ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНІВНА. МОДЕЛІ ПОЛЬСЬКОГО ПОЗИТИВІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ : ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНОВНА. МОДЕЛИ ПОЛЬСКОГО ПОЗИТИВИЗМА В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ ХІХ ВЕКА GONCHARENKO BOHDANA BOHDANIVNA. MODELS OF POLISH POSITIVISM IN UKRAINIAN LITERATURE OF THE XIX CENTURY

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!



  • Название:
  • ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНІВНА. МОДЕЛІ ПОЛЬСЬКОГО ПОЗИТИВІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ
  • Альтернативное название:
  • ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНОВНА. МОДЕЛИ ПОЛЬСКОГО ПОЗИТИВИЗМА В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ ХІХ ВЕКА GONCHARENKO BOHDANA BOHDANIVNA. MODELS OF POLISH POSITIVISM IN UKRAINIAN LITERATURE OF THE XIX CENTURY
  • Кол-во страниц:
  • 196
  • ВУЗ:
  • Київський національний університет імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2017
  • Краткое описание:
  • ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНІВНА. Назва дисертаційної роботи: "МОДЕЛІ ПОЛЬСЬКОГО ПОЗИТИВІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ"



    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
    На правах рукопису
    ГОНЧАРЕНКО БОГДАНА БОГДАНІВНА
    УДК 821.162.2/162.1 «18»
    МОДЕЛІ ПОЛЬСЬКОГО ПОЗИТИВІЗМУ
    В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ
    Спеціальність 10.01.05 – порівняльне літературознавство
    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук
    Науковий керівник:
    Радишевський Ростислав Петрович,
    член-кореспондент НАН України,
    доктор філологічних наук, професор
    КИЇВ – 2017
    2
    ЗМІСТ
    Вступ………………………………………………………………….....................…4
    РОЗДІЛ І. Позитивізм у контексті методологічного літературного
    розмаїття……...….................................................................................................…17
    1.1. Польські теоретики позитивізму (О.Свєнтоховський,
    П.Хмельовський, Г.Маркевич та
    інші)………………………………………………………………………………....26
    1.2. Тенденції позитивізму в літературно-критичних працях українських
    письменників (І.Франко, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов)……………38
    1.3. Проблеми позитивізму в листуванні І.Франка з польськими
    письменниками…………………………………………………………………..49
    РОЗДІЛ ІI. Міметичний позитивізм: соціум, етнос, культура……………...57
    2.1. Модель «нової людини» в українській та польській
    літературах………………………………………………………………………...62
    2.2. Історичні прототипи у творах українських та польських письменників
    (І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, Г.Сенкевич,
    Ю.І.Крашевський)……………………………………………………………….83
    3
    2.3. Образ ідеальної емансипованої жінки: трансформація романтичного
    топосу в українській та польській
    літературах……………………………………………………………………….100
    РОЗДІЛ ІII. Позитивізм: моделювання полікультурних типів……………123
    3.1. «Свій»-»Чужий» як художні маркери поліетнічного соціуму: проблеми
    збірної ідентичності……………………………………………………………...124
    3.2. Асиміляція євреїв у творах польських та українських
    позитивістів……………………………………………………………………....132
    3.3. Образи українця у творах польських позитивістів і поляка в
    українській літературі…………………………………………………………..148
    Висновки………………………………………………………………….............166
    Список використаних джерел.............................................................................173
    4
    ВСТУП
    Поява позитивізму на теренах Польщі стала поворотним моментом в історії
    її культури, і, зокрема, літератури, змінила ієрархію цінностей, забезпечивши
    перехід від «небесного» до «земного», адже, як справедливо наголошував
    І.Франко, саме позитивізм «виховав такі великі таланти, як Сенкевич і Прус, під
    його непереможним впливом творила Еліза Ожешко, цілий ряд менш
    талановитих письменників, як Свєнтоховський, Дигасінський, Юноша та ін.»
    У виокремленні особливостей вітчизняного літературного процесу в
    контексті певного історичного періоду взагалі, та в окресленні його
    типологічних характеристик чи акцентуванні на окремих з них зокрема є певна
    умовність. Вона пов'язана із дискусіями довкола статусу позитивізму, які
    описали Е.Ауэрбах, В.Татаркевич, Т.Вайс, Т.Будревич і Т.Собєрай, автори
    колективної праці «Pozytywiści Warszawscy» (2015). Не є винятком тут і
    дослідження творчих моделей польського позитивізму в українській літературі
    ХІХ ст., які в радянському літературознавстві з відомих причин не могли бути
    об’єктом вивчення.
    У ХІХ столітті питання про місце української літератури серед інших
    літератур ставилося доволі невпевнено та з багатьма застереженнями, оскільки
    наше письменство як самостійна величина загалом випадало з поля зору
    тодішньої критиків, що вивчали історію слов'янських літератур або пробували
    створити синтетичні огляди світової літератури. В той час домінували висновки
    щодо провінційності та мало не побутової функції української літератури, яка
    нібито з'явилася на культурній периферії загалом з російської літератури.
    Як відомо, вже з другої чверті цього століття українська література
    неухильно пробиває собі дорогу в світ, що визнає європейська критика,
    відзначаючи її самобутність та загальнолюдські ідеали. Багатовікова
    бездержавність нашої нації негативно позначилася та програмувала у
    ментальності тодішньої української еліти, з одного боку, комплекс
    меншовартості, а з другого – загострене самоусвідомлення.
    5
    Комплекс меншовартості проявлявся у літературі — через сентименталізм,
    а потяг до самоусвідомлення — через почуття національної гідності, що
    породили в тогочасній літературі патріотизм романтиків, а відтак і позитивізм,
    який став у дану епоху виразом біоритму українського національного коду.
    Позитивістський дискурс у європейському літературному процесі другої
    половини ХІХ століття щодо особливостей розвитку української та польської
    літератур має свої, лише йому притаманні характеристики, які, попри
    кардинальні відмінності, вирізняються на його загальному фоні спільністю
    багатьох засадничих ознак.
    Насамперед йдеться про доцентрові явища між обома літературами –
    українською і польською, хоча значний вплив на них має, зокрема, і тодішнє
    російське письменство, через яке разом з безпосереднім європейським впливом
    ці ідеї проникали в тодішню польську та українську суспільність. Проте вже в
    силу своєї приналежності до панівної нації російська література в кінцевому
    рахунку підкорялася відцентровим тенденціям співіснування з літературами
    підкорених народів.
    Тож якраз вплив на українську та польську літератури ідей позитивізму дає
    можливості більш чітко методологічно окреслювати це явище в їх літературних
    процесах, що проявляється у творенні в них подібних творчих моделей та
    подібності їх стилів, яким притаманні свої особливості виражальних засобів,
    котрі моделюються відповідними стильовими ознаками.
    І все ж не менш важливим у дослідженні цих процесів є визначення
    домінанти тих доцентрових впливів, які зближували ці обидві літератури, в той
    історичний період буття власних народів були об'єднані спільністю багатьох
    світоглядних ідей, що сповідували їх чільні представники. Зазвичай,
    визначаючи доцентрові стимули, які зближують слов'янські народи, акцент
    робиться на мовну, релігійну єдність, а також на подібність їх звичаїв і
    традицій, проте якраз у другій половині ХІХ столітті на перший план виходять
    суспільно-політичні чинники у розвитку обох цих націй.
    6
    В польській літературі вони базовані на принципово іншому, ніж в
    українському письменстві історичному грунті, бо для них домінуючим є вплив
    поразок визвольних змагань 1831-го та 1863-го років. Водночас для тодішніх
    українських культурних реалій ці особливості характеризуються появою
    чіткіше визначених суспільних категорій в усвідомленні власної національної
    ідентичності.
    Тож на цю суспільну основу і лягли позитивістські ідеї, які в силу багатьох
    історико-культурних обставин в українське письменство, зокрема, в Галичині,
    прийшли загалом через польські впливи та безпосередньо з Європи. Відомо, що
    прихід позитивізму в економічне і культурне життя тієї доби став поворотним
    моментом в історії культурного розвитку польської нації та для її літератури.
    Порівняльна історія тодішньої української та польської літератур зокрема,
    як і компаративістські дослідження з історії слов'янських літератур у
    вітчизняному літературознавстві загалом почали активно та об'єктивно, без
    будь-якої ідеологічної кон'юнктури розроблятися лише з настанням нашої
    незалежності, а до того були предметом уваги представників «діаспорної»
    критичної думки та закордонних наукових інституцій. Тож донедавна підходи
    до цього складного періоду розвитку літературного процесу в Україні і все, що
    виходило за рамки критичного реалізму зводилося, загалом, до замовчування чи
    протиставлення окремих літературних напрямків, творчих шкіл, літераторів,
    штучного їх виокремлення з огляду на вульгарно вживані принципи класовості,
    партійності, які базувалися на псевдонаукових стереотипах.
    На жаль, було розпорошило крихти теоретичних набутків, які мало
    українське літературознавство наприкінці ХІХ – на початку XX ст., адже мова
    йде про теоретико-методологічну сув'язь досліджень кількох поколінь істориків
    літератури, що зокрема, дало про себе знати в системно-типологічному методі
    І.Франка, позитивізмі С.Єфремова та М.Грушевського, в поглядах на літературу
    П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова, Б.Грінченка, естетизмі
    О.Огоновського, М.Євшана та Д.Донцова, академізмі М.Зерова тощо. І хоч нині
    в царині українського порівняльного літературознавства є немало
    7
    фундаментальних напрацювань, «розриви» подолано, проте воно й далі
    потребує особливої уваги. Адже узагальнення результатів діалогічності
    польської та української літератур у ХІХ ст. з огляду на примат ідей польського
    позитивізму досі залишається значною науковою проблемою.
    У Польщі ідейні засади позитивізму сформувала група ідеологів,
    публіцистів, письменників, яка прибрала назву позитивістів і під цим
    «знаменом» працювала на зміни у суспільстві. Серед естетичних засад цього
    нового напряму варто виокремити, насамперед, його антиромантичну основу і
    звернення до традицій просвітництва.
    Проте позитивізм середини XIX ст. був якісно відмінним від просвітництва
    попередньої доби з огляду на прогрес науки, суспільного розвитку і тих
    проблем, які перед ним стояли. Ідеї еволюціонізму, лібералізму, утилітаризму,
    нові уявлення про індивідуалістичні і раціоналістичні концепції людини, культ
    щоденної праці, дрібних починань, що спонукали до великих суспільних
    досягнень, як і зрештою поява нового героя, людини непомітної щоденної праці
    задля великої мети – ось ті естетичні засади позитивістських моделей, які їх
    виразники внесли в тодішнє суспільство через посередництво літератури. Вони
    творили ідеал людини, яка хотіла і вміла вчитися, захищала права жінки у
    суспільстві, по-новому бачила й оцінювала асиміляційні процеси тощо.
    Тож актуальність дослідження визначена рядом необхідних чинників.
    По-перше, потребою системного комплексного вивчення онтології
    позитивізму та її художніх моделей в польській та українській літературах.
    По-друге, необхідністю окреслити тенденції впливу позитивістських ідей
    та на тодішні літературні процеси в Польщі і в Україні.
    По-третє, потребою з'ясувати їх культурну зумовленість і реконструювати
    художню спадщину тієї доби у літературознавчих категоріях.
    По-четверте, врахуванням гетерогенності різних знань і підходів до
    тодішніх художніх явищ у польському та українському літературознавстві,
    подеколи діаметрально протилежним потрактуванням рівнів міжкультурної та
    міжнаціональної взаємодії обох народів, спробою знайти «середній шлях» між
    8
    крайнощами, розкриваючи національну самобутність польської та української
    літератур.
    Позитивізм у XIX ст. як поняття мав сенс історичний і типологічний. Він
    намагався з'ясувати три головні питання: стосунки літератури до правди, фікції
    (вимислу) і пізнання. Позитивізм — це ідеал письма, максимально наближеного
    до дійсності. Категорія позитивізму стала сьогодні різновидом міфу, у якому
    розрізняють два аспекти: 1) позитивізм як художня практика; 2) позитивізм як
    інтерпретаційна категорія [3, с.30-31].
    Чи існує позитивізм як незалежне від теоретичної думки мистецьке явище?
    Чи постало це поняття як результат рефлексії над мистецтвом?
    Насамперед слід зупинитися на проблемах інтерпретаційних. Позитивізм,
    як ми уже сказали, був задекларований через митців і критиків. Був в опозиції
    не тільки до романтизму, але і до класицизму. А також проти класицистичної
    тенденції у мистецтві, бо відкидав розуміння мистецтва як наслідування певних
    взірців та правил творчості.
    Для позитивізму завжди був реальним світ, а не його інтерпретація, через
    що б то не було — чи через традицію (як у класицизмі), чи через спонтанність
    досвіду, моментальність і актуальність (як у романтизмі). Тому цілком
    справедливо твердити, що позитивізм — це еквівалент завжди доступної
    дійсності.
    Програма позитивістів базувалася на переконанні, що письменник показує
    дійсність — вільну від аксіологічних обтяжень, вільну від стилю, згадаймо,
    наприклад, листи Г.Флобера до Луїзи Коле. У них він обґрунтовує потрійне
    розуміння позитивізму: 1) як образ дійсності, що позбавлена оцінок та
    упереджень; 2) як творення об'єктивного стилю; 3) як впровадження інформації
    замість загальників і кліше [154, с.42-43, 47-49].
    У розумінні Г.Флобера зміст заступає у людській свідомості дійсність.
    Флобер був свідомий того, що його творчість є свого роду «не-дійсне буття», і
    те буття завжди заступає у свідомості дійсність. Письменник вважав, що
    конвенцію можна зробити предметом презентації, вкладав в уста героїв зужиті
    9
    фрази, штампи, тим самим намагався знищити комунікативні функції нематеріального (не-дійсного) буття [154,с.42-43, 47-49]. Так само робили в
    польській літературі Г.Сенкевич, Б.Прус, Е.Ожешко, М.Конопніцька, а в
    українській – І.Франко, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, П.Куліш,
    М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий та ін.
    До речі, Ю.Лотман подібні тенденції приписував О.Пушкіну, вважаючи, що
    письменник має в своєму розпорядженні сферу культурної надсвідомості, яка
    дозволяє йому обнажати романтичні кліше [95, с.49-50]. Позитивізм — це
    відкриття матеріальності, дійсності, створення нового, відмінного від поточних
    правд образу, де дається взнаки тенденція міфоборча, напр., у Г.Сенкевича, і
    тенденція, що показує «нагу» дійсність, окрім критики поточного бачення і
    мовлення, напр., в І.Франка.
    Позитивізм постає як науковий напрям, опертий на безпосередній контакт з
    представленим предметом.
    До XX ст. у критичних роздумах про позитивізм домінувала перспектива
    епістемологічна, підпорядкована двом питанням: що змальовує твір мистецтва і
    в який спосіб?
    Відповідь на це питання спиралася на переконання, що література повинна
    представити наявну дійсність незалежно від неї самої. Другий догмат
    стверджував, що добра тільки та література, яка змальовує дійсність.
    Про пізнавальну функцію літератури говорили ще в античну добу.
    Переконання про вторинний характер художніх творів, які є лише копією
    об'єктивної дійсності — вигаданої чи реальної — висловив ще Платон.
    Стосовно застережень філософа щодо моральної вартості міметичних
    образів, його наступники — дослідники мистецтва — цікавилися
    найголовнішою проблемою адекватності між об'єктивним світом і його
    мистецькою репрезентацією, реліктом чого до цього часу є категорія
    «репрезентованого світу» [2, с.98-106].
    Таку настанову підтвердив Аристотель, розвиваючи і обґрунтовуючи
    поняття наслідування (мімесис, міметизм). Проте в тій же «Поетиці»
    10
    Аристотеля була сформульована й інша можливість інтерпретації мистецтва.
    Ось цей знаменний фрагмент: «Що стосується самого мистецтва: якщо воно
    зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана,
    якщо досягає своєї мети… Далі питання – якого роду та помилка: стосується це
    самої суті мистецтва, чи вона випадкова? Адже менш важливо, коли поет не
    знав, що в оленячої самиці немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо» [1,
    с.86].
    Теорія позитивізму складається з незв'язних сплавів різного типу
    концепцій і дискурсів, які засвідчили чистоту і монолітність моделі лише в
    розумінні ретроспективи. Як матеріал до побудови такої моделі послужили:
    повісті XVIII ст. (Дефо, Дідро, Фельдінг, Лєсаж), естетичні теорії Гете і Гегеля,
    суспільна ідеологія, зв'язана з приходом до влади міщанства і орієнтована на
    змісту історично-побутовий (від Байрона через Конта до Маркса); критика
    літератури 2-ої пол. XIX ст., яка почала експонувати гасло позитивізму як норму
    творчих достоїнств (О.Свєнтовховський). На його думку: 1) позитивізм
    репрезентує дійсність так, як вона постає у біжучому досвіді, на площині
    поточної логіки та причинно-наслідкових відношень; 2) сама дійсність
    іменована як процес, а не як сума емпіричних фактів; 3) такий процесуальний
    характер об'єкта літературної репрезентації підтверджує, що письменник
    мусить селекціонувати дані, які подає йому дійсність; класичній ієрархії тем
    протиставляється пошук явищ типових для даного історичного моменту [246,
    с.38].
    Письменник виходить із засади, що те, що загальне, може бути виявлене у
    деталях і конкретиці. З ним тісно зв'язана преференція окреслених літературних
    технік: в позитивістському творі оповідь домінує над описом, а акція
    репрезентує великі історичні колізії («Вогнем і мечем» Г.Сенкевича). Мова
    літературного твору передає ефект змішання стилів, у яких повсякденна мова
    відіграє фундаментальну роль, а стилем презентації є (найчастіше, але не
    завжди) оповідь від третьої особи, що виражає позицію нейтрального, а крім
    цього, всевидющого наратора (напр., у повісті «Борислав сміється» І.Франка).
    11
    Позитивістський літературний твір виконує пізнавальну функцію,
    художній образ тут має вартість документа. Зображення дійсності
    супроводжується підкресленням її істотних елементів, загалом у хаосі поточної
    емпірії непомітних деталей. Літературний дискурс має не менші можливості
    ревелаторські, ніж пошуки історика чи рефлексія філософа. Ті ревелаторські
    функції виконує він однак у власний, автономічний, мистецький спосіб.
    Останнє переконання виступає на засаді догмату: всі вірять, що мистецтво
    володіє специфічними пізнавальними властивостями, але ніхто докладно не
    з'ясував, у чому полягає специфіка літературної репрезентації. Вона існує як
    різновид таємниці генія, яку важко описати дискурсом.
    Модель позитивізму є результатом рефлексії над художнім досвідом і
    класифікації такого досвіду (праці Гегеля, Д.Лукача, праці марксистів, праці
    Альберта Вата, М.Бахтіна, Г.Маркевича та ін.).
    Філософська концепція позитивізму уможливила опис мистецького
    досвіду, хоча між вченими є велика різниця. Наприклад, Ауербах у праці
    «Мімезис» у деяких зближеннях з Д.Лукачем, виводить свої твердження із
    соціального аналізу стану суспільства [4, с.425-427], а семіотичні настанови,
    скажімо, Ю.Лотмана, трансформують проблематику репрезентації
    представлення в коло проблем моделювання дійсності за допомогою знакових
    систем [95, с.21-22].
    У першій половині XIX ст. категорія позитивізму мала статус двозначний,
    напр. М.Мохнацький протиставляв «низький життєвий позитивізм» літературі
    «духу» [226, с.203-204]. Тільки під кінець XIX ст. у творах українських і
    польських письменників позитивізм стали визнавати як стиль, що виконує
    ревелаторські функції — виражає погляди суспільних груп.
    В аксіологічній площині класифікації позитивізму були різні: О.де Бальзак
    був позитивістом «мимо волі» (Ф.Енгельс, Д.Лукач), але не був ним суспільно
    консервативний Г.Флобер; Ф.Рабле і Д.Свіфт з їх фантастичними образами
    також були презентовані як позитивісти. Парадоксом була Д.Лукачева оцінка
    12
    творчості Е.Гофмана, як єдиного з німецьких романтиків, що найближче стояв
    до позитивізму.
    Всі ці класифікації були, як ми уже сказали, ідеологічниими, виражали
    норми певних суспільних і політичних сфер, про ці норми писали як про
    мистецький досвід.
    Літературні твори трактували як спосіб лектури світу: у цій лектурі сила
    приховувалася на стороні дійсності, яку треба було репрезентувати
    позитивістськи, а не суб'єктивно (зі сторони творця). Навіть роль творця була
    окреслена як чинна, творча, поступова, однак, не для того, щоб він будував
    щось принципово нове, а для того, щоб вносив до змальованого світу свої
    значення.
    Взагалі цей світ мав бути демаскованим, як писали О.Свєнтоховський,
    І.Франко, Б.Прус, або афірмований (як згодом уявляли собі його теоретики
    позитивізму). Для окреслення великих творів повістевих М.Горький навіть
    придумав категорію «критичний реалізм».
    Змішання епістемології з аксіологією підтвердило, що категорія
    позитивізму стала складною проблемою. Деякі вчені, напр., Р.Якобсон,
    вважають, що конструкція твору свідчить про відношення літератури до
    дійсності, що то вертикальна реляція, що вона ускладнюється в результаті
    міжсловесних, контекстових і фабулярних зв'язків; тому текст може опелювати
    до позатекстової ситуації, у цьому випадку, за Р.Якобсоном (статья «О
    художественном реализме»), доречно говорити про пізнавальну функцію твору
    як неперервний акт, а питання про правду в літературі в своїй основі не
    змінюється [170, с.387-389].
    І.Франко у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» ставить
    питання радикальніше — питання, в який спосіб література наслідує дійсність,
    — замінює на інше: в який спосіб література переконує нас у тому, що вона
    наслідує дійсність і ми в це віримо [158, с.10-11]. Тут замість правди краще б
    ужити термін правдоподібність, феномен, упізнаний і описаний ще два
    тисячоліття тому Аристотелем.
    13
    Про чинники посередництва у взаєминах між літературою і дійсністю під
    кінець XIX ст. писав ще Г.Плеханов — про вплив суспільної психології на
    мистецтво, Лансон —про впливи культуральної атмосфери, Д.Лукач — про
    впливи класової свідомості, а пізніше — світогляду.
    Для О.Свєнтоховського структура літературного твору є випадком групової
    ідеології і мистецької традиції, а літературний образ дійсності — релятивний
    стосовно форм суспільної свідомості. Хоча у новітній літературі, зокрема в
    новій повісті, новому романі ми матимемо справу з гомологією мистецької
    структури стосовно економічної структури, форми посередництва зникають, а
    суспільство віддзеркалиться в безособовому стилі А.Роб-Грійє.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
    виконано на кафедрі полоністики Інституту філології Київського національного
    університету імені Тараса Шевченка у рамках науково-дослідної програми
    «Мови та літератури народів світу: взаємодія та самобутність» (державний
    реєстраційний номер 11БФ044-01), науковий керівник – доктор філогічних наук,
    професор Г.Семенюк. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради
    Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
    Шевченка (протокол № 1 від 28серпня 2015 року).
    Мета дослідження полягає в тому, щоб комплексно дослідити український
    літературний процес ХІХ ст. під кутом зору впливу на нього польського
    позитивізму, з’ясувати, як позитивістські моделі перетворилися у художні
    об'єкти з їх неповторною національною реальністю, естетичними законами і
    свободою творення художніх образів, як вони генерують поетичну картину
    світу. Для досягнення цієї мети треба виконати низку конкретних завдань:
    - визначити світоглядно-філософське підґрунтя, загальний
    культурологічний контекст польської та української літератур ХІХ століття та
    тенденції позитивізму в літературно-критичних працях чільних представників;
    - зіставити динаміку польської та української літератур ХІХ ст. і їх
    типології в контексті абсорбції позитивістських ідей;
    14
    - схарактеризувати структуру, систематизувати особливості
    феноменологічної парадигми етнокультурних художніх моделей літератури
    польсько-українського лімінального простору;
    - окреслити естетичну специфіку міметичного позитивізму з огляду на
    особливий стан тодішнього соціуму, етносу, культури обох народів;
    - виокремити в цьому контексті причини зародження в польській та
    українській літературах моделей «нової людини», художніх прототипів і типів,
    образів ідеальної емансипованої жінки та її антипода із соціального дна, що є,
    по суті, трансформацією романтичного топосу;
    - означити процес інтеграції позитивістських моделей у полікультурне тло
    польсько-українського пограниччя, звернувши особливу увагу на новаторство
    та типологічні характеристики дихотомії «свій – чужий» в польській та
    українській літературах, асиміляції євреїв, образів поляків та українців.
    Об’єктом дослідження обрано низку прозових творів і теоретичних праць
    українських та польських письменників другої половини ХІХ століття, зокрема
    І.Франка, І.Нечуя-Левицького, П.Куліша, М.Старицького, Б.Грінченка, Панаса
    Мирного, М.Драгоманова, М. Павлика, Н. Кобринської, Уляни Кравченко,
    Олени Пчілки, С.Єфремова, Лесі Українки, Т.Т.Єжа, Е.Ожешко,
    М.Конопніцької, Ю.І.Крашевського, О.Свєнтоховського, Г.Сенкевича, Б.Пруса,
    П.Хмельовського та інших.
    Предметом дослідження є авторські художні моделі позитивізму в
    польській та українській літературах, етико-естетичні концепції людини і світу,
    типологічні збіги і типи репрезентації художнього змісту.
    Теоретико-методологічну основу дисертації складають фундаментальні
    праці з історії польської та української (І.Грановський, Ю.Клейнер і В.Мацяж,
    Ю.Кржижановський, Я.Кульчицька-Салоні і М.Страшевська, Г.Маркевич;
    М.Возняк, М.Драгоманов, М.Жулинський, Н.Калиниченко, П.Куліш, М.Павлик,
    Ф.Погребенник, Р.Радишевський, П.Федченко, І.Франко, Д.Чижевський), теорії
    й методології літературного процесу (М.Бахтін, О.Білецький, Ю.Борєв,
    Т.Гундорова, М.Зимомря, М.Ільницький, Р.Інгарден, Г.Клочек, Ю.Ковалів,
    15
    Ю.Лотман, З.Мітосек, М.Наєнко, І.Неупокоева, Г.Поспелов, М.Сулима,
    М.Ткачук, Д.Чижевський), полоністики (Ю.Булаховська, М.Брацка, В.Гнатюк,
    Р.Радишевський, С.Яковенко; Г.Борковська, Б. Гадачек, А.Ґронкевич, М.
    Домбровська-Пратика, М. Кавецька, Я. Кульчицька-Салоні, Г. Маркевич, Б.
    Мазан, Е. Пачовська та ін.).
    Використано такі методи дослідження: порівняльний, культурноісторичний, філологічний, біографічний, метод інтертекстуального аналізу,
    рецептивної естетики, герменевтичний, інтерпретаційно-текстового аналізу.
    Наукова новизна роботи. Уперше в українському літературознавстві
    системно висвітлено й інтерпретовано моделі польського позитивізму в
    українській літературі ХІХ ст., показано становлення реалістичного
    світосприймання на тлі романтичної концепції двосвітності (протилежності
    ідеалу і дійсності), розкрито тенденції аналітичного критичного мислення в
    польській та українській літературах, що пов'язано з піднесенням соціальнополітичних рухів і потребою гострого усвідомлення письменниками суспільних
    механізмів і матеріальних чинників, які впливають на поведінку людських мас.
    Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній уперше
    обґрунтовано моделі польського позитивізму в українській літературі, які мають
    онтологічний статус незалежної від людської свідомості сфери буття і
    оформлені в контексті зрілої культурної традиції і гносеології.
    Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані у
    вищій школі, при підготовці курсів з історії польської та української літератур і
    порівняльного літературознавства, а також при створенні відповідних
    навчальних посібників і програм.
    Особистий внесок здобувача – обґрунтування концепції польського
    позитивізму і його моделей в українській літературі як чинників онтологізації
    предмета пізнання і соціальних взаємин. Дослідження є індивідуальною
    роботою, його результати отримано без участі співавторів.
    Апробація результатів дослідження. Розділи й повний текст дисертації
    обговорені на засіданнях кафедри полоністики Інституту філології Київського
    16
    національного університету імені Тараса Шевченка, основні положення
    виголошено на наукових конференціях: «Європейський вимір української
    полоністики» (Київ-Ірпінь-Умань, 2007); «Діалог культур: лінгвістичний та
    літературознавчий аспекти» (Київ, 2008); Міжнародна інтердисциплінарна
    наукова конференція «Польсько-український Бюлетень: європейська традиція
    діалогу культур» (Київ-Ірпінь, 2010); «Універсум Юзефа Ігнація Крашевського»
    (Київ-Житомир, 2012); Міжнародна наукова конференція «Przemiany formuły
    emancypacji kobiet od XVIII wieku do XX-lecia międzywojennego» (Białystok,
    2013); Міжнародна наукова конференція «Мова як світ світів: граматика і
    поетика української мови» (Київ, 2013); Всеукраїнська наукова конференція за
    участю молодих учених «Філологічна наука в інформаційному суспільстві»
    (Київ, 2014); ХІV Міжнародні славістичні читання пам’яті академіка Леоніда
    Булаховського (Київ, 2014); ХІV Міжнародний симпозіум «Lączy nas Polska:
    problem tekstu i języka w literaturze współczesnej» (Краків, 2015); Міжнародна
    інтердисциплінарна наукова конференція «Традиція – сучасність пограниччя:
    письменство, освіта, історія» (Київ, 2015).
    Публікації. Основні аспекти дослідження висвітлено у 10 публікаціях у
    фахових виданнях, із них 2 – в іноземних альманахах.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    У дисертації на матеріалі прозових творів і теоретичних праць І.Франка,
    І.Нечуя-Левицького, П.Куліша, М.Старицького, Лесі Українки, Е.Ожешко,
    М.Конопніцької, Ю.І.Крашевського, Г.Сенкевича, Б.Пруса та ін. визначено
    світоглядно-філософського підґрунтя, загальний культурологічний контекст
    польської та української літератур ХІХ ст. та моделі позитивізму в літературнокритичних працях чільних представників.
    Теоретико-методологічну основу дисертації склали фундаментальні праці з
    історії польської та української (І.Грановський, Ю.Клейнер і В.Мацяж,
    Ю.Кшижановський, Я.Кульчицька-Салоні і М.Страшевська, Г.Маркевич;
    М.Возняк, М.Драгоманов, М.Жулинський, Н.Калиниченко, П.Куліш, М.Павлик,
    Ф.Погребенник, Р.Радишевський, П.Федченко, І.Франко, Д.Чижевський), теорії
    й методології літературного процесу (М.Бахтін, О.Білецький, Ю.Борєв,
    Т.Гундорова, М.Зимомря, М.Ільницький, Р.Інгарден, Г.Клочек, Ю.Ковалів,
    Ю.Лотман, З.Мітосек, М.Наєнко, І.Неупокоева, Г.Поспелов, М.Сулима,
    М.Ткачук, Д.Чижевський), полоністики (Ю.Булаховська, М.Брацка, В.Гнатюк,
    Р.Радишевський, С.Яковенко; Г.Борковська, Б.Гадачек, А.Ґронкевич,
    М.Домбровська-ІІратика, М.Кавецька, Я.Кульчицька-Салоні, Г.Маркевич,
    Б.Мазан, Е.Пачовська та ін.).
    Для аналізу художніх явищ і науково-теоретичних праць застосовано такі
    методи дослідження, як порівняльний, культурно-історичний, філологічний,
    біографічний, марксистський, метод інтертекстуального аналізу, рецептивної
    естетики, герменевтичний, інтерпретаційно-текстового аналізу.
    Уперше в українському літературознавстві системно висвітлено й
    інтерпретовано моделі польського позитивізму в українській літературі ХІХ ст.
    – етнографічну, історіософську, соціальну, психологічну і фемінну. Показано
    становлення реалістичного світосприймання на тлі романтичної концепції
    двосвітності (протилежності ідеалу і дійсності), розкрито тенденції
    168
    аналітичного критичного мислення в польській та українській літературах, що
    пов'язано з піднесенням соціально-політичних рухів і потребою гострого
    усвідомлення письменниками суспільних механізмів і матеріальних чинників,
    які впливають на поведінку людських мас.
    У компаративному аспекті зіставлено динаміку польської та української
    літератур ХІХст. і їх типологію в контексті абсорбції позитивістських ідей,
    систематизовано особливості феноменологічної парадигми етнокультурних
    художніх моделей літератури польсько-українського лімінального простору,
    окреслено естетичну специфіку міметичного позитивізму з огляду на особливий
    стан тодішнього соціуму, етносу, культури обох народів. З'ясовано причини
    зародження в польській та українській літературах моделей «нової людини»,
    художніх прототипів і типів, образів ідеальної емансипованої жінки та її
    антиподів із соціального дна, що є, по суті, трансформацією романтичного
    топосу. Означено процес інтеграції позитивістських моделей у полікультурне
    тло польсько-українського пограниччя, звернуто особливу увагу на новаторство
    та типологічні характеристики дихотомії «свій – чужий» в польській та
    українській літературах, асиміляції євреїв, образів поляків та українців.
    У дисертації доведено, що польський позитивізм – це загальнокультурна,
    ідеологічна і естетична настанова «західної» свідомості, народжена в процесі
    становлення капіталістичного суспільства. Дух «позитивізму» означав
    насамперед падикальну зміну ієрархії цінностей, коли пріоритет віддають не
    Богу як духовній першопричині світу чи душі, божественному началу в людині,
    а матеріальним інтересам індивіда і його виробничо-перетворювальній
    діяльності у матеріальному світі. Національно-визвольні рухи і боротьба
    представників «третього стану» проти суспільної і державної машини сприяли
    перетворенням у сфері культури на тлі жорстокої боротьби ідей, коли на зміну
    теології прийшли «позитивістські» знання про людей.
    У польському літературознавстві терміном «позитивізм» позначали течію,
    що склалася під впливом ідей О.Конта, Д.С.Мілля, Р.Спенсера, польських
    культурологів О.Свєнтоховського, Е.Маєвського, С.Чарновського та ін. Польські
    169
    теоретики позитивізму (О.Свєнтоховський, П.Хмельовський,), і українські
    (І.Франко, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов) до розряду позитивних наук
    зараховували знання людини про себе, включаючи її свідомість і
    самосвідомість, тому базисною наукою вони вважали соціологію, а художню
    літературу трактували як відтворення того, «що є насправді», «у дійсності», без
    будь-яких «метафізичних домислів». Література має відтворювати буття, бо
    воно дано «іманентно». Зокрема, І.Франко у листуванні з польськими
    письменниками наголошує на тому, що польському позитивізму притаманний
    особливий тип репрезентації, де домінує 1) мімезис як засіб відтворення
    дійсності, і 2) вимисел, який сприяє трансцендуванню змісту.
    Звернуто увагу на те, адекватним методом художнього дослідження
    дійсності є міметичний позитивізм, який джерелом «позитивного знання»
    визнає спостереження і самоспостереження. Саме вони здатні забезпечити
    «принцип неперервності» художнього досвіду, що особливо помітно в моделях
    «нової людини» в українській і польській літературах («Перехресні стежки» та
    «Борислав сміється» І.Франка, «Над Німаном» Е.Ожешко, «Лялька», «Форпост»
    Б.Пруса та ін.). Умовою життєвої і художньої правди їх героїв є акцент на їхній
    соціальній зумовленості і детермінованості, загальнолюдських пристрастях і
    етичних началах, виразних деталях і подробицях портретування, увага до світу
    речей і предметів,які оточують героя, тобто всі засоби узагальнення, які
    І.Франко називає «типізацією».
    Обґрунтовано, що в Україні польський позитивізм трактували не однаково,
    одні ототожнювали його з емпіризмом (М.Драгоманов), інші – з реалізмом
    (І.Франко, І.Нечуй-Левицький), ще одні – з антропологізмом (О.Огоновський)
    чи еволюціонізмом (Б.Грінченко). Та все ж у творах українських учених і
    письменників можна простежити спільні пункти стосовно рецепції польського
    позитивізму, вони прихильно ставляться до «позитивістських» знань і
    наполягають на тому, щоб «за подробицями не втратити духу» (І.Франко). Це
    особливо помітно у художніх моделях позитивістської історичної прози («Гнів
    божий» Ю.І.Крашевського, «Вогнем і мечем» Г.Сенкевича, «Князь Єремія
    170
    Вишневецький» І.Нечуя-Левицького, «Богдан Хмельницький» М.Старицького),
    які, пр всіх своїх відмінностях, розвивали традиції «української школи» і
    творили «суб'єктивну візію України», хоч і не обійшлося тут і без стереотипів,
    про що свідчать негативні відгуки В.Антоновича та І.Франка на трилогію
    Г.Сенкевича. Художня практика ще раз підтвердила, що позитивізм не є
    «відображенням реальності» поза людинрою і людством, а має справу лише зі
    змістом колективної діяльності і спілкування, адже люди для своєї суспільної
    організації справді потребують ідельних, можливих, приблизних художніх
    моделей дійсності. У цьому ще раз переконують образи ідеальної
    емансипованої жінки («Без догмату» Г.Сенкевича, «Хам» Е.Ожешко,
    «Емансипантка» Б.Пруса», «Хмари» І.Нечуя-Левицького, «Люборацькі»
    А.Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, «Ребенщукова Тетяна» М.Павлика
    та ін.).
    Динаміка процесу народження «позитивістського» знання, векторності,
    інтернаціонального пізнання пов'язана з проблематикою національної
    ідентичності в умовах українсько-польського пограниччя, де багато важить
    персонально-суб'єктна артикуляція «Свій – Чужий», питання асиміляції євреїв
    («Жид» Ю.І.Крашевського, «Лялька» Б.Пруса, «Bоa constriсtor», «Борислав
    сміється» І.Франка), а також тип українця і поляка в українсько-польському
    діалозі, напр., образ козацького лірника Вернигори в драмі «Весілля»
    С.Виспянського, який виступає символічною постаттю єднання українців і
    поляків, зберігаючи ідентифікацію Себе (поляка) стосовно Іншого (українця). І
    тут важлива не заміна одних ідеальних образів іншими як процедура
    позначування, а можливість обміну між різними контекстами
    «позитивістського» досвіду: між об'єктивним і суб'єктивним, бутєвим і
    мислимим, раціональним і емоційним та ін. За цим стоїть важлива для
    позитивізму проблема взаємодії змісту і семантики, бо вони забезпечують у
    художній структурі діалектику стабільного і змінного, традиції і новаторства.
    Центральним, визначальним фактом польсько-українських літературних
    взаємин є те, що протягом майже всієї їхньої історії, то були взаємини не
    171
    літератури з літературою, а культури з культурою, бо їх рівноправний і доволі
    взаємозалежний літературний вплив розпочинається у ХІХ ст. та зокрема в
    період позитивізму. Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі
    з українською культурою або українською сферою не був опосередкований
    українською літературою, українською версією цієї культури.
    Якщо література є кодом, «мовою», якою культура виражає і пізнає себе й
    свою версію реальності, тоді цим кодом ця правда (вживаючи точне визначення
    Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І
    це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального
    розподілу культурних сил між обома сторонами, що у випадку з українською
    літературою на кінець ХІХ ст. є свідченням феноменального успіху.
    Ідея національної літератури, «польської літератури» й «української
    літератури», в певному сенсі є історіографічною формулою, що здатна
    спричинити затемнення реальної системи в шкалі цінностей та організації
    літератури в даний історичний момент, і, зокрема, — зв’язку цієї літератури з
    іншими літературними системами, насамперед, польською.
    Проте літературний процес в обох літературах у ХІХст. загалом і в період
    превалювання у ньому позитивістських тенденцій, який випав на другу
    половину та кінець цього століття дає нам підстави до принципово інших
    висновків щодо цих взаємовпливів, про що, зрештою, йшлося у дослідженні.
    Зрештою, у цій науковій царині залишається й немало «білих плям» стосовно
    оцінок творчості ряду так званих пізніх позитивістів (І.Мацейовський,
    А.Сигетинський, А.Дигасінський, Г.Запольська, В. Косякевич, З.Недзвецький,
    І.Домбровський). У цьому ряду слід розглядати і творчість польського
    позитивіста з України В.Висоцького, одного з найпалкіших поборників
    польсько-українського єднання, яке він відстоював у свої поетичній творчості та
    суспільній діяльності наприкінці цього століття. Залишаються досі поза увагою
    дослідників позитивістські тенденції у творчості польських літераторів та
    публіцистів, які творили так звану «польську літературу заслання», серед яких
    слід виокремити творчість А.Шиманського та ін. У царині цих дослідницьких
    172
    зацікавлень повинні стати і твори літераторів «Молодої Польщі» «Молодої
    Музи» та ін., яких також слід розглядати як послідовників тих письменників в
    обох літературах, які сповідували позитивістичні естетичні засади.
    Досліджено, що динаміка процесу народження «позитивістичного» знання,
    векторності, інтернаціонального пізнання пов’язана з проблематикою
    ідентичності в умовах українсько-польського пограниччя, де багато важить
    персонально-суб’єктна інтерпретація «Свій – Чужий», а його складовою
    виступає і проблематика питання асиміляції євреїв у тогочасній польській
    літературі (Е.Ожешко, Ю.І.Крашевський, Б.Прус таін.) та поява для єврейської
    суспільності принципово Іншого ідейного дороговказу, який бачиться у їх
    найширшій суспільно-національній самоіндентифікації в українській літературі
    («Перехресні стежки» І.Франко).
    Дослідження наголошує на соціальній моделі польського позитивізму та
    його очевидних ознаках в тогочасному українському письменстві. Відзначено,
    що тут йдеться не про заміну одних ідеальних образів іншими як процедура
    призначування, а про можливість обміну між різними контекстами
    «позитивістського» досвіду: між об’єктивним і суб’єктивним, буттєвим і
    мислимим, раціональним і емоційним тощо. За цим явищем стоїть важлива для
    позитивізму проблема взаємодії змісту і семантики, які забезпечуюють
    художній структурі творів діалектику стабільного і змінного, традиції і
    новаторства.
    Компаративний аналіз тогочасного українського та польського письменства
    показав, як у творчих пошуках письменників крізь призму позитивістської
    моделі відобразилися проблеми тієї епохи, та дав можливість окреслити чіткіше
    напрями розвитку польської та української літератур.
    У дослідженні виокремлено: етнокультурну модель; соціальну модель;
    психологічну модель; фемінну модель, дано нові типологічні характеристики
    багатьох явищ в обох літературах.
    Обгрунтовано, що центральним і визначальним фактом польськоукраїнських культурних взаємин у ХІХ ст. було те, що вже у другій половині
    173
    цього століття розпочинається їх рівноправний і доволі взаємозалежний
    літературний діалог, який поступово долає існуючі стереотипи, насамперед, у
    польському письменстві та критиці. Адже саме у цей період польські
    письменники починають також звертатися до набутків українських літераторів,
    а у польському літературознавстві з’являються дослідження українського
    письменства на фаховому рівні. На прикладі творчості та світоглядних позицій
    чільних представників обох літератур у дослідженні небезпідставно
    стверджується, що польсько-українські літературні взаємовпливи наприкінці
    ХІХ ст. стали значним культурницьким та суспільно-громадським фактором у
    зближенні обох народів, що дає підстави для корекції багатьох устояних
    висновків про роль цих взаємин у самоідентифікацій обох націй на зламі ХІХго й ХХ-го століть.
    У дослідженні стверджується, що позитивістські тенденції в тогочасній
    українській та польській літературах опираються не лише на подібності, але й
    на спільності багатьох ідейно-естетичних та творчих завдань, які ставили перед
    собою їх провідні представники.
    Аналізуючи позитивістські тенденції в українській та польській
    літературах та культурах тогочасної епохи, ми доходимо висновку, що вони є
    переконливим свідченням того, що навіть попри усі найпринциповіші
    розбіжності та об’єктивні і суб’єктивні суспільно-політичні чинники, цей
    міжкультурний феномен у тодішній Європі не мав подібних аналогів та таких
    яскравих і переконливих форм взаємовпливу. Дослідження спонукає до
    продовження компаративістського дискурсу в інших літературознавчих та
    соціально-культурознавчих площинах українсько-польських взаємовпливів.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Атюнина Ирина Валентиновна. Реактивность и ауторегуляция церебрального кровообращения при разных вариантах ортостатических гипотензивных реакций у больных артериальной гипертензией старших возрастных групп с цереброваскулярной патологией
Аксенов Игорь Игоревич. Совершенствование решетного стана зерноочистительной машины
Авдеева Елена Юрьевна. Фармакогностическое исследование растений рода Saussurea Dc. флоры Сибири и разработка на их основе новых остеогенных средств комплексной терапии остеомиелита
Абасс Ахмед Зкеар Абасс. Исследование режимов гибридных систем электроснабжения с использованием возобновляемых источников энергии (на примере Республики Ирак)
Юрлов Иван Александрович. Спектроскопия и особенности широкополосного «белого» излучения наноразмерных диэлектрических оксидных и фторидных частиц, легированных редкоземельными ионами Pr3+, Dy3+, Er3+, Yb3+