СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ : СОЦИАЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

Краткое описание

УкраїнИ

соціальні структури та соціальні відносини

,
професор

ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................... 4
Розділ 1. Екологічна політика як соціальний феномен......................... 18
1.1 Соціальний феномен екологічної політики в сучасному екополітичному дискурсі....................................................................... 18
1.2. Часова й просторова трансформація пріоритетів екологічної політики................................................................................................... 52
1.3. Екологічна політика як предмет соціології: об’єкт, предмет, соціальні функції, завдання та механізми реалізації............................. 64
Висновки до розділу 1............................................................................ 82
Розділ 2. Соціальні складові сучасної екологічної політики України.. 85
2.1. Соціальні основи національного екологічного законодавства.......................................................................................... 85
2.2. Концептуальні підходи політичних партій до проблем екополітичного розвитку........................................................................ 96
2.3. Екологічний рух та недержавні екологічні організації........ 122
2.4. Екологічно відповідальний бізнес......................................... 131
2.5. Масова екологічна cвідомість............................................... 144
2.6. Система екологічної освіти та інформування....................... 160
Висновки до розділу 2.......................................................................... 166
Розділ 3. Соціальні технології у державній екологічній політиці...... 170
3.1. Соціально-екологічна експертиза програм та господарських проектів.............................................................................................. 170
3.2. Соціально-екологічний моніторинг.............................................. 177
3.3. Громадські й парламентські слухання.......................................... 181
3.4. Соціальне замовлення................................................................... 183
3.5. Соціальна реклама......................................................................... 188
3.6. Екологічне страхування................................................................ 191
Висновки до розділу 3.......................................................................... 194
ВИСНОВКИ.......................................................................................... 196
Список використаних джерел.............................................................. 201

Актуальність теми. Однією з особливостей сучасного українського суспільства є те, що до політичної, економічної та соціальної складових додалася екологічна, хоча усвідомлюється це з певними труднощами, зумовленими потребами зміни не тільки політичних традицій, моделей економічного і соціально-екологічного розвитку, на яких десятиліттями базувались програмні установки держави і суспільства, й (у в першу чергу) світоглядних стереотипів всього населення, потребами зміни його ціннісних орієнтацій, інтересів, мотивацій поведінки, масової свідомості та соціального самопочуття.
Донедавна практична діяльність українського населення цілком визначалася ідеєю панування людини над природою, над наслідками якого майже не замислювалися. Утім, нині розв’язування багатьох соціальних та економічних проблем тісно пов’язується зі станом довкілля та розв’язанням наявних екологічних проблем. Як зазначає М. Реймерс, період неконтрольованої взаємодії біосфери і людства змінився на регульований розвиток на підставі трьохвимірного” економічного, соціального й екологічного аналізу. Чорнобильська катастрофа широкомасштабно та грізно збудила та посилила необхідність зміни принципів людської життєдіяльності, орієнтації на екологічно безпечне, природоузгоджене середовище.
Державою і громадським суспільством України на загал чимало зроблено за відносно короткий період незалежності у визначенні підходів до поліпшення екологічної ситуації в країні. Розроблено цілу низку законодавчих і нормативних актів, які регламентують засади природо збереження й ресурсокористування, розробляються стандарти й засоби для їх виконання. Але цього виявляється недостатньо для розв’язання тих проблем, що нагромадилися в країні внаслідок тривалого нехтування об’єктивними законами розвитку й відтворення природно-ресурсного потенціалу.
Нині досить частими є випадки, коли зусилля окремих соціальних інститутів, які регулюють відносини суспільства з довкіллям, не мають очікуваної результативності, а ухвалені політичні рішення достатньої ефективності, оскільки під час їх розроблення не враховували потенціалу, міри залучення, намірів та реальної діяльності різних соціальних суб’єктів впливу на довкілля. Відсутність чітко діючих механізмів реалізації проголошених екологічних норм, недостатність фінансів і матеріальної бази, збереження у свідомості населення патерналістських принципів щодо розв’язання екологічних проблем переважно державою знижує ефективність багатьох упроваджуваних заходів і програм, здійснення яких розпочиналося із найкращими побажаннями, а також увиразнює наявну наукову проблему, пов’язану з аналізом та обгрунтуванням соціальних аспектів екологічної політики.
Попри широке застосування поняття екологічної політики у практиці державного управління, міжнародного спілкування та наукових дискусій, нерідко виникає питання стосовно того, що саме розуміють під цими словами, оскільки й політики, й учені, й управлінці вкладають у них різний смисл, не кажучи вже про відсутність визначення екологічної політики у вітчизняній соціологічній науці.
Це значною мірою зумовлено особливістю сучасного соціально-політичного дискурсу, для якого характерне різне, часом спірне тлумачення різних політичних понять (В.Лєдяєв). У самій соціології існує ціла низка трактувань поняття політика”, в яких використані дефініції різних суспільних явищ, таких як: соціальні групи (К.Маркс, Л.Гумплович, А.Бентлі, Д.Трумен, Н.Макіавеллі, Г.Моска, В.Парето, Р.Дарендорф); право (Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спіноза, Ж.-Ж.Руссо); мораль (Арістотель, Ж.-Ж.Руссо, М.Робеспьєр); влада (Н.Макіавеллі, М.Вебер); соціальні конфлікти (А.Токвіль, К.Маркс, Г.Зіммель, Л.Козер, Р.Дарендорф, Ж.Фаве, М.Брегер, Т.Парсонс, Д.Істон, Р.Мертон); соціально-політичне поле (П.Бурдьє); соціальна та політична системи (Д.Істон, Г.Алмонд, К.Дойч) тощо.
Зазвичай екологічну політику пов’язують з організаційною та регулятивно-контрольною діяльністю суспільства й держави, яка спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони, забезпечення нормальної життєдіяльності та екологічної безпеки населення. Але екологічна політика це соціальний феномен, який поєднує в собі комплекс засобів політичної діяльності, формування та регулювання суспільних відносин стосовно та у просторі довкілля, а також діяльність екологічно зумовлених структур та інститутів, виконучи при цьому низку соціальних функцій, спрямованих на стабілізацію й гармонізацію природоузгодженого суспільного життя. Екологічна політика не просто має бути наявною у суспільному просторі України, вона повинна бути ефективною, її потрібно постійно підтримувати й оновлювати, причому із заданими якостями і потребами.
Процес підтримки і оновлення екологічної політики полягає, передусім, у практичному регулюванні соціальних відносин і системи цінностей, впровадженні й застосуванні нових соціальних технологій відповідно до потреб безпечного розвитку суспільства. Важливе значення при цьому відіграє ставлення різних суб’єктів суспільних відносин до проголошуваних реформ, планованих заходів і планів подальшого екополітичного розвитку, соціальних технологій, які при цьому використовують. Тому в нашому дослідженні розглядаються переважно засади соціальної дії та взаємодії різних соціальних структур (політичні партії, рухи, неурядові організації, бізнес-структури) як основних акторів у вирішенні проблем довкілля, а також теоретичні узагальнення, на які варто спиратися під час розв’язання проблемних питань і вироблення спільних рішень.
Соціальний феномен екологічної політики тривалий час привертав увагу лише економістів і політиків, та й то переважно закордонних. Нещодавно до теоретичного аналізу долучилися соціологи. За радянських часів зарубіжні екополітичні концепції розглядалися дуже рідко, деякі з них висвітлені В.Бартовим і В.Сєдовим. Нині на пострадянському просторі окремі аспекти екополітичного аналізу подану в працях М.Реймерса, О.Яницького, І.Сосунової, Д.Борискіна, С.Алєксєєва, В.Овчиннікова, Ю.Одума, Г.Мамонтова, Ю.Маркова, Є.Холостової, Л.Капралової та ін. Слід також відзначити звернення вітчизняних науковців до екополітичної проблематики Б.Данилишин, Г.Бачинський, В.Дьомкін, М.Кисельов, Ф.Канак, Т.Гардащук, С.Гунько, О.Стегній, М.Потабенко, В.Крисаченко, М.Хилько та ін. Екологічну свідомість та формування екологічних цінностей у суспільстві розглядають у своїх працях Ю.Саєнко та І.Прибиткова; екологічні інтереси громадян та шляхи їх інституціоналізації, соціальні технології розв’язання екологічних конфліктів у суспільстві, становлення екологічного руху в Україні досліджують М.Саппа та О.Стегній; стратегії й моделі екологічного мислення мешканців уражених зон та переселенців В.Тарасенко, Є.Суїменко, М.Сакада; вплив антропогенних чинників на адаптаційні моделі поведінки населення вивчають Н.Ходорівська, В.Приліпко.
Вагомий внесок в опрацювання теорії та практики екологічної політики зробили вчені англосаксонської традиції, екополітичні дослідження яких вирізняються прагматичним характером і базуються на понятті публічна політика”, яке поєднує в собі сукупність об’єктивних (ресурси, практики, засоби, механізми) і суб’єктивних (інтеріоризованих об’єктивних) структур: Дж.Гелбрейт, Г.Бергер, А.Флінн, Ф.Хайнс, Р.Джонс, М.Андерсен, І.Масса, О.Лангхель, Л.Кітчен, Т.Гледвін, П.Невель, М.Патерсон, Д.Шлосберг, Дж. Дрізек, А.Аустін, Р.Гаррісон, Б.Массам, Л.Лінгрен, Р.Андрюс, Т.Гайвард, Дж.Баррі, Дж.Аплін, Р.Готтліб, А.де-Шаліт, Дж.Бонайн, Т.Фотопулос, Р.Аттфілд та ін.
З позицій соціальної й екологічної відповідальності розглядають екополітичні процеси Т.Ейштадт, А.Каріус, А.Крамер, Л.Монтада, Е.Калс, Е.Велч, А.Хібікі, П.Караманос, М.Бостро та ін., акцентуючи увагу на моделях проекологічних зобов’язань, добровільних угод, добровільного сертифікування тощо. Інша група вчених в екополітичном теоретизуванні виходить із засад дорадчої демократії, звертаючись до участі приватних власників в екополітичному розвитку (Д.Коунсел, Г.Бруфф), громадських об’єднань у вигляді громадських консультативних рад, громадського консультування та громадського жюрі (Дж.Алдред, П.МакБарні, С.Парсон, Дж.Бузенберг, Дж.Агіеман, Б.Ангус, М.Ябута). Однією із особливостей аналізу екополітичних процесів в індустріально розвинених країнах є комплексний розгляд освітніх, екологічних, соціальних і політичних змін, особливо якщо мова йдеться про поширення продукції генної інженерії чи впровадження нових технологій (А.Скотт, М.Дреєр, Б.Гілл).
Попри значну наукову і практичну цінність праць, у яких висвітлено різні аспекти екологічної проблематики, необхідно звернути увагу на відсутність у вітчизняній науці комплексного аналізу екологічної політики в контексті процесів демократизації та формування громадянського суспільства в Україні.
Значну увагу в дисертації приділено аналізу сучасного екополітичного дискурсу з метою визначення соціологічного поняття екологічна політика”, а також акцентованій у науковій літературі необхідності під час розгляду перспектив вирішення екологічних проблем країни аналізувати не лише діяльність державних інституцій, екологічну спрямованость політичних партій, масовість екологічного руху, а й проблеми екологічної відповідальності бізнесу та особистісного потенціалу пересічних громадян у таких процесах. Саме в такому контексті в даному дослідженні розглядається соціальний феномен екологічної політики. Актуальність роботи полягає ще й у тому, що нею підкріплюється започаткований українською соціологією напрям соціально-екологічного аналізу, поштовх якому надала чорнобильська тематика, і який зараз розширюється проблематикою екологічно безпечної життєдіяльності.
Зв’язок роботи з науковими програмами й темами. Тема дисертації є складовою планових тем Інституту соціології НАН України: Національна система соціальних показників в Україні” (0199U003709); Методологія та методика визначення соціальних інтегральних показників” (0101U000244); Розробка та апробація концепції і програми моніторингових соціологічних досліджень громадської думки щодо актуальних проблем суспільно-політичного розвитку України, рейтингів політичних діячів, партій, громадських організацій” (0102U002069); Політичні настрої та соціальні очікування громадян щодо здійснення в Україні соціально-економічних перетворень (загальнодержавний та регіональний аспекти)” (0103U000798); Соціально-психологічний моніторинг умов життя та діяльності соціальних груп потерпілих від Чорнобильської аварії: порівняльний аналіз та рекомендації” (0199U003166). Автор дисертації брала участь у розробленні концепцій, інструментарію, аналізі отриманої інформації, розробленню пропозицій та рекомендацій у рамках аналітичних звітів із соціальних проблем екологічної політики й здоров’я населення України, доповідних записок державним установам та Представництву ООН.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в узагальненні соціологічного підходу до вивчення феномена екологічної політики та дослідженні на його основі соціального компонента екологічної політики України.
Поставлена мета вимагала розв’язання таких завдань:
- здійснити науковий аналіз сучасного екополітичного дискурсу з метою визначення соціологічного поняття екологічна політика”;
- виявити основні принципи, часові й просторові пріоритети екологічної політики, специфіку їх дії в українському суспільстві;
- проаналізувати наявність атрибутів легальності та легітимності екологічної політики в Україні;
- дослідити політично релевантні аспекти екологічних інтересів окремих соціальних акторів (політичних партій, громадських організацій, бізнесових структур);
- охарактеризувати масову екологічну свідомість як основний критерій легітимності екополітичних процесів у країні;
- здійснити соціологічну інтерпретацію екологічно відповідальної діяльності бізнесу, обгрунтувати перспективи його залучення до вирішення екологічних проблем країни;
- виявити й описати соціальні технології, які використовуються чи можуть бути використані в державній екологічній політиці України.
Об’єкт дослідження екологічна політика як сфера суспільного життя, яка характеризує стан взаємовідносин суспільство довкілля”; як один із видів соціальної активності соціальних суб’єктів, справляє вплив на сферу довкілля; та як сукупність практичних заходів і акцій, спрямованих на захист і поліпшення навколишнього середовища.
Предмет дослідження об’єктивні й суб’єктивні характеристики соціальних акторів екологічної політики (владних структур, політичних партій, громадських організацій, бізнесових структур), динаміка екополітичних процесів, їх відображення у масовій екологічній свідомості, поширеність у суспільстві проекологічних патернів поведінки.
Методи дослідження системний аналіз; порівняльний аналіз даних у динамічному та міжгруповому аспектах, а також між реаліями ситуацій та суб’єктивними оцінками; контент-аналіз екологічного законодавства, програмних та передвиборчих документів політичних партій/об’єднань України; первинний і вторинний аналіз результатів масових опитувань.
Емпіричну базу дисертації становлять законодавчі та нормативні акти, статистичні дані Держкомстату України, програмні та передвиборчі документи політичних партій України, матеріали засобів масової інформації з екополітичної та соціально-екологічної проблематики, наукові праці українських та зарубіжних авторів, матеріали досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України в рамках програм Українське суспільство” (19942003рр., n = 1800, репрезентативні загальноукраїнські вибірки); Соціально-психологічні наслідки Чорнобильської катастрофи” (19942003 рр., n = 1200, репрезентативні вибірки потерпілих); Дослідження громадської думки киян щодо розвитку процесів у сфері внутрішньої політики міста та місцевого самоврядування” (2004 р., n = 800, репрезентативна вибірка киян); матеріали досліджень, проведених Фондом Інтелектуальна перспектива” в рамках програми Соціальна відповідальність бізнесу” (2002 р., експертне опитування керівників бізнесових структур, n = 811).
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена характером обраної тематики, яка досі не дістала системного розгляду у вітчизняних наукових розробках, і полягає у спробі автора з’ясувати головні соціальні складові сучасної екологічної політики індустріально розвинених країн та українського суспільства, дослідити динаміку змін цих складових на доступному емпіричному матеріалі за роки незалежності України. Отримані результати є теоретичним підґрунтям корегування напрямів подальшого розвитку засад державної екологічної політики, практичного розв’язання соціально-екологічних проблем, характерних для українського суспільства:
- на підставі аналізу теоретизувань, поширених у сучасному екополітичному дискурсі, обгрунтоване соціологічне поняття екологічної політики як діяльності соціальних груп та індивідів з усвідомлення й репрезентації своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень щодо довкілля та здійснення їх механізмами державної влади;
- як подальший розвиток наявних теоретичних підходів сконструйовано узагальнений підхід до аналізу соціальної складової екологічної політики України; запропоновано авторський підхід до схеми аналізу, який охоплює: соціальні основи екологічного законодавства, концептуальні підходи політичних партій/об’єднань до вагомості й нагальності вирішення проблем довкілля; роль екологічного руху та громадських організацій; екологічно відповідальну діяльність бізнесу; масову екологічну свідомість; систему екологічної освіти та інформування;
- уперше здійснено теоретичну типологізацію політичних угрупувань України на основі їх концептуальних підходів до розвитку екологічної політики в країні; відокремлено п’ять таких груп: екологічні партії”, активно зацікавлені (проекологічні) угрупування”, помірно зацікавлені”, пасивні декларанти” та байдужі”; виявлено тенденцію зростання кількості партій, які можна віднести до трьох останніх груп;
- уперше визначено поняття екологічної відповідальності бізнес-структур (як одного із суб’єктів впливу на довкілля), яке включає такі компоненти: розуміння ними своїх функцій і ролі у системі відносин суспільство природа”; усвідомлення необхідності визнавати й дотримуватися наявних суспільних норм у ставленні до довкілля; оцінка своїх вчинків з огляду на екологічні наслідки для себе, членів колективу, навколишнього населення, суспільства в цілому; готовність внести зміни у свою діяльність/поведінку в разі відхилень і порушень, що викликали негативні для довкілля наслідки;
- на основі аналізу результатів емпіричного дослідження ставлення керівників бізнес-структур до реалізації соціальних проекологічних проектів доведено, що незалежно від розміру та форми власності підприємства його керівництво зацікавлене у висвітленні своєї екологічно відповідальної діяльності через засоби масової інформації;
- на основі аналізу результатів емпіричного дослідження екологічної свідомості населення уперше виокремлені домінантні моделі ставлення населення до вирішення екологічних проблем на підставі поширених переконань: нагальності розв’язання проблем довкілля; ідентифікації головного суб’єкта, який має це робити; особистої участі громадян у цьому процесі; найчисельнішу групу становлять люди, які необхідність реабілітації довкілля пов’язують із діяльністю державних та владних структур і які водночас особисто не згодні за жодних умов брати участь у заходах, необхідних для його поліпшення (озелення поселень, очищен

Список литературы

У дисертаційній роботі узагальнено соціологічний підхід до вивчення феномена екологічної політики, на основі якого досліджено соціальний компонент екологічної політики України.
З’ясовано, що за наявності широкого кола теоретизувань вітчизняних і зарубіжних науковців у сучасному екополітичному дискурсі серед них відсутнє однозначно усталене соціологічне тлумачення терміна екологічна політика”. Дисертантом екологічну політику визначено як діяльність соціальних груп і індивідів з усвідомлення та репрезентації своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень стосовно довкілля, здійснення цих рішень за допомогою державної влади.
Показано, що особливість екологічної політики як соціального феномена полягає в тому, що вона має складний, багатовимірний, динамічний, соціально зумовлений характер і виявляється в чотирьох найважливіших аспектах: 1) сфері суспільного життя, яка характеризує стан взаємовідносин суспільство довкілля”; 2) одному з найважливіших видів соціальної активності соціальних суб’єктів, що справляє вплив на екологічну сферу; 3) виді суспільних відносин, взаємовідносин між індивідами, соціальними групами, державами, зумовлених екологічною складовою життєдіяльності; 4) сукупності практичних заходів та акцій, спрямованих на захист і поліпшення стану довкілля.
Виявлено основні принципи, часові й просторові пріоритети екологічної політики, специфіку їх дії в українському суспільстві. Показано вплив на розвиток цих засад масового усвідомлення глобальної екологічної кризи та загострення екологічно обумовлених соціальних конфліктів, які супроводжувалися низкою соціальних змін: структурних, професійних, функціональних, мотиваційних та соціокультурних.
У дисертації здійснено аналіз наявності атрибутів легальності та легітимності екологічної політики в українському суспільстві. Показано, що екологічна політика України характеризується достатньою легальністю й організаційною структурою, про що свідчить динаміка розвитку соціальних засад національного екологічного законодавства за роки незалежності України, створення й реорганізація системи організацій, діяльність яких спрямована на підтримку та контроль за виконанням відповідних законів і норм, розвиток екологічного виховання, освіти та просвіти, наявність фракції зелених” у парламенті 3-го скликання, створення екологічної мережі та Ради екологічних неурядових організацій при Мінекології України.
Недостатня легітимність екологічної політики дається взнаки у відсутності достатніх інституціональних ресурсів екологічного руху; віддаленні політичних партій від проблем в екологічній сфері, в особливостях стану масової екологічної свідомості, що робить інститут державної екологічної політики в Україні недостатньо ефективним. На дисфункційний характер екологічної політики впливає її багатогалузевість, недостатня дієвість системи санкцій у разі недотримання чи невиконання законодавчих і регуляційних норм, чинна система надання дозволів і ліцензій на використання природних ресурсів і багатств, періодичні адміністративні реформування впродовж 19912003 рр., обмеженість фінансових ресурсів та їх нецільове використання.
Досліджено політично релеватні аспекти екологічних інтересів окремих соціальних акторів (політичних партій, громадських екологічних організацій, бізнесових структур). За вагомістю та нагальністю екологічних проблем, відображених у партійних програмах та передвиборчих документах, виокремлено п’ять основних груп політичних угрупувань: екологічні партії, активно зацікавлені” (проекологічні) угрупування, помірно зацікавлені”, пасивні декларанти” та байдужі”. Показано динаміку (19912003 рр.) змін позицій і намірів громадсько-політичних угрупувань щодо сфери довкілля, основні тенденції якої зводяться до зменшення уваги до проблем довкілля, припинення дебатувань щодо стратегій екополітичного розвитку України, збільшення кількості політичних партій, які умовно можуть бути віднесені до груп помірно зацікавлених”, пасивних декларантів” та байдужих” стосовно екологічних проблем.
Проаналізовано особливості екологічного руху в Україні та діяльності неурядових екологічних організацій. Показано, що екологічний рух фактично залишається маргинальною силою українського суспільства через низку причин: 1) він так і не став масовим; 2) користується невисокою підтримкою з боку пересічних громадян; 3) численні неурядові екологічні організації мають труднощі фінансового, організаційного характеру і змушені часто реорганізуватися. Однією із тенденцій сучасного розвитку екологічних НУО в Україні є утворення ними конгломератів з малих організацій зі спільним координаційним центром (наприклад, Українська екологічна асоціація Зелений світ”). Проаналізовано методи й моделі лобіювання НУО екологічних інтересів територіальних громад (зокрема пасивного й активного лобіювання).
Дослідження політично релевантних екологічних інтересів бізнесових структур показало, що в країні нині лише невелика кількість підприємств займається реалізацією соціальних проектів екологічного спрямування, хоча третина керівників бізнесових структур вважає таку діяльність дуже важливою, а кожен другий із них висловлює готовність виділяти певну частину коштів підприємства на заходи або соціальні проекти в екологічній сфері. Необхідність проведення проекологічних соціальних проектів більшою чи меншою мірою наголошують керівники всіх видів підприємств, незалежно від їхнього розміру, виду капіталу, місця розташування та сфери бізнесу, хоча активнішими виявляються керівники великих підприємств, розміщених у регіонах із найскладнішою екологічною ситуацією.
У дисертації здійснено соціологічну інтерпретацію екологічно відповідальної діяльності бізнесових структур. На думку автора, поняття екологічної відповідальності включає: 1) розуміння суб’єктами бізнесу своїх функцій і ролі у системі відносин суспільство природа”; 2) усвідомлення необхідності визнавати й дотримуватися діючих суспільних норм у ставленні до довкілля; 3) оцінку своїх вчинків з огляду на їхні екологічні наслідки для себе, членів колективу, навколишнього населення, суспільства в цілому; 4) готовність внести зміни у свою діяльність (поведінку) в разі відхилень і порушень, що зумовили негативні екологічні наслідки. Встановлено, що бізнесмени глибоко зацікавлені воприлюдненні своєї екологічної діяльності у засобах масової інформації, що свідчить про необхідність підвищення престижності такої діяльності, впровадження засобів її стимулювання та регулярного інформування населення про неї.
Важливою соціальною складовою екологічної політики сучасного суспільства є масова екологічна свідомість, яка є одним із критеріїв екополітичної легітимності. Здорове, безпечне довкілля є однією з найважливіших потреб населення України. Утім, кожен другий громадянин України вважає екологічну ситуацію за місцем проживання несприятливою. Порівняння даних соціологічних опитувань із офіційними даними стану довкілля підтвердили наявність тенденцій в оцінках масовою свідомістю стану забруднення довкілля: регіональний розподіл географія промисловості поселенські структури. У часовому просторі простежується тенденція до зниження негативізму в суб’єктивних оцінках екологічних змін, хоча екологічні чинники й надалі залишаються у масовій свідомості вагомими чинниками впливу на здоров’я та самопочуття. Домінантною у масовій свідомості залишається думка, що наявні екологічні проблеми мають розв’язувати владні структури різного рівня, а власні можливості пересічних громадян визначаються як дуже обмежені. Менше третини населення вірить у доцільність власного впливу на діяльність владних органів стосовно екологічної сфери. Водночас дослідження показало, що за певних умов (відповідна організація масових природозахисних акцій, часткова чи повна оплата участі в них тощо) у заходах, спрямованих на захист довкілля, щорічно могли би брати участь понад 60% громадян України.
Аналіз соціальних технологій (соціально-екологічної експертизи програм та господарських проектів; соціально-екологічного моніторингу; громадських і парламентських слухань; соціального замовлення і соціальної реклами, екологічного страхування) дає підстави для висновку щодо необхідності активнішого впровадження їх в екологічну політику українського суспільства.
Виходячи із особливостей уваги політичних партій до екополітичних процесів у країні, рівня масової підтримки екологічного руху, пасивної участі бізнесових структур у реалізації соціальних проектів екологічного спрямування, а також складу чинного парламенту (майже третину його становлять бізнесмени), спрогнозовано розвиток засад державної екологічної політики у напрямі корпоративного регулювання.
Дослідження підтвердило, що екологічна сфера поки не стала пріоритетною в житті українського суспільства, оскільки провідну роль при цьому відіграє сукупність установок різних соціальних акторів, у більшості яких домінують декларативні настрої. За умовною шкалою активності країн у здійсненні екологічної політики Україну можна радше віднести до групи лінивих” держав, населення яких за високої стурбованості станом довкілля залишається доволі байдужим до власної активності. Значний потенціал для подальшого розвитку екополітичних засад у країні зосереджений у вже напрацьованій законодавчій та нормативно-правовій базі щодо сфери довкілля, можливостях залучення бізнесу до розв’язання екологічних проблем, упровадженні стратегії залучення пересічних громадян до участі в різних екологічно зорієнтованих заходах на засадах волонтерства, а також часткової та повної оплати.

1. Стегний А.Г. Терминология экологической проблематики. Критический анализ // Социологические исследования. 1999. № 10. С. 128134.
2. Бирюков С.В., Ивлев С.В., Батурина Т.В., Мельниченко Е.В. Политология: Учебное пособие // http://kemtipp.kifset.ru/old/char27/polit1.htm.
3. Пал Л.А. Аналіз державної політики / Пер. з англ. К.: Основи, 1999. 422 с.
4. Браун М.Пол. Посібник з аналізу державної політики / Пер. з англ. К.: Основи, 2000. 243 с.
5. Веймер Д.Л., Вайнінг Е.Р. Аналіз політики: Концепція і практика / Пер. з англ. Дзюб І., Олійник А. / Наук. ред. О.Кілієвич. К.: Основи, 1998. 564 с.
6. Марушевський Г.Б. Участь громадськості у формуванні та впровадженні екологічної політики чи політизація екологічного руху України? // Екологічна політика та впровадження принципів сталого розвитку в Україні: участь громадськості. Матеріали ІІ Всеукраїнської конференції екологічної громадськості (Київ, 1415 грудня 2001 року). К.: Центр екологічної освіти та інформації, Фенікс, 2002. 240 с.
7. Джери Д., Джери Дж. Политика // Большой толковый социологический словарь (Collins) / Пер. с англ. Том 2 (П-Я). М.: Вече, АСТ, 1999. С.39.
8. Васюта О.А., Васюта С.І., Філіпчук Г.Г. Екологія і політика: У 2-х т. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. Т.1. 424 с.
9. Дегтярев А.А. Основы политической теории // http://www.auditorium.ru/books/253/Book105_chapter5.html.
10. Мамут Л.С. Политика // Энциклопедический социологический словарь / Общ. ред. Г.В.Осипова. М.: ИСПИ РАН, 1995. С. 561 562.
11. Котляров И.В. Политика // Социологическая энциклопедия. Минск: Беларуская Энцыклапедыя, 2003. С. 264-265.
12. Ильин В.В., Панарин А.С. Философия политики. М.: Изд-во МГУ, 1994. 283 с.
13. Політологія: історія та методологія./ За ред. Ф.М.Кирилюка. К.: Здоров’я, 2000. 629 с.
14. Ледяев В.Г. О сущностной оспариваемости политических понятий // Полис. 2003. - №2. С. 4253.
15. Нигматулин Н. О взаимодействии экономики и политики // http://www.ispr.ru/JURNAL/jurnal114.html.
16. Истон Д. Критерии системного анализа политики // Политология: Хрестоматия / Сост.: М.А.Василик, М.С.Вершинин. М.: Гардарики, 2000, - С. 321-328.
17. Шматко Н.А. Феномен публичной политики // Социологические исследования. 2001. - № 7. С. 106112.
18. Бартов В.Ф., Седов В.В. Концепции взаимодействия экономики и природы. М.: Мысль, 1984. 159 с.
19. Гэлбрейт Дж.К. Экономические теории и цели общества / Пер. с англ. М.: Прогресс, 1979. 406 с.
20. Halkier B. Consequences of the Рoliticization of Сonsumption: the Еxample of Environmentally Friendly Consumption Practices // Journal of Environmental Policy & Planning. 1999. Vol. 1. P. 2541.
21. Spaargaren G. Sustainable Consumption: A Theoretical and Environmental Policy Perspective // Society & Natural Resources. 2003. Vol. 16. P. 687701.
22. Blowers A. Environmental Policy: Ecological Modernisation or the Risk Society? // Urban Studies. 1997. Vol. 34. P. 845872.
23. Hertin J., Berkhout F. Analysing Institutional Strategies for Environmental Policy Integration: The Case of EU Enterprise Policy // Journal of Environmental Policy & Planning. 2003. Vol. 5. P. 3956.
24. Berger G., Flynn A., Hines F., Johns R. Ecological Modernization as a Basis for Environmental Policy: Current Environmental Discourse and Policy and the Implications on Environmental Supply Chain Management // Innovation: The European Journal of Social Science Research. 2001. Vol. 14. P. 5572.
25. Andersen M.S., Massa I. Ecological modernization: origins, dilemmas and future directions // Journal of Environmental Policy & Planning. 2000. Vol. 2. P. 337345.
26. Langhelle O. Why ecological modernization and sustainable development should not be conflated // Journal of Environmental Policy & Planning. 2000. Vol. 2. P. 303322.
27. Келлер Я. Модернизация гуманизация общества или коррозия бытия? // Социологические исследования. 2002. № 7. С. 4853.
28. Кастельс М. Материалы для исследовательской теории сетевого общества // http://rc.msses.ru/rc/Kast.htm.
29. Kitchen L. Environmental policy and the differentiation of rural space: an actor-network perspective // Journal of Environmental Policy & Planning. 2000. Vol. 2. Р. 135-147.
30. Lenschow A. Variation in EC environmental policy integration: agency push within complex institutional structures // Journal of European Public Policy. 1997. Vol. 4. P. 109127.
31. Gladwin T.N., Krans T.S., Kennely J.J. Beyond Eco-efficiency: Towards Socially Sustainable Business // Sustainable Development. 1995. Vol. 3. P. 3543.
32. Newell P., Paterson M. A climate for business: global warming, the state and capital // Review of International Political Economy. 1998. Vol. 5 P. 679703.
33. Lyngren L., Oden B., Oradson S. The Use of Nature as Politics // Environmental Review. 1979. №2. P. 2443.
34. Andrews R.N. Class Politics of Democratic Reform: Environmentalism and American Political Institutions // Natural Resources Journal. 1980. №2. P.221227.
35. Gpayne D. Talking Freely Around the Campfire: The Influence of Nature Writing on American Environmental Policy // Society & Natural Resources. 1999. Vol. 12. P. 3948.
36. Schlosberg D., Dryzek J. S. Political Strategies of American Environmentalism: Inclusion and Beyond // Society & Natural Resources. 2002. Vol. 15. P. 787804.
37. Austin A. Advancing Accumulation and Managing its discontents: the U.S. Antienvironmental Countermovement // Sociological Spectrum. 2002. Vol. 22. P. 71105.
38. Garrison R.M., Massam B.H. Changing Governments and Changing Environmental Policies in Ontario: a discourse analysis // Local Environment. 2001. Vol. 6. P. 327349.
39. Barham E. Ecological Boundaries as Community Boundaries: The Politics of Watersheds // Society & Natural Resources. 2001. Vol. 14. P. 181191.
40. Schlosberg D. Environmental Justice and the New Pluralism. - New York: Oxford University Press, 1999. P. 3. // Цит. за: American Political Science Association . 2001. Vol. 95. P. 724-725.
41. Aplin G. Environmental Rationalism and Beyond: Toward a More Just Sharing of Power and Influence // Australian Geographer. 2000. Vol. 31. P. 273287.
42. Gottlieb R. Environmentalism Unbound: Exploring New Pathways for Change. - Cambridge, MA: The MIT Press, 2001. // Цит. за: American Political Science Review. 2002. Vol. 96. Р. 613.
43. De-Shalit A. The Environment: Between Theory and Practice. Oxford: Oxford University Press, 2000. // Цит. за: American Political Science Association. 2001. Vol. 95. Р. 202-203.
44. Alario M. Science, Ethics and Policy Responses to the Organized Irresponsibility // Democracy & Nature. 2000. Vol. 6. Р. 187197.
45. Lee S.-H. The Discursive Politics of Water: Interurban Struggles in the Nakdong River Catchment in South Korea // Urban Policy and Research. 2002. Vol. 20. Р. 281298.
46. Бонайн Дж.Е. Есть ли перспективы экологической демократии в Европе? // http://www.ecoline.ru/mc/sea/bonine.php.
47. Meegeren P. V. Blue Bags or Refuse Tourism: Social Acceptance of Closed Policymaking // Society & Natural Resources. 2001. Vol. 14. Р. 7786.
48. Fotopoulos T. Transitional Strategies and the Inclusive Democracy Project // Democracy & Nature. 2002. Vol. 8. Р. 1762.
49. Attfield R. Environmental Ethics and Intergenerational Equity // Inquiry. 1998. Vol. 41. Р. 207222.
50. Eichstädt T., Carius A., Kraemer R.A. Producer Responsibility Within Policy Networks: the Case of German Packaging Policy // Journal of Environmental Policy & Planning. 1999. Vol. 1. P. 133153.
51. Система світової торгівлі: Практичний посібник / Пер.з англ. К.: К.І.С., 2002. 348 с.
52. Montada L., Kals E. Political Implications of Psychological Research on Ecological Justice and Proenvironmental Behaviour // International Journal of Psychology. 2000. Vol. 35. P. 168176.
53. Karamanos P. Voluntary Environmental Agreements: Evolution and Definition of a New Environmental Policy Approach // Journal of Environmental Planning and Management. 1999. Vol. 42. P. 167187.
54. Welch E.W., Hibiki A. An Institutional Framework for Analysis of Voluntary Policy: the Case of Voluntary Environmental Agreements in Kita Kyushu, Japan // Journal of Environmental Planning and Management. 2003. Vol. 46. P. 523543.
55. Sunikka M., Boon C. Environmental Policies and Efforts in Social Housing: the Netherlands // Building Research & Information. 2003. Vol. 31. P. 112.
56. Bostro¨ M.M. How State-Dependent is a Non-State-Driven Rule-Making Project? The Case of Forest Certification in Sweden // Journal of Environmental Policy & Planning. 2003. Vol. 5. P. 165180.
57. Fischer F. Citizens, Experts, and the Environment: The Politics of Local Knowledge. Durham, NC: Duke University Press, 2000. // Цит. за: American Political Science Association. 2001. Vol. 95. P. 1016-1017.
58. Aldred J. It's Good to Talk: Deliberative Institutions for Environmental Policy // Philosophy & Geography. 2002. Vol. 5. P. 133-152.
59. McBurney P., Parsons S. Intelligent Systems to Support Deliberative Democracy in Environmental Regulation // Information & Communications Technology Law. 2001. Vol. 10. P. 7989.
60. Busenberg G.J. Resources, Political Support, and Citizen Participation in Environmental Policy: A Reexamination of Conventional Wisdom // Society & Natural Resources. 2000. Vol. 13. P. 579587.
61. Agyeman J., Angus B. The Role of Civic Environmentalism in the Pursuit of Sustainable Communities // Journal of Environmental Planning and Management. 2003. Vol. 46. P. 345363.
62. Yabuta M. Optimal Environmental Policy and the Dynamic Property in LDCs // Discrete Dynamics in Nature and Society. 2002. Vol. 7. P. 7178.
63. Scott A. Technological Risk, Scientific Advice and Public Education”: Groping for an Adequate Language in the Case of GM Foods // Environmental Education Research. 2001. Vol. 7. P. 129139.
64. Dreyer M., Gill B. Germany: élite precaution” Alongside Continued Public Opposition // Journal of Risk Research. 2000. Vol. 3. P. 219226.
65. Hart P. Environment in the Science Curriculum: the Politics of Change in the Pan-Canadian Science Curriculum Development Process // International Journal of Science Education. 2002. Vol. 24. P. 12391254.
66. Alvarez-Farizo B. Estimating the Benefits of Agri-environmental Policy: Econometric Issues in Open-ended Contingent Valuation Studies // Journal of Environmental Planning and Management. 1999. Vol. 42. P. 2343.
67. Carlsson F., Johansson-Stenman O. Willingness to Pay for Improved Air Quality in Sweden // Applied Economics. 2000. Vol. 32. P. 661669.
68. Pellow D.N. Negotiation and Confrontation: Environmental Policymaking Through Consensus // Society & Natural Resources. 1999. Vol. 12. P. 189-203.
69. Olson M.D. Development Discourse and the Politics of Environmental Ideologies in Samoa // Society & Natural Resources. 2001. Vol. 14. P. 399410.
70. Simon D., McGregor D.F., Nsiah-Gyabaah K., Thompson D.A. Poverty Elimination, North-South Research Collaboration, and the Politics of Participatory Development // Development in Practice. 2003. Vol. 13. P. 40-56.
71. Marshall T. The Conditions for Environmentally Intelligent Regional Governance: Reflections from Lower Saxony // Journal of Environmental Planning and Management. 1998. Vol. 41. P. 421443.
72. Herath G. The Economics and Politics of Wilderness Conservation in Australia // Society & Natural Resources. 2002. Vol. 15. P. 147159.
73. Alario M. Urban and Ecological Planning in Chicago: Science, Policy and Dissent // Journal of Environmental Planning and Management. 2000. Vol. 43. P. 489504.
74. Wing-Hung L.C., Kwong-To Y.P. Environmental Impact Assessment Regulation in Hong Kong and Shanghai: A Cross-city Analysis // Journal of Environmental Planning and Management. 1999. Vol. 42. P. 355374.
75. Bulkeley H. Down to Earth: