ПАВЛЕНКО ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА. АВТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПЕРЕКЛАДАЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДІВ АНГЛОМОВНОЇ ПРОЗИ) : ПАВЛЕНКО ЕЛЕНА ГЕОРГИЕВНА. АВТОРСКИЕ КОНЦЕПЦИИ ПЕРЕВОДСТВА ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА: КОМПАРАТИВНЫЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРИАЛЕ УКРАИНСКИХ ПЕРЕВОДОВ АНГЛОЯЗЫЧНОГО ПРОЗВА) PAVLENKO OLENA GEORGIEVNA. AUTHOR'S CONCEPTS OF TRANSLATION OF THE SECOND HALF OF THE TWENTIETH CENTURY: COMPARATIVE ASPECT (ON THE MATERIAL OF UKRAINIAN TRANSLATIONS IN ENGLISH)



  • Название:
  • ПАВЛЕНКО ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА. АВТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПЕРЕКЛАДАЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДІВ АНГЛОМОВНОЇ ПРОЗИ)
  • Альтернативное название:
  • ПАВЛЕНКО ЕЛЕНА ГЕОРГИЕВНА. АВТОРСКИЕ КОНЦЕПЦИИ ПЕРЕВОДСТВА ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА: КОМПАРАТИВНЫЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРИАЛЕ УКРАИНСКИХ ПЕРЕВОДОВ АНГЛОЯЗЫЧНОГО ПРОЗВА) PAVLENKO OLENA GEORGIEVNA. AUTHOR'S CONCEPTS OF TRANSLATION OF THE SECOND HALF OF THE TWENTIETH CENTURY: COMPARATIVE ASPECT (ON THE MATERIAL OF UKRAINIAN TRANSLATIONS IN ENGLISH)
  • Кол-во страниц:
  • 461
  • ВУЗ:
  • Київський національний університет імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2017
  • Краткое описание:
  • ПАВЛЕНКО ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА. Назва дисертаційної роботи: "АВТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПЕРЕКЛАДАЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДІВ АНГЛОМОВНОЇ ПРОЗИ)"




    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
    На правах рукопису
    ПАВЛЕНКО ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА
    УДК 811.111’255.4(043.3)
    АВТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПЕРЕКЛАДАЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ
    ХХ СТОЛІТТЯ: КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ
    (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДІВ
    АНГЛОМОВНОЇ ПРОЗИ)
    10.01.05 – порівняльне літературознавство
    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня
    доктора філологічних наук
    НАУКОВИЙ КОНСУЛЬТАНТ:
    Грицик Людмила Василівна,
    доктор філологічних наук, професор
    КИЇВ – 2017
    2
    ЗМІСТ
    ВСТУП........................................................................................................... 4
    РОЗДІЛ 1. ПЕРЕКЛАД ЯК ПРЕДМЕТ ПОРІВНЯЛЬНОГО
    ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В ПОСТКОЛОНІАЛЬНУ ДОБУ
    1.1. Художній переклад у динаміці літературознавчих інтерпретацій
    переорієнтації комунікативної парадигми ........................................................ 22
    1.1.2. Переклад як проникнення в контекстуальну мережу іншої
    культури: «Я» та «Інший» .................................................................................... 51
    1.1.3.Переклад як засіб естетичного опору ............................................. 84
    1.2. Автор і перекладач: діалог «автопортретів»
    1.2.1. Автор і перекладач як суб’єкти переговорного процесу ........... 118
    1.2.2. Усвідомлення перекладацьких інтенцій у науковій традиції .... 140
    Висновки до розділу 1 .............................................................................. 167
    РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД У ЛІТЕРАТУРНОМУ
    ПРОЦЕСІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: МЕТОДОЛОГІЧНІ
    КОНФІГУРАЦІЇ
    2.1. Філософсько-естетичні засади українського літературного процесу
    другої половини ХХ століття. Явище шістдесятництва ................................ 170
    2.2. Перекладацтво в контексті стильових конфігурацій української
    прози другої половини ХХ століття.................................................................. 215
    2.3. Художні переклади англомовної прози другої половини ХХ
    століття: «акти вибору» ...................................................................................... 242
    Висновки до розділу 2 .............................................................................. 298
    РОЗДІЛ 3. ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ
    СТОЛІТТЯ З ПОГЛЯДУ ФЕНОМЕНОЛОГІЇ І ПЕРСОНОЛОГІЇ
    3.1. Феномен творчості Ростислава Доценка: світоглядно-естетичні й
    художні константи…………………….………………......................................302
    3.2. Перекладацький код Юрія Лісняка: онтологічна реставрація
    минулого…………………………………………………………………….…..336
    3.3. Інтеркультурна модель перекладу Миколи Дмитренка…...….…..356
    3
    3.4.Смислотворчі ініціативи Володимира Митрофанова: аксіологічна
    домінанта перекладу……………………………………………………………369
    Висновки до розділу 3……………………….……...……………...........383
    ВИСНОВКИ ............................................................................................. 386
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….397
    4
    ВСТУП
    Актуальність теми. Сучасні перекладознавчі студії переконливо
    демонструють відкритість термінологічної парадигми, синтезованість і
    складність методологічних принципів і систем, тісний взаємозв’язок
    концептуальних підходів щодо розуміння, сприйняття та інтерпретації
    іншомовних художніх текстів. Охоплюючи широке коло питань – від
    загальних теорій порівняльного вивчення національних літератур, течій і
    стилів, створення типологій перекладів у розмаїтті їх методів, функцій і дій –
    до окремих аспектів аналізу літературних явищ, перекладознавство вийшло на
    порубіжжя суміжних гуманітарних наук, розвиваючись у річищі
    загальносвітового наукового поступу, засвідчуючи трансформацію
    дослідницького канону і спонукаючи до оприявлення істотних аспектів
    існування художнього перекладу в новітній системі координат.
    Поштовхом до цього стала переакцентація дослідницьких поглядів на
    природу художнього твору, що супроводжувалася формуванням досвіду про
    зацікавлення мистецтвом слова на всіх його рівнях: від дослідження творчості
    «окремих письменників і цілих епох» (М.Лановик) до теоретичних проблем
    твору і тексту, міжлітературних та міжкультурних контактів й, отже, –
    художніх творів національних літератур, пов’язаних з іншою філософією,
    ідеологією, іншим світосприйняттям та світотворенням [250, с.273]. У зв’язку
    із цим на авансцену наукового зацікавлення виходить потреба використання
    відповідних методологій, спроектованих на вивчення художнього перекладу,
    осмислення його унікальної природи як мистецького феномену не лише в
    контексті традиційно-усталених, апробованих численними
    літературознавчими і філософськими дослідженнями поглядів, але й у
    комплексі власних характерологічних чинників, позначених новими
    досягненнями та відкриттями в царині теоретичного осмислення природи
    художньої творчості, формування нових, часом досить несподіваних, а іноді й
    суперечливих дослідницьких технік.
    5
    Пошуки найбільш виправданої теоретико-методологічної бази
    дослідження перекладу постійно коливаються між традиційними принципами
    сприйняття та інтерпретації художнього твору й новітніми відкриттями
    переважно на перетині літературознавства і функціонально-комунікативних
    (К.Райс, А.Нойберт, Ю.Ванніков, Ю.Хольц-Мянттярі, Г.Фермеєр, К.Норд,
    Ж.Мунен, О. Швейцер, М.Гарбовський, Р.Міньяр-Белоручев, І.Корунець,
    В.Коптілов, М.Новикова, Р.Зорівчак, Т.Шмігер та ін.), дискурсивноорієнтованих (М.Халідей, Дж.Хаус, М.Бейкер. Б.Мейсон, Я.Хатим),
    дескриптивних теорій перекладу (Г.Турі, Л.Венуті, Г.Йегер, К. Норд,
    О.Швейцер, А.Честерман), філософії, культурології (А.Лефевр, С.Басснетт),
    теорії полісистеми (І.Івен-Зохар), герменевтики (Г.Гадамер, Е.Гуссерль,
    В.Дільтей, Ф.Шлейєрмахер), антропології, соціології тощо. Упритул до теми
    художнього перекладу у його когнітивному вимірі постають також наукові
    студії, напрацьовані рецептивною естетикою (В. Ізер, Р.Інгарден, М.Науман,
    П.Рікер), що є для нас предметом особливого зацікавлення, оскільки вводять в
    поле вивчення реципієнта, яким виступає перекладач як найактивніший
    учасник літературного процесу.
    Стрімке зростання наукового інтересу до питань, пов’язаних із
    вивченням художнього перекладу, підтверджується виходом у світ нових
    монографій, навчальних посібників (Л.Коломієць, М.Лановик, О.Тетеріна,
    Т.Шмігер, О.Ребрій, Т.Некряч, М.Іваницька, Н.Галєєва, І.Клюканов та ін.),
    статей, які попри полісистемність репрезентації цього феномену, визначають
    його «генеральну тему» (Д. Наливайко), окреслюючи останній як особливий
    «пласт» художніх творів, що посідає абсолютно визначене місце в системі
    літературних взаємозв’язків, зі своїми характерними рисами, типологічними
    властивостями, законами функціонування. Про це засвідчують академічні
    праці провідних компаративістів (О.Діма, Д.Дюришина, М.Конрада,
    Р.Гром’яка, М.Жирмунського, Д.Наливайка, Г.Ремака, М.Ільницького,
    Л.Грицик, Г.Сиваченко, О.Астаф’єва, А.Ткаченка та ін.), у яких із певною
    точністю наукового інструментарію визначені основні категорії
    6
    порівняльного літературознавства щодо перекладу як дієвої форми
    міжлітературної взаємодії.
    Тож не випадково в сучасному порівняльному літературознавстві
    особливу увагу привертає вивчення художнього перекладу у
    «компаративному перекрої» (М. Ільницький, Н. Хачатурян). Дослідники
    (О. Діма, Д. Дюришин, П. Топер, О. Галета) констатують при цьому помітне
    зміщення акцентів із суто перекладознавчої проблематики в напрямку читача.
    Перекладач при цьому постає не як «ілюзіоніст» (І.Лєви), а як творець /
    співтворець літератури, учасник літературного процесу, чия діяльність
    враховує принципи «твореного <…> в особистості творця» [257, с.58],
    здатності творчого самовираження інтерпретатора.
    Сфера пізнавальних випробувань перекладу, його ролі в літературіреципієнті спричинює звернення до теорії, історії літератури, психології
    творчості (М. Алєксєєв, В. Коптілов, В. Рагойша, А. Попович). Рецепційнокомунікативні теорії літературного процесу (Г. Яусс, В. Ізер, Р. Варнінг,
    Р. Етьємбль, У.Вайсштайн) посилили увагу дослідників до перекладу під
    кутом зору компаративістики, вважаючи останній «найважливішим напрямом
    порівняльного літературознавства» (Т. Херманс). Отже, прочитання
    художнього перекладу в новому літературному контексті змінює
    дослідницьку оптику: традиційна увага до методологічних аспектів,
    адекватності, еквівалентності оригіналові, «типологій трансформаційних
    операцій» (М. Гарбовський), перекладу як форми міжлітературних зв’язків у
    їх зовнішніх і внутрішніх виявах підпорядковується завданню осмислити
    перекладений твір не лише на рівні його загальних характеристик і
    типологічних ознак (П.Топер), а й, найголовніше, у його «сутнісних сенсах»
    (Ю. Барабаш), проявлених у креативних і рецептивних аспектах.
    Відтак на перший план виступають завдання відстежити міжлітературну
    комунікацію за «фактами літератури» ( Г. Яусс); прояснити, за яких умов і
    чому «чужий текст стає необхідним для творчого розвитку “свого”»
    (Ю. Лотман); проаналізувати «внутрішню включеність» (Д. Дюришин) явищ
    7
    чужих / інших літератур у художній процес літератури-реципієнта, завдання і
    функції іншого; показати переклад як «формуючу силу» (С. Басснетт) у
    розвитку літератури і відповідно обрати необхідні теоретичні й методологічні
    підходи до їх вирішення.
    Осмислення українського художнього перекладу англомовної прози
    другої половини ХХ ст. – його функціональності, доцільності під таким кутом
    зору загострює увагу до фактів вибору, здійснених перекладачем, його
    мотиваційного алгоритму, а також акцентує на «больових точках» літературиреципієнта, зумовленості чужого / іншого в національному літературному
    процесі, смислу перекладання (за В. Беньяміном) як «певного ставлення і дії»
    [23, с. 27].
    Відкритою для подальших наукових дискусій залишається проблема
    висвітлення діалогічної природи художнього перекладу як багатопланової
    концентрованої форми словесного мистецтва, що увиразнюється сукупністю
    конвенційних образів суб’єктів естетичної комунікації, якими є автор і
    перекладач. Не втрачає актуальності розуміння суті їх взаємовпливу у форматі
    – від задуму твору, його написання – до першого прочитання перекладачем
    (критичної рецепції), естетичної оцінки та подальшої його інтерпретації. При
    цьому концептуальною домінантою дослідження є категорія часу – друга
    половина ХХ століття – період, коли художньо-естетична практика
    українських перекладачів стала частиною глобальної теоретикометодологічної трансформації, спричиненої кризою світогляду доби, яка в
    соціокультурному просторі українського суспільства пов’язана з
    шістдесятництвом. Актуальним у зв’язку з цим є визначення у багатозначному
    контексті художнього перекладу – іманентному і позалітературному –
    «найхарактеристичніших» (М.Дашкевич) постатей, які, перебуваючи в рамках
    константної проблематичності епохи, відкрили заборонені раніше
    міжлітературні кордони.
    Вихід на мистецьку арену нової генерації перекладачів – М.Лукаша,
    І.Дзюби, Г.Кочура, Р.Доценка, Ю.Лісняка, О.Сенюк, Є.Поповича,
    8
    Д.Паламарчука, І.Стешенко, А.Перепаді, О.Тереха, В.Митрофанова,
    В.Гримича, В.Шовкуна, Є.Горевої, М.Дмитренка та ін. – справді
    непроминальне явище, що стало надбанням соціального інтелекту суспільства,
    складовою його художньо-естетичного й соціокультурного досвіду, міцною
    засадничою базою для утвердження й розвитку української перекладознавчої
    думки.
    «Живий досвід» перекладачів, спалах творчої діяльності яких припав на
    60-90-ті роки минулого століття, є амбівалентним за своєю суттю, оскільки
    постає як сприйняття художньої дійсності й водночас як активність, «вільне
    шукання» істини, необхідність «поєднати етичний та естетичний вибір»
    [429,с. 13]. Їх індивідуальне «Я», спричинене історичною детермінованістю,
    не вкладалося в «норми», регламентовані партійними маніфестами, і було
    продиктоване пробудженням національної самосвідомості, потребою власної
    та національної самоідентифікації. Прикладом цього виступає топологія
    життєвого і творчого шляху М.Лукаша, Г.Кочура, Р.Доценка, Ю.Лісняка,
    О.Сенюк, Є.Поповича, Д.Паламарчука – їхня активна громадянська позиція,
    що виходила далеко за межі суто перекладацької творчості, набула статусу
    життєорієнтаційної функції. Доречним у цьому контексті постає відстеження
    ступеня співвіднесеності їх постатей із літературним поколінням
    шістдесятників, зважаючи на те, що «тільки тих, хто спромігся на вчинок як
    вольовий акт – акт вибору – сучасна суспільна свідомість ідентифікує
    поняттям шістдесятники» [429, с. 604]. Їх місце в соціоестетичній градації
    цього явища зумовлене ступенем суспільно-ідеологічної
    заангажованості1
    :1)його типові активні представники – ті, які попри чисельні
    арешти, заслання й ув’язнення звільнилися від конформізму й були здатні
    руйнувати «ціннісні» канони соціальних регулятивів і норм тоталітарної

    1 Детально про соціоестетичну градацію літературного покоління українських
    шістдесятників ідеться у монографії Л.Тарнашинської «Сюжет доби: дискурс
    шістдесятництва в українській літературі ХХ століття». – К. : Академперіодика, 2013. –
    674 с.
    9
    системи (М.Лукаш, Г.Кочур, Р.Доценко); 2) «помірковані нонконформісти»
    (Ю.Лісняк, О.Сенюк, Є.Попович, Д.Паламарчук, І.Стешенко, А.Перепадя), які
    виступили новаторами на перекладацькій ниві, відстоюючи власні естетичні
    позиції (вибір творів для перекладу, пошук нових засобів слово- та
    образотворення); 3) всі інші, які творили в царині «високого мистецтва»
    (К.Чуковський) і тільки за віковим цензом належали до явища
    шістдесятництва, навіть свідомо не зараховуючи себе до останнього
    (М.Дмитренко, В.Митрофанов, М.Пінчевський, В.Корнієнко,
    О.Мокровольський, В.Шовкун, О.Жомнір, І.Корунець та ін.). Проте така лінія
    розмежування між етичним та естетичним вибором, що визначає місце
    перекладацьких персоналій у запропонованій типології, не може бути зведена
    до абсолютизації, адже в кожному окремому випадку вектор аксіологічних і
    художніх шукань його репрезентантів має свої особливості та індивідуальне
    значення.
    Тож можна небезпідставно стверджувати, що українські перекладачі
    складали справжню духовну еліту нації, символом якої є творчий доробок
    Г.Кочура – унікальне явище в українській культурі, її своєрідне послання в
    нове тисячоліття. Фаховий рівень перекладів Г.Кочура свідчить про
    непересічний талант майстра слова, який обіймає часовий період майже
    тридцяти століть та географічний простір більш ніж тридцяти літератур.
    Зіркою спалахнув на небосхилі української літератури і Микола Лукаш,
    відомий перекладами творів Дж.Боккаччо, Р.Бернса, Ю.Тувіма, П.Верлена,
    Г.Аполлінера, І.Волькера, А.Йожефа, А.Рембо, Ж.Лафорга, Сен-Поля Ру,
    Ф.Гарсії Лорки, М.Жакоба, Л.Мілоша, Дж.Унгаретті, Ф.Гароча, Дж.Радарі,
    Ф.Шіллера, В.Шекспіра, Лопе де Веги.
    Внутрішня незалежність перекладачів цього покоління дозволяла їм
    зберігати суверенність індивідуального «Я», що корелює з концепцією
    перебудови існуючих суспільних норм, за якими абстрактний принцип
    побудови розвинутого соціалізму оголосили етично вмотивованим і відтак –
    трактування мистецтва «як відображення дійсності» відповідно до методу
    10
    соцреалізму єдино можливим. Художня свідомість перекладачівшістдесятників формувалась через комплекс естетико-образних координат,
    рівень уявлень про світ, творчих інтенцій, зумовлених динамікою їх
    художнього мислення. Це, по-перше, пов’язане з відчуттям внутрішньої
    свободи, що розкривається через індивідуальне авторське самовираження
    (перекладацькі концепції) та визначається етичними й художніми настановами
    (ідеалами, колом власних зацікавлень, нормами, канонами, соціокультурною
    детермінантою досвіду тощо). По-друге, переклад як «медіальний зв’язок»
    «між літературою і націєтворенням» (М. Стріха) розширює межі авторської
    свідомості перекладача, трансформуючи її в більш загальну площину
    художньої свідомості, яка не тільки зберігає здатність першої до постійного
    відновлення і творчого самоздійснення, а й збагачує її новими смислами через
    «форми наративного розгортання національного змісту» [75, с. 233].
    Вербалізована ними ідея про переклад як «поле боротьби» (Ю.Лісняк) за
    відродження нації через мобілізацію потенційних ресурсів своєї мови, її
    «духовну квінтесенцію» (Р.Доценко) відкрито суперечила єдино прийнятому
    радянською наукою підходу до художнього перекладу, суть якого полягала в
    порівнянні лінгвостилістичної структури оригіналу та його іншомовного
    відповідника, що в цілому зводилось до паралельного функціонування в мовіадресаті та мові-реципієнті окремих (дозволених цензурою – О.П.) пластів
    лексичних та синтаксичних одиниць – імен, реалій, фразеологізмів тощо.
    Більш того, таке функціонування було засноване на горезвісній теорії
    «зближення мов», під яким розумілось не справжнє взаємне зближення, а
    розчинення національних мов СРСР, насамперед української та білоруської, у
    російській. Цей процес загострювався й тим, що більшість перекладів творів
    усесвітньо відомих майстрів слова доволі часто здійснювали ті, хто мав дуже
    наївне уявлення про теоретичні принципи й техніку перекладання. З критикою
    таких «художніх зразків» виступив М. Рильський, низкою дуже гострих статей
    реагували на «перекладацькі недомисли» О. Кундзіч, Г.Кочур, Р.Доценко,
    Ю.Лісняк.
    11
    У своєму прагненні до олюднення дійсності, «піднесення природного
    світу почуття до міри духовної власності душі» [369, с. 37], українські
    перекладачі намагалися знайти відповідну етику, а отже, і художньо-естетичні
    засоби творення картини світу, оскільки світ може визначатися «формами його
    суб’єктивного досвіду» [256, с. 202], утіленими в пізнавальний досвід епохи.
    З-поміж укладених ними естетичних програм, можна хіба назвати таку, яка
    радше є естетичною орієнтацією, що її окреслив Р.Доценко у своїй доповіді на
    засіданні Ради художнього перекладу: «Питання моральної відповідальності
    за створений переклад неодмінно повинно бути нерозривним з митцем, і
    <…> засадничою тезою тут виступає те, що, не вдаючись до всіх скарбів
    (наявних і потенційних) живої рідної мови, яка завжди незрівнянно багатша за
    всі словники минулі й майбутні, просто неможливо перекладати таких щедрих
    на веселкове слово майстрів, як Чосер, Шекспір, Діккенс, Фолкнер, Марк
    Твен… Суть лише в тому, що над усе потрібне перекладачеві органічне знання
    живої, а не тільки «словникової» мови, потрібне почуття міри і такту, почуття
    відповідальності за слово, оскільки <…> де починається переклад, там
    філології зась» [108, с. 34]. Тому досить промовистою була рішуча позиція
    Ю.Лісняка щодо націленості митця на пошук власного «перекладацького
    почерку»: «Ми, перекладачі, повинні шукати, знаходити нові, свіжі
    образотворчі засоби, <…> щоб відтворювати все мовностилістичне багатство
    шедевру чужої літератури» [266].
    Тогочасні об’єктивні ідеологічні обставини зумовили використання
    вітчизняними теоретиками художнього перекладу у своїх студіях і програмах
    єдино прийнятого підходу, основу якого складав реалістичний метод з
    ключовою тезою про ототожнення ідеї повноцінного, еквівалентного
    перекладу згідно з його вимогами. Запропоновані ними класифікації власних
    перекладацьких концепцій, зокрема, натуралістичного, реалістичного
    перекладу (Г.Гачечіладзе), суб’єктивно-інтуїтивного (Ю.Жлуктенко,
    О.Гайнічеру), модерністського, ідейно-естетичного (П.Бех, О.Герасимчук)
    застосовувались в основному для поетичного перекладу, який вимагав від
    12
    інтерпретатора відповідності художньому контексту оригіналу, не
    порушуючи розміру вірша як важливого компонента його поетичної форми.
    Отже, включення в український культурний контекст прозових
    перекладів з інших мов набувало особливої актуалізації, і перекладацька
    практика українських майстрів слова відігравала в цьому процесі
    найсуттєвішу роль. Освоєння ними англомовних творів всесвітньо відомих
    прозаїків В.Фолкнера, Ч. Діккенса, Е. По, А.Конан Дойла, М.Твена,
    О. Уайльда, Дж. Ґолсуорсі та інших авторів виступає одним із найважливіших
    чинників становлення української перекладознавчої думки. Це насамперед
    визначається сповідуванням принципу гармонійного перекладу, наскрізною
    ідеєю якого виступає розуміння перекладацької творчості як способу
    оновлення естетичного коду оригіналу, його художньої рекреативності,
    зумовленої максимальним проникненням у текст оригіналу з його подальшою
    проекцією на текст цільової культури, готовністю «відійти подалі, щоб знову
    наблизитись» [481, с.712].
    Отже, на авансцену мистецького зацікавлення виходить необхідність
    усвідомлення творчої особистості перекладача не лише в контексті суспільно
    значущих впливів, але й у комплексі власних характерологічних чинників,
    тобто активізується антропологічний аспект дослідницького інструментарію.
    Водночас літературно-художня практика в пошуках естетичного канону
    синтезує реалістичне відображення дійсності художнього твору
    різноманітними перекладацькими техніками. Саме тому важливим є
    комплексний методологічний підхід, який би дав можливість якнайповніше
    окреслити авторські концепції перекладацтва зазначеної доби, визначивши
    «егоструктуру» особистості перекладача опорною точкою перекладацького
    семіозису, усвідомлюючи останній як «рух від динамічного об’єкту до його
    фінальних інтерпретант» [198, с.25], що у своїй сукупності складають «фонд
    творчої особистості перекладача» [185] і формують модель перекладацької
    поведінки. Останнє розуміємо як набуті «програми досвіду» інтерпретатора у
    їх співвіднесенні із завданнями, коли інваріантом виступає глобальна мета
    13
    (формування уявлень особистості про сенс буття), а індивідуальні мотиви
    перекладача – змінними її компонентами.
    При цьому доцільним вважаємо звернення до герменевтики перекладу в
    тому її розумінні, як вона окреслюється діяльнісною онтологією перекладу,
    що акцентує на його культуротворчій складовій – транспортація культурних
    цінностей з однієї культури в іншу, коли проблеми еквівалентності відходять
    на другий план, а переклад визначається «як продукування смислів, а не їх
    копіювання» [593, c. 31], рефлексивна діяльність перекладача як «діяча»,
    «художнього керівника» (Н.Галєєва) іншомовного тексту. Комунікація між
    культурами – як найнеобхідніша умова інтерпретативного перекладу –
    відбувається в межах дихотомії «культура 1 – культура 2» / «часовий простір
    1 – часовий простір 2», що програмується самою ситуацією сприйняття, коли
    для досягнення результату перекладачеві необхідно використовувати певні
    адаптивні стратегії, моделі прагматичної ситуації впливу, корелятивні зв’язки
    лінгвістичного та екстралінгвістичного порядку. Переклад, таким чином,
    розуміємо як культурну взаємодію, мімікрію, певний симбіоз «Свого» й
    «Чужого», що зводиться не лише до запозичення сюжетів і мотивів, а й
    способу життя та образу мислення, акультурації (acculturation – А.Лефевр),
    коли всі ці модуси починають «працювати» в цільовій культурі вже на новому
    змісті, засвідчуючи свою органічну вписуваність в естетичний універсум
    іншої культури і складаючи, таким чином, його культурний капітал
    (cultural capital – П.Бурд’є).
    Спроби дослідження художніх текстів, темпорально віддалених від
    рецептивної конкретизації, видаються надзвичайно важливими в поєднанні з
    іншими методологічними підходами в контексті цілісного комплексу чинників
    літературознавчого, культурологічного, психологічного, філософського
    порядку. Як багатопланова концентрована форма словесного мистецтва,
    переклад літературно-художнього твору перебуває в площині осмислення
    його діалогічної складової, що увиразнюється сукупністю конвенційних
    образів автора і перекладача як суб’єктів естетичної комунікації. Зміна кута
    14
    зору чи введення певної смислотворчої категорії в розуміння суті їх
    взаємовпливу (взаємного компромісу/опозиційності) здатна істотно змінити
    конфігурацію теоретичного дискурсу. Таким чином, не втрачає актуальності
    питання про співвідношення цих компонентів спочатку в процесі від задуму
    твору до його написання, далі у форматі існування тексту і, зрештою, на шляху
    від першого прочитання перекладачем до подальшої його інтерпретації. Це дає
    підстави стверджувати, що розповідна манера перекладача набуває важливості
    в переосмисленні попереднього досвіду, виступаючи, з одного боку,
    осередком збереження традицій та інтенцій, закладених автором першотвору,
    з іншого – в ролі «естетичного диктатора», «естетичної інтерференції»
    (Р.Інгарден), акумулюючи певні цінності та закорінюючи їх у свідомість
    читача. Таким чином, «розповідь» перекладача постає демаркаційним
    символом «естетичного сусідства» в найширшому семантичному тлумаченні
    цього поняття – ці та інші проблеми видаються важливими та перспективними
    для їх вивчення в системі термінології літературознавства.
    Важливим для дослідження перекладу є розуміння поведінкових
    стратегій перекладача, який опиняється на перетині всіх суб’єктивованих
    інстанцій оповідного літературного твору, і тому його індивідуальна
    ідентифікація завжди оцінюється як часткова, неповна за своєю суттю, проте
    багатша за відтінками значень, а звідти – притаманний їй характер
    недовтіленості й пошуку. Варто також зауважити, що духовний світ
    перекладача значною мірою моделюється для текстового оформлення (до
    нього додаються контекстуальні чинники) і заздалегідь проектується на
    очікувані реакції читача. Отже, «духовність» перекладача має всі ознаки
    вторинної моделюючої системи: створений за певними канонами та
    правилами переклад починає функціонувати як самодостатній текст із
    властивими для нього важелями переконання реципієнта. Читач здебільшого
    ідентифікує психологічну сутність автора оригіналу саме через дозволену
    перекладачем призму й під його кутом зору розгортається інтерпретаційна
    проекція літературного твору.
    15
    Виходячи з того, що літературознавчий аспект художнього тексту
    передбачає дослідження його словесної матерії у співвідношенні її з художнім
    цілим твору, індивідуальна «мова» перекладача виокремлює цінніснозабарвлені смисли, що несуть у собі досвід його ставлення до текстової
    реальності і впливають на формування перекладацького стилю мовлення із
    властивими йому образністю, психологізмом, знаковістю тощо. Така мова, що
    постає засобом знакового закріплення соціокультурних смислів, синтезуючим
    полем усіх можливих контекстів (філософського, історичного,
    культурологічного, ідеологічного, соціального, естетичного тощо), є мовою
    символів і метафор, і цей «символічний процес у всій своїй невичерпності
    вказує саме на цю недосяжність означуваного» [19, с. 279], тобто на його
    множинність і відкритість для інших інтерпретацій. При цьому дослідження
    перекладацького стилю мовлення, у якому пріоритетної ваги набувають
    проблеми діалогічності мови в динаміці розгортання смислів, зміни
    естетичних систем, певні зсуви в поетиці та нарації, відтворення перекладачем
    художніх образів, функціонування мистецьких творів і пов’язані з цим
    проблеми їх рецепції, виявляється неможливим без урахування мовних
    чинників, оскільки саме мова є «оселею буття» (М.Гайдеґґер) і посередником
    між людиною і світом.
    Зазначене підводить до усвідомлення проблеми частковості перекладу і
    пов’язаної з нею теорією неперекладності, межі якої залежать від емоційного
    типу особистості перекладача – перекладацького «песимізму/оптимізму»
    (А.Ткаченко), що детермінується прийняттям/неприйняттям неминучості
    втрат при відтворенні системи смислів, закладених в оригіналі. При цьому
    перекладацький оптимізм, який заперечує повну відповідність лексичній
    конвенції (мовний еквівалент), визначається «інтелектуальною інтуїцією»
    перекладача, що розкривається через пошук відповідних стратегій і тактик, а
    саме через розуміння тексту не як продукту підбору тих чи інших готових
    мовних оптацій, а як такого, що формується системними обмеженнями
    різноманітних типів, пов’язаних із літературними смаками, жанрами,
    16
    мотивами тощо. Словесне мистецтво найбільш наочно, порівняно з іншими
    його видами, репрезентує національний характер культури і є найбільш
    неперекладним й усі інші його види «існують під багатовіковим патронатом
    слова і є більше чи менше є літературоцентричними» [8, с. 271].
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу
    виконано на кафедрі теорії літератури, компаративістики і літературної
    творчості Інституту філології Київського національного університету імені
    Тараса Шевченка в рамках науково-дослідної програми «Мови та літератури
    народів світу: взаємодія та самобутність» (державний реєстраційний номер
    11БФ044–01; науковий керівник – доктор філологічних наук, професор
    Г.Семенюк). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту філології
    Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №4
    від 27 вересня 2013 р.)
    Мета дисертаційної праці полягає у системному дослідженні
    художнього перекладу в контексті творчої місії в літературі-реципієнті,
    обґрунтуванні принципів відбору англомовних прозових творів відповідно до
    внутрішніх потреб національної літератури другої половини ХХ століття.
    Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
    - комплексно проаналізувати явище художнього перекладу із
    погляду компаративістики;
    - виявити зв’язок між розвитком порівняльного літературознавства
    (контактно-генетичні виміри) і перекладу як форми міжлітературних взаємин
    у його внутрішній, рецепційній функціях;
    - висвітлити роль перекладів у літературно-критичному дискурсі
    другої половини ХХ століття;
    - виробити через систему літературознавчих аргументацій
    інтеркультурну модель перекладу, акцентуючи на проникненні в
    контекстуальний простір «Іншого»;
    - визначити основні індекси ідентифікації особистості перекладача
    у літературознавчій парадигмі;
    17
    - з’ясувати філософсько-естетичні передумови функціонування
    перекладознавчої парадигми в контексті стильових конфігурацій української
    прози другої половини ХХ століття;
    - простежити еволюцію художньої свідомості перекладачівшістдесятників, спроектувавши ключові параметри їхнього художньоестетичного досвіду на ситуацію, обмежену рамками «залежність /вибір»;
    - окреслити мотиваційний характер «актів» перекладацького
    вибору й результат їх впливу на важливі аспекти національного літературного
    розвитку;
    - засвідчити функціональність українських перекладів англомовної
    прози як джерела ідейно-тематичного оновлення й жанрово-стильового
    збагачення української літератури;
    - на основі аналізу перекладів, матеріалів з приватних архівів і
    видавничих фондів обґрунтувати місце і роль перекладацького доробку
    Р.Доценка, Ю.Лісняка, М.Дмитренка, В.Митрофанова у літературномистецькому просторі другої половини минулого століття.
    Об’єкт дослідження – художні твори англомовної прози В.Фолкнера,
    Ч.Діккенса, Е.По, А.Конан Дойла; М. Твена, Е. Гемінвея, Р. Д. Бредбері та ін.
    як найрепрезентативніші зразки у творчій діяльності українських
    перекладачів.
    Предмет дослідження – принципи добору творів для перекладу,
    перекладацькі концепції Р.Доценка, Ю.Лісняка, М.Дмитренка,
    В.Митрофанова як специфічні категорії репрезентації їх автопортретів у
    національно-культурному контексті історичної доби другої половини ХХ
    століття.
    Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці
    вітчизняних і зарубіжних учених з теорії літератури, компаративістики,
    перекладознавства, класичної філології, культурології Д.Наливайка,
    Т.Денисової, Л.Тарнашинської, Ю.Коваліва, М.Наєнка, В.Дончика,
    Т.Гундорової, Л.Грицик, О.Астаф’єва, А.Ткаченка, Я.Поліщука, Г.Клочека,
    18
    І.Лімборського, М.Лановик, П.Топера, С.Басснетт, А.Лефевра, Д.Робінсона,
    Л.Венуті, О.Швейцера, М.Гарбовського, В.Коптілова, А.Поповича,
    Р.Зорівчак, Л.Коломієць, М.Стріхи, М.Новикової, Ю.Караулова,
    Дж.Кетфорда, Е.Саїда, П.Торопа, У.Еко, Ю.Лотмана, М.Бахтіна та ін.),
    методологічні положення яких враховано для дослідження художнього
    перекладу як загальнолітературної проблеми, зокрема, визначення його ролі в
    розвитку концепції національної літератури другої половини ХХ століття. У
    роботі використані філософські напрацювання М.Гайдеггера,
    Г.-Ґ. Ґадамера, Р.Інгардена, В.Дільтея, Ж.-П.Сартра, П.Рікера, Д.Чижевського,
    В.Біблера, М. Ігнатенка, Ю. Крістевої, Є. Мелетинського, П.Бурдь’є, К.Г.Юнга,
    К.Ясперса та ін. щодо специфіки концептуальної структуризації художнього
    тексту, конкретизації просторово-часових його характеристик й актуалізації
    аксіологічних аспектів художньої свідомості реципієнта літературного твору,
    яким виступає перекладач, у різних смислових проекціях та парадигмальних
    зв’язках. Висновки та узагальнення науковців, які працюють в
    інтерпретаційному дослідницькому полі філософської та літературознавчої
    антропології (М.Бердяєва, В.Даренської, Ю.Габермаса, С.К’єркегора,
    Е.Муньє, А.Камю, Х.Ортега-і-Гассета, В.Личковах, В.Табачковського,
    С.Кримського, М.Мамардашвілі та ін.), зібрані у приватних архівах і
    видавничих фондах матеріали допомогли у виборі підходів та виробленні
    власних методологічних аргументацій.
    Мета й завдання дисертації зумовили комплексне застосування таких
    методів дослідження, як історико-літературний, порівняльно-історичний,
    описовий, інтерпретативний, біографічний, евристичний, соціологічний і
    культурно-історичний, а також принципів герменевтики, рецептивної естетики,
    елементів структурального, типологічного, системно-функціонального й
    контент-аналізу. До найбільш продуктивних відносимо «компаративну
    проекцію» (І.Лімборський), що висвітлює низку проблем транскультурних
    трансформацій різних національних літератур, засвідчуючи новий тип їхньої
    взаємодії через переосмислення ролі окремих літератур у контексті світової.
    19
    Дослідження базується на запропонованих і збагачених новими
    параметрами концептуальних засадах літературознавства, компаративістики,
    інтерпретативної (діяльнісної) теорії перекладу, інтерсеміотичного перекладу,
    культурології, естетики, філософської антропології.
    Наукова новизна дисертації. Уперше в контексті новітніх проектів
    порівняльного літературознавства досліджено прозовий перекладацький
    доробок шістдесятництва, обґрунтовано його вписуваність у ландшафт
    літературного процесу відповідного періоду, запропоновано типологію
    перекладацьких концепцій, визначено особливості рецепції та художнього
    осмислення англомовної прози як джерела жанрово-стильового оновлення
    національної літератури.
    Теоретична цінність дослідження полягає в поглибленні поняттєвотермінологічного апарату праць такого типу; окресленні визначальних
    параметрів основних типів перекладацьких технік щодо формування
    культурних кодів української школи прозового перекладу; здійсненні
    цілісного дослідницького проекту «Український художній переклад з погляду
    персонології».
    Практичне значення дисертаційної роботи зумовлюється можливістю
    використання її основних положень та результатів як додаткового джерела
    інформації для подальшого осмислення перекладознавчої парадигми в
    контексті глобалізаційних та інтеграційних процесів, визначення основних
    тенденцій її функціонування у літературному поступі на зламі століть, а також
    дослідження проблем перекладу на рівні міжнаціональної поетики. Матеріали
    дисертації можуть бути використані для написання монографій, підручників,
    наукових робіт із порівняльного літературознавства, перекладознавства, теорії
    художнього перекладу, культурології, міжкультурної комунікації, а також при
    розробці загальних і спеціальних курсів і навчальних програм вищої школи,
    проведенні семінарів, круглих столів, форумів.
    Особистий внесок здобувача. Робота є самостійним дослідженням, яке
    репрезентує основні положення і узагальнення автора, пов’язані з розробкою
    20
    концептуальних підходів до аналізу художнього перекладу, в основі яких –
    зв’язок тексту оригіналу з культурно-історичними контекстами літературиреципієнта.
    Монографія та публікації одержаних результатів дослідження в
    наукових виданнях є одноосібними. Будь-які форми використання праць
    інших авторів задокументовано відповідними посиланнями.
    Апробація результатів роботи. Зміст дисертації обговорено і схвалено
    на засіданні кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної
    творчості Інституту філології Київ
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    Результатом здійсненого наукового дослідження є репрезентація
    багатовимірного формату українського художнього перекладу, що постає в
    досить промовистому синтезі традицій та новаторства, пропонуючи різні
    підходи до усвідомлення цього феномену й зберігаючи відкритим простір для
    ймовірних його прочитань. З огляду на це, виникла потреба осмислення
    комунікативної парадигми перекладу в компаративному аспекті, коли
    проблеми взаємодії між літературами у своїх зовнішніх і внутрішніх виявах
    усвідомлюються в більш широкому контексті – між різними культурноісторичними епохами і мистецькими світами, висуваючи на перший план
    розуміння перекладу зі своєю визначеною місією в літературі-реципієнті.
    Виявлення аналогій між розвитком порівняльного літературознавства і
    перекладом як формою міжлітературних взаємин засвідчує виняткову роль
    останнього у виробленні концепції національної літератури, спрямованої на
    подолання провінційності й односпрямованості через розвиток власних
    традицій з подальшою їх інтеграцію у світовий контекст. Поштовхом до такої
    дослідницької переакцентації стало підвищення уваги до вирішення питань
    відмінності в мовах культур, міжнаціональних взаємин окремих літератур,
    процесів глобальної міжлітературної та міжнаціональної дифузії, що
    актуалізують альтернативні аспекти вивчення художнього перекладу,
    пов’язані, зокрема, з літературознавчими колоніальними і постколоніальними
    теоріями, дискурсом глобальних течій, культурологією, семіотикою тощо.
    Така коригуюча оптика нових підходів призводить до розв’язання проблем
    «центру і периферії», «межі і відкритості» у міжлітературних взаєминах, що
    визначаються тезою про дискретність та невпинний рух мистецьких цінностей
    й, отже, неможливість одновимірного їх осмислення й розуміння.
    Здійснення комплексного аналізу художнього перекладу в
    компаративному «перекрої» (М.Ільницький) наголошує на необхідності
    співвіднесення термінологічної системи порівняльного літературознавства з
    387
    базовими принципами суміжних літературознавчих методик (феноменології,
    структуралізму, персонології, рецептивної естетики, герменевтики,
    імагологічних студій тощо), що засвідчує здатність до відкритості естетичної
    комунікації за посередництва літературного твору, способів утілення форм і
    засобів його організації та багатоголоссі його можливих інтерпретацій. Звідси
    особлива увага до особистості перекладача, що максимально персоніфікує
    дослідницький процес, наголошуючи на необхідності уведення до
    термінологічного обігу традиційних і новітніх поглядів на природу авторства
    (відповідно авторства перекладача як творця вторинного тексту) в
    найрізноманітніших модифікаціях його оприявнення, а також на особливості
    формування тексту як важливого посередника в естетичній комунікації між
    автором першотвору і перекладачем.
    Завдяки узгодженню поняттєво-термінологічної матриці порівняльного
    літературознавства й застосуванню комплексу методів, а особливо порівняльної
    інтерпретації та контент-аналізу виокремлено основні типологічні моделі
    перекладів Р.Доценка, Ю.Лісняка, М.Дмитренка, В.Митрофанова. Доведено, що
    присутність в українському культурному контексті другої половини ХХ
    століття англомовних перекладів була відповіддю на виклик часу, коли
    формування нової естетичної свідомості відбувалося через метамову
    художньої літератури. При цьому актуалізуються питання, пов’язані з
    принципами добору творів для перекладу, способів утілення форм і засобів їх
    організації та багатоголоссі можливих інтерпретацій. Це дозволило окреслити
    «сутнісний сенс» (Ю.Барабаш) такого добору, визначити цілі та мотивації,
    відповідно до яких вибудовується структурована модель естетичної
    комунікації між автором першотвору і перекладачем.
    Визначено, що персоналістський вектор «автопортретів» українських
    перекладачів Р.Доценка, Ю.Лісняка, М.Дмитренка, В.Митрофанова
    детермінується «презумпцією ідентичності» (У.Еко), згідно з якою переклад –
    це перемовини, у яких одночасно співіснують дві протилежні тенденції: перша
    веде до максимального збереження ідентичності твору, друга – наближає до
    388
    читача, прагнучи зробити перекладений твір фактом літератури-реципієнта.
    Це підводить до визначення «чинника ідентифікації індивіда» – суб’єкта
    перекладу (особистості перекладача) за радикальної відмови від урахування
    «чинника засобів» (процесу перекладу), осмислення його іманентної природи,
    що надає особистості перекладача текстотворчого характеру та впливає на
    створену ним картину світу. З цією властивістю пов’язані теоретичні пошуки
    й осягнення закономірностей розвитку художніх явищ, заснованих на
    порівняльному зіставленні оригіналу та перекладу, визначенні змістової
    конфігурації останнього з метою отримання емпіричних узагальнень,
    висновків і рекомендацій. Таким чином, перед перекладачем відкривається
    невичерпна рецептивна перспектива, позначена свідомим творчим
    рефлексуванням «для чого й заради якої мети» він надає тексту оригіналу
    нового «життя» (діяльнісний «вигляд причинності»).
    Телеологічне розуміння перекладу пов’язуємо з ключовою ідеєю
    скопос-теорії, згідно з якою успіх будь-якої діяльності визначається якісним і
    кількісним «вимірюванням» досягнення поставленої мети. Отже, апеляція до
    перекладача, його персоналізованого «Я», інтегрованого у створений ним
    текст, набуває актуальності, відкриваючи нові можливості для максимального
    зближення його словесно-естетичного світу з індивідуальним світом
    реципієнта іншомовного художнього твору, що цілком вписується у відкриту
    типологічну модель Дугласа Робінсона, яка в контексті сприймаючої
    літератури виявилась для нас найбільш придатною. Артикулюючи історичні,
    національні, ідеологічні й суспільні суперечності, зіткнення в рамках
    імперської культури колоніальних й антиколоніальних інтенцій, перекладна
    література, як показало її вивчення, виступила полем культурно-естетичного
    та соціального протистояння, що дало підстави для усвідомлення перекладу як
    засобу естетичного опору, потенційно конструктивного первня подальшого
    формування й розвитку національної поетики, міркування над «сутнісним
    сенсом» дібраних для перекладу творів.
    389
    Компаративний дискурс інтеркультурної моделі проаналізованих
    українських перекладів англомовної прози другої половини ХХ століття,
    виконаних Р.Доценком, Ю.Лісняком, М.Дмитренком, В.Митрофановим («Зійди,
    Мойсею» («Go Down, Moses»), «Порушник Тліну» («The Intruder in the Dust»),
    «Крадії» («The Reivers»), «Троянда для Емілії» («A Rose for Emily»), «Підпал»
    («Barn Burning»), «Червоне листя» («Red Leaves»), «Справедливість» («A
    Justice»), «По той бік» («Beyond»), «Машина часу» («The Time Machine),
    «Невидимець» («The Invisible Man»), «Війна світів» («The War of the Worlds»),
    «Портрет Доріана Грея» («The Picture of Dorian Gray»), «Звіяні вітром» (« Gone
    With the Wind»), «Великі сподівання» («Great Expectations»), «Золотий край»
    («Golden Land»), «Не закладайся з чортом на власну голову» («Never Bet the
    Devil Your Head»), «Чорт на дзвіниці» («The Devil in the Belfry»),
    «Метценгерштейн» («Metzengerstein»), «Важкі часи» («Hard Times»),
    «Айвенго» («Ivanhoe»), «Серця трьох» («Hearts of Three»), «Берилова діадема»
    («The Adventure of the Beryl Coronet»), «Мідні буки» («The Adventure of the
    Copper Beeches»), «Срібний спалах» («Silver Blaze»), «Жовте обличчя» («The
    Yellow Facе»), «Пригоди клерка» («The Stock-Broker’s Clerk»), «Глорія Скотт»
    («The Gloria Scott»), «Обряд родини Масгрейвів» («The Musgrave Ritual»),
    «Райгітська загадка» («The Reigate Puzzle»), «Горбун» («The Crooked Man»),
    «Постійний пацієнт» («The Resident Patient»), «Випадок з перекладачем» («The
    Greek Interpreter»), «Морська угода» («The Naval Treaty»), Скандал у Богемії»
    («A Scandal in Bohemia»), «Спілка рудих» («The Red-headed League»),
    «Встановлення особистості» («A Case of Identity»), «Таємниця Боскомської
    долини» («The Boscombe Valley Mystery»), «Пістрява стрічка» («The Adventure
    of the Speckled Band»), «Знатний холостяк» («The Adventure of the Noble
    Bachelor»), «Остання справа Холмса» («The Final Problem»), «Прощавай,
    зброє!» («A Farewell To Arms»), «Сніги Кіліманджаро» («The Snows of
    Kilimanjaro»), «Вершник без голови» («The Headless Horseman»), «Хатина
    дядька Тома» («Uncle Tom’s Cabin»), «Кульбабове вино» («Dandelion Wine»),
    «Все королівське військо» («All the King’s Men»), «Лугова арфа» («The Grass
    390
    Harp»), «Сніданок у Тіффані» («Breakfast at Tiffany’s»), «З холодним серцем»
    («In Cold Blood») та ін.) виразно артикулює новий формат інтерпретацій,
    окреслюючи ознаки активного проникнення в контекстуальний простір
    «Іншого» через пошук діалогу як засобу уникнення хибного розуміння, для
    чого долучаються літературознавчі концепції інтерпретації художнього твору
    й, зокрема, тих його аспектів, що пов’язані з інтенційністю, художньообразним мисленням, орієнтацію на внутрішнє, духовне його сприйняття. У
    цьому контексті вони виступають своєрідною «надінтерпретацією»,
    проекцією рефлексій автора на візії перекладача / читача, репрезентуючи в
    такий спосіб своє нове «обличчя» і новий тип «інобуття».
    Процес сприйняття іншомовного твору розкриває подвійну природу
    особистості перекладача: з одного боку, це намагання відкрити і пізнати щось
    нове, з другого – прагнення якомога щільніше увійти в діалог з автором
    оригіналу з метою ідентифікації власного досвіду і завданням надати
    процесові перекладання усвідомленого, цілеспрямованого характеру. Це
    особливо помітно в роботі українських перекладачів-шістдесятників. У
    дисертації доведено, що творчість перекладача одночасно є мобільним
    «пересуванням» створеної ним художньої версії у її специфічно організованій
    розповідній площині. При цьому висвітлення природи творчої
    індивідуальності перекладача здійснюється через визначення дефініційних
    характеристик поняття особистості у загально-філософському сенсі, в аспекті
    соціально-культурних якостей, сформованих у процесі історично конкретних
    видів діяльності й суспільних відносин. що окреслюють комплекс його стійких
    компонентів (рівень інтелектуального розвитку, відповідальність, здатність до
    самооцінки, саморегуляції тощо).
    Функціонування зазначеного поняття в межах нашого дослідження
    зводиться до більш конкретного його осмислення і у вузькому, і в широкому
    значенні, що й обумовлює доцільність використання таких понять, як «мовна
    особистість» взагалі й «особистість перекладача» зокрема. Виходячи з того,
    що мовна особистість є наскрізною ідеєю, яка пронизує усі сфери людської
    391
    діяльності й не обмежується рамками термінологічного апарату філологічної
    науки, одночасно порушуючи кордони між дисциплінами, що її вивчають,
    найбільш умотивованим і близьким до специфіки нашої роботи є розуміння
    мовної особистості перекладача як сукупності здібностей і характеристик, які
    зумовлюють створення та сприйняття індивідом мовленнєвих творів (текстів),
    що розрізняються за ступенем структурної складності, глибиною та точністю
    відображення дійсності, певною цільовою спрямованістю тощо. Ідеться про
    «внутрішню креативну спонуку», що розгортає перекладацькі зусилля в
    ситуацію вчинку і визначає покладені на нього завдання щодо успішного
    забезпечення процесу комунікації, який здійснюється через «переадресацію»
    перекладачем когнітивного простору в площину іншої культури, свідоме
    осмислення ним власної місії як суб’єкта міжкультурного посередництва.
    Доцільним у цьому контексті є апеляція до більш конкретного поняття
    «індивідуальної мовної особистості перекладача», зважаючи на те, що його
    «авторська» індивідуальність, унікальність світогляду, оригінальність і
    неповторність мовної форми утворюють одну з центральних прагматичних
    категорій тексту перекладу – інтенціональність. Отже, створення перекладу є
    суперінтенцією, яка і виступає ціннісною настановою перекладача,
    спрямованою на досягнення певного результату. У глобальному розумінні –
    це відповідність перекладу вимогам «конкретного акту міжмовної
    комунікації» (М.Гарбовський, С.Басснетт), його «конкурентноспроможність»
    і «репрезентативність» (П.Топер), обґрунтована творчим характером
    використання можливих ресурсів тексту оригіналу – володіння мистецтвом
    слова, внутрішня обізнаність із законами його функціонування й читацького
    сприйняття, що дає підстави зараховувати особистість перекладача до
    елітарного типу мовної культури або до «елітарної мовної особистості», яка
    є інтегрованою у певну «цілісність» (Л.Сохань) та ідентифікується як така, що
    є носієм ознак елітарності.
    Конструювання концептуальної моделі елітарної особистості
    здійснюється з урахуванням чинників, що складають соціально-психологічну
    392
    основу її існування, серед яких вирішального значення набувають соціальні
    відмінності, зумовлені індивідуально-особистісною життєтворчістю,
    особливими життєвими обставинами, які стимулюють і забезпечують
    особистісне зростання та розвиток індивіда з огляду на панівні в суспільстві
    ідеали, очікування й настанови. Покликання, що виступає життєвим
    призначенням особистості такого типу й складає основу її ціннісних
    пріоритетів, є проявом глибинних прагнень до вирішення суспільноідеологічних, соціокультурних, екзистенційних проблем своєї доби. Потреба
    культурного будівництва на нових засадах, що виникла після хрущовської
    «відлиги», позначилась виходом на мистецьку арену саме такої
    інтелектуальної еліти – перекладачів-шістдесятників, які заявили про себе
    актуальною проблематикою та відмінними від існуючої офіційної думки
    підходами до її розв’язання: пошуки правди, власної індивідуальності,
    визначення форм мистецького самовираження, відмова від канонів
    соцреалізму в мистецтві тощо.
    Аналіз українського художнього перекладу англомовної прози другої
    половини ХХ століття у його кореляції з національним літературним
    процесом, зокрема, явищем шістдесятництва, засвідчив їх активне
    функціонування в національному літературному просторі на різних рівнях:
    1) ідейно-тематичого оновлення; 2) духовного збагачення; 3) жанровостильового розмаїття.
    Поєднання сюжетних проекцій минулого, сучасного й майбутнього в
    перекладах зазначеної доби дозволяє констатувати певну розфокусованість їх
    наративної структури. Це особливо простежується у кризових ситуаціях
    розвитку, коли через лінгвістичний етноцид вітчизняна культура зазнавала
    численних деформацій і зводилася до рівня провінційної субкультури з
    «хронічним браком багатьох ланок та функцій» (Р.Доценко). Жанровастильова картина українських перекладів англомовної прози не тільки
    актуалізувала модерністичні тенденції, засновані на загальногуманістичних
    ідеях, переосмисленні онтолого-антропологічного стану сучасної дійсності, а
    393
    й проголосила ідею необхідності синтезу модерної форми і національнонародницької традиції. Репрезентована концепція корелює з мотиваційним
    підходом, в якому мотив вживається як інтегративна категорія усвідомленого
    перекладачем вибору, який забезпечує реалізацію інтерпретаційного задуму,
    визначення ступеня наближеності/ дистанціювання від тексту оригіналу.
    Актуалізуючись у системі усталеного традиційного типу культури,
    українські перекладачі Р.Доценко, Ю.Лісняк, М.Дмитренко, В.Митрофанов
    заявили про себе переакцентацією художньої свідомості, віддзеркаленою в
    перекладацькій практиці. Відпрацьовуючи нові сценарії художніх творів,
    серед яких виокремлюємо переклади фантастичної, детективної,
    пригодницької й художньо-документальної прози («Зелені цяточки» («Green
    Spots»), «Машина часу» («The Time Machine), «Невидимець» («The Invisible
    Man»), «Війна світів» («The War of the Worlds»), «Ангел дивовижного»
    («Eternal Champion»), «Морелла» («Morella»), «Собака Баскервілів» («The
    Hound of the Baskervilles»), «Долина жаху» («The Valley of Fear»), «Золотий
    жук» («Тhe Gold-Bug»), «Чорт на дзвіниці» («The Imp of the Perverse»), «Не
    закладайся з чортом на власну голову» («Never Bet the Devil Your Head»), «Біло
    Ікло» («The White Fang»), «Серця трьох» («Hearts of Three»), «Міжзоряний
    мандрівник» («The Star Rover»), «Острів скарбів» («Treasure Island»),
    «Вершник без голови» («The Headless Horseman»), «Репортаж», або «Кривою
    дорогою» («The Big Story», «Crooked Road»), «Міст у вічність» («The Bridge
    Across Forever»), «Нова парадигма влади. Знання, багатство й сила» («Power
    Shift: Knowledge, Wealth, and Violence at the Edge of the 21st Century») та ін.),
    вони докладали максимум зусиль для включення її в широкий
    соціокультурний контекст, що призвело до скасування культурних ієрархій,
    стирання меж між масовою та елітарною літературами, отже, до найвищої
    «читабельності» українських інтерпретацій англомовних творів відомих
    прозаїків, які працювали у цих жанрах.
    Проекція художньо-естетичного досвіду перекладачів на ситуацію,
    обмежену рамками «залежність / вибір», репрезентує їх як активних учасників
    394
    національного літературного процесу, що відображено не лише в
    мотивованому доборі творів для перекладу, а й принципах відтворення
    оригіналу. Окреслена високим моральним імперативним виміром
    шістдесятництва перекладацька та літературна практика Р.Доценка,
    Ю.Лісняка не тільки засвідчила плідність та життєспроможність творчих
    настанов, а й стала своєрідним маркером оновлення теорії українського
    перекладу, апелюючи до найскладніших інтелектуальних візій, що здатні
    охопити найвіддаленіші культурні обрії і найширші світи (статті у
    періодичних виданнях «Косніємо в неуцтві», «Мовна бистрінь і словникова
    нетеча», «Переклад – для самозбагачення чи самообкрадання»?, «Вільна думка
    з епістолярних шухляд»,«Перекладацтво і щоденна преса», невидані статті
    Ю.Лісняка, які збережено в рукописах «Праця перекладача», «Увага про
    реалізм», «Декілька слів про переклад», виступи на засіданнях Ради
    художнього перекладу, відгуки та рецензії на переклади та ін.).
    Якісно новий рівень осмислення перекладацької парадигми
    М.Дмитренка, В.Митрофанова пов’язується з їх літературознавчими студіями
    (рукописи статей В.Митрофанова «За творчий пошук», «Запрошення до
    суперечки», «Переклад або варіації на тему», критичні виступи М.Дмитренка
    у відділі зарубіжної літератури видавництва «Дніпро» про мову і культуру
    мовлення перекладача «Для чого тягнути мову назад?», «Справжнє
    українське слово», обговорення перекладів, інтерв’ю тощо), що дозволяють
    говорити про унікальність творчої манери, способів структуризації фабульної
    подієвості перекладених ними творів в усьому багатоголоссі її тонів і відтінків.
    На основі аналізу перекладів, вивчення матеріалів із приватних архівів і
    видавничих фондів обґрунтовано місце і роль творчого доробку Р.Доценка,
    Ю.Лісняка, М.Дмитренка, В.Митрофанова в літературно-мистецькому
    просторі другої половини минулого століття. Висвітлення перекладачами
    креативних можливостей мови першотвору здійснюється через розуміння
    тексту не як набору знаків чи «схематично накреслених ліній», а як живого
    творіння літератури, що з однієї культури переходить у творчо
    395
    трансформованому вигляді в контекст іншої, вступаючи з ним у тісну
    взаємодію і забезпечуючи тим самим своє подальше існування в ньому.
    Аналіз українських перекладів англомовної прози другої половини ХХ
    століття, виконаних Р.Доценком, Ю.Лісняком, М.Дмитренком,
    В.Митрофановим, у зв’язку з національним літературним процесом
    показав:1)ефективність комплексного підходу до вивчення художнього
    перекладу, коли робота над першотвором (зіставленням оригіналу і перекладу)
    поєднується з простеженням «факту» добору твору, його «сутнісним сенсом»;
    2) умотивованість відібраних для перекладу художніх творів, суголосність
    процесам, які відбувалися в національній літературі (мова як рушійна сила
    суспільного розвитку, жанрова специфіка, тематична організація тощо); 3)
    цілеспрямований характер перекладацької діяльності попри наявні
    відмінності у творчій манері кожного з перекладачів.
    Відповідність першоджерелу здійснюється через відображення
    аксіологічних смислів мотивно-просторового комплексу творів автора
    оригіналу, відхід від норми як «доконечної умови» всякого перекладу
    (Р.Доценко); скороченням дистанції між смислами, закладеними автором у
    творі та їх значеннями в перекладі, стилізацією інтелектуальних пошуків
    автора в контексті тієї епохи, в якій він творив, і як наслідок, бути почутим,
    мати відповідь і знову «відповідати» (Ю.Лісняк); мовно-стилістичне
    нюансування першоджерела, тяжіння до індивідуально-орієнтованої позиції
    письменника, перекладацьку настанову на «абсолютизацію» авторського
    контексту (М.Дмитренко); відкриття читачеві шукань істини і сенсу, коли
    думка настільки поглинута тим пошуком, що вже наче й не потребує нічиєї
    співучасті і співрозуміння (В.Митрофанов).
    Освоєння українськими перекладачами англомовних творів усесвітньо
    відомих прозаїків В.Фолкнера, Ч. Діккенса, Г.Веллса, Е. По, А.Конан Дойла,
    М.Твена, О. Вайлда, Дж.Лондона, М.Ріда, Р.Воррена, Р.Бредбері, Т.Капоте,
    Е.Гемінвея та ін. сприяло оновленню української перекладознавчої і
    літературознавчої думки, що виявилося у формулюванні принципів
    396
    гармонійного перекладу як факту національної літератури. Наскрізною ідеєю
    його є розуміння перекладацької творчості як способу «переінакшення»
    естетичного коду оригіналу, його художньої рекреативності, зумовленої
    максимальним проникненням у текст першоджерела з подальшою проекцією
    на текст цільової культури. виступило одним із найважливіших чинників
    оновлення української перекладознавчої і літературознавчої думки. Аналіз
    українських перекладів англомовної прози дозволяє спроектувати наративну
    площину тексту оригіналу на рецептивний рівень і визначити такі
    перекладацькі коди: світоглядно-естетичний, інтеркультурний, аксіологічний,
    онтологічний, які не тільки формували культурну ідентичність, створюючи
    «інтенсивний духовний простір високої інтелектуальної комфортності»
    (Л.Тарнашинська), а й принципово розширили потрактування перекладу як
    різноаспектного феномену словесного мистецтва в літературознавстві другої
    половини ХХ століття.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины