ЕЛЕКТОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ : ЭЛЕКТОРАЛЬНАЯ КУЛЬТУРА КАК ОБЪЕКТ СОЦИОЛОГИЧЕСКОГО ИССЛЕДОВАНИЯ

Краткое описание

ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЗАПОРІЗЬКИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ”

На правах рукопису

Зубченко Олександр Сергійович

УДК 316.722

ЕЛЕКТОРАЛЬНА КУЛЬТУРА

ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 22.00.04 спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук

Науковий керівник
Скідін Олег Леонідович,
доктор соціологічних наук,
професор

Запоріжжя 2007

Зміст
ВСТУП 3
Розділ 1
Теоретичні засади дослідження електоральної культури 12
1.1. Електорат як суб’єкт політичної культури і діяльності 12
1.2. Сутність, структура і форми електоральної культури 26
1.3. Електоральна участь та електоральна поведінка як об’єкт соціологічного аналізу 44
Висновки до розділу 1 59
Розділ 2
регіональний вимір Електоральної культури 63
2.1. Електоральна регіоналізація: поняття, сутність, особливості 63
2.2. Теоретичні підходи до вивчення регіональних електоральних культур: можливості та обмеження 76
2.3. Загальнонаціональне та регіональне в електоральній культурі 99
Висновки до розділу 2 117
Розділ 3.
функціонування електоральної культури
в Південній Україні 120
3.1. Зміст і характер електоральної культури
Південної України 120
3.2. Етапи формування електоральної культури Південної України 133
3.3. Соціальні механізми функціонування електоральної культури Південної України 150
Висновки до розділу 3 171
ВИСНОВКИ 173
ДОДАТКИ 181
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 210

ВСТУП
Актуальність теми. Після проголошення незалежності України в 1991 р. перед молодою державою постало кілька складних завдань, ключовими з яких були демократизація політичної системи та формування єдиної політичної нації. Універсальним інструментом для їх вирішення по праву вважають вільні вибори: не лише в значенні чітко регламентованої формальної сукупності електоральних процедур, а як механізм представницької демократії та трансформації думки більшості громадян у реальні політичні дії. Розвиваючись у рамках політичної культури, електоральна культура формується з початком переходу від тоталітаризму до демократії в перебігу проведення перших вільних виборів. На пострадянському просторі ці процеси, а разом з ними й регулярне вивчення виборчої проблематики, розпочато з кінця 80-хрр. XX століття. У зв’язку з цим у соціально-гуманітарному знанні виникає протиріччя: з одного боку, накопичено чималий евристичний потенціал дослідження політичної культури у суспільствах різного типу, з іншого результати конкретних українських виборів все ще часто стають несподіваними для науковців та політиків. Також із розгортанням демократичних трансформацій регіони стають активнішими суб’єктами політичного життя. Через історичні особливості формування території сучасної України, багатовікове входження окремих її частин до різних цивілізаційних спільнот, виборчий процес щоразу перетворюється на міжрегіональну конкуренцію, а іноді навіть на антагоністичну боротьбу (як під час виборів Президента України 2004 р.). Ці суперечності охоплюють не лише політичну еліту, але й спускаються на рівень масової свідомості, на якому закономірні соціокультурні відмінності між жителями Заходу і Сходу, Півночі та Півдня невиправдано гіперболізуються. Отже, проблемна ситуація полягає в суперечності між завданням проведення всебічного аналізу електоральної культури як соціального явища, встановлення її регіональних рис і недостатньою розробленістю даного напрямку в науковій літературі.
Урахування регіонального чинника в справі розбудови комплексної моделі поведінки виборців привертало увагу представників соціальної думки з другої половини XIX ст. Уперше ці питання порушували А. Зігфрід (пошук природно-кліматичних детермінантів електоральних процесів), Л. Вірт (аналіз специфіки соціально-політичного ландшафту сільських та міських поселень), Ф. Компан’я (електоральне картографування), Г. Тінгстен (компаративний аналіз результатів соціологічних досліджень). Чималий внесок зроблено науковцями з Колумбійської школи, у роботах яких простежується прагнення виявити регіональні особливості передвиборчої комунікації (Р. Берельсон), окреслено коло соціальних чинників формування електорального рішення (П. Лазарсфельд), виділено основні риси електоральних преференцій (М. Наубет), описано причини та наслідки міжрегіональних протиріч у соціально-політичній сфері (С. Ліпсет, С.Роккан). Варто відзначити й здобуток Мічіганської школи, зокрема, А. Кемпбелла (висновок щодо спадкового характеру політичної соціалізації), Ф. Конверса (регіональний контекст трансляції політичних цінностей), У. Кі (цикли функціонування електоральної культури). Особливості функціонування електоральної культури в регіональному просторі знайшли відображення у роботах Г. Алмонда та С.Верби, які розглядали їх в рамках політичної культури як відкриту кількарівневу соціальну систему. Представники інструменталістської школи (Дж.Беккер, Е. Даунс, Г. Кітчельт, М. Фіорина) намагалися встановити раціональні мотиви диференціації виборчих симпатій у різних частинах країни, дослідити на які економічні показники регіону орієнтований виборець, приймаючи рішення кому віддати свій голос. У цілому можна стверджувати, що в зарубіжній соціології вивчення регіональних аспектів функціонування електоральної культури дало ряд цікавих і плідних результатів.
У вітчизняній соціології дослідження в цій сфері розпочали лише на початку 90-х рр. XX ст. В цей час вагомі результати отримані російськими науковцями, роботи яких присвячено загальнотеоретичним проблемам становлення електоральної культури як соціального явища (Ю. Гудіна, Г.Голосов, І. Гомеров, Ю. Левада, О. Мелешкіна, О. Страхов, В. Халіпов, Ю.Шевченко), формуванню електоральних районів та перехідних електоральних територій (В.Колосов, О. Жидкін, О.Морозова, Б. Овчинніков, Д. Орєшкін, Р.Туровський), порівняльному аналізу показників електоральної культури в суб’єктах РФ (І. Клямкін, О. Кукоба, В. Леднєв, О. Попова, Н.Трошина, Н.Яргомська). Серед українських авторів увагу І. Бекешкіної, В.Бебика, О. Куценко привертають зміни політичної структурованості українського суспільства, динаміка партійних преференцій виборців. С. Білоусов, М. Дністрянський, Б.Ідрісов, І. Кононов, Т.Кучеренко, А.Лобанова, В. Миронюк, Є.Хан, К. Черкашин розробляють напрямки регіональної електоральної географії та її впливу на загальнонаціональні політичні процеси. М. Білецький, С .Макєєв, М.Недюха, О. Стегній, О.Толпиго, Н.Погоріла, В. Паніотто, В. Подшивалкіна зосереджують свою увагу на компаративному аналізі міжрегіональних соціокультурних та політичних відмінностей. Особливості формування та розвитку політичної культури українського суспільства та електоральної культури як її складової є об’єктом дослідження для В.Васютинського, О. Вишняка, О.Князєвої, Є.Головахи, С. Катаєва, І. Кучеріва, А. Ручки, Н. Паніної, М. Чурилова. Для вивчення соціально-технологічних аспектів регіональних електоральних процесів великий інтерес становлять роботи В. Полторака, О.Петрова, В. Чигрина та інших авторів.
Разом з тим залишається один аспект дослідження, поки що не вивчений ні зарубіжною, ні вітчизняною соціологією, визначити співвідношення між загальнонаціональним та регіональним рівнями функціонування електоральної культури. На цьому й зосереджено увагу дисертанта, це проблемне поле дисертації.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках наукової теми Особливості соціальних перетворень у сучасній Україні” (шифр 0106U00729), що розробляється колективом кафедри соціології та соціальної роботи Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління». Дисертантом підготовлено розділ звіту, присвячений динаміці електоральних настроїв на регіональному рівні протягом 2005-2006 років.
Мета і завдання дослідження. Мета встановити особливості електоральної культури як об’єкту соціологічного дослідження, що зумовлює необхідність вирішення таких завдань:
· окреслити основні підходи до визначення поняття «електорат» та еволюцію уявлень про обсяги та права електорату в суспільно-політичній думці;
· розглянути сутність, структуру та форми електоральної культури сучасного українського суспільства;
· провести огляд основних теоретичних концепцій електоральної участі та електоральної поведінки;
· визначити сутність, характер та особливості процесу електоральної регіоналізації в Україні;
· виявити переваги та недоліки різних теоретичних підходів до вивчення електоральної культури;
· дослідити співвідношення загальнонаціонального та регіонального аспектів в електоральній культурі сучасного українського суспільства;
· охарактеризувати сутність, характер та зміст електоральної культури південних регіонів України;
· виділити етапи розвитку електоральної культури південних регіонів України;
· дослідити соціальні механізми функціонування електоральної культури південних регіонів України.
Об’єктом дисертаційного дослідження обрано електоральну культуру українського суспільства на етапі його трансформації в добу незалежності.
Предмет дослідження механізми формування та функціонування електоральної культури.
Методи дослідження. Застосовано комплекс методів: описовий (розгляд теоретичних підходів до визначення сутності електоральної культури), аналіз і синтез (застосування західних теорій електоральної поведінки до опису процесів, що відбуваються в пострадянських суспільствах), моделювання й структурний аналіз (вивчення структури і форм існування електоральної культури), порівняльний (виявлення спільного, особливого і специфічного у функціонуванні електоральних культур різних регіонів), інституціональний (дослідження функціонування електоральної культури в соціально-політичних умовах південних регіонів України). Також широко використано методи отримання емпіричних матеріалів, зокрема, анкетування, фокус-група, глибинне інтерв’ю.
Тема дисертації зумовила застосування системного підходу та структурно-функціонального аналізу. Ключові явища, розглянуті в роботі, представлено системно у взаємозв’язку відповідних елементів. Також у роботі застосовано соціокультурний підхід. Одним із методологічних джерел дослідження є концепція соціального простору П. Бурд’є, зокрема положення щодо подвійної сутності габітусу як інтегрального чинника суспільної поведінки особи та розвитку соціальних інститутів, одним з яких є електоральна культура. Для побудови структурно-функціональної моделі електоральної культури у роботі застосовано теоретичні здобутки Г.Алмонда та С.Верби. У дисертаційному дослідженні використано також положення теорії дифузії соціальних інновацій, що пояснює особливості розповсюдження нововведень у соціальному просторі. Специфіку оформлення регіональних електоральних культур у різних частинах нашої країни можна зрозуміти, беручи до уваги нерівномірність поширення прихильностей до нових політичних цінностей та електоральних акторів.
Емпірична база роботи є наслідком особистої участі дисертанта у дослідницьких програмах Південноукраїнського агентства соціальних технологій та Запорізької обласної молодіжної громадської організації Виборці за чесні вибори” та Південноукраїнського гуманітарного альянсу: у соціологічному опитуванні жителів м. Запоріжжя в січні 2002 р. (N = 1012 респондентів, багатоступенева комбінована вибірка, квотний відбір на останньому ступені); у проведенні моніторингу громадської думки Регіональні аспекти електоральної поведінки” (76-й одномандатний виборчий округ Запорізької області, лютий-квітень 2002 р., N = 965 респондентів, районована квотна вибірка); у розробленні програми та організації циклу досліджень Мелітопольці напередодні повторних виборів” (82-й одномандатний виборчий округ Запорізької області, вересень-грудень 2002 р., загальна кількість респондентів 3610, багатоступенева комбінована вибірка, квотний відбір на останньому ступені); у проведенні циклу досліджень з проблем соціокультурних орієнтацій населення Запорізької області у травні-червні 2003 р. (загальна кількість респондентів 1711, багатоступенева комбінована вибірка, квотний відбір на останньому ступені); у масовому опитуванні населення Запорізької області напередодні виборів Президента України 2004 р. (квітень-жовтень 2004 р., проведено 5 хвиль, всього опитано 4540 респондентів, багатоступенева комбінована вибірка, квотний відбір на останньому ступені); у проведенні базового дослідження соціально-політичної ситуації напередодні місцевих виборів 2006 р. у м. Мелітополь, м. Бердянськ та Мелітопольському районі Запорізької області (жовтень-грудень 2005 р., всього опитано 1950 респондентів, районована квотна вибірка); у розробці моделі вибірки, організації польового етапу та аналізі результатів соціологічного дослідження на тему Міський голова Запоріжжя-2006: яким йому бути?» (жовтень - грудень 2005 р., проведено 2 етапи дослідження, всього опитано 1760 респондентів, районована квотна вибірка); у розробці методологічної частини програми та організації польового етапу дослідження електоральних настроїв жителів Запорізької області у січні 2006 р. (N = 957 респондентів, районована квотна вибірка), в організації та проведенні соціологічного дослідження Електоральні настрої запоріжців: літо 2007 (липень 2007 р., N=1500 респондентів, районована квотна вибірка).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в подальшому розвитку уявлень про електоральну культуру як соціальне явище:
· уперше у вітчизняній соціології побудовано структурно-функціональну модель електоральної культури. Електоральну культуру визначено як медіаторний механізм політичної культури, через який відбувається процес оцінювання громадянами політичної компетентності та інституційної ефективності політичних акторів (с.28-42);
· уперше встановлено багатоманітність форм існування електоральної культури: групової, регіональної та загальнонаціональної, завдяки чому у виборчому процесі забезпечується представництво інтересів та цінностей різного рівня від локальних, корпоративних до загальнодержавних (с.42-47);
· уперше доведено, що електоральна регіоналізація є одним з атрибутів демократичного суспільства. Вона відбувається через трансляцію політичних ідей та цінностей від центра на периферію або через автономізацію різних сфер електоральної культури за регіональними ознаками (с.66-76);
· дістала подальшого розвитку апробація зарубіжних концепцій електоральної участі та поведінки для дослідження електоральної культури сучасного українського суспільства. Доведено, що теорія соціальних розколів може бути використана для пояснення процесів на когнітивному рівні електоральної культури, теорія партійної ідентифікації на афективному рівні електоральної культури, а теорія раціонального вибору на конативному рівні електоральної культури (с.79-100);
· знайшла подальше підтвердження теза про співіснування в Україні кількох регіональних електоральних культур, що розрізняються за показниками електоральної участі та електоральної поведінки громадян. Електоральна культура це феномен демократичного правління, отже багатоманітність є її невід’ємною рисою. Формування загальнонаціональної електоральної культури не передбачає уніфікацію форм, способів і напрямків участі громадян у політичних виборах (с.100-117);
· удосконалено виділення етапів формування електоральної культури Південної України: установчого, стабілізуючого та інституційного, і показано, що цей процес відбувається нелінійно, суперечливо, поєднуючи диференційні та інтегративні, інноваційні та консервативні тенденції (с.135-150);
· уперше виокремлено соціальні механізми функціонування регіональної електоральної культури Південної України: кратологічний, ідентифікаційний та преференційний. Встановлено їхнє завдання забезпечення зворотного зв’язку між виборцями та політичними акторами. Відзначено дисфункційність соціальних механізмів електоральної культури, внаслідок чого у південних областях зафіксовано невідповідність між довірою до центральної та місцевої влади та орієнтацію більшості виборців на політико-культурні концепти радянської доби (с.150-171).
Практичне значення одержаних результатів. Запропонована у дисертаційному дослідженні структурно-функціональна модель електоральної культури може слугувати теоретичною основою для довгострокового прогнозування результатів парламентських та місцевих виборів, розробки методик базових та моніторингових електоральних досліджень, проведення типології виборців, визначення електоральної мотивації та чинників прийняття електорального рішення, векторів трансформації електоральної поведінки, вивченні змін електоральної участі громадян тощо. Емпіричну верифікацію положень роботи проведено у процесі науково-теоретичних і прикладних досліджень, що організовані Запорізькою обласною громадською організацією Виборці за чесні вибори, Південноукраїнським агентством соціальних технологій та Південноукраїнським гуманітарним альянсом, за участю дисертанта у період виборчих кампаній до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування, зокрема для розроблення стратегії і тактики передвиборчої кампанії кандидатів у народні депутати України П. Сабашука, О.Олексенка, О.Кучера (2001-2002 рр.), прогнозування результатів виборів міського голови Запоріжжя у 2002, 2003 та 2006 рр., міських голів Бердянська та Мелітополя у 2006 р., результатів виборів до Василівської, Мелітопольської, Оріхівської та Якимівської районних рад Запорізької області у 2006 р.
Фрагменти дисертаційного дослідження використано при проведенні лекцій та практичних занять з навчального курсу Соціологія політики” для студентів спеціальності соціальна робота Гуманітарного університету Запорізький інститут державного та муніципального управління. Також матеріали дисертації стали в нагоді при викладанні навчальних дисциплін Політологія”, Соціологія громадської думки, Основи конфліктології, Галузеві соціології дл

Список литературы

ВИСНОВКИ

Сучасне українське суспільство багате на диференціації та протиріччя, що охоплюють його політичну, економічну та соціальну сфери. Проте сутнісною проблемою нашої країни залишається соціокультурна розколотість, відсутність згоди громадян з приводу базових соціально-політичних цінностей, що визначають основні засади внутрішньої та зовнішньої політики. Це зумовлює суперечливість демократичних перетворень та їх перебіг за принципом крок уперед, два назад”.
Набувши формальних рис електоральної демократії у 1990 р., Україна так і не змогла перетворити політичні вибори на справжнє змагання альтернативних проектів державного устрою. І якщо справедливості в цій боротьбі останнім часом побільшало, то змістовності та відкритості ні. Більше того, виборчі стратегії провідних електоральних сил все частіше будуються за регіональною ознакою, що, з одного боку, призводить до монополізації політичного простору на певних територіях, а з іншого до посилення міжрегіональних відмінностей, що часто набувають конфліктних рис.
Як свідчить аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури, проведений у дисертаційній роботі, проблеми електоральної культури все частіше привертають увагу соціологів. Проте аналіз, як правило, зводиться лише до короткострокового прогнозування, визначення чинників перемоги того чи іншого політичного актора, вивчення його регіональної підтримки. Наукове осмислення цієї важливої сфери суспільного життя відбувається еклектично, поєднуючи спроби адаптації західних теоретичних моделей та результати власних емпіричних досліджень. Як наслідок можемо спостерігати нестачу емпірично верифікованого дослідницького інструментарію, що не дозволяє перейти від описання до узагальнення та довгострокового прогнозування результатів електоральних процесів, призводить до частих дослідницьких помилок, не сприяє зростанню авторитету вітчизняної соціології в громадській думці. Бракує комплексних досліджень, що дозволили б розглядати електоральну культуру як як соціальний інститут, що кардинально не змінюється від виборів до виборів, а внутрішньо саморегулюється, набуваючи при цьому різних форм від загальнонаціональної до регіональної. Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз показав, що недостатньо вивченими залишаються такі аспекти проблеми, як опис структурно-функціональних особливостей електоральної культури, дослідження форм її існування, визначення сутності та різновидів електоральної регіоналізації, виявлення співвідношення загальнонаціональних та регіональних елементів у електоральній культурі сучасного українського суспільства. Також заслуговує на увагу функціонування електоральної культури південних областей України, вивчення її соціальних механізмів.
Однією з тем нашої роботи було визначення кола суб’єктів, які є безпосередніми носіями електоральної культури. Уявлення про обсяг електорату починають розвиватися з часів Античності. Згідно з ними право обирати та бути обраним надавалося за певними критеріями (вільний стан, факт постійного проживання, громадянство, стать, вік). Нормативний підхід сприяв, з одного боку, закладанню основ електоральної культури, а з іншого викликав відчуження віж представницьких інститутів значної частини мешканців давньогрецьких полісів і поступовий занепад демократичного правління. Схожа доля спіткала й міські республіки епохи пізнього Середньовіччя, ключовим протиріччям у соціально-економічному розвитку яких була невідповідність поміж необмеженими політичними правами елітних верств (не більше 2-3% жителів міста) та основною частиною городян, позбавлених будь-яких громадянських прав. Саме цьому революції XVII-XIX ст. приносять із собою принцип загального виборчого права, що окрім юридичного несе й загальноаксиологічне навантаження, стверджуючи (нехай формально) рівність усіх громадян у визначенні засад внутрішньої та зовнішньої державної політики. Політологічний підхід відбивав логіку електоральних процесів розвиненого капіталістичного суспільства з чітко визначеними лініями класових розколів. Його основна мета диференціювати виборців за кількома соціальними ознаками, спрогнозувати, а за можливості змоделювати поведінку кожної з цих груп. Тут постає наступна проблема як забезпечити єдність суспільства на фоні антагоністичних протиріч, що обумовлені різними соціально-економічними інтересами певних електоральних категорій? За таких умов актуальності набувають дослідження соціологів, що вперше ставлять у центр інституту політичних виборів людину як носія того чи іншого набору соціально-політичних преференцій. Головна увага приділяється відповіді на запитання наскільки компетентним, усвідомленим та самостійним є голосування громадянина, якою мірою електоральний вибір відображає його інтереси? Саме з такого розуміння сутності електорату ми виходили в дисертаційному дослідженні.
Електоральна культура є медіаторним елементом політичної культури, завдяки якому забезпечується включення людини у відносини представницької демократії. Електоральна культура це продукт діалектичної взаємодії між громадянином та політичною системою, який виникає за умов наявності в суспільстві альтернативних систем соціально-політичних цінностей, присутності політичних акторів, що могли б вільно артикулювати їх та забезпечення законної можливості трансформувати соціально-політичні цінності, ідеї, переконання в політичну практику за підсумками вільних конкурентних виборів. Отже, електоральна культура є феноменом індустріального суспільства. Її горизонтальна структура складається з трьох рівнів когнітивного, афективного та конативного, на кожному з яких відбуваються інтерналізація отриманої ззовні інформації, надання їй оціночного характеру та перетворення на стимул до реальної політичної дії голосування на виборах. У свою чергу, логіка взаємодії об’єктивного та суб’єктивного зумовлює виділення контурів самовідновлення та саморозвитку електоральної культури. Перший з них характеризує специфіку електоральної участі та складається з таких елементів, як політична ментальність, соціально-політичний капітал та ситуація виборів, а другий відображає специфіку електоральної поведінки та поєднує у собі політичні орієнтації, електоральні настрої та електоральні преференції. Отже, електоральна культура є складною соціальною системою, що поєднує процеси диференціації та інтеграції. Цією обставиною зумовлюється багатоманіття форм її існування групова, регіональна та загальнонаціональна, завдяки чому у виборчому процесі забезпечується представництво інтересів та цінностей різного рівня від локальних, корпоративних до загальнодержавних.
Саме цьому невипадковим є той факт, що дослідження електоральної участі та електоральної поведінки, спочатку в Західній Європі та США, а потім і на пострадянському просторі, поступово рухаються шляхом від описання зовнішньої детермінованості електорального вибору до усвідомлення внутрішніх відмінностей у голосуванні людей, відмови від механістичного розуміння електоральної поведінки, визнання обмеженості впливу на неї. Тут йдеться вже не стільки про соціологічну, скільки про соціально-філософську проблему свободи особистості. Вперше ідею комплексності соціокультурних чинників електорального вибору було висунуто представниками Колумбійської школи, подальший розвиток вона знайшла у теоріях партійної ідентифікації та раціонального вибору. Незважаючи на значні відмінності, для представників «класичних» шкіл характерні одномірність характеристики електоральної поведінки та зосередження уваги на одному або кількох чинниках. Дані концепції хоча й активно використовували соціологічну термінологію, проте вибудовувалися, виходячи переважно з політологічного розуміння електорату як певного кола громадян, що з різних причин (соціальних, ідентифікаційних або прагматичних) схильні підтримувати ту чи іншу політичну силу. У цьому полягає методологічна обмеженість розглянутих учень, адже вони демонструють непогані результати лише в умовах усталеного демократичного суспільства, де співіснують соціальні групи з розвиненою політичною свідомістю. Однак у перехідних суспільствах із нестабільною партійною системою, аморфними політичними переконаннями більшості громадян, високою соціальною фрустрацією та розвиненою міжрегіональною диференціацією прогностичний потенціал «класичних» шкіл мінімізується.
За таких умов більші евристичні можливості має концепція електоральної регіоналізації поведінки виборців, що дозволяє зрозуміти механізми функціонування електоральної культури на мезорівні. У перебігу електоральної регіоналізації проявляється характерна для всіх соціальних систем суперечність поміж інтеграцією та диференціацією. У сучасному українському суспільстві у такий спосіб відбувається накладання соціально-культурних відмінностей, що складалися століттями, на сьогоденну політичну проблематику і, зокрема, на результати виборів. Унаслідок цього, з одного боку, зберігаються та поглиблюються цивілізаційні розколи між різними частинами нашої країни, а з іншого гарантується регіональний електоральний плюралізм, завдяки якому загальнонаціональна електоральна культура має фрагментарно-дихотомізований характер. Разом з тим питання про критерії виділення та рамки регіональних електоральних культур ще залишається відкритим.
На цьому тлі постає ще одна проблема пошук теоретичних підходів, що б дозволили повною мірою вивчити функціонування електоральної культури на регіональному рівні. Адже класичні теорії зосереджують увагу лише на її загальнонаціональних проявах, лишаючи без розгляду локальні тенденції. Для України ігнорувати регіональні відмінності неприйнятно. Пояснення розбіжностей у волевиявленні жителів Сходу і Заходу, Півночі та Півдня можна надати, спираючись на синтез трьох теоретичних концепцій теорії соціальних розколів, партійної ідентифікації та раціонального вибору. Проаналізувавши на емпіричному матеріалі можливості та обмеження кожної з них, ми дійшли висновку про їх співіснування в електоральній культурі сучасного українського суспільства. Адже сприйняття соціально-політичної інформації відбувається крізь призму тих чи інших соціально-демографічних, ментальних або психографічних характеристик, її оцінювання та співставлення з альтернативами через соціальні диспозиції, що розрізняються в залежності від ідентифікаційних практик людини, і нарешті прийняття рішення щодо участі у виборах та підтримки того чи іншого електорального актора, є за своєю природою процедурою раціонального вибору.
Ось чому аналізуючи співвідношення загальнонаціонального та регіонального в електоральній культурі українських виборців, можна помітити, що відмінності фіксуються практично по всіх її елементах. Може скластися враження про кілька Україн, у кожній з яких проходять свої вибори. Проте поступове вирівнювання електоральної активності у різних регіонах та висока узгодженість оцінок виборчого процесу дозволяють говорити про початок зближення регіональних культур через формування спільного проблемного поля електоральних кампаній. Разом з тим відчувається значний дезінтегруючий вплив кількох тем та месиджів (надання офіційного статусу російській мові, визнання воїнів УПА, українська або радянська ідентичність, ставлення до подій Жовтневої революції 1917 р.), що по-різному сприймаються по обидва береги Дніпра та по суті протиставляють людей з різними системами політичних цінностей. Результати дострокових парламентських виборів 2007 р., вірогідно, підтвердять ці тенденції. Ось чому, на нашу думку, запорукою посилення консолідуючих начал в електоральній культурі сучасного українського суспільства може стати зміщення соціально-політичного дискурсу із суперечливих подій минулого на розв’язання довгострокових завдань державного будівництва, серед яких демократизація системи управління, розширення прав та відповідальності регіональних і місцевих органів влади, надання реальної політичної суб’єктності територіальним громадам.
Типовим прикладом концентрації соціокультурних, політичних та економічних протиріч у певних просторових рамках є південні регіони України Запорізька, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Історично жителі цього краю перебували на периферії владного впливу, що зумовило широке поширення політичної апатії, відчуження від державних інституцій, помітно вищу довіру до місцевого нобілітету, аніж до столичного. У політичній ментальності як населення, так і регіональних еліт зберігає певний вплив ”новоросійський проект”, побудований на принципах консервації культурних і політичних традицій радянських часів. Проте образ російськомовної України, що сформувався в свідомості жителів Півдня, відрізняється від уявлень мешканців сусідніх територій. Виборці південних регіонів все частіше схильні надавати перевагу вже не стільки силам комуністичної та соціалістичної орієнтації, які апелюють до єдиного з Росією союзного минулого, скільки силам, що ототожнюють демократію в її ліберально-космополітичному, проте не націоналістичному варіанті. По суті, Південь виступає як ліберально-демократична альтернатива націоналістичного Заходу. Разом з тим регіональна електоральна культура є гетерогенною, в ній співіснують різні вектори, що відображають політичні цінності, склад впливових на місцевому рівні електоральних акторів та ступінь керованості виборчого процесу з боку суб’єктів позаелекторального впливу.
Описані вище суперечності становлять рушійну силу процесу інституціалізації регіональної електоральної культури, що складається з трьох етапів: установчого, стабілізаційного та інституалізаційного. На кожному із них відбувалося оформлення певного рівня електоральної культури. Установчий етап пов’язаний з усвідомленням людьми розбіжностей поміж різними політичними силами, виокремленням категорій виборців із різним ступенем активності, політико-ціннісною диференціацією на прихильників та опонентів соціально-економічних перетворень - тобто, наповненням когнітивного рівня електоральної культури. Стабілізаційний етап це період чіткого розподілу електорального корпусу за ознаками ліві-праві” та влада-опозиція”, що у загальних рисах зберігався до 2004 р. Одночасно виділяється соціальна база найвпливовіших політичних сил, означаються межі електоральних розколів поміж містом і селом. Феномен „розколотого голосування”, який ще раз підтверджує суперечливість та незавершеність формування електоральної культури як на рівні Південного регіону, так і в Україні в цілому. На сучасному, інституціалізаційному етапі (з 2004 р.) відновлюється вплив соціокультурних протиріч початку 1990-х рр., що відображається через прискорене формування регіональної соціально-політичної ідентичності.
Виходячи із наведеного вище, закономірним можна вважати той факт, що ставлення громадян до інституту політичних виборів формується поступово, через соціальні механізми, що надають електоральній культурі завершеного характеру, забезпечуючи постійний кругообіг інформації поміж її рівнями та інгредієнтами. Цих механізмів три кратологічний, ідентифікаційний та преференційний. У стабільних демократичних суспільствах вони, як правило, функціонують злагоджено, стимулюючи високу електоральну участь та не дозволяючи політичним силам втрачати зв’язок зі своїми виборцями. По-іншому виглядає ситуація у суспільствах, що трансформуються. На прикладі південних регіонів України помітна невідповідність між довірою до центральної влади, що в ідеалі повинна ототожнюватися з демократичними цінностями, та місцевої, що все ще сприймається як перерозподільчий орган, здатний адміністративними засобами впливати на певні соціальні процеси. Також помітне протиріччя поміж орієнтацією абсолютної більшості жителів Півдня на політико-культурні ціннісні концепти радянської епохи та проблематичною ідентифікацією із Українською державою. Значне відчуження від влади та перебування в пострадянському аксиологічному дискурсі з року в рік стимулює виборців південних областей до підтримки політичних сил з проросійськими гаслами. Завершення інституціалізаційних процесів в електоральній культурі регіону сприятиме зменшенню конфліктологічної складової електорального вибору наших земляків та поступовому зниженню міжрегіональної соціально-політичної напруги.
Таким чином, результати дисертаційного дослідження дозволяють поглибити пізнання ролі та місця електоральної культури в демократизації інституту політичних виборів, розглядати розбіжності електоральних культур Заходу та Сходу, Півночі та Півдня як закономірні, що не мають антагоністичного характеру та не містять конфліктного потенціалу. У дисертації доведено, що подальші перспективи розвитку Української держави пов’язані з утвердженням принципів багатоскладової демократії”, формуванням загальнонаціональної електоральної культури як ансамблю регіональних електоральних культур. Результати дослідження можуть бути впроваджені в практику державного управління, враховані при розробці державної регіональної політики, проекту адміністративно-територіальної реформи, децентралізації системи влади та збільшення повноважень регіональних самоврядних органів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. М.: Владос, 1994. 341 с.
2. Абрамов С.А., Богомолов Б.А. К вопросу о типологизации электорального поведения российских граждан в 90-е годы // Вестн. Моск. ун-та. Сер.12. Полит. науки. 2000. №6. С.15-30.
3. Аксенов К.Э., Зиновьев А.С., Плещенко Д.В. Крупный город регион Россия: динамика электорального поведения на парламентских выборах // Полис. 2005. № 2. С. 41-53.
4. Александрова Т., Кошелюк М. Как преодолеть "электоральное отчуждение" // Лаборатория рекламы. 2002. №3. С. 18-21.
5. Александрова Т.А. Повышение активности избирателей средствами социально-психологических методов и технологий: Автореф. дис канд. психол. наук / РАГС при Президенте РФ. М., 2002. 25 с.
6. Амджадін Л.М., Вишняк О.І., Привалов Ю.О. Політична та фінансова роль бізнесу в парламентських виборах в Україні 2002 року: спроба соціального діалогу / Відп. ред Ю.Саєнко. К.:Стилос, 2003. 184 с.
7. Аналитический доклад «О чем свидетельствуют региональные выборы 2006?» / А. Ермолаев, В. Лупаций, В. Романова. К.:ЦСИ «София», 2006. 59 с.
8. Аналітична доповідь про передвиборчу ситуацію у 82-му одномандатному виборчому окрузі Запорізької області. Укладачі: Зубченко О.С., Марчук В.В., Старух О.В./ За ред. к.і.н. Старуха О.В. Запоріжжя: ЗОМГО Виборці за чесні вибори”, 2002. 41 с.
9. Аналітичний звіт про результати соціологічного дослідження / Саєнко Ю.І., Привалов Ю.О., Гончарук О.С. та ін. К: Центр соціальних експертиз ІС НАН України, 2006. 39 с.
10. Анохина Н.В. Возможности прогнозирования результатов выборов на посткоммунистическом пространстве // Выборы в посткоммунистических обществах. М., 2000. С. 152-168.
11. Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. 2000. № 4. С. 18-22.
12. Аристотель. Политика. Соч. В 4-х т. М.: Наука, 1983. Т. 4. 541 c.
13. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. М.: Прогресс, 1993. 389 с.
14. Артемов Г.П. Мотивация электорального выбора // Полит. анализ: Докл. центра эмпирических полит. исследований СПбГУ / Под ред. Г.П.Артемова. СПб.: Изд-во СПбГУ, 2000. С.5-26.
15. Артертон Ф.Кристофер. Використання опитувань громадської думки у виборчих кампаніях // Вибори у Сполучених Штатах Америки 1996 року / Вик. редактор Дж. Кларк. К., 1996. С.20-22.
16. Афанасьев М.А. Клиентелизм: исторический очерк. Режим доступу: http:// www.socionet.ru /2001/ pdf_28.
17. Ахременко А.С. Голосование "против всех" на российском региональном фоне // Вестник Московского университета. Серия.12. Политические науки. 2001. №5. С. 97-111.
18. Ахременко А.С. Структурирование электорального пространства в российских регионах (Факторный анализ парламентских выборов 1995-2003 гг.) // Полис. 2005. № 2. С. 26-41.
19. Бандорин К.В. Моделирование выборных кампаний и обоснование избирательных технологий // Философия, культура и современность: Межвуз. темат. сб. науч. ст. Саратов: Изд-во Сарат. пед. ин-та, 1999. С. 56-59.
20. Барматова С.П. Активный политический агент новый субъект украинского политического пространства // Социальные технологии: актуальные проблемы теории и практики. Международный межвузовский сборник научных работ. 2006. Вып.32. С. 99-104.
21. Бебик В.М. Наша політична культура // Політологічні читання. 1992. № 1. С. 9-14.
22. Безрукавников И.А. Теоретические и практические проблемы изучения электорального поведения избирателей муниципальных образований: Монография. Астрахань: Изд-во АГТУ, 1999. 110 с.
23. Бекешкіна І.Е. Вибори-98 як процес політичного самовизначення населення // Політичний портрет України. 1998. № 21. С. 18-28.
24. Бекешкіна І.Е. Політична структурованість українського суспільства від виборів до виборів // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства. Наукові доповіді і повідомлення ІІ Всеукраїнської соціологічної конференції. К.: САУ, ІС НАНУ, 2002. С.475478.
25. Белецкий М.И., Толпыго А.К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины по данным социологических опросов // Полис. 1998. № 4. С. 74 89.
26. Белоусов С.А. Избирательная система и особенности политического участия граждан // Політичний маркетинг та електоральні технології. Наукове видання. Запоріжжя: Гарт, 2002. С. 236-245.
27. Березина Е.В. О точности прогнозов результатов голосования // Социс. 1995. № 2. С.15-22.
28. Білоусов С.А. Об’єктивна основа та суб’єктивні фактори електорального вибору населення в умовах суспільства, що трансформується: Автореф. дис... канд. політ. наук / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. К., 2002. 15 с.
29. Бовтач С. Логіко-методологічні чинники формування сучасної політичної культури // Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні. Львів: Вид-во ЛНУ, 2001. С.101-107.
30. Большой толковый социологический словарь. В 2 т. Пер. с англ. Н. Марчук. М.: Вече, АСТ, 1999. Т.2: П-Я. 528 с.
31. Бурдье П. Социология политики М.: Socio Logos, 1993. 336 с.
32. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан. М.: Мысль, 1985. 489 с.
33. Бызов Л.Г. Политическое сегментирование электората и идентификация участников избирательного процесса // Дайджест-Маркетинг. 1999. №2. С. 63-81.
34. Вакурова Н.В., Московкин Л.И. СМИ и выборы: некоторые аспекты самоорганизации в русле новых политических технологий // Вестник Московского ун-та. Сер.10. 2000. №4. С. 103-108.
35. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI в. М.: Логос, 2003. 355 с.
36. Васютинський В.О. Психосемантика масової свідомості: від минулого до майбутнього // Політичний маркетинг та електоральні технології. Запоріжжя: Гарт, 2002. С. 115-124.
37. Вашкевич В. Історична пам’ять як функція історичної свідомості // Політичний менеджмент. 2004. № 6. C. 23-31.
38. Вегеш М.М., Остапець Ю.О. Регіональні особливості електорального процесу в Закарпатській області (19912002 рр.). Режим доступу: http://www.dep.kiev.ua/confer/Conference%202002/content_u.html.
39. Везиницына С.В. Региональные особенности социальных технологий избирательных кампаний в условиях современной России: Автореф. дис канд. соц. наук / Саратов. гос. ун-т им. Чернышевского. Саратов, 2003. 17с.
40. Веселовський С.Г. Ідентифікації громадян України як чинник її зовнішньополітичного розвитку: Автореф. дис.... канд. політ. наук / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. К., 2000. 17 с.
41. Вибори в Україні 1994 року (друге доповнене видання). К.: Міжнародна фундація виборчих систем, 1995. 231с.
42. Вибори до Верховної Ради України 2002 року: Інформац.-аналіт. вид. К.: ЦВК України, 2002. 147 с.
43. Вибори’98: документи, статистичні дані, аналіз / Ю. Шайгородський (ред). К.: Центр соціально-психологічних досліджень та політичного менеджменту, 1998. 636 с.
44. Вибори-98: як голосувала Україна. К.: К.І.С., 1998. 304 с.
45. Вишняк О.І. Динаміка структури електорального поля України // Українське суспільство 19942004. Моніторинг соціальних змін. К.: ІС НАНУ, 2004. C. 263-273.
46. Вишняк О.І. Електоральна поведінка: динаміка та усталеність // Українське суспільство: десять років незалежності: Соціолог.моніторинг та комент.науковців. К., 2001. С. 216-226.
47. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорія, методи. К.: Інститут соціології НАНУ, 2000. 316 с.
48. Відомості про розподіл депутатських мандатів у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопільській міських радах між кандидатами в депутати, які включені до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків) // Вісник Центральної виборчої комісії. 2006. № 2. С. 28-29.
49. Волкова Г.С. Эдмунд Берк и идейно-политическая борьба в Англии по вопросу о Французской революции (I789I793) // Проблемы новой и новейшей истории стран Европы и Америки. М., 1972. С. 2665.
50. Воронцова А.Б. Административный ресурс как феномен российского избирательного процесса // Полис. 2003. № 6. С. 27-42.
51. Вятр Е. Социология политических отношений. М.: Политиздат, 1979. 252 с.
52. Гавриленко І., Литвин А. Вибори як суспільно-історична ситуація: теоретичні моделі виборчого процесу // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. №3. С. 119-129.
53. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. Проблемы бюрократии у Макса Вебера. // Вопросы философии. 1991. № 3. С. 46-68.
54. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. К.: Абрис, 1994. 168 с.
55. Головаха Є.І, Паніна Н.В. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до помаранчевої революції” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006. № 3. С. 32-52.
56. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1997 рр.). К.: Ін-т соціології НАНУ, 1998. 131с.
57. Голосов Г.В. Поведение избирателей в России: теоретические перспективы и результаты региональных выборов // Полис. 1997. №4. С.44-56.
58. Гомеров И.Н. Культура политических выборов: политологический анализ. Новосибирск: Университет, 1995. 176 с.
59. Грин Д.П., Шапиро И. Объяснение политики с позиций теории рационального выбора: почему так мало удалось сделать? // Полис 1994. №3. С.122-149.
60. Гринин Л.Е. «Люди известности» новый социальный слой? // Социс. 2004. №12. С.46-59.
61. Гугнин Э.А. Специфика становления среднего класса в Украине как фактора политической нестабильности // Нова парадигма. 2003. №32. С .237-241.
62. Гудина Ю.В. Активность российских избирателей: теоретические модели и практика // Полис. 2003. №1. С.112-123.
63. Гунаре М.Л. Политический маркетинг в избирательной кампании: Автореф. дис. ... канд. полит. наук / МГУ. М., 2001. 23 с.
64. Гуревич А.Я., Харитонов Д.Э. История средних веков: Учебник для вузов. М.: Наука, 1995. 468 с.
65. Демків О. Концепція групового соціального капіталу та її адаптація до вітчизняних умов // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2005. № 4. С.104-118.
66. Деркач Ж.В. Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави: Автореф. дис канд. політ. наук / Університет внутрішніх справ України. Харків, 1999. 18 с.
67. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология. М.: Новая школа, 1996. 519 с.
68. Дмитриев А.В. Политическая социология США. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1971. 84 с.