу у соціологічному пізнанні багатьма авторами визнається евристичним. Однак є суперечність в тому, що при існуванні значної потреби у застосуванні соціокультурного підходу, яка маніфестується масовим залученням його термінології чи окремих принципів до досліджень соціологічної та соціогуманітарної тематики, під ним часто розуміється лише відхід від суто економічного, політичного, структурно-функціонального аналізу, тобто висвітлення окремих аспектів культури чи апелювання загалом до важливості культурного, людського чинника в тих чи інших суспільних сферах. Відтак, замість очікуваної повноти охоплення та глибини проникнення у суть досліджуваних явищ зазвичай відбувається фрагментарне вихоплення тих чи інших культурних феноменів, їх вбудовування у традиційні схеми без якісних змін стратегій пізнання. Такий поверховий підхід не може бути визнаний задовільним, тож з огляду на все суттєве із уже зробленого в гуманістичній соціології та безпосередньо в напрямку соціокультурного аналізу соціальних процесів постає необхідність цілеспрямованої розробки його концептуальних засад.
Підсумовуючи суспільні та академічні аспекти актуальності теми, можемо виокремити її наукову проблему. Соціологія має відповідати на запити щодо вирішення численних проблем сучасної полікультурності, адресовані їй як від різних соціальних груп, так і від широкої академічної спільноти. А це неможливо без переосмислення теоретико-методологічних засад власне соціологічного осягнення реальності, без урахування її культурного виміру, що сформувало наукову проблему дисертаційного дослідження. Відтак виникає необхідність обґрунтування соціокультурного аналізу, який став би теоретико-методологічним підґрунтям для стратегій соціологічного дослідження сучасного суспільства.
Таким чином, наукова проблема, яка розв’язується в дисертації, полягає у гносеологічній суперечності між існуючим розрізненим соціологічним і міждисциплінарним досвідом використання соціокультурного аналізу та відсутністю обґрунтування його теоретико-методологічних засад.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науково-дослідницькому напряму кафедри теорії та історії соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пов’язане з науково-дослідницькими проектами соціологічного факультету, зокрема в межах наукової теми «Менеджмент у вищій школі: адаптація до європейського контексту» (номер державної реєстрації 0101U006680), у якій обґрунтовано рефлексію культурного в соціологічному аналізі теми. Дисертаційна робота також пов’язана з плановою науково-дослідною темою «Категоріальний та методологічний апарат в рамках культурної антропології як знаряддя дослідження культурного розвитку» (номер державної реєстрації 011Q000892) відділу етнокультурології та культурної антропології Інституту культурології НАМ України, у межах якої здійснено дослідження ключових методологічних проблем культурної антропології та етнокультурології на прикладі національного та гендерних конструктів у системі регіональних ідентичностей та соціокультурного аналізу міського простору, результати дослідження відображені, зокрема, у збірнику наукових праць «Методологічні проблеми культурної антропології та етнокультурології» (К. : Інститут культурології, 2011. – 480 с.).
Мета і завдання дослідження формулюються відповідно до актуальності теми та специфіки наукової проблеми. Мета роботи – концептуалізація засад соціокультурного аналізу через їх теоретико-методологічне обґрунтування в соціології.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
• здійснити ідентифікацію проблемного поля соціокультурного аналізу;
• визначити пізнавальний потенціал соціокультурного підходу в розумінні взаємозв’язків соціального та культурного у вивченні сучасного суспільства;
• визначити специфіку соціологічного та соціогуманітарного аналізу культур;
• охарактеризувати історико-суспільні контексти актуалізації соціокультурного аналізу як об'єкта дослідження;
• розкрити термінологічний статус, роль та дисциплінарні особливості поняття «соціокультурний» в академічному дискурсі;
• виявити евристичний потенціал залучення соціогуманітарних міждисциплінарних зв'язків до соціокультурного аналізу;
• виділити теоретичні засади, концептуальну специфіку та методологічні принципи соціокультурного аналізу;
• обґрунтувати значення соціокультурного аналізу для розвитку соціологічного теоретизування;
Об'єктом даного дослідження визначається соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія соціології.
Предметом – теоретико-методологічні засади соціокультурного аналізу, його становлення і розвиток у соціогуманітарному знанні та пізнавальний потенціал для соціологічного теоретизування.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі використано загальнонаукові методи: критичний і міждисциплінарний підходи при залученні досвіду соціогуманітарних дисциплін вивчення культурних практик; аналіз генези ідей при дослідженні академічного дискурсу щодо залучення понять соціокультурного підходу; метод історичного порівняння, системний підхід у виробленні принципів соціокультурного аналізу тощо.
Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження при обґрунтуванні засад соціокультурного аналізу стали положення гуманістичної соціології різних її напрямків, започатковані М. Вебером, В. Томасом, Ф. Знанецьким, А. Шюцом, Е. Гофманом, положення постструктуралізму П. Бурдьє, соціального конструктивізму П. Бергера та Т. Лукмана, герменевтики П. Рікера, Г. Гадамера, К. Ґірца, а також деякі ідеї культуральної соціології Дж. Александера та напрацювання соціології знання (Б. Латур, Ж.-Ф. Ліотар, В. Вахштайн). Методологічною основою розробки соціокультурного аналізу послужили також роботи вітчизняних та зарубіжних дослідників культури, зокрема розробки П. Берка, Л. Іоніна, Н. Костенко, Л. Ньюмана, В. Семенової, Л. Скокової, Є. Ярської-Смирнової та інших.
З метою апробації теоретичних положень у роботі залучаються емпіричні дані. Для отримання інформації щодо академічного дискурсу лексем соціокультурності використано здійснений авторкою контент-аналіз тем дисертаційних робіт; процеси джентрифікації узагальнені на основі авторського дослідження в межах проекту «Соціальні трансформації в регіоні Пограниччя – Білорусь, Україна, Молдова» програми CASE; також застосовується математико-статистичний аналіз демографічних даних та масивів кількох міжнародних соціологічних досліджень.
Наукова новизна отриманих результатів міститься в положеннях, які є теоретичною основою розв’язання поставлених у дисертації наукових завдань.
Вперше
– виділені специфічні методологічні риси сучасного соціологічного пізнання, що негативно позначаються на прогностичній, пояснювальній та пізнавальній функціях соціології: недостатнє врахування культурного контексту ситуації пізнання, абстрактність та універсалізм у розумінні культури та культурних цінностей, недостатня рефлексія соціальної та культурної належності суб’єктів пізнання, низька чутливість до культурних змін, дисциплінарна герметичність; нереалізованим залишається також гуманітарний та гуманістичний потенціал соціології;
– запропоновано системну аргументацію соціологічного розуміння культури, ґрунтованого на поняттях «актуальна» та «репрезентативна» культура, уточнено його специфіку. Таке трактування культури включає компоненти усталеності, як то: традиція, ритуал, символ, цінність, але відділяє їх від смислового наповнення культури. Обґрунтовано, що дане розуміння культури прийнятне для соціології з ряду резонів: «соціоцентричне», бо опирається на легітимізацію у ході трансляції традиції; поєднує ті визначення, що уже фігурують у соціологічному дискурсі, тож у межах дисципліни вирішує питання термінологічного порозуміння; позбавлене компонентів, які можуть гіпостазуватися у ході їх використання в теоретизуванні та поясненні соціальної реальності (напр., архетип, ментальність); уможливлює соціологічне теоретизування в ситуації полікультурності;
– у сучасному гуманітарному знанні виділені та охарактеризовані ті напрямки пошуків, котрі найбільш відповідають специфіці соціокультурного підходу. До них належить «культурний поворот» у західній соціології, причини та наслідки якого узагальнено як вихід соціології на нові проблемні сфери завдяки залученню соціогуманітарного досвіду вивчення культури; а також академічний дискурс «соціокультурності» у вітчизняному соціогуманітарному полі, звернення до якого так само зумовлене розвитком міждисциплінарності соціологічного пізнання. У ході аналізу спектру використань соціокультурної термінології обґрунтовано доцільність її залучення до соціологічного теоретизування;
– пояснення соціальної нерівності культурною належністю показано як її легітимацію із залученням об’єктивованих поділів (просторового, статевого, вікового, етнічного тощо), а рівні, задіяні Р. Бартом для ідентифікації політичного міфу, узагальнено як семіотичну основу використання символів культури в ході такої легітимації. Досі як об’єктивовані засади легітимації соціальної нерівності розглядався переважно статевий поділ (цю його функцію виявили теоретики гендерованості суспільства). Завдяки виявленим зв’язкам у роботі визначено пізнавальний потенціал проблематики центру / периферії як просторового закріплення культурних ознак соціальних поділів у ході їх натуралізації;
– принцип семіотичного закріплення і трансляції культури задано через процесуальність символічного. У пропонованому підході на противагу статичному сприйняттю символічного, характерному для соціологічного теоретизування, символізація постає як міра значущості культурних смислів, пов’язаних із соціальним визнанням. Завдяки цьому символ у соціологічному пізнанні втрачає свою гіпостазованість і може бути ефективніше включений у пояснення соціокультурних процесів суспільства, стає піддатливим соціологічному осягненню як у поняттєво-термінологічному плані, так і в емпіричному вимірюванні. Таке трактування відкриває нові можливості дослідження символічного та дозволяє поєднати соціологічні й семіотичні способи його осмислення, а також залучити культурологічний, історичний, антропологічний, економічний, етнографічний соціогуманітарний матеріал. Положення про процесуальність та динаміку символічного продемонстровані через соціокультурний аналіз значущості опозиції центр / периферія та в ході аналізу монументальних і топонімічних символів на прикладі великого міста.
Удосконалено
– теоретичне осмислення ідеї множинності культур через соціологічне обґрунтування принципу неієрархічного представлення та оцінювання культур (що відкриває нові можливості соціокультурного аналізу однієї з найактуальніших нині проблеми полікультурності суспільства). Властива теоретичним побудовам у межах філософії та соціології культури ієрархічність проявляється через використання понять «висока», «низька» культура, «антикультура», «субкультура» тощо. Натомість у соціокультурному аналізі як джерело нерівності та ієрархічності визначаються соціальні позиції культуротворчих груп. Дослідження ситуації нерепрезентативності актуальної культури показало численність культур, які не набули чи втратили соціальне визнання, значущість, забезпеченість ресурсами, а відтак і присутність у публічній сфері. Проте їхній маргінальний статус залежить від ситуації в соціальному просторі, тож із часом може змінюватися на протилежний, що продемонстровано на прикладі аналізу практик святкування та вшанування;
– соціологічне обґрунтування постмодерністської та феміністської критики модерну: їх контекст розширено за межі політичних і гендерних практик, а тези цієї крити посилені положеннями соціокультурного аналізу, зокрема стосовно критичного аналізу ідеології патріархату. В умовах патріархату гендерна дискримінація здійснюється через апеляцію до традиції і культурних відмінностей, а також до ідей ієрархізації (а отже, нерівноцінності) культур. Показано, що в цих дискурсах та практиках культурні відмінності реіфікуються, подаються як результат природних чинників та причина нерівності у суспільстві, з тим щоб легітимувати та легалізувати останні, тим часом як така нерівність має соціальний, а не культурний характер;
– соціологічне тлумачення сфери приватності. Окреслено можливості її соціокультурного аналізу. Відокремлена від соціології повсякдення, приватність має самостійну цінність для соціологічного теоретизування, дає цілісне бачення соціальної реальності суспільства, адже, доповнюючи публічну сферу та царину соціальних інститутів, забезпечує повноту об’єкта соціології. Соціокультурний аналіз приватної сфери додатково актуалізує низку малорозроблених питань, зокрема стосовно джерел культурного різноманіття, соціального контролю, довіри, трансляції традиції, середовища маргінальних культур тощо;
– шляхи соціогуманітарної міждисциплінарної взаємодії. Продемонстровано можливості та евристичний потенціал залучення в межах соціокультурного підходу здобутків соціально-антропологічних, семіотичних, історичних, культурологічних та інших дисциплін до соціологічного теоретизування. Базуючись на досвіді соціогуманітарних дисциплін, методологічно обґрунтований принцип дослідницької рефлексії соціокультурних умов процесу пізнання, а на прикладі аналізу використання спостереження у різних дисциплінарних режимах та актуалізації звернення до історії соціальних відносин розширено настанову його контекстуальності.
Набули подальшого розвитку
– принцип деконструкції постструктуралізму та критичного аналізу в соціологічному теоретизуванні, які узагальнено в настанові аналізу соціальних практик натуралізації як способу творення та відтворення культурної традиції, легітимації її символічного та міфо-ритуального вираження. Найвагомішою цариною застосування принципу деконструкції і критичного аналізу визначено традицію, оскільки в її межах до мінімуму зводиться рефлексія соціального конструювання реальності;
– аналіз ситуації сучасного соціологічного пізнання. Критичний аналіз досвіду суміжних соціогуманітарних наук засвідчив евристичний потенціал гуманітарних і гуманістичних засад дослідження культури й соціальності, а також розкрив можливості саме соціологічного розвитку цих засад у межах соціокультурного підходу. Також на продовження настанов М. Вебера, К. Мангайма, П. Бурдьє та ін. про ціннісну та політичну ангажованість дослідників показано, що рефлексія соціокультурних умов та соціальна відповідальність постулюються не лише щодо осіб, котрі пізнають, а й стосовно тих, котрих пізнають, та включають осмислення як статусної належності та ціннісних пріоритетів, так і соціокультурних та гендерних ідентичностей у їхньому різноманітті.
Практичне значення отриманих результатів. Практичне значення мають положення й результати даного дисертаційного дослідження, які стосуються соціокультурного аналізу сучасного українського суспільства. Вони дають змогу удосконалити розробку та експертний аналіз конкретних програм у галузі держуправління, у сферах соціальної, культурної, освітньої політики. Зокрема, дисертаційні положення використані при експертному аналізі виконання «Плану заходів Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві» на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту у 2007 році.
Практичне значення дисертаційного дослідження знайшло втілення в межах наукових тем: № 0101U006680 «Менеджмент у вищій школі: адаптація до європейського контексту» (висвітлено рефлексію культурного в соціологічному аналізі теми); № 011Q000892 «Категоріальний та методологічний апарат в рамках культурної антропології як знаряддя дослідження культурного розвитку» (здійснено дослідження ключових методологічних проблем культурної антропології та етнокультурології на прикладі національного та гендерних конструктів у системі регіональних ідентичностей та соціокультурного аналізу міського простору).
Розроблені принципи та настанови соціокультурного аналізу дозволяють вийти на розв’язання проблеми адекватності пізнання соціальної реальності, її змін під впливом глобалізації та урбанізації в умовах полікультурності. Що, зокрема, знайшло своє втілення в таких науково-дослідних та прикладних проектах: обґрунтування й апробація аналітичної схеми щодо співвідношення, тяглості та зміни приватності і публічності в проекті «Перебудова інтимної та публічної сфери у ХХІ столітті» (Global COE Program Кіотський університет), 2011 р.; положення щодо визначення та соціокультурного аналізу розвитку й перспектив публічної сфери у великому місті були залучені при експертизі конкурсу CanActions та реалізації майстер-класу «Контрактова площа: сценарії розвитку» в рамках проекту «Метрополіс-Київ» Українського відділення фонду імені Гайнріха Бьоля, 2010–2012 рр.; способи інтерпретації тексту міста, символізації його просторів стали основою майстер-класу проектів «Регіональний семінар вдосконалення викладання» (ReSET) для молодих науковців і викладачів культурологічних та соціальних дисциплін України, Білорусі, Польщі і Росії: «Нові ідентичності в старих містах», Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету, 2004 р. та «Переосмислюючи соціальний час та простір» Центру міської історії Центрально-східної Європи, Відень–Львів, 2007 р.; соціокультурний аналіз джентрифікації дозволив охарактеризувати специфіку ситуації міста Києва при реалізації проекту «Регіон Пограниччя в контексті просторового виміру глобалізації: держава, капітал, територіальність», програми «Соціальні трансформації в пограничному регіоні – Білорусь, Україна, Молдова», Центру вдосконалення досліджень та освіти (CASE), 2008–2009 рр.
Матеріали й висновки даного дослідження активно залучаються в навчальний процес як такі, що можуть знайти широке застосування і з погляду гуманізації та гуманітаризації сучасної вищої освіти в цілому, і з точки зору підвищення якості викладання дисциплін гуманітарного профілю (соціології, культурології, культурної та соціальної антропології, методології гуманітарного знання, гендерних досліджень, соціології повсякдення, соціології міста, соціальної філософії тощо). Зокрема, у дисертації розроблені теоретико-методологічні і методичні основи навчальних дисциплін «Теорія соціокультурного аналізу», «Теорії соціокультурних та гендерних ідентичностей», наявність яких у навчальному процесі сприяє подальшій гуманізації української соціологічної освіти.
Результати дисертаційного дослідження лягли в основу докторантської програми з соціальних та гуманітарних наук «Культура в умовах соціальних змін», підготовленої для Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету (2006–2007, у співавторстві з Юлією Сорокою). Засади подвійної герменевтики та аналізу візуального втілені у методичних матеріалах, адресованих молодим викладачам з метою вдосконалення викладання соціологічних дисциплін, і були реалізовані у майстер-класах та публікаціях міжнародних шкіл: зимові школи проекту CEP «Нетрадиційні методи викладання соціології» (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2003, 2004 рр.) та «Мистецтво викладання та оцінювання: гендерна чутливість в аудиторії» (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2006 р.); регіональні семінари вдосконалення викладання (ReSET) проекту «Європейські візії та розрізнення: Порівняльні дослідження для вдосконалення викладання соціології», (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2011 р.) та проекту «Порівняльні дослідження повсякдення» Інституту соціології та управління соціальними процесами Санкт-Петербурзького університету (Росія) та Яґеллонського університету (Краків, Польща), 2011 р.
Методологічно вдосконалена завдяки долученню положень соціокультурного аналізу, гендерна експертиза сучасних суспільних відносин застосовувалася у консультативній та дослідницькій роботі Гендерної експертної платформи при Гендерному інформаційно-аналітичному центрі «Крона», а також в реалізації гендерних програм фонду імені Гайнріха Бьолля.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею. Наукові результати і висновки, що містяться в дисертації, отримані авторкою особисто. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використано лише ті ідеї, які стали результатом особистої роботи здобувачки.
Апробація результатів дисертації здійснювалася під час обговорення на кафедрі теорії та історії соціології, на постійно діючому методологічному семінарі факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертаційного дослідження лягли в основу циклу праць «Методологічні проблеми дослідження соціокультурних процесів в Україні ХІХ–ХХ ст.», удостоєного премії Національної академії наук України для молодих вчених.
Апробація положень та результатів дисертації відбувалася також під час виступів і доповідей дисертантки на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях протягом 2003–2011 рр. Зокрема, це ІІІ, VII, VIІI Всеукраїнські науково-практичні конференції соціологічної асоціації України «Проблеми розвитку соціологічної теорії: соціальна інтеграція та соціальні нерівності в контексті сучасних суспільних трансформацій» (Київ, 2003, 2010, 2011 рр.); Другий соціологічний конгрес «Российское общество и социология в XXI веке: социальные вызовы и альтернативы» (Москва, Росія, 2003 р.); ІХ–ХVІ Міжнародні наукові конференції «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2003–2008, 2010, 2011 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка)» (Київ, 2004 р.); І–ІV, VI Міжнародні наукові конференції «Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління» (Донецьк, 2005–2008, 2010 р.); VI, VII Міжнародний конгрес україністів (Київ, Донецьк 2005р., 2008 р.); Міжнародна наукова конференція «Мужское и женское в культуре» (СПб, Росія, 2005 р.); Міжнародний конгрес Американської ради наукових товариств (Харків, 2005 р.; Ростов-на-Дону, Росія, 2006 р.); Наукова конференція факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2006 р.); Симпозіум «Регіональні столиці» (Харків, 2006 р.); Всеукраїнський науково-методичний семінар «Усна історія і дослідження соціокультурних трансформацій: минуле заради майбутнього» (Львів, 2006 р.); Круглий стіл Фонду Фрідріха Еберта, Міжнародного Бюро праці «Жінки та глобалізація» (Київ, 2006 р.); Міжнародна науково-дослідна конференція «Визуальная антропология: новые взгляды на социальную реальность» (Саратов, Росія, 2006 р.); І–ІІІ Російські культурологічні конгреси (СПб, Росія, 2006, 2008, 2010 р.); 3-я Міжнародна наукова конференція «Біографічний метод у сучасному гуманітарному знанні» (Одеса, 2006 р.); Міжнародна наукова конференція «Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень» (Харків, 2006 р.); Міжнародний науковий семінар «Міський простір: проблеми для дослідника» (Львів, 2007 р.); Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри» (Чернівці, 2007 р.); V–VІI науково-практичні конференції «Якубинська наукова сесія» (Харків, 2008-2010 рр.); Всеукраїнська наукова конференція, присвячена пам’яті Олександра Семашка «Нова соціокультурна реальність в Україні: теорія, методологія, практика», (Київ, 2008 р.); Міжнародна наукова конференція «Советская культура. Проблемы теоретического осмысления» (СПб, Росія, 2008 р.); Всеросійська наукова конференція «Социологический диагноз культуры российского общества второй половины ХIХ – начала ХХI вв.» (СПб, Росія, 2008 р.); ІV–V Міжнародні наукові конференції «Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури» (Оломоуць, Чехія, 2008, 2010 р.); II Російський культурологічний конгрес з міжнародною участю «Культурное многообразие: от прошлого к будущему» (СПб, Росія, 2008 р.); Міждисциплінарний семінар з проблематики міських досліджень (Вільнюс, Литва, 2008 р.); Міжнародний дослідницький семінар «Пост/радянський урбанізм» (Київ, 2008 р.); ІІІ Міжнародний Львівський соціологічний форум «Традиції та інновації в соціології» (Львів, 2009 р.); І Конгрес Соціологічної асоціації України «Соціологія в ситуації соціальних невизначенностей» (Харків, 2009 р.); Міжнародний дослідницький семінар «Україна і Білорусь у контексті просторового виміру глобалізації: держава, капітал, територіальність» (Львів, 2009 р.); Міжнародна науково-теоретична конференція «Кроскультурність у сучасному світі» (Київ, 2010 р.); Науковий семінар «Історіографія соціальної психології: виклики та перспективи» (Київ, 2010 р.); І Всеукраїнський конгрес із соціальної психології «Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи» (Київ, 2010 р.); ХІІІ щорічна Фулбрайтівська конференція «Образ України в світі: реальний та бажаний» (Київ, 2010 р.); Міжнародна науково-теоретична конференція Інституту культурології Національної академії мистецтв України «Діалог культур: дослідження, практики, виклики» (Київ, 2010, 2011 р.); Міжнародний науково-дослідний семінар «Transformation of the Intimate and Public Spheres in Transitional Societies: Family, Community, State and Market» (Кіото, Японія, 2011 р.); Науково-дослідницький семінар «Київ-як-текст (Київ, 2012 р.); Семінар щорічного конгресу Американської асоціації географів «Expressions of segregation in post-communist cities» (Нью-Йорк, США, 2012 р.) та інших.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 34 працях, з яких монографії – 2, публікацій у наукових фахових виданнях України - 20, праць апробаційного характеру – 3 та 9 праць, які додатково відображують наукові результати дисертації.

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації
1. Малес Л. Вивчаючи тексти культури: соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія соціології. Монографія / Л. Малес. – К. : К.І.С. – 325 с.
2. Пошуки гендерної паритетності: український контекст. Монографія / Упор. та заг. ред. І.Грабовська. – Ніжин : В-цтво НДУ ім.М.Гоголя, 2007. – 204 с.(розділ «Гендерний аналіз соціально-демографічної ситуації столичного району»)

3. Малес Л. Академічний дискурс соціокультурності / Л. Малес // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Збірник наукових праць. – Харків : Вид. центр Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, 2009. — С. 70-75.
4. Малес Л. Актуалізація та соціокультурний аналіз міського простору: приватність і приватизація двору / Л. Малес // Вісник Харківського національного ун-ту імені В.Н.Каразіна. – № 844. – 2009. – С. 23-28.
5. Малес Л. Від культурної заангажованості до рефлексії культурного в соціологічному аналізі / Л. Малес // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки: збірник наукових праць. – К. : Фенікс, 2010. – Вип. 10. – С. 15 – 21.
6. Малес Л. Гендерний дисплей у соціокультурному аналізі / Л. Малес // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Збірник наукових праць. – Харків : Вид. центр Харківського національного ун-ту імені В.Н.Каразіна, 2010. – С. 512-516.
7. Малес Л. Гендерне структурування міського простору: виклики полікультурного суспільства / Л. Малес // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління : Збірник наукових праць ДонДУУ. – Т.ХІІІ. – Вип. 217. Серія «Соціологія». – Донецьк : ДонДУУ, 2012. – C. 286-293.
8. Малес Л. Зміни та тяглість приватності у сучасному українс

Список литературы

ВИСНОВКИ
В ході огляду сучасного стану дискурсу соціологічного теоретизування, його проблематики зафіксована незадоволена потреба в акумулюванні, дисциплінарній адаптації соціогуманітарного досвіду та обґрунтуванні соціокультурного аналізу як відповідей на виклики полікультурної сучасності.
Як випливає з огляду соціологічного академічного дискурсу останніх десятиліть, йому властива низька залученість культурних характеристик до пояснювальних моделей і мала чутливість до них інструментів пізнання. У соціологічному аналізі суспільства культура переважно є частиною об’єкта чи предметом окремого проекту дослідження, а соціологія культури як галузева дисципліна не виходить за межі дескриптивних констатацій, не долучається до соціологічного теоретизування як теорія середнього рівня. Водночас історія соціологічної думки, сучасні західні дискусії, вітчизняні дослідження та наукові пошуки на пострадянських теренах засвідчують, що якраз культурування як напрямок розвитку соціологічної теорії виявляється одним із найперспективніших. Разом з тим нами встановлено, що соціокультурний аналіз відповідає потребам сучасного розвитку соціології, його ресурси евристичні, зокрема тому, що він перебуває в «зоні зростання» та міждисциплінарного зв’язку соціогуманітарних дисциплін.
Для теоретико-методологічного обґрунтування соціокультурного аналізу проаналізовано історію соціологічного теоретизування. Під кутом зору включення культурного виміру в соціологічне пізнання вона постає як перехід від нерефлексивного включення в процес пізнання цінностей власної культури до рефлексії культурного, завдяки чому продемонстровано тяглість традиції соціокультурного підходу в соціології. В результаті такого історико-теоретичного розгляду визначено соціальний конструктивізм, постструктуралізм та гуманістичну соціологію як теоретико-методологічні підґрунтя подальшого розвитку соціокультурного аналізу. Проте ці підходи потребують критичного переосмислення з огляду на їхні евристичні можливості та межі, які вдається долати через звернення до міждисциплінарного досвіду, що і сформувало подальші завдання дослідження.
У дисертаційній роботі задано уявлення про суспільство як цілісність соціального і культурного. Це означає що об’єкт соціології містить у собі соціокультурність саме як складність, а не кожен компонент окремо, і що між ними неможлива чітка демаркація. Проте в соціокультурному аналізі соціальне та культурне можуть розділятися аналітично для зручності пізнавальних процедур. Таке розуміння соціокультурності важливе з огляду на критику існуючих способів використання культури як чинника чи матеріалу соціологічного аналізу. Також соціокультурний аналіз зумовлює специфічні методологічні настанови пізнання, які на сьогоднішній день спорадично використовуються і розвиваються, зокрема в якісних дослідженнях, проте ще не мали свого цілісного соціологічного обґрунтування. До таких настанов віднесено рефлексивність, контекстуальність, неієрархічність та множинність культур – саме через них уможливлюються «культурна чутливість», збалансування антропоцентризму та соціоцентризму – ці здобутки гуманітаристики стають важливими умовами соціологічного пізнання.
Врахування соціогуманітарного досвіду дає підстави ідентифікувати культурний вимір у соціокультурному аналізі також і через процеси символізації. Зі зміною значущості культурні смисли концентруються у своєму знаковому вираженні, поширюються та набувають «символічного капіталу» (П. Бурдьє), тобто стають не просто знаком, а саме символом у трактуванні його Ю. Лотманом. Процесуальність символу як міри набуття соціального значення відповідає ідеям психосоціолінгвістики О. Потебні та фундує українську традицію соціокультурного підходу. Це положення, зокрема, продемонстроване через постання цінності центру великого міста.
Оскільки із підвищенням своєї значущості культурні смисли набувають все більшої соціальної ваги, стають помітними в публічному просторі, вони починають трактуватися як соціальні, отримують відповідне номінування: соціальні цінності, соціальні норми, соціальні символи, культурні, економічні традиції, політичні ідеології тощо, втрапляють у поле зору соціологів, їх вивчають як такі, що можуть диференціювати, консолідувати, легітимізувати соціальне. Процеси легітимації соціальної нерівності, їх есенціалізацію через культурні ознаки обґрунтовано на матеріалі ідеології патріархату.
Не лише в соціальній практиці, а й у соціологічних дослідженнях можна спостерігати об’єктивізацію символу в знаках, традиції, ритуалі. Культурні смисли, що в ході реіфікації набувають надсуб’єктивного, натуралізованого, гіпостазованого характеру, у пояснювальних схемах трактуються як незалежні чинники, здобувають «відносну автономію» (Дж. Александер) у соціологічному пізнанні.
Зі свого боку, в культурологічному, антропологічному чи іншому соціогуманітарному академічному дискурсі передусім символи, а також міфи, ритуали, традиції, цінності сприймаються як суто культурні, вони універсалізуються, ігнорується їхня соціальна основа. Це пояснюється тим, що формування символів високої значущості в традиційному суспільстві було тривалим процесом, описаним П. Бергером та Т. Лукманом, тож втрачало свою конструктивну прозорість і з легкістю натуралізувалося в традиції як нерефлексивних настановах культурного відтворення. Перехід від моностилізму до полістилізму, як їх визначає Л. Іонін, актуалізує інші режими культурного відтворення. Через «культурний шок» (Ф. Бок) ідентифікуються межі традиції, сприяючи розвитку культурної рефлексії, критиці традиції та канону, поширенню стилю.
Нині не менш важливо осмислити можливість флуктації значущості культурних смислів, яка в пост-модерних (полікультурних, глобалізованих, постмодерних) суспільствах стає дедалі поширенішою. Досі ж академічна традиція зосереджувалася на певній спрямованості даного процесу. Так, соціальний конструктивізм у центрі уваги має механізм формування норм та правил соціальної взаємодії, які легітимізувала та транслювала культурна традиція. Філософія культури на зламі ХІХ–ХХ ст. маніфестувала занепад культури, а в постструктуралізмі другої половини ХХ ст. здійснювалася деконструкція культурних традицій. Щоб подолати цю однобічність в роботі показано (на прикладі переходів від приватної до публічної сфери), як, втрачаючи соціальну підтримку, а відтак і випадаючи з поля зору актуальної культури, культурні смисли через міфи та практики ритуалів продовжують функціонувати в ролі локальних символів, у маргінальних культурах чи в царині приватного (пам’яті, біографії, атрибутів, архівів). Понад те, з цих позицій вони зберігають можливість знову вийти в публічний простір, створюючи тим самим культурне різноманіття і варіативність, а також визначаючи адаптивні можливості суспільства у відповіді на виклики сьогодення.
Подальший розвиток соціокультурного аналізу в соціологічному теоретизуванні має перейти в площину поглибленого вивчення виокремлених принципів та настанов. Не менш важливим видається визначення специфіки застосування соціокультурного аналізу щодо проблемних напрямків соціології, у зв’язку з чим необхідним є подальший розвиток його положень.