ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН : ЛИЧНОСТЬ КАК СУБЪЕКТ СОЦИАЛЬНЫХ ИЗМЕНЕНИЙ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!



  • Название:
  • ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН
  • Альтернативное название:
  • ЛИЧНОСТЬ КАК СУБЪЕКТ СОЦИАЛЬНЫХ ИЗМЕНЕНИЙ
  • Кол-во страниц:
  • 350
  • ВУЗ:
  • ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ
  • Год защиты:
  • 2004
  • Краткое описание:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ





    Олена Злобіна







    ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ
    СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН











    Київ 2004






    Переднє слово
    Історія цієї книги є складовою кількох історій. Насамперед це історія наукових пошуків автора, головним предметом дослідницького інтересу якого завжди була проблема особистості. Сталося так, що власні преференції збіглися зі сприятливими життєвими обставинами: науковим керівником молодої аспірантки було призначено професора Л.В.Сохань, автора відомої монографії, присвяченій духовному прогресу особистості. Не дивно, що кандидатська дисертація, а згодом і перша книжка автора — Спілкування як чинник розвитку особисті” — висвітлювали проблеми формування особистості в соціальному контексті.
    На той час, а йдеться про кінець 1970-х початок 1980-х років, соціально-філософський контекст вивчення особистості набув широкого відображення і загалом у радянській, і в українській традиції, зокрема науковці Інституту філософії АН України було опублікували низку монографій присвячених аналізу способу життя, стилю життя, культури життя, типології й структури особистості, ціннісних орієнтацій, мотивації поведінки, соціалізації й виховання тощо. Авторами їх були вже відомі вчені, й тодішні початківці В.Шинкарук, Л.Сохань, С.Кримський, В.Оссовський, Р.Ануфрієва, Л.Аза, І.Бекешкіна, Є.Головаха, О.Донченко, В.Малахов, І.Мартинюк, А.Ручка, Н.Соболєва, В.Тарасенко, В.Тихонович, М.Шульга та ін. Особистісна проблематика розвивалася й у працях інших українських науковців, зокрема в книгах І.Попової, О.Якуби, В.Хмелька та ін. досліджувалися проблеми спрямованості особистості, ціннісної свідомості, духовних потреб та інших суб’єктивних чинників як регуляторів поведінки. Отже, сама історія наукових пошуків українських соціологів сприяла розвитку досліджень у площині особистістьсуспільство. Якби цю книгу було написано й видано за тих часів, її головний зміст напевно передавала б традиційніша для соціолога назва, оскільки йшлося б у ній передовсім про особистість як об’єкт соціальних змін, про нову людину, яка формується за добу зрілого соціалізму.
    Втім, на заваді такому перебігу подій стала велика” історія, історія суспільної руйнації й суспільного оновлення. Доба суспільних трансформацій спричинила радикальні зміни в усіх компонентах соціальної структури, зовсім по-новому постали перед дослідником і відносини особистості й суспільства. Люди, які тривалий час почувалися захищеними сталістю суспільства, опинилися перед необхідністю самостійно забезпечувати стабільність власного життя. Сформувався суспільний запит на особистісну суб’єктність, зумовивши й нові реалії, й необхідність наукового осмислення їх.
    Суспільні зміни суттєво вплинули на розвиток української соціології. По-перше, перед нею відкрилися унікальні можливості безпосереднього спостереження за суспільними змінами та фіксації суспільних перетворень. По-друге, змінився теоретичний контекст, в якому працювали соціологи, в науковий обіг увійшли ідеї представників різних соціологічних напрямів, світова соціологія відкрилася” вітчизняним дослідникам у всій своїй повноті. Саме ці чинники визначили напрям авторського наукового пошуку, який спирався на поєднання теорії та фактографії.
    Коло авторських досліджень поступово розширювалося від спроби визначити особистісні риси, що забезпечують успішність активності людини до аналізу особливостей адаптивної поведінки людей до суспільних змін і життєвих стратегій, що виробляються під час такої адаптації. Водночас формувалося нове теоретичне бачення трансформаційних процесів як таких, що потребують специфічної взаємодії суб’єктивних та об’єктивних складових, а отже вимальовувалося й нове бачення особистості в соціологічній теорії. Паралельно тривав емпіричний пошук, грунтований на аналізі даних всеукраїнських опитувань, здійснюваних Інститутом соціології НАН України спільно з фірмою СОЦІС” (нині TNS Ukraine) за програмою, розробленою у відділі соціальної психології Інституту за участю автора. Зрештою народилася ця книга, в якій узагальнено не лише результати теоретичного пошуку, а й осмислено дані десятирічного (з 1994 по 2003 рік) моніторингово дослідження процесів входження” людей у нову соціальну реальність та їхнього внеску у створення самої цієї реальності.
    Отже, пропонована увазі читача книга є результатом поєднання суспільного, наукового й особистісного, сплетінням історії соціуму, історії науковця й історії життя самого автора, який разом із мільйонами співвітчизників опинився у вирі перетворень і спробував поглянути на цей процес очима професіонала”. Виходу друком цієї праці сприяла доброзичлива підтримка колег, насамперед науковців Інституту соціології НАН України, чиї слушні зауваження й поради допомагали автору у роботі над текстом. В певному сенсі співавторами книги можна вважати й студентів, допитливість яких спонукала автора до постійного наукового пошуку.
    Насамкінець автор хотів би висловити свою глибоку подяку всім колегами і друзями, ідеї, критика, поради й конкретна допомога котрих надихали його в роботі над книгою.
    Вступ
    Традиційно у соціологічному теоретизуванні розрізняють загальні теорії, автори яких намагаються відповісти на запитання, як конституюються суспільство”, культура”, соціальне” тощо, й теорії, котрі безпосередньо пов’язані з емпіричними даними і виробляють концептуальні конструкти на підставі інтерпретацій матеріалів досліджень, що зрештою зумовлює науковий дискурс конкретних сфер соціології. Водночас існує ще один жанр соціології, який А.Норо запропонував назвати як Діагноз часу”. Йдеться про спробу дістати відповіді на запитання: хто ми та який зараз час? Такий діагноз є невід’ємною складовою класичної спадщини (згадаймо хоча б аномію” Е.Дюркгейма чи трагедію культури” Г.Зіммеля) і нагальною потребою соціологічного аналізу сучасного українського суспільства.
    Сьогодні українська соціологія активно розвивається в усіх трьох зазначених жанрах. Тотальні зміни пострадянського простору не просто аналізуються соціологами на рівні дослідницької теорії. Самі ці зміни сприяли оновленню соціологічного мислення, насамперед визнанню плюральності соціального знання. Це спричинило появу досліджень, що застосовували різні парадигми для аналізу конкретних соціальних явищ. Оновлення соціологічного знання супроводжувалося збільшенням міждисциплінарних соціологічних досліджень і змінами у традиційній соціологічній проблематиці. Передусім йдеться про те, що соціальні зміни в суспільстві, які раніше вивчали переважно в контексті марксистських уявлень, постали перед дослідниками як поле для різноманітних поглядів і тлумачень. З’явилася можливість вивчати процес соціальних трансформацій не лише як зіткнення інтересів великих соціальних груп, що їх у соціології традиційно розглядали як головні суб’єкти соціальних перетворень. Легітимності набув і особистісний зріз проблеми, коли предметом дослідження є вплив індивідуальних суб’єктів на оновлення соціальної системи. Завдяки соціологічному дискурсу з’явилися праці, присвячені вивченню того, що інколи називають хомографією суспільства і соціографією людини.
    Свого часу К.Мангейм, під таким кутом зору розглядаючи взаємозв’язок розвитку особистості й суспільства, зазначав: роль соціологічної теорії полягає, по-перше, в тому, щоб сформувати уявлення про світ, в якому житиме нова генерація, щоб розбудити й культивувати здібності особистості, які можуть стати їй у пригоді у цьому світі. По-друге, соціологічне знання має слугувати виробництву” індивідів, здатних суттєво розвинути наявну суспільну форму. Йдеться не просто про розвиток людини, пристосованої до ситуації сьогодення, а людини, здатної діяти як агент соціального розвитку до вищого рівня” [1, c.113]. Тобто маємо ситуацію взаємозалежності особистісних і суспільних змін, яка характеризується, поза іншим, тим, що рух суспільства стає елементом безпосереднього життєвого досвіду індивіда.
    Звертаючись до принципу побудови диспозиційної структури В.Ядова, котрий тлумачить диспозиції як функції взаємодії потреб і ситуацій, маємо підстави констатувати, що зміна соціальної ситуації, яку раніше вважали сталим системотвірним елементом спрямованості, й системи ціннісних орієнтацій особистості за нових умов неодмінно зумовлює внутрішню перебудову суб’єктивної картини світу і, відповідно, змінює поведінкову активність.
    Своєю чергою, суспільний рух у такі моменти не є поступовим і спрямованим у певному напрямі. Вектор суспільних змін радше утворюється з діяльності людей, які мають різноманітні інтереси, пристосовуються до безлічі різнопорядкових ситуацій, що зрештою акумулюється в певному загальному підсумку. Ці зміни стосуються кожної складової соціуму, кардинально руйнуючи й перетворюючи соціальний простір. Такі моменти в історії виникають періодично, й спроби осмислити їхню суб’єктивістську складову вже здійснювалися в соціології. Свого часу Д.Рісмен, згадуючи Осінь Середньовіччя Й.Хейзінги, зазначав, що той відтворює картину страждань, конфлікту цінностей і виникнення нових форм, коли сама логіка розвитку змушувала людей жити за умов, що сприяли виникненню нової свідомості. Тому мірою розвитку їхньої самосвідомості й індивідуальності вони мали зробити так, щоб почуватися як удома в цьому світі за нових умов. І вони й досі мають чинити так” [2, c.128]. Нині чинити так” мають пересічні українці, а осмислити цей процес намагається українська соціологія.
    Якщо соціолог вивчає минулу трансформаційну добу, він трактує процеси суспільних змін, оперуючи історично визначеними траєкторіями, звертається до аналізу результату, а не процесу. В такому контексті співучасть особистісного суб’єкта в процесі соціальних змін доволі складно відрефлексувати як окремий чинник суспільного розвитку. Це стає можливим лише за часів історичних перетворень, коли в поле зору соціолога водночас потрапляють і соціальні структури, і індивіди, а зв’язок між суспільством і особистістю набуває відчутних ознак взаємної детермінації. Саме в такі моменти соціологічні дослідження дають змогу всебічно зафіксувати дію особистісного чинника.
    Досі світова соціологія практично не мала соціологічних проектів такого типу. Можна згадати хіба що праці представників Франкфуртської школи, зокрема вивчення авторитарної особистості. І це зрозуміло, адже періоди війн і революцій не надто сприяють соціологічним студіям. Нині соціологи чи не вперше від моменту виникнення емпіричної соціології дістали унікальну можливість не лише спостерігати, а й вивчати під час польових досліджень реальні соціальні зміни трансформаційної доби та внесок у цей процес різних соціальних суб’єктів, зокрема і роль особистості як суб’єкта соціальних змін.
    Предметом вивчення стає насамперед стан масової свідомості, суспільні настрої, міра готовності населення приймати нові соціальні порядки, готовність пристосовуватися до ситуації перетворень. Без вивчення цих процесів неможливо скласти адекватне уявлення про перспективу подальших перетворень суспільства, бо вони значною мірою зумовлені впливом не лише соціальних інституцій чи діями елітарних груп, а й якістю людського матеріалу”, який, на думку Ю.Левади, потребує, по-перше, аналізу сучасного стану масової” людини, а по-друге — характеристики можливих її трансформацій [3, c.8]. Людський матеріал” при цьому можна розглядати у різних контекстах. З одного боку, це маса, що відчуває вплив перетворювальних і руйнівних чинників і поглинає” їх, гальмує й пристосовує до звичного способу життя і свідомості. З іншого — це конкретні люди, чий життєвий світ руйнується разом зі світом соціальним. Під цим кутом соціальні трансформації розглядають радше не в масовому, а в індивідуальному зрізі як зміни у системі особистістьсуспільство.
    У широкому сенсі йдеться насамперед про характер, сутність і наслідки соціальної адаптації людей, що за сучасних умов має подвійну природу і дістає відображення не так у прийнятті окремих елементів, як у соціальному й психологічному освоєнні цілісної системи суспільних відносин (адаптація до нового устрою), а також у соціальній і психологічній здатності пережити ситуацію переходу від одних суспільних порядків до інших (адаптація до перехідної кризи)” [4, c.4]. Суперечливість моменту полягає в тому, що негативне ставлення до нових реалій життя не обов’язково свідчить про неадаптованість до самого процесу змін. У ситуації адаптації перебуває як суспільство загалом, так і кожна людина. До одних соціальних змін люди звикають доволі швидко, інші стихійно видозмінюють, окремі новації на разі зовсім не сприймаються людьми й не закріплюються в соціальному житті. Отже, соціальний простір не може змінюватися без участі в цьому процесі індивідуальних і групових суб’єктів. Саме вони виступають творцями нового й експертами інновацій, дають їм путівку в життя” або гальмують укорінення їх.
    Це, втім, не означає, що індивідуальний суб’єкт завжди свідомо творить суспільні зміни. Йдеться про те, що люди під час суспільних перетворень опиняються в ситуації подвійної детермінації”. З одного боку, це потреба долання перешкод, пов’язаних із руйнуванням звичних інституціональних засобів забезпечення нормального життя. Така стимуляція потребує конкретних поведінкових реакцій, бо загрожує стабільності життєвого світу загалом, а з іншого — маємо, так би мовити, позитивну стимуляцію, коли ситуацію сприймають у категоріях можливостей, а не необхідності. Поява у соціальному просторі нових життєвих можливостей ставить людину перед вибором між новим і ризикованим та усталеним і перевіреним. Чи скористатися новими можливостями — вирішує сама людина. Відповідно до особистісного вибору в суспільстві генерується низка типових стратегій адаптації, що репрезентують різну міру активності пристосування. Тобто сам процес перетворень вмикає” механізм самостійного прийняття рішень і пошуку засобів життєздійснення. Завдяки такій активації індивідуальних суб’єктів вони стають важливим чинником оновлення соціальної структури, створення нових економічних та політичних реалій, зміни характеру взаємодії громадян і держави тощо. Як зауважує П.Штомпка: Немає демократії без демократично налаштованих і компетентних громадян, немає капіталізму без підготовлених підприємців, немає відкритого обміну ідеями без зацікавлених учасників... Таким чином, культурні зміни і, як наслідок, зміна складу розуму, життєвих позицій і мотивацій соціальних акторів — необхідна складова реформи інституцій” [5, c.4]. Отже, рівень готовності населення до майбутніх перетворень є одним із провідних чинників, що визначають темпи і напрям подальшої реструктурації соціуму.
    Власне, процес реструктурації має всеосяжний характер, бо охоплює й суспільство, й індивіда. Точкою перетину цих змін виступає життєвий світ, який можна розглядати в суспільному й особистісному аспектах. Соціологічний підхід має поєднувати обидва аспекти під час аналізу різних боків життєвого світу. Так, виокремлюючи економіко-політичні страти, життєвий світ можна характеризувати ззовні, з огляду на фактичне становище людини в стратифікаційному просторі. В суб’єктивному розрізі слід розглядати самооцінку цього становища. Самооцінка, своєю чергою, формується на підставі цінностей і є передумовою виникнення певного інтересу: зберегти незмінним або підвищити свій статус. Як зазначав Л.Гордон, усі складові соціального розвитку в перехідному суспільстві набувають специфічної атрибутивної властивості — поєднання здобутків і втрат [6, c.32]. Саме на ній грунтуються узагальнені оцінки, а зрештою, виникають групи, котрі агрегують подібні індивідуальні інтереси, що в подальшому веде до оновлення стратифікаційного простору.
    Як бачимо, життєвий світ при цьому розглядають не лише у традиційному для соціологічного підходу інтерсуб’єктивному вимірі, коли він репрезентує світ спільних значень, а й у вимірі власне суб’єктивному, де відбувається формування нових конфігурацій цих значень, які згодом спрямовуватимуть поведінкову активність індивідуальних і групових суб’єктів. Відповідно й дослідження ролі індивідуального суб’єкта потребує застосування різних, інколи конкурентних стратегій соціологічного дослідження. Відоме протистояння феноменологів і позитивістів збагатило соціологію щонайменше розумінням того, що детальне вивчення життєвого світу” діяча принаймні так само важливе, як і пошук законоподібних регулярностей” [7, c.143]. Відповідно класична дилема — розуміння чи пояснення — набуває у контексті нашого дослідження нового звучання, адже щоб пояснити те, що відбувається на рівні суспільства, важливо зрозуміти й те, що відбувається на рівні особистості. Р.Рорті слушно зауважує: Пояснення” — це просто таке розуміння, якого ми прагнемо з метою передбачення і контролю. Воно не протистоїть чомусь, що називається розумінням”, як абстрактне протистоїть конкретному або штучне — природному...” [8, c.164].
    Свого часу В.Ядов на прикладі вивчення тенденцій змін соціальних ідентичностей продемонстрував ефективність політеоретичних пояснень, залучивши до аналізу теорії різного рівня з різних дисциплін. Теорії маргіналізації й нестабільних систем, марксизм і психоаналіз, феноменологічний і біхевіористський підходи, теорії атрибуцій і культурної травми давали можливість мірою інтерпретації конкретних даних нарощувати” теоретичні пояснення в пошуках переконливого тлумачення феномена змін ідентичностей. Це була не еклектика, а свідома авторська позиція відмови спиратися на одну універсальну теорію.
    Предмет нашого дослідження — особистість як суб’єкт соціальних змін — має не менш складну й багатоаспектну природу, ніж соціальна ідентичність. До того ж поєднання у постановці проблеми особистості як суб’єкта і суспільства як арени дій цього суб’єкта й результату цих перетворювальних дій потребує розгляду двох складних систем, що, як зазначав Т.Парсонс, водночас є взаємопроникними і взаємозалежними одна від одної. Отже, йдеться про поліконтекстний феномен, різнопланово висвітлюваний відмінними теоретичними парадигмами.
    Сучасне метатеоретизування в соціології значною мірою спирається на ідею долання жорстких дихотомій, насамперед таких, як мікромакро” та суб’єктоб’єкт”. Дотепер, за виразом Е.Гіденса, в соціології протистояли два імперіалісти: функціоналізм і структуралізм, грунтовані на імперіалізмі соціального об’єкта”, й інтерпретативна соціологія, яка маніфестувала імперіалізм суб’єкта” [9, c.36]. До того ж і мікро-, і макротеорії можуть мати як об’єктивно-безособистісний, так і суб’єктивно-ціннісний характер. Скажімо, І.Попова доводить припустимість сполучення цих двох підходів у разі використанні об’єктивно-предметної парадигми”, спираючись на класичну спадщину К.Маркса, в якого маємо дійсних індивідів” як відправну точку теоретизування [10, c.80]. Тобто суб’єктністні погляди на традиційно об’єктністну теорію цілком можливі. Водночас суто суб’єктивістська орієнтація, якою є етнометодологія, фактично не розглядає роль самого індивідуального суб’єкта у процесі визначення ситуації”, оскільки її головне завдання — не побачити те, що відбувається, очима учасника”, а дослідити загальні механізми, які надають тому, що відбувається, властивостей пояснюваності”.
    У сучасній соціології відомо кілька теоретичних спроб здійснення мікро-макро синтезу, за якого долають протиставлення об’єкта і суб’єкта. Так, у теорії структурації Е.Гіденса маємо тезу про дуальність” об’єкта і суб’єкта у межах соціальної практики, здійснюваної у конкретному просторі та часі; у концепції подвійного структурування” П.Бурдьє — два ряди детермінацій, де структури виступають кінцевими причинами” практик і уявлень колективних та індивідуальних агентів, котрі продукують практики й тим самим відтворюють і перетворюють структури. Подвійність” при цьому означає вплив взаємний, але не рівновагомий. Хоч агенти й є суб’єктами практик, самі ці практики не можуть здійснюватися поза” або незалежно” від структур, що їм передують, позаяк агенти завжди перебувають всередині” вже наявних соціальних відносин. Бурдьє зауважив щодо цього: Агенти ніколи не бувають вільними, проте ніколи ілюзія свободи (або відсутності примусу) не буває такою повною, як тоді, коли вони діють за схемами свого габітусу, тобто згідно із об’єктивними структурами, продуктом яких є сам габітус: у цьому разі агенти відчувають примус не більше, ніж тиск повітря” [11, c.66].
    Це зауваження переконливо ілюструє момент певної ілюзорності соціальної реальності як такої, утім, на нашу думку, ця ілюзорність навіть більша, ніж здавалося Бурдьє: суб’єкт не лише не вільний від структури, він не вільний від неї двічі. З одного боку, тоді, коли він сприймає цей світ зсередини”, діючи ніби самостійно, але насправді латентно скерований структурою, з іншого — коли він дивиться на світ неначе ззовні”, як на арену власного життєздійснення і бачить картину, що є лише індивідуальним поєднанням соціальних уявлень. Водночас сам індивід не тільки не осмислює, ба навіть не переживає жодного відчуття ілюзорності й у цілковитій відповідності із теоремою В.Томаса сприймає себе як реального продуцента реальних змін, бо коли люди визначають ситуації як реальні, вони є реальними за своїми наслідками.
    Таким чином, у спробах поєднання мікро- й макро-, структури й агента, суб’єктністної й об’єктністної орієнтацій фігура індивідуального суб’єкта набуває для сучасної соціології самостійного значення. На нашу думку, шляхи здійснення теоретичного синтезу соціальної системи” та індивідуальної поведінки” можуть бути різними. Єднальною ланкою можуть слугувати цінності, норми, статусно-рольова структура, символічна взаємодія тощо. Одначе дотепер соціологи уникали залучення до цього переліку особистості як системи, в якій весь перелічений суспільний матеріал” набуває форми подвійної життєвої суб’єктивності, оскільки індивідуальна поведінка прямо не є ані функцією соціальної системи, ані функцією суб’єктивної соціальної реальності, а похідною особистісної версії цієї соціальної реальності.
    Мабуть, тут доречно згадати вельми влучний вислів М.Бердяєва: Особистість є незмінне у змінах” [12, c.230]. Саме завдяки цій незмінності за всієї багатоманітності індивідуальних неповторностей соціальна реальність не переривається навіть у періоди найглибших перетворень. Старе”, якого вже об’єктивно не існує, й нове”, якого ще немає у реальності, живуть” у символічному життєвому просторі особистості. Суспільство завдяки соціалізації індивідів забезпечує найнадійніше джерело самовідтворення й готує суб’єктів власного творення. Цю суб’єктність, тобто здатність до індивідуальної творчої активності, людина спрямовує на самоздійснення, проте неодмінно має узгоджувати її із соціальними структурами, нормами, експектаціями. Одвічна суперечність між бажаннями й можливостями, особистісним і суспільним актуалізує ініціативу і відповідальність. У широкому світоглядному контексті ця проблема набуває класичного рубінштейнівського звучання, виступає взаєминами людини і світу, натомість у контексті соціологічному вона постає як суперечливий зв’язок між особистістю й суспільством.
    Оскільки кожне дослідження передбачає попередню формалізацію свого об’єкта й предмета, в соціологічній теорії таку специфікацію слід здійснювати не лише стосовно поняття суспільства, а й стосовно поняття особистості. В історії соціологічного теоретизування категорійна пара людинасуспільство” є однією із ключових, хоча й досі остаточно неформалізованих. Певним чином це властиве й сучасному рівню соціологічної інтерпретації. Не випадково представники точних наук, котрі працюють у соціологічному полі, нині порушують питання стосовно необхідності об’єктного формалізму, наголошуючи, зокрема, що соціологи як об’єктне визначення використовують предметно-формальну екстраполяцію на все людство аналітичних даних про властивості соціалізації вибірково досліджуваних людей. Кожен новий дослідник за еталон об’єкта покладає власні інтуїтивні уявлення про людину, яка соціалізується, тобто самого себе, як нерідко робив Е.Дюркгейм” [13, c.98].
    Щоб уникнути цього, в соціології вдаються до спроб осмислити її об’єкт шляхом строгої” інтерпретації, коли людину тлумачать як сукупність певних соціогенних елементів, або конструктів, приміром, переживання”, престиж” тощо [13]. У такому разі оперують поняттям людина”, яка під час соціалізації розвиває у собі всі необхідні конструкти (знання, навички, цінності тощо). Ця соціалізована людина в теоретичному дискурсі позначається поняттям особистість, яке, до речі, розрізняється за змістом у різних контекстах дослідження.
    У соціології традиційно поширеними є уявлення про суспільство як систему, а про актора — як носія конструктів, потрібних для забезпечення існування системи, рештою особистісних характеристик у дослідженнях здебільшого нехтують як несуттєвими. Українська мова дає можливість вживати варіанти особа” і особистість”, російська — поняття лицо” та личность”. Дослідник може оперувати поняттям особа”, згідно з яким людина — це насамперед носій соціальності й особлива одиниця соціального простору. Застосовуючи це поняття, ми відходимо від індивідуалізованих характеристик, розглядаючи універсальну фігуру діяча. Типовим є вживання цього поняття у правовому полі, коли йдеться про юридичну особу” (юридическое лицо”); трапляється воно й у соціологічному контексті, якщо мову ведуть, скажімо, про культ особи”. Акцент при цьому роблять радше на статусній позиції або інституціоналізованій функції як таких. Проте люди є учасниками соціальної взаємодії у всій повноті своїх характеристик. Саме тому, до речі, в соціології й постає питання щодо соціальних типів особистості, які репрезентують такі поведінкові зразки, перебуваючи на різних статусних позиціях. Фактично людина є носієм багатьох різноманітних конструктів, серед яких можна вирізнити ті, що мають значення всередині різних мереж суспільних взаємодій, і ті, що існують поза мережами й надають індивідові змогу бути вільним” агентом цих мереж. Оскільки реальний індивідуальний суб’єкт соціальної дії й взаємодії має цілісну природу, в якій поєднуються загальне і особливе, доречнішим, на нашу думку, є використання в українському мовному контексті саме поняття особистість”, що характеризує конкретну людину як окрему творчу одиницю соціальної системи.
    Масштабна теоретична дискусія стосовно співвідношення понять людина”, індивід”, індивідуальність”, особистість”, що тривала у радянській філософсько- соціологічній та психологічній думці впродовж 1960-х 1970-х років, зрештою запропонувала чітке теоретичне розмежування цих поняття, яким і користувалися суспільствознавці, котрі працювали у відповідному науковому полі до середини 1980-х років. При цьому в емпіричній соціології поняття особистість” майже не вживали, натомість застосовували поняття людина”, якому віддавали перевагу філософи. Такі термінологічні преференції відбивали сутність теоретичного дискурсу. С.Рапопорт, аналізуючи радянську соціологію тих часів, зазначав, що ідеологія тоталітаризму створювала паралельний світ зі своєю антропологічною презумпцією, яку можна назвати утопічною моделлю людини” [14, c.252]. Ця утопічна модель уособлювала активного будівника комунізму, носія прогресивних колективних цінностей. Проте між Каноном і реальністю була величезна дистанція. Утопічний і неутопічний світи фактично співіснували, і взаємини між ними були доволі складними. Реальні люди, звісно, не могли бути втіленням універсальної моделі, але певною мірою вони не могли й не бути її втіленням. Тобто народжувалися і соціальні типи, котрі не сприймали (явно чи приховано) тоталітарних ідеологічних конструктів, і ті, хто сприймав утопічний порядок як реальний. Оскільки соціологія вважалася наукою ідеологічною, вона мала не так вивчати реальний суперечливий світ, як доводити легітимність світу уявного. Тому панування загального” над окремим”, людини” над особистістю” радше було не питанням пріоритетності, а характерною ознакою внутрішньої логіки соціологічного теоретизування.
    Момент такого роздвоєння неодмінно мав позначатися на особистості соціолога. І суб’єкти (автори), і об’єкти (респонденти) соціального дослідження були заручниками публічного життя, яке не визнавало альтернатив ані в реальності, ані в соціологічних працях. От чому сучасні, куди активніші об’єкти не вкладаються” в попередню соціологічну парадигму” [14, c.256]. Таку рутинізацію доволі швидко подолали в соціологічних дослідженнях особистості. Можливість по-справжньому досліджувати реальний світ одразу викликала до життя низку цікавих проектів, серед яких передусім слід назвати масштабне дослідження перебудовчих часів, очолюване Ю.Левадою започаткований з метою доповнити аналіз економічних, політичних і соціальних зрушень дослідженням змін, що відбувалися на рівні людини, став базою створення соціального портрета пересічної радянської людини” [15]. Дослідження було спрямовано на виявлення змін в установках, цінностях, нормативних структурах поведінки людини за умов соціальних змін. За попередніми результатами проект акцентував подвійність” внутрішнього й зовнішнього світу цієї людини, готовність пристосовуватися, щоб вижити. Роки подальших спостережень засвідчили, що, по-перше, ця радянська людина” весь час залишалася важливою суб’єктною складовою перетворень, по-друге, що вона поступово змінювалась, по-третє, що попередня концептуалізація цієї людини лише на підставі і
  • Список литературы:
  • Підсумки
    Соціологічна теорія вможливлює різноманітні інтерпретації та пояснення соціальної реальності стосовно безсуб’єктних інстанцій на кшталт соціальних інститутів і різних соціальних суб’єктів (соціальних груп та акторів). Соціальні зміни актуалізують теоретичну увагу до соціальних практик, в яких насамперед утілюються суспільні перетворення. Акцентування перебігу та результатів соціальних практик допомагає соціологу відповісти на запитання про те, що” відбувається в суспільстві, акцентування суб’єкта дії дає змогу зрозуміти, як” відбуваються перетворення. В разі застосування першого підходу дослідникові вистачатиме позначення діяча як актора чи агента, толі як для другого неодмінно доведеться звернутися до особистості.
    Аналіз дихотомії особистістьсуспільство в історії соціологічної думки підтверджує: хоч би яких концептуальних засад дотримувався теоретик, він не може ігнорувати процес творення соціального світу особистістю як складової соціальної реальності. Розвиток соціологічної теорії засвідчує, що концептуалізація соціального потребує концептуалізації суб’єктивного, зокрема й відповідного теоретичного обгрунтування ідеї особистості як суб’єкта соціальних змін.
    Особистість у соціальному процесі виступає ланкою, що опосередковує дію соціальних чинників, продукує соціальні практики, які містять не лише зовнішній запит, а й внутрішню відповідь. Вона водночас є і результатом соціальних перетворень, і їхнім суб’єктом. Особлива роль її у процесі соціальних перетворень полягає у тому, що особистість є носієм інновацій, позаяк поведінкові стратегії народжуються винятково на особистісному рівні, а змістова характеристика їх відбиває індивідуальну реакцію на перетворення соціального середовища.
    Теоретичне осмислення особистості як суб’єкта соціальних змін ґрунтується на поєднанні механізму деконструкції як засобу пояснення реакції індивідів на тиск соціальної структури із механізмом реконструкції, що увиразнює реакцію індивідів на її розпад. Саме шляхом реконструкції можна здолати шлях від індивідуальних дій до соціального цілого.
    В еволюційній перспективі розвитку суспільства особистість передусім є об’єктом соціальних змін. Особистісна суб’єктність зростає мірою поступового соціально-історичного розвитку суспільства завдяки дії двох взаємоспрямованих процесів: суспільство визначає для особистості певні координати розгортання життя, обмежуючи або, навпаки, заохочуючи суб’єктну складову в процесі побудови життєвого шляху, водночас особистість поступово набуває і поглиблює відчуття суб’єктності щодо творення власного життя.
    У революційній перспективі, в момент докорінної перебудови соціальних структур увиразнюється роль особистості як суб’єкта соціальних змін, що виступає і елементом творення соціальної реальності, і елементом відтворення соціального порядку. Деформація соціальної структури набуває персональної репрезентації, оскільки діячіагенти відчувають несталість своїх соціальних позицій. Реакцією на дестабілізацію є продукування індивідуальними суб’єктами нових соціальних відносин та інституціоналізація на цьому грунті нових соціальних позицій.
    Суспільна криза породжує не лише об’єктивну проблемність соціоструктурних деформацій, а й суб’єктивну проблемність життєвих ситуацій, підсилювану відсутністю в інтерсуб’єктивному символічному просторі типових моделей їхнього розв’язання . Це стимулює процеси адаптації й відкриває перед особистістю нові можливості вибору поведінкових стратегій, оскільки панування над нею традиційних регулятивних і соціально-контрольних механізмів помітно зменшується. Отже, під впливом соціальних змін актори починають продукувати нові соціальні практики.
    Цей процес зумовлюють не лише зовнішні, а й внутрішні перетворення. Особистісну активність у соціальних трансформаціях спрямовують зміни, що відбуваються в соціальному просторі взагалі, зміни, що виникають внаслідок свідомих або несвідомих дій самої людини, та зміни, які є результатом переосмислення картини світу, котра структурується як система актуального, реального, потенційного і глобального підпросторів життя, що різняться за мірою суб’єктної освоєності. Спрямування соціальних практик на відновлення й поліпшення соціальних позицій сприяє оновленню соціальної реальності, тобто визначаючи нові координати свого життєвого світу, особистість виступає реальним суб`єктом суспільних трансформацій.
    Теоретично ці процеси осмислюються за допомогою інтегральної моделі проблемної ситуації, що поєднує аналіз проблемності соціального й індивідуального світів. Згідно з нею на перетині соціального і суб’єктивного світів індивідів утворюється інноваційний соціальний простір, в якому відбувається творення нових моделей життєдіяльності, норм, експектацій, які, об’єктивуючись, стають структурними компонентами інтерсуб’єктивного соціального світу.
    Інноваційний соціальний простір утворюється насамперед завдяки адаптивним діям пересічних акторів. Вписатися в нову систему соціальних координат для особистості означає вписати нову соціальну реальність у власну систему уявлень про світ і ставлень до нього. Тобто адаптація до суспільної кризи передбачає інтерналізацію нового соціального досвіду, який слугує підґрунтям нових соціальних практик.
    Ситуація суспільних трансформацій зумовлює особливий контекст, який замикає особистість і зміни в єдину взаємопов’язану систему. Зміна кардинальних засад організації життя людей висуває перед особистістю проблему адаптації до нових соціальних реалій. Рефлексія щодо соціальних змін запускає механізм внутрішніх перебудов, кінцевою ланкою якого є вироблення нових життєвих стратегій і перехід від реконструкції образу світу та образу власного Я” до реконструкції самого цього світу.
    Стратегії трансформаційної поведінки віддзеркалюють ефективність внутрішніх перетворень: дезадаптивні й пасивно-адаптивні свідчать про втрату контролю особистості над життєвим світом і супроводжуються згортанням життєвого простору; активно-адаптивні пов’язані зі збільшенням освоєних особистістю секторів життєвого світу й підсиленням контролю над ним.
    Якісний аналіз лейтмотивних інтерв’ю підтвердив, що на перетині суб’єктивних уявлень та особистісної активності формуються специфічні стартові позиції, які, залежно від місця центрованості суб’єкта в життєвому світі, поділяються на інтеграційні, що базуються на позиціюванні типу Я в суспільстві”, та демаркаційні, що репрезентують позиціювання типу Я і суспільство”.
    Оскільки перебіг соціальних перетворень визначається насамперед типовими масовими практиками, соціологічний аналіз особистості як суб’єкта соціальних змін із застосуванням кількісних методів дослідження набуває форми вивчення впливу на ці зміни соціальних груп, утворених представниками різних особистісних типів, які скеровують власні поведінкові практики на підставі різних суб’єктивних образів об’єктивної соціальної реальності.
    Ситуації змін по-різному впливають на поведінкову активність. Вивчення процесів адаптації на прикладі дослідження потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС підтвердило, що не слід ототожнювати роль особистості як суб’єкта соціальних змін лише з інноваційними практиками. Вельми поширені також протилежні реакції — підсилення відчуття залежності від зовнішнього світу і згортання відчуття відповідальності за власне життя. Водночас характер активність ефективних адаптантів може бути спрямована й у соціальнокорисний, і в соціальношкідливий бік, тому активних не варто завжди розглядати як позитивний елемент соціальної реальності.
    Аналіз результатів моніторингового дослідження (19942003) уможливив визначення типових особистісних позицій, що відбивали позитивне, негативне і змішане ставлення до перетворень. Оцінки сучасного життя розташувалися на шкалі, де полюсами виступали позиції: з огляду на минуле” та з поглядом у майбутнє”. Зорієнтованим на минуле було притаманне бажання наділяти образ сучасного життя переважно негативними рисами, і навпаки, прихильники сучасного суспільства увиразнювали його позитивні риси й применшували особистісну значущість негативних.
    Неузгодженість суб’єктивних уявлень із новими реаліями потребувала активізації когнітивних, емоційних, поведінкових складових диспозиційної структури особистості. Виявилося, що позитивне ставлення до перетворень супроводжується кращою відрефлексованістю подій, виразнішою орієнтацією на майбутнє, баченням у ситуації змін нових цінних можливостей. Представників групи змішаної орієнтації відрізняє від позитивно налаштованих гірше усвідомлення цінності нових можливостей життя. Негативне ставлення до змін пов’язане із низьким рівнем розуміння подій, орієнтацією на минуле, запереченням нових цінних можливостей.
    Отже, динамізм соціальних змін активізував на особистісному рівні дію чинників, які суб’єктивно розширювали (адекватне розуміння подій, віра, надія, активне використання нових засобів пристосування) чи звужували (дезорієнтація в перетвореннях, центрація на проблемах сьогодення, згортання поведінкової активності) адаптаційне поле.
    Ті, хто пристосувався, краще відчувають виникнення нових правил, нових вимог і нових можливостей. Проте світ нових правил у сучасній картині українського суспільства уявляється більшості людей радше як неправильний” світ. Його типові постаті утворюють дві великі групи: успішних та аутсайдерів. До першої люди зараховують тих, хто встановлює особливі правила, добре грає за новими правилами або взагалі нехтує правилами, до другої — тих, хто не зміг пристосуватися до нових правил. Постаті, що уособлюють традиційну нормативність, у свідомості людей слабо пов’язуються із сучасним суспільством.
    Перетворення соціальної структури запускають механізм особистісної пошукової активності з метою самовизначення в оновленому соціальному просторі. Внаслідок активних переміщень у соціальній ієрархії активізується потреба психологічного самовизначення людини в соціальному світі. На особистісному рівні це втілюється або у прагнення легітимізувати своє становище в оновленій соціальній структурі або у відмові від релегітимації” власного статусу. Дефіцит відчуття власної суб’єктності поєднується з позиціюванням себе як зайвої” та маленької” людини, відчуття обмеженості суб’єктивної перспективи визначає позицію людини звичайної”, органічне самопочуття у соціальному просторі характерне для позиції людини сучасної”. Отже, соціальна мобільність спрямовується не лише ззовні, а й ізсередини, самими акторами, самовизначення яких у соціальному просторі впливає на характер самоздійснення як складову творення нового соціального порядку.
    Динаміка соціальної структури активізує не лише процеси самовизначення, а й формування уявлень про типового представника інших соціальних груп. У соціально важливих координатах взаємодій відхилення такого образу від реалій суттєво впливає на перебіг соціальних змін. Дані свідчать, що образ населення в картині світу представників владних структур суттєво відрізняється від реальності, що заважає виробленню та здійсненню ефективної соціальної політики.
    Перебіг трансформацій залежить від репрезентації у свідомості людей відносин особистості й суспільства. У дослідженні виявлено тенденцію до оцінювання соціального простору як несприятливого для життєздійснення. Проте емоційний баланс позитивних і негативних суспільних настроїв поступово поліпшується. Зафіксоване у дослідженні згортання відчуття безвиході й зростання впевненості у майбутньому засвідчує збільшення суб’єктного потенціалу.
    Об’єктивні ускладнення життя актуалізують цінність власної активності. Готовність покладатися насамперед на власні сили стає домінантною диспозицією, що визначає реальну поведінкову активність. У свідомості наших співгромадян починає формуватися стереотип сучасної” людини, який репрезентує нову ідентифікаційну модель, що поступово набуває статусу соціально-нормативної і перетворюється на підґрунтя для вторинної соціалізації дорослого населення.
    Нині в суспільстві виокремлюються групи з різним рівнем розвитку особистісної суб’єктності, які демонструють різне ставлення до життя. Активні намагаються будувати його таким, яким хочуть, пасивні — сприймають таким, яким воно є. Сучасна успішна людина — це соціально-активна людина. Представники групи активних краще використовують свій особистісний потенціал, вище оцінюють можливість реалізувати себе як фахівця, власне вміння жити за нових умов, зацікавлені у можливостях підприємницької ініціативи, отже, демонструють високий рівень особистісної суб’єктності, бачать себе суб’єктом власного життєздійснення.
    Типовий образ успішної людини доповнюється в уявленнях людей типовими образами бажаного життя. У дослідженні виявлено, що приблизно половина населення сьогодні орієнтується на досягальницькі” моделі життя із рівнянням на західний стандарт; близько третини дотримуються установки на належність до більшості, тобто демонструють моделі зрівняльного типу; моделям демонстративного типу, ґрунтованим на індивідуалістських орієнтаціях, віддає перевагу кожен десятий житель України.

    Отже, теоретичний та емпіричний аналіз дають підстави стверджувати, що особистісний чинник виступає важливою складовою процесу трансформацій суспільства. Узагальнено його дію можна представити так. Суспільні перетворення на макрорівні неодмінно зумовлюють соціальну активність на рівні особистості, активізуючи її суб’єктний потенціал. Результатом цієї діяльності є оновлення уявлень особистості про соціальний світ загалом і переоцінювання свого місця в системі соціальних зв’язків. Відбувається формування нових життєвих орієнтирів, перегляд Яконцепції та вироблення нових життєвих практик. Процеси, активізовані на рівні конкретної особистості, сприяють оновленню соціальних взаємодій в усіх секторах соціального простору, масово народжуються нові ідентифікаційні моделі та зразки, поширюються нові соціальні практики. Ті з них, що набувають ознак соціальної типовості, закріплюються у вигляді нових статусно-рольових позицій, ціннісних орієнтирів тощо. Таким чином, нестабільна соціальна реальність трансформаційного періоду стабілізується самими діями індивідуальних суб’єктів, які, впорядковуючи власний життєвий простір, надають визначеності й сталості соціальному середовищу загалом.
    Література







    Вступ
    1. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений — состязательность — экономические амбиции / Пер. с англ. — М., 2000.
    2. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество // Социологические исследования. —1993. — № 3 — С.121129.
    3. Левада Ю. Перспективы человека: предпосылки понимания // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. Информационный бюллетень. — 2001. — № 4 — С.713.
    4. Гордон Л.А. Социальная адаптация в современных условиях // Социологические исследования. — 1994. — № 89. — С.315.
    5. Штомпка П. Культурная травма в постсоциалистическом обществе (статья вторая) // Социологические исследования. —2001. — № 2. — С.312.
    6. Гордон Л.А. Субъективные ошибки или объективные обстоятельства // Общественные науки и современность. — 1998. — № 5. — С.2632.
    7. Аутвейт У. Законы и объяснения в социологии // Девятко И. Модели объяснения и логика социологического исследования. — М., 1996. — С.127157.
    8. Рорти Р. Метод, общественные науки и общественные надежды // Девятко И. Модели объяснения и логика социологического исследования. М., 1996. — С.158172.
    9. Западная теоретическая социология 1980-х годов : Реферативный сборник. — М., 1989.
    10. Попова И. Был ли К.Маркс социологом? // Социологический журнал. — 1995. — № 3. — С.7185.
    11. Ритцер Дж. Современные социологические теории / Пер. с англ. — СПб., 2002.
    12. Цит. за: Шматко Н. «Габитус» в структуре социологической теории // Журнал социологии и социальной антропологии. — 1998. — Т. 1. — № 2 — С.6070.
    13. Бердяев Н.А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). — М., 1991.
    14. Алексеев В.М. О формализме объектных отношений, или критика анализа социальных сетей // Социологические исследования. — 2002. — № 2 — С.98105.
    15. Рапопорт С.С. Социология времен тоталитаризма: компендиум для нынешних // Социологический журнал. — 1998. — № 1/2. — С.244266.
    16. Советский простой человек. Опыт социального портрета на рубеже 1990-х годов. — М., 1993.
    17. Левада Ю.А. От мнений к пониманию : Социологические очерки. — 19932000. — М., 2000.

    Розділ перший
    1. Головні ідеї розділу розвинено в таких публікаціях автора: Злобина Е. Общение в системе образа жизни // Образ жизни: теоретические и методологические проблемы социально-психологического исследования. — К., 1980. — С.111137; Злобіна О. Динаміка життєвого шляху особистості як розв’язання суперечностей життєдіяльності // Філософська думка. — 1982. — № 2. — С.103104; Злобина Е. Понятие стиль в науке // Стиль жизни личности: теоретические и методологические проблемы. — К., 1982.— С.1643; Злобина Е. Жизненный путь личности в истории // Жизненный путь личности. — К., 1987. — С.1032; Злобіна О. Поняття життєвого шляху особистості // Психологія і педагогіка життєтворчості : Навч.-метод. посібник. — К., 1996. — С.93102; Злобіна О. Роль суб`єкта в становленні нової системи соціальних уявлень (Круглий стіл Суспільство і соціологія на порозі третього тисячоліття”) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 3. — С.2326; Злобіна О. Суспільна криза і життєві стратегії особистості. — К., 2001; Злобіна О. Суб’єкт-особистісне начало в соціоструктурному процесі // Українське суспільство: десять років незалежності. — К., 2001. — С.377390; Злобіна О. Суб’єктна складова суспільних трансформацій: від теорії до практики емпіричного дослідження // Соціальні виміри суспільства : Збірник наукових праць. — Вип. 5. — К., 2002. — С.317; Злобіна О. Категорія особистість” у системі понять соціологічної теорії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 2. — С.121134; Злобіна О. Суспільні трансформації в особистісному вимірі // Соціологічна наука і освіта в Україні : Збірник наукових праць. — К., 2000 — С.231240.
    2. Бех В.П. Философия социального мира. — Запорожье, 1999.
    3. Ядов В.А. Размышления о предмете социологии // Социологические исследования. — 1990. — № 2 . — С.316.
    4. Волков Ю.Е. Базисные понятия и логика социологической парадигмы // Социологические исследования. — 1997. — № 1. — С.2233.
    5. Давыдов Ю.Н. История теоретической социологии // Социологические исследования. — 1993. — № 5. — С.3350.
    6. Валад Б. От французской социологической школы к современной социологии во Франции // Журнал социологии и социальной антропологии. — 1999. — Т. ІІ. — С.1523.
    7. Турен А. Возвращение человека действующего. Очерк социологии / Пер. с фр. — М., 1998.
    8. Дилигенский Г.Г. В защиту человеческой индивидуальности // Вопросы философии. —1990. — № 3. — С.3145.
    9. Луман Н. Теория общества // Теория общества : Сборник / Пер. с нем., англ. / Вступ. статья, сост. и общ. ред. А. Филиппова. — М., 1999.
    10. Баллестрем К.Г. Homo oeconomicus? Образы человека в классическом либерализме // Вопросы философии. — 1999. — № 4. — С.4253.
    11. Козловский В.В. Утраты и обретения социологов // Журнал социологии и социальной антропологи. — 1998. — № 1. — С.2340.
    12. Уайт Л.А. Работы по культурологии (сборник переводов). — М., 1996.
    13. Чучин-Русов А.Е. Новый культурный ландшафт: постмодернизм или неоархаика? // Вопросы философии. — № 4. — 1999. — С.2441.
    14. Кирдина С.Г. Институциональные матрицы: макросоциологическая объяснительная гіпотеза // Социологические исследования. — 2001. — № 2. — С.1323.
    15. Ильин В.В. Теоретическое и эмпирическое в социологии: смена парадигмы? // Социологические исследования. — 1996. — № 10. — С.1521.
    16. Резник Ю.М. Социальное измерение жизненного мира (введение в социологию жизни). — М., 1995.
    17. Катерный И.В. Пролегомены к современной антропологии организаций // Социологические исследования. — 1998. — № 8. — С.112115.
    18. Немировский В.Г. Современная социология и российские культурные традиции // Социологические исследования. — 1994. — № 3. — С.2329.
    19. Ильин В.В. Социология как фундаментальная наука // Социологические исследования. — 1994. — № 3. — С.2935.
    20. Колесниченко Ю.В. Опыт евразийства: Тема личности в отечественной философии // Вестник Московского университета. — Серия 12. Социальнополитические исследования. — 1994. — № 1. — С.7177.
    21. Штейнер Е.С. Феномен человека в японской традиции: личность или квазиличность? // Человек и культура. — М., 1990.
    22. Карсавин Л.Н. Религиозно-философские сочинения. — М., 1992. — Т. 1.
    23. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека. Введение в психологию субъективности. — М., 1995.
    24. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. — К., 1998.
    25. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. — М., 1973.
    26. Дорфман Л.Я. Полисистемная организация метаиндивидуального мира // Психологический журнал. — 1997. — Т. 18. — № 2. — С.317.
    27. Здравомыслов А.Г. Власть и общество в России: кризис 90х годов // Общественные науки и современность. — 2000. — № 6. — С.2534.
    28. Янков В.А. Эскиз экзистенциальной истории // Вопросы философии. — 1998. — № 6.— С.328.
    29. Гиртц К. С точки зрения туземца: о природе понимания в культурной антропологии // Девятко И. Модели объяснения и логика социологического иследования. — М., 1996. — С.89108.
    30. Брушлинский А.В. Проблема субъекта в психологической науке (статья первая) // Психологический журнал. — 1991. — Т. 12. — № 6. — С.311.
    31. Круглый стол” журналов Вопросы философии” и Науковедение”, посвященный обсуждению книги В.С.Степина Теоретическое знание” // Вопросы философии. — 2001. — № 1. — С.333.
    32. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. с англ. / Под ред. В.А.Ядова.— М., 1966.
    33. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности / Пер. с англ. — М., 1995.
    34. Charle C. Essai de bilan // Histoire sociale? Histoire globale? — Paris, 1993.
    35. Заславская Т. Поведение массовых общественных групп как фактор трансформационного процесса // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. Информационный бюллетень. — 2000. — № 6. — С.1419.
    36. Левада Ю. Перспективы человека: предпосылки понимания // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. Информационный бюллетень. — 2001. — № 4. — С.713.
    37. Социальный статус и имидж гуманитарной интеллигенции: иллюзии и реальность (Круглый стол”) // Социологические исследования. — 2001. — № 11. — С.5868.
    38. Инглхарт Р. Меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Полис. — 1997. — № 4. — С.632.
    39. Биографический метод в социологии: история, методология и практика. — М., 1994.
    40. История социологии и история социальной мысли: общее и особенное // Социологические исследования — 1996. — № 10. — С.7788.
    41. Спенсер Г. Основания социологии : Соч. В 7-ми т. — СПб., 1898. — Т. 4.
    42. Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.
    43. Филиппов А.Ф. Георг Зиммель как классик социологии // Новое и старое в теоретической социологии. — М., 2001. — Кн. 2. — С.4355.
    44. Зиммель Г. Как возможно общество? / Пер. с нем. // Зиммель Г. Избранное : В 2-х т. — М., 1996. —Т. 2.
    45. Давыдов Ю.Н. Макс Вебер и Михаил Бахтин (к введению в социологию ХХ века) // Социологические исследования. — 1996. — № 10. — С.314.
    46. Вебер М. Основные социологические понятия / Пер. с нем. // Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.
    47. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Пер. з нім. — К., 1994.
    48. Цит. за: Фреик Н.В. Понятие харизма” в социологии политики Макса Вебера // Новое и старое в теоретической социологии. — М., 2001. — Кн. 2. — С.6782.
    49. Шпакова Р.П. Фердинанд Теннис. Забытый социолог?// Социологические исследования. — 1995. — № 12. — С.139144.
    50. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Пер. с фр. — М., 1990.
    51. Мосс М. Общество. Обмен. Личность : Труды по социальной антропологи / Пер. с фр. — М., 1996.
    52. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, задачи и предназначение / Пер. с фр. — М., 1995.
    53. Злобіна О.Г. Е.Дюркгейм: класична спадщина в сучасному контексті // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 4. — С.155157.
    54. Дюркгайм Е. Самогубство : Соціологічне дослідження / Пер. з фр.— К., 1998.
    55. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Пер. с фр. — М., 1992.
    56. Парето В. О применении социологических теорий // Социологические исследования. — 1996. — № 10. — С.139144.
    57. Девятко И. Модели объяснения и логика социологического исследования. — М.,1996.
    58. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — Т. 46. — Ч.1. — К., 1958.
    59. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — Т. 3. — К., 1959.
    60. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. — М., 1991.
    61. Про проблему особистості в класичній марксистській спадщині див. докладніше: Злобина Е.Г. Общение как фактор развития личности. — К., 1981.
    62. Хоманс Дж. Возвращение к человеку / Пер. с англ. // Американская социологическая мысль. — М., 1994. — С. 4661.
    63. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем действия: культура, личность и место социальных систем / Пер. с англ. // Американская социологическая мысль. — М., 1994. — С.448464.
    64. Сорокин П.А. Система социологии : В 2-х т. — М., 1993. — Т.1.
    65. Сорокин П. Социальная и культурная динамика / Пер. с англ. — СПб., 2000.
    66. Элиас Н. О процессе цивилизации. Социогенетические и психогенетические исследования. — Т.1. Изменения в поведении высшего слоя мирян в странах Запада / Пер. с нем. — М.; СПб., 2001.
    67. Цит. за : Погорілий О. Соціологічна думка ХХ століття. — К., 1996.
    68. Кули Ч. Человеческая природа и социальный порядок / Пер. с англ. — М., 2000.
    69. Мід Дж.Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста / Пер. з англ. — К., 2000.
    70. Гофман И. Формула внешнего выражения роли // Социологический журнал. — 2003. — № 3. — С.143158.
    71. Ковалев А.Д. Социальная драматургия” И.Гофмана в контексте истории социологической мысли (К вопросу об американской версии социологического номинализма) // Новое и старое в теоретической социологии. — М., 2001. — Кн. 2. — С.23 43.
    72. Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни / Пер. с англ. — М., 2000.
    73. Кравченко Е.И. Эрвин Гоффман. Социология лицедейства. — М., 1997.
    74. Бергер П. Общество в человеке // Социологический журнал. — 1995. — № 2. — С.162180.
    75. Бурдье П. Структура, габитус, практика // Журнал социологии и социальной антропологии. — 1998. — Т.1. — № 2. — С.4459.
    76. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / Пер. з нім. — К., 2001.
    77. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации. — М., 2003.
    78. Giddens A. New Rules of Sociological Method. — Cambridge, 1994.
    79. Giddens A. Central Problems in Social Theory: Action, Structure and Contradiction in Social Analysis. — London, 1979.
    80. Луман Н. Понятие общества / Пер. с нем. // Проблемы теоретической социологии. — СПб, 1994. — Вып. 1. — С.2442.
    81. Гидденс Э. Модерн и самоидентичность / Реф. Е.В.Якимовой // Современная теоретическая социология: Энтони Гидденс. Реферативный сборник / Под ред. Ю.А.Киселева. — Серия Социология. — М., 1995.
    82. Иноземцев В.Л. Современный постмодернизм: конец социального или вырождение социологии // Вопросы философии. — 1998. — № 9. — С.2737.
    83. Парк Р. Современное общество // Личность. Культура. Общество. — 2002.— Т.3. —Вып.4(10). — С.144164.
    84. Touraine A. Critique de la modernite. — P., 1992.
    85. Фурс В.Н. Социальная теория Жана Бодрийяра // Социологический журнал. — 2002. — № 1. — С.540.
    86. Lyotard J.F. The Postmodern Explained. Correspondence 19821985. Minneapolis (Mi.). — L., 1993.
    87. Poster M. The Mode of Information. Poststructuralism and Social Context. — Cambrige, 1966.
    88. Wagner P. A Sociology of Modernity: Liberty and Discipline. — L.; N. Y., 1994.
    89. Бауман З. От паломника к туристу // Социологический журнал. — 1995. — № 4. — С.131154.
    90. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений — состязательность — экономические амбиции / Пер. с англ. — М., 2000.
    91. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания // Избр. психол. труды: В 2х т. — М., 1980.— Т.1.
    92. Гулыга А.В. Эстетика истории. — М., 1974.
    93. Гуревич А.Я. Категории средневековой культури. — М., 1972.
    94. Бахтин М.М. Естетика словесної творчості. — М., 1979.
    95. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М., 1984.
    96. Бородай Ю.М. Древнегреческая классика и судьбы буржуазной культуры (о методе историкоэстетического исследования) // Лосев А.Ф. История античной эстетики: Ранняя классика. — М., 1963.
    97. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — К., 1959. — Т.3.
    98. Василюк Ф. Е. Психология переживаний. — М., 1984.
    99. Калиновская К. П. Возрастные группы народов Восточной Африки. — М., 1976.
    100. Батенин С.С. Человек в его истории. — Л., 1976.
    101. Лосев А.Ф. Античная философия истории. — М., 1977.
    102. Лосев А.Ф. История античной эстетики: Ранняя классика. — М., 1963.
    103. Ксенофонт. Воспоминания о Сократе // Ксенофонт Аквинский: Сократические сочинения. — М.; Л., 1935.
    104. Типология и взаимосвязь литератур древнего мира. — М., 1971.
    105. Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. — М., 1973.
    106. Архив Маркса и Энгельса. — М.; Л., 1936. — Т. 10.
    107. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. — М., 1981.
    108. Лихачев Д.С. Человек в литературе Древней Руси. — М., 1970.
    109. Попович М. Нариси історії культури України. — К., 1998.
    110. Гинзбург Л. О психологической прозе. — Л., 1977.
    111. Див.: Рабинович В.Л. Алхимия как феномен средневековой культуры. —М., 1979.
    112. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.
    113. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. — М., 1978.
    114. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2е вид. — Т.20.
    115. Мамардашвили М., Соловьев Э., Швырев В. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия в современном мире: Философия и наука. — М., 1972.
    116. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество (статья первая) // Социологические исследования. — 1993. — № 3. — С.121129.
    117. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество (статья вторая) // Социологические исследования. — 1993. — № 5. — С.144 151.
    118. Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности.— К., 1996.
    119. Гуревич Е.Б. Влияние протестантизма на раннюю американскую социологию // Социологический журнал. — 1998. — № 1/2. — С.168195.
    120. Смирнов П.И. Социология личности. — СПб., 2001.

    Розділ другий
    1. Авторські погляди на цю проблему викладено у публікаціях: Злобина Е. Диалектика индивидуального жизнетворчества // Жизнь как творчество (социально-психологический анализ). — К., 1986. — С.209229; Злобина Е. Разумность потребностей личности // Разумная организация жизни личности: проблемы воспитания и саморегулирования. — К., 1989. — С.239249; Злобіна О. Особливості спрямова
  • Стоимость доставки:
  • 100.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины