Концепції розвитку та модернізації суспільства: історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм : Концепции развития и модернизации общества: историко-социологический анализ исследовательских программ

Краткое описание

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

На правах рукопису

Кутуєв Павло Володимирович

УДК 316.2 + 316.422

Концепції розвитку та модернізації суспільства:
історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм

22.00.01 теорія та історія соціології

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора соціологічних наук

Науковий консультант
Погорілий Олександр Іванович,
доктор соціологічних наук,
професор

Київ 2005

ЗМІСТ
ВСТУП.............................................................................................................5
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ
СУСПІЛЬСТВА В СОЦІОЛОГІЇ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ............................................................................5
1.1. Історіографія проблем розвитку та модернізації
в соціологічній літературі................................................................20
1.2. Методологія дослідницьких програм в історико-
соціологічному аналізі дискурсу про розвиток та модернізацію........................................................................................25
1.3. Формування модерну, модернізація і розвиток як
соціальні та інтелектуальні феномени: підходи до визначення......29
1.4. Ідеологічний контекст соціологічного дискурсу про
розвиток та модернізацію....................................................................39
Висновки до першого розділу.............................................................47
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ДОСЛІДНИЦЬКОЇ ПРОГРАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ: ВІД ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ГЕГЕМОНІЇ ДО КРИЗИ...................................53
2.1. Формування дослідницької програми модернізації: інтелектуальний, соціально-політичний та ідеологічний
контекст.................................................................................................53
2.2. Теоретико-методологічні засади дослідницької програми модернізації...........................................................................................62
2.3. Типологія стадій розвитку дослідницької програми
модернізації...........................................................................................70
2.4. С.Гантінгтон та друга стадія дослідницької програми модернізації...........................................................................................83 2.5. Соціально-політичний порядок як стабільність.........................91
2.6. Дослідницька програма модернізації з історичної
перспективи...........................................................................................113
Висновки до другого розділу..............................................................119
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДНИЦЬКА ПРОГРАМА ЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗВИТКУ НЕДОРОЗВИТКУ АНДРЕ ГУНДЕРА ФРАНКА: ІДЕОЛОГІЯ VERSUS АКАДЕМІЧНИЙ ДИСКУРС.........................................................................128
3.1. Ідеологія versus академічний дискурс у теоретизуванні А.Г.Франка............................................................................................128
3.2. Залежність та розвиток недорозвитку третього світу................145
3.3. Динаміка кризи світової капіталістичної системи.....................157
Висновки до третього розділу.............................................................167
РОЗДІЛ 4. ДОСЛІДНИЦЬКА ПРОГРАМА СВІТ-СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ: І.ВАЛЕРСТАЙН ТА ЙОГО ШКОЛА.......................................173
4.1. Інтелектуальні витоки та методологічна візія світ-системного аналізу....................................................................................................173
4.2. Концептуалізація капіталізму в рамках світ-системного
аналізу....................................................................................................183
4.3. Ієрархічна структура модерної світ-системи та (не)можливість національного розвитку.......................................................................208
4.4. Криза модерної світ-системи та цивілізаційні варіації історичного капіталізму.......................................................................217
Висновки до четвертого розділу.........................................................226
РОЗДІЛ 5. ЛЕНІНСЬКІ РЕЖИМИ: ІНСТИТУЦІЙНА СТРУКТУРА ТА ІСТОРИЧНА ДИНАМІКА.............................................................................236
5.1. Ленінський феномен як інтелектуальний виклик соціологічному дискурсу про розвиток та модернізацію............................................236
5.2. Ленінізм та проблема революційної трансформації традиціоналістських спільнот.............................................................257
5.3. Ленінські режими на стадіях трансформації та консолідації: від революційного прориву до розбудови політичної спільноти..........266

5.4. «Модернізаційні» зусилля ленінських режимів:
стадія інтеграції....................................................................................272
5.5. Неотрадиціоналізм versus безособова харизма: організаційний занепад ленінських режимів................................................................279
Висновки до п’ятого розділу...............................................................290
РОЗДІЛ 6. ПОШУК ШЛЯХІВ ІЗ ПЕРИФЕРІЇ ТА НАПІВПЕРИФЕРІЇ: РЕЦЕПТИ ДОСЛІДНИЦЬКОЇ ПРОГРАМИ ДЕРЖАВИ, ЩО СПРИЯЄ РОЗВИТКУ......................................................................................................298
6.1. Постленінізм, третій світ та імперативи неолібералізму...........298
6.2. Концептуалізація ролі держави у стимулюванні розвитку.......307
6.3. Досвід піднесення Східної Азії та типологія держав, що сприяють розвитку...............................................................................325
Висновки до шостого розділу.............................................................335
ВИСНОВКИ....................................................................................................344
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................361

ВСТУП

Актуальність теми. ХХ століття, яке Е.Гобсбаум визначив як епоху виразно крайніх позицій (age of extremes), стало свідком тектонічних суспільних трансформацій на рівні окремих суспільств та в світ-системному масштабі. Впродовж цього сторіччя відбулося переміщення центру глобальної гегемонії з Британії до США, і власне боротьба за гегемонію породила як дві світові війни, так і умови для реалізації проекту ленінізму на теренах колишньої Російської імперії з подальшим створенням СРСР та його світ-імперії. До інших ключових змін минулого століття слід долучити дезінтеграцію європейських колоніальних імперій та постання третього світу [138, с. 46; 733, с. 83], або світу, що розвивається, а також зовсім недавнє зникнення ленінізму як альтернативи ліберально-модерним принципам організації суспільства та ідеології. Крах переважної більшості ленінських суспільств а надто беззаперечне зникнення радянської світ-імперії залишив ліберально-демократичну версію капіталізму тріумфатором-гегемоном у світовому масштабі. У такий спосіб на деякий час було делегітимовано спроби пошуку альтернативи ліберальному капіталізму, що дало підставу деяким дослідникам виголосити настання «кінця історії» (Ф.Фукуяма). Дезінтеграція ленінізму, який конституював так званий другий світ, спричинилася до пришвидшеного процесу диференціації країн, що входили до «соціалістичної співдружності», та до вибору ними докорінно різних траєкторій розвитку. Частина східноєвропейських постленінських країн наближується до стандартів першого світу, натомість більшість країн спадкоємців СРСР радше відтворюють зразки суспільних практик, притаманних світу третьому. Подібна дивергенція шляхів розвитку почасти може пояснюватися тривалістю перебування того або іншого суспільства в рамках світ-імперії ленінізму: за слушною тезою Е.Геллнера, в Радянському Союзі спостерігалася відмінність між регіонами, які перебували під владою ленінського режиму сімдесят та сорок років відповідно. Достоту ця відмінність суттєво вплинула на природу соціальної пам’яті: «Сорокарічні мають гостре відчуття того, яким є інший світ, натомість семидесятирічні здебільшого втратили його. Вони не знають іншого» [347, с. 283; 348]. Одним із джерел емпіричної інформації, яка є підгрунтям зазначеного положення про «третьосвітизацію» окремих постленінських суспільств, є «Звіти ООН з людського розвитку» [412]. Всі ці події стали кульмінацією тривалого процесу піднесення Заходу та паралельного занепаду зумовленого сполученням внутрішніх і зовнішніх факторів Решти (тут і далі в тексті я вдаюсь до українського перекладу англомовних термінів «the West» та «the Rest»). Водночас безпідставною теоретично та небезпечною практично є євроцентристська ілюзія про Захід як єдине джерело соціального динамізму у світі, динамізму, який протиставляється нерухомим деспотіям Решти (така картина світу не останньою чергою завдячує своєю впливовістю отцям-засновникам соціології, серед яких був і Маркс зі своїм «азійським способом виробництва», і Вебер зі своєю порівняльною соціологією східних релігій). У повоєнну епоху ми стали свідками японського дива, до якого приєдналися «азійські тигри», відомі також у професійній літературі під назвою «банда чотирьох» (Південна Корея, Тайвань, Гонконг та Сінгапур). Спромога цих держав знайти виходи з периферії засвідчила багатоваріантність соціального розвою та неможливість вироблення універсальної формули «поступу», яка, на додачу, мала б жорстку географічну «прив’язку» та асоціювалася з єдиним культурним контекстом. Відтак, аналіз, який бере до уваги довготривалу історичну та інтелектуальну перспективи, здатний адекватніше концептуалізувати виклики сучасному соціологічному теоретизуванню про розвиток та модернізацію, запропонувавши дотичні до цих проблем синтетичні відповіді.
Модернізація та розвиток і як практична проблема політики, і як ідеативне утворення діставали та продовжують діставати рекордну увагу з боку західної наукової спільноти. Соціологічні концепції розвитку та модернізації неодноразово потрапляли до сфери зацікавленості вітчизняних вчених радянської доби, які спорадично постачали високоякісні та інформативні студії. Утім, недоцільно легковажити такою підставовою ознакою радянського наукового дискурсу, як наявність інституціоналізованого ідеологічного контролю, який змушував дослідників вдаватися до езопової мови задля маскування своїх реальних інтенцій та свідомо маргіналізувати доробок західних вчених у межах вузькоспеціалізованих дисциплін та видань (на кшталт латиноамериканських студій або орієнталістики). Така стратегія інтелектуального самозбереження виводила контроверзійні концепції з-під вогню грунтованої на принципі партійності критики, яка зосереджувалася на спростуванні теоретичних засад поглядів «немарксистських» дослідницьких програм, водночас толеруючи використання емпіричних знахідок цих студій. Уможливлюючи знайомство радянської наукової спільноти із західним соціологічним дискурсом про розвій та модернізацію, подібна методика зводила теоретичні погляди до суто емпіричного пошуку, тим самим блокуючи взаємопроникнення між різними парадигмами та структурними рівнями соціологічної теорії.
Найвизначніший внесок до історико-соціологічного аналізу соціологічних концепцій розвитку та модернізації і теоретико-методологічних засад дискурсу модерну належить таким мислителям як Дж.Александер, Р.Бендікс, Ю.Габермас, В.Л.Іноземцев, В.А.Зарін, Х.Ларейн, Н.Моузеліс, П.Престон, А.Турен, А.Г.Франк, Б.Хетне. Ці автори визначили епістемологічні підходи до вивчення соціологічного теоретизування про модерн, модернізацію та розвиток, проаналізували окремі дослідницькі програми та їхній соціокультурний й ідеологічний контекст. Водночас жоден з цих авторів не ставив перед собою мету дослідити еволюцію дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію з моменту виникнення у повоєнний період і до сьогодні. Отже, у своїй дисертації, так само як і в попередніх публікаціях, я роблю спробу заповнити прогалину, що існує у вітчизняній та зарубіжній соціологічній літературі [58; 59; 60; 61; 62; 63; 64; 65; 66; 67; 68; 69; 70; 71; 72; 73; 74; 129; 468; 469; 470; 471; 472; 473; 474; 475; 476].
Передумовою успішної реконструкції та типологізації соціологічного дискурсу про модернізацію і розвиток у його соціально-політичному, економічному та культурному середовищі є уникнення Сцилли необгрунтованого оптимізму та Харибди негативізму. Гіпероптимізм перетворює наукове дослідження суспільства на гімн status quo [38], вислідом якого є утопія [50], натомість вислідом негативізму є соціальна есхатологія, притаманна головно соціологам-теоретикам лівого спрямування.
Сьогодні нагальність інтелектуального завдання рефлексії щодо категорій розвитку та модернізації посилюється тим фактом можна навіть сказати «соціальним фактом», строго відповідно до Дюркгеймового слововжитку що ці феномени зберігають за собою статус найзлободенніших практичних проблем соціального світу [618]. Рівночасно модерн, модернізація та розвій є об’єктами нападу і як сукупність суспільних практик, і як колективні уявлення з боку фрагментарного дискурсу постмодернізму. Останній безпідставно претендує на монополізацію методології розуміння / інтерпретації та закликає до розбудови соціальної теорії у формі соціальних наративів [6; 603]. Поставивши на карб соціологічній теорії не просто замилування, а самоідентифікацію із законодавчим розумом, універсалізмом та засадничістю, постмодерна соціальна теорія змушена зробити закономірний умовивід із іманентної логіки власних міркувань, девальвуючи будь-які спроби узагальненого дискурсу. Вислідом прийняття засновків постмодерністів тими суспільствознавцями, які зосереджуються на вивченні соціальних змін у країнах Решти, стає спроба похитнути ідею розвитку. Переважання екзальтовано-критичного ставлення до потенційних та актуальних негативних наслідків процесів розвитку та модернізації відбирає в ученого аналітичне знаряддя, уможливлюючи лише емоційне затавровування штучно накинутого третьому світу проекту модерну, позаяк релятивізація соціального пізнання притлумлює соціальну критику та колективну дію [191, c. 167; 582].
Серед учених, які включені до процесу розбудови соціологічної теорії, поширюється переконання про необхідність взаємодії різних дослідницьких програм та ідеологій, взаємодії, яка б долала обмеження стратегем конфлікту або, у кращому разі, запозичення концепцій, досягаючи синтезу. Водночас ця теза, сформульована в площині узагальненого дискурсу, майже не заторкає рефлексії про розвиток та модернізацію, які переважно залишаються ідеологічно навантаженими та теоретично одновимірними. На тлі збереження гегемонії практикою інтелектуального «знищення» парадигмального «іншого» загострюється потреба у збалансованішому, багатовимірнішому та синтетичному підході, який можливо вибудувати, здійснивши деконструкцію та реконструкцію найвпливовіших концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі.
Відповідно до Мертонової класифікації, соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію може розглядатися в трьох вимірах. По-перше, як загальна теорія: концепції К.Маркса, М.Вебера, Е.Дюркгейма та Т.Парсонса (мислителів, які інваріантно присутні в будь-якому реєстрі фундаторів сучасної соціальної теорії) є спробою осягнення витоків модерного соціального порядку (переважно у його західній формі), спробою, яка, своєю чергою, закладає підвалини для витворювання «чистої» соціологічної теорії. По-друге, цю сферу наукового пошуку легітимно кваліфікувати як теорію середнього рівня, позаяк вона переймається ідентифікацією аналітичного інструментарію та політичних заходів, покликаних позбутися соціального, політичного, культурного й економічного розриву та нерівності, що відокремлює модерні / розвинені соціуми (суспільства Півночі, як їх ще подеколи називають) від соціальних формацій, для характеристики яких застосовують поняття «третій світ», «традиційні суспільства», «країни, що розвиваються», або «суспільства Півдня». Традиційно дихотомія між «розвиненими» та «відсталими» країнами формулювалася у термінах Захід versus Схід (або Решта). На тлі «східноазійського дива» («офіційний» статус цього визначення потверджується тим, що його автором є Світовий банк [658]) монополізація західними країнами «титулу» носія модерності та розвитку перестає бути беззастережно переконливою. По-третє, в рамках соціології розвитку та модернізації виконувалися та виконуються численні емпіричні дослідження окремих спільнот, суспільств, регіонів та світу як цілісності. За свідченням комісії під головуванням В.Брандта, починаючи з 1970-х років, щорічно лише у двох містах Женеві та Нью-Йорку відбувається щонайменше шість тисяч заходів, присвячених питанням розвитку, які продукують понад мільйон сторінок текстів, дотичних головно до практичного виміру вказаної проблематики [527, c. 268]. Я зосереджуюся переважно на перших двох іпостасях соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію.
Проблему дисертаційного дослідження конституює суперечність між нескінченними мантрами соціологів про необхідність теоретичного синтезу, з одного боку, і домінуванням конфліктного теоретизування, яке підкоряється відчутному впливу ідеологій з іншого. Навіть у випадках визнання права теоретичного «іншого» на існування та необхідності діалогу з ним у преамбулах трактатів із соціології розвитку та модернізації взаємодія поміж дослідницькими програмами незрідка вироджується в конфронтацію. Поза всяким сумнівом, важливою є корекція поглядів на модерн загалом та на його західну варіацію зокрема як на соціологічний еквівалент благого суспільства політичної теорії та філософії.
Я вважаю, що розв’язання зазначеної проблеми (тобто розриву поміж досвідом конфліктного соціологічного теоретизування про розвиток та модернізацію й деклараціями про необхідність синтезу) можливе за умови експлікації логіки та визначення етапів еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічних дослідницьких програмах. Руйнація сектантської зашореності поборників тих або тих парадигм і торування шляху до синтезу (тобто піднесення наукової дискусії на якісно новий щабель) можливі шляхом зіставлення абстрактних положень соціологічної теорії із конкретним матеріалом спеціальних та галузевих соціологій, а також інших суспільствознавчих дисциплін.
Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов’язана. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій викладено авторський підхід до концептуалізації розвою соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію.
Метою дисертаційного дослідження є виявлення структури еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями в період з 1950-х років до сьогодення. Відповідно до поставленої мети дослідження, вирішувалися такі завдання:
1. обгрунтувати евристичність та продуктивність застосування методології ідеальних типів та методології дослідницьких програм до студіювання еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі;
2. обгрунтувати обмеження сфери застосування поняття «модернізація» через запровадження концепції «формування модерну»;
3. спростувати погляд на модерн як на еквівалент благого суспільства, позбавленого конфліктів;
4. продемонструвати, що модерн не є жорстко фіксованим набором властивостей;
5. переглянути інтерпретацію соціології Т.Парсонса як інтелектуального чинника євроцентричного оптимізму соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію;
6. експлікувати соціокультурні, ідеологічні та інтелектуальні передумови постання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію у формі першої фази дослідницької програми модернізації;
7. обгрунтувати поділ дослідницької програми модернізації на два типи (стадії) та увиразнити чинники трансформації першої, оптимістичної, фази дослідницької програми модернізації у другу, песимістичну;
8. розкрити концептуальний зміст, ідеологічну складову та обгрунтувати актуальність дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку на прикладі праць А.Г.Франка;
9. визначити теоретико-методологічні засади світ-системного аналізу та оцінити їхню обгрунтованість;
10.зіставити інтерпретацію виникнення модерної світ-системи / капіталістичної світ-економіки світ-системним аналізом із Веберовою порівняльно-історичною соціологією капіталізмів. Здійснити переоцінку Веберової типології капіталізмів політичного та раціонального із залученням концептуального апарату світ-системного аналізу;
11.уточнити поняття ленінських режимів, вдаючись до вибіркового використання понять дослідницьких програм модернізації, залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу;
12.простежити зміни інституційного профілю ленінських режимів та окреслити стадії цього процесу;
13.визначити інтелектуальні джерела і умови формування дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та розвинути її концептуальний апарат.
Об’єктом дослідження є концепції розвитку та модернізації суспільства у соціологічному дискурсі.
Предметом дослідження постають умови еволюції концепцій розвитку та модернізації суспільства у дослідницьких програмах західного соціологічного дискурсу, починаючи з 50-х років ХХ століття і закінчуючи сьогоденням, у їхньому соціокультурному, політико-економічному та ідеологічному контекстах.
Методи дослідження. Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз та синтез, індукція, дедукція, методи теоретичного моделювання, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми, порівняльного аналізу, герменевтичний метод для тлумачення інтенцій соціологів-теоретиків та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії концепцій розвитку і модернізації суспільства.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-соціологічній літературі розроблено та представлено цілісний підхід до комплексного дослідження еволюції концепцій розвитку та модернізації суспільства як взаємодії дослідницьких програм у їхньому соціокультурному, політичному та ідеологічному контексті. У перебігу дослідження було обгрунтовано теоретичні та методологічні положення, які не формулювалися раніше:
1. вперше обгрунтовано, що методологія дослідницьких програм є релевантною для історико-соціологічного аналізу загалом та історії концепцій розвитку та модернізації суспільства зокрема;
2. вперше доведено, що є неадекватним застосування концепції модернізації для пояснення соціальних змін від самого початку зародження елементів переважно ідеаційних модерного суспільства в XVI столітті, запропоновано поняття «формування модерну» для означення процесу постання модерного суспільства;
3. отримала подальший розвиток теза про конфліктну природу феномена модерну;
4. удосконалено концептуалізацію модерну через спростування погляду на цей феномен як на механістичну сукупність раз і назавжди визначених властивостей;
5. переглянуто традиційну та впливову інтерпретацію соціологічної теорії Т.Парсонса (в її іпостасі предтечі дослідницької програми модернізації) як соціально-наукового варіанту апології американської інкарнації ліберально-капіталістичного status quo;
6. вперше досягнена цілісна ідентифікація інтелектуальних, ідеологічних та інституційних джерел дослідницької програми модернізації, зокрема запропоновано розглядати дослідницьку програму модернізації в контексті американської традиції місіонізму;
7. вперше розроблено та обгрунтовано типологію стадій розвитку дослідницької програми модернізації, яка поділяється на першу (оптимістичну) та другу (скептично-песимістичну) фази;
8. актуалізовано дослідницьку програму залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка та продемонстрована її релевантність випадку постленінських суспільств, здійснено переформулювання концепції залежності на основі інкорпорації до неї вимірів культури;
9. доведено на основі зіставлення дослідницьких програм модернізації та світ-системного аналізу, що першій течії притаманний елітизм, натомість другій міфологізація ролі народних мас в історії. Як вислід, світ-системний аналіз не здатен пріоритезувати завдання розбудувати синтетичну багатовимірну теорію;
10.вперше переформульовано Веберові поняття раціонального та політичного капіталізмів та вперше здійснено синтез ідей дослідницької програми світ-системного аналізу та Веберового спадку. Продемонстровано, що поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб неможливе без культурної легітимації та санкціонування методичної діяльності з економічного нагромадження;
11.розвинено на новому звої із використанням категоріальної матриці світ-системного аналізу поняття «ленінський режим», яке заступає нечіткі концепції «комунізму» та «соціалізму»;
12.застосовано переформульовану концепцію ленінських режимів для визначення стадій соціально-політичних змін в СРСР та країнах, що перебували в орбіті його впливу;
13.на основі оцінки доробку дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та аналізу піднесення Східної Азії розроблено поняття авторитарної та демократичної держав, що сприяють розвитку.
Практична значущість дослідження випливає із загального положення про взаємодію ідей та інтересів, яке провістив М.Вебер: «Не ідеї, а матеріальні та ідеальні інтереси прямо керують поведінкою особи. Однак дуже часто картини світу”, витворені ідеями” у спосіб, подібний до стрілочника, визначають шлях, яким динаміка інтересів просувала далі дію» [714, c. 280]. В епохи радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися та просуватися групами, які позбавлені матеріальних ресурсів, однак володіють ресурсами ідеаційними, тобто залучені до процесу генерування ідей. Ідеї загалом та наукові ідеї зокрема (формою існування останніх є дослідницькі програми) не зводяться до ментальних станів, що віддзеркалюють інтереси та «обслуговують» соціальну дію, зорієнтовану на оптимізацію ресурсів. Соціологічні концепції та ширше дослідницькі програми керуються власною динамікою, яка має вибіркову спорідненість із інституційною динамікою академічної спільноти та суспільства загалом. Готовність спільноти суспільствознавців зректися гегемонії індивідуалістично-раціоналістичних та структуралістсько-економістських схем у поясненні соціального світу засвідчує популярність Гантінгтонового трактату «Зіткнення цивілізацій»: поверховість та хибність його аргументації компенсується наголосом на ідеаційних факторах соціальних змін.
Під цим кутом зору ідеї мисляться як елемент нормативної мотивації дії, що править діячам за дороговказ та орієнтир. Отже ідеї, зокрема ті з них, що були втілені в дослідницькі програми, є не лише продуктом соціальної інтеракції, вони є формою соціальної «акції». Важливість практичного внеску ідеативного виміру як у вигляді теорії, так і у формі нормативних орієнтацій до процесу розвитку та модернізації щонайкраще виопуклюється дебатами про «готівкову вартість азійських вартостей» або про зв’язок між ідеями та мобільністю капіталу в кордонах Європейського Союзу. «Ідеаційний поворот» позначився навіть на «вірних» економічного функціоналізму, які вдосконалюють свою позицію, висуваючи на перший план не стільки вимогу редукціоністського потрактування ідей, скільки пріоритезуючи інтерналізацію діячами саме економічних парадигм коштом соціологізованого витлумачення чинників розвитку та модернізації суспільства [219; 426; 662]. Владарювання ідей не лише впливає на наше визначення предмета дослідження; воно структурує уявлення про соціальні проблеми, формуючи політичні й управлінські підходи до їх розв’язання, кшталтуючи в такий спосіб політичну та соціально-економічну динаміку [392, c. 202]. Отже, визначення логіки та етапів еволюції дослідницьких програм соціологічного дискурсу, зосередженого на проблемах та категоріях розвою і модернізації, є діалогом з тим «минулим, яке тлумачить нас» (Е.Ю.Соловйов), позаяк уможливлює ідентифікацію й актуалізацію тих інтелектуальних традицій, які є ізоморфними сучасності та її запитам.
Результати дослідження можуть впроваджуватися при підготовці узагальнюючих соціологічних праць з теоретичних та прикладних питань розвитку та модернізації українського суспільства. Матеріали дисертації можуть використовуватися в розробці курсів з історії соціології, соціологічної теорії, політичної соціології, соціології розвитку та модернізації, історичної соціології для вищих навчальних закладів. Робота також має практичне значення для працівників органів державної влади, до чиєї компетенції входить співпраця з міжнародними інституціями та зарубіжними урядовими й неурядовими організаціями, які займаються питаннями розвитку.
Апробація результатів. Результати дослідження застосовувалися у практиці викладання таких курсів у Національному університеті «Києво-Могилянська академія»: «Історія соціології-2», «Вступ до сучасних соціологічних теорій», «Політична соціологія», «Політична соціологія суспільної трансформації: сучасна Україна в порівняльно-історичній перспективі», доповідалися й обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» та кафедри галузевої соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і на таких 16 конференціях: на міжнародній конференції «Professionalization of Public Servants in Central and Eastern Europe» (Таллін, Естонія, 23 квітня 1997 року), на міжнародній конференції «NATO Extension» (Берклі, США, 9 березня 1998 року), на конференції «Інтеграція України в світове співтовариство» (Київ, 20 грудня 1998 року), на міжнародній конференції «Institute for Human Sciences Junior Visiting Fellows Conference» (Відень, Австрія, 8 вересня 1999 року), на конференції «Дні науки НаУКМА» (Київ, 25 січня 2000 року), на міжнародній конференції «Post-electoral

Список литературы

ВИСНОВКИ

Попри те, що мода на теоретичний синтез в західній соціології вже налічує щонайменше чверть сторіччя, вона головно зреалізовується на рівні благих намірів, які хоч і не ведуть до соціологічного пекла, але, поза всяким сумнівом, не вражають своєю результативністю. Так, Н.Луман в останньому оприлюдненому за його життя трактаті «Суспільство суспільства» виносить сумний та суворий вердикт дисципліні загалом: «Соціологам не вдалося запропонувати навіть почасти адекватної теорії суспільства» [484, с. 321]. Науковці, залучені до соціологічної рефлексії у площині узагальненого дискурсу, запропонували науковій спільноті трактати, що окреслюють синтез як своє першочергове завдання, проте оцінка ефективності досягнення цієї мети має відокремлюватися від констатації факту усвідомлення актуальності та необхідності її досягнення. Тож ми фіксуємо таку проблему, як наявність розриву поміж досвідом конфліктного соціологічного теоретизування про розвиток та модернізацію, з одного боку, і декларуванням необхідності синтезу з іншого.
Лише здійснення реконструкції дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію уможливлює теоретизування під кутом зору принципів багатовимірності та синтезу. Моделлю динаміки соціологічного знання у сфері розвитку та модернізації є еволюція, позаяк цей процес характеризується не стільки Куновою революційністю, скільки поступовістю та співіснуванням різних дослідницьких програм. Рівночасно мультипарадигматичність не означає легітимації «фатальної самовпевненості» (Ф.Гаєк) окремих дослідницьких програм, які претендують на вичерпний опис соціального світу та його динаміки, а відтак, заперечують альтернативні погляди. Здійснені в моєму дослідженні деконструкція та реконструкція дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію надихаються цінними методологічними вказівками Парсонса, які вимагають не відкидати теоретичні позиції, з якими існує незгода, і рекомендують їх трансцендувати, запозичивши їхні найрелевантніші положення. Отже, вислідом моєї критики є заклик не до хаосу, а до кращої, багатовимірнішої, синтетичної теорії. За такого підходу обгрунтованим та логічним є ряд висновків.
1. Застосування методології ідеальних типів та дослідницьких програм уможливлює фіксацію етапів розгортання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Кожна дослідницька програма є типом теоретизування, притаманним певному етапу еволюції соціологічного знання. Водночас Лакатосові критерії оцінки релевантності дослідницьких програм модифікуються у світлі положень про мультипарадигматичність соціологічної теорії та центральність класиків однозначна класифікація теорій як прогресивних, так і дегенеративних у більшості випадків стає неможливою.
2. Продемонстровано, що цілком недоцільно концептуалізувати тривалі відтинки історії, застосовуючи поняття модернізації a priori, позаяк подібне слововживання позбавляє цю категорію будь-якого змісту, перетворюючи її з ідеального типу на еквівалент «закону» радянського істмату, що оперує безвідносно до емпіричних даних. Модернізація передбачає наявність інтенціональної складової з розбудови інституцій модерного суспільства. Визначення монархів XVII-XVIII століть як модернізаторів є нічим іншим як «модернізацією» реальності, позаяк приписує соціальним діячам минулого візію, контури якої формуються лише на межі XVIII-ХІХ століть. Як альтернатива, пропонується концепція формування модерну остання фіксує контингентність та непередбачуваність процесу постання модерного суспільства, процесу, який мав глобальний масштаб, та не може зводитися лише до своєї західної (європейської) складової.
3. Оцінка модерну та модернізації західними суспільствами зазнала суттєвих перетворень за останні півстоліття: на початку цього періоду в 1950-х роках Д.Рісмен порівнював американців з апостолами модерну, які безкорисливо несуть світу свою теорію американський спосіб життя що має правити за джерело натхнення для практики суспільств третього світу; на його довершення, тобто у 2000-х роках, незрідка висловлюється опінія про різкий контраст між природною красою Америки та її соціальною, політичною, культурною та моральною потворністю. Відтак, С.Гауервоз з цього приводу висловлюється вельми прямолінійно: «Американський експеримент... переживає важкі часи» [389, с. 225]. Усю конфліктність природи модерну в контексті «взірцевого» американського випадку із Тертулліановою діалектичністю осягнув президент США Білл Клінтон, заявивши у своїй промові в Університеті Каліфорнії у Сан-Дієго: «Ми народилися завдяки конституції, яка скасувала рабство, та декларації незалежності, де потверджується, що ми всі рівні. Ми вели криваву війну в ім’я відміни рабства, але залишалися нерівними, згідно законів, впродовж ще одного століття. Попри те, що ми простували американським континентом в ім’я свободи, ми зігнали корінних американців із їхньої землі. Ми вітаємо іммігрантів, але кожна нова хвиля зазнає дискримінації» [цит. за: 113, с. 62]. Ідея модерну може використовуватися і як інструмент емансипації (прикладами є Габермасова інтерпретація та постава сучасних китайських дисидентів, які наголошують на демократії як необхідному вимірі модерну), і як знаряддя панування та легітимації нерівності [446, с. 22; 224]. Проекти модернізації та розвитку це, беззаперечно, реальність, водночас вони є незавершеними і співіснують із тенденціями недорозвитку та занепаду.
4. У дослідженні продемонстровано хибність інтерпретації модерну як набору жорстко зафіксованих якостей. Із парадигматичною чіткістю така позиція висловлюється російським ученим А.Панаріним, який ставить на карб польській «Солідарності» традиціоналізм, зокрема релігійний, натомість правонаступникам комуністів приписується секулярна й технократична, тобто модерна, постава [102]. У тексті свого дослідження я вже мав нагоду вести полеміку з такими поглядами у формулюванні Г.Тамаша. Варто також зважити на те, що одним із основних принципів модерну є плюралізм, який унеможливлює витворення апріорної формули цього феномена, формули, яка б підкорялася дії єдиного системного принципу. Режими радянського гатунку, будучи здатними конкурувати із своїми ліберальними опонентами на коротких дистанціях з огляду на реалізацію окремих вимірів розвитку та модерну (як-от залучення жінок до виробничої сфери, дослідження космосу тощо), програвали стратегічно, позаяк виявилися неспроможними використати творчий потенціал соціальної дії. За такого підходу модерність феномена «Солідарності» не скасовується наявністю в її візії традиціоналістської релігійної складової, ба більше, перемога «Солідарності» над начебто технократичним радикально-модерним ленінським режимом заклала підмурівки саме суспільної модернізації, яка не зводиться до суто інфраструктурного виміру. Для успішного розвитку й модернізації є необхідним не тільки жорсткий набір «коректних» політичних формул. Доконечним є існування інституцій, здатних до навчання та спроможних гнучко реагувати на зміни у зовнішній кон’юнктурі, а саме такий варіант унеможливлювався консенсусною ідеологією ленінізму, яка претендувала на монопольне володіння абсолютною істиною. На початку ХХ століття М.Вебер запропонував взагалі відмовитися від поняття прогресу як недоречного «навіть у тих вузьких кордонах, де його емпіричне застосування не викликає сумніву» [19, с. 590], позаяк його компонент раціоналізація є історичною категорією, що містить у собі цілий світ протилежностей.
5. Доведено, що Парсонс, який є інтелектуальним предтечею інституціоналізованого соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, ніколи не був життєрадісним «Демокрітом-реготуном» соціологічної теорії, концептуальні окуляри якого фіксували лише суспільну рівновагу, підтримувану цінностями, тобто ідеальними вимірами соціуму. Всупереч конвенційним інтерпретаціям свого доробку рівною мірою і прибічниками (зокрема із середовища теоретиків модернізації, для яких Парсонс є символом їхнього зв’язку з класиками), і опонентами гарвардський соціолог спрямовував свої зусилля на розбудову волюнтаристської соціологічної теорії, яка б охопила матеріальні та ідеальні компоненти суспільства. Осягаючи утилітаризм та марксизм як зрозумілу реакцію на проблеми західної культури, генеровані виокремленням економіки як автономної підсистеми та посиленням важливості економічних факторів унаслідок індустріальної революції, Парсонс водночас розглядав і ліберальний утилітаризм, і революційний марксизм як часткові відповіді, нездатні пояснити феномени солідарності та соціального порядку загалом. Парсонс, у жодному разі, не був схильний притлумлювати суперечливості та напруження модерну («незручності цивілізації», за парадигматичним висловом З.Фрейда), вочевидь усвідомлюючи пов’язані з ним виклики диференціації та складність збереження стану персональної автономії за умов втрати відчуття безпеки, що його надавали релігійна віра і належність до спільноти. Висуваючи свою схему як аналітичну реконструкцію соціального світу, відкриту для вдосконалення, Парсонс залишав у межах своєї теорії простір для концептуалізації конфлікту, попри акцентацію на спільній системі граничних цінностей. Подібна реінтерпретація не перетворює Парсонса на мислителя-антиноміста Веберового гатунку, воднораз вона позбавляє легітимності осягнення його доробку як теорії «гармонії» та заперечує монополізацію дослідницькою програмою модернізації права на користування ним.
6. Соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію, як самостійна галузь соціологічного пізнання, виникає у США, які перебрали на себе функцію глобального гегемона повоєнного світу. Ефективна взаємодія із суспільствами Решти, що швидкими темпами деколонізувалися та постали на міжнародній арені як самостійні держави хоч і в обмеженому «юридичному» сенсі вимагала розроблення адекватного концептуального апарату, формулювання якого власне й започаткувала дослідницька програма модернізації. Маючи своїм опертям вельми вибіркове прочитання класичної європейської (додам також і американської, переважно Парсонсової) соціологічної традиції, вчені, дотичні до дослідницької програми модернізації, з оптимізмом дивилися на перспективи третього світу. Очікувалося, що третій світ інтенсивно модернізуватиметься тобто відтворюватиме інституційні та культурні зразки розвитку Заходу, і цей процес завершиться формуванням спільної для світової спільноти культури. Один із патріархів дослідницької програми модернізації Д.Лернер і не приховував, що модернізація була політично коректним ім’ям для вестернізації, яка, своєю чергою, заступила європеїзацію, тобто евфемізмом, що мав сприяти популярності цього «бренду» в середовищі лідерів світу, що розвивається.
Дослідницька програма модернізації оперувала в контексті місіонізму, притаманного американській політико-ідеологічній та інтелектуальній традиції (всупереч, приміром, месіанізму Московії Росії СРСР [421; 48, с. 279; 554, с. 120]), пропагуючи монологічну, «законодавчу» версію модерну, яка спиралася не стільки на ідеали публічної сфери, скільки на традицію просвітницького деспотизму. Науковий інтерес до третього світу з боку розробників дослідницької програми модернізації вмотивовувався як ідеальними, так і матеріальними інтересами: перші були вислідом республіканського, антитиранічного (а відтак, і антиколоніального) американського політичного спадку, натомість другі підкорялися логіці холодної війни (тобто потребі в пошуку нових союзників військових, політичних та економічних у протистоянні з СРСР). Теоретики модернізації рідко коли мали сумнів щодо праведності своєї місії науково пояснювати та практично перетворювати відсталий традиціоналістський світ.
7. Дослідницька програма модернізації поділялася на дві стадії, кожній з яких був притаманний власний стиль теоретизування. Ознакою першої фази цієї дослідницької програми став метафізичний оптимізм щодо перспектив вестернізації Решти, оптимізм, який контрастував із безсумнівною спромогою вчених, які поділяли принципи парадигми модернізації, генерувати нове адекватне знання про емпіричні виміри подій реального світу. Декларативне визнання нормальності конфліктів та політичної нестабільності третього світу найдалекогляднішими адептами першої фази дослідницької програми модернізації [153] не стало тим знаряддям, яке б уможливило осягнення не лише творчої деструктивності функціональних конфліктів, але й деструктивної дії дисфункціональних зіткнень та соціального дисбалансу. У 1960-х роках через зміну як інтелектуального клімату в західній соціологічній спільноті, так і тодішньої політичної ситуації, формується друга стадія дослідницької фази модернізації. Полеміка Дарендорф versus Парсонс забезпечила соціологічну спільноту новою системою координат, яка була суголоснішою з реальною динамікою третього світу, аніж погляди першої хвилі теоретиків модернізації. Оптимістичну риторику політичного розвитку заступає песимістичний словник зламів модернізації, політичного занепаду та класової боротьби. Зрушення в рамках дослідницької програми модернізації досягають такого масштабу, що ми фіксуємо всі підставові ознаки початку діяльності, спрямованої не просто на удосконалення та ревізію периферійних побудувань дискурсу про модернізацію, але й на реконструкцію його ядра. Ціла група дослідників К.Гірц, Ш.Ейзенштадт, Б.Мур, Л.Пай, Н.Смелзер були свідомі щодо проблематичності досягнення інституційної матриці модерну світом, що розвивається, але ідеально-типовим речником цієї фази став С.Гантінгтон, який переконливо заперечив Панглосову благодушність своїх попередників і зробив наголос на превалюванні конфліктів у процесі модернізації (Дарендорфів мотив) за одночасної пріоритезації мети розбудови політичного порядку (тут простежується вплив Парсонса, який інтерпретується під кутом зору Гоббса). Ленінський беркіанець Гантінгтон (саме так самовизначався американський вчений у 1970-х роках) протиставив Локковому лібералізму Гоббсів реалізм та ідею концентрації влади заради збереження політичної стабільності, до якої зводиться Гантінгтонова дефініція політичного порядку. За такого бачення суті соціально-політичних змін Гантінгтонова концепція узгоджується з Валерстайновою тезою про СРСР як інтегральний елемент світового порядку в системі американської гегемонії, елемент, який виконував функцію буфера між ядром і антисистемними рухами напівпериферії та периферії. Гантінгтон не лише зрікається пропагування ліберальних західних принципів врядування як моделі для третього світу за його схемою, США є архаїчним уламком Тюдорівської політичної системи, інституцією, перевантаженою вимогами участі з боку громадян, а відтак, не може правити за взірець ефективності. «Суспільний ієрогліф» своєї теорії завдання встановлення пропорції між участю та інституціоналізацією Гантінгтон однозначно розв’язує на користь інституціоналізації. Гантінгтонова «участь» суттєво відрізняється від конвенційного значення цього терміна це поняття описує контрольовану згори та централізовано координовану активність індивідів, якій бракує волюнтаристської креативності (знаменно, що єдиний закид, який Гантінгтон адресує Сталіну, це засудження репресій проти комуністичної партії, тобто послаблення режиму загалом заради зміцнення патримоніального панування учня Леніна). Тож не диво, що гарвардський професор, теоретизуючи проблему політичного порядку в термінах накопичення влади підхід цілком сумісний із Парсонсовою візією, який воднораз ігнорує наголос метра на легітимуючій ролі соцієтальної спільноти пропонує країнам третього світу СРСР як ідеал політичної системи, придатної для реалізації завдання первинного нагромадження політичного панування. Отже Гантінгтон зразка 19601970-х років, пристаючи на тезу про унікальність Заходу, релятивізує його цінність. Розвинувши за останні два десятиліття соціально-теоретичний варіант монадології у вигляді своєї теорії цивілізацій, Гантінгтон повертається до позиції своїх попередників, співаючи дифірамб вищості англосаксонському компоненту західної культури, якому загрожує навала ісламського фундаменталізму та латиноамериканського стилю життя.
8. Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка мала на меті спростувати положення теорії модернізації та виробити ефективну стратегію подолання нерівності, зумовленої капіталістичною світовою системою, через процес революційного від’єднання від цієї системи. Франку як і будь-кому іншому не вдалося скасувати принципово мультипарадигматичну природу соціологічного знання. Суть Франкової візії це постулат про розвиток недорозвитку як вислід домінування західної метрополії в межах світової капіталістичної системи. Відтак, Франк збагачує категоріальний апарат соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, доповнивши його поняттям недорозвитку, зрікаючись тим самим телеологічного оптимізму як методологічного принципу тлумачення соціальних змін. Розбудувавши цілком одновимірну, витриману в дусі економізму парадигму, яка незрідка підміняє академічний дискурс емоційно забарвленою ідеологією, Франк не спромігся концептуалізувати комплексну взаємодію та взаємопроникнення форм культурної, політичної та економічної залежності, які кшталтують соціальні зміни у країнах третього світу. Поза тим, йому не вдалося сконструювати адекватну категоріальну матрицю для пояснення успішних випадків розвою як-от азійських тигрів за умов капіталістичної світової системи. Франку притаманне механістичне розмежування феноменів розвитку і недорозвитку, яким приписується самостійне буття в різних географічних вимірах: розвиток це іманентна риса метрополії, натомість недорозвиток атрибут периферії (водночас розвиток центру трапляється коштом недорозвитку периферії [323, с. 9]). Попри те, концепція розвитку недорозвитку за умови використання її як ідеального типу є релевантним інструментарієм соціологічного аналізу суспільств, що зазнають трансформації, зокрема постленінську трансформацію. Франкова програма вивільняє науковців із тенет потрактування природи соціальних змін на теренах постленінізму в телеологічному дусі транзитології [594; 243] та вибудовує підгрунтя для осягнення їх у контексті динаміки третього світу.
9. Дослідницька програма світ-системного аналізу попри задекларовану її фундатором та беззаперечним лідером І.Валерстайном євангельську скромність своїх наукових претензій пропонує інтелектуальний та організаційний формат для розмислів, які є симетричною альтернативою дискурсу модернізації. Технократичному елітизму дослідницької програми модернізації, елітизму, який обмежує масову участь у політиці, світ-системний аналіз протиставляє ідеалізацію аутопойетичної та незмінно креативної ролі мас в історії. Вислідом апріоризму світ-системного аналізу є редукціоністська інтерпретація політичних та культурних феноменів, а відтак, нездатність запропонувати багатовимірну теорію, спроможну послідовно інкорпорувати досягнення не лише дослідників лівої орієнтації (приміром, теоретиків залежності), але й дослідницької програми модернізації.
10. Здійснена мною під кутом зору Веберових поглядів реконструкція світ-системної концептуалізації капіталізму дозволяє досягти теоретичного синтезу, який долає антиномічність формули «політичний / авантюристичний капіталізм раціональний капіталізм» німецького соціолога та суто негативістську Валерстайнову поставу щодо капіталізму загалом. Авантюристичний і раціональний капіталізм є симбіонтами вони обидва необхідні для поширення цього компонента модерну не лише вшир, але й углиб. Зосередженість світ-системного аналізу на об’єктивних, структурних вимірах динаміки капіталізму блокує можливість теоретичного узагальнення інтуїтивних та емпіричних знахідок Валерстайна та його адептів. У площині світ-системної візії переважає епіфеноменальне потрактування культури як інструменту ідеологічної боротьби, водночас ця парадигма вкотре засвідчує коректність відомого Енгельсового положення про те, що «крайнощі сходяться»: теоретики гатунку Аррігі незрідка силкуються розв’язувати проблеми своєї дослідницької програми (зумовлені економічним ухилом), вдаючись до чисто ідеалістичного поняття культури (приміром, пояснюючи єдність східноазійської світ-економіки наявністю спільного цивілізаційного поля). Світ-системний аналіз, який є похмурим alter ego Фукуямової формули про кінець історії, потверджуючи наближення кінця життєвого циклу модерної історичної системи, долучається до сонму критиків капіталізму, яких той, за влучним висловом Ж.Бодріяра, завжди залишає позаду.
11. Я доповнюю Джавітову концептуалізацію ленінського режиму як інституції, що є носієм безособової харизми, світ-системною візією: ленінізм розглядається як феномен, що постає як відповідь напівпериферійного суспільства на виклик залежності. Ленінізм керується консенсусною ідеологією (тобто ідеологією, яка вимагає повної згоди з ключових питань, девальвуючи цінність компромісу) та витворює цілісну програму революційного прориву з метою зміни організаційного формату підвладного йому суспільства й подолання нерівноправної взаємодії з ядром світ-системи. Ці завдання розв’язуються за допомогою форсованої індустріалізації, колективізації, масової освіти та запровадження безособових норм, що регулюють соціальну дію за рівночасного акценту на поставі партії як колективного героя спільноти харизматиків-віртуозів. Дисертаційне дослідження спростовує поширений у наукових колах погляд на ленінізм як раціональне політичне утворення, яке відповідає критеріям Джонсонової концепції держави, що сприяє розвитку. СРСР не був циклопічною версією держави такого типу, оскільки сам Джонсон виокремлював ринково-раціональні США, планово-раціональну Японію, держава якої і була предметом його студії, та планово-ірраціональний СРСР. Для ленінців економічні показники завжди були формою реалізації бойового завдання, що стоїть перед безособовим харизматиком партією. Таке наставлення робить ленінську партію не стільки відповідником легально-раціональної бюрократії, скільки аналогом корпусу яничарів та Католицької Церкви, тобто унікальною амальгамою харизматичних, раціональних та традиціоналістських (переважно патримоніальних) елементів.
12. Продемонстровано, що ленінські режими виразно засвідчили високу здатність до стандартизації соціальних та політичних відносин у підконтрольних їм суспільствах. Ідеально-типовими стадіями розвитку ленінських режимів є трансформація, консолідація та інтеграція. На стадії трансформації режим має на меті руйнацію альтернативних центрів організації політичної влади. Нестабільні умови реалізації цього завдання зумовлюють гнучкіший профіль режиму, який змушений шукати альянси із соціально-політичними силами, які мають окремішну ідентичність та картину світу (за промовисті приклади правлять ситуативна співпраця більшовиків із махновцями та використання бюрократичного військового й цивільного апарату, успадкованого від Російської імперії, якого привабила імперська складова проекту радянського ленінізму). Стадії консолідації властива сфокусованість режиму на розбудові політичної спільноти, підмурівок якої становлять професійні партійні кадри. Режим мислиться своїми ідеологами як організаційний еквівалент військово-чернечого ордену середньовіччя, відокремлений від «забрудненого» та нереконструйованого суспільства (тобто соціуму, який ще не було навернено до нової «віри»). Організаційний профіль режиму як фортеці спричиняється до зміцнення ролі репресивних інституцій, які спрямовані не лише проти суспільства, але й проти політичної спільноти режиму, позаяк терор є єдиний (хоч і вельми недосконалий) метод блокування феодалізації агентів. Стадія інтеграції стає відповіддю режиму на ускладнення структури суспільства внаслідок реалізації ленінського проекту розвитку. Впродовж цієї стадії режим домагається розширення соціального базису своєї політичної спільноти, залучивши до нього освічені, артикульовані, міські верстви. Рівночасно послаблення істерично-конфліктної постави режиму не означає його трансформації у систему, яка оперує суголосно з принципами політичного ринку. Рутинізація харизми автоматично не призводить до раціоналізації її вислідом стає неотрадиціоналізація, внаслідок якої соціально закорінений режим розчиняється у своєму оточенні. Партія виявляється здатною лише ритуально проголошувати власну бойовитість та перетворюється з «ненажерливої інституції» (Л.Козер), яка претендує й здобуває абсолютну лояльність, на «лінивого монополіста» (А.Гіршман). Спроба ревіталізації харизми ленінського режиму та пошук цивільної політичної (не військової бонапартистської) відповіді на постання феномена громадянства породжує політику перебудови, яка типологічно нагадує дії імператора Римської імперії Юліана Відступника, та спричиняється до аналогічного результату невдачі програми перетворень в обох випадках. Вислідом провалу політики перебудови стає зникнення ленінізму як окремішного, альтернативного ліберальним режимам «політичного виду», тобто як принципу організації суспільства та орієнтації дії.
13. Аналіз чинників піднесення деяких країн Східної Азії та концепцій, що пояснюють успішність розвитку та модернізації держав представників цього регіону надає фактологічні та логічні підстави для низки умовиводів. Як дослідницька програма модернізації, так і її опоненти (парадигма залежності та розвитку недорозвитку і світ-системний аналіз) не мали окремої соціологічної теорії держави та її ролі в суспільному розвої. Перші розчиняли державу в загальнішій категорії політичної підсистеми суспільства, осягаючи формування політики як вислід обопільної дії інтересів індивідів та груп у суспільстві. Другі підпорядковували логіку функціонування держави економічній динаміці, ритуально повторюючи Марксове положення про державу як виконавчий комітет буржуазії. Дослідницька програма держави, що сприяє розвитку (ідеї цієї школи вперше у вітчизняній науковій літературі досліджені та впроваджені в моєму дисертаційному дослідженні), є альтернативою обом цим течіям. Виходячи з класичної Веберової дефініції держави як інституції, що володіє монопольним правом на застосування насилля в межах певних територіальних кордонів, та інкорпорувавши осягнення марксизму щодо ролі класів у визначенні тих чи тих напрямів соціальних змін, творці дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, піддали критиці (нео)ліберальний постулат про всесильну магію ринку, корелятом якого є невидима, «струнка» та дешева держава, головна функція якої бути «нічним вартовим». Японія (починаючи фактично з періоду Медзі-ісин), Південна Корея, Тайвань (у повоєнну епоху) та континентальний Китай (з кінця 1970-х років) діяли, виходячи з протилежних припущень про роль та функції держави, припущень, які потвердили свою дієвість із перспективи забезпечення економічного розвитку та відносної соціальної рівності. Аби належним чином виконувати функцію локомотиву якісних суспільних змін (як-от економічний розвиток та соціальна справедливість), держава, що сприяє розвитку, має поєднувати такі характеристики, як автономія vis-а-vis суспільства за рівночасної взаємодії із ним, тобто з доконечною необхідністю бути воднораз і автономною, і закоріненою в соціальному середовищі. Усупереч усталеним поглядам на державу, що сприяє розвитку, як на корелят головно авторитарних політичних систем, такий тип держави є релевантним за умов плюралістичного політичного суспільства. Відтак, паралельно з конвенційною державою, що відзначається авторитарним ганджем, існує демократичний варіант держави, налаштованої на розвій. Функціонуючи в конкурентному політичному середовищі, демократична держава, що сприяє розвитку, змушена спиратися не лише на капіталістичний клас, але й ширші суспільні верстви, зумовлюючи тим самим формування політики розвитку, яка, уникаючи протекціонізму, натомість зв’язує локальний та глобальний рівні економіки.
Реконструкція дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, здійснена з перспективи врахування впливу соціокультурного контексту та взаємодії поміж науковими й ідеологічними компонентами академічного дискурсу, руйнує ілюзію самоочевидної обгрунтованості, яку переважна більшість цих парадигм приписує собі. Кожна з цих дослідницьких програм є в центрі не лише наукових, але й політико-ідеологічних дебатів відносно категорій і методології оцінки феноменів розвитку й модернізації та предмета оцінки загалом. Зміни гегемоністичних дослідницьких програм у такій суспільно «чутливій» сфері, як розвиток та модернізація, вочевидь трапляються як під впливом суто внутрішньої логіки наукових програм, так і внаслідок зміни балансу глобальних / національних владних відносин і соціальної позиції та інтересів їхніх творців. З однаковою самовпевненістю представники дослідницької програми модернізації та їхні опоненти зі світ-системного табору приписують ідентичним феноменам антагоністичні характеристики. Відповіддю на Гантінгтонів енкомій Заходу (навіть не стільки Заходу, скільки англосаксонській протестантській цивілізації, еманаціями якої є індивідуалізм, права і свободи людини та ініціативність, що змушує її звести захисний мур проти фанатично-фундаменталістської навали невестернізованої Решти), є інвектива Аррігі, який ототожнює Захід із колоніальною експансією та імперіалістичним плюндруванням Півдня. Отже підставовим висновком буде твердження, що полеміка між дослідницькою програмою модернізації та її опонентами відбувається за архаїчним принципом симетричності звинувачень, які стають науковим та ідеологічним еквівалентом військово-політичної помсти (реалізація саме такої стратегії очікувалася ще від правителів давньої Ассирії [687]). Слушно зазначаючи, що зникнення ленінізму розкрило шлях для висхідної мобільності морально нерозбірливим індивідам із сумнівним минулим, мислителі на кшталт Валерстайна оминають увагою інші складові постленінської трансформації. До них доцільно долучити конкурентнішу політичну й економічну підсистеми, а також автономнішу соцієтальну спільноту (Парсонсів термін для громадянського суспільства) і що рівною мірою важливо культурний плюралізм. Симптоматично, що А.Міхнік доповнив свої знамениті «Листи з в’язниці», написані в роки свого ув’язнення соціалістичним режимом, «Листами зі свободи», які присвячено добі постленінізму. Свого часу патріарх дослідження модернізації Д.Лернер неперевершено точно відтворив дух модернізації, заявивши, що суть цього процесу є в намаганні його учасників чогось навчитися, щось здобути та чимось володіти [487, с. 77]. Як засвідчує проведене дослідження, адекватне осягнення феноменів розвитку та модернізації стає можливим лише за умови подолання монадологічної сутності дослідницьких програм соціологічного дискурсу, який переймається цими інтелектуально та практично дражливими проблемами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Аверинцев С.С. Два рождения европейского рационализма // Вопросы философии. 1989. № 3. С. 313.
Агаджанян А.С. Общая концепция традиций и традиционные структуры в Юго-Восточной Азии // Традиционный мир Юго-Восточной Азии. М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 321.
Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. М.: Мысль, 1984. Т. 4. С. 375644.
Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта (Социокультурная динамика России). 2-е изд. Новосибирск: Сибирский хронограф, 1997. Т. 1: От прошлого к будущему. 804 с.
Баберовски Й. «Или за социализм, или в Архангельск!» Сталинизм как крестовый поход против всего чужого // Коммунизм, террор, человек. Дискуссионные статьи на тему «Черной книги коммунизма»: Пер. с нем. / Составители С. Кройцбергер, И.Маннтойфель, А.Штейнингер, Ю.Унзер. К.: Оптима, 2001. С. 4363.
Бауман З. Философия и постмодернистская социология // Вопросы философии. 1993. № 3. С. 4662.
Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М.: Медиум, 1995. 323 с.
Бергер П.Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Пер. з англ. К.: Вища школа, 1995. 247 с.
Бессмертный Ю.Л. «Анналы»: переломный этап? // Одиссей. М.: Наука, 1991. C. 724.
Блюм Р.Н. Поиски путей к свободе. Таллин: Ээсти раамат, 1985. 240 с.
Бродель Ф. Динамика капитализма. Смоленск: Полиграмма, 1993. 124 с.
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XVXVIII ст.: Пер. з фр. К.: Основи, 1995. Т. 1: Структура повсякденності: можливе і неможливе. 543 с.
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XVXVIII ст.: Пер. з фр. К.: Основи, 1997. Т. 2: Ігри обміну. 585 с.
Буров В.Г. Модернизация тайваньского общества. М.: ИФ РАН, 1998. 238 с.
Бухарин Н.И. Проблемы теории и практики социализма. М.: Политиздат, 1989. 512 с.
Бычков В.В. Эстетика поздней античности (IIIII вв.). М.: Наука, 1981. 323 с.
Вайскопф М. Писатель Сталин. 2-е изд. М.: Новое литературное обозрение, 2002. 384 с.
Васецкий Н.А. Л.Д.Троцкий: политический портрет // Троцкий Л.Д. К истории русской революции. М.: Политиздат, 1990. C. 362.
Вебер М. Избранные произведения. М.: Прогресс, 1990. 805 с.
Вебер М. Антикритична післямова до «Духу капіталізму» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1999. № 3. C. 149164.
Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции // Вехи. Из глубины. М.: