МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ В УМОВАХ ВЕЛИКОГО МІСТА : Межэтническое взаимодействие в условиях большого города

Краткое описание

Київський національний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Цимбал Дарія Володимирівна

УДК: 316.334.56

МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ В УМОВАХ ВЕЛИКОГО МІСТА

22.00.04. спеціальні та галузеві соціології

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук

Науковий керівник:
Євтух Володимир Борисович
доктор історичних наук,
професор, член-кореспондент НАН України

Київ 2005

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................

3

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні підходи до дослідження міжетнічної взаємодії..............................................................................

12

1.1 Міжетнічна взаємодія: поняття, суб’єкти.........................................

12

1.2 Структура міжетнічної взаємодії......................................................

19

1.3 Сучасні концепції міжетнічної взаємодії у етнонаціональому розвитку суспільства.................................................................................

34

РОЗДІЛ 2. Міжетнічна взаємодія на прикладі поліетнічного міста............................................................................................................

55

2.1 Етнічна толерантність як принцип співжиття жителів поліетнічного міста....................................................................................

55

2.2 Мовна ситуація у поліетнічному місті одна із детермінант міжетнічної взаємодії................................................................................

76

РОЗДІЛ 3. Моделі міжетнічної взаємодії в поліетнічному місті в умовах етнічного ренесансу та росту урбанізації..............................

104

3.1 Інтегративна модель міжетнічної взаємодії......................................

104

3.2 Конфліктна модель як прояв нерегульованості міжетнічної взаємодії......................................................................................................

121

3.3 Компромісна модель: оптимальний підхід до організації співжиття в поліетнічному місті..............................................................

135

Висновки....................................................................................................

159

Список використаної літератури..........................................................

171

ВСТУП
Проголошення акту незалежності України створило принципово нову етнополітичну ситуацію в країні, заклало правову основу для створення громадянського суспільства, в якому представники всіх багаточисельних та малочисельних етносів, етнічних груп матимуть широкі можливості для задоволення своїх етнополітичних та етнокультурних інтересів. У новій громадсько-політичній атмосфері в іншому ракурсі повстали проблеми про існування яких і суспільні науки, і політичні інституції, і масова свідомість не підозрювали і не говорили, дотримуючись твердження, що національне питання в нашій країні загалом вирішене.
Однією з таких проблем виявилися повсякденні людські стосунки між представниками різних етносів. Хоча Україна уникнула гострих міжнаціональних конфліктів, проте проблема міжетнічних відносин нині набула помітної активності у суспільному розвитку країни, що фіксується і у політологічній думці, і у масовій свідомості [81].
Вивчення процесу міжетнічної взаємодії та його особливостей в сучасному українському суспільстві посідає одне з провідних місць серед етносоціологічних досліджень. Міжетнічна взаємодія є однією із основних категорій етносоціології. Вивчення даної проблематики потребує адекватного аналізу взаємопереплетених тенденцій і протиріч, пошуку оптимальних шляхів вирішення проблем, які виникають у процесі міжетнічної взаємодії в Україні.
Під впливом глибинних демократичних процесів створюються умови реалізації визначеного світовим співтовариством права на національне самовизначення. Україна здобула і утверджує свою державну незалежність. Одним із вирішальних чинників становлення України як демократичної європейської держави є збереження і подальше зміцнення міжнаціонального миру та злагоди на її терені, профілактика, своєчасне і кваліфіковане запобігання можливих і розв’язання існуючих проблем та суперечностей у сфері міжетнічних відносин.
Шлях, який обрала Україна це побудова демократичної правової держави. Консолідуючою ідеєю в процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею. Ця ідея, зокрема, зафіксована в Конституції України, де чітко визначається, що „український народ громадяни України всіх національностей”[1] Визначальним принципом етнічної політики є розуміння національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні (так, як це властиво сучасним розвиненим демократичним державам), з врахуванням факту поліетнічності складу населення.
Українці, як титульна нація, прагнуть до цивілізованого співжиття з усіма етнічними спільнотами, що проживають на території України, на засадах рівності, свободи, гуманізму та справедливості. Водночас, українці мають усвідомлювати свою відповідальність за духовний розвиток етнічних груп, за ситуацію в міжетнічних відносинах в країні. І у цьому процесі важливе місце посідає формування культури міжетнічних стосунків. Культура міжетнічних відносин це реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального і духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.
Культура міжетнічних стосунків має економічну, політичну, правову, духовну основи. Деформація цих основ призводить до конфліктних міжетнічних стосунків, проявів шовінізму та інших небезпечних для громадянського миру і злагоди ситуацій. Проявляється ж вона у повазі інтересів, прав, самобутності великих і малих народів: у підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві; готовності й умінні йти на компроміси з різними етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.
Побудова правової держави на Україні, утвердження в ній громадянського суспільства передбачає переосмислення теорії та практики в розвитку міжнаціональних відносин, які повинні враховувати етноісторичний розвиток народів. У процесі побудови і утвердження незалежної, суверенної, демократичної держави, важливо виявити не лише причини та масштаби деформації, що відбуваються в процесі міжетнічної взаємодії за умов радянської доби, але й основні тенденції їх розвитку, які поєднують у собі як історичний досвід кожного народу, так і досвід колишньої соціалістичної дійсності, зокрема, а також закономірності глобального масштабу, що властиві сучасному світові. Таке осмислення повинно вестися з позицій об’єктивності, історичності, науковості, узагальнення морально-етичних норм, загальнолюдських цінностей, системи принципів культури міжнаціонального спілкування.
В Україні одночасно розвиваються два різноспрямованих процеси. З одного боку, відбувається консолідація населення країни на територіально-державній основі, формування у людей різних національностей почуття приналежності до єдиного громадянського суспільства української нації. З другого боку спостерігається диференціація за етнічною ознакою, яка проявляється в усвідомленні етнонаціональними групами своєї специфіки, своїх особливих політичних, культурних і т. д. інтересів.
Це все відбувається на тлі погіршення матеріального становища людей, зростаючої конкуренції за робочі місця, загального незадовільного стану суспільства, що виражається у відчутті втрати перспектив, маргінальності свого статусу, у наростанні тривожності, агресивних настроїв і т. д. Це все може вилитися” у пошуки винуватих. Такими, як свідчить історія, частіше за все стають люди інших національностей.
Наявні наукові концепції та теоретичні підходи не повністю описують ситуацію в міжетнічних відносинах і можливості її регулювання. Нестабільність економіки і нечітке виконання законів, а також дотримання основних прав і свобод громадян щораз потребують нового знання у сфері міжетнічних відносин.
Треба зауважити, що в Україні існує і втілюється в життя Концепція державної етнополітики України. Головною метою державної етнополітики Україні є забезпечення рівноправних відносин та гармонійної взаємодії представників різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними. Державна етнополітика передбачає створення однакових можливостей для всіх громадян держави незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, місця проживання, мовних або інших ознак в економічній, соціальній, політичній та культурній сфері суспільства, а також для вирішення проблем осіб, депортованих за національною ознакою, біженців та іммігрантів [83].
В умовах процесів трансформації суспільства, які інтенсифікувалися з моменту здобуття Україною незалежності, особливого значення у її розвитку набуває етнічний фактор. Наявність у складі населення України представників понад 100 етносів є свідченням її поліетнічності. Безперечно, що подальший успішний розвиток країни та її суспільства неможливі без врахування реалій етносоціальних процесів, характеру, особливостей та тенденцій розвитку етносів та народів, що населяють територію України.
До проголошення незалежності України питання про поліетічність складу її населення замовчувалося, а точніше виражалося відомою тезою про вирішеність „національного питання” (одна з особливостей радянського періоду ототожнення понять „національний” та „етнічний”). З проголошенням незалежності як український етнос, так і представники етнічних меншин та інших структурних елементів, що утворюють етнонаціональну структуру українського суспільства отримали можливість відроджуватися, розвивати свою культуру, традиції, звичаї.
Індустріалізація, урбанізація та зростання впливу ЗМІ на самосвідомість членів суспільства не лише не применшили ролі етнічності в суспільних процесах, а, навпаки, посилили прагнення людей до збереження етнічної ідентичності. В умовах активізації ролі етнічного чинника в суспільному житті неминуче постає питання про загрозу, яку може приховувати в собі міжетнічне спілкування. Воно несе в собі відкритий потенціал, але при цьому не може бути безконфліктним.
Загальні процеси міжетнічної взаємодії опосередковані локальними умовами. Їх наслідки залежать від опосередковуваного ефекту місцевих соціальних, економічних і культурних умов, а також від дій індивідуальних акторів у деяких ситуаціях. Оскільки зараз дві третини населення України живуть у містах, а також через те, що в міському середовищі найбільш повно подана вся палітра соціальних проблем і протиріч, представляється доцільним вибрати об’єктом нашого дослідження сучасне місто. Місто виступає не тільки як просторове середовище, що існує безвідносно до населення, але як умови життєдіяльності, які сформовані під впливом суб’єктів міського середовища і які одночасно впливають на городян.
Таким чином постає наукова проблема: наявні соціологічні знання виявляються недостатніми для розуміння стану суспільства, яке після розпаду СРСР і утворення нових незалежних держав зумовило відмінну від попередньої систему відносин, а заперечення до недавнього „дієвого” принципу про те, що „національне питання вирішене”, актуалізувало питання про етнічну приналежність і вивело на одне з першочергових завдань суспільства проблему мирного співіснування представників різних національностей та етносів як у державі загалом, так як і на окремих чітко окреслених територіях зокрема. Наявність на обмеженій території різних культур, різних світоглядів, різних поглядів на життя та необхідність і неминучість їх взаємодії у повсякденному житті роблять нагальним завдання дослідження міжетнічних відносин з метою недопущення виникнення конфронтацій, протистоянь та конфліктів.
Об’єкт дослідження поліетнічне місто.
Предметом дисертаційного дослідження є міжетнічна взаємодія в умовах великого міста, її особливості та закономірності.
Метою дослідження є наукове обґрунтування картини особливостей процесу міжетнічної взаємодії в умовах великого міста та виокремлення на цій базі моделей міжетнічної взаємодії, які б відтворювали сутність та можливі перспективи розвитку цього складного й багатоаспектного процесу.
Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати ряд наступних наукових завдань:
· описати процес міжетнічної взаємодії та акторів, які беруть у ньому участь;
· проаналізувати складові міжетнічної взаємодії, які утворюють її структуру;
· обґрунтувати етнічну толерантність як визначальний принцип співжиття у поліетнічних містах, її вплив на розвиток міжетнічних відносин;
· виявити міру впливу етномовної ситуації на стан міжетнічної взаємодії, готовність представників окремих етносів вивчати іншу мову та зберігати власну;
· запропонувати регулятивні моделі міжетнічної взаємодії в поліетнічному місті.
Основними методами дослідження є системний аналіз, критичний і міждисциплінарний підхід до досліджуваної проблеми, конкретно-історичний метод, метод аналізу та синтезу, аналіз документів та соціальної статистики (залучено дані етнографічних, історичних джерел), результатів емпіричних досліджень вітчизняних та зарубіжних соціологів.
Наукова новизна роботи полягає у виокремленні та конкретизації моделей міжетнічної взаємодії в умовах великого міста; продемонстровано нові пізнавальні можливості, які дає розгляд міжетнічної взаємодії через використання концепції етносоціального розвитку. Сутність та ступінь новизни даного результату можна відобразити у таких положеннях:
- Уточнено, доповнено і систематизовано теоретичні витоки соціологічного вивчення міжетнічної взаємодії. З огляду на нинішній стан знань у цій сфері об’єктом дослідження обрано поліетнічне місто, яке досі практично не вивчалися як простір міжетнічної взаємодії.
- Визначені структурні складники міжетнічної взаємодії, особливості її реалізації та ролі у соціальних процесах, які мають місце у сучасному суспільстві. При цьому встановлено, що моніторинг процесу взаємодії від налагодження первинних спорадичних контактів до формування усталеної системи міжетнічних зв’язків та відносин (особливо в умовах соціальної нестабільності та невизначеності) дозволить відстежувати їхній стан, з метою оперативного та своєчасного реагування на ускладнення та непорозуміння, які виникають у процесі взаємодії, і створення умов для їхньої оптимізації.
- Доведено визначальну роль етнічної толерантності у процесі міжетнічної взаємодії, а отже, і зокрема виникає потреба і необхідність її культивування і виховування. Виявлено, що рівень толерантності визначає зміст етнонаціональної ситуації у суспільстві, а отже і можливість безконфліктного співіснування на чітко окресленій території представників різних етносів. При цьому встановлено, що певним етнічностям характерна толерантність пасивна, а деяким активна, яка дає більше можливостей для налагодження контактів та зв’язків і дозволяє говорити про перспективи міжетнічної інтеграції.
- З’ясовано вплив етномовної ситуації у великому місті, як складової міжетнічної взаємодії, на зміст етнонаціонального розвитку суспільства і виявлено, що функціонування тієї чи іншої мови обумовлюється не лише поточною ситуацією, але і всією сукупністю попереднього історичного досвіду (path dependency), сучасним перебігом соціально-економічних та політичних процесів та психологічним станом людини в конкретній ситуації взаємодії.
- Запропоновано моделі міжетнічної взаємодії, які охоплюють динаміку всього процесу взаємодії і дозволяють формувати безконфліктний тип етносоціального розвитку поліетнічного міста.
Практичне значення роботи обумовлене роллю міжетнічних відносин у сучасному українському суспільстві перехідного типу.
Результати даного дослідження формують базу для майбутніх досліджень в інших регіонах; збагачують можливості для удосконалення навчальних програм з соціології, етнічних процесів, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах освіти, зокрема ”Етносоціологія”. Практичне значення полягає у можливості використання отриманих результатів і висновків у діяльності громадсько-політичних організацій при вирішенні питань, які стосуються міжнаціональних відносин, а також при обґрунтуванні і розвитку державної етнополітики.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях: Проблеми особистості в науці: результати та перспективи досліджень” (Київ, вересень 2002 р.), науковій конференції з нагоди Днів факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, квітень 2003 р.), конференції Соціологія: минуле, сьогодення, майбутнє” (Львів, листопад 2003р.), конференції Харківські соціологічні читання” (Харків, листопад 2004 р., листопад 2005 р.) та семінарах: Культурный обмен и формирование толерантности в многоэтничном гражданском обществе” (Севастополь, червень 2003 р.), Идентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе” (Алушта, травень 2004 р.), Проблемы управления многоэтничными сообществами в условиях глобализационных и цивилизационных вызовов” (Алушта, травень 2005 р.). Основні результати дисертації оприлюднені в трьох авторських публікаціях загальним обсягом 1,5 друк. арк.

[1] Конституція України // http://www.president.gov.ua/president/constitution

Список литературы

ВИСНОВКИ
Підбиваючи підсумки проведеного дослідження, необхідно відмітити наступне, що в даний час питання регулювання міжетнічної і, більш широко, міжкультурної взаємодії актуальні як для окремих держав, так і для усього світового співтовариства. Особливу важливість ці питання мають для нових незалежних держав, що сьогодні знаходяться в процесі пошуку потрібної моделі національно-державного устрою. На просторі СНД цей процес у значній мірі обумовлений наслідками реалізації особливого типу політики в етнічній сфері, що була характерна для СРСР.
У цьому відношенні в Україні, як і в багатьох інших пострадянських країнах, у сфері міжетнічних відносин можна відзначити дві яскраво виражені тенденції. З одного боку це існування і постійне відтворення загального/спільного культурного простору, у якому домінує спільність ціннісних орієнтацій і норм поведінки. З іншого боку у суспільстві значно виросла значимість етнічної ідентифікації, у першу чергу в етнічних груп, які становлять основну частину в державі.
Наявність цих суперечливих тенденцій розглядається, як правило, як фактор, який посилює міжетнічну напруженість. У той же час, досвід різних країн в організації міжкультурної комунікації за останні роки показав, що гармонізація сфери етнонаціональних відносин лежить на перетині цих напрямків. Тобто доцільно розглядати їх не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі один одного. Такому підходові суперечить традиційне уявлення, про те, що активна етнічна ідентифікація заважає формуванню громадянської спільності, у рамках якої інтереси країни ставляться вище інтересів окремих етнічних груп.
− Етнічний розвиток припускає баланс культурного розмаїття і наявності спільного культурного простору, організованого таким чином, щоб рівні можливості для реалізації етнокультурних потреб усіх груп, представлених в Україні вели не до автономізації й ізоляції різних культур, а до активного культурного обміну, що забезпечує національну спільність усіх громадян.
− Слід зазначити, що ресурс поліетничності стосується не тільки культурного або духовного розвитку суспільства, що дійсно дуже важливо, але може мати і конкретне матеріальне втілення. Протягом десятиліття своєї незалежності Україна неодноразово отримувала пряму вигоду від тієї обставини, що на її території проживають представники різних національностей. Це стосується і системи освіти, і існування багатьох успішних спільних підприємств і фірм, створених за підтримкою етнічної батьківщини або представників етнічної групи з-за кордону. Розмаїтість традицій і різних способів ведення господарства створює можливості для розвитку бізнесу на території країни й за відсутності зовнішньої підтримки: кафе з різною кухнею, продовольчі товари, текстильні вироби відрізняються оригінальністю і неповторним колоритом.
− В умовах трансформації країна зазнає серйозних економічних труднощів, проблеми в області реформування системи державного управління, що впливають на стан міжетнічних відносин. При цьому варто врахувати той факт, що процеси, що протікають в етнічній сфері, часто політизуються і використовуються для досягнення приватних цілей. Це характерно для реалізації міжетнічних відносин у будь-якій державі.
У той же час, на території України накопичений багатовіковий досвід спільного проживання представників різних етнічних груп. Цей досвід взаємодії був підкріплений і політикою дружби й інтернаціонального співробітництва, здійснюваної в радянську епоху. При цьому за роки радянської влади, у титульного етносу була сформована психологія, близька скоріше до психології етнічної меншості, ніж домінуючого етносу, у ролі якого виступав російський народ. Метафора „молодших” і „старших” братів, якою користувалася радянська ідеологія, викликає сьогодні в багатьох українців відповідну реакцію, що виражається в перебільшеному прагненні стверджувати традиційні етнічні цінності. Це у свою чергу найчастіше зустрічає нерозуміння з боку представників інших етнічних груп, що не вважають себе відповідальними за минуле і політику, що проводиться в сьогоденні їх співвітчизниками. Переважна більшість громадян країни, що не належать до титульного етносу, вважають Україну своєю батьківщиною і поряд з українцями готові разом переборювати сьогоднішні труднощі і будувати спільне майбутнє.
У сфері регулювання міжетнічних відносин і етнічного розвитку необхідно виділити наступні питання, що вимагають обговорення й узгодження різних позицій:
§ формування спільного образу бажаного майбутнього, привабливого для всіх учасників діалогу
§ визначення принципів, на основі яких може бути досягнуте це бажане майбутнє
§ виявлення суб’єктів реалізації національної політики етнічного розвитку і визначення їхньої ролі в цьому процесі
§ позначення ролі держави в регулюванні міжетнічних відносин і етнічного розвитку
§ визначення форм і методів реалізації етнічної політики, розвиток необхідних інститутів
− У результаті дослідження було підтверджено, що міжетнічна взаємодія в умовах великого міста це взаємодія між представниками етносів, яка відбувається на індивідуальному чи груповому рівні. Вона має свою чітко визначену структуру, що включає такі компоненти, як міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв’язки, міжетнічні відносини. Дія перерахованих компонентів відбувається у напрямках: а) між домінантною і підпорядкованою етнічними групами населення; б) між представниками різних етнічних груп, які перебувають у статусі підпорядкованих. Важливо, що міжетнічна взаємодія відбувається у чітко окресленому просторі, який визначають межі міста.
− Тлумачення міжетнічної взаємодії безпосередньо пов’язані з існуючими в соціології протилежними теоретико-методологічними орієнтаціями гносеологічного порядку, які обумовлюють різні концептуальні схеми пояснення суспільної життєдіяльності об’єктивної” (об’єктивістської), з одного боку, і суб’єктивної” (суб’єктивістської), з іншого. Перша базується на уявленнях про незалежну від суб’єкта об’єктивну природу реальності і наполягає на пріоритетному дослідженні соціальних структур і інститутів; друга керується принципом методологічного індивідуалізму, розглядаючи суб’єкт як вихідну точку соціологічного пізнання і приділяючи особливу увагу розкриттю соціальної дії. Серед найвпливовіших доктрин в якості суб’єктивної” соціології можна виокремити символічний інтеракціонізм та теорії раціонального вибору.
− Етнічні процеси суттєві зміни у ході історичного процесу окремих етнічних елементів, частин етносів і етносів у цілому, а також виникнення нових етнічних спільнот. Етнічні процеси поділяються на етноеволюційні та етнотрансформаційні. Етноеволюційні це зміни етносів, при яких вони зберігаються як такі. Ці процеси виражаються у таких змінах етносу, які, проявляючись у різних його компонентах, однак не тягнуть безпосередньо за собою зміни етнічної самосвідомості. Основним об’єктивним змістом таких процесів є зміна культурної специфіки етнічних спільнот. Етнотрансформаційні це процеси, які визначають як зміни етнічних елементів, що ведуть до зміни етнічної належності; їх завершальним етапом є зміна етнічної самосвідомості, тобто тих головних ознак, що відображують реально існуючі зв’язки між членами етносу.
− Міжнаціональна стабільність є найважливішим компонентом національної безпеки. У той же час у будь-якому поліетнічному суспільстві досить складно побудувати модель міжетнічної інтеграції, у якій всі етнічні групи мали би рівні можливості для реалізації своїх прав і не відчували свою відчуженість від громадського життя. Разом зі своїми специфічними проблемами нетитульні етноси в Україні визнають у міжнаціональних проблемах основними: проблеми мови, освіти, представництва в органах управління. Але саме модель міжетнічної інтеграції є бажаною з точки зору корисності для титульного етносу, який стає домівкою для всіх і культура, звичаї, традиції, обряди, норми мають бути засвоєні представниками всіх етносів. В той же час, всі ті, хто представляє нетитульний етнос, поряд з прийняттям нової культури та норм, можуть, а вірніше навіть мають право і повинні (за бажанням) продовжувати розвивати свою власну. Тобто модель інтеграції передбачає паралельне співіснування в кожній людині двох культур: титульного етносу з одного боку і власного з іншого.
− Основним критерієм поняття етносоціальної інтеграції іммігрантів, їхнього включення в суспільство приймаючої країни є трансформація розмовної мови, культури і самосвідомості.
− Сама етнічна єдність це насамперед повсякденна національна мова, що є основою і найбільш очевидним проявом етносу. Він органічно включений у внутріетнічне спілкування, функціонує як засіб соціальної взаємодії всього етносу, створює саму етнічну спільність. Кожен член етносу сприймає національну мову як властиве йому від природи загальне надбання. Етноутворююча здатність мови в екстремальних умовах сильніше за внутрішні економічні, релігійні і політичні протиріччя. Національна мова зберігає етнос в умовах постійного проживання в інонаціональному оточенні, в умовах імміграції.
− Разом з тим для сучасних іммігрантів характерна двомовність, білінгвізм. Знання мови країни, яка приймає, це один з компонентів ухвалення рішення про еміграцію, умовою безпосереднього спілкування з людьми інших національностей, освоєння нової культури і професійної діяльності.
− Поряд з мовою найважливіше значення для стійкого життя етносу мають специфічні елементи його культури, такі як звичаї, національне мистецтво, література, преса, релігія, норми поведінки і т.д.
− При усій своїй важливості спільність мови і культури не є достатньою для того, щоб визначити, чи зберігають іммігранти свою етнічну приналежність. Етносом є тільки та сукупність людей, що усвідомлює себе як таку, відрізняючи себе від інших аналогічних спільнот і виражаючи цю ідентифікацію в етнонімі. Етнічна самосвідомість виступає не тільки як найважливіший маркер етнічної приналежності, що відсуває в цьому відношенні навіть ознаку рідної мови, але і як сила, що поєднує членів етносу і протиставляє їх іншим етносам.
− Історія і сучасне громадське життя показують досить різні форми взаємовпливу етносів. У спеціальній літературі по цьому питанню виділяють консолідацію, асиміляцію, міжетнічну інтеграцію, аккультурацию, етнічну ізоляцію, деетнізацію.
− При взаємодії етносів часто має місце не тільки білінгвізм, але і бікультуралізм, що припускає накладення на традиційну культуру даного етносу окремих елементів культури іншого. Цей процес звичайно іменують терміном „акультурація”. Зміни можуть проходити як в одному, так і в обох етносах. У житті це означає тенденцію до істотних етнічних змін.
− Ще одне важливе завдання це розуміння соціально-психологічної природи міжетнічних процесів, що відбуваються у полікультурному суспільстві, які сприяють або перешкоджають толерантній міжетнічній взаємодії, щоб відповісти на питання, у чому причина посилення нетерпимості, і чи є шлях подолання або пом’якшення міжкультурних протиріч з метою вироблення адекватного стратегічного мислення, що дозволяє визначати орієнтири довгострокової державної політики.
− Етнічна толерантність розуміється нами як відсутність негативного ставлення до іншої етнічної культури, а точніше наявність позитивного образу іншої культури при збереженні позитивного сприйняття своєї власної. Це значить, що етнічна толерантність не є наслідком асиміляції як відмови від власної культури, а є характеристикою міжетнічної інтеграції, для якої характерно „прийняття” або позитивне відношення до своєї етнічної культури і до етнічних культур груп, з якими дана група вступає в контакт. Таке розуміння адекватності групового сприйняття базується на постулаті ціннісної рівності етнічних культур і відсутності в цьому плані переваги однієї культури перед іншою. Під цим кутом зору явище етнічної інтолерантності (або неадекватності групового сприйняття) являє собою переважно негативне сприйняття іншої етнічної культури при надпозитивному сприйнятті власної.
− Соціопатія це живильне середовище для розвитку фобій, і в першу чергу національних, які сходять до найбільш простих і зрозумілих форм групової ідентифікації. Природа масового стресу така, що вона, гальванізуючи мовби існуючі „віртуально” негативні стереотипи, на додачу вимагає в якості одного зі стабілізаторів групової поведінки „образу ворога”, реальна або уявна боротьба з яким створює ілюзію порятунку від страхів, що здолали.
− У подібних умовах політика „етнічного невтручання”, так само як і система персональних преференций, залишають місту мало шансів на збереження стабільності. Потрібні політичні технології активного втручання в етноконфліктну ситуацію, без якої емоційна реакція на насильство неминуче буде трансформуватися спершу в стійкий національний забобон, а потім у ксенофобію.
− Непродуманий і непослідовний характер дій стосовно представників етнічних меншин може мати для їх представників дріб’язковий і принизливий характер. На жаль, цього досить, щоб будь-які діаспори у місті, відчувши себе ображеними і на суспільство, і на міську владу, почали відчувати ще більшу непевність у завтрашньому дні. Крім того, з урахуванням впливу на масову свідомість міських жителів етнічних факторів, подібні речі створюють небезпека переходу від багато в чому ситуативного сплеску побутової недоброзичливості до агресивно-націоналістичних форм соціального поводження і конфліктної моделі розвитку в місті міжетнічних відносин.
− Установлення прийнятних рамок для взаємодії титульної більшості і нехай не найпроблемного, але досить строкатого конгломерату міських меншостей, жадає від влади продуманої, ретельно вивіреної політики, що, не перешкоджаючи законному праву людей на збереження своєї національної своєрідності, одночасно стимулювала б їхню повноцінну інтеграцію та існування в домінуючому середовищі.
− Для поліетнічного соціуму, яким є і населення поліетнічного міста, дуже важливим і по суті головним є збереження миру, взаєморозуміння, високий рівень толерантності, поваги до інших народів і культур, взаємопідтримка і допомога у розвитку власної культури, мови, традицій.
− Саме такий підхід до організації співжиття населення поліетнічного міста можна вважати оптимальним і таким, що задовольнятиме потреби і вимоги всіх і кожного. Бачення у кожному мешканці перш за все громадянина дозволить зробити перший крок до порозуміння і співпраці. Розумне звертання уваги на етнічну приналежність і правильне використання етнічних стереотипів у процесі взаємодії запорука мирного співжиття, налагодження ефективної взаємодії, шляхів взаємозбагачення та взаємопідтримки.
− Потрібно впливати на міжнаціональні відносини шляхом формування високої культури населення, виховання в кожного громадянина терпимості до представників інших народів і поваги до їхньої культури, особливостей побуту і традицій побуту, а також традицій, які орієнтують на подолання етноцентризму, засвоєння національних і загальнолюдських цінностей.
− Міста, особливо великі, на відміну від сільських переважно моноетнічних поселень, характеризуються, як правило, розвинутою поліетнічністю, яка відбивається на всій культурі і побуті міських жителів. Зрозуміло, що в таких умовах виникають проблеми взаємної адаптації представників різних національностей, що проживають у місті. Посилення міжетнічної взаємодії стає дедалі характернішою рисою нинішнього етапу розвитку українського поліетнічного суспільства. Проте ця тенденція за різних соціальних умов здатна проявитися досить неоднозначно. Вона може виступати однією з об’єктивних закономірностей здійснення інтеграційних процесів, сприяти формуванню громадянського суспільства, а може виявитися джерелом загострення етнокультурних суперечностей.
− Нинішню мовну ситуацію великого міста визначає українсько-російська двомовність. Крім того, однією з особливостей є те, що поділ населення за мовною ознакою проходить всередині українського етносу.
− Для поліетнічного середовища особливо гостро постає питання про толерантність, або терпимість, прагнення і здатність до встановлення і підтримки чогось спільного з людьми, які чимось відрізняються від переважної більшості або не дотримуються загальноприйнятих думок. Толерантність виражається у прагненні досягти взаєморозуміння і узгодити різні звичаї, традиції, інтереси, погляди без застосування тиску, а навпаки через пояснення, виховання. Дотримання принципу толерантності долає жорсткість оціночного підходу за принципом або-або”, розширюючи сферу дії за принципом і-і”. Це спостерігається перш за все там, де у сторін співпадають інтереси, цінності, ідеали і наявний досвід співпраці.
− Багато країн при виборі моделі міжетнічної взаємодії зупиняються на інтеграції. Вона передбачає вливання” представників етносу в культуру титульного чи основного етносу і не заперечення при цьому розвитку власної. Тобто засвоєння рис, властивостей, традицій, звичаїв, норм, правил нової культури і одночасне збереження і розвиток власної. Саме засвоєння культури титульного етносу дозволить краще його зрозуміти і духовно зблизить народи. При цьому будь-які закиди з того приводу, що це односторонні процес, тобто рух назустріч з боку мігрантів через у їх прагненні інтегруватися не зустрічає зустрічного руху з боку корінних жителів, абсолютно безпідставні. Оскільки титульний етнос зі свого боку не заперечує розвитку етнокультурної самобутності і не придушує будь-які прояви етнічної неповторності всіх етносів.
− Тобто модель інтеграції передбачає паралельне співіснування в кожній людині двох культур: титульного етносу з одного боку, і власного з іншого. Нормальне, мирне, спокійне життя потребує дотримання умов, серед яких головними виступають громадянська єдність, загальна політика інтеграції країни в соціальному, етнічному, правовому аспектах, а також створення клімату терпимості та культурного діалогу. Завдяки цьому кожна етнічна група збереже свою культуру, мову і традиції, та разом з цим зробить свій внесок в інтеграцію суспільства загалом.
− Міжетнічна взаємодія не завжди розвивається шляхом інтеграції. Як відомо, міжетнічні взаємини у багатьох регіонах світу становлять чи не найбільший конфліктогенний чинник, а міжетнічні конфлікти, які виникають на цьому ґрунті, мають, як правило, затяжний, подекуди дуже гострий характер. Конфлікти між носіями різної етнічності набувають особливої гостроти, якщо вони обтяжені різними формами соціального протистояння в умовах економічної кризи. Це конфлікт передусім етнічних культур, що вступають між собою у взаємодію. Він може мати як відкриту, так і приховану форму, залежно від ступеня міжетнічної комунікації різних етносів. Міжетнічний конфлікт у відкритій формі не виникає на голому місці, а має в своїй основі роки, десятиліття чи навіть століття конфліктної ситуації у прихованому вигляді. Саме теоретичні напрацювання у цій сфері та вже відомі подібні ситуації дозволять перевести негативний потенціал у позитивне русло і принаймні на ранніх стадіях розв’язати питання, які породили конфлікт. Адже як відомо конфлікт як такий несе в собі руйнівну силу і більше шкоди, аніж користі.
− Для поліетнічного соціуму, яким є і населення поліетнічного міста, дуже важливим і по суті головним є збереження миру, взаєморозуміння, високий рівень толерантності, поваги до інших народів і культур, взаємопідтримка і допомога у розвитку власної культури, мови, традицій тощо. Саме такий підхід до організації співжиття населення поліетнічного міста можна вважати оптимальним. Компромісна модель дозволяє кожній людині стати частинкою загального цілого, хоча іноді і дуже розмаїтого. При цьому необов’язкове засвоєння культури титульного (для представників меншин) чи меншинного (для представників титульного) етносу. Необхідна просто повага до інокультурного, коли необхідно підтримка. Тобто бачення у кожному рівного, такого самого як і я, партнера у будь-якій справі. З одного боку дозволяється існування у межах своєї культури, не приймаючи одразу і безвідмовно умов середовища, в яке потрапляють, а з іншого таким чином стимулюється і заохочується приєднання до нової культури, яка демонструє розуміння і повагу до всіх і кожного. Компромісна модель дозволяє говорити про співіснування двох чи більше культур поряд, не створюючи проблем одна для одної, не заперечуючи існування іншої, зберігаючи свою власну культуру та не перешкоджати розвитку інших, а навпаки, всіляко сприяти процесу їхнього розвитку.
− Результати дослідження покликані сприяти налагодженню толерантних міжнаціональних відносин; усуненню чинників міжетнічної напруженості; забезпеченню рівноправних відносин і тісної взаємодії між представниками різних етносів; врахуванню балансу інтересів та подолання розбіжностей різних етнічних спільнот у напрямі економічного, соціального, культурного та поліетнічного розвитку країни; забезпеченню належних умов для вирішення освітньо-культурних, інформаційних та соціальних проблем, які виникають у суспільстві.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. 240 с.
2. Аза Л., Євтух В., Ручка А., Чернова К. Росіяни, білоруси, поляки і болгари в сучасній Україні: реалії та перспективи розвитку. К., 2001. 78 с.
3. Аза Л.О. Особливості процесу міжетнічної культурної взаємодії в українському суспільстві // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. К., 1999. С. 607-622.
4. Аза Л.О. Тенденції етномовного розвитку в Україні // Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). К.: ІС НАНУ, 2001. С.528537.
5. Ануфрієв О.М. Етнобуття народів Українського Придунав’я в сучасних умовах культурної диверсифікації. К., 2000. 86 с.
6. Ануфрієв О.М. Етнокультура в системі національної культури. К., 1995. 53 с.
7. Арбенина В.Л., Филиппова О.А., Лойко Л.И. Состояние и тенденции развития межнациональных отношений в г. Харькове (по результатам социологического исследования апрель-май 2000 г.) Харьков, 2000. 85 с.
8. Арутюнов С.А. Народы и культуры. Развитие и взаимодействие. М., 1989. 243 с.
9. Арутюнов С.А. Фантом безэтничности // Расы и народы. 1989. Вып.19. С.21-24.
10. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Языковые коммуникации и этническая консолидация // Социолингвистические проблемы развивающихся стран. М.: Изд-во Наука”, 1975. С.16-19.
11. Арутюнян Ю.В. Социально-культурные аспекты развития и сближения наций в СССР (программа, методика, перспективы исследования) // Советская этнография. 1972. №3. С.3-19.
12. Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. М., 1998. 271 с.
13. Ахиезер А.С. Культурные основы этнических конфликтов // Общественные науки и современность. 1994. №4. С. 115-125.
14. Багдасарова А.Б. Этническое сознание и самосознание: сущность и структура // Этнические проблемы современности. Вып. 6. Ставрополь, 2000. С. 25-31.
15. Баньковская С. Маргинальность” в перспективе социологической теории // Этничность на постсоветском пространстве: роль в обществе и перспективы . К.: Изд-во УАННП Феникс”, 1997. С.6-7.
16. Батыгин Г.С. Стереотипы поведения: распознавание и интерпретация // Социологические исследования. 1980. - №4. С.96-102.
17. Блумер Г. Общество как символическая интеракция // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С.173-179.
18. Блэр А.Рубл. Стратегия большого города. Прагматический плюрализм в Чикаго позолоченного века”, Москве серебряного века и Осаке эпохи Мэйдзи. М., 2004. 456 с.
19. Богина Ш.А. Межэтнические отношения в США (ХІХ век) // Советская этнография. 1974. №4. С.63-72.
20. Бромлей Ю.В. Этнические аспекты современных национальных процессов // Межнациональные связи и взаимодействие культур народов СССР. Таллин: Изд-во Ээсти раамат”, 1978. С.29-44.
21. Бромлей Ю.В. Этнос и этносоциальный организм // Тезисы докладов на заседании, посвященном итогам полевых исследований 1969 г. М., 1970. С.33-36.
22. Бромлей Ю.В., Пучков П.И. Этнические общности, их историко-типологическая и этнолингвистическая классификация // Природа. 1983. №9. С. 3-12.
23. Бубер Мартин // Современная западная философия. - М., 1991 - С. 50-51.
24. Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів // Урок Української. 1999. № 9-10. С. 8-9.
25. Вівчарик М.М., Падалка С.С. Україна в етнонаціональному вимірі. К., 1999. 136 с.
26. Всеукраїнський перепис населення 2001 року // http://www.ukrcensus.gov.ua
27. Ганцкая О.А. Этнос и семья в СССР // Советская этнография. №3. 1974. С.20-30.
28. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие. К., 1993. 120 с.
29. Головаха Є., Паніна Н. Чинники національної толерантності в Україні // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспективи розвитку. К.: Інтел, 1994. С.115-118.
30. Головаха Є.І. Зміни мовної ситуації в Україні // Українське суспільство: Моніторинг 2000 р. Інформаційно-аналітични матеріали / За ред. Члена-кореспондента В.М. Ворони, д-ра філос. н. А.О.Ручки. ­ К. Інститут соціології НАН України, 2000. С. 268-275.
31. Головаха Є.І. Суспільні відносини майбутнього // Українське суспільство: Моніторинг 2000 р. Інформаційно-аналітични матеріали / За ред. Члена-кореспондента В.М. Ворони, д-ра філос. н. А.О.Ручки. ­ К. Інститут соціології НАН України, 2000. С. 298-302.
32. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — 2.вид., випр. і доп. К., 2004. 284 с.
33. Губогло М.Н. Взаимодействие языков и межнациональные отношения в советском обществе // История СССР. 1970. - №6. С.22-41.
34. Губогло М.Н. Интегрирующая функция языка // Социолингвистические проблемы развивающихся стран. М.: Изд-во Наука”, 1975. С.223-239.
35. Губогло М.Н. Современные этноязыковые процессы в СССР. Основные факторы и тенденции развития национально-русского двуязычия. М.: Изд-во Наука”, 1984. 288 с.
36. Декларация принципов толерантности // http://www.unedoc.unesco.org
37. Дробижева Л.М. Влияние этноконтактной зоны на межнациональные отношения // Социально-психологическая и общественная практика. М., 1985. С.153-162.
38. Дробижева Л.М. Духовная общность народов СССР. М., 1981. 263 с.
39. Дробижева Л.М. Об изучении социально-психологических аспектов национальных отношений (некоторые вопросы методологии) // Советская этнография. 1974. №4. С.15-25.
40. Дробижева Л.М. Толерантность и рост этнического самосознания: пределы совместимости // От толерантности к согласию. М., 1997. С.63-71.
41. Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Межэтнические отношения и этнокультурные процессы // Советская этнография. 1981. №3. С.11-22.
42. Евтух В.Б. Концепции этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, эволюция. К., 1991. 180 с.
43. Евтух В.Б., Шлепаков А.М. Буржуазные концепции и национальные отношения в развитых капиталистических странах. К., 1988. 180