СОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА : СОЦИАЛЬНЫЙ МЕХАНИЗМ РЕГУЛИРОВАНИЯ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА



  • Название:
  • СОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
  • Альтернативное название:
  • СОЦИАЛЬНЫЙ МЕХАНИЗМ РЕГУЛИРОВАНИЯ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА
  • Кол-во страниц:
  • 214
  • ВУЗ:
  • КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • Год защиты:
  • 2012
  • Краткое описание:
  • КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ



    На правах рукопису


    ОГАРЕНКО ТАЇСІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА


    УДК 316.334.4




    СОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ
    ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА



    22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології



    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    доктора соціологічних наук





    Наукові консультанти:
    Скідін Олег Леонідович,
    доктор соціологічних наук, професор;
    Лобанова Алла Степанівна,
    доктор соціологічних наук, професор






    Запоріжжя – 2012






    ЗМІСТ


    ВСТУП 5
    РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
    СОЦІОЛОГІЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
    СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 23
    1.1. Теоретико-методологічні засади дослідження
    правової системи сучасного суспільства
    як об’єкта соціології права 23
    1.2. Правова система та її соціальна структура:
    уточнення категорій 46
    1.3. Соціальні функції правової системи
    та їх суспільна значущість 62
    1.4. Правова система України новітньої доби (1991–2012 рр.): соціодіагностика реформування й сучасного стану 80
    Висновки до розділу 1 96
    РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 101
    2.1. Поняття соціального механізму функціонування
    та розвитку правової системи 101
    2.2. Системотвірні засади соціального механізму
    правової системи 109
    2.3. Стан та проблеми соціального механізму
    правової системи України 119
    Висновки до розділу 2 130
    РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ 134
    3.1. Характеристика та регулятивна роль суб’єктів
    соціально-правових відносин 134
    3.2. Соціально-правові відносини: сутність і роль
    у соціальному механізмі правової системи 147
    3.3. Статусно-рольовий аспект соціального механізму
    та його регулятивний вплив на правову систему 156
    Висновки до розділу 3 170
    РОЗДІЛ 4. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
    В СОЦІАЛЬНОМУ МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ 175
    4.1. Інституційний механізм регуляції
    соціально-правових відносин 175
    4.2. Ціннісно-нормативна регуляція
    соціально-правових відносин 184
    4.3. Правовий захист громадян як основа трансформації
    соціально-правових відносин українського суспільства 197
    Висновки до розділу 4 217
    РОЗДІЛ 5. РЕГУЛЯТИВНА РОЛЬ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ
    ЯК СКЛАДОВОЇ СОЦІАЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ
    ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ 220
    5.1. Стан та проблеми правової культури в сучасній Україні 220
    5.2. Регулятивне призначення правосвідомості
    як світоглядного особистісного механізму регулювання
    соціально-правових відносин 246
    5.3. Особливості презентації правової культури
    та правосвідомості в поведінці суб’єктів
    соціально-правових відносин 263
    Висновки до розділу 5 280
    РОЗДІЛ 6. СОЦІАЛЬНІ РЕГУЛЯТОРИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
    ЯК ЧИННИКИ ЇЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 285
    6.1. Стабільність соціально-правових відносин
    як чинник сталого розвитку суспільства 285
    6.2. Соціальні регулятори правої системи та стратегія
    їх удосконалення в українському суспільстві 300
    6.3. Технологічні аспекти стратегії забезпечення стабільного функціонування соціального механізму правової системи 313
    Висновки до розділу 6 324
    ВИСНОВКИ 330
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 346
    ДОДАТКИ 375





    ВСТУП


    Актуальність теми. Проблема розбудови соціальної і правової держави, яка б забезпечила сприятливі умови для реалізації її громадянами своїх життєвих потреб, можливостей і здібностей та захистила їх права, є однією з найважливіших у сучасних умовах. Нині вона особливо загострюється, оскільки людство стоїть перед викликами нестабільності та невизначеності. Суперечності, які породжуються протистоянням між новаторськими і консервативними ідеями, між демократією і авторитаризмом, між багатством і бідністю, між законом і беззаконністю, значно ускладнюють суспільні відносини й гальмують розвиток демократії.
    Не є винятком і Україна. Роки її незалежності позначилися суперечливими за своїми наслідками процесами та подіями в правовій сфері. Національна свідомість прокинулась, однак для правосвідомості характерні суттєві деформації; кількість ухвалених законів постійно збільшується, однак не зменшується кількість правопорушень і злочинів; система правозастосовчих органів реформується, однак захист прав людини не відповідає загальноєвропейським вимогам; постійно декларуються гасла “чесного правосуддя”, однак корупція в судовій системі залишається деструктивним явищем тощо. Тобто правова системи країни, метою якої є забезпечення сприятливих умов для виконання всіма членами суспільства своїх громадянських обов’язків, не завдаючи шкоди іншим людям, формально функціонує в українському суспільстві, але не виконує належним чином своїх основних функцій. Більше того, її функціонування визначається не стільки правовими стандартами, скільки волею певних соціальних акторів: державних діячів, політиків, чиновників, політично-олігархічних груп, які, маючи владні функції, можуть коригувати її структуру, цінності, норми відповідно до своїх особистісних, групових або кланових інтересів. Це свідчить про те, що деформованим і недостатньо розвинутим є соціальний механізм правової системи в українському суспільстві, що заважає їй виконувати своє суспільне призначення.
    Тому актуальним і своєчасним є дослідження соціального механізму правової системи, з’ясування його структури, системотвірних засад, ціннісно-нормативного базису й особливостей регуляторного впливу на правову систему з метою стабілізації та сталого розвитку українського суспільства.
    Практично всі суспільствознавці прагнуть віднайти та запропонувати людству своє бачення упорядкування суспільного життя, побудови таких зразків соціальних відносин, які б сприяли розумінню, узгодженості, зниженню напруги й конфліктності між людьми. По суті справи, практично всі програми державного та політичного будівництва, соціального й економічного розвитку також мають на меті, перш за все, досягнення таких соціальних механізмів, які б сприяли регуляції відносин у всіх сферах суспільного життя.
    Соціально-правова тематика широко висвітлена в працях класиків соціології: О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса, Г. Тарда, М. Вебера, П. Сорокіна. Історична традиція обґрунтування правових засад суспільного життя, інституціоналізації правових відносин та їх ролі в суспільному житті була продовжена Є. Ерліхом, Р. Паундом, Н. Луманом, Ю. Хабермасом, Ж. Карбоньє, П. Бурдьє, К. Кульчаром, І. Сабо; засновниками скандинавської школи: В. Гольдшмідтом, В. Лундстедтом, Х. Клетте, С. Пассом; американськими вченими: Т. Парсонсом, Д. Блеком, М. Дефлемом, Д. Каттоном, Л. Фрідманом, У. Джонсоном; російськими та українськими правознавцями й соціологами: Л. Петражицьким, Ж. Гурвічем, М. Тимашевим, Б. Кістяківським, М. Кареєвим, пізніше С. Алексєєвим, Г. Варданянцем, В. Горшеніним, К. Жолєм, П. Зиковим, В. Кудрявцевим, В. Казимирчуком, С. Максимовим, В. Нерсесянцем, С. Сердюком, Ю. Тихомировим, І. Рущенком, В. Сирих, Л. Явичем, А. Яковлєвим та ін.
    Проблеми та особливості функціонування правових систем, їх структура, функції розглянуті в працях таких учених, як: Р. Давид, Ж. Карбоньє, Л. Фрідман, С. Алексєєв, М. Байтін, А. Васильєв, Г. Варданянц, А. Заєць, О. Зайчук, В. Казимирчук, В. Кудрявцев, Л. Князькова, С. Максимов, А. Малько, М. Матузов, М. Мірошніченко, О. Сердюк, В. Синюков, Ф. Решетнікова, Л. Луць, А. Колодій, Н. Онищенко, І. Тодоров та ін. Сутність соціальних систем, питання стратифікації суспільства, його соціально-рольова специфіка, соціальні інститути викладені в працях Т. Парсонса, П. Сорокіна, П. Штомпки, Є. Бабосова, Є. Головахи, В. Городяненка, С. Макєєва, В. Протасова, Н. Паніної, Є. Суїменка, Ю. Сурміна та ін.
    Досвід вивчення сутності правової держави накопичено в наукових працях Платона, Аристотеля, Цицерона, пізніше: Ж. Бодена, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, І. Канта, Г. Гегеля, Дж. Мілля, В. Гессена, Б. Кістяківського, М. Коркунова, М. Рейснера, Г. Шершеневича та інших, а особливості її становлення в європейських країнах та в Україні розкриті Н. Бойком, Й. Васьковичем, В. Воловиком, С. Головатим, Р. Гринюком, Х. Грошиком, С. Кульчицьким, С. Максимовим, А. Пєньонжеком, С. Світленком, Г. Седлєром, В. Селівановим, О. Скрипнюком, В. Степаненком, В. Тертишником, Ю. Шемшученком, М. Шульгою.
    Правознавчі підходи до сутності механізму правового регулювання сформульовані в працях російських учених: С. Алексєєва, В. Ісакова, Б. Ємельянова, В. Казимирчука, А. Малько, С. Правкіна та українських: О. Бандурки, М. Козюбри, О. Петришина, П. Рабіновича, В. Селіванова, А. Сіленка, О. Скрипнюка, В. Тація, Ю. Шемшученка та інших, а зміст і сутність соціальних механізмів регулювання суспільних відносин досліджували Е. Афонін, Л. Амджадін, Є. Головаха, І. Кононов, А. Лобанова, Н. Осипова, Н. Паніна, В. Погоріла, Є. Подольська, І. Рущенко, Ю. Романенко, Є. Суїменко, Ю. Сурмін, А. Яковенко.
    Природу суспільних відносин правового порядку й соціальних відносин розглядали в своїх працях Ж. Карбоньє, Л. Фрідман, В. Сирих, С. Алексєєв, Г. Варданянц, В. Копєйчиков, Н. Матузов, Дж. Хоманс, Я. Щепаньський, В. Тарасенко, І. Сабо, О. Сердюк та ін.
    Ціннісно-нормативні аспекти правових відносин у сучасних умовах з’ясовувалися в працях В. Бачиніна, В. Іванова, А. Івіна, С. Катаєва, О. Кравця, О. Петришина, А. Ручки, М. Саппи, О. Сердюка, Л. Столовича, Б. Таманаги, О. Якуби та ін.
    Правова культура, правосвідомість і правова освіта є предметом досліджень О. Богачової, Г. Гавриленка, О. Ганзенка, А. Грищенка, О. Зайчука, О. Землянської, М. Козюбри, С. Кравченка, В. Копєйчикова, В. Котюха, І. Осики, М. Подберезького, Є. Подольської, І. Сабо, В. Сальнікова, А. Семитка, Т. Синюкової, О. Скакун, С. Рабіновича, І. Рущенка, І. Тімуша, Ю. Шемшученка.
    Проблему стабільності як соціального феномену проаналізовано в наукових працях Т. Парсонса, П. Сорокіна, К. Дойтча, Д. Сінгера, Ф. Фукуями, Е. Гідденса, Н. Лумана, Н. Смелзера, О. Донцова, О. Перелигіної, О. Руденко та ін.
    Стратегії розробки соціальних технологій функціонування соціальних процесів та явищ подано в працях А. Дятченка, В. Подшивалкіної, О. Скідіна, І. Гавриленка.
    Разом з тим, незважаючи на широкий науковий дискурс стосовно різних аспектів функціонування правової системи, недостатньо обґрунтованим у вітчизняній соціології права залишається її соціальний механізм, який і визначає особливості її впливу на поведінку та діяльність усіх соціальних суб’єктів.
    Тому існує важлива наукова проблема, яка потребує дослідження, а саме невизначеність щодо концептуальної моделі соціального механізму регулювання правової системи в сучасному українському суспільстві, а також його соціальної технологізації з метою стабілізації та сталого розвитку суспільних відносин.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідної теми Класичного приватного університету “Соціальні дисфункції в сучасному українському суспільстві” (номер державної реєстрації 0110U003967). Роль автора полягала в підготовці підрозділу “Емпіричні дослідження стану правової системи в сучасній Україні” (довідка Класичного приватного університету № 2399 від 21.11.2011 р.).
    Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є концептуалізація соціального механізму регулювання правової системи в українському суспільстві й визначення технологічних аспектів стратегії забезпечення його стабільного функціонування.
    Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:
    – визначити основні методологічні підходи до аналізу правової системи суспільства, удосконалити розуміння її сутності та з’ясувати соціальні функції правової системи в сучасному суспільстві;
    – уточнити зміст поняття “соціальна структура правової системи” та визначити її мету й характерні риси в сучасних умовах;
    – здійснити соціодіагностику реформування й виявити сучасний стан правової системи України новітньої доби (1991–2012 рр.);
    – концептуалізувати соціальний механізм правової системи, виявити його системотвірні засади та визначити роль у регулюванні суспільних відносин у сучасній Україні;
    – охарактеризувати основні складові соціального механізму правової системи в Україні та виявити їх регулятивну роль;
    – розкрити статусно-рольовий аспект соціального механізму та його регулятивний вплив на правову систему;
    – з’ясувати інституційні та ціннісно-нормативні засади регуляції соціально-правових відносин у соціальному механізмі правової системи;
    – дослідити стан правового захисту громадян як основи трансформації соціально-правових відносин в українському суспільстві;
    – виявити регулятивну роль правової культури як складової соціального механізму правової системи та визначити її емпіричні індикатори;
    – з’ясувати призначення правосвідомості як світоглядного особистісного механізму регулювання соціально-правових відносин;
    – виявити особливості презентації правової культури та правосвідомості в діяльності суб’єктів соціально-правових відносин;
    – визначити роль соціально-правових відносин у стабілізації та сталому розвитку суспільства;
    – виявити соціальні регулятори та визначити технологічні аспекти стратегії забезпечення стабільного функціонування соціального механізму правової системи в українському суспільстві.
    Об’єкт дослідження – правова система українського суспільства.
    Предмет дослідження – соціальний механізм регулювання правової системи в українському суспільстві.
    Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань використано мультипарадигмальну методологію. У ході дослідження використано загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція, типологізація, систематизація й узагальнення – для розуміння сутності правової системи та соціального механізму регулювання соціально-правових відносин; абстрагування й моделювання – для розробки соціальної технології регулювання суспільних відносин; логічно-історичний та порівняльний – для пояснення становлення й розвитку соціологічних поглядів на право і його роль у суспільстві; системний і структурно-функціональний аналіз – для розуміння соціальної структури правової системи; ціннісно-раціональний – для пояснення ролі права у функціонуванні суспільних відносин. На основі історико-детерміністського підходу виявлено системотвірні засади соціально-правових відносин. Пізнавальні можливості системного, аксіологічного та діяльнісного підходів використано для характеристики суб’єктів соціально-правових відносин.
    Крім того, використано спеціальні методи: аналіз документів, анкетне опитування, вторинний аналіз результатів соціологічних досліджень та статистичної інформації, спостереження – для збирання соціологічної інформації стосовно оцінних суджень населення про стан правової культури, правосвідомості, ставлення до правових органів тощо; методи математичної статистики (групування, систематизація, класифікація, типологізація, кореляційний аналіз) – для аналізу та інтерпретації даних, отриманих у ході емпіричних досліджень.
    Емпіричну базу дисертації становлять результати соціологічних досліджень, заснованих на анкетному опитуванні. Опитування населення проведено в Львівській, Харківській, Запорізькій, Одеській та Чернівецькій областях (вибірка n = 1109 респондентів, багатощаблева, стратифікована, типова, випадкова з квотним відбором респондентів на останньому етапі; теоретична похибка вибірки з урахуванням дизайн-ефекту з імовірністю 0,95 не перевищує 5%; термін проведення: жовтень – грудень 2011 р.). Опитування старшокласників проведено в м. Запоріжжі (вибірка n = 800 респондентів, одноступенева, гніздова, пропорційна за статтю і віком; термін проведення: жовтень 2010 р.). Для вторинного аналізу даних використано результати Соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України 1992–2010 рр.; Міністерства внутрішніх справ України за 2009–2011 рр.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає у вирішенні важливого наукового завдання – концептуалізації соціального механізму регулювання правової системи українського суспільства й визначенні технологічних аспектів стратегії забезпечення його стабільного функціонування. Найважливіші результати, що характеризують наукову новизну, полягають у такому:
    вперше:
    – здійснено соціодіагностику реформування правової системи в Україні в новітню добу (1991–2012 рр.), яка засвідчила, що особливостями цього процесу є таке: відставання наукових розробок щодо стратегії реформування від реалій; повільність і непослідовність конституційних змін; складність та суперечливість законотворчої діяльності; підпорядкованість суспільства політичній волі окремих політичних акторів чи кланово-олігархічних груп; недостатній рівень правосвідомості й правової культури суб’єктів соціально-правових відносин; недостатній рівень компетентності працівників правоохоронних органів, – що призвело до соціально-правової дезадаптованості та дезорієнтації індивідів і великих соціальних груп, підвищення соціальної напруженості в суспільстві, збільшення кількості правопорушень і зниження довіри до владних структур;
    – концептуалізовано соціальний механізм правової системи, зокрема з’ясовано, що він являє собою сукупність соціальних (правових і позаправових) дій, учинків, соціально-правових відносин, які властиві соціальним суб’єктам, завдяки яким формування, функціонування, відтворення та розвиток правової системи суспільства відбуваються на засадах права, соціальних норм і цінностей та інституційних і організаційних чинників; визначено, що його метою є утримання, регулювання та відтворення соціальної структури правової системи; доведено, що структурно він складається із соціальних суб’єктів, соціальних (правових і позаправових) зв’язків і взаємодій, соціально-правових відносин, способів та засобів правових дій, системи соціальних норм і цінностей, зокрема визнання верховенства права, організаційних та інституціональних чинників, соціального середовища для реалізації норм права тощо;
    – обґрунтовано наукове положення про те, що системотвірними засадами соціального механізму правової системи є практично-перетворювальна діяльність людей, які об’єднуються для досягнення спільних інтересів у процесі виробництва матеріальних благ і надання послуг, а згодом прагнуть в умовах конкурентного середовища шляхом лобіювання своїх індивідуальних або групових інтересів у законотворчих інституціях законодавчо унормувати шляхи досягнення свого особистого успіху або благополуччя певних спільнот чи суспільства; а чинниками його формування є: суб’єкти суспільно-виробничої діяльності; потреби людей у самовідтворенні шляхом суспільно-виробничої діяльності (індивідуальної, групової або суспільної); суспільно-виробничі відносини, зокрема соціально-економічні й соціально-політичні, що складаються між суб’єктами суспільно-виробничої діяльності в процесі обміну працею, результатами праці та перерозподілу національного багатства; соціації й індивідуації як форми виробничої, політичної та соціальної діяльності людей; узгоджені й санкціоновані більшістю членів суспільно-виробничих відносин правові правила та норми;
    – доведено, що базовою динамічною складовою соціального механізму правової системи є соціально-правові відносини, які являють собою ціннісно-унормовану та функціональну сукупність взаємозв’язків між різними соціальними суб’єктами (окремими індивідами, групами, спільнотами, установами, державами тощо) соціально-статусної структури суспільства з приводу ставлення до права й закону і які є основним способом вияву, трансформації та реалізації соціальності, що формується між ними в процесі правової поведінки й правової діяльності; а також з’ясовано, що їх основними закономірностями є такі: детермінантою їх виникнення можна вважати практично-перетворювальну діяльність соціальних суб’єктів; вони мають конкретно-історичний характер і відтворюються з приводу правового врегулювання відносин власності, соціальних статусів тощо; для різних соціальних суб’єктів вони можуть набувати різного соціального значення: від інституціоналізованого до неприйнятного “ворожого”; завдяки праву вони певною мірою обмежують дії та поведінку соціальних суб’єктів, долаючи дисбаланс між індивідуальними й суспільними інтересами; вони складають і підтримують статусно-рольову структуру соціального механізму правової системи, забезпечуючи її відносну сталість, стабільність та якісне відтворення;
    – введено в науковий обіг соціології права поняття: соціально-правовий статус – таке співвідносне становище суб’єкта (індивіда, групи, спільноти тощо) у соціальному механізмі правової системи суспільства, яке визначається його соціальним становищем (рівнем освіти, посадою, престижем, авторитетом тощо), громадянством, сукупністю відповідних прав, гарантій і обов’язків, соціально-правовою роллю в соціально-правових відносинах, що складаються в правовому просторі певної соціальної сфери його життєдіяльності відповідно до пануючих правових цінностей і норм; соціально-правова роль – модель соціально-правової поведінки соціальних суб’єктів, які мають у соціальному механізмі правової системи певні соціально-правові статуси, дотримуються соціальних і правових норм, яка визначається існуючими правовими очікуваннями інших громадян щодо визнання верховенства права;
    – визначено механізм регуляції соціально-правових відносин, які, по-перше, формуючись у результаті спільної практично-перетворювальної діяльності людей, становлять фундамент формальної структури будь-якого соціального інституту в суспільстві та підтримують систему санкцій стосовно виконання його соціальними суб’єктами своїх функцій; по-друге, існуючи та відтворюючись виключно на основі консенсусно визначеної й унормованої системи правил, норм і цінностей, тобто переважно на праві, є основою соціального механізму правової системи, справляючи регулятивний вплив на суспільні відносини;
    – презентовано соціологічне пояснення ціннісно-нормативного базису соціально-правових відносин, який засновується на соціальному досвіді, соціальних і правових знаннях, визнанні верховенства права та сформованих у суспільстві на їх основі соціальних, зокрема правових, нормах, а також з’ясовано, що ціннісно-нормативна база соціально-правових відносин в українському суспільстві характеризується домінуванням цінностей над нормами, знеціненням норм права, що призводить до слабкості ціннісно-нормативної основи держави;
    – визначено, що соціальна ефективність правового захисту населення визначається характером і спрямованістю соціально-правових відносин, які складаються між їх суб’єктами: якщо соціальні суб’єкти нехтують нормами права, то соціально-правові відносини руйнуються, набуваючи характеру “чисто соціальних” і мають позаправовий характер. За таких умов деформується й соціальний механізм правової системи, а в суспільстві певний час панує влада конкретних осіб, кланів, соціальних груп тощо і правовий захист населення практично відсутній; якщо ж соціально-правові відносини реалізуються в правовому полі, то зміцнюється їх ціннісно-нормативний базис, і в такому суспільстві має місце верховенство права і правовий захист набуває дієвих та ефективних форм;
    – визначено емпіричні індикатори рівня правової культури соціальних суб’єктів: оцінне судження про діяльність правових інститутів; задоволеність станом правосуддя; задоволеність правовим захистом з боку державних органів та органів місцевого самоврядування; уявлення про дiєздатність правоохоронної системи в державі; оцінка ступеня актуальності вирішення проблеми правового захисту працюючого населення в нашій країні; оцінка ступеня актуальності вирішення проблеми забезпечення чесного правосуддя в Україні; очікування стосовно дотримання законів усіма громадянами, незалежно від посади; відчуття небезпеки життя або життя їх близьких з боку інших людей у їх професійний діяльності; наявність протестних настроїв щодо незадоволення діяльністю органів судової влади; оцінка рівня правової культури і правової свідомості, на основі аналізу яких доведено, що, по-перше, суб’єкти соціально-правових відносин у сучасній Україні характеризуються недостатнім рівнем розвитку правової свідомості та правової культури, не усвідомлюють себе повною мірою активними правовими суб’єктами, можуть протестувати, але повільно формують навички легітимного технологічного впливу на правову ситуацію та взаємодію з органами державної влади й органами місцевого самоврядування з метою реалізації та захисту своїх прав; по-друге, правова культура суспільства характеризується низьким статусом держави та її інститутів, дефіцитом правових знань, особливо конкретних норм, невмінням використовувати норми права, що призводить до частих проявів неправомірної поведінки й діяльності;
    – доведено, що процесуальний вплив соціального механізму правової системи на стабілізацію соціально-правових відносин у суспільстві ґрунтується на таких принципах, як: конвенційність (узгодження) соціальних інтересів суб’єктів соціально-правових відносин; солідаризація суб’єктів соціально-правових відносин навколо ідеї домінування в суспільстві соціальних і правових норм та стандартів співжиття, які втілюються в законодавчій системі, що формується на основі Конституції держави як Основного закону спільної життєдіяльності; професіоналізація соціальних суб’єктів, що сприяє підтриманню усталеності статусно-рольової структури правової системи для забезпечення виконання нею своїх основних соціальних функцій; саморегуляція соціального механізму правової системи, що створює умови для соціальних змін у суспільстві за рахунок удосконалення внутрішніх та впливу зовнішніх чинників з метою покращення життя його членів; нормотворчість у галузі права, тобто правотворчість держави як провідного суб’єкта соціально-правових відносин;
    – концептуалізовано регулятивний вплив соціального механізму на правову систему та стабілізацію і сталий розвиток українського суспільства шляхом обґрунтування наукового положення про те, що на основі тріади: соціальних норм, соціальних інтересів та соціальних експектацій соціальних суб’єктів – формується їх правосвідомість і правова культура, які зумовлюють їх соціальну поведінку та діяльність (правомірну чи неправомірну), що уможливлює функціонування соціально-правових відносин, від яких залежить стан і характер правової системи;
    – визначено технологічні аспекти стратегії забезпечення стабільного функціонування соціального механізму правової системи, зокрема: виявлено суперечності між соціальними інтересами, соціальними експектаціями та станом тих соціально-правових відносин, що функціонують у сучасному українському суспільстві, і причини їх виникнення; з’ясовано, що основною метою процесу технологізації є запровадження таких напрямів соціальної та правової політики держави, які сприятимуть стабільному сталому розвитку українського суспільства, і що Україна є відкритою до демократичних перетворень; визначено основні функції стабілізації соціального механізму правової системи (соціально-діагностичну, соціально-прогнозну, цілепокладання, організаційно-управлінську), основні модальні характеристики технологічного процесу, просторово-часовий склад і порядок технологічних процедур; розроблено алгоритм організаційного процесу стабілізації соціального механізму правової системи;
    удосконалено:
    – наукове пояснення сутності правової системи (на основі мультипарадигмальної методології) як відносно самостійного цілісного, поліструктурного, упорядкованого утворення соціальних суб’єктів (осіб, об’єднань, організацій, суспільства), їх соціально-правових статусів та інститутів, соціально-правових відносин і процесів, власне права (норм і принципів), яке зумовлюється джерелами права, специфічними особливостями правосвідомості нації як результату історично-суспільної діяльності, культурного розвитку, функціонує завдяки ціннісно-нормативній, законодавчій системі, юридичній практиці й забезпечує регулятивно-організаційний та стабілізаційний вплив на суспільні відносини й соціальну поведінку людей. Відмінність від попередніх трактувань правової системи полягає в тому, що враховуються, крім організаційного, інституційного та нормативно-правового, ще й соціальний та детермінаційний компоненти;
    – положення про призначення правової системи, яке реалізується через виконання нею таких соціальних функцій: 1) адаптаційної, що полягає в пристосуванні членів суспільства до співжиття в правовому просторі (створення рівних умов для пристосування всіх без винятку соціальних суб’єктів до соціально-правових відносин на всіх ієрархічних рівнях соціально-правової структури в усіх сферах суспільного життя на основі розуміння та визнання ними права); 2) інструментальної, або прагматичної, яка полягає в тому, що отримання індивідами соціально-правового статусу дає їм можливість, перш за все, стати громадянами певної держави й досягати своїх особистісних та групових цілей на основі узгодження власних інтересів з інтересами інших громадян; 3) експресивної, яка полягає в доланні соціально-психологічного напруження, що виникає між суб’єктами соціально-правових відносин у процесах захисту їх законних прав, скоєння правопорушень або злочинів і притягнення підозрюваних до юридичної відповідальності на основі законів; 4) інтеграційної, завдяки якій усі правозастосовчі органи об’єднуються з усіма членами суспільства в єдиний механізм захисту конституційних прав і гарантій людей та покарання законним способом тих, хто їх порушує; 5) соціально-нормативного контролю, яка полягає в тому, що її соціальні суб’єкти на основі правових інститутів та особистісних ціннісних систем здійснюють контроль за створенням і підтримкою правового простору для всіх громадян;
    – соціологічне розуміння соціальної структури правової системи як ієрархічно впорядкованої конфігурації соціально-правових статусів соціальних суб’єктів та відповідних соціально-правових ролей, соціально-правових відносин, системи права, соціальних норм і цінностей, а також доведено, що її основною метою є забезпечення організаційних засад для виконання правовою системою своїх соціальних функцій, захисту прав людей у суспільстві, а характерними рисами є організованість, стратифікаційність функціональність і відносна сталість;
    – соціологічне тлумачення правової культури: у широкому значенні це соціальне явище, що характеризується сформованими й узгодженими соціально-правовими відносинами, які ґрунтуються на суспільно визнаній системі права, функціонують та розвиваються завдяки культурним надбанням і цінностям суспільства, зокрема нормотворчим традиціям та цінностям, а також визначаються сформованістю правової свідомості всіх соціальних суб’єктів і підтримкою ними основ громадянського та державного життя; у вузькому її можна визначити як систему правових уявлень і поглядів, знань та очікувань, навичок і поведінкових практик, правових цінностей та соціальних норм, оцінних суджень соціальних суб’єктів щодо стану правової реальності, завдяки яким вони соціалізуються і, вступаючи в мережу соціально-правових відносин, виявляють громадянсько-правову активність, здійснюють правомірну поведінку, що забезпечується нормативно-правовим узгодженням особистісних (або групових) та суспільних інтересів;
    – наукове пояснення правосвідомості як світоглядного особистісного механізму регулювання соціально-правових відносин, який функціонує завдяки усвідомленню соціальним суб’єктом (людиною, соціальною групою чи суспільством) потреби в домінуванні права в суспільних відносинах, виявляється завдяки діяльнісній правомірній поведінці та проходить такі етапи свого формування: 1) спонукання людини через її життєві потреби усвідомлено поставитися до об’єктивних і суб’єктивних умов свого соціального існування, зокрема його нормативного забезпечення, оскільки вона народжується, соціалізується, розвивається й реалізує себе в суспільстві; 2) поява в людини емоційної, підвищеної уваги до певної сфери життєдіяльності, в якій би вона хотіла реалізувати свої здібності й можливості; 3) усвідомлення особистістю соціальних інтересів і соціальних експектацій інших людей стосовно суспільно визнаних і законодавчо встановлених соціальних норм (і моральних, і правових), завдяки яким існують соціально-правові відносини в суспільстві; 4) формування правосвідомості особистості, тобто свідомий вибір (або відбір) нею тих соціальних норм (нормативних та законодавчих цінностей), яких вона, попри навіть неприйняття, готова дотримуватися для того, щоб досягти бажаного соціально-правового статусу та виконувати особистісно-суспільну роль у соціально-правових відносинах; 5) свідоме прагнення особистості сформувати й виявити свої погляди, судження, ставлення до соціальних норм у конкретній правомірній (або в неправомірній) поведінці та діяльності, впливаючи на поведінку інших, відтворюючи або реконструюючи існуючі соціально-правові відносини;
    дістали подальшого розвитку:
    – наукова думка про неефективність правової системи в сучасній Україні, оскільки вона не виконує в повному обсязі своїх соціальних функцій; має недостатньо розвинуті соціальні механізми, які не сприяють подоланню соціальної напруги між суб’єктами соціально-правових відносин; конституційні зміни та ухвалені закони не знижують конфліктності між представниками правоохоронних органів та громадянами, організаціями, установами тощо; правові принципи не завжди є дієвим інструментом сприяння ефективній діяльності соціальних суб’єктів, які посідають різні соціально-правові статуси в соціальній структурі правової системи; недостатньо реалізуються її інтегративні можливості стосовно формування в суспільстві таких соціально-правових відносин, які б сприяли розбудові дійсно демократичного суспільства;
    – соціологічне пояснення низької ефективності регулятивної ролі соціального механізму правової системи в сучасній Україні, оскільки він має суттєві деформації, зокрема: недостатній рівень виконання всіма соціальними суб’єктами своїх правових функцій; досить поширений позаправовий характер соціальних зв’язків і взаємодій; недостатньо сформовану систему правових цінностей і норм; недостатній рівень виконання державою своєї основної регулятивно-правової функції в суспільстві; досить поширений корупційний характер соціально-правових відносин; низький рівень соціально-нормативного контролю в суспільстві;
    – пояснення характеристик суб’єктів соціального механізму правової системи (особистостей, громадян, соціальних груп, об’єднань громадян, держави, суспільства), які, посідаючи певні соціально-правові статуси й виконуючи відповідні їм соціально-правові ролі, формують і регулюють соціально-правові відносини, підтримують (або не підтримують) статусно-рольову структуру правової системи відповідно до індивідуальних, групових чи суспільних інтересів.
    Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській соціології права концептуалізовано соціальний механізм регулювання правової системи й визначено технологічні аспекти його регулятивного впливу на стабілізацію та сталий розвиток українського суспільства. Важливість запропонованих теоретичних положень, висновків і новизни розкриває нові перспективі для розвитку соціологічних і правових знань, формування правової свідомості та правової культури громадян України. Практичне значення полягає в тому, що основні положення дисертації можуть слугувати основою для реформування правової системи, удосконалення діяльності правозастосовчих органів, інших державницьких інституцій при вдосконаленні управління суспільством та створенні належних умов для захисту прав і свобод громадян.
    Результати дослідження стали основою для розробки навчальних програм таких дисциплін, як: “Соціологія права”, “Соціологія девіацій”, які викладаються в Класичному приватному університеті й Енергодарському інституті державного та муніципального управління ім. Р.Г. Хеноха “Класичного приватного університету” (довідка Класичного приватного університету № 2412 від 23.11.2011 р., довідка ЕІДМУ “КПУ” ім. Р.Г. Хеноха № 19/
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ


    Двадцять перше століття поставило перед людством нові проблеми і нові виклики. Здавалося б, люди, розробивши й запровадивши новітні інформаційні технології, опанувавши космічний простір, здатні домовитися та узгодити свої відносити для того, щоб убезпечити таке крихке людське життя від його руйнації. Однак, навпаки, чим більше люди знають і можуть, тим більше невизначеностей та ризиків виникає в міжнародних і внутрішньосуспільних відносинах, які складаються в реальному житті.
    Тому постійно актуальною є і залишиться в майбутньому проблема пошуку шляхів стабілізації суспільних та соціальних відносин. Практично всі соціологи, правознавці, політологи прагнуть віднайти та запропонувати людству своє бачення упорядкування суспільного життя, побудови таких зразків відносин, які б сприяли розумінню, узгодженості, зниженню напруги й конфліктності між людьми. По суті справи, практично всі програми державного та політичного будівництва, соціального й економічного розвитку також мають на меті, перш за все, досягнення стабільності в суспільстві.
    Двадцять років українське суспільство, здобувши свою незалежність, потерпає від суспільної нестабільності, політичних суперечностей, відсутності стратегічного шляху національного розвитку. Це виявляється больовими точками в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, освітній, науковій, військовій тощо. Соціологи постійно констатують у значної частини населення не тільки наявність стану тривоги та невпевненості в завтрашньому дні, а й недовіру до владних органів, зокрема до держави та Президента як гаранта конституційного захисту громадян. Упродовж багатьох років певна частина населення не може знайти належної підтримки своїх законних прав у правоохоронних та правозахисних органів. Зміна провладних еліт не вирішує в повному обсязі проблеми суспільної невпевненості та нестабільності.
    Наші дослідження соціального механізму регулювання правової системи українського суспільства дають підстави відшукати шляхи стабілізації українського суспільства в ієрархії соціальних інтересів, у правосвідомості та правовій культурі соціальних суб’єктів, у стані соціальних норм, що домінують у суспільстві та в різних соціальних групах, спільнотах, у соціальних очікуваннях членів суспільства стосовно формування дієздатної системи їх правового захисту. Особливо це стосується українського суспільства, тому що воно, на відміну від європейського співтовариства, яке вже декілька століть удосконалює свою правову демократію, тільки-но починає створювати свою правову систему, існування якої бере свій відлік лише з 1996 р., який позначився прийняттям Основного закону – Конституції України.
    На основі теоретичних узагальнень та емпіричних даних у дисертації вирішено важливу наукову проблему – концептуалізовано соціальний механізм регулювання правової системи в українському суспільстві та визначено технологічні аспекти стратегії забезпечення його стабільного функціонування, що сприятиме сталому розвитку суспільства.
    Головними науковими і практичними результатами дослідження є таке.
    1. На основі ретроспективи наукових поглядів на місце та роль правової системи в суспільстві з’ясовано, що по-перше, її проблематика посідає чільне місце в працях практично всіх класиків соціології та багатьох сучасних зарубіжних і вітчизняних правознавців та соціологів; по-друге, існує чимало методологічних підходів до її розуміння (позитивістський (О. Конт, Е. Дюркгейм), інституційний (Г. Спенсер), марксистський (К. Маркс, Ф. Енгельс), структурно-функціональний (Т. Парсонс), психологічний (Г. Тард), психологічно-правовий (Л. Петражицький), ціннісно-психологічний (Ж. Гурвіч), раціонально-діяльнісний (М. Вебер), діяльнісний (М. Тімашев), системно-функціональний (Ю. Хабермас), системний, компетентнісний (П. Бурдьє), соціологічний, який протиставляє себе домінуючим парадигмам: біхевіоризму, марксизму, структурно-функціональному аналізу (О. Сердюк) тощо); по-третє, соціологи, які активно розвивають соціологію права, акцентують увагу більше на поясненні сутності права як соціального інституту або його суспільно визнаної цінності, на розумінні сутності правової системи, ніж на її структурі, стані в сучасних умовах та соціальних регуляторах; по-четверте, методологічними засадами дослідження правової системи, її структури та її соціальних регуляторів доцільно вважати мультипарадигмальну методологію, зокрема системний, інституційний, структурно-функціональний, ціннісно-нормативний, раціонально-діяльнісний, юридичний та інші підходи, яка дає змогу вивчати багатовимірність функціонування правової системи та її складових у суспільному житті.
    У контексті соціологічної теорії уточнено розуміння сутності правової системи як відносно самостійного цілісного, поліструктурного, упорядкованого утворення соціальних суб’єктів (осіб, об’єднань, організацій, суспільства), їх соціально-правових статусів та інститутів, соціально-правових відносин і процесів, власне права (норм та принципів), що ґрунтується на джерелах права; зумовлюється специфічними особливостями правосвідомості нації як результату історично-суспільної діяльності, культурного розвитку; функціонує завдяки ціннісно-нормативній, законодавчій системі і юридичній практиці й забезпечує регулятивно-організаційний та стабілізаційний вплив на суспільні відносини й соціальну поведінку людей. Відмінність від попередніх трактувань сутності правової системи полягає в тому, що в ньому враховано декілька компонентів: соціальний (суб’єктами правової системи є особистості, об’єднання людей, які здійснюють соціальну поведінку, вступаючи в соціально-правові відносини); організаційний (суб’єкти правової системи мають певні соціально-правові статуси (ієрархію позицій), що визначає характер соціально-правових відносин, які складаються між ними); детермінаційний (причинно-наслідкові зв’язки виникнення та функціонування правової системи: історично-суспільна діяльність, джерело права та правопорядок); інституційний (існуюча в суспільстві система права, правові інститути); нормативно-правовий (наявність мети, загальновизнаних цінностей та соціальних норм, принципів і форм правової діяльності й соціальної поведінки). А це означає, що правова система як поліструктурне утворення має декілька структур, а саме: соціальну, організаційну, інституційну та нормативно-правову.
    Обґрунтовано, що основними функціями правової системи є: адаптаційна, яка полягає в тому, що всі члени суспільства намагаються пристосуватися до співжиття в правовому просторі на основі створення рівних умов для всіх без винятку громадян, до соціально-правових відносин на всіх ієрархічних рівнях соціальної структури в усіх сферах суспільного життя; інструментальна, або прагматична, яка полягає в тому, що отримання індивідами соціально-правового статусу дає їм можливість, перш за все, стати громадянами певної держави, а здійснення соціальної поведінки, яка засновується на праві як історично сформованій соціокультурній реальності (суспільно визнаних нормах і цінностях), сприяє досягненню ними своїх особистісних та групових цілей на основі узгодження своїх інтересів з інтересами інших громадян; експресивна, яка сприяє доланню соціально-психологічної напруги, що виникає між суб’єктами соціально-правових відносин у процесах захисту їх законних прав, порушення правових принципів співжиття, скоєння правопорушеннь або злочинів і притягнення підозрюваних до юридичної відповідальності за допомогою правових підходів; інтеграційна, завдяки якій усі правоохоронні, правозахисні, правотворчі та правозастосовчі органи об’єднуються з усіма членами суспільства в єдиний механізм захисту конституційних прав і гарантій людей та покарання законним способом тих, хто їх порушує; соціально-нормативного контролю, яка полягає в тому, що соціальні суб’єкти на основі домінуючих у суспільстві моральних та правових принципів здійснюють контроль за створенням, регулюванням та стабілізацією правового простору в ньому й одночасно слідкують за його порушеннями, притягуючи до відповідальності правопорушників і залучаючи до процесу підтримки правопорядку в суспільстві різні соціальні групи, організації тощо.
    2. Визначено, що соціальна структура правової системи являє собою ієрархічно впорядковану конфігурацію соціально-правових статусів соціальних суб’єктів та відповідних їм соціально-правових ролей, соціально-правових відносин, системи права, соціальних норм і цінностей. Це означає, що її організація є впорядкованою і багатофункціональною, диференціюється як у горизонтальний, так і у вертикальний площині. У горизонтальній площині в суспільстві складається мережа соціально-правових відносин між соціальними суб’єктами за соціально-територіальною та соціально-професійною ознаками. Вертикальна стратифікація правової системи може здійснюватися за такими ознаками, як: посада, влада, престиж, доступ до правової інформації тощо.
    Доведено, що основною метою соціальної структури є забезпечення організаційних засад для виконання правовою системою своїх соціальних функцій, захисту прав людей у суспільстві, а також з’ясовано, що вона має: організаційний (всі без винятку правові суб’єкти (держава, установи, інститути, організації, громадяни) посідають у правовій системи чітко визначене місце (статус) відповідно до тих функцій, які вони виконують); стратифікаційний (виявляється ієрархією соціальних статусів правових суб’єктів відповідно до обсягів правничих повноважень; ролі в реалізації інституціональних норм права; рівня правової свідомості та правової культури; досвіду юридичної практики; ступеня дотримання вимог права тощо); функціональний (кожний елемент (суб’єкт) соціальної структури правової системи виконує певні функції, які визначаються системою права і нормативними актами); нормативний характер (визначається сукупністю нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками при виникненні та функціонуванні соціально-правових відносин); важливою характерною її рисою є відносна сталість, що визначається політичним режимом держави та формою влади.
    3. Здійснено соціодіагностику реформування правової системи в Україні в новітню добу (1991–2012 рр.), яка засвідчила, що особливостями цього процесу є: відставання наукових розробок щодо стратегії реформування від реалій; повільність і непослідовність конституційних змін; складність і суперечливість законотворчої діяльності; підпорядкованість суспільства політичній волі окремих політичних акторів чи кланово-олігархічних груп; недостатній рівень правосвідомості та правової культури суб’єктів соціально-правових відносин; недостатній рівень компетентності працівників правоохоронних органів, що призвело до соціально-правової дезадаптованості та дезорієнтації великі соціальні групи людей, підвищило соціальну напруженість у суспільстві, збільшило правопорушення й знизило довіру до владних структур.
    Аргументовано наукову думку про недостатню ефективність правової системи в сучасній Україні, оскільки вона не виконує в повному обсязі своїх соціальних функцій; має недостатньо розвинуті соціальні механізми; конституційні зміни та ухвалені закони не сприяють подоланню соціальної напруги між суб’єктами соціально-правових відносин, навпаки, повсякчасно фіксується конфліктність між представниками правоохоронних органів та громадянами, організаціями, установами тощо; правові принципи не завжди є дієвим інструментом сприяння ефективної діяльності соціальних суб’єктів, які посідають різні соціально-правові статуси в соціальній структурі правової системи; не повною мірою реалізуються її інтегративні можливості стосовно формування в суспільстві таких соціально-правових відносин, які б сприяли розбудові дійсно демократичного суспільства.
    4. Концептуалізовано соціальний механізм правової системи, який розглядається як сукупність соціальних (правових і позаправових) дій, учинків, соціально-правових відносин, що властиві соціальним суб’єктам, завдяки яким відбувається формування, функціонування, відтворення та розвиток правової системи суспільства на засадах права, соціальних норм і цінностей, інституційних і організаційних чинників; доведено, що структурно він складається із соціальних суб’єктів, соціальних (правових та позаправових) зв’язків і взаємодій, соціально-правових відносин, способів та засобів правових дій, системи соціальних норм і цінностей, зокрема верховенства права, організаційних та інституціональних чинників, соціального середовища для реалізації норм права тощо; аргументовано, що в стабільному суспільстві мета соціального механізму правової системи збігається з метою її соціальної структури, тобто забезпечення організаційних засад для виконання правовою системою своїх соціальних функцій, захисту прав людей у суспільстві, а в нестабільному суспільстві він цілеспрямовано впливає на систему соціальних та правових способів і методів на упорядкування та вдосконалення соціально-правових відносин і реалізацію правовою системою своїх соціальних функцій.
    Обґрунтовано наукове положення про те, що системотвірними засадами соціального механізму правової системи є практично-перетворювальна діяльність людей, що об’єднуються для досягнення спільних інтересів у процесі виробництва матеріальних благ і надання послуг, а згодом прагнуть в умовах конкурентного середовища шляхом лобіювання своїх індивідуальних або групових інтересів у законотворчих інституціях законодавчо унормувати шляхи досягнення свого особистого успіху або благополуччя певних спільнот чи суспільства; а чинниками його формуваня є: суб’єкти суспільно-виробничої (зокрема економічної) діяльності; потреби людей у самовідтворенні шляхом суспільно-виробничої діяльності (індивідуальної, групової або суспільної); суспільно-виробничі відносини, зокрема соціально-економічні й соціально-політичні, що складаються між суб’єктами суспільно-виробничої діяльності в процесі обміну працею, результатами праці та перерозподілу національного багатства; соціації й індивідуації як форм виробничої, політичної та соціальної діяльності людей; узгоджені та санкціоновані більшістю членів суспільно-виробничих відносин правові правила та норми.
    5. У роботі доведено, що основну регулятивну роль у соціальному механізмі правової системи виконують суб’єкти (особистості, громадяни, соціальні групи, держава, суспільство) соціально-правових відносин, які, посідаючи певні соціально-правові статуси й виконуючи відповідні їм соціально-правові ролі, забезпечують функціонування статусно-рольової структури правової системи. Найбільш впливовими соціальними суб’єктами є громадяни, об’єднання громадян і держава.
    У зв’язку із цим уточнено пояснення громадянина як людини, що проживає на території певної держави, підпорядковується її законам і нормам, має формально зафіксований соціально-правовий статус, що визначає його права і обов’язки, є суб’єктом суспільних, зокрема соціально-правових, відносин та усвідомлює свою роль у збереженні й примноженні суспільних надбань. Його характерними рисами є: належність до певної держави, а точніше проживання на території певного населеного пункту (села, району, міста тощо) країни; визнання законів та норм (правових, моральних), що властиві або домінують у соціальній спільноті населеного пункту або соціумі країни, та підпорядкування їм у процесі своєї життєдіяльності; наявність формально зафіксованого соціально-правового статусу, а точніше визначення соціально-демографічних, соціально-професійних, соціально-етнічних, політичних та інших даних у документах, які засвідчують особистість; наявність певних суспільних зв’язків і соціально-правових відносин у різних сферах реалізації соціально-особистісних ролей: родинній, економічній, політичній, культурній, спортивній тощо; усвідомлення значущості національних надбань (історичних, культурних, природних, моральних тощо) та участь у їх збереженні й примноженні.
    Виокремлено критерії, за якими формуються об’єднання громадян, які активно втручаються в процеси регулювання правової системи: сфера діяльності; роль в управлінні державою; спільність інтересів (місце в правовій систем, масштаби впливу).
    Акцентовано увагу на правотворчій унікальності держави, яка полягає у тому, що всі правові закони з’явилися та з’являються як результат не просто особистісної уяви окремих політичних акторів чи правознавців, а як практичний досвід окремих соціальних груп, що об’єднувалися для реалізації групових і особистісних інтересів у процесі певного виду діяльності: політичної або економічної, культурної або освітньої, релігійної або військової тощо.
    На основі результатів соціологічних досліджень виявлено низьку ефективність регулятивної ролі соціального механізму правової системи в сучасній Україні, оскільки він має суттєві деформації, зокрема: недостатній рівень виконання всіма соціальними суб’єктами своїх правових функцій; досить поширений позаправовий характер соціальних зв’язків і взаємодій; недостатньо сформована система правових цінностей, яка ґрунтувалася б на належному рівні правосвідомості та правової культури; недостатній рівень виконання державою (як головним суб’єктом правової дії) своєї основної регулятивно-правової функції в суспільстві; досить поширений корупційний характер соціально-правових відносин; низький рівень соціально-нормативного контролю в суспільстві.
    6. Доведено, що базовою динамічною складовою соціального механізму правової системи є соціально-правові відносини, що являють собою ціннісно-унормовану та функціональну сукупність взаємозв’язків між різними соціальними суб’єктами (окремими індивідами, групами, спільнотами, установами, державами тощо) соціально-статусної структури суспільства з приводу ставлення до права й закону і які є основним способом вияву, трансформації та реалізації соціальності, яка формується між ними в процесі правової поведінки й правової діяльності, а також з’ясовано, що їх основними закономірностями є такі: детермінантою їх виникнення можна вважати практично-перетворювальну діяльність соціальних суб’єктів; вони мають конкретно-історичний характер і відтворюються з приводу правового врегулювання відносин власності, соціальних статусів тощо; для різних соціальних суб’єктів вони можуть набувати різного соціального значення: від інституціоналізованого до неприйнятного “ворожого”; завдяки праву вони певною мірою обмежують дії та поведінку соціальних суб’єктів, долаючи дисбаланс між індивідуальними та суспільними інтересами; вони складають і підтримують статусно-рольову структуру соціального механізму правової системи, забезпечуючи її відносну сталість, стабільність і якісне відтворення.
    7. Введено в науковий обіг соціології права поняття “соціально-правовий статус” (таке співвідносне становище суб’єкта (індивіда, групи, спільноти тощо) у соціальному механізмі правової системи суспільства, яке визначається його соціальним становищем (рівнем освіти, посадою, престижем, авторитетом тощо), громадянством, сукупністю відповідних прав, гарантій і обов’язків, соціально-правовою роллю в соціально-правових відносинах, що складаються в правовому просторі певної соціальної сфери його життєдіяльності відповідно до пануючих правових цінностей і норм) і “соціально-правова роль” (модель соціально-правової поведінки соціальних суб’єктів, що посідають у соціальному механізмі правової системи певні соціально-правові статуси, дотримуються соціальних і правових норм, яка визначається існуючими правовими очікуваннями інших громадян щодо визнання верховенства права).
    Пояснено механізм регуляції соціально-правових відносин, які, по-перше, формуючись у результаті спільної практично-перетворювальної діяльності людей, становлять фундамент формальної структури будь-якого соціального інституту в суспільстві та підтримують систему санкцій стосовно виконання його соціальними суб’єктами своїх функцій; по-друге, існуючи та відтворюючись виключно на основі консенсусно визначеної й унормованої системі правил, норм і цінностей, тобто переважно на праві, вони є базовою складовою соціального механізму правової системи, справляючи регулятивний вплив на суспільні відносини.
    Презентовано наукове пояснення ціннісно-нормативного базису соціально-правових відносин, який засновується на соціальному досвіді, соціальних і правових знаннях, визнанні верховенства права та сформованих у суспільстві на їх основі соціальних, зокрема правових, нормах, а також з’ясовано, що ціннісно-нормативна база соціально-правових відносин в українському суспільстві характеризується домінуванням цінностей над нормами, знеціненням норм права, що призводить до слабкості ціннісно-нормативної основи держави.
    8. Визначено, що соціальна ефективність правового захисту населення визначається характером і спрямованістю соціально-правових відносин, які складаються між їх суб’єктами: якщо соціальні суб’єкти нехтують нормами права, то соціально-правові відносини руйнуються, набуваючи характеру “чисто соціальних” і стаючи позаправовими. За таких умов деформується соціальний механізм правової системи, а в суспільстві певний час панує влада конкретних осіб, кланів, соціальних груп тощо і правовий захист населення практично відсутній; якщо ж соціально-правові відносини реалізуються в правовому полі, то зміцнюється їх ціннісно-нормативний базис, і в такому суспільстві панує верховенство права і правовий захист набуває дієвих та ефективних форм. З’ясовано, що правовий захист у сучасному українському суспільстві населення не відповідає законодавчим вимогам, оскільки правозастосовчі органи не повною мірою виконують свої правозахисні функції, судова система має суттєві деформації. Більшість населення (до 75%), практично всі зарубіжні експерти незадовільно оцінюють діяльність правозастосовчих органів, судової системи, що значно погіршує міжнародний імідж України.
    9. Удосконалено соціологічне тлумачення правової культури. У широкому значенні вона є соціальним явищем, що характеризується сформованими та узгодженими соціально-правовими відносинами, які ґрунтуються на суспільно визнаній системі права, функціонують і розвиваються завдяки культурним надбанням та цінностям суспільства, зокрема нормотворчим традиціям і цінностям, а також визначаються сформованістю правової свідомості всіх соціальних суб’єктів та підтриманням ними основ громадянського та державного життя; а у вузькому її можна визначити як систему правових уявлень і поглядів, знань та очікувань, навичок і поведінкових практик, правових цінностей та соціальних норм, оцінних суджень соціальних суб’єктів щодо стану правової реальності, завдяки яким вони соціалізуються і, вступаючи в мережу соціально-правових відносин, виявляють громадянсько-правову активність, здійснюють правомірну поведінку, яка забезпечується нормативно-правовим узгодженням особистісних (або групових) та суспільних інтересів.
    Визначено емпіричні індикатори рівня правової культури соціальних суб’єктів (оцінне судження про діяльність правових інститутів; задоволеність станом правосуддя; задоволеність правовим захистом з боку державних органів та органів місцевого самоврядування; уявлення про дiєздатність правоохоронної системи в державі; оцінка ступеня актуальностi вирiшення проблеми правового захисту працюючого населення в нашій країні; оцінка ступеня актуальностi вирiшення проблеми забезпечення чесного правосуддя в Україні; очікування стосовно дотримання законів усіма громадянами, незалежно від посади; відчуття небезпеки життя або життя їх близьких з боку iнших людей у їх професiйнiй дiяльностi; наявність протестних настроїв щодо незадоволення діяльністю органів судової влади; оцінка рівня правової культури і правової свідомості), на підставі яких з’ясовано реальний стан правової культури населення України, що засвідчує її недостатній рівень. З’ясовано, що регулятивна роль правової культури реалізується завдяки стану правової свідомості соціальних суб’єктів та спрямованості (правовій або позаправовій) їх соціальної поведінки в правовому просторі суспільства.
    10. Пояснено призначення правосвідомості як світоглядного особистісного механізму регулювання соціально-правових відносин, який функціонує завдяки усвідомленню соціальними суб’єктами потреби в домінуванні права в суспільних відносинах, виявляється завдяки діяльнісній правомірній поведінці. З’ясовано, що процес формування правосвідомості має такі етапи свого формування: спонукання людини через її життєві потреби усвідомлено поставитися до об’єктивних і суб’єктивних умов свого соціального існування, зокрема його нормативного забезпечення, оскільки вона народжується, соціалізується, розвивається й реалізує себе в суспільстві; появи в людини емоційної, підвищеної уваги до певної сфери життєдіяльності, в якій би вона хотіла реалізувати свої здібності й можливості; усвідомлення особистістю соціальних інтересів і соціальних експектацій інших людей стосовно суспільно визнаних та законодавчо усталених соціальних норм (і моральних, і правових), завдяки яким існують соціально-правові відносини в суспільстві; формування правосвідомості особистості, тобто свідомий вибір (або відбір) нею тих соціальних норм (нормативних та законодавчих цінностей), яких вона, попри навіть неприйняття, готова дотримуватися для того, щоб досягти бажаного соціально-правового статусу й виконувати особистісно-суспільну роль у соціально-правових відносинах; свідоме прагнення особистості сформувати та виявити свої погляди, судження, ставлення до соціальних норм у конкретній правомірній (або в неправомірній) поведінці та діяльності, впливаючи на поведінку інших, відтворюючи або реконструюючи існуючі соціально-правові відносини.
    11. Досліджено особливості презентації правосвідомості і правової культури в соціальній поведінці соціальних суб’єктів і з’ясовано, що вони не усвідомлюють себе повною мірою правовими суб’єктами, можуть протестувати, але повільно формують навички легітимного технологічного впливу на правову ситуацію й взаємодію з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з метою реалізації й захисту своїх прав. Виявлено, що в населення починає поступово підвищуватися рівень правосвідомості, про що свідчать такі індикатори: формування протестного потенціалу проти незаконних дій владних органів (до 80% опитаних готові в різних формах висловлювати своє незадоволення діяльністю органів судової влади); активізація діяльності громадських рухів із захисту прав людини; збільшення кількості заяв від громадян України до Європейського суду з захисту прав людини; критичність та відкритість засобів масової інформації тощо. Разом з тим з’ясовано, що розвиток правосвідомості гальмується: низьким рівнем правових знань, прав та обов’язків соціальних суб’єктів (45,6% опитаних респондентів не можуть визнати себе знавцями своїх прав та обов’язків); нерівністю громадян стосовно своїх прав та свобод (тільки 7,0% респондентів погодилися з думкою про те, що в сучасній Україні всі громадяни мають рівні права і свободи); дискредитацією певних законів і на етапі їх прийняття, і в судах; наявністю корупції в правоохоронних органах; недостатнім рівнем діяльності правозахисних органів; непослідовною та незадовільною діяльністю владних структур тощо.
    12. На основі визначення характерних особливостей сучасного суспільства (складність структури як макросистеми; поліфункціональність; підпорядкованість індивідуацій соціаціям для досягнення суспільних інтересів; інституційність і наявність домінуючих суспільних цінностей, моральних та правових, які інтеріоризуються більшістю людей і становлять основу для формування суспільних відносин) обґрунтовано основні принципи, які забезпечують процесуальний вплив соціального механізму правової системи на стабілізацію соціально-правових відносин у суспільстві: конвенційність (узгодження) соціальних інтересів суб’єктів соціально-правових відносин; солідаризація суб’єктів соціально-правових відносин навколо ідеї домінування в суспільстві соціальних і правових норм і стандартів співжиття, які втілюються в законодавчій системі, що формується на основі Конституції держави як Основного закону спільної життєдіяльності; професіоналізації соціальних суб’єктів, що сприяє підтримці усталеності статусно-рольової структури правової системи для забезпечення виконання нею своїх основних соціальних функцій; саморегуляції соціального механізму правової системи, що створює умови для соціальних змін у суспільстві за рахунок удосконалення внутрішніх та впливу зовнішніх чинників з метою покращення життя його членів; нормотворчості в галузі права, тобто правотворчості держави як провідного суб’єкта соціально-правових відносин.
    З’ясовано, що основними соціальними регуляторами правової системи є соціальні норми, соціальні інтереси й соціальні експектації соціальних суб’єктів, завдяки яким формується їх правосвідомість і правова культура, що зумовлює їх соціальну поведінку та діяльність (правомірну чи неправомірну), функціонування соціально-правових відносин, від яких залежить стан і характер правової системи.
    Результати проведених досліджень засвідчили, що соціальні інтереси та експектації громадян Україні зорієнтовані на дотримання законів усіма громадянами, незалежно від посади (81,1% респондентів), покращення діяльності правових інститутів, оскільки середня оцінка їх діяльності становить 2,49 бали за п’ятибальною шкалою, забезпечення чесного правосуддя (80,4%), удосконалення правоохоронної діяльності (75,0%) та діяльності прокуратури.
    13. Аргументовано уявлення про технологічні аспекти стратегії забезпечення стабільного сталого розвитку соціального механізму правової системи, зокрема: виявлено суперечності між соціальними інтересами, соціальними експектаціями та станом тих соціально-правових відносин, що функціонують у сучасному українському суспільстві, та причини їх виникнення; з’ясовано, що основною метою процесу технологізації є запровадження напрямів соціальної та правової політики держави, що сприяли б стабільному сталому розвитку українського суспільства, і що Україна є відкритою для демократичних перетворень; визначено основні функції стабілізації соціального механізму правової системи (соціально-діагностичну, соціально-прогнозну, цілепокладання, організаційно-управлінську), основні модальні характеристики технологічного процесу стабілізації соціального механізму правової системи, просторово-часовий склад і порядок технологічних процедур стосовно стабілізації та сталого розвитку соціально-правових відносин; розроблено алгоритм організаційного процесу стабілізації та сталого розвитку соціального механізму правової системи.
    Звісно, запропоновані в дисертації концепція регулятивного впливу соціального механізму на правову систему та стратегія стабілізації його функціонування є лише одним з кроків на шляху пошуку ефективних шляхів стабілізації та сталого розвитку українського суспільства, одним із способів подолання тих суперечностей, які заважають правовому прогресу української держави.






    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


    1. Алексеев С. Механизм правового регулирования в социалистическом обществе / С. Алексеев. – М., 1966. – 187 с.
    2. Алексеев С.С. Общая теория права : учебник / C.C. Алексеев. –
    2-е изд., перераб. и доп. – М. : Проспект, 2011. – 568 с.
    3. Алексеев С.С. Общая теория права / С.С. Алексеев. – М. : Юридическая литература, 1982. – Т. 1. – 325 с.
    4. Алексеев С.С. Теория права. / С.С. Алексеев. – М. : БЕК, 2000. – 263 с.
    5. Амджадін Л. Трансформація судової системи в Україні через призму оцінок та очікувань громадян / Л. Амджадін // Українське суспільство 1992–2008. Соціологічний моніторинг / [за ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги]. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2008. – С. 368–381.
    6. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Р. Арон ; [общ. ред. и предисл. П.С. Гуревича]. – М. : Прогресс – Политика, 1992. – 608 с.
    7. Асмус В.Ф. Огюст Конт / В.Ф. Асмус // Вестник АН СССР. – 1957.
    8. Афонін Е. Ми йдемо до авторитарного режиму? / Е. Афонін // Віче. – 2007. – № 9–10. – С. 33.
    9. Бабенко К. Конституційні основи розвитку та регулювання соціальних відносин / К. Бабенко // Віче. – 2008. – № 2. – С. 3–6.
    10. Бандура О. Основні цінності права як система / О. Бандура // Право України. – 2008. – № 5. – С. 15–19.
    11. Бачинин В.А. Основы социологии права и преступности / В.А. Бачинин. – СПб. : Изд-во С.Петерб. ун-та, 2001. – 308 с.
    12. Беккер Г. Современная социологическая теория и ее преемственности и изменения : [пер. с англ.] / Г. Беккер, А. Босков. – М. : Иностранная литература, 1961.
    13. Бергер П.Л. Приглашение в социологию: Гуманистическая перспектива : [пер. с англ.] / П.Л. Бергер ; [под ред. Г.С. Батыгина]. – М. : Аспект Прогресс, 1996. – 166 с.
    14. Берман Г. Вера и закон: примирение права и религии / Г. Берман. – М. : Ad Maginem, 1999.
    15. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до проблем її формування / П. Богуцький // Право України. – 1996. – № 4. – С. 14–16.
    16. Бойко О. 1991 р.: стартові умови та потенційні можливості розгортання державотворчого процесу в Україні / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 6. – С. 34–48.
    17. Бойченко І. Суспільство / Філософський енциклопедичний словник : довідкове видання / І. Бойченко ; [гол. ред. В.І. Шинкарук]. – К. : Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – С. 620–621.
    18. Борова Ю.В. Проблеми реформування судової системи України [Електронний ресурс] / Ю.В. Борова. – Режим доступу: http://www.lex-
    line.com.ua.
    19. Бурдье П. Социология социального пространства / Пьер Бурдье ; пер. с фр., общ. ред. Н.А. Шматко. – СПб. : Алетейя ; М. : Ин-т эксперим. социологии, 2005. – 288 с.
    20. Буров І.В. Стабільність / І.В. Буров // Соціологія політики : енциклопедичний словник / [авт.-упоряд.: В.А. Полторак, О.В. Петров, А.В. Толстоухов]. – К. : Вид-во Європ. Ун-ту, 2009. – 442 с.
    21. Валлерстайн И. Анализ мировых систем: современное системное видение мирового сообщества / И. Валлерстайн // Социология на пороге XXI века: новые направления исследований. – М., 1998.
    22. Варданянц Г.К. Социологическая теория права : монография / Г.К. Варданянц. – М. : Академический Проект, 2007. – 439 с.
    23. Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні / Й. Васькович // Право України. – 2000. – № 1. – С. 32–34.
    24. Вебер М. Избранные произведения : [пер. с нем.] / М. Вебер ; [сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова ; предисл. П.П. Гайденко]. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с.
    25. Вебер М. Основные социологические понятия / Макс Вебер // Избранные произведения. – М. : Прогресс, 1980. – С. 602–643.
    26. Вебер М. Свобода і примус у правових спільнотах / М. Вебер // Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / [пер. з нім. Олександр Погорілий]. – К. : Основи, 1998. – С. 83–86.
    27. Воловик В. Основні фактори становлення ідеології державотворення / В. Воловик // Віче. – 2001. – № 12. – С. 22–31.
    28. Воронкова В.Г. Соціальні технології вдосконалення правової системи суспільства / В.Г. Воронкова // Соціальні технології : актуальні проблеми теорії та практики : міжвузівський зб. наук. пр. – К. ; О. ; Запоріжжя, 2009. – С. 20–29.
    29. Гавриленко Г. Правова держава і правова культура / Г. Гавриленко // Право України. – 1993. – № 1. – С. 28–30.
    30. Гавриленко І.М. Соціологія організацій : навчальний посібник / І.М. Гавриленко, В.І. Кузьменко, О.Л. Скідін. – Запоріжжя : ГУ “ЗІДМУ”, 2007. – 404 с.
    31. Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.01 / О.О. Ганзенко. – Запоріжжя, 2002. – 19 с.
    32. Гараджа В.И. Социология Эмиля Дюркгейма / В.И. Гараджа // История социологии (XIX – первая половина XX века) / [под ред. проф. В.И. Добренькова]. – М. : ИНФРА-М, 2004. – С. 79–115.
    33. Герасим’юк О. Жодна політична сила не виступила на боці України [Електронний ресурс] / О. Герасим’юк. – Режим доступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-482356.html.
    34. Головатий С. Тріада європейських цінностей – верховенство права, демократія, права людин – як основа українського конституційного ладу / С. Головатий // Право
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины