ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИСТЕМИ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Чернова Катерина Олексіївна

УДК 316.347:314.74

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИСТЕМИ

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора соціологічних наук

Науковий консультант:
Євтух Володимир Борисович,
доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України

Київ 2008

З М І С Т
ВСТУП .............................................................................................

4-20

РОЗДІЛ 1
ДІАСПОРА: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ
СОЦІОЛОГІЧНОЇ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ ..................................

21-115

1.1. Поняття діаспори: соціокультурні
інтерпретації.............................................................................................

21-45

1.2. Діаспорна ідентичність в контексті теоретичних
засад її дослідження..............................................................................

45-69

1.3. Концептуальні схеми стратегій міжкультурної комунікації..............................................................................

69-90

1.4. Українська діаспора як складова
транснаціонального соціокультурного простору .............................

90-112

Висновки до розділу 1..................................................................

112-115

РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СИСТЕМНИХ ХАРАКТЕРИСТИК
УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ..........................................................

116-203

2.1. Українська діаспора через призму системного підходу ...............

116-135

2.2. Українська діаспора як підсистема українського соціуму ........

135-157

2.3. Системна типологія української діаспори ...................................

157-177

2.3.1.Східна діаспора ..................................................................

157-167

2.3.2.Автохтони ...........................................................................

167-172

2.3.3. Західна діаспора ...........................................................

172-177

2.4. Світ-системні характеристики української діаспори ..................

177-200

Висновки до розділу 2 .................................................................

200-203

РОЗДІЛ 3
АДАПТИВНО-ІНТЕГРАТИВНІ МЕХАНІЗМИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ...................

204-288

3.1. Сутність та основні вияви самоорганізаційних процесів в середовищі української діаспори ......................................................

204-227

3.2. Праця як засіб інтеграції української діаспори в інокультурне оточення .......................................................... ..........

227-247

3.3. Рівні та інституційні засади самоуправління діаспори як суб’єкта поліетнічного середовища ..............................................

247-269

3.4. Екзогенні та ендогенні характеристики функціонування
української діаспори .................................................................

269-286

Висновки до розділу 3 ............................................................

286-288

РОЗДІЛ 4
СТАН ТА ДИНАМІКА СУЧАСНОГО
ДІАСПОРНОГО СОЦІУМУ ............................................................

289-381

4.1. Самовизначення української діаспори в контексті
ідентифікаційних процесів .................................................................

289-311

4.2. Соціокультурна інтеграція діаспори в іноетнічне
суспільство .........................................................................................

311-335

4.3. Діаспора в системі етнополітичного менеджменту України ....

336-353

4.4. Артикуляція інтересів, потреб та очікувань діаспори в процесі її взаємодії з Україною ....................................................................

354-370

Висновки до розділу 4 .......................................................................

370-372

ВИСНОВКИ

373-381

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .

382-414

ВСТУП

Актуальність теми. Глобалізація етносоціальних та етнополітичних процесів вплинула на активізацію етносів як суб’єктів і об’єктів соціального життя. При цьому зросла соціально-політична, економічна та культурна роль етнічних груп, в тому числі й діаспори. Вивчення етнічних груп займає центральне місце в структурі етносоціологічного знання. Тому розгляд сутності цього явища потребує детального наукового обґрунтування.
Враховуючи ту обставину, що українська діаспора не виступає внутрішньою складовою системи суспільних відносин нашої держави, її представники підтримують всебічні контакти з Україною і здійснюють вагомий вплив на становлення громадянського суспільства. Представники діаспор виступають зацікавленими учасниками сучасної соціальної модернізації та здійснюють вплив на міжетнічну взаємодію. У цьому контексті актуальності набуває значущість української діаспори як чинника, що справляє помітний вплив на становлення і розвиток української державності, що допоможе зреалізувати ідею цілісності українського етносу.
Нині в українському суспільстві відбуваються радикальні суттєві зміни. Сучасний етап розвитку українського соціуму характеризується трансформаційними процесами, в ньому тривають масштабні зміни, які зумовлюють нестабільність та невизначеність перспектив соціального життя.
Cоціологічний аналіз українського етносу свідчить про наявність постійних міграційних процесів, які виникли внаслідок тривалої бездержавності, впливу зовнішніх чинників, приналежності України до складу різних територіальних об’єднань. Серед реалій новітнього українського суспільства є те, що наслідком складних і неоднозначних процесів розвитку українського етносу стало виникнення багатомільйонної української діаспори поза межами своєї батьківщини. Перебуваючи в складі інших поліетнічних держав, представники діаспори виступають меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина. Закордонні українці реалізують свої традиційні форми існування земляцтва, національно-культурні спільноти, використовують нові організаційні структури і форми: з’їзди, конгреси, форуми, сприяючи цим самим будівництву міжнаціональних і міжнародних відносин та сприяючи поширенню позитивного іміджу Української держави. У цьому зв’язку підсилення ролі діаспори визначається і передбачається державою на політико-правовому рівні, про що свідчить Концепція державної національної етнополітики України.
На нинішньому етапі україно-діаспорних взаємин можна простежити підвищений інтерес до культурних чинників в житті етнічних груп. Зазначимо, що наявність етнокультурних світів із своєрідними центрами тяжіння за межами державних кордонів, на яких проживають представники цих соціокультурних явищ є складовою частиною сучасного світу. У науковому розумінні це явище виступає як панетнічність, під якою виступає будь-який масив етнічної культури, створений і створюваний етносом і всіма його підрозділами, в тому числі і діаспорами. Найбільш ґрунтовно термін соціокультурний” проаналізував П.Сорокін, який вважав, що соціологія досліджує соціокультурні явища у всіх різноманітних типах зв’язків. Він підкреслював той факт, що не існує чіткої демаркаційної лінії між суспільством і культурою, а є лише одна соціокультурна реальність.
Дослідження діаспор у соціологічній науці відносно новий напрям, котрий потребує глибокого теоретичного і методологічного обґрунтування. Розгляд етнонаціональних груп як цілісних соціальних організмів і як структурних складових суспільства є тим напрямом, який найбільш повною мірою розкриває специфіку етносоціологічних досліджень. Треба зазначити, що сьогодні в Україні у наукових розробках з діаспори відсутні належна теоретична база, існує термінологічна неоднозначність, недостатня обізнаність із працями зарубіжних авторів. Та попри всі ці негаразди чітко визначилися основні напрями вивчення діаспори як структурованої етнічної групи. Віддаючи належне науковій і практичній значущості вже здійснених досліджень з питань діаспори, необхідно зазначити, що у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутній цілісний соціологічний аналіз досліджуваного явища, який би системно об’єднував у собі висвітлення його теоретичних, методологічних засад та емпіричних даних.
У центрі здійсненого в дисертації дослідження перебувають питання сучасного стану й тенденцій розвитку етнічних груп на прикладі східної та західної української діаспори; чинники формування транснаціональних спільнот, до яких належать і діаспори; результати світового та українського досвіду нормативно-правового регулювання діаспори, законодавчих механізмів, які регулюють розвиток етнонаціональних процесів і визначають правовий статус національних меншин (діаспор).
Наукове осмислення формування та функціонування української діаспори представлено, зокрема, як в етносоціологічній теорії та практиці, так і в етнополітичному менеджменті, а саме державному регулюванні міжетнічної взаємодії етносу та його діаспори. У цьому зв’язку актуальним виступає дослідження базових чинників, які зумовлюють необхідність формування і реалізацію політико-правового та управлінського механізму функціонування української діаспори як суб’єкту міжетнічних відносин та об’єкту етнополітики Української держави. Серед широкого комплексу теоретичних проблем важливим постає аналіз полікультурного розвитку українського етносу, співробітництва між його різними гілками (ядра українців в Україні та української діаспори). Обрана тема розроблена у соціології вочевидь недостатньо.
На сьогодні доцільним є наукове напрацювання теорії і практики українсько-діаспорної міжкультурної взаємодії, визначення в цих процесах активної ролі політичних та культурних інститутів обох сторін. Встановлено, що потенційно на рівні етнічних груп існують досить вагомі можливості їхнього життєзабезпечення. Але на практиці в силу ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, в першу чергу, генерованих умовами існування етнічних спільнот в інонаціональному середовищі, в тому числі політикою офіційних кіл в сфері міжнаціональних відносин, відзначені потенційні можливості поки що не завжди реалізуються.
Українська діаспора, як цілісний етнокультурний комплекс, була досліджена в працях українських вчених, які зосередили увагу, насамперед, на сутності явища закордонного українства. Помітний внесок у наукову розробку цього явища здійснили: Л.Аза, Б.Ажнюк, О.Антонюк, В.Арбєніна, Ю. Бачинський, С.Вдовенко, І.Винниченко, В.Євтух, Ф.Заставний, Є.Камінський, О.Картунов, О.Ковальчук, Я.Кондратьєв, В.Куреляк, О.Майборода, Ю.Макар та В.Макар, О.Малиновська, С.Лазебник, Т.Лупул, В.Олефір, В.Онищук, А.Попок, А.Ручка, Ю.Римаренко, В.Сергійчук, М.Степико, В.Трощинський, Н.Черниш, А.Шевченко, В.Школьняк, М.Шульга та ін. Зазначимо, що серед вітчизняних фахівців популярними є також ідеї Б.Ф.Поршнєва щодо формування уявлення про себе в контексті опозиції ми-вони”, згідно якого, порівняння на користь своєї” групи відбувається за принципом групового фаворитизму”, в той час як сприймання інших груп залежить від характеру міжетнічних відносин. У дисертації використані також праці представників символічного інтеракціонізму (Ф.Барт, Е.Гоффман, Г.Мід), в яких визначення «ідентифікація» застосовувалось як критерій позитивного ставлення до представників своєї групи та негативного щодо інших груп. Як методологічна основа вивчення етнічних та культурних спільнот були задіяні праці Ф.Тьонніса, М.Вебера, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса.
В сучасній етносоціології напрямок вивчення етнічності діаспор, закономірностей й особливостей виникнення та розвитку специфічних соціумів (етнічних спільнот), структурні зв’язки у рамках цих соціумів набули важливого значення. Вивчення параметрів етнічної спільноти та особливості соціальної адаптації до умов іноетнічного оточення аналізували такі російські дослідники: М.Аствацатурова, С.Арутюнов, Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева, В.Дятлов, Т.Іларіонова, Н.Лєбєдєва, З.Левін, А.Мілітарьов, В.Попков, Г.Солдатова, А.Сусоколов, В.Тішков, Ж.Тощенко, Т.Чаптикова та ін.
Діаспорні спільноти, як складові частини етносоціального організму, були розглянуті у працях М.Есмана, Ю.Бромлея; сутність національної ідентичності, її зміст і природу з точки зору соціології розкрито у працях Е.Сміта. Вагомими є також положення теорії соціальної ідентичності Г.Таджфела, які вказують на постійну змінюваність ідентичності та її залежність від міжетнічної взаємодії. До речі, такі етнометодологи, як Г.Гарфінкель, Д.Дуглас, А.Сикурел, зазначали, що, вступаючи у взаємодію, кожний індивід вже має уявлення про те, як повинна відбуватися ця взаємодія. У таких випадках всі уявлення організуються відповідно до норм та уявлень, відмінних від норм та вимог загальноприйнятого раціонального мислення. Багато західних вчених вже давно звертають увагу на роль діаспори у міжнародних стосунках, у двосторонніх міждержавних взаєминах. Явищу діаспори присвятили свої праці: Дж.Армстронг, А.Ашкеназі, А.Бра, М.Дабаг, Н.Брубейкер, Р.Коен, В.Маркусь, К.Платт, Я.Розумний, У.Сафран, В.Сацевич, Х.Тололян, Т.Фаіст, А.Фігус-Ралько, С.Хантінгтон, Р.Хеттлаге, Г.Шеффер. Такі чинники, на нашу думку, мають бути у полі зору тих, хто досліджує українську діаспору, особливо на нинішньому етапі розширення зв’язків незалежної Української держави з українцями, що в силу різних обставин опинилися поза її межами.
Враховуючи ту обставину, що українська діаспора є підсистемою українського етносу, яка здійснює суттєвий вплив на становлення і розвиток української державності, нагальними виступають потреби якісно нових етносоціологічних досліджень щодо еволюції та соціального функціонування української діаспори. Отже, наукова проблема дисертаційного дослідження полягає в наявності протиріччя між необхідністю дослідження еволюції української діаспори як соціокультурної системи і невизначеністю теоретичних засад соціологічної концептуалізації її системних характеристик та адаптивно-інтегративних механізмів.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження проведено згідно положень Національної програми «Закордонне українство до 2010 року», а також Постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року № 1100 «Про створення Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою», одним із завдань якого є створення і реалізація спільних наукових, освітніх і культурних проектів, організація актуальних наукових досліджень, підготовка магістерських, кандидатських, докторських дисертацій, а також в рамках діяльності Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».
Дисертація є складовою науково-дослідницьких робіт, проведених у Центрі етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України, в яких автор був виконавцем.
Дисертація також здійснена в межах науково-дослідної теми «Аналіз етнонаціональної структури та міжетнічної взаємодії в українському суспільстві», держреєстр №0102U003108 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Автором був написаний розділ звіту, присвячений обґрунтуванню моделей етнонаціональної структури та схем розселення етнічних спільнот України.
Ідеї та висновки дисертації можуть бути покладені в основу обгрунтування та розвитку концепції взаємодії з українською діаспорою, у виробленні ефективної управлінської діяльності у сфері регулювання міграційних процесів.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичної моделі еволюції української діаспори як соціокультурної системи.
Відповідно до поставленої мети виокремлено такі дослідницькі завдання:
- здійснити огляд літератури за темою та окреслити проблемне поле етносоціологічних дискусій про сутність української діаспори як соціокультурної системи;
- здійснити розгляд діаспори згідно існуючих етносоціологічних підходів до етнічності з позицій примордіалізму, інструменталізму та конструктивізму; дослідити трансформацію соціальної структури та культурних зразків української діаспори як соціокультурної системи; уточнити термін «акультурація»;
- дослідити соціокультурні ознаки української діаспори як підсистеми українського соціуму в контексті його просторового розміщення;
- розкрити адаптивно-інтегративні механізми функціонування української діаспори в поліетнічному соціумі в рамках соціологічної теорії суспільства;
- визначити характер провідних напрямів міжетнічної взаємодії діаспори та її етнічної батьківщини.
Об’єктом дослідження є українська діаспора.
Предметом дослідження виступає еволюція української діаспори як соціокультурної системи.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використано як теоретичні, так і емпіричні методи дослідження. Так, зокрема, системний аналіз використовувався при дослідженні української діаспори як комплексу елементів і зв’язків; структурно-функціональний підхід для визначення функціональних зв’язків української діаспори; соціально-демографічний аналіз застосовувався з метою дослідження сучасного рівня розвитку українських етнічних груп; соціокультурний підхід був використаний для визначення еволюції соціокультурних змін у середовищі української діаспори; нормативно-ціннісний підхід при аналізі етнополітики Української держави; метод вторинного аналізу соціологічної інформації використовувався при визначенні елементів етнічної ідентифікації представників української діаспори. Аналіз емпіричної інформації здійснено за допомогою методів математичної статистики (кореляційний, факторний та кластерний аналізи). Метод контент-аналізу використано для визначення рівнів комунікативної взаємодії представників української діаспори в іноетнічному соціумі, обробки результатів експертних інтерв’ю.
Емпіричну базу дисертації становлять дані і матеріали загальнонаціонального щорічного моніторингового дослідження «Українське суспільство на межі ХХІ століття», проведеного Інститутом соціології НАН України та компанією СОЦИС в 1992-2007 роках.
Також були використані результати соціологічних досліджень «Українська трудова міграція до країн європейського Союзу у дзеркалі соціології». - К., 2005. (Керівник проекту О.Сушко; представлений аналіз результатів соціологічних досліджень було здійснено у восьми українських регіонах з найбільшим міграційним потенціалом та в середовищі українських трудових мігрантів у Польщі); результати соціологічних досліджень фонду «Громадська думка» та акціонерного товариства БКМ. Опитування українців у Росії проводилось серед міського населення 15 регіонів Російської Федерації. В цілому вибіркова сукупність відтворює демографічну і соціально-професійну структуру українського населення в Росії, розраховану за результатами опитувань фонду «Громадська думка» та даними ЦСУ Росії; інформаційно-аналітичний матеріал Й.Конєчної «Поляки-українці, Польща-Україна. Парадокси стосунків між сусідами за даними соціологічних досліджень». Варшава-Київ. Міжнародний фонд «Відродження» (К.,2003); аналіз результатів О.Яворницької «Проблема асиміляції української молоді в іншомовному середовищі (соціологічний аналіз) та «Реконструкція, деконструкція чи інновація національної ідентичності українців у Польщі (на прикладі Дольношльонського та Любуського воєводств)».
Залучено матеріали соціологічного дослідження «Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку», (К.,1999), здійсненого під керівництвом Л.Ази та ін.; аналітичний звіт про проведене соціологічне дослідження «Еміграційний потенціал осіб українського походження та вихідців з України жителів Республіки Казахстан», (К., 1998), (під керівництвом В.Трощинського).
В процесі дослідження також були задіяні матеріали діяльності конгресів Міжнародної асоціації україністів, а саме: «Другий міжнародний конгрес україністів», Львів, 22-28 серпня 1993 р.; «Третій міжнародний конгрес україністів», Харків, 26-29 серпня 1996 р.; «Четвертий міжнародний конгрес україністів», Одеса, 26-29 серпня 1999 р.; «П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів», Чернівці, 2002.
Здобувач у своєму дослідженні використала також експертні опитування під час Всесвітніх форумів українців, зокрема, «У співпраці та єднанні увійдемо у ХХІ століття», матеріали другого Всесвітнього форуму українців (21-25 серпня 1997 р.) та «У майбутнє в ім’я України», матеріали третього Всесвітнього форуму українців (18-20 серпня 2001 р.), робочі матеріали ІV Всесвітнього форуму українців (18-20 серпня 2006 р.), а також статистичні дані, одержані в результаті переписів населення України.
Наукова новизна одержаних результатів. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
- уточнено термін «діаспора» як відкритої соціокультурної системи, в якій внаслідок взаємодії з іноетнічним соціумом відбувається синтез двох культур (материнської і культури нової країни поселення), який підтримується соціальними інститутами (ресурсами та правилами) діаспори; з’ясовано сутність діаспори, що полягає у включеності в іноетнічний соціум «наскільки це можливо» та спротиві зникненню власної етнічності; розширено дефініцію «діаспора», яка згідно традиційного визначення, є частиною етносу, проживаючою за межами території своєї батьківщини. А на відміну від раніше одержаних результатів, діаспора розглядається як сукупність етнічних спільнот, що підтримують інтенсивні комунікаційні зв’язки між собою та з країною походження;
- обґрунтовано теоретико-методологічні підходи до вивчення української діаспори як частини етносу і з’ясовано, що гносеологічно плідними з них є синтез примордіалізму, що визначає етнічність на основі спільного походження (Ван ден Берге, Ю.Бромлей, Л.Гумільов, К.Гірц, Е. Сміт) та інструменталізму, що розглядає етнічність як засіб досягнення групових цілей (М.Губогло, Дж.Девіс, Л.Дробіжева, В.Ядов). На відміну від розповсюдженого погляду щодо трактувань природи етнонаціональних утворень, такого як конструктивізм, концепція «уявлених спільнот» Б.Андерсона, дискурсивна теорія, доведено, що примордіальні (емоційні, міфологічні) уявлення та раціональні (інструментальні) виступають провідними чинниками формування етнонаціональних груп, причому примордіальна основа ідентичності зберігає свій потенціал і в подальшому існуванні діаспори;
- розроблено систему соціокультурних характеристик української діаспори як об’єктивно-суб’єктивного явища, до яких, (на відміну від існуючої літератури, в якій наголос робиться на мові, специфічних елементах матеріальної та духовної культури, релігії, стереотипах поведінки), включені такі наступні системні ознаки: етнічна ідентичність, самосвідомість і спільність культурних цінностей. Визначено, що особливості нормативно-ціннісного світогляду української діаспори дозволяють віднести її до світового українства;
- на основі проведеного системного аналізу доведено, що українська діаспора функціонує як складова частина етнополітичного організму країни поселення. В розвитку діаспори можна виокремити різні якісні етапи. Встановлено, що на початковому етапі формування української діаспори як соціокультурної системи її характерними ознаками виступають ізольованість та закритість, а зміст та форми її діяльності мають культурологічний та політичний характер;
- вперше з’ясовано, що демократизація українського суспільства та здобуття Україною політичної незалежності сприяли позитивній динаміці як східної, так і західної української діаспори, що проявилося в активізації процесів розбудови та ускладненні її структури як соціокультурної системи. Виявлено, що на сучасному етапі розвитку для української діаспори характерними є процеси консолідації, інституціоналізації, зростання соціальної активності представників діаспори, цілеспрямована реалізація групових та суспільних інтересів, відкритість;
- подальшого розвитку набуло уявлення про те, що українська діаспора є самоорганізуючою, але не самодостатньою системою. Визначено, що основою виникнення самоорганізаційних процесів виступає дихотомія внутрішніх етносоціальних процесів та етнокультурної самоідентифікації діаспори. В процесі дослідження виявлені такі наступні структурно-функціональні характеристики української діаспори, як самоорганізуючої системи: а) нелінійність еволюції, відсутність прямої залежності реального стану середовища української діаспори від специфіки її попереднього стану; б) стійкість існування, когерентність структури української діаспори як системи. Гнучкість структури української діаспори забезпечують ті елементи, які виконують функцію збереження системи;
- уточнено принципи об’єднання діаспори як переселенської групи і встановлено, що вона об’єднана груповою етнічною ідентичністю та має конкретні способи втілення в різних формах етнічного життя, а саме: первинних і безпосередніх формах (оформлення моноетнічних шлюбів; володіння рідною мовою; стійкість конфесійної приналежності; знання фольклору, обрядів тощо); другорядних і опосередкованих створення національно-культурних об’єднань (союзів, центрів, автономій); участь у суспільно-політичних організаціях і рухах; представництво в органах влади, в муніципальному управлінні тощо;
- вперше доведено, що діаспора має ознаки конвіксійних і консорційних груп визначеного таксономічного рівня відносин всередині етнічних систем. В основі формування етнічної цілісності лежить подвійна приналежність, яка зумовлена соціобіологічною та еволюційно-історичною консолідацією, а саме: внутріетнічною та міжетнічною;
- з позицій запропонованого здобувачем концептуального підходу здійснено розгляд діаспор як етнокультурних анклавів. З’ясовано, що з одного боку, діаспора виступає етнічною меншиною, котра входить до складу суспільства, яке включає в себе значну кількість етнічних спільнот, об’єднаних державними та суспільними інституціями; з іншого боку, діаспора невід’ємна складова однойменного етнічного колективу, хоча існує в просторовому та часовому відриві від нього. Обґрунтовано, що надзвичайно стійкою і важливою ознакою етнокультурної анклавності діаспори виступає етнічна дистанція;
- обґрунтовано твердження про те, що інтеграційні процеси належать до об’єктивних реалій життєдіяльності представників діаспори як цілісного соціального організму та складової соціальної структури суспільства. Виявлено, що велику роль при цьому відіграє відповідність структури групи (освітня, професійно-кваліфікаційна, поселенська) сучасним тенденціям, характерним для модерного суспільства та представленість групи на професійно-кваліфікаційному і владному рівнях, за показниками престижу тощо;

Список литературы

ВИСНОВКИ

На основі узагальнення результатів здійсненого етносоціологічного дослідження встановлено, що теоретична модель еволюції української діаспори як соціокультурної системи вказує на те, що українська діаспора є підсистемою українського етносу, хоча перебуває в часовій та просторовій віддаленості від нього, вона також виступає складовою транснаціонального соціокультурного простору. Побудова адаптивно-інтегративної моделі української діаспори включала розробку адаптивно-інтегративних механізмів, серед яких особливе значення мають самоорганізаційні процеси та самоуправління, екзогенні і ендогенні зв’язки; модель також передбачає перспективні напрями розвитку української діаспори.
Виявлено, що для української діаспори, як складової частини етнополітичного організму країни поселення, є властивими поєднання примордіальних, інструментальних та конструктивістських парадигм, внаслідок чого відбувається етнокультурне становлення діаспори як етнічної меншини з притаманними їй особливостями та критеріями. На відміну від традиційного погляду щодо трактувань природи етнонаціональних утворень, серед яких - концепція «уявлених спільнот» Б.Андерсона, дискурсивна теорія, доведено, що примордіальні (емоційні, міфологічні) уявлення та раціональні (інструментальні) виступають чинниками формування етнонаціональних груп, причому примордіальна основа ідентичності зберігає свій потенціал і в подальшому існуванні діаспори. Встановлено, що українська діаспора за своєю природою є об’єктивно-суб’єктивним явищем, для якого є характерні зовні фіксовані риси і етнічна самосвідомість.
Дисертантом обґрунтовано, що основною ознакою етнокультурного самовизначення діаспори є її етнічність, яка включає атрибутивні показники (набір певних культурних характеристик), інтеракційні (чинники міжгрупової взаємодії) та суб’єктивно-символічні (індивідуальна та колективна ідентичність). Водночас слід підкреслити, що термін «етнічність» «ще досить гнучкий і нестабільний», частіше за все він використовується в значенні «характеру або якості етнічної групи», тобто етнічність не що інше, як мережа соціокультурних рис, які відрізняють одну етнічну групу від іншої.
На основі здійсненого етносоціологічного дослідження було виявлено, що еволюція української діаспори як соціокультурної системи відбувається за такою схемою: конгломерат початковий етап формування діаспори. Характерною ознакою такого процесу є відсутність групової самосвідомості діаспори, яка повинна забезпечувати життєдіяльність групи. Для другого етапу еволюції властивим є формування діаспори як соціального організму, представники якого ще зберігають колишні традиційні цінності, така група перебуває в ізоляції до іноетнічного соціуму і її зв’язки з ним є обмеженими. Третій етап еволюції характеризується тим, що діаспора обирає асиміляційну стратегію із поступовим включенням цінностей домінуючого соціуму. І, нарешті, завершальний етап, - це становлення діаспори як етнокультурної групи, характерною ознакою якої є синтез двох культур (рідної та іноетнічного соціуму).
Аналіз етносоціологічних теорій свідчить про те, що в сучасних наукових підходах до міграційних процесів відбувається поступова трансформація терміну «акультурація». Початкова сутність цього терміну, пов’язана із процесом навчання індивідів, внаслідок якого запозичуються певні зразки поведінки та дії, відповідні культурним стандартам інституалізованої частини системи приймаючого суспільства, вже втрачає своє значення. Сьогодні термін «акультурація» означає процес тривалої взаємодії різних груп, внаслідок чого відбуваються поступові культурні зміни; останнім часом особливого розповсюдження набув етнозахисний принцип, котрий включає цінності домінуючого етносу із збереженням мовних, релігійних, репрезентаційних елементів етнічної спадщини. Представники української діаспори в результаті акультурації прийняли етнокультурні паттерни приймаючого суспільства, внаслідок чого відбувся синтез культур. В подальшому це призвело до трансформації ціннісних орієнтацій членів української діаспори. При цьому підтверджено, що нині простежується загальна закономірність сучасних діаспор в орієнтації на більш престижну культуру і домінуючий етнос.
Серед різних типів міграційних переміщень найбільш поширеним виступає трудова міграція, тобто міжпоселенські переміщення з метою працевлаштування. Результати етносоціологічного дослідження свідчать, що трудові міграції в їх сучасному вигляді, а також в передбачуваному майбутньому, можуть стати важливим механізмом формування діаспор в системі транснаціональних просторів через ланцюг міграційних переміщень. Складовою частиною транснаціонального простору, який означає постійний і динамічний процес, а не статичну залежність зв’язків і позицій, є й українська діаспора.
Виступаючи підсистемою етносу, представники української діаспори об’єднані груповою етнічною ідентичністю, яка включає в себе оформлення моноетнічних шлюбів, володіння рідною мовою, збереження віросповідання, а також створення національно-культурних об’єднань й представництв в органах влади. Серед основних характеристик діаспори виділяються ідеї міфологічності батьківщини та повернення.
Сьогодні простежується тенденція української діаспори до збереження етнокультурної ідентичності, яка виступає механізмом забезпечення самобутності діаспори та одночасно є основою її типології. Актуальними для української діаспори є проблеми усвідомлення нового статусу, а саме, статусу національної меншини, набуття процесів освоєння «діаспорної ідентичності», а також характеру взаємовідносин з Україною.
Доведено, що представникам української діаспори, як східної, так і західної, властива амбівалентна, невиражена, а інколи подвійна” чи навіть потрійна” ідентичність. Саме цей тип етнічної ідентичності є досить поширеним у етнічно змішаному середовищі. Особи українського походження демонструють акумуляцію специфічних рис традиційної етнічної культури, компенсацію втрачених етнодиференціюючих ознак (спільність території, рідна мова, писемність, етнологічні знання тощо) за рахунок побутових елементів матеріальної і духовної культури; підтримання своєї етнічної ідентичності в країнах проживання.
З’ясовано, що багаточисельна діаспора, котра підтримує зв’язок зі своїм етнічним ядром, має більші можливості для збереження своєї етнічної ідентичності і тим самим зміцнює етнокультурну основу. В результаті дослідження виявлено, що національна ідентичність втрачає свою роль для консолідаційних процесів іммігрантів і етнічне походження вже не виступає консолідуючим чинником. Спостерігається тенденція до виконання цих функцій культурою, яку зберігають і розвивають представники різних спільнот.
Завершуючи, сформулюємо головні підсумки дослідження, які можуть бути викладені у таких висновках:
1. Діаспора це така етнічна група, яка проживає за межами країни свого походження, має основні характеристики національної самобутності свого народу, в якій внаслідок взаємодії з іноетнічним соціумом відбувається синтез двох культур (материнської та культури нової країни поселення), яка підтримує інтенсивні зв’язки як між собою, так і з материнським етносом, має власні інститути для підтримання і розвитку етнічності. Діаспора є багатовимірним явищем, для якого властиве поєднання економічних, політичних та культурних просторів.
Традиційно діаспора розглядається в якості цілісного утворення в іноетнічному середовищі. Вона виступає одночасно як самостійна система і невід’ємна частина більш складної системи приймаючого суспільства. Одним із механізмів становлення діаспори як соціокультурної системи виступають чинники поступового ускладнення її соціальної структури.
Аналіз еволюції української діаспори як соціокультурної системи свідчить про існування чітко визначеної ієрархії етнічних груп з точки зору їхнього соціально-економічного та культурного розвитку, що є відображенням історичного минулого. Так, зокрема, перші представники української діаспори іммігрантського походження знаходились на найнижчих щаблях владної ієрархії іноетнічного соціуму. Зміст та форми діяльності представників української діаспори мали культурологічний та політичний характер. А суттєвою ознакою української діаспори на початковому етапі її формування як соціокультурної системи була ізольованість та напівзакритість.
Встановлено, що із здобуттям незалежності Української держави, в українській діаспорі, як східній, так і західній, відбуваються процеси розбудови та ускладнення її структури як соціокультурної системи, її організаційні структури створюються за системно-функціональним принципом; українська діаспора виступає складовою транснаціонального соціокультурного простору; розширилися права української діаспори як суб’єкту міжетнічної взаємодії, зокрема, це знайшло свій вияв у реалізації прав щодо подвійного громадянства; поява еліти в українській діаспорі свідчить про зростання її питомої ваги в загальній структурі населення поліетнічного соціуму як чинника, здатного відігравати важливу роль у соціальній системі, представляти та захищати інтереси етногрупи.
З’ясовано, що для української діаспори, як соціокультурної системи властивими є такі критерії як відкритість, міжетнічна інтеграція, компактність, в окремих випадках має місце дисперсність, а також поліконфесіоналізм. Українська діаспора включає осіб із характерними особливостями і визначальними національними рисами, а також ментальними, культурними і мовними ознаками, які і визначають її як соціокультурну систему, тобто критерієм об’єднання тут виступає етнічний чинник.
Показано, що українська діаспора, як соціокультурна система, набула нових ознак, а саме: нині відбуваються процеси консолідації української
діаспори, зростання соціальної активності представників діаспори, спрямоване на реалізацію групових та суспільних інтересів; еволюція української діаспори свідчить про те, що сьогодні вона є відкритою соціокультурною системою, в межах якої відбуваються процеси інституціоналізації, самоорганізації та самоуправління. Сюди ще можна віднести: самовизначення діаспори як невід’ємної частини українського етносу, часову та просторову віддаль від нього, спрощену соціальну структуру діаспори, виражений етнопрофесіоналізм, менший етнокультурний простір. При цьому найважливішою ознакою української діаспори є збереження етнічної самосвідомості, оскільки її змінювання вказує на асиміляційні процеси.
Обґрунтовано твердження про те, що інтеграційні процеси належать до об’єктивних реалій життєдіяльності представників діаспори. Виявлено, що велику роль при цьому відіграє відповідність структури групи (освітня, професійно-кваліфікаційна, поселенська) сучасним тенденціям, характерним для модерного суспільства та представленість групи на професійно-кваліфікаційному і владному рівнях, за показниками престижу тощо. Етносоціологічне дослідження адаптивно-інтегративних механізмів української діаспори свідчить про підвищення соціального статусу представників української діаспори на індивідуальному та груповому рівнях.
2. Осередками зберігання і розвитку етнічності виступають організації, сформовані на культурній основі із помітними тенденціями культурної ідентифікації. Саме завдяки різним формам культурної ідентифікації українці зберігали себе і це давало їм силу для національного самозбереження. Встановлено, що етнічність виступає наслідком спроможності держави щодо забезпечення конституційних прав громадян.
3. Характерною ознакою східної української діаспори є недостатня її організованість, що впливає на етнічну самоідентифікацію та на процеси взаємодії з українською державою. Останнім часом серед представників цієї діаспори розпочалися самоорганізаційні процеси, на діяльність яких значний вплив мало створення в Російській Федерації національно-культурної автономії. Створення такої законодавчої бази захисту національних меншин сприяло виникненню українських національно-культурних товариств, різноманітних об’єднань, метою яких є розвиток та формування процесу етнічної ідентичності української діаспори як національної меншини. Внаслідок етнополітичних реалій для представників східної української діаспори сьогодні є властивими етноконсолідаційні процеси, спрямовані на досягнення тих чи інших групових цілей та стратегій поведінки.
Суттєвою ознакою західної української діаспори, як більш організованої та структурованої, є збереження етнокультурної ідентичності та самобутності існування. Для етнокультурного становлення та структурування західної української діаспори властивими є процеси громадянської інституціалізації і добровільного асоціювання, які спрямовані на вироблення і досягнення групових інтересів. Основними критеріями функціонування західної української діаспори є процеси самоорганізації та самоуправління.
Як свідчать результати соціологічного дослідження, не всі етнічні групи, котрі проживають в іноетнічному оточенні, утворюють діаспору, а лише ті, котрі є стійкими до асиміляції. В середовищі західної української діаспори завдяки процесам самоорганізації та самоуправління відбувається її організаційне структурування та представлення в більш загальному громадському оточенні. На тривалість існування діаспори впливають об’єктивні та суб’єктивні чинники, до яких належать: механізм самоуправління, функціонування різних організацій, об’єднуюча національна ідея, історична пам’ять та релігійні погляди. Головна ознака діаспори - це внутрішня здатність до самоорганізації, завдяки якій діаспора може існувати тривалий час.
4. З’ясовано, що ступінь згуртованості діаспор залежить від спорідненості інтересів її членів. Чим сприятливішими є умови для функціонування діаспор у новій країні проживання, тим меншу роль відіграють для неї її власні інститути та внутрішні зв’язки. Як свідчать результати дослідження, у випадку нав’язування мігрантам представниками домінуючої групи культурних чи економічних правил поведінки і цінностей приймаючого суспільства, відбувається актуалізація існування та посилення в мігрантів етнічної самосвідомості, намагання збереження своєї етнічної та культурної специфіки, що в кінцевому підсумку сприяє самоізоляції або еміграційним процесам серед представників діаспори.
Українська діаспора, здійснюючи свій вплив на політику країни поселення, поступово створює систему внутрішніх та зовнішніх зв’язків, за допомогою яких вона визначає свою етнокультурну спрямованість та формує групові інтереси, які забезпечують її існування і виступають своєрідним механізмом захисту. Серед зовнішніх зв’язків виділяються такі - прагнення до внутрішньої єдності та стійкого становища, розвиток самоорганізації і самоуправління, а серед внутрішніх - захист своїх членів та надання всебічної підтримки, забезпечення компромісу між різними субгрупами діаспори, уникнення протиріч між представниками давнішіх міграційних процесів та поколінням нових переселенців з України, представниками різних регіонів і місць виходу, етнічною елітою та іншими представниками діаспори, традиційними верствами діаспори та її модернізованими членами. Визначено, що саме внутрішні зв’язки забезпечують життєдіяльність української діаспори як національної меншини.
5. На основі нормативно-ціннісного підходу встановлено, що проблеми життєдіяльності діаспор займають важливе місце у владних структурах країн поселення, що пов’язано з посиленням контролю за дотриманням міжнародних стандартів захисту прав особи та зростанням інтенсивності контактів між членами діаспори за країнами їх походження.
Українська держава у своїй етнополітичній сфері виробила низку положень, згідно яких вона чітко дотримується міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав національних меншин. Сучасні реалії міжетнічних відносин в Українській державі свідчать про специфіку вироблення нормативно-правового забезпечення статусу етнічних меншин. Українська держава в цьому контексті дотримується чітких положень Рамкової Конвенції про захист національних меншин (ратифікована Верховною Радою в 1997 році) і Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (ратифікована в 2003 році). У той же час Україна докладає певні зусилля, спрямовані на захист прав зарубіжних українців у тих країнах, де вони проживають, насамперед це стосується східної української діаспори, яка, як ми вже зазначали, є поки що недостатньо організованою.
Українська діаспора одночасно виступає як об’єкт і суб’єкт етнополітичного менеджменту з боку двох держав країни походження і країни проживання. Саме тому така специфіка міжетнічної взаємодії характеризується багатовекторністю та різноманітністю і залежить від соціального, економічного та політичного становища обох країн.
Результати здійсненого етносоціологічного дослідження свідчать, що українська діаспора як суб’єкт міжетнічних відносин, передусім прагне до взаємного компромісу в етнополітичному та етнокультурному просторах. Основною стратегією української діаспори, як етнічної групи, виступають інтеграційні процеси в інооточуюче середовище при збереженні своєї етнокультурної специфіки. Різні форми організації життя діаспори залежать як від потенціалу самої етногрупи, так і від політичного впливу на неї країни походження і країни проживання. Українська діаспора створила свої соціальні організації та інститути, діяльність яких спрямована на вирішення як соціокультурних потреб своїх членів, так і на створення позитивного іміджу Української держави у всьому світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авер’янов А.М. Системоутворюючі чинники // Філософські науки. - 1981. - № 6. - С. 49-56.
2. Ажнюк Б. Двомовність у діаспорі: конфлікт чи симбіоз лояльностей? // Мовознавство: тези та повідомлення ІІІ Міжнар. конгресу україністів. Х.: Око, 1996. С. 3-13.
3. Ажнюк Б.М. Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти): Автореф. дис. ...д-ра філол. наук: 10.02.01; 10.02.15 / НАН України. Ін-т української мови. К., 1999. 38 с.
4. Ажнюк Б.М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна / НАН України. Ін-т української мови. К.: Рідна мова, 1999 450 с.
5. Аза Л.О. Інституалізація етнічності у полікультурному українському суспільстві // Пр. Міжнар. конф. «Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства». - К.: Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України, 2003. 597 с.
6. Аза Л.О., Швачка О.В., Попок А.А. Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку. К.: Соціс, 1999. 88 с.
7. Акимов Ю.Г. Канадское общество на пороге ХХІ века // США-Канада. Экономика, политика, культура. 2001. - № 9. С. 52-63.
8. Антонюк О.В. Основи етнополітики: Навч. посіб. К.: МАУП, 2005. 432 с.
9. Антонюк О.В. Українці у світі // Політика і час. 1993. - № 5. С. 22-27.
10. Арбєніна В.Л. Етносоціологія: Навч. посіб. Ч. 1. Теоретико-методологічні проблеми дослідження етнонаціональних феноменів. Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2004. 194 с.
11. Арбєніна В.Л. Етносоціологія: Навч. посіб. Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2007. 316 с.
12. Артемчук Г. Про законодавче забезпечення стосунків України з українською діаспорою // Пр. Міжнар. конф. «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (8-10 березня 2006 р.). Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2006. - С.131-132.
13. Арутюнов. С.А. Диаспора это процесс // Этнографическое обозрение. - 2000. - № 2. С. 74-78.
14. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы. 1972. - № 2. С. 8-31.
15. Арутюнян Ю.В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание // Социологические исследования. 1990. - № 7. С. 42-49.
16. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М. Этносоциология: пройденное и новые перспективы // Социологические исследования. 2000. - № 4. С. 11-22.
17. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология: Учебн. пособ. М.: Аспект Пресс, 1999. 271 с.
18. Астаф’єв А. Західна українська діаспора: сучасний стан і проблема єдності // Україна і світ: етнічні, науково-інтелектуальні та освітні виміри. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2004. С. 253-256.
19. Аствацатурова М.А. Диаспоры в Российской Федерации: формирование и управление (Северо-Кавказский регион). Ростов-на-Дону Пятигорск: Изд-во СКАГС, 2002. 628 с.
20. Аствацатурова М.А. Диаспоры: этнокультурная идентичность национальных меньшинств // Диаспоры. 2003. - № 2. С. 184-201.
21. Аствацатурова М.А. Современные диаспоры: сложности теоретического осмысления // Этнические проблемы современности. - Выпуск 7. Проблемы культуры межнационального общения и межкультурной коммуникации. Ставрополь: Изд-во СГУ, 2001. С. 41-47.
22. Бабенко С. Українці Росії: проблема збереження етнічної ідентичності // Пр. Міжнар. конф. «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (8-10 березня 2006 р.) Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2006. С. 83.
23. Бачинський Ю. Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки. К.: Фенікс, 1995. 340 с.
24. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. 437 с.
25. Бен-Яков М. Русские в Израиле: проблемы адаптации // Социологические исследования. 2006. - № 3. С. 79-86.
26. Берзина М.Я. Формирование этнических групп Канады // Национальные проблемы Канады. М.: Наука, 1972. С. 7-21.
27. Білецький В. Українська діаспора сьогодні: перспективи і реалії співпраці з Україною // Пр. Міжнар. конф. «Культурні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям» (17 грудня 2004 р.). Донецьк: Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ», Східний видавничий дім, 2004. С. 29-34.
28. Богина Ш.А. Этнокультурные процессы в США, конец ХVIII-начало XIX в./ Ш.А.Богина: Отв. ред. Л.Е.Кубель; АН СССР, Ин-т этнографии им. Н.И.Миклухо-Маклая. М.: Наука, 1986. 111 с.
29. Бондаренко А. Про використання потенціалу українських діаспорянських та земляцьких організацій Російської Федерації для просування і лобіювання проектів Російсько-українського економічного партнерства в паливно-енергетичній та високотехнологічних галузях // Пр. Міжнар. конф. «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (8-10 березня 2006 р.). Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2006. С. 62-66.
30. Бондарчук В. Заробітчан за кордоном може бути стократ більше, ніж за офіційними даними // Львівська газета. - 2006 р. - 21 серпня. С. 5.
31. Бондарчук В. Заробітчанство в цифрах і фактах // Львівська газета. 2006. 29 серпня. - С. 5.
32. Бромлей Ю.В. К разработке понятийно-терминологических аспектов национальной проблематики // Советская этнография. 1989. - № 6. С. 3-33.
33. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М.: Наука, 1983. 416 с.
34. Бромлей Ю.В. Современные этносоциальные процессы у восточнославянских народов СССР // Советская этнография. 1985. - № 4. С.3-12.
35. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. М.: Наука, 1987. 334 с.
36. Бромлей Ю.В., Козлов В.И. Этносы и этнические процессы как предмет исследования // Этнические процессы в современном мире. М.: Наука, 1987. - С. 5-29.
37. Бромлей Ю.В., Шкаратан О.И. О соотношении предметных областей этнографии, истории и социологии // Советская этнография. - 1978. - № 4.- С. 56-83.
38. Бушин М.І., Чубіна Т.Д. Українці в світі. Черкаси: Черкаський УНТЕІ, 2003. 174 с.
39. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. СПб.: «Университетская книга», 2001. 416 с.
40. Вдовенко С. Закордонне українство в національному державотворчому процесі: ідентифікація, організація, взаємовідносини. Чернігів: ЧДТУ, 2004. 209 с.
41. Вдовенко С. Системно-функціональні принципи організаційних процесів у закордонному українстві // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 1. С. 363-370.
42. Вдовенко С. Управлінські механізми взаємодії Української держави із закордонним українством // Зб. наук. праць НАДУ. К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 2. С. 251-255.
43. Вдовенко С. Чинники формування системи сучасних національно-державницьких відносин із закордонним українством // Актуальні проблеми внутрішньої політики. 2004. - № 3. С. 151-153.
44. Великий тлумачний словник сучасної української мови. Київ-Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.
45. Винер Б. Этнические организации в Санкт-Петербурге // Социологический журнал. 2001. - № 1. с. 110-121.
46. Винницький М. Україна і діаспора можливості формування «світового українства» // Пр. Міжнар. конф. «Культурні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям» (17 грудня 2004 р.). Донецьк: Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ», Східний видавничий дім, 2004. С. 34-45.
47. Винниченко І. Україна та закордонне українство: проблемний сегмент взаємин // Українська ментальність: діалог світів. Одеса, 2003. Ч. 2. С. 154-157.
48. Винниченко І. Українська східна діаспора: набутки, труднощі та перспективи дослідження // Політологія. Етнологія. Соціологія: Доповіді та повідомлення ІІІ Міжнародного конгресу українців. Х.: Око, 1996. С. 359-363.
49. Вихалемм Т., Массо А. Динамика идентичности русских Эстонии в период постсоветских трансформаций // Диаспоры. 2003. - № 2. С. 230-256.
50. Вівчарик М. Соціальне обличчя українства // Україна незалежна. Сторінки історії. К.: Довіра, 1995. С. 169-171.
51. Вісник Української Всесвітньої Координаційної Ради. 2005. - № 5. С.8-10.
52. Волков В., Лигута Т. Русские Латвии в контексте интеграции латвийского общества // Диаспоры. 2004. - № 3. С. 218-245.
53. Воловина О. Аналіз даних перепису: українці у США, 1980-1990 // Українська діаспора. 1993. Ч. 4. С.20-22.
54. Вольвач П. Проблеми світового українства // Політика і культура. 2003. 8-14 березня. - № 9. (188). С. 27-28.
55. Воронкова В.Г. Управление как единый социальный организм // Нова парадигма. 1999. - № 10. - С. 8-18.
56. Воропаєва Т., Садовська О., Іванченко С. Українська діаспора та громадяни України: етнопсихологічні особливості // Україна і світ: етнічні, наукові і інтелектуальні та освітні виміри. К.: Українська Видавнича Спілка, 2004. 352 с.
57. Габдрахманова Г.Ф. Этничность и миграция: становление исследовательских подходов в отечественной этносоциологии // Социологические исследования. 2007. - № 1. С. 116-122.
58. Гайдукевич А. Особливості української діаспори в Чеській Республіці та проблематика четвертої хвилі еміграції // Пр. Міжнар.конф. « Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (8-10 березня 2006 р.). Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2006. - С. 75-77.
59. Гайнер М., Ашкинази Л. Численная мультистатусная модель диаспоры // Диаспоры. 1999. - № 2-3. С. 34-40.
60. Гакман С. Проблеми та перспективи імплементації європейських стандартів у галузі національних меншин в українське законодавство // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2005. - № 1. С. 333-338.
61. Галько О. Церква як консолідуючий чинник громад української діаспори // Пр. Міжнар. конф. «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (8-10 березня 2006 р.). Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2006. С. 102-104.
62. Гіденс Е. Соціологія. К.: Основи, 1999. 726 с.
63. Глотов Б.Б. Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу: Монографія. Д: ДІДУ УАДУ, 2002. 216 с.
64. Головаха Е., Панина Н. Двуязычие в Украине: реальное состояние и перспективы (результаты социологического исследования) / Российско-украинский бюллетень. К., 2000. - № 6-7. С. 144-147.