ІДЕНТИФІКАЦІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ З ПРОБЛЕМ ПОЛІТИКИ В СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ : Идентификация ОБЩЕСТВЕННОГО МНЕНИЯ ПО ПРОБЛЕМАМ ПОЛИТИКИ В социологическом исследовании

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Шевченко Вікторія Михайлівна

УДК 316.654: 32.01 (048)

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ З ПРОБЛЕМ ПОЛІТИКИ
В СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

22.00.02 - методологія та методи соціологічних досліджень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук

Науковий керівник:
Волович Володимир Ілліч
доктор філософських наук, професор

КИЇВ-2004

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................. - 4

РОЗДІЛ 1. Експлікація поняття громадської думки з проблем політики
1.1. Специфіка соціологічного бачення феномену „громадська
думка”..................................... - 15
1.2. Атрибутивне визначення поняття громадської думки
з проблем політики............................... - 27
1.3. Характеристика суб’єктів громадської думки з проблем
політики..................................... - 47
Висновки до першого розділу..................................................................................... - 61

РОЗДІЛ 2. Методологія та технологія ідентифікації громадської думки
з проблем політики
2.1. Методологічні підходи до ідентифікації громадської думки
з проблем політики.................................................................................................... - 64
2.2. Технологія ідентифікації громадської думки з проблем
політики.............................................................................................................................. - 78
2.3. Вплив соціокультурного контексту дослідження на процес
ідентифікації громадської думки з проблем політики..................... - 92
Висновки до другого розділу...................................................................................... - 107

РОЗДІЛ 3. Методи ідентифікації громадської думки з проблем політики
3.1. Формування вибірки респондентів для дослідження стану
і динаміки громадської думки з проблем політики......................... - 109
3.2. Опитування типовий метод дослідження політичної
громадської думки................................................................................................... - 120
3.3. Спостереження та аналіз документів в дослідженнях
громадської думки з проблем політики.............................................. - 143
Висновки до третього розділу....................................................................... - 153

ВИСНОВКИ................................................................................................................ - 156
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................................- 159

ВСТУП
Актуальність теми. Політична громадська думка є одним з тих явищ суспільного життя, яке справляє досить відчутний вплив на його перебіг. Вона відіграє винятково важливу роль у діяльності державних структур, політичних партій та їх лідерів, різноманітних громадських організацій і рухів, врешті-решт кожної пересічної людини. В умовах нашої країни це особливо стає очевидно. Про це свідчить хоча б справжній бум замовлень на опитування носіїв політичної громадської думки, адресований чисельним полстерівським і соціологічним дослідницьким осередкам, особливо під час виборчих кампаній, обговорення в парламенті ролі громадської думки з питань економічних і політичних реформ. Посилення значущості впливу громадської думки на політичні відносини прямо і опосередковано пов’язане із суперечливими процесами побудови в нашій країні підвалин громадянського суспільства, контроверсійним баченням його сутності владою і опозицією, перманентним протистоянням і гострою політичною боротьбою між партіями та громадськими рухами, різними політичними силами і угрупованнями. В таких суспільних умовах громадська думка є безпосереднім проявом стану соціальних відносин, ступеню їх узгодженості або конфліктності, загального рівня демократизації життя суспільства. Як підкреслює С.Ландсгут „Новітня держава принцип своєї справедливости обумовлює народним суверенітетом, а це знов-таки визначається громадською думкою. Без урахування цього, без підстановки (субституції) громадської думки як першоджерела будь-якого авторитету, обов’язкового для загалу рішення, сучасної демократії бракує субстанції власної справедливости” [17, 292].
Зіткнення і конфронтація інтересів різних соціальних суб’єктів прискорює процес формування громадської думки, робить її більш чітко орієнтованою і зрілою з раціональної точки зору, активізує процес її інституціоналізації. Таким чином, адекватна реаліям інформація про стан і динаміку громадської думки стає справжнім стратегічним товаром на політичному ринку і актуалізує в суто практичному сенсі проблему емпіричної ідентифікації цієї думки в процесі її досліджень.
Слід зазначити, що громадська думка є одним з найбільш складних за змістом і функціями соціальних феноменів і тому потребує постійної наукової рефлексії. З часів, коли лорд Джон Солсбері у 1159 році вжив термін Public Opinion, поняття громадської думки є об’єктом постійних дискусій та суперечок [47]. Сам зміст цього поняття зазнавав суттєвих змін в інтерпретаціях його дослідників. Так, в кінці XVIII століття воно інтерпретувалось в політичному контексті з акцентуацією політичних складових, які віддзеркалювали результати політичної взаємодії та комунікації між соціальними суб’єктами політичного життя. Спочатку громадська думка проявляла себе насамперед через тих, хто був заангажований в практичну політику і, у відповідності зі специфічною логікою політичної боротьби, прагнув надати власній особистій думці колективний характер, претендуючи на право проголошувати: „громадськість думає, що...” , „я думаю як народ”, або, що одне і теж „народ думає як я”. Громадська думка співвідносилась з обмеженим полем боротьби соціальних еліт (професійних політиків, журналістів, інтелектуалів і т.ін.), які могли легітимно виражати, завуальовуючи власні інтереси, так званий „загальний інтерес”, або, які принаймні мали законне право виступати „від імені народу” або будь-якої його частини. Інакше кажучи, громадська думка була всього лише деяким продуктом символічної боротьби між різними політичними лідерами, які привласнювали собі право артикулювати „громадську думку” від імені всього народу. До речі, релікти такого стану речей можна угледіти і зараз. Зокрема, Юрген Габермас вважає, що суб’єкти громадської думки це ті, хто можуть резонерствувати публічно, освічені прошарки населення, які мають власність. Вони вважають себе носіями істини, котра повинна бути прийнята всіма. Завдання цих суб’єктів полягає в тому, щоб „законним чином” усунути соціальні протиріччя держави і буржуазного суспільства [17].
До середини ХХ сторіччя зміцнився більш демократичний зміст поняття громадської думки, яке стало суттєво відрізнятися від думок політичної еліти. В умовах більш-менш розвинутої демократії сама сутність різноманітних форм державної влади базується на легітимізації з боку широких верств населення, вибору ними представників влади, оцінці громадськістю ієрархії пріоритетів різних форм вирішення нагальних проблем сьогодення і суспільної перспективи. Іншими словами, коли мова йде про політичні процеси і явища, громадська думка виступає не як деякий додатковий, допоміжний їх регулятор, а як один з основних способів функціонування їх як суспільних відносин.
Громадська думка як інформація, що отримана в процесі полстерівських або соціологічних досліджень, має особливе значення, своєрідний не тільки пізнавальний а і соціальний статус. Як стверджував відомий французький соціолог П’єр Бурдьє, „опитування громадської думки теж ніщо інше як встановлення способу виробництва думок, який може примусити найбыльш обділених висловлювати думки, протилежні тим, які їм надають (у подвійному значенні) їх офіційні представники, ставлячи, таким чином, під сумнів зумовленість договору про представництво...” [ 8, 120].
Опитування громадської думки, особливо ті, що торкаються політичної проблематики, стали буденним фактом політичного життя України. Сформувався попит на вивчення політичної громадської думки, інформаційний ринок даних про її стан і динаміку. Сутність наукової проблеми полягає у тому, що як серед науковців, так і серед споживачів результатів досліджень політичної, і не тільки, громадської думки стали виникати обґрунтовані занепокоєння стосовно достовірності цих результатів. Постала реальна проблема боротьби зі свідомими і несвідомими випадками підміни реальної картини громадської думки системою продукованих в ході опитування артефактів, які викривляють реальний стан політичної громадської думки. Ця обставина, не в останню чергу, актуалізує наукову проблематику пошуку ефективних методик ідентифікації громадської думки, подолання ситуації, коли, за словами В.Л.Оссовського, „часто-густо те, що вважають за громадську думку, в кращому випадку являє собою рухливий, ситуативний стан настроїв лабільної соціальної множини, а ще частіше, на жаль, - коктейль з різноманітних інгредієнтів суспільної свідомості індивідів, замішаний на артефактах” [24, 16].
Таким чином, актуальність теми пояснюється, з одного боку, необхідністю теоретичного обґрунтування соціологічних досліджень політичної громадської думки, що є одним з приоритетних напрямків розвитку сучасної української соціології політики, а з іншого продиктована необхідністю пошуку адекватного методичного інструментарію для фіксації політичної громадської думки в процесі емпіричного дослідження.
Ступінь наукової розробленості теми. Вивчення громадської думки має давні традиції. Свій внесок у розробку теорії громадської думки внесли класики суспільствознавства Г.Тард, Г.Лебон, Ф.Тьонніс, публіцист У.Ліппман, філософи Н.Маккіавелі, Т.Гоббс, Ш.Монтеск’є та ін. Докладний огляд досягнень класичних праць представників світового суспільствознавства з проблематики громадської думки, в тому числі і думки політичної, презентує в своїх роботах Е.Ноель-Нойман [47]. Аналізу феномена громадської думки як важливого фактору сучасної суспільно-політичної дійсності присвячені теоретичні праці та емпіричні дослідження Б.А.Грушина, М.К.Горшкова, Є.І.Головахи, Ю.Левади, В.С.Коробейнікова, В.Л.Оссовського, Н.В.Паніної, В.А.Полторака та ін. [27; 22; 20; 41; 42; 39; 54; 56; 66]. Великої популярності набули емпіричні дослідження ВЦВГД в Росії, Київських дослідницьких центрів під керівництвом В.Є.Хмелька та В.І.Паніотто, М.М.Чурилова, О.О.Яременка, O.І.Вишняка, полстерів і соціологів Дніпропетровська, Одеси, Харкова тощо. Віддаючи належне значущості їх доробку для розвитку соціологічної теорії громадської думки, зупинимося в першу чергу на аналізі праць безпосередньо пов’язаних з темою нашого дисертаційного дослідження проблематикою емпіричної ідентифікації громадської думки з проблем політики.
Вживаючи термін „ідентифікація” ми маємо на увазі розпізнавання чогось або когось (в нашому випадку громадської думки) у процесі зіставлення, порівняння одного об’єкта з іншими (настроєм, просто знанням, „пустими відповідями”) на основі певних властивостей, в результаті чого встановлюється їх схожість чи розбіжність [24, 157]. Щоб реалізувати процес ідентифікації будь-якого об’єкту треба мати адекватну уяву про зміст поняття, яке віддзеркалює сутність цього об’єкта. Тобто нам необхідно з’ясувати зміст родового поняття громадської думки, щоб згодом спробувати розробити технологію його ідентифікації.
Для з’ясування змісту поняття громадської думки першочергове значення має піонерська робота американського дослідника Флойда Оллпорта „До науки про громадську думку” [95]. Саме тут Флойд Оллпорт сформулював тринадцять методологічних постулатів дослідження громадської думки, дотримання яких дозволили сучасним дослідникам з’ясувати зміст феномену громадської думки в соціологічному розумінні, визначити хто є суб’єктом громадської думки, в чому полягає її відмінність як об’єкта саме соціологічного аналізу від широкого розповсюджених полстерівських інтерпретацій.
В першу чергу слід відмітити французьку соціологічну школу, яка зробила значний внесок у вивчення політичної природи громадської думки, уточнення її атрибутивного змісту як результата політичної боротьби різних соціальних суб’єктів, спеціальної діяльності професійних груп журналістів, політологів і соціологів [8; 85]. Привертає увагу яскрава публіцистична форма критики буденних стереотипних уявлень про користь розповсюджених опитуваннях громадської думки. Згадаємо хоча б провокативне гасло „громадської думки не існує” П.Бурдьє, адресоване полстерам і політикам.
Позитивний вплив на організацію і проведення емпіричних соціологічних досліджень зробили праці німецької дослідниці Елізабет Ноель-Нойман, зокрема її фундаментальна монографія, перекладена нещодавно на російську мову „Общественное мнение: открытие спирали молчания” [47]. Саме в цій монографії докладно проаналізовано зміст не тільки атрибутивного, а й суб’єктного аспекту громадської думки, тобто її інтерпретації не тільки як певного стану суспільної свідомості, але і як інституту соціального контролю за владними структурами і пересічними громадянами.
Значущий внесок у визначення змісту і соціальних функцій громадської думки зробили наукові розвідки Б.А.Грушина [26; 27; 28]. Зокрема слід відмітити його обґрунтування колективної природи суб’єктів громадської думки. Докладний аналіз відмінностей соціологічного дослідження громадської думки проведено в останні роки польським соціологом А.Сулеком [120]. Ним доведено, що соціологічний погляд на феномен громадської думки в порівнянні з полстерівським виходить з відмінної моделі глобального суспільства, методології і методів, організації та інституціоналізації досліджень, критеріїв оцінки їх ефективності. А.Сулеку належить цікава і експериментально обґрунтована критика застосування під час опитувань питання-фільтру типу „не знаю” для ідентифікації громадської думки [117; 116].
Серед відомих результатів, одержаних спеціально для емпіричної ідентифікації громадської думки, слід відзначити техніку „п’ятивимірного плану”, або „лійки”, що розроблена і впроваджена в практику полінгів і соціологічних опитувань інститутом Дж.Геллапа. Цей план передбачав з’ясування за допомогою питань-фільтрів не тільки думок респондентів з приводу тієї чи іншої проблеми, а й визначення ступеня компетентності респондента про зміст проблеми в цілому, інформованості про її окремі деталі, питомої ваги раціонального обґрунтування своєї позиції, переконаності респондента у правильності декларованої точки зору [1; 61]. Доробок Дж.Геллапа був адаптований до українських реалій В.А.Матусевичем, В.Л.Оссовським, В.А.Полтораком [24; 54; 66].
Аналіз доробку вітчизняних і закордонних дослідників дає змогу констатувати наявність теоретичного і емпіричного матеріалу для певних узагальнень, які і є темою нашої роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота не була плановою темою дослідження кафедри і не виконувалась в межах фінансованих науково-дослідних програм.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка, шляхом узагальнення наслідків теоретичних і емпіричних досліджень вітчизняних і закордонних полстерів та соціологів, обґрунтування методу і технологічних процедур ідентифікації політичної громадської думки, способів її відокремлення в результаті емпіричного дослідження від споріднених феноменів суспільної свідомості, зокрема, настрою з домінацією в ньому емоцій, різноманітних артефактів, зокрема, типу так званої „ реакції паперу на олівець”.

Для досягнення цієї мети передбачалось розв’язання наступних завдань:
- з’ясувати специфіку саме соціологічного бачення суттєвих характеристик змісту поняття політичної громадської думки на відміну від його традиційного полстерівського бачення;
- визначити, хто є суб’єктом громадської думки з проблем політики з урахуванням особливостей існування і функціонування цих суб’єктів в умовах транзитивного суспільства;
- розробити комплекс методичних і технічних прийомів ідентифікації феномену політичної громадської думки в процесі емпіричного дослідження, що дозволяє відмежувати її від буденного та наукового знання, суспільного настрою тощо;
- визначити парадигмальні методологічні принципи побудови вибірки і обрання адекватного методу організації і проведення емпіричного соціологічного дослідження стану і динаміки громадської думки з проблем політики.
Об’єктом дослідження є накопичений теоретичний та емпіричний досвід вивчення фахівцями громадської думки взагалі і політичної громадської думки зокрема.
Предмет дослідження теоретична і емпірична ідентифікація громадської думки з проблем політики в процесі соціологічного дослідження та методи її верифікації.

Методи дослідження. Застосовано метод порівняльного аналізу теоретичної і емпіричної спадщини вітчизняних і закордонних дослідників громадської думки.
Теоретичну і методологічну базу дослідження становлять мультіпарадигмальні принципи історико-соціологічного аналізу та соціологічної рефлексії. Дослідження ґрунтується на теоретичних концепціях класиків світового суспільствознавства, що зробили значний внесок у розробку теорії громадської думки - Г.Тарда, Г.Лебона, Ф.Тьонніса, У.Ліппмана, Н. Маккіавелі, Т.Гоббса, Ш.Монтеск’є та ін. Залучено розробки та ідеї Б.А.Грушина, М.К.Горшкова, Є.І.Головахи, Ю.Левади, В.С.Коробейнікова, В.Л.Оссовського, Н.В.Паніної, В.А.Полторака, присвячені аналізу феномену громадської думки. Відправними моментами при розгляді проблематики емпіричної ідентифікації громадської дуки з проблем політики були праці Флойда Оллпорта,; представників французької соціологічної школи, зокрема П.Бурд’є, П.Шампаня, щодо вивчення політичної природи громадської думки; ідеї Е.Ноель-Нойман, що стосуються аналізу змісту атрибутивного і суб’єктного аспекту громадської думки; праці А.Сулека для здійснення аналізу відмінностей соціологічних досліджень громадської думки від полстерівських; наукові розвідки Ю.І.Яковенка щодо проблеми артефакту в соціологічних дослідженнях; розробки Дж.Гелапа, що стосуються емпіричної ідентифікації громадської думки тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Вивчення та аналіз теоретичного доробку та досвіду прикладних досліджень феномену громадської думки, в тому числі і політичної громадської думки, дало змогу отримати такі нові результати:
- обґрунтовано соціологічну специфіку змісту поняття політичної громадської думки, яка полягає в тому, що цей феномен не можна розглядати як понятійну абстракцію від політичної поведінки людей чи як математичний підсумок емпірично фіксованого особистого бачення індивідом змісту та способів розв’язання політичних проблем суспільства. Вона (політична громадська думка) є певним станом масової свідомості, що обумовлений комунікативними стосунками суб’єктів громадської думки з проблем політичного життя та діяльності політичних інститутів.
- доведено, що політична громадська думка може розглядатись з точки зору її субстрату у двох аспектах. В атрибутивному сенсі це оціночне судження колективного соціального суб’єкта щодо змісту і способів вирішення політичних проблем, пов’язаних з інтересами цього суб’єкта. В суб’єктному сенсі це інститут соціального контролю за діяльністю політичної влади та контролю за діями пересічних громадян, що входять до складу суб’єктів політичної громадської думки та політичної діяльності.
- визначено, що суб’єктами політичної громадської думки є органічні соціальні спільності типу соціальних груп, тісно пов’язаних з особливостями соціальної структури суспільства, в якому ці суб’єкти функціонують. В перехідних суспільствах, в українському в тому числі, суб’єкти політичної громадської думки нестабільні і плинні, що перешкоджає їх інституціоналізації.
- обґрунтовано необхідність враховувати соціокультурний та соціополітичний контекст проведення досліджень політичної громадської думки, зокрема, стан соціального деморфізму і особливості пострадянського менталітету членів суспільства. Ці явища суспільного життя можуть впливати на процедури емпіричної ідентифікації політичної громадської думки та сприяти утворенню артефактів під час досліджень.
- обґрунтовано можливість ідентифікації політичної громадської думки шляхом застосування перевірених досвідом емпіричних досліджень фільтрів-контрольних питань, за допомогою яких відрізняють громадську думку від таких проявів масової свідомості як суспільні настрої, буденне та наукове знання, емотивні судження тощо. Такими фільтрами можуть бути питання геллаповського п’ятивимірного плану щодо поінформованості та компетентності респондента про об’єкт громадської думки, сталості та раціональності його позиції в поєднанні з фільтрами, які дають змогу з’ясувати чи пов’язує респондент політичну проблему об’єкт думки з власним інтересом і інтересом своєї референтної групи, чи відбулась комунікація в групі респондента умова перетворення індивідуальних думок в думку громадську.
- доведено, що теоретико-методологічними засадами соціологічних досліджень політичної громадської думки є визначення і послідовне дотримання парадигмальних нормативних та інтерпретативних вимог, які обумовлюють застосування надійних кількісних та якісних методів, орієнтацію дослідника на пошук пояснення і розуміння стану громадської думки з проблем політики.
Наукове значення роботи полягає в розширенні наукових уявлень щодо специфіки соціологічних досліджень громадської думки з проблем політики. В роботі надається визначення базових теоретико-методологічних засад вивчення політичної громадської думки у соціологічних дослідженнях, окреслюються підходи до формування вибірки та визначаються особливості методичного інструментарію. Одержані результати сприятимуть підвищенню якості результатів емпіричних досліджень в галузі соціології політики.
Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці програм теоретико-прикладних і прикладних досліджень громадської думки з проблем політики, для поглибленого викладання навчальних курсів з соціології громадської думки, соціології політики та політології.
Апробація результатів дисертації. Основні результати та висновки дисертації доповідались о обговорювались на теоретичних семінарах кафедри методології та методів соціологічних досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка; на щорічних наукових конференціях студентів та аспірантів факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001, 2002).
Публікації. Наукові результати дослідження викладено у 4 друкованих працях, з них 3 у фахових виданнях.
Структура дисертації зумовлено метою й основними завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (127 найменувань). Повний обсяг дисертації - 169 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Вивчення та аналіз теоретичного доробку та досвіду емпіричних досліджень громадської думки з питань політичного життя суспільства дає підстави для формулювання таких узагальнюючих висновків.
1. Політичну громадську думку не можна розглядати спрощено як понятійну абстракцію від політичної поведінки людей, чи математичний підсумок емпірично фіксованого особистого бачення індивідом змісту та способів розв’язання політичних проблем суспільства. Вона є певним станом суспільної свідомості, що обумовлений комунікативними стосунками (ставленнями) суб’єктів громадської думки з проблем політичного життя та діяльності політичних інститутів.
2. Як різновид громадської думки, політична громадська думка може розглядатись двояко. По-перше, як колективна свідомість, що відображає поведінку соціального суб’єкта, артикульовану в оціночних судженнях щодо змісту та способів реалізації його інтересів. По-друге, політична громадська думка може розглядатись як суб’єкт соціального контролю за політичною діяльністю державних, партійних та громадських (провладних та опозиційних) структур, що є суб’єктами політичної діяльності.
3. Політична громадська думка, як суб’єкт соціального контролю, не є єдиним інститутом контролю діяльності суспільних політичних структур. Суб’єктом політичної громадської думки виступають також соціальні утворення (спільності, групи), на які справляють вплив засоби масової інформації та можливості міжособистісних комунікацій. Функціональний зміст цих суб’єктів політичної громадської думки формується під впливом процесів соціальної диференціації і стратифікації та досягнутого рівня розвитку громадянського суспільства. В перехідних суспільствах, до яких належить і сучасне українське суспільство, суб’єкти політичної громадської думки остаточно не склалися (як стабільні атрибутивні структури), що не сприяє здійсненню ними повноцінного соціального контролю, як це має місце в усталених, економічно і політично розвинених суспільствах.
4. На сучасному етапі суспільного розвитку методологія досліджень політичної громадської думки повинна враховувати соціокультурний та соціополітичний контекст їх проведення, зокрема, стан соціального деморфізму і особливості пострадянського менталітету в суспільстві. Ці явища суспільного життя можуть впливати на процедури емпіричної ідентифікації політичної громадської думки та сприяти утворенню артефактів у висновках.
5. Ідентифікація політичної громадської думки забезпечується методологією наукового пізнання та інструментально за допомогою відповідних концепцій та технологічних процедур. В дисертації обґрунтовується правомірність застосування перевірених досвідом емпіричних досліджень фільтрів та контрольних питань, за допомогою яких на когнітивному рівні ціннісних орієнтацій відрізняють громадську думку від таких проявів масової свідомості як суспільні настрої, буденне та наукове знання, емоційні судження тощо. Такими фільтрами можуть бути відомі геллапівські стандарти питань щодо поінформованості та компетентності респондента про об’єкт громадської думки, сталості та раціональності його позиції. Таким чином неважко визначити лідерів громадської думки. Проте розроблені Геллапом фільтруючі інструментальні процедури треба доповнювати такими, що надають змогу з’ясувати чи ідентифікує респондент власні інтереси з інтересами своєї референтної групи при оцінці змісту і способів розв’язання політичних проблем. Важливо також емпірично зафіксувати необхідну умову перетворення особистих суджень в громадську думку наявність комунікаційного зв’язку в міжособистому та масовокомунікативному спілкуванні.
6. Емпіричні соціологічні дослідження політичної громадської думки ґрунтуються на тій же теоретично-методологічній базі, що і дослідження громадської думки взагалі. Це, насамперед, визначення і послідовне дотримання парадигмальних стратегічних нормативних та інтерпретативних вимог, що забезпечують наукове обгрунтування накопичення, обробки та аналізу даних, які орієнтують дослідження на застосування надійних кількісних та якісних методів, пошук вірогідного пояснення причин формування певної громадської думки або з’ясування того справжнього стану, яким просякнутий зміст певної політичної громадської думки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Американское общественное мнение и политика / [Ю.Замошкин, Э.Иванян, М.Петровская и др.; Отв. ред. Ю.Замошкин]. М.: Наука, 1978. 294 с.
2. Арон А. Демократия и тоталитаризм. - М. - 1993. 453 с.
3. Белановский С.А. Метод фокус-групп. М.: Изд-во Магістр”, 1996. 272 с.
4. Бешелев С.Д., Гурвич Ф.Г. Экспертные оценки. М.: Наука, 1973. 159 с.
5. Бичев В. Мораль и социальная психика. М., 1978. 370 с.
6. Блумер Г. Коллективное поведение // Американская социологическая мысль: Тексты / Под ред. В.И.Добренькова. М.: Изд-во МГУ, 1994. C.168-214.
7. Борин А. Будем работать или чувствовать? // Литературная газета. 1990. 25 мая.
8. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. М.: Socio-Logos, 1993. 336 с.
9. Бурдье П., Шампань П. Общественное мнение // 50/50: Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М. Ферро и Ю.Афанасьева. М.: Прогресс, 1989. C.217-220.
10. Васютинський В.О. Масова політична свідомість сучасного українського суспільства як об’єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з політичної психології: Зб. ст. К., 1998. Вип.3. C.47-56.
11. Виноградов В.Д., Головин Н.А. Политическая социология: Учеб. пособие / Санкт-Петербург. гос. ун-т. - СпБ., 1997. 176 с.
12. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: Історія, теорія, методи. К.: Ін-т соціології НАНУ, 2000. 310 с.
13. Возьмитель А.А. Формирование и изучение общественного мнения. М.: Знание, 1987. 64 с.
14. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. М.: Прогресс, 1981. 280 с.
15. Войнова В.Д., Токаровский Г.Д. Информированность как база формирования общественного мнения // Изучение общественного мнения в развитом социалистическом обществе. М.: ИСИ АН СССР, 1980. C.26-44.
16. Ганчев Д. Изучение и формирование общественного мнения: Пер. с болг. М.: Мысль, 1983. 208 с.
17. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадське суспільство. Львів: Літопис, 2000. 320 с.
18. Гавра Д.П. Общественное мнение и власть: режимы и механизмы взаимодействия. // Журнал социологии и социальной антропологи. 1998. Т.1, № 4. C.35-43.
19. Гегель Г. Сочинение, Т.VII. Философия права. Перевод Б.Столпнера. - М.Л.: Соцэкгиз, 1934. 380 c.
20. Головаха Є.І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. К.: Ін-т соціології НАНУ, Фонд „Демократичні ініціативи”, 1997. 156 с.
21. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учеб. для студентов вузов. Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. 206 с.
22. Горшков М.К. Общественное мнение. История и современность. М.: Политиздат, 1988. 383 с.
23. «Громадська думка і політика”: за матеріалами семінару. К.: Фонд „Демократичні ініціативи”, 1997. 92 с.
24. Громадська думка: теоретичні та методичні проблеми дослідження / За ред. В.Л.Оссовського. К.: Стилос, 2001. 168 с.
25. Грушин Б.А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы исия и проблемы ис: Политиздат, 1987. 368 с.
26. Грушин Б.А. Есть ли все-таки у нас общественное мнение? // Информ. бюл. ВЦСПС, Госкомтруд СССР, ВЦИОМ, 1989. C.3-7.
27. Грушин Б.А. Мнения о мире и мир мнений. Проблемы методологии исследования общественного мнения. М.: Политиздат, 1967. 400 с.
28. Грушин Б.А. Общественное мнение в системе управления // Социологические исследования. 1988. - № 3. C.115-123.
29. Гуревич А. Ментальность // 50/50. Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М.Ферро и Ю.Афанаьева. - М.: Прогресс, 1989. C.454-455.
30. Джарол Б. Мангейм, Ричард К. Рич Политология. Методы исследования: Пер. с англ. - М.: Изд-во „Весь мир”, 1997. 544 с.
31. Дилигенський Г.Г. Марксизм и проблемы массового сознания // Вопросы философии. 1983. - № 11 C.3-15.
32. Енциклопедія політичної думки / Ред. кол. К.Сігов, В.Скуратівський, Л.Фінберг; Пер. з англ. за ред. Н.Лисюк. К.: Дух і Літера, 2000. 472 с.
33. Жид А. Возвращение из СССР. Фейхтвангер Л. / Москва, 1937: Переводы. М.: Политиздат, 1990. 270 с.
34. Заславская Т. Жить с открытыми глазами // Коммунист 1989. № 8. C.45-54.
35. Здравомыслов А., Лейн Д. Массовое сознание в фокусе идеологической борьбы. Научный диалог // Проблемы мира и социализма. 1980. - № 11. - C.78-81.
36. Кант И. Сочинение. В 6 Т.- М.: Мысль”, 1964. Т.3. C.673.
37. Клямкин И.Н. Политическая социология переходного общества // Политические исследования. 1993. - № 4 C.41-64.
38. Комаровский В.С. Социологические методы изучения общественного мнения: их возможности, достоинства и недостатки // Изучение общественного мнения в развитом социалистическом обществе. М.: ИСИ АН СССР, 1983. C.68-85.
39. Коробейников В.С. Пирамида мнений: (Общественное мнение: природа и функции). М.: Мол.гвардия, 1981. 222 с.
40. Кушерець В.І., Полторак В.А. Вибори до Рад і громадська думка. К.: Політвидав України, 1990. 123 с.
41. Левада Ю. От мнений к пониманию. Социологические почерки. - М.: Московская школа политических исследований. 2000. 245 с.
42. Левада Ю. Людина, натовп та маса в громадській думці // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. - № 1-2. C.80-92.
43. Матвієнко В.Я. Соціологічний аналіз у політиці. К.: Вища школа, 1995. 430 с.
44. Матвієнко В.Я. Прогностика: Прогнозування соціальних та економічних процесів. Теорія. Методика. Практика: Навчальний посібник для студентів вузів. К.: Українські пропілеї, 2000. 484 с.
45. Миллс Ч.Р. Социологическое воображение / Под общ. ред. и с предисл. Г.С.Батыгина; Пер. с англ. О.А.Оберемко. М.: Nota bene,1998. 261 с.
46. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологи масс / Пер. с франц. Т.П.Емельяновой. - М.: Центр психологии и психотерапии, 1996. 477 с.
47. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение: открытие спирали молчания: Пер. с нем. М.: Прогресс-Академия, Весь Мир, 1996. 352 с.
48. Общественное мнение и пропаганда / Редкол. А.К.Уледов и др. М.: Мысль, 1980. 270 с.
49. Общественное мнение: стратегия массовых опросов (круглый стол) // Социологические исследования. 1993. - № 6. C.31-36.
50. Овсянников В.Г. О научности опросов общественного мнения // Социологические исследования. 1991. - № 9. C.18-21.
51. Ольшанский Д.В. Массовые настроения переходного времени // Вопросы философии. 1992. - № 4. C.3-15.
52. Ортега-и-Гассет Х. «Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе и искусстве. Сборник: Пер. с исп. М.: Радуга, 1991. 638 с.
53. Оссовский В. Полінг versus соцоілогічне дослідження громадської опінії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002. - № 4. C.207-215.
54. Оссовський В.Л. Громадська думка: спроба соціологічної інтерпретації. К.: Інститут соціології НАНУ, 1999. 137 с.
55. Оссовський В. Л. Проблема ідентифікації громадської думки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. № 1-2. C.36-52 .
56. Панина Н.В. Технология социологического исследования. К.: Інститут социологии НАНУ, 1998. 278 с.
57. Паніна Н.В., Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1998 рр.). Соціологічні показники. К.: Ін-т соціології НАНУ, 1999. 152 с.
58. Петренко В.Ф. Психосемантика політичного менталітета // Політична культура демократичного суспільства: Стан і перспективи в Україні: Матеріали всеукр. наук.-практ. конф., 26-27 лют. 1998 р. - К.: „Гнозіс”, 1998. 224 с.
59. Петров О.В. Социологические изберательные технологии. Днепропетровск: „Арт-Пресс”, 1998. 164 c.
60. Петров О.В., Полторак В.А. Опитувальні технології у виборчій кампанії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. - № 4-5. C.56-75.
61. Петровская М.М. США: Политика сквозь призму опросов. - М.: Международные отношения, 1982. 272 с.
62. Подшивалкина В.И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики. Кишинев, 1997. 352 с.
63. Політологія: історія та методологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ф.М. Кирилюка. К.: „Здоров’я”, 2000. 632 с.
64. Полторак В.А. Маркетинговые исследования: методы и технологии. Днепропетровск: «Арт-Пресс», 1998. 136 с.
65. Полторак В.А. Соціологія громадської думки // Соціологія / За ред. В.Г.Городяненка. К.: Видавн.центр „Академія”, 1999. C.272-284.
66. Полторак В.А. Социология общественного мнения: Учебное пособие. Киев: Центр „Социополис” Товарищество „Знание Украины”, 2000. 269 с.
67. Попова И.М. Социология, массовое сознание и власть // Современное общество. 1993. - № 1. C.10-18.
68. Психологический словарь / [Айрапетянц А.Т., Альтман Я.А., Анохин П.К. и др.; редкол.: В.В. Давыдов и др.]. - М.: Педагогика, 1983. 447 с.
69. Сафаров Р.А. Общественное мнение и государственное управление. М.: Юрид. литература, 1975. 256 с.
70. Семенова В.В. Качественные методы: введение в гуманистическую социологию. М.: Добросвет, 1998. 292 с.
71. Сорокин П.А. Система социологии. Т. 1. Социальная аналитика: Учение о строении простейшего (родового) социального явленукове о1: Наука, 1993. 447 с.
72. Социальные ресурсы и социальная политика / [С.С.Шаталин, Ю.А.Левада, Е.В.Устюжанина и др.]; Отв. ред. С.С.Шаталин, В.Г.Гребенников. М.: Наука, 1990. 271 с.
73. Социологический справочник / Под общей ред. В.И.Воловича. К.: Политиздат Украины, 1990. 382 с.
74. Социология: Учебн. пособие / А.Н.Елсуков, Е.М.Бабосов, А.Н.Данилов и др. - Мн.: НТОО „ТетраСистемс”, 1998. 560 с.
75. Социология и пропаганда / Отв. ред. В.Н.Иванов. М.: Мысль, 1986. 208 с.
76. Сурмин Ю.П. Теория общественного мнения: Курс лекций. К.: МАУП, 1999. 72 c.
77. Тадевосян Э.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. М.: Знание, 1996. 272 с.
78. Танасюк А.В. Общественные настроения и группы давления на власть // Общественное мнение и власть: механизм взаимодействия / АН Украины. Ин-т социологии; Отв.ред. А.А.Ручка. К.: «Наукова думка», 1993. С.76-94.
79. Тощенко Ж.Т. Социальное настроение феномен современной социологической науки и практики // Социологические исследования. 1998. - № 1. C.21-35.
80. Тощенко Ж.Т., Харченко С.В. Социальное настроение. - М.: Асаdemia, 1996. 196 с.
81. Уледов А.К. Общественное мнение советского общества. М.: Соцэгиз, 1963. 391 с.
82. Фирсов Б.М., Докторов Б.З. Принципы организации исследования общественного мнения: нормативный поход // Изучение общественного мнения в развитом социалистическом обществе. М.: ИСИ АН СССР, 1980. C.85-101.
83. Чагин Б.А. Структура и закономерности общественного сознания. Ленинград: Изд-во «Наука», 1982. 314 с.
84. Чурилов Н.Н. Проектирование выборочного социологического исследования (некоторые методологические и методические проблемы). К.: Наукова думка, 1986. - 183 с.
85. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. Пер.с фр. / Faire l’opinion le niuveau jeu politique. Paris, Minuit, 1990. Перевод под ред. Осиповой Н.Г. / М.: Socio-Logos, 1997. 317 с.
86. Шевченко В.М. Компетентність громадської думки // Соціокультурні чинники розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства і молодь: Наук. Праці та мат. конф. Вип.1 / Редкол.: В.Андрущенко (голов. Ред) та ін. К.: Т-во „Знання України”, 2001. C.764-768.
87. Шевченко В.М. Теоретичне осмислення поняття „політична громадська думка” // Вісник КНУ ім.Т.Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. Вип. 12-13. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2002. C.88-91.
88. Шевченко В.М. Опитування громадської думки з політичних питань: можливості та обмеження // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. Харків: Вид. центр Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, 2002. C.200-204.
89. Шевченко В.М. Методологічні підходи до ідентифікації громадської думки з проблем політики // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Філософія. Соціологія. Політологія. Вип. 34. Запоріжжя: „Нова парадигма”, 2003. C.217-225.
90. Экспертные оценки в социологических исследованиях / [Крымский С.Б., Жилин Б.Б., Паниотто В.И. и др.; Отв. Ред. С.Б.Крымский]; АН УССР, Ин-т философии. - Киев: Наукова думка, 1990. 318 с.
91. Ядов В.А Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности: Учеб для студентов вузов / В сотр. с В.В.Семеновой; Ин-т социологии РАН. М.: Добросвет, 2000. 595 с.
92. Ядов В.А. Осторожно: опрос общественного мнения. Три несложных правила социологии // Известия. 1991. 23 февраля.
93. Яковенко Ю.И. Проблема артефакта в социологии (историко-теоретический анализ): Дис. д-ра социологических наук: 22.00.01 / НАН Украины: Институт социологии. К., 1996. 446 с.
94. Якуба Е. Социологический анализ общественного мнения // Современное общество. 1993. - № 1. С.131-138.
95. Allport F.H. Toward a Science of Public Opinion // Public Opinion Quarterly. 1937. Vol.1. - № 1. Р.7-23.
96. Blumer H. The Mass, the Public, and Public Opinion and Communication // Reader in Public Opinion and Communication / Eds. B.Berelson, Morris, Janowitz. - N.Y. 1966. №9. P.43-50.
97. Blumer H. What is Wrong with Social Theory? // American Sociological Review. 1954. - № 19. Р.34-39.
98. Burrel S., Morgan G. Sociological Paradigms and Organizational Analysis. - L.: Heinemann, 1979. 245 р.
99. Cooley Ch. Social organization. A study of the larger mind // Two major works. Ylencoe, 1965. P.34.
100. Crespi I. Public Opinion, Polls and Democracy. Baulder, CO: Westview, 1988. 268 р.
101. Davison W.P. Public Opinion // International Encyclopedia of the Social Sciences. T.13. N.Y. 1968. P.131.
102. Dilthey W. Descriptive psychology and historical understanding. The Hagne? - Netherlands: Nihoff, 1977. 370 р.
103. Ellwein Th. Politische Verhaltenslehre. Unverand. Aufl. Stuttgart; Koln; Mainz; Kohlhammer, 1972. 27 s.
104. Ibid, - Р.252.
105. Kwiatkowski P. Sociologia a badania opinii publicznej // ASK. 1996. № 2. S.59-62.
106. Lazarsfeld P.T. Badania opinii publicznej a nauki polityczne // Kultura i spoleczenstwo. 1986. - № 3. S.46-50.
107. Manheim J.B. Urbanization and Differential Press Coverage of the Congressional Campaign. // Journal Quarterly”. 1974. - vol.51. - P.54-61.
108. Marody M. Response-style” za i przeciw // Studia Sociologiczne. 1974. № 1. S.34-36.
109. Mikulowski Pomorski I. Srodci Macovego comunikowania a problem wiezi spoleczney. Kracow, 1976. 324 s.
110. Miszalska A. O apatii politycznej polakiw // Kultura i spoleczenstwo. 1996. № 2.- S.65-68.
111. Mikulowski Pomorski. I., Necki Z. Komunikowanie skuteczne? - Krakow, 1983. S.70-75.
112. Nowak S. Bojecie postavy w teoriach i stosowanych badaniach Spolecznych // Teorie postaw. Warszawa, 1973. S.23.
113. Ossowski S.Z. Zagadnien psychologii spoleczny // Dziela. Warsawa: Czytelnik, 1967. Т.3. S.89.
114. Sanchez M.E., Morchio I. 1992.
115. Smith T. Nonattitudes: A review and evaluation // Surveying Phenomena. Vol.2. - P.40.
116. Sociologia a badania opinii publicznej // Przeglad sociologiczny. T.45. Warszawa: Ossolineum. 1996. S.87.
117. Sulek A. Jak dziala filtr Niewiem?” // Kultura I spoleczenstwo. 1993. - № 4. S.32.
118. Sulek A. Orzetelnosci I nierzetelnosci badan sondazowych w Polsce. Proba analizy empiryczney // Kultura I spoleczenstwo. 1989. №1. S.31.
119. Sulek A. Sociologia a badania opinii publicznej // Przeglad socjologiczny. 1996. T.45. S.44-53.
120. Sulek A. Sondaz Polski. Warszawa, Inst. Zachodni, 2001. 424 s.
121. Swida-Ziemba H. Mentalnosc postkomunistyczna // Kultura I spoleczenstwo. 1994. № 1. S.35-42.
122. Szepanski J. Elementarne pojecia sociologii. Warszawa, 1970. 357 s.
123. The Method of Sociology. N.Y. 1934. 375 p.
124. Toennies F. The Power and Value of Public Opinion // Toennies F. On Sociology, Pure Appled and Empirical. Chicago, 1971. P.264-275.
125. Trangot M.W., Price V. Exit Polls in the 1989 Virginia Gubernatorial Race: What did they go wrong // Public Opinion Quarterly. 1992. Vol.59. Р.69.
126. Wilson T.P. Normative and