ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ В УКРАЇНІ

Краткое описание

Національна академія наук України
Інститут соціології

На правах рукопису

МАЖАК ІРИНА МИХАЙЛІВНА

УДК 316.334:61

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ В УКРАЇНІ

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

Науковий керівник
Іващенко Ольга Василівна
кандидат філософських наук

Київ – 2012

ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Сімейна медицина в контексті розвитку соціології медицини 14
1.1 Соціологія медицини в Україні: актуалізація вивчення сімейної медицини 14
1.2 Інституціональний та організаційний підходи до дослідження становлення сімейної медицини 31
1.3 Система статусів і ролей у сімейній медицині (за Т. Парсонсом і Е. Фрейдсоном) 43
Висновки до розділу 1 54
Розділ 2 Формування інституту сімейної медицини: складові функціональності 57
2.1 Організаційні форми сімейної медицини 57
2.2 Правові та морально-етичні засадничі норми сімейної медицини 71
2.3 Способи фінансування сімейної медицини в ринковій економіці 81
2.4 Формальні кваліфікації сімейного лікаря та сімейної медсестри 94
Висновки до розділу 2 102
Розділ 3 Сімейна медицина у фокусі емпіричного соціологічного виміру 106
3.1 Конкретні соціологічні дослідження з охорони здоров’я за останнє десятиліття в Україні та Польщі 106
3.2 Легітимація інституту сімейної медицини в Україні (загальнонаціональне опитування населення) 117
3.3 Структурні чинники дієвості сімейної медицини: пілотний проект у м. Комсомольськ Полтавської області (кейс-стаді дослідження) 123
3.4 Сімейні лікарі про сімейну медицину: відмінне і спільне інституту сімейної медицини в Україні та Польщі (за результатами експертних інтерв’ю сімейних лікарів України та Польщі) 141
Висновки до розділу 3 180
Висновки 183
Список використаних джерел 195
Додаток А Перелік оснащення амбулаторії сімейної медицини 216
Додаток Б Кваліфікаційна характеристика сімейного лікаря 221
Додаток В Розподіл компетенції між сімейним лікарем і лікарями спеціалістами 224
Додаток Г Обсяг компетенції польського сімейного лікаря 226
Додаток Д Обсяг завдань польського лікаря, медичної сестри та акушерки первинної медико-санітарної допомоги 228
Додаток Е Анкета пацієнтів сімейного лікаря/лікаря загальної практики 230
Додаток Ж Бланк експертного опитування сімейних лікарів 232
Додаток И Транскрипт експертного опитування сімейних лікарів 237

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах соціально-економічних і політичних криз в Україні відстежується постійне зниження медико-демографічних показників, загострення проблем екологічної безпеки, старіння й підвищеної смертності населення на тлі зростання соціально-економічної нерівності, в тому числі – нерівності щодо здоров’я, фіксуючись у негативних оцінках стану здоров’я населення та актуалізації суспільних потреб у медичних послугах та охороні здоров’я. Водночас спостерігається зростання невдоволеності з боку як населення, так і медиків функціонуванням самої системи. Система охорони здоров’я повинна працювати не на хворобу, а на здоров’я. У ХХІ ст. неможливо знизити захворюваність і смертність, подовжити тривалість життя населення завдяки лише біомедичним методам, адже сучасні цивілізаційні хвороби, такі як хвороби кровообігу, онкологічні захворювання, туберкульоз, ВІЛ/СНІД, депресія тощо, здебільшого залежать від соціокультурних чинників.
За часів незалежності вирізнилась гостра проблема незадовільного функціонування української системи охорони здоров’я, низької якості первинної медико-санітарної та спеціалізованої допомоги, неефективного використання ресурсів галузі. Постійні фінансові проблеми і неможливість виконання галуззю конституційно задекларованої безоплатної медичної допомоги віддзеркалюють суттєві недоліки в організації й управлінні системою охорони здоров’я, що структурно й адміністративно залишилася не реформованою з радянських часів.
За роки незалежності в Україні не проведено жодної комплексної реформи в системі охорони здоров’я. Існуюча система призвела до того, що 90 % усіх видатків на охорону здоров’я ідуть на зарплату медичним працівникам та на комунальні виплати для утримання закладів і лише 10% – власне на лікування пацієнтів [1].
Всесвітня організація охорони здоров’я визначила первинну медичну допомогу на засадах інституту сімейної медицини найважливішим елементом у структурі системи охорони здоров’я, який повинен задовільняти до 90 % медичних потреб населення. У вітчизняних закладах первинної ланки починають і закінчують лікування лише до 30% пацієнтів у містах і до 50% пацієнтів у сільській місцевості. Питома вага видатків на утримання закладів (підрозділів) охорони здоров’я, які надають ПМСД, становить менше 10% від загального обсягу видатків на охорону здоров’я, що, зважаючи на незадовільний рівень матеріально-технічного забезпечення зазначених структур, є вкрай недостатньо.
Сімейна медицина орієнтована на цілісний підхід до хворої людини і проблем здоров’я – підхід, який майже зовсім зник разом із розвитком численних спеціальностей у сучасній (двохсотлітній) медицині. Методологія сімейної медицини ґрунтується насамперед на визнанні провідної ролі сім’ї у підтримці та формуванні здоров’я і лікуванні хвороб усіх її членів, що зумовлено як біологічними, так і соціокультурними чинниками.
Загальний дефіцит кадрів у ПМСД становить 13 444 фізичні особи. Треба зважити на те, що лише на 76% укомплектовано штатні посади лікарів загальної практики – сімейних лікарів. Понад 6 тис. лікарів мають пенсійний вік, а плинність кадрів – понад 1 тис. щорічно. Жодна штатна посада не укомплектована основним працівником у понад 1 тис. закладів ПМСД. Тому 24% лікарів ПМСД міст і 32% – сіл мають понаднормативне навантаження (понад 2 тис.) [2].
Тому актуальним є дослідження процесу впровадження сімейної медицини на первинний рівень системи охорони здоров’я в Україні, який відбувається з початку 90-х років ХХ ст. Запровадження сімейної медицини повинно було привести до: зниження рівня госпіталізації, зменшення кількості відвідувань лікарів-спеціалістів, зменшення викликів швидкої медичної допомоги; зниження рівня передчасної смертності та інвалідності; посилення профілактичної спрямованості охорони здоров’я; підвищення якості, доступності медико-санітарної допомоги населенню; зміни ставлення й підвищення відповідальності за здоров’я кожного громадянина з боку влади, лікарів і самих громадян. Проте цього не відбулося, оскільки в Україні реформу провели формально, за винятком окремих осередків сімейної медицини, як правило, приватних сімейних лікарів-практиків (зокрема м. Комсомольська Полтавської обл.). Такі результати зумовлені цілою низкою причин політичного, економічного, правового, фінансового, організаційного і психологічного характеру, і для їх розуміння необхідно дослідити основні етапи становлення інституту сімейної медицини в Україні, складові функціональності, з яких формується цей інститут, його легітимацію та структурні чинники дієвості сімейної медицини.
Вибір для прикладу інституту сімейної медицини в Польщі не є випадковим, оскільки: Україна і Польща подібні за кількістю населення й економічним потенціалом держави; обидві країни до 1990 р. мали подібну медико-демографічну ситуацію; Україна й Польща дістали у спадок системи охорони здоров’я Семашка, тобто вихідний пункт для реформування був подібним (занадто централізована та спеціалізована система охорони здоров’я, нестабільне фінансування, існування корупції в медицині, низькоякісні послуги й дефіцит ресурсів у лікувальних закладах) [3]; нині в обох країнах лікування вважається безоплатним у державних закладах охорони здоров’я; успішний досвід реформування системи охорони здоров’я в Польщі, а особливо запровадження у первинній ланці сімейної медицини корисний і для України.
Комплексне дослідження інституту сімейної медицини з використанням як інституціонального та організаційного підходів, так і з позиції соціології медицини в Україні відсутнє. На сьогодні простежуються лише перші ознаки становлення цієї спеціальної галузі вітчизняної соціології (В.Пилипенко, Н.Захарук, Н.Сопнева, О.Філіппова, Т.Петрушина, В.Мягких, В.Чугунов, Е.Чугунова, Н.Денісова та ін.), здебільшого відображаючи узагальнення досвіду проведення в Україні емпіричних досліджень на замовлення міжнародних організацій, частіше в межах міжнародних проектів з певних проблем охорони здоров’я, зокрема ВІЛ/СНІДу, наркоманії, туберкульозу, тютюнопаління, алкоголізму, психічного здоров’я, соціально-медичних наслідків аварії на ЧАЕС, репродуктивного здоров’я тощо, у т.ч. здоров’я підлітків та молоді (Ю.Саєнко, О.Балакірєва, Т.Бондар, Д.Дмитрук, О.Кабачна, В.Ніколаєвський, Л.Сокурянська та ін.).
Вивчення стану сімейної медицини та аналіз результатів її запровадження в Україні в дисертаційному дослідженні здійснені на основі використання праць вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячених: соціальним інститутам (T.Parsons, J.Szczepański, В.Оссовський, М.Глотов, Є.Головаха, Н.Паніна, С.Макеєв, І.Юрченко), у т. ч. інститутам охорони здоров’я (А.Акопян); «організаційним полям» у сфері охорони здоров’я (R.Skott); соціології медицини (T.Parsons, E.Freidson, S.Nettleton, W.Cockerham, M.Sokołowska, J.Barański, W.Piątkowski, А.Анохин, А.Изуткин, В.Петленко, Г.Царегородцев, Ю.Лисицин, А.Сахно, А.Решетников та ін.), у т. ч. соціології тіла (W.Piątkowski, Т.Бурейчак та ін.); сімейній медицині, принципам її організації, моделям (W.Saultz, S.Czachowski, Я.Базилевич, В.Москаленко, Ю.Вороненко, Г.Лисенко, Н.Гойда, Л.Матюха, Є.Заремба, В.Пономаренко, О.Ціборовський, Г.Слабкий та ін.).
Наукова проблема полягає в тому, що за наявності відомостей про економічну та медико-соціальну ефективність інституту сімейної медицини на рівні надання первинної медико-санітарної допомоги населенню відсутні концептуальні знання про особливості становлення сімейної медицини як соціального інституту, складові функціональності та структурні чинники дієвості цього інституту.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота не пов’язана з темами організації, де вона виконувалась.
Мета і завдання дослідження. Мета – визначення особливостей становлення сімейної медицини як соціального інституту, складових функціональності та структурних чинників дієвості цього інституту, а також емпіричних характеристик інституціоналізації сімейної медицини в Україні.
Для досягнення мети потрібно розв’язати такі завдання:
─ провести аналіз соціологічних концепцій соціальних інститутів та інституціоналізації, описати основні етапи процесу інституціоналізації сімейної медицини;
─ проаналізувати складові функціональності інституту сімейної медицини;
─ визначити соціальну легітимність інституту сімейної медицини в Україні;
─ дослідити емпіричні особливості становлення сімейної медицини як соціального інституту в Україні; встановити відмінне і спільне інституту сімейної медицини в Україні та в Польщі;
─ емпірично визначити структурні чинники дієвості інституту сімейної медицини.
Об’єкт дослідження – первинна медико-санітарна допомога на засадах сімейної медицини.
Предмет дослідження – особливості становлення інституту сімейної медицини в Україні.
Методологічною основою роботи є міждисциплінарний підхід, що ґрунтується на медико-соціологічному аналізі, теорії загальної соціології, зокрема структурному функціоналізмі, інституціональному та організаційному підходах, теорії соціальних ролей, а також на положеннях соціології медицини.
Методи дослідження. Застосовано вторинний аналіз соціологічних даних (для емпіричного вивчення соціального тла запровадження сімейної медицини), аналіз документів (для вивчення правових, адміністративних складових функціональності інституту сімейної медицини); структуроване інтерв’ю (для визначення рівня поширення та легітимності сімейної медицини в Україні, 2009 р., n=2000); кейс-стаді дослідження (для виявлення чинників дієвості сімейної медицини), глибинні експертні інтерв’ю (для емпіричного виявлення структурних чинників дієвості інституту сімейної медицини, українські сімейні лікарі – 2009 р., n=29, польські сімейні лікарі – 2007 р., n=14).
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у комплексному дослідженні особливостей становлення інституту сімейної медицини в сучасній Україні, що досі не було об’єктом спеціального вивчення в соціології медицини. Наукові положення, що виносяться на захист:
─ вперше розроблена модель інституціоналізації сімейної медицини: виникнення потреби в сімейній медицині у пацієнта і держави; формування мети сімейної медицини – надання доступної, якісної, безоплатної для населення меддопомоги; створення інфраструктури – амбулаторії сімейної медицини; прийняття нормативно-правової бази сімейної медицини; розподіл соціальних норм сімейної медицини на морально-етичні та нормативно-правові; поява процедур взаємодії між сімейним лікарем і пацієнтом та його сім’єю, між сімейним лікарем й іншими фахівцями системи охорони здоров’я; легітимація соціального інституту сімейної медицини; формування професійної соціальної групи сімейних лікарів; зміна якості діяльності сімейного лікаря та зміна підходу до пацієнта; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил через економічне стимулювання сімейного лікаря; створення системи соціальних статусів і ролей, які охоплюють всіх без винятку учасників інституту сімейної медицини; схвалення інституту сімейної медицини більшістю учасників;
─ емпірично доведено, що легітимація інституту сімейної медицини в Україні не відбулася, (незважаючи на офіційну статистику МОЗ України), загалом мешканці України майже не відчули запровадження у країні сімейної медицини, оскільки лише кожний десятий респондент зазначив, що він або члени його сім’ї є пацієнтами сімейного лікаря/лікаря загальної практики;
─ уточнене знання про складові функціональності інституту сімейної медицини та вперше емпірично встановлені структурні чинники дієвості цього інституту: організаційні (найефективніша форма – приватна; дотримання суті, мети, принципів організації сімейної медицини; зміна підходу до пацієнта; незалежність сімейного лікаря у професійній діяльності; побудова соціального професійного середовища сімейних лікарів та підвищення їх соціального статусу); нормативно-правові (чіткий обсяг компетенції та відповідальності сімейного лікаря; нормативне визначення взаємовідносин з іншими фахівцями системи охорони здоров’я; перелік платних медичних послуг, які має право надавати сімейний лікар; зняття нормативних обмежень діяльності приватних сімейних лікарів); фінансово-економічні (залежність прибутку сімейного лікаря від обсягу та ефективності його роботи; матеріальне забезпечення амбулаторії сімейної медицини; гідна оплата праці сімейних лікарів нарівні з працівниками інших галузей народного господарства; створення конкуренції між сімейними лікарями за пацієнтів через оплату кожного прикріпленого пацієнта; комбінована оплата праці сімейного лікаря – за пацієнта, за надання спеціальних вузько-медичних послуг і часткове фондотримання через оплату сімейним лікарем послуг спеціалізованої допомоги); морально-етичні (дотримання медичної етики та деонтології у відносинах лікаря з пацієнтом);
─ ґрунтовно доведена доцільність використання кількісних та якісних методів дослідження для комплексного аналізу результатів впровадження сімейної медицини: стандартизованого інтерв’ю для визначення рівня легітимації інституту сімейної медицини, кейс-стаді дослідження успішних прикладів інституціоналізації сімейної медицини та глибинних експертних інтерв’ю з сімейними лікарями для емпіричного виявлення складових функціональності інституту сімейної медицини та його структурних чинників дієвості, аналізу документів для виявлення рівня формалізації (бюрократизації) та ефективності механізму впровадження сімейної медицини;
─ виявлені основні проблеми інституціоналізації сімейної медицини в Україні за допомогою порівняльного дослідження з Польщею, що полягають у різних механізмах впровадження інституту сімейної медицини, переважанні в Україні формалізованого підходу без необхідного аналізу соціальної ситуації, належного моніторингу проміжних результатів, апробації та застосування певних економічних засад договірних відносин для мотивації головного суб’єкта цього інституту – сімейного лікаря та, головно, у застосуванні неефективного директивного (адміністративно-командного) способу управління процесом впровадження сімейної медицини, зведеного до зміни вивісок на закладах ПМСД без їхньої належної реструктуризації.
Практичне значення одержаних результатів. Результати можуть бути використані у практичній діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для підвищення ефективності сімейної медицини, а також у навчальному процесі медичних університетів.
Особистий внесок здобувача. В опублікованих зі співаторами працях особисто здобувачу належать такі положення:
1. Мажак І., Хоронжий А. Сімейна медицина: становлення, розвиток, соціально-економічна ефективність // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. – Харків, 2001. – С. 310–314.
Досліджено принцип самостійності сімейних лікарів на правовій, договірній основі; вільного вибору сімейного лікаря; залежність заробітної плати сімейного лікаря від ефективності заходів ПМСД.
2. Пйонтковський В., Мажак І. Соціологія тіла як новий напрям соціології медицини // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 3. – С. 170–188. (Серія : соціологічна).
Здійснено огляд і аналіз основних зарубіжних досліджень соціології тіла як нового напряму соціології медицини.
3. Мажак І., Фуртак І. Пропозиції щодо удосконалення управління інноваційним процесом впровадження сімейної медицини // Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика : матеріали щорічної наук.-практ. конф. – Львів : ЛРІДУ УАДУ, 2003.-Ч.1. – С. 377–381.
Наведено аргументи ефективності сімейної медицини, її доцільності запровадження, насамперед, у сільській місцевості; обґрунтовано запровадження страхової медицини та багатоканальності фінансування ПМСД.
4. Пйонтковский В., Мажак І. Немедичне лікування у польському й українському суспільствах: етичні та правові аспекти // Матеріали І Всеукраїнської наук.-практ. конф. “Медичне право України: проблеми становлення та розвитку”. – Львів, 2007. – С. 227–233.
Подано аналіз правового врегулювання немедичного лікування, нормативного розрізнення народної і нетрадиційної медицини в Україні та Польщі.
5. Пйонтковский В., Мажак І. Соціологія здоров’я, хвороби, медицини і немедичного лікування в Польщі. Потреба інституалізації дисципліни в Україні // Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття. – Луцьк, 2007. – С. 198–202.
Запропоновано ідею про необхідність інституціоналізації соціології здоров’я, хвороби, медицини і немедичного лікування в Україні як дисципліни та спеціальності, особливо доцільного в період реформування галузі охорони здоров’я.
6. Пйонтковский В., Мажак І. Практичне застосування соціології медицини в Польщі та можливості використання досвіду Польщі в Україні // Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участі в інтеграційних процесах. – Луцьк, 2007. – Т. 2. – С. 91–98.
Проаналізовано можливості практичного використання доробку польської соціології медицини в Україні щодо промоції здоров’я, профілактики захворювань, соціотерапії; а також сучасну потребу її студіювання медиками і соціологами.
7. Пйонтковський В., Мажак І. Соціологія тіла – спроба характеристики нового напряму досліджень у рамках соціології медицини // Україна. Здоров’я нації. – 2009. – № 1–2 (9–10). – С. 78–83.
Проаналізовано зарубіжні дослідження соціології тіла як нового напряму соціології медицини.
Апробація результатів дисертації. Результати було представлено на науково-практичних конференціях: «Теорія і практика державотворення в Україні: історія і сучасність», «Ефективність державного управління (регіональний аспект)», «Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства», «Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика» (Львів–Брюховичі, 2000, 2001, 2002, 2003); на VIII Конгресі Світової федерації українських лікарських товариств (Львів–Трускавець, 2000); міжнародній науково-практичній конференції «Сучасна соціологічна думка та соціологічна освіта» (Харків, 2000, 2001); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми післядипломної освіти у класичному університеті України та актуальні питання сімейної медицини» (Ужгород, 2001); науково-практичній конференції «Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології» (Дніпропетровськ, 2001); науково-практичній міжнародній інтернет-конференції «Управління охороною здоров’я» (2003); міжнародній науково-практичній конференції «Реформування державного управління» (Київ, 2004); польсько-українській конференції «Wyzwania współpracy transgranicznej Polska-Ukraina» (Chełm, 2006); І Всеукраїнській науково-практичній конференції «Медичне право України: проблеми становлення та розвитку» (Львів, 2007); XII Загальнопольському соціологічному з’їзді «Co nas łączy, co nas dzieli?» (Zielona Góra, 2007); І Студентському науковому симпозіумі «Warszawskie Dni Nauki o Zdrowiu» (Warszawa, 2007); ІV і V міжнародних науково-практичних конференціях «Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участі в інтеграційних процесах», «Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття» (Луцьк, 2007); польській науково-практичній конференції «Kulturowe uwarunkowania zdrowia» (Warszawa, 2008); І Конгресі Соціологічної асоціації України «Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей» (Харків, 2009).
Публікації. Основні результати дисертації опубліковані у 4 наукових працях, 19 праць додатково відображають наукові результати роботи.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У результаті виконання наукового дослідження було досягнуто поставленої мети, яка полягала у визначенні особливостей становлення сімейної медицини як соціального інституту, складових функціональності та структурних чинників дієвості цього інституту, а також емпіричних характеристик інституціоналізації сімейної медицини в Україні.
В Україні і Польщі сімейну медицину почали запроваджувати на початку 90-х років ХХ ст., проте у Польщі сімейна медицина є однією з медичних спеціальностей, що найкраще розвиваються, і найчастіше сімейні лікарі працюють як приватні. В Україні, через неефективний директивний (адміністративно-командний) спосіб управління процесом впровадження сімейної медицини без застосування економічних методів, все звелося лише до формального реформування.
Проведене дослідження дає змогу виокремити такі етапи розвитку інституту сімейної медицини в Україні: проведення пілотних проектів із запровадження сімейної медицини; затвердження спеціалізації «сімейна медицина», запровадження навчання за нею; відкриття закладів сімейної медицини (переведення закладів ПМСД на засади сімейної медицини); заснування Української асоціації сімейної медицини; проведення науково-практичних з’їздів сімейних лікарів і прийняття стратегії розвитку сімейної медицини.
На основі аналізу соціологічних концепцій соціальних інститутів, інституціоналізації, соціальних ролей визначено, що інституціоналізація сімейної медицини як процес становлення соціального інституту включає в себе: виникнення потреби в сімейній медицині як у пацієнта (який хоче мати якісну та доступну медичну допомогу), так і у держави (яка прагне, а не лише декларує, максимально задовольнити населення в медичній допомозі з якнайменшими затратами); формування основної мети сімейної медицини – надання доступної, якісної, безоплатної для населення медичної допомоги; створення соціальної інфраструктури – амбулаторії (поліклініки) сімейної медицини (через реорганізацію закладів ПМСД); прийняття нормативно-правової бази сімейної медицини (закони, постанови КМУ, накази МОЗУ); розподіл соціальних норм сімейної медицини на морально-етичні та нормативно-правові; поява процедур взаємодії між сімейним лікарем і пацієнтом та його сім’єю, між сімейним лікарем й іншими фахівцями системи охорони здоров’я (немає чітко визначеної процедури стосовно того, що первинний огляд пацієнта проводить сімейний лікар; часто пацієнти одразу потрапляють на вторинний чи третинний рівень системи охорони здоров’я); легітимація соціального інституту сімейної медицини – схвалення населенням цього інституціонального порядку (не відбулося); формування професійної соціальної групи сімейних лікарів (незважаючи на створення Асоціації сімейних лікарів України, не сформувалася професійна соціальна група сімейних лікарів); зміна якості діяльності сімейного лікаря та зміна підходу до пацієнта (не відбулося); встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил через економічне стимулювання сімейного лікаря. Завершенням процесу інституціоналізації сімейної медицини є створення системи соціальних статусів і ролей, які охоплюють всіх без винятку членів інституту сімейної медицини і дістають схвалення більшості учасників цього соціального процесу (не всі лікарі ПМСД, яких перевели на засади сімейної медицини, схвалюють цю реформу та розуміють її суть).
Дослідження складових функціональності інституту сімейної медицини показало, що найбільш оптимальною формою організації сімейної медицини є приватна підприємницька діяльність. Головним принципом організації сімейної медицини є вільний вибір пацієнтами сімейних лікарів, що забезпечує конкуренцію між лікарями та підвищує якість надання медичної допомоги. Наступною особливістю є те, що співпраця сімейного лікаря з пацієнтом в інституті сімейної медицини повинна базуватися на якісно нових принципах: доступність, безперервність, орієнтація на сім’ю і громаду, профілактика, багатопрофільність. У результаті цього змінюється підхід до пацієнта: він перетворюється на партнера лікаря, бере участь у процесі лікування, несе відповідальність за результати і стан свого здоров’я, має право вибору, тобто якісно змінюються взаємини між об’єктом і суб’єктом взаємодії, змінюється спосіб досягнення мети і функціонування самого соціального інституту. Незалежно від джерела фінансування сімейної медицини (державний чи місцевий бюджет, страхові фонди тощо) в ринковій економіці є залежність прибутку сімейного лікаря від показників ефективності роботи. Особливістю інституціоналізації сімейної медицини в Україні є застосування неефективного, в ринкових умовах, адміністративно-командного способу управління, прийняття великого обсягу нормативно-правових документів без грунтовно розробленого механізму запровадження сімейної медицини на основі економічних методів, що привело до формального реформування. Крім того, український сімейний лікар не має незалежності у своїй професійній діяльності, бо є виконавцем численних бюрократичних відомчих приписів.
Показником сформованості соціального інституту сімейної медицини є його легітимація, формування ставлення населення до соціальних правил і організаційних структур сімейної медицини, що відображає погодження ним цього інституціонального порядку. Загальнонаціональне опитування показало, що легітимація інституту сімейної медицини в Україні не відбулася, загалом мешканці України не відчули запровадження у країні сімейної медицини (яке, за окремими винятками, відбувається формально), оскільки лише кожний десятий (10, 3 %) респондент зазначив, що він або члени його сім’ї є пацієнтами сімейного лікаря/лікаря загальної практики, незважаючи на офіційну статистику МОЗ України. Дослідження показало, що інститут сімейної медицини в Україні не дістав потрібного соціального схвалення.
Втім, незважаючи на те, що легітимації інституту сімейної медицини в суспільстві не відбулося, в Україні є приклади успішного запровадження сімейної медицини. У результаті проведеного кейс-стаді визначено структурні чинники дієвості інституту сімейної медицини в м. Комсомольську, де відбулась успішна інституціоналізація приватної сімейної медицини. Це економічні чинники дієвості: 1) надання сімейним лікарям статусу приватних підприємців; 2) фінансування сімейної медицини через виділення певної суми коштів на кожного мешканця дільниці, який обслуговується даним лікарем; 3) запровадження т. зв. часткового фондотримання – взаєморозрахунків за консультації вузьких спеціалістів, а також лікування у стаціонарі; 4) послуги, не передбачені в договорі, автоматично стають платними, також платним є консультування пацієнтів з-поза дільниці; 5) безоплатна медична допомога для мешканців дільниці. Мотиваційні чинники: 1) постійне підвищення кваліфікації сімейного лікаря для самостійного надання пацієнтам якомога більшого обсягу медичної допомоги, адже те, що залишається після всіх витрат, – його прибуток; 2) зацікавленість у здоров’ї мешканців дільниці та проведенні профілактики, запобігання хворобам – тоді більше коштів залишається на прибуток; 3) постійне підвищення якості медичних послуг, що надаються для приваблення пацієнтів, підвищення престижу амбулаторії та збільшення кількості потенційних пацієнтів; 4) безпосередня залежність прибутку від обсягу та якості наданих послуг, показників здоров’я жителів дільниці та раціонального використання матеріально-технічних ресурсів. Організаційні чинники: 1) сімейний лікар самостійно формує штатний розклад амбулаторії, сам набирає собі медпрацівників, визначає з ними умови договору; 2) сімейний лікар самостійно формує свій робочий графік; 3) сімейний лікар живе на дільниці – це зручно пацієнтам, які мають можливість звертатися по допомогу цілодобово; 4) малий радіус обслуговування також є надзвичайно вигідним для сімейного лікаря, який має можливість не витрачати час на «дорогу» до пацієнта; 5) участь громадськості в процесі оцінювання доступності та якості надання первинної медичної допомоги.
Глибинні інтерв’ю, проведені із сімейними лікарями Польщі й України, показали, що деякі аспекти процесу інституціоналізації сімейної медицини схожі в обох країнах, а деякі різняться між собою. Дослідження засвідчує, що в Польщі інститут сімейної медицини вже сформований і функціонує, в Україні ж цей процес набув формального характеру.
Відмінним від України є те, що заклади сімейної медицини в Польщі організовувалися різними способами у формі різноманітних недержавних спілок, відкритих спілок тощо, а також у вигляді приватної діяльності одного лікаря як фізичної особи чи групи сімейних лікарів. В Україні загалом лише формально замінили вивіски на амбулаторіях і поліклініках. Причини приходу в сімейну медицину лікарів Польщі різні, проте більшість медиків зазначає, що сімейна медицина дає самостійність, незалежність у роботі лікаря. Українські лікарі загалом стали сімейними лікарями з огляду на те, що на принципи сімейної медицини зобов’язували переходити цілі поліклініки; на жаль, в Україні бракує основного, що передбачає сімейна медицина, – зміни підходу до пацієнта. Проте, на думку респондентів, до сімейної медицини в Україні можна прирівняти сільську медицину, оскільки лікар там живе і працює, знає всіх своїх односельчан і вимушений надавати ту медичну допомогу, яка потрібна пацієнтам.
Спільним для обох країн є те, що в сімейну медицину після перекваліфікації прийшли головним чином терапевти й педіатри. В Україні, на відміну від Польщі, офіційно існує спеціальність «сімейний лікар з обслуговування дитячого населення», тобто звичайний педіатр, і «сімейний лікар з обслуговування дорослого населення», тобто звичайний дільничний терапевт; своєю чергою, це заперечує саму суть сімейної медицини. Також панує думка, що дітей повинен обслуговувати педіатр і на нинішньому етапі не можна руйнувати педіатричну службу. Сімейні лікарі обох країн звертають увагу на проблему з тим, що членів однієї сім’ї можуть обслуговувати різні лікарі, що суперечить основному принципу сімейної медицини.
Спільним також є те, що сімейні лікарі України та Польщі порівнюють фінансування і заробітні плати із зарплатами лікарів лікарень, інших галузей народного господарства держави та з іншими країнами світу і вважають їх недостатніми. Великою перепоною в діяльності сімейного лікаря респонденти вважають бюрократію, яка повсякчас зростає. Вони також стверджують про необхідність знань з психології та соціології у праці сімейного лікаря. Важливою рисою сімейної медицини є те, що лікар і пацієнт – це партнери, зацікавлені у співпраці на користь здоров’я пацієнта.
Очевидно, що головною причиною еміграції як польських, так і українських сімейних лікарів за кордон є матеріальний чинник, а польські респонденти звертають увагу й на більшу престижність професії лікаря за кордоном, тимчасом як польські ЗМІ створюють негативний образ лікаря.
Проблемою відносин між сімейним лікарем і лікарем-спеціалістом у Польщі є відсутність зворотної інформації і довгі черги до спеціалістів. В Україні мешканці міст можуть самостійно зі своєю амбулаторною карточкою звертатися до будь-якого спеціаліста, а в сільській місцевості виникають проблеми з консультаціями спеціалістів, оскільки не всі пацієнти мають фінансові можливості їздити до спеціалістів за кілька десятків кілометрів. Крім того, існують проблеми з викликом спеціалістів до хворих у село – через відсутність транспорту.
Є безліч причин для конфлікту між лікарем і пацієнтом, проте здебільшого вони мають фінансовий характер: у Польщі – це послуги, які Фонд рекомендує, але не оплачує, в Україні – невиконання державою задекларованої безоплатної медичної допомоги і ціни на лікарські засоби.
Усі сімейні лікарі наголошують на важливості роботи із сім’єю як осередком здоров’я і хвороб пацієнта. Проте українські лікарі зауважують, що працюють як лікарі загальної практики, оскільки сім’ї до них не прикріплені – на відміну від Польщі, де пацієнти самі вибирають сімейного лікаря й записуються до нього у список; тим самим вони беруть на себе частину відповідальності за збереження свого здоров’я та виконання рекомендацій свого лікаря. На думку всіх лікарів, у взаєминах лікаря та пацієнта найбільше значення має довіра.
Для поліпшення іміджу сімейних лікарів у суспільстві та перспектив розвитку цієї спеціальності потрібна відповідна політика влади і кампанія у ЗМІ. Українські лікарі песимістичніше оцінюють перспективи сімейної медицини, акцентуючи увагу на відсутності матеріальних стимулів і на формальному підході до цієї реформи.
Порівняльне дослідження України і Польщі показує, що основні проблеми інституціоналізації сімейної медицини в Україні полягають у формальному впровадженні сімейної медицини без застосування економічних методів заснованих на договірних відносинах для мотивації головного суб’єкта цього інституту – сімейного лікаря та у використанні неефективного директивного (адміністративно-командного) способу управління процесом впровадження сімейної медицини який спричинив формальну заміну вивісок на закладах ПМСД, а не їх реструктуризацію.
У роботі емпірично виявлено структурні чинники дієвості інституту сімейної медицини, серед яких можна вирізнити: організаційні, нормативно-правові, фінансово-економічні, морально-етичні.
Організаційні:
1) Найоптимальнішою організаційною формою сімейної медицини є приватна медична практика сімейного лікаря чи групи сімейних лікарів, з працевлаштуванням інших працівників, зокрема сімейних медсестер; створення закладів сімейної медицини як нової організаційної форми, що втілює нові інституціональні логіки на рівні первинної ланки системи охорони здоров’я, мотивує і спрямовує учасників інституту до нових критеріїв діяльності та способів дій.
2) Розуміння всіма учасниками інституту сімейної медицини його суті, мети, принципів організації.
3) Забезпечення виконання основного принципу сімейної медицини – вільний вибір пацієнтами свого сімейного лікаря, що забезпечує конкуренцію між лікарями та підвищує якість надання медичної допомоги. На жаль, в Україні немає механізму реалізації принципу вільного вибору лікаря, тут і надалі залишається прикріплення громадян до дільниці за реєстрацією постійного місця проживання.
4) Зміна підходу до пацієнта в сімейній медицині, коли пацієнт перетворюється на партнера лікаря, бере участь у процесі лікування, несе відповідальність за результати і стан свого здоров’я, має право вибору, тобто якісно змінюються відносини між об’єктом і суб’єктом взаємодії, змінюється спосіб досягнення мети і функціонування самого соціального інституту. Інституціоналізована практика надання первинної медичної допомоги населенню в інституті сімейної медицини набуває якісно нового змісту, тобто відбувається формування якісно нового соціального інституту. Укладання угоди між сімейним лікарем і пацієнтами для взаємної відповідальності за здоров’я, профілактику та лікування хвороб.
5) Забезпечення дотримання принципу сімейної медицини, за яким: усі члени сім’ї обслуговуються в одного сімейного лікаря; сімейний лікар обслуговує всіх членів сім’ї незалежно від віку (у т. ч. дітей з народження); довготривалість обслуговування пацієнтів; доступність медичної допомоги – амбулаторія сімейної медицини має бути розташована за місцем проживання пацієнтів; основа сімейної медицини – профілактика – проведення ефективної роботи з профілактики, попередження і раннього виявлення захворювань у «середовищі» пацієнта, робота сімейних медсестер у громаді.
6) Незалежність сімейного лікаря у плануванні свого робочого часу без звітування за нереальними фіксованими нормативами: на медогляд – 12 хв., на профогляд – 5 хв.
7) Визначення оптимальної кількості пацієнтів, які може обслуговувати сімейний лікар (надання якісної ПМСД, проведення профілактичних заходів, просвітницької роботи тощо), з урахуванням соціально-демографічних показників населення, що обслуговується.
8) Збільшення кількості практичних годин, особливо з педіатрії, у процесі навчання майбутніх сімейних лікарів спеціальності.
9) Знання з психології та соціології медицини, є важливим компонентом професійного становлення сімейного лікаря. Сімейний лікар – це єдиний лікар системи охорони здоров’я, який діагностує хворобу пацієнта у біо-психологічно-соціологічному вимірі. Такий широкий профіль передбачає, що сімейний лікар має бути озброєний знаннями медичної психології, соціології медицини і здоров’я, законодавства про охорону здоров’я й соціального захисту сім’ї, які є науковою основою сімейної медицини. Сімейний лікар у своїй діяльності розглядає пацієнта як особу, що включена у мікро- (сім’я) та макро- (громада) соціальне середовище та провадить під їхнім впливом свою життєдіяльність. Соціологія медицини є важливим елементом професійного становлення сімейного лікаря, який має великі можливості впливу на широкі верстви здорових і хворих людей у їх природному середовищі.
10) Для сімейних лікарів важливим є вивчення деонтології взаємовідносин лікаря з пацієнтом, в основі яких лежить довіра.
11) Побудова соціального професійного середовища сімейних лікарів.
12) Підвищення соціального статусу лікаря в суспільстві взагалі і сімейного лікаря зокрема через формування позитивної політики влади щодо сімейної медицини та оплати праці сімейних лікарів.
Нормативно-правові:
13) Безконфліктне включення інституту сімейної медицини в первинну ланку охорони здоров’я населення зокрема і в систему охорони здоров’я взагалі.
14) Чітке визначення обсягу компетенції та відповідальності сімейного лікаря з надання ПМСД.
15) Затвердження переліку спеціальних медичних послуг, які має право надавати сімейний лікар (та окрема їх оплата).
16) Нормативне визначення процедури обміну інформацією між лікарями вузьких спеціальностей, лікарнями і сімейним лікарем з метою отримання сімейним лікарем всієї інформації про свого пацієнта.
17) Необхідність зняття існуючих законодавчих обмежень для приватних сімейних лікарів щодо видачі ними листків непрацездатності та використання деяких лікарських засобів, що належать до наркотичних і прекурсорів.
Фінансово-економічні:
18) Залежність прибутку сімейного лікаря (амбулаторії сімейних лікарів) від обсягу його роботи і показників ефективності безвідносно до джерела фінансування сімейної медицини (державний чи місцевий бюджет, страхові фонди тощо) в ринковій економіці. Тобто чим менше пацієнти сімейного лікаря хворіють, тим менше на них витрачається сам лікар і тим більше коштів залишається на прибуток лікаря та розвиток амбулаторії.
19) Необхідний рівень матеріального забезпечення амбулаторії сімейної медицини (приміщення, комунікації, медичне обладнання, лікарські засоби, вироби медичного призначення, транспорт, комп’ютер тощо).
20) Оплата праці сімейних лікарів нарівні з працівниками інших галузей народного господарства країни для підвищення задоволеності сімейних лікарів від роботи.
21) Залежність оплати праці сімейного лікаря від показників здоров’я, захворюваності та смертності його пацієнтів.
22) Комбінована оплата праці сімейного лікаря, поєднання оплати за кожного прикріпленого пацієнта («капітал») з додатковою оплатою за надання певних вузькоспеціальних медичних послуг, проведення певних профілактичних заходів.
23) Наявність затвердженого переліку платних послуг, які може надавати сімейний лікар (медичні довідки в різні установи, рекомендовані щеплення тощо).
24) Надання сімейному лікарю можливості т. зв. часткового фондотримання, коли сімейний лікар самостійно укладає угоди зі спеціалістами на обслуговування своїх пацієнтів та оплачує їхні послуги. Таке фондотримання мотивує сімейного лікаря до максимального задоволення потреб своїх підопічних і проведення профілактики для запобігання хворобам.
Проте, для такого фінансування сімейної медицини потрібні приватно практикуючі сімейні лікарі, а в Україні 90 % послуг ПМСД надаються поліклінічною мережею, де ставка лікаря не залежить ні від кількості, ні від якості наданих медичних послуг і ніяк не стимулює лікарів до запобігання хворобам та зміцнення здоров’я своїх пацієнтів.
25) Сприяння (на рівні центральних та місцевих органів влади) розвитку приватної сімейної медицини, оскільки приватні сімейні лікарі дбають про свою практику як про свою приватну власність, що забезпечує високу якість надання ПМСД, задоволеність пацієнтів і самих лікарів.
26) Створення конкурентного середовища між сімейними лікарями за пацієнтів на основі оплати праці за кожного пацієнта, що добровільно вибрав свого сімейного лікаря (гроші йдуть за пацієнтом).
Морально-етичні:
27) Сімейний лікар, який живе в громаді і знає своїх пацієнтів та їхні сім’ї роками, має бути надзвичайно обережним з дотриманням лікарської таємниці, навіть після смерті пацієнта, адже від цього безпосередньо залежить його авторитет у громаді та довіра до нього пацієнтів, що є основою ефективних відносин між сімейним лікарем, його пацієнтами, їхніми сім’ями та громадою в цілому.
Таким чином, можна зробити висновок, що процес становлення інституту сімейної медицини ще не пройшов всі етапи, зокрема, потреба в сімейній медицині, на рівні держави, є декларативною (директивне реформування без застосування економічних методів); не відбулося легітимації інституту сімейної медицини; не змінились якість діяльності сімейного лікаря та підхід до пацієнта; не встановлено системи санкцій для підтримки норм і правил через економічне стимулювання сімейного лікаря; не сформувалася професійна соціальна група сімейних лікарів; не створено системи соціальних статусів і ролей, які охоплюють всіх без винятку членів інституту сімейної медицини і дістають схвалення більшості учасників цього соціального процесу. Крім того, сімейній медицині як соціальному інституту в Україні (за окремими винятками) не притаманний повний набір структурних чинників дієвості, отже цей інститут ще не набув належної якості чи повністю не розвинувся.
Інституціоналізація сімейної медицини в Україні: 1) дасть можливість громадянам держави отримати доступну, якісну і безоплатну медичну допомогу; 2) допоможе реалізувати холістичний підхід до пацієнта і розглянути його проблеми зі здоров’ям у контексті сім’ї; 3) закцентує увагу на запобіганні й профілактиці захворювань і зміцненні здоров’я населення; 4) розмежує функції ПМСД і спеціалізованої медичної допомоги; 5) дасть змогу розв’язати до 70–90 % усіх медичних проблем громадян на рівні первинної ланки; 6) зекономить кошти, що виділяються на охорону здоров’я, і сприятиме раціональному використанню матеріальних та кадрових ресурсів галузі; 7) усвідомиться всіма соціальними групами суспільства (пацієнтами, сімейними лікарями, лікарями вузьких спеціальностей тощо). Це, у свою чергу, підвищить рівень здоров’я населення та сформує взаємні зобов’язання як сімейного лікаря, так і самого пацієнта щодо збереження та зміцнення його здоров’я.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Шляхи реформування охорони здоров’я та медичного страхування в Україні : Парламентські слухання від 20. 05. 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/sl2005109.htm
2. Ситуаційний аналіз розвитку сімейної медицини в Україні. 2010 рік / за ред. Г. О. Слабкого ; МОЗ України ; Український інститут стратегічних досліджень. – К., 2011. – 28 с.
3. Чернецька К. Медичне страхування та роль органів місцевого самоврядування у Польщі / К. Чернецька. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.healthfin.kiev.ua
4. Piątkowski W. Zdrowie i choroba: perspektywa socjologiczna / W. Piątkowski, W. A. Brodniak. – Tyczyn, 2005. – 393 s.
5. Weiss G. L. The Sociology of Health, Healing, and Illness / G. L. Weiss, L. E. Lonnquist. – N.J. : Upper Saddle River, 2006. – 357 p.
6. Handbook of medical sociology / C. E. Bird, P. Conrad, A. M. Fremont. – 5th ed. – N.J. : Upper Saddle River, 2000. – 438 p.
7. Hard N. The Sociology of Health snd Medicine (Themes and Perspectives in sociology) / N. Hard. – Causeway. : Press Ltd., 1985. – 132 p.
8. Cunningham-Burley S. Readings in medical sociology / S. Cunningham-Burley, N. P. McKeganey. – N.Y., 1990. – 261 p.
9. Handbook of Social Studies in Health and Medicine / G. L. Albrecht, R. Fitzpatrick, S. C. Scrimshaw // London : SAGE Publications. – 2003. – 545 p.
10. Cockerham W. C. Medical Sociology / W. C. Cockerham. – London, 2004. – 420 p.
11. Key Concepts in Medical Sociology / J. Gabe, M. Bury, M. A. Elston. – London : Pearson Education Inc., 2006. – 256 р.
12. Nettleton S. The Sociology of Health and Illness / S. Nettleton. – Cambridge : Polity Press, 1996. – 298 p.
13. New Directions in The Sociology of Health // British Sociological Association. – 1990. – 201 p.
14. Sokołowska M. Socjologia medycyny / M. Sokołowska. – Warszawa : Panstwowy zaklad wydawnoctw lekarskich, 1986. – 254 s.
15. Locating Health. Sociological and historical explorations / Р. Stephen [та ін.]. – Great Britain : Athenaeum Press Ltd., 1993. – 245 p.
16. Twaddle A. C. A Sociology of Health / A. C. Twaddle, R. M. Hessler. – Sant Louis : The C. V. Mosby Company, 1977. – 349 p.
17. Wilson N. R. The Sociology of Health: An Introduction / N. R. Wilson – N.Y. : Random House, 1970. – 133 p.
18. Mishler E. G. Social contexts of health, illness, and patient care / E. G. Mishler. – Cambridge : Press Syndicate of the University, 1981. – 278 p.
19. Решетников А. В. Социология медицины : учеб. [для обучения в системе послевуз. проф. образования] / А. В. Решетников. – М. : ГЭОТАР-Медиа, 2007. – 255 с.
20. Barański J. Zdrowie i choroba: wybrane problemy socjologii medycyny / J. Barański, W. Piątkowski. – Wrocław : ATUT, 2002. – 258 s.
21. Tobiasz-Adamczyk B. Wybrane elementy socjologii zdrowia i choroby / B. Tobiasz-Adamczyk. – Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagielonskiego, 2000. – 261 s.
22. Філіпова О. А. Соціологія медицини / О. А. Філіпова // Спеціальні та галузеві соціології: навч. посібник./ за ред. В. Є. Пилипенка. – 2-ге вид. – К. : Фоліант, 2007. – С. 161–189.
23. Пилипенко В. Е. Ценности в контексте социологии медицины : [монография] / В. Е. Пилипенко, Н. Ю. Захарук, Н. Б. Сопнева. – Донецк : Юго-Восток, 2009. – 128 с.
24. Решетников А. В. Эволюция и проблемы современной социологии медицины / А. В. Решетников // Экономика здравоохранения. – 2000. – № 5,6/45. – С.64–66.
25. Решетников А. В. Социология медицины: становление, идеи, задачи / А. В. Решетников // Вестник РАН. – 2001. – Т. 71, № 12. – С. 1069–1071.
26. Изуткин А. М. Социология и здравоохранение / А. М. Изуткин. – Горький : Волговят. книж. издательство, 1967. – 375 с.
27. Изуткин А. М. Социология медицины / А. М. Изуткин, В. П. Петленко, Г. И. Царегородцев. – К. : Здоров’я, 1981. – 183 с.
28. Лисицын Ю. П. Здоровье человека – социальная ценность / Ю. П. Лисицын, А. В. Сахно. – М. : Мысль, 1988. – 272 с.
29. Лисицын Ю. П. К вопросу о медицинской социологии / Ю. П. Лисицын, Л. П. Семенова // Советское здравоохранение. – 1983. – № 6. – С. 51–54.
30. Царегородцев Г. И. Социальные проблемы медицины / Г. И. Царегородцев, А. Ф. Полис. – М. : Медицина, 1968. – 176 с.
31. Сахно А. В. Социология медицины и общественное здоровье / А. В. Сахно. – М. : Знание, 1984. – 64 c.
32. Добронравов Н. Социология медицины / Н. Добронравов // Философская энциклопедия. – М., 1970. – Т. 5. – С. 98.
33. Анохин А. М. Медицинская социология и проблемы человека / А. М. Анохин // Вестник АМН СССР. – 1980. – № 4. – С. 18–22.
34. Краткий словарь по социологии / под общ. ред. Д.М. Гвишиани, Н.И. Лапина. – М. : Политиздат, 1989. – 477 с.
35. Дмитриева Е. В. От социологии медицины к социологии здоровья / Е. В. Дмитриева // Социологические исследования. – 2003. – № 11 (235). – С. 51–57.
36. Чугунов В. В. Сфера компетенции и проблемное поле медицинской социологии / В. В. Чугунов, Э. Ю. Чугунова // Медицинские исследования. – 2001. – Т. 1, вып. 1. – С. 11–15.
37. Хабибулин К. Н. Медицинская социология / К. Н. Хабибулин. – СПб. : Изд-во Санк-Петерб. ун-та, 2000. – 170 с.
38. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / за ред. Ю. В. Вороненка. – Тернопіль : Укрмедкнига, 2002. – 332 с.
39. Sokołowska M. Granicy medycyny / M. Sokołowska. – Warszawa, 1980. – 285 s.
40. Sokołowska M. Nieprofesjonalne systemy pomocy w chorobie / M. Sokołowska // Roczniki Socjologii Rodziny. — 1989. – Т. I. – S. 254.
41. Sokołowska M. Socjologia kalectwa i rehabilitacji. Wybrane problemy / M. Sokołowska, A. Ostrowska – Warszawa : PAN, 1976. – 133 s.
42. Sokołowska M. Socjologia zawodów medycznych: wybór problematyki: praca zbiorowa / M. Sokołowska, S. Kosiński. – Warszawa, 1978. – 254 s.
43. Piątkowski W. Zdrowie, choroba, społeczeństwo: studia z socjologii medycyny / W. Piątkowski. – Lublin, 2004. – 288 s.
44. European Health: Old and New Challenges. Tackling Health Inequalities // XXI International Congress of the European Society for Health and Medical Sociology. Krakow, 2006. – S. 24.
45. Wieczorkiewicz A. Życie i śmierć, zdrowie i choroba z perspektywy dyskursu muzealnego / A. Wieczorkiewicz // W stronę socjologii zdrowia / red. W. Piątkowski, A. Titkow. – Lublin : UMCS, 2002. – S. 167–180.
46. Пйонтковський В. Соціологія тіла – спроба характеристики нового напряму досліджень у рамках соціології медицини / В. Пйонтковський, І. Мажак // Україна. Здоров’я нації. – 2009. – № 1–2 (9–10). – С. 78–84.
47. Bińczyk E. Nieklasyczna socjologia medycyny: praktyki medykalizacji jako praktyki władzy w ujęciu Michela Foucaulta / E. Bińczyk // W stronę socjologii zdrowia / red. W. Piątkowski, A. Titkow. – Lublin : UMCS, 2002. – S. 19–20.
48. Domańska U. Medykalizacja i demedykalizacja macierzyństwa / U. Domańska // Zdrowie i choroba. Perspektywa socjologiczna / red. W. Piątkowski, W. A. Brodniak. – Tyczyn, 2005. – 393 s.
49. Barański J. Ciało i zdrowie w ujęciu socjoestetycznym / J. Barański // Zdrowie i choroba. Perspektywa socjologiczna / red. W. Piątkowski, W. A. Brodniak. – Tyczyn : Wyższa Szkoła Społeczno-Gospodarcza, 2005. – 323 s.
50. Пйонтковський В. Соціологія тіла як новий напрям соціології медицини / В. Пйонтковський, І. Мажак // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 3. – С. 170–188. – (Серія : соціологічна).
51. Giddens A. Socjologia / A. Giddens. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2005. – S. 140–142.
52. Бурейчак Т. С. Комодифіковане тіло: дискурси тілесності в українській рекламі / Т. С. Бурейчак // Вісник Львівського університету. – 2007. – Вип. 1. – С. 149–161. – (Серія : соціологічна).
53. Pozdzioch S. Zdrowie publiczne. Wybrane zagadnienia / S. Pozdzioch, A. Rys. – Krakow, 2001. – 446 s.
54. Tyszka Z. Badania nad rodzina a polityka spoleczna / Z. Tyszka. – Poznan, 1991. – 284 s.
55. Парсонс Т. Система современных обществ / Т. Парсонс : пер. с англ. Л. А. Седова, А. Д. Ковалева ; под ред. М. С. Ковалевой. – М. : Аспект Пресс, 1998. – 270 с.
56. Latkowski J. B. Medycyna rodzinna / J. B. Latkowski, W. Lukas. – Warszawa : PZWL – 1018 s.
57. Firkowska-Mankiewicz A. Rodzina a problemy zdrowia i choroby / A. Firkowska-Mankiewicz. – Warszawa, 1990. —184 s.
58. Tobiasz-Adamczyk B. Relacje lekarz-pacjent w perspektywie socjologii medycyny / B. Tobiasz-Adamczyk. – Kraków, 2002. – 174 s.
59. Piątkowski W. Listy do Kaszpirowskiego. Spojrzenie socjologiczne / W. Piątkowski. – Lublin : Wydawnictwo Mare Los, 1993. – 143 s.
60. Про затвердження Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність в галузі народної та нетрадиційної медицини : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 11.02.1998 р. № 36 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.moz.gov.ua
61. Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 10.08.2000 р. № 195 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.moz.gov.ua
62. Пйонтковський В. Немедичне лікування у польському й українському суспільствах: етичні та правові аспекти / В. Пйонтковський, І. Мажак // Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Медичне право України: проблеми становлення та розвитку». – Львів, 2007. – С. 227–233.
63. Piątkowski W. W stronę socjologii zdrowia / W. Piątkowski, A. Titkow. – Lublin, 2002. – 316 s.
64. Пйонтковський В. Практичне застосування соціології медицини в Польщі та можливості використання досвіду Польщі в Україні / В. Пйонтковський, І. Мажак // Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участі в інтеграційних процесах. – Луцьк, 2007. – Т. 2, – С. 198–202.
65. Socjologia medycyny w uczelni / red. M. Latoszka. – Gdańsk : Wydawnictwo Gdańskie, 1992. – 121 s.
66. Головаха Є. Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві / Є. Головаха, Н. Паніна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 4. – С. 5–22.
67. Глотов М. Б. Социальный институт: определение, структура, классификация / М. Б. Глотов // Социологические исследования. – 2003. – № 10 (234). – С. 13–19.
68. Макеєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до визначення / С. Макеєв // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4. – C. 5–10.
69. Оссовський В. Соціальна організація та соціальна інституція : розділ V / В. Оссовський // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 3. – С. 137–143.
70. Szczepański J. Elementarne pojencja sociologii / J. Szczepański. – Warszawa : Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1970. – 532 s.
71. Фролов С. С. Основы социологии : учеб. пособ. / С. С. Фролов – М. : Юристь, 1997. – 344 с.
72. Войтович С. Проблема социальных институтов в социологии / С. Войтович // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 2. – С. 151–164.
73. Андрух А. Соціологічне розуміння ролі медицини: міркування з приводу книги С. Тейлора і Д. Філда «Соціологія здоров’я та охорони здоров’я» / А. Андрух // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007 – № 2. – С. 203–211.
74. Скотт Р. В. Конкурирующие логики в здравоохранении: профессиональная, государственная и менеджериальная / Р. В. Скотт // Анализ рынков в современной экономической социологии / под ред. В. В. Радаева. – М. : ГУВШЭ, 2008. – 423 с.
75. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии / пер. с польск. – М. : Прогресс, 1969. – 130 с.
76. Добреньков В. И. Фундаментальная социология : в 15 т. / В. И. Добреньков, А. И. Кравченко – М. : ИНФРА-М, 2004. – Т. 5 : Социальная структура. – С. 188.
77. Parsons Т. An Outline of the Social System (TS: 30–79) [Еlectronic resource] / Т. Parsons – Access mode : http://ssr1.uchicago.edu/PRELIMS/Theory/ parsons.html
78. Юрченко І. В. Інституціоналізація волонтерського руху в Україні : дис. … канд. соціол. наук / І. В. Юрченко. – К., 2009. – 119 с.
79. Bożkowa K. Opieka zdrowotna nad rodziną / K. Bożkowa, A. Sito. – Warszawa, 1994. – 251 s.
80. Taranowicy I. Rola społeczna chorego / I. Taranowicy // Barański J. Zdrowie i choroba: wybrane problemy socjologii medycyny / J. Barański, W. Piątkowski. – Wrocław : ATUT, 2002. – 258 s.
81. R. C. Fox. Essay in Medical Sociology. Journeys into the Fild / R. C. Fox [Еlectronic resource]. – Access mode : http://www.amazon.co.uk/Essays-Medical-Sociology-Journeys-Field/dp/0887386822
82. Approaches to the Doctor-Patient Relationship [Еlectronic resource]. – 1994. – Access mode : www.changesurfer.com/Hlth/DPReview.html
83. Freidson E. Profession of Medicine. A Study of the Sociology of Applied Knowledge / E. Freidson. – N.Y. : Dodd, Mead and Company, 1975. – 331 p.
84. Culture, the «sick role» and the consumption of health // British Journal of Sociology. – 2002. – V. 53, № 4.
85. Czachowski S. Rola lekarza rodzinnego w praktyce medycznej / S. Czachowski. – Toruń : Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2005. – 130 s.
86. Бергер П. Социальное конструирование реальности / П. Бергер, Т. Лукман. – М. : Медиум, 1995. – 323 с.
87. Лысенко Г. И. Семейная медицина в Европе – прошлое, настоящее, будущее / Г. И. Лысенко, В. И. Ткаченко // WONCA Europe 2008 : ХIV региональная европейская конференция по семейной медицине // Сімейна медицина. – 2008. – № 3. – С. 17–18.
88. Гойда Н. Г. Історичні аспекти реформування первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини в цивілізованих країнах світу / Н. Г. Гойда, Л. Ф. Матюха // Охорона здоров’я України. – 2005. – № 3–4. – С. 90–95.
89. Розвиток земської медицини та її санітарної організації як втілення у практику соціально-медичних ідей / О. М. Ціборовський, В. М. Сорока, О. О. Гарнець // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. – 2008. – № 4. – С. 46–52.
90. Мажак І. Досвід розвитку сімейної медицини в Україні та в Польщі. Соціологічний підхід / І. Мажак // Wyzwania współpracy transgranicznej Polska-Ukraina 2006. – Chełm, 2006. – С. 249–255.
91. Mazhak І. Modele medycyny rodzinnej w Polsce i na Ukrainie. Podobieństwa i różnice / І. Mazhak // I Studenckie Sympozjum Naukowe «Warszawskie Dni Nauki o Zdrowiu» ; Akademia Medyczna w Warszawie. – Warszawa, 2007. – 78 s.
92. Виноградов О. В. Місце сімейної медицини в стратегії реформування системи охорони здоров’я [Електроний ресурс] / О. В. Виноградов // Український медичний вісник. – 2007. – № 4. – С. 77–80. – Режим доступу : http://www.therapia.com.ua
93. Łaska-Formejster A. Proces kształtowania roli zawodowej lekarza rodzinnego / A. Łaska-Formejster. – Łodź, 2002. – 194 s.
94. Czachowski S. Nowe drogi w medycynie rodzinnej: studium eksploracyjne / S. Czachowski. – Toruń : Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2004. – 263 s.
95. Saultz W. J. Textbook of Family Medicine / W. J. Saultz– Toronto : Companion handbook, 2001. – 655 p.
96. Базилевич Я. П. Сімейна медицина (завдання, принципи, моделі) / Я. П. Базилевич // Лікування та діагностика. – 1997. – № 3. – С. 41–45.
97. Czachowski S. Środowiskowe uwarunkowania praktyki lekarza rodzinnego / S. Czachowski. – Toruń : Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2002. – 106 s.
98. Матюха Н. Ф. Європейська освітня концепція загальної практики – сімейної медицини / Н. Ф. Матюха, Н. Г. Гойда, М. В. Олійник // Охорона здоров’я України. – 2008. – № 4 (32). – С. 59–60.
99. Bodenheimer T. S. Understanding Health Policy / T. S. Bodenheimer, K. Grumbach. – East Norwalk, CT : Appleton &Lange, 1995. – 386 p.
100. Мажак І. Принцип доступності як основа організації сімейної медицини / І. Мажак // Науково-практична конференція з міжнародною участю : Управління охороною здоров’я [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www//nadunev.lviv.ua/e-cof
101. Мажак І. Сімейна медицина на етапі становлення: порівняльний аналіз України та Польщі / І. Мажак // Соціальні виміри суспільства. – К. : Інститут соціології НАН України, 2009. – Вип. 1(12). – С. 369–378.
102. Слабкий Г. О. Розвиток первинної медико-санітарної допомоги в Україні / Г. О. Слабкий // Управління закладом охорони здоров’я. – 2008. – № 9. – С. 57–69.
103. Про вільний вибір дільничного лікаря : наказ МОЗ УРСР від 07.08.1987 р. № 938 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.moz.gov.ua
104. Про організацію роботи закладів (підрозділів) закладів загальної практики – сімейної медицини : наказ МОЗ України від 23.07.2001 р. № 303 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.moz.gov.ua
105. Витріщак В. Я. Гігієнічне моделювання амбулаторії сімейної медицини / В. Я. Витріщак, Н. В. Качур // Український медичний альманах. – 2008. – Т. 11, № 2. – С. 42–44.
106. Про затвердження табеля оснащення фельдшерсько-акушерських пунктів, лікарських амбулаторій (у т. ч. амбулаторій загальної практики – сімейної медицини) та підрозділів первинної медико-санітарної допомоги лікувально-профілактичних закладів : наказ МОЗ України від 22.05.2006 р. № 308 [Електронний ресурс]. – Режим