Погребняк Олена Альбертівна. Модус України в чеській прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття: типологія і жанрологія : Погребняк Елена Альбертовна. Модус Украины в чешской прозе конца ХХ – начала ХХІ века: типология и жанрология Pogrebnyak Olena Albertivna. Modus of Ukraine in Czech prose of the late XX - early XXI century: typology and genre

Краткое описание

Погребняк Олена Альбертівна. Назва дисертаційної роботи: "Модус України в чеській прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття: типологія і жанрологія"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
Погребняк Олена Альбертівна
УДК: 821.162.3-3.091(477)
МОДУС УКРАЇНИ В ЧЕСЬКІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХХ –
ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ: ТИПОЛОГІЯ І ЖАНРОЛОГІЯ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Наєнко Михайло Кузьмович
КИЇВ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ОБРАЗ УКРАЇНИ В ЧЕСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ КАНОНІ ТА
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ І ПОЛОВИНИ ХХ СТ. 19
1.1. Наукова рецепція чеської україніки у світлі традицій вітчизняного
літературознавства 19
1.2. Топос Галичини в романі «Пригоди бравого вояки Швейка»
Я. Гашека 26
1.3. Проблематика Підкарпатської Русі в чеській міжвоєнній прозі 35
1.3.1. Образи верховинців у творах К. Чапека 38
1.3.2. «Закарпатська трилогія» Івана Ольбрахта в імагологічному
прочитанні 43
1.3.3. Інтерпретація українських мотивів у романі В. Ванчури «Останній
суд». 53
1.4. Жанр балади в чеській україніці 30-х рр.: міжвидові трансформації,
модальність етнообразів 59
Висновки до розділу 1 75
РОЗДІЛ 2. ФЕНОМЕН «ВОЛИНСЬКИХ ЧЕХІВ» У СУЧАСНІЙ ЧЕСЬКІЙ
ЛІТЕРАТУРІ: ДИСКУРС НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 77
2.1. Переселення чехів на Волинь у літературному та історико-теоретичному
висвітленні 78
2.2. Поетикальні та жанрові особливості «Волинських хронік» 95
2.3. Опозиція чехи-українці в «Родинній хроніці волинських чехів»
Д. Кшіцової, Я. Вацуліка………………………………………………………………105
2.4. Біфокальна оптика Ї. Оліча в родинній сазі «Волинський телескоп»:
дистанція, іронічний модус…………………………………………………………....114
Висновки до розділу 2…………………………………………………………….134
3
РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ ЧЕСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ
ПРОЗИ…………………………………………………………………………………..135
3.1. Художнє осмислення географічного образу України в чеській жіночій
прозі…………………………………………………………………………………….135
3.2. Екзистенційні виміри україніки М. Стрийової…………………………….153
3.3. Стратегії національної та особистісної ідентичності героїв у романі
Е. Крісеової «Котячі життя»…………………………………………………………...161
3.4. «Інші» українці П. Гулової…………………………………………………..180
Висновки до розділу 3…………………………………………………………….185
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….187
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………..…………...199
4
ВСТУП
Сучасні гуманітарні дослідження орієнтовані на нову наукову парадигму, у
якій концептуалізація світу представлена у характеристиках суб’єктивного,
модусного та етнічного, виражених лінгвістичними засобами чи оприявлених у
«чистій» художній формі. Розглядаючи модус (modus – лат. міра, спосіб) «як
дискурсивну категорію, що фіксує в тексті результат пізнавального процесу мовця,
спрямованого на ту чи іншу ситуацію, що стала об’єктом авторської референції,
рефлексії та аксіології» [108, с. 19], можемо говорити про відтворення засобами
літератури образу іншого етносу, «чужого» народу, його культури як модусу, що
формується у суспільній масовій свідомості в результаті комплексної взаємодіі з
реальністю, частиною якої є історичні міфи, ЗМІ та літературні твори, які
здебільшого цю реальність і створюють. «Мистецтво пізнає світ, вдивляючись у
нього, корегуючи знання за допомогою типізування, надання більшої чи меншої
виразності певним рисам, але в будь-якому разі пізнається й відображається не сам
ізольований предмет, а ставлення до нього, що й утворює новий, духовноестетичний світ» [56, с. 192]. Відтак, модальність образу в художньому творі є
однією з фундаментальних категорій мистецтва загалом, оскільки випливає із самої
природи естетичної діяльності.
Українські образи і мотиви у творчості чеських письменників ХХ ст.
з’являються з різних причин, здебільшого вони пов’язані з історичними
обставинами, у контексті яких знаходимо точки перетину української та чеської
національних екзистенцій. У перші десятиліття ХХ ст., під час Першої світової
війни і в роки визвольних змагань українського народу за свою незалежність у 1917-
1920 рр., чесько-українські взаємини в політиці й культурі були особливо дружніми.
Після розпаду Австро-Угорської імперії Чехословацька Республіка на чолі з її
першим президентом Томашем Масариком із розумінням поставилася до
українських емігрантів, надавши їм притулок і право на творення української освіти
й мистецтва (Див.: [62; 124; 182; 183]). Слід зазначити, що чеська громадськість
здебільшого з прихильністю сприйняла українських емігрантів з їх прагненням
5
зберегти власну національну та культурну ідентичність, певна симпатія існувала
також у межах поширеної в колах інтелігенції ідеї так званого «наївного»
панславізму. Відтак Прага на довгі роки стала осередком укріплення української
духовності та свободи.
Модус України формувався у чеському літературному каноні та тогочасному
культурно-історичному контексті на тлі розгорнутої освітянської, культурницької і
громадської діяльності української політичної еміграції у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.
Окрім політичних емігрантів, до Чехословаччини із західної України прибували й
студенти та сезонні робітники, етнічні українці, які належали до національної
меншини, однак, зазвичай, демонстрували активне прагнення до інтеграції у
домінантне суспільне середовище. Образ українця/русина (етнонім русини
найчастіше вживався на позначення корінного населення краю) у свідомості чеських
обивателів часто пов’язувався з романтикою традиційного образу життя сільської
людини, своєрідною архаїчною ідилією на лоні первозданної природи, що також
імпонувало чехам. Чималу роль відігравав і релігійний складник; русини
сповідували в основному греко-католицизм, що підсилювало створене позитивне
враження про них [62, с. 47-52].
Суттєвим чинником піднесення уваги до української проблематики стало і
входження до складу Першої Чехословацької Республіки з вересня 1919 р. до
жовтня 1938 р. нинішнього Закарпаття, регіону, відомого в чеській історії як
Підкарпатська Русь [57, с. 15-19, с. 55-59]. У тридцятих роках ХХ ст. саме
сьогоднішнє Закарпаття стає джерелом натхнення і місцем справжнього
«паломництва» чеських журналістів, письменників, політиків, мистецької
еліти [202]. Підкарпатська Русь відігравала в чеському міжвоєнному культурному
контексті роль «Орієнту» – екзотичної казкової країни, яка хоч і не вписувалась у
центральноєвропейську цивілізаційну парадигму, захоплювала своєю загадковістю,
таємничістю, іншістю. У зв’язку з цим необхідно відзначити формування у
чехословацькому суспільстві певного окремого дискурсу «українськості», частиною
якого були численні літературні твори, що відтворювали українську дійсність
художніми засобами, конструюючи образ-імідж іншої нації та її культури, тим
6
самим сприяли (або перешкоджали) розвитку міжнаціональних та міжлітературних
контактів.
Сучасні літературознавчі, у тому числі імагологічні, студії ґрунтуються на
принципі відповідальності автора за образ Іншого, який ним продукується. Згідно з
концепцією Д. Наливайка, творці образу Іншого, тобто автори, «зі своєю
суб’єктивністю, зі своєю культурою й ментальністю» за ним стоять і в нього
інкорпоруються [97, с. 95]. Такої ж точки зору дотримуються інші провідні
вітчизняні та зарубіжні теоретики літератури (М. Бахтін, В. Будний, Ю. Ковалів, Д.-
А. Пажо), вбачаючи завдання кожного художнього образу в тому, щоб «подати
об’єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб’єктивно-емоційного
сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор. Міра
суб’єктивності, хоча й завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому
більшою або меншою в залежності від способу світосприйняття митця й тих
художніх принципів, які він сповідує» [39, c. 100]. Таким чином, сукупність реально
існуючих географічних, історичних, етнокультурних, антропологічних властивостей
України та українців відтворюється у дзеркалі творчої свідомості митця і втілюється
в конкретний образ, модальність якого неминуче опиняється в зоні відповідальності
автора літературного тексту як першотворця-Деміурга.
Окремі художні твори міжвоєнної доби, в яких виразно наявний український
модус, увійшли до «золотого фонду» чеської літератури. Це і роман-епопея
Я. Гашека у чотирьох частинах «Пригоди бравого вояки Швейка» («Osudy dobrého
vojáka Švejka za světové války», 1921-1923) [41], роман В. Ванчури «Останній суд»
(«Poslední soud», 1929) [255], оповідання К. Чапека «Балада про Юрая Чупа»
(«Balada o Juraji Čupovi», 1929) [185] та перший роман з ноетичної трилогії
«Гордубал» («Hordubаl», 1933) [186]; а також «Закарпатська трилогія» Івана
Ольбрахта [111], що складається з книги репортажів «Гори і століття» («Hory a
staletí», 1935 – доповнене видання попередньої книги «Země beze jména», 1932),
роману-балади «Микола Шугай, розбійник» («Nikola Šuhaj loupežník», 1933) та
циклу оповідань «Голет в долині» («Golet v údolí», 1937). Видатних чеських
письменників, котрі зверталися до української тематики у цей період, пов’язує не
7
лише одна епоха, одна національна традиція «материнської» літератури, яка мала
свої витоки у слов’янському національному відродженні ХІХ ст., але і європейський
культурний контекст, спільні гуманістичні ідеали, розуміння людської екзистенції
як відкритого питання, повага до унікальності кожної особистості, її права бути
Іншою. Позачасова модальність образу України у названих творах зумовлена
статусом внутрішнього та суб’єктивного авторського «я» відносно зовнішнього і
об’єктивного «світу», способом «цілісного духовного самовизначення» [28, с. 55],
що визначає естетичну позицію кожного з авторів, екзистенційні позиції умовних
героїв, а відтак актуалізує перцепцію образів, зворотню естетичну реакцію читачів.
Після відокремлення Закарпаття від Чехословаччини та його возз’єднання з
Радянською Україною у 1946 р. топос Підкарпатської Русі опиняється поза сферою
зацікавлень чеських інтелектуальних кіл і українська проблематика на кілька
десятиліть «випадає з орбіти» тематичного спектру художньої літератури. Виняток
становлять поодинокі твори другорядних письменників, переважно
автобіографічного характеру, такі як нариси про природу Ю. Комарка «Полювання в
Карпатах» («Lovy v Karpatech», 1942); романи Я. Томечка «Марко» («Marko», 1967),
«Між двома пострілами» («Mezi dvěma výstřely», 1972), твори для дітей Й. Спілки
«Казки з гір» («Pohádky z hor», 1955), «Веселі казки з чарівних гір» («Veselé pohádky
z kouzelných hor», 1960), збірка поезій Я. Горжеца «Хліб на столі» («Chleb na stole»,
1998) та ін.
Відродження інтересу до української тематики відбувається після Другої
світової війни та пов’язане з хвилею репатріації мешканців локальних етнічних
спільнот (зокрема волинських чехів) з території нинішньої України та їх наступною
адаптацією на «старій батьківщині». Більшість репатріантів народилися уже в
Україні, тож саме їхня доля, екзистенційні проблеми та набутий життєвий досвід
стає матеріалом та центральною темою новітньої чеської україніки.
Переселення чехів на Волинь в 60-70-х рр. XIX ст. носило масовий характер і
стало унікальною сторінкою нашої спільної історії. На цих віддалених західних
рубежах Російської імперії чеськими родинами були засновані десятки поселень.
Тоді в безпосередні господарські та культурні контакти вступили тисячі українців та
8
чехів, і ці контакти тривали протягом життя кількох поколінь, практично до 90-х рр.
ХХ ст., коли після чорнобильської катастрофи переважна більшість жителів двох
останніх компактних чесько-волинських поселень на півночі Житомирської області
(Малинівка, Мала Зубівщина) вирішила повернутися на батьківщину предків.
Художні твори, присвячені історичному минулому свого народу, зокрема таким
болючим його сторінкам, як еміграція та рееміграція, стали помітним складником
чеської прози кінця ХХ – початку ХХІ ст., утім досі не перекладалися українською
мовою та не привертали уваги вітчизняних літературознавців. Літературні тексти
сучасних чеських письменників, які на відстані майже століття від завершення
епохи чеської еміграції на Волинь намагалися осмислити шляхи усвідомлення та
підтримання етнічної ідентичності кількох поколінь емігрантів, артикулювати й
зафіксувати «чеську» домінанту ментальності, культури, способу життя спільноти,
покликані реконструювати столітні регіональні міфи та оприявити їх новітню
ментальну, географічну та художню візію у сфері нарації. Неодмінним атрибутом і
важливим складником цієї візії є образ Волині та місцевих мешканців як
уособленого Іншого-Чужого, без якого, однак, немислимий власний образ.
Гетерогенність дискурсу Іншого викликає в сучасних філософських,
антропологічних, мистецтвознавчих студіях неабиякий інтерес, що засвідчують
численні ґрунтовні праці, фундаментальні монографії, конференції, наукові школи в
Україні та світі. До них слід віднести, зокрема, праці з теорії ментальності
С. Кримського, М. Поповича та інших [138]; роботи французьких (Ф. Артог,
Ж.-П. Вернан) і німецьких (А. Демант, Д. Тімпе) учених, присвячені імагологічному
дискурсу в античній літературі; новітні антиколоніальні, постколоніальні та
неоколоніальні соціологічні й літературознавчі студії (Г. Грабович, Я. Грицак,
Ю. Луцький, М. Павлишин, Е. Томпсон, М. Шкандрій). Піднесенню інтересу до
сучасної української імагології сприяли фундаментальні праці В. Будного,
М. Ільницького, Д. Наливайка [22; 23; 97; 98], що стали вагомим теоретичним та
практичним внеском у її розвиток. Вивченню філософії взаємин із Іншим у сфері
транскультурноії комунікації спрямовані сучасні border studies (дослідження
проблематики прикордоння), у тому числі польське кресознавство (М. Брацка,
9
О. Веретюк, Т. Довжок Є. Нахлік, Р. Радишевський, О. Сухомлинов, С. Ульяш).
Масштабні дослідження, спрямовані на вивчення, опис і рецепцію образу Іншого у
національних літературах здійснює серійне видання «Studia Imagologica»
(Амстердам), яке очолюють Г. Дизеринк і Д. Лірсен. В Україні виходить науковий
періодичний збірник «Літературна компаративістика», над якими працює Інститут
літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ; в Інституті філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка випускаються збірники праць
«Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур», «Літературознавчі
студії», «Філологічні семінари» та інші, у яких порушуються актуальні питання
сучасного літературознавства, у тому числі дискурсивна етнокультурна та алтерна
проблематика.
Проблеми еволюції національного дискурсу, міжетнічних взаємин та
внутрішньокультурних процесів у поліетнічному середовищі, роль та значення
історичних подій у долі окремої особистості, вплив пам’яті на усвідомлення та
збереження ідентичності, відношення ідентичності та іншості дедалі частіше
розглядаються у сучасній гуманітаристиці на матеріалі літератури спогадів.
Українська парадигма, зокрема, присвячена тематиці «волинських чехів», яка
складалася у чеській літературі переважно з мемуаристики, есеїстики, подорожніх
нарисів, регіональних та родинних хронік, оповідань і кількох романів, формувалася
зі своєрідної взаємодії історичних, географічних, соціальних, ідеологічних та інших
чинників, зазвичай набувала художнього втілення в оповідних жанрах літератури, де
центром уваги є життя та особистий досвід індивіда-автора. Це проза, що
реконструйовувала цілісність перехідної культурної епохи в історичному досвіді
переселенців, тим самим торуючи шлях для пошуків, вибудови та гуманістичного
наповнення ідентичності у творах здебільшого автобіографічного характеру, з
посиленою увагою до унікальності людської особистості, її повсякденного життя,
орієнтацій і форм поведінки у межах певного визначеного світопростору. Ключові
мотиви творів: еміграція чехів на українські землі, збереження національної
ідентичності в умовах існування в межах іншого, хоча й історично близького
етносу; шлях у невідоме і повернення, туга за міфологізованою батьківщиною, яка
10
видається далеким загубленим раєм; пошук героями свого місця у світі, ідеальної
домівки; ускладнена самоідентифікація, просторова та внутрішня відчуженість,
зустрічі культур. Модус України у цих творах представлений різножанровими
авторськими наративами: варіюється від сентиментально-ідеалізованої оповідісповіді про казкову країну, де однаково важливі люди, рослини і тварини, увесь
спектр природнього (Ї. Зарецька-Суха «Сіль волинської землі» / «Sůl Volyňské
země», 1995 [256]; М. Стрийова «Над рівниною» / «Nad rovinou», 1982 [252],
«Мовчи» / «Mlč», 2006 [250]), через дискурс пам’яті поколінь та специфіку
хронотопів у сімейній хроніці (Д. Кшіцова, Я. Вацулік «Родинна хроніка
Волинських чехів» / «Rodinná kronika volyňských Čechů», 2006 [228]), романі
генерацій (Ї. Оліч «Волинський телескоп» / «Volyňský dalekohled», 2006 [240]),
мемуарах (Я. Єлінек «Пускай хліб свій по воді. Мої спогади» / «Pouštěj chléb svůj po
vodě. Mé vzpomínky», 2003 [221]), екзистенційній новелі (М. Стрийова
«Кімнатка» / «Pokojik», 2009 [251]), до багатопланового історичного роману, де долі
двох героїнь, матері та доньки, невіддільні від української Долі, її трагічної історії
війн, Чорнобильської катастрофи та спустошеності радянських часів (Е. Крісеова
«Котячі життя» / «Kočіčí životy», 1997 [227]).
Цілісний конгломерат текстів, що створювався на зрізі цілого спектру
культурних упливів у перехідний період зміни поетики доби, актуалізації аспектів,
пов’язаних із рецептивними стратегіями, став особливим явищем у чеській
літературі кінця ХХ – початку ХХІ ст., яке потребує серйозного наукового та
художнього аналізу, однак досі залишалося поза сферою зацікавлень українських
літературознавців. Універсальним інструментом, котрий «вертикально» пронизує
усі жанри та уможливлює членовану багатовимірну характеристику часопростору та
образної системи літературного твору [246, с. 33] вважається модус. Оскільки
модус, як метакатегорія, «занурена в текст», об’єднує різні суб’єктивні категорії та
ілюструє їх взаємозв’язок, він також релятивізує їх із огляду на мовця, соціальні,
психологічні, культурні чинники комунікації, характеризує реальність або
ірреальність відношень до дійсності з погляду автора-мовця, та пов’язується з
оцінністю [108, c. 20], що визначає позитивне, негативне або нейтральне ставлення
11
творця літературного тексту до образів, ситуацій, топосів, подій, які стали об’єктом
художнього осмислення. Базове естетичне поняття «модусу», введене в сучасне
літературознавство Н. Фрайєм (хоча він не розмежовував загальноестетичні типи
художності та літературні жанри) [28, с. 53], є «концептом гетерогенного характеру»
[246, с. 39] і його залучення дає змогу конкретизувати субстанціональні особливості
у бінарних дихотоміях Я-Інший, Свій-Чужий, чех-українець, чітко окреслити
характер і межі кожного індивідуально-авторського образу України, встановити
типологічні збіги між ними.
Таким чином, назріла потреба осмислити, структурувати і систематизувати
літературні факти побутування образів України та українців у чеській прозі кінця
ХХ – початку ХХІ ст.; виявити особливості ментального сприйняття та художнього
прочитання їх у межах сучасного чесько-українського культурно-історичного
контексту; з’ясувати сукупність факторів, визначальних для рецепції й перцепції
цих образів, окреслити українську та чеську літературознавчу парадигму
дослідження проблеми у річищі сучасних методологічних засад. Це сприятиме
цілісній репрезентації явища у чеській літературі попри розрізненість окремих
стильових авторських інтерпретацій.
Необхідність такого дослідження підкріплюється відсутністю дисертаційних
робіт із обраної теми, хоча загалом сьогодні відбувається піднесення інтересу до
ідинтетної та імагологічної проблематики. Засновки розробки проблеми
національної ідентичності в українському літературознавстві слід пов’язувати з
працею С. Андрусів [2]. У ній авторка співвідносить предмет дослідження –
львівський текст – із історичною та ідеологічною проблематикою. Літературна
площина розглядається переважно як ілюстрація загальнокультурного семіозису.
Згодом підходи С. Андрусів найпослідовніше розвинуто в роботі Л. Оляндер.
Ідеться про вивчення волинського регіону як «культурологічного історичнохронотопного тексту (гіпертексту)» [110], тобто про семантичну зв’язність,
згрупованість текстів-варіантів довкола певного ядра-локусу. Рецепції чеського
поетичного авангарду в Україні присвячена дисертація І. Забіяки. Дослідженням
концептів «Своє» та «Чуже» у болгарській літературі ХІХ ст. займається
12
О. Охотна [115], літературі польсько-українського пограниччя та функціонуванню
образів України та українців у повоєнній польській прозі присвячені дослідження
славістів Р. Радишевського [143], Т. Довжок [52; 53], М. Брацкої [19; 20], О. Вознюк
[32; 33] та ін. Рецепція образу України у літературах південних слов’ян є предметом
наукового зацікавлення О. Дзюби-Погребняк [48].
Серед чеських науковців, котрі намагалися з’ясувати причини та
закономірності формування негативного образу «Чужого», зокрема українця, у
соціокультурному просторі Чеської Ресубліки, варто згадати передусім дослідниківсоціологів Д. Дрбоглава, Ї. Мусіла (місце української громади в чеському
суспільстві) [238]; М. Кніжака, В. Єжека, Т. Брода (рівень чеської ксенофобії) [222],
Ї. Лудека (чесько-українські міжетнічні взаємини на Волині) [231; 232];
Д. Біттнерову (формування образу «Чужого», у т. ч. «українця» на території Чеської
Республіки, проблеми адаптації волинських чехів у Чехії) [201]. В останні
десятиріччя ця проблема активно порушується і у працях українських
гуманітаріїв [67; 68; 69]. Модальність образу України середньовічної та ренесансної
у європейському літературному контексті досліджував Д. Наливайко. Учений
звертає увагу на сприйняття образу України, що складався у реципієнтів і
змінювався протягом століть, ступінь його повноти та ідентичності. Цей складний
історико-літературний процес висвітлюється автором на великому фактичному
матеріалі з його тяглістю й парадигмами, етапами, особливостями та змінами,
породжуваними як об'єктом рецепції, так і її суб'єктами [98]. До чеської літератури,
а саме до творів, у яких виразно постає український модус, зверталися свого часу
Т. Шевченко та І. Франко, з наших сучасників такими дослідженнями займалися
В. Житник, Н. Копистянська, І. Мельниченко, Г. Мовчанюк, В. Моторний й
А. Моторний, Г. Сиваченко та ін. Однак сфера зацікавлень українських богемістів
стосувалася передовсім літератури ХІХ – початку ХХ ст., або міжлітературних
взаємозв’язків. Натомість досліджень, присвячених проблемам художньої рецепції
України та українців у чеській прозі в імагологічому річищі, інтерпретації
українських мотивів у чеській літературі ІІ половини ХХ – початку ХХІ ст.,
літературі періоду нових художніх форм, усе ще бракує.
13
Істотною проблемою новітнього порівняльного літературознавства
залишається й потреба деконструкції фатальних антагонізмів Я-Інший, Свій-Чужий
у художніх текстах, поява і надзвичайна тривкість яких викликана колоніальною
спадщиною минулих століть, неоколоніальною політикою та суспільним контекстом
сьогодення, блокуванням голосу «слабшого» Іншого у літературі, культурному та
мас-медійному просторі. У сучасному мультикультурному суспільстві дискусія про
важливість подолання етноцентричних конотацій у міжнаціональному діалозі,
можливість почути та зрозуміти Іншого продукує нові етичні орієнтири. На тлі
загострення міжетнічних конфліктів на сучасній політичній мапі світу, з одного
боку, а також наростаючої інтернаціоналізації культурних та економічних відносин,
з другого, такий діалог набуває основоположного значення, отже зумовлює
актуальність такого типу наукових розвідок.
Крім того, актуальність дослідження зумовлюється потужними процесами
міграцій та геополітичних трансформацій у Центрально-Східній Європі ХХІ ст., де
питання розвитку традицій національних культур, літератур, пошук особистістю
власного місця у колі інонаціональних суспільних та культурних структур вкотре
стало на часі; відсутністю у вітчизняному літературознавстві дисертаційних робіт,
присвячених вивченню творів сучасної чеської літератури, які не лише
«впроваджують» українські реалії та образи у соціокультурний контекст чеського
сьогодення, а й органічно використовують цей матеріал для постановки
філософської проблеми збереження людиною своєї національної ідентичності в
умовах існування у межах іншого, хоча й історично близького етносу, як такої, що
нею переймається загалом європейське суспільство.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема
дослідження пов’язана з науковою проблематикою Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка і плановою науковою темою
«Мови та літератури народів світу: взаємодія та самобутність» (11БФ044-01),
зокрема підтемою «Актуальні проблеми слов’янського літературознавства», над
виконанням якої працює кафедра слов’янської філології.
14
Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 2 від 26 вересня
2011 року. Уточнену редакцію теми затверджено Вченою радою Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 8 від
28 квітня 2015 року.
Метою дослідження є визначення і поглиблений аналіз поетикальних моделей
функціонування модусу України в чеській прозі ХХ-ХХІ століть у парадигмі
сучасного літературознавства.
Для реалізації цієї мети в дисертації були поставлені такі завдання:
– простежити історію художньої рецепції образу України в чеській літературі І
половини ХХ ст.;
– дослідити засоби і прийоми конструювання історично пов’язаних із
Україною топосів (Галичина, Закарпаття) та динаміку їх розвитку в контексті
домінантних художньо-стильових течій;
– виокремити поетичні та типологічні домінанти чеської «україніки»
міжвоєнного двадцятиліття в межах міжвидових жанрових трансформацій;
– з’ясувати історичні передумови, обставини та особливості чеської еміграції
на терени сучасної України як об’єктивних чинників формування художньої
парадигми України в аналізованих творах, її жанрового розмаїття;
– показати відтворення засобами літератури національної ідентичності
переселенців;
– проаналізувати наративні стратегії розбудови образів України та українців у
чеській жіночій прозі; дослідити роль, котру відігравали у творчості письменниць
такі важливі дискурси, як автобіографічність та колективна пам’ять, а також
сучасний ідеологічний і соціокультурний контекст;
– зіставити принципи функціонування та варіанти модусу України в
міжвоєнній та сучасній чеській літературі, напрацювати епістемологічний матеріал
для розширення категоріального апарату порівняльного літературознавства.
Об’єкт дослідження – чеська проза кінця ХХ – початку ХХІ століть,
об’єднана мотивами спільного історичного досвіду українців та чехів, що стала
15
помітним явищем у сучасному чеському літературному процесі: мала проза
М. Стрийової (цикли оповідань «Над рівниною» / «Nad rovinou» (1982),
«Мовчи» / «Mlč» (2006), новела «Кімнатка» / «Pokojik», (2009)); збірка оповідань
Ї. Зарецької-Сухої «Сіль волинської землі» / «Sůl Volyňské země» (1995); роман
Е. Крісеової «Котячі життя» / «Kočіčí životy» (1997); мемуари Я. Єлінека «Пускай
хліб свій по воді. Мої спогади» / «Pouštěj chléb svůj po vodě. Mé vzpomínky» (2003);
родинна сага І. Оліча «Волинський телескоп» / «Volyňský dalekohled» (2006);
сімейна хроніка Д. Кшіцової та Я. Вацуліка «Родинна хроніка Волинських
чехів»/«Rodinná kronika volyňských Čechů» (2006); роман П. Гулової «Чехія – земля
обітована» / «Čechy, země zaslíbená» (2012). Для з’ясування тяглості літературноісторичної традиції чеської україніки ХХ ст. у роботі розглянуто також такі класичні
художні твори, як роман Я. Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка» / «Osudy
dobrého vojáka Švejka za světové války» (1921-1923), твори К. Чапека (оповідання
«Балада про Юрая Чупа» / «Balada o Juraji Čupovi» (1929), роман
«Гордубал» / «Hordubаl» (1933)), В. Ванчури (роман «Останній суд» / «Poslední
soud» (1929), кінобалада «Марійка-невірниця» / «Marijka-nevěrnice» (1934)),
«Закарпатська трилогія» Івана Ольбрахта («Гори і століття» / «Hory a staletí» (1935),
«Микола Шугай, розбійник» / «Nikola Šuhaj loupežník» (1933), «Голет у
долині» / «Golet v údolí» (1937)).
Предмет дисертаційної праці – особливості художнього втілення модусу
України в сучасній чеській прозі, динаміка його перетворень, жанрові модифікації
та типологічні закономірності.
Теоретико-методологічною базою дослідження є філософські праці
М. Бубера, Г.-Ґ. Ґадамера, Е. Гуссерля, Е. Левінаса, П. Рікера та ін. На основі
здобутків теоретиків національних студій (Б. Андерсон, Е. Геллнер, М. Грох,
Е. Сміт) проаналізовано процеси формування та збереження національної
ідентичності чеським народом на еміграції та їх віддзеркалення засобами художньої
літератури. Важливим теоретичним підґрунтям стали також наукові розвідки з
постколоніалізму, зокрема праці Г. Бгабги, Т. Гундорової, С. Лейтон,
М. Павлишина, М. Рябчука, Е. Саїда, К. Сахні, Ґ. Ч. Співак, Є. Томпсон,
16
М. Шкандрія та ін. Для аналізу дискурсу Іншого використано засадничі імагологічні
дослідження Ф. Артога, В. Арутюнової-Фіданян, Б. Вальденфельса, Х. Дизерінка,
Д. Лірсена, Д. Наливайка, Д. -А. Пажо, Ц. Тодорова та ін. Також рецепція Іншого є
об’єктом дослідження у працях В. Будного, Л. Грицик, Т. Денисової, Г. Кас’янова,
Ю. Кристевої, С. Прожогіної, В. Хорєва, Р. Шукурова, В. Яніва та ін. Аналіз
вибраних жіночих текстів ґрунтується на феміністичних і гендерних
літературознавчих студіях вітчизняних (В. Агеєва, М. Варикаша, Т. Гундорова,
Н. Зборовська, С. Павличко та ін.) та зарубіжних учених (С. Бовуар, В. Вулф,
Л. Ірігарай, Ю. Крістева, Е. Сіксу, Е. Шовалтер). Серед праць
загальнометодологічного характеру, що становлять теоретичну основу дисертації –
наукові розробки М. Бахтіна, Р. Барта, Д. Годрової, Н. Копистянської, Ю. Коваліва,
Ю. Лотмана, Я. Мукаржовського, М. Наєнка, І. Поспішіла, П. Рудякова,
Г. Сиваченко, В. Топорова, К. Хватіка, Д. Чижевського, та ін.
Методи дослідження. У дисертації застосовано комплекс традиційних та
новітніх літературознавчих методів дослідження, а саме: компаративний, історикотипологічний, текстуальний та контекстуальний, рецептивний, аналітичноописовий; елементи імагологічного, біографічного, феноменологічного,
психологічного та соціологічного методів. У роботі також застосовано
загальнонаукові методи: спостереження, опис, систематизація, класифікація,
узагальнення. Лише такий комплексний аналіз українського дискурсу в чеській
літературі уможливив дослідження художніх явищ не лише різних періодів, але й
різної естетичної ваги та різного генологічного походження.
Наукова новизна дисертаційної праці полягає у тому, що вперше у
вітчизняному літературознавстві, а саме в українській богемістиці: а) до наукового
обігу вводяться художні тексти, які раніше не були об’єктом фахового дослідження
(твори Д. Кшіцової, Я. Вацуліка, М. Стрийової, Ї. Зарецької-Сухої, Ї. Оліча,
Я. Єлінека, Е. Крісеової, П. Гулової), а творчий доробок відомих чеських
письменників І половини ХХ ст. аналізується крізь призму модусу України,
«дискурсу Іншого» в них; б) актуалізовано й оновлено типологічну структуру
довоєнної чеської україніки, визначено її основні формотворчі чинники й етапи;
17
в) встановлено типологічні та жанрові закономірності, визначальні для модальності
образу України в аналізованих творах; г) обґрунтовано ідею спадкоємності традицій
чеського літературного канону, з’ясовані наслідки їх втрати; г) запропоновано
цілісну концепцію чеської літературно-художньої україніки ХХ – початку ХХІ ст. з
урахуванням сучасних підходів до типологізації літературних явищ.
Теоретичне значення дисертаційної праці полягає в тому, що її результати є
певним внеском у новітнє славістичне літературознавство і компаративістику: до
наукового обігу вводяться твори, які досі не були у фокусі уваги фахівців;
умотивовано появу домінантних мотивів, жанрів, образів у контексті визначальних
естетичних парадигм і кризового характеру доби; результати дослідження
ґрунтуються на зіставленні чеських творів ХХ-ХХІ ст. в синхронії і діахронії, на
імагологічних підходах до деконструкції Інакшості у текстах, з’ясовано причини та
наслідки втрати чеського літературного канону в аналізованих текстах,
запропоновано концепцію розвитку чеської літературно-художньої україніки ХХ –
початку ХХІ ст.
Практична цінність дослідження зумовлена тим, що матеріали дисертаційної
роботи можуть бути використані при підготовці університетських нормативних та
спеціальних курсів, укладанні хрестоматій і посібників з порівняльного
літературознавства, історії чеської літератури та культури, країнознавчих дисциплін
та етноімагології на філологічних, історичних, культурологічних факультетах.
Особистий внесок здобувача. Усі результати наукового дослідження
отримані авторкою особисто. Цитати з оригінальних чеських художніх творів, що
ілюструють основні теоретичні положення праці, досі не перекладені українською
мовою, подано у власному перекладі дисертантки. Наукові статті за темою
дисертаційного дослідження написано без співавторства.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати
дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри слов’янської філології
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: Міжнародній науковій
конференції «170-річчя кафедри слов’янської філології Київського національного
18
університету імені Тараса Шевченка (25-28 вересня 2012 р., м. Київ), Міжнародній
науковій конференції «Мови та літератури в глобалізованому світі: взаємодія та
самобутність» (18 жовтня 2012 р., м. Київ), щорічних Міжнародних славістичних
читаннях, присвячених пам’яті академіка Л. Булаховського (19 квітня 2013 р.,
м. Київ; 25 квітня 2014 р.; м. Київ; 24 квітня 2015 року, м. Київ), Сьомих
Всеукраїнських наукових фольклористичних читаннях, присвячених професору
Лідії Дунаєвській (8 червня 2013 р., м. Київ), ХXІI Міжнародній науковій
конференції «МОВА І КУЛЬТУРА» імені Сергія Бураго (24-27 червня 2013 р.,
м. Київ), Міжнародній науковій конференції «Етнознакові функції культури: мова,
література, фольклор» (17 жовтня 2013 р., м. Київ), Всеукраїнській науковій
конференції за участю молодих учених «Філологічна наука в інформаційному
суспільстві» (10 квітня 2014 р., м. Київ) та ін.
Публікації. Основні теоретичні положення і результати дисертаційного
дослідження висвітлено в 10 публікаціях, 9 із яких надруковані у вітчизняних
фахових виданнях, 1 – в міжнародному фаховому періодичному виданні.
Структура дисертації. Праця складається зі вступу, трьох розділів з
підрозділами, загальних висновків та списку використаної літератури (256 позицій).
Загальний обсяг дисертації становить 223 сторінки, із яких основного тексту –
198 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційній роботі досліджено модус України як маркер географічної
території та ментальної категорії Іншості в сучасній чеській літературі, своєрідне
унікальне явище, обриси якого окреслюються в конотаційному полі між
автообразом, гетерообразом та стереотипом, значення яких взаємно
віддзеркалюються.
З’ясовано, що цілісний образ України складався у сучасній чеській літературі
із сукупності ментальних рефлексій та естетичних віддзеркалень спільного
історичного досвіду у вузлових локусах на перетині українсько-чеської національної
екзистенції, а саме: в Галичині часів Першої світової війни («Пригоди бравого вояки
Швейка» Я. Гашека), у міжвоєнному Закарпатті («Закарпатська трилогія» Івана
Ольбрахта, твори К. Чапека, В. Ванчури), на Волині кінця ХІХ – І половини ХХ ст.
(«Волинські хроніки», жіноча проза), а також у місцях трудової міграції українців
ХХІ ст. (роман П. Гулової).
Вивчення критичної рецепції художнього образу України в українському та
чеському літературознавстві ХХ – початку ХХІ ст. засвідчило переважно
спорадичний характер зацікавлення науковців проблемою, не достатній для
цілісного посутнього відображення її повноти в історії сучасної чеської літератури.
Так, попри тривалу та різнопланову традицію гашекознавства в українській
літературознавчій богемістиці (роботи А. Волкова, І. Мельниченка, Г. Сиваченко,
В. Шевчука та ін.), модальність образів українців у романі «Пригоди бравого вояки
Швейка» досі залишалася поза увагою вітчизняних науковців; а присвячені
українській тематиці твори таких класиків чеської літератури І половини ХХ ст., як
Іван Ольбрахт, К. Чапек, В. Ванчура ще не було аналізовано крізь призму дискурсу
українця як Іншого у них, що й спонукало до перегляду традиційних моделей
літературознавчої інтерпретації цих творів та їх перепрочитання в річищі новітніх
методологічних засад. Констатується також відсутність дисертаційних робіт і
наукових розвідок, присвячених студіюванню повоєнної і новітньої чеської
літературної україніки.
188
Рецепція України та відповідний іманентний образ, який можемо простежити
за гносеологічною трикатегорійною віссю автор-герой-читач, у сучасній чеській
літературі формувалися протягом кількох етапів шляхом складної взаємодії
комплексу взаємопов’язаних чинників, найсуттєвішими серед яких можна вважати
естетичні вподобання, громадянську позицію, міру таланту, психологічні
особливості і тип світобачення автора, а також існуючу літературну традицію та
соціально-історичний суспільний контекст, у лоні яких виникали художні твори.
Загальний огляд історії чеської літератури І половини ХХ ст. підтвердив наявність
двох магістральних тематичних напрямків чеської літературної україніки цього
періоду, репрезентованих семантично потужними топосами Галичини та
Підкарпатської Русі (Закарпаття). У естетичному осягненні топосу Галичини (роман
Я. Гашека) домінує антивоєнний дискурс, тоді як топос Підкарпатської Русі,
основного напрямку літературної україніки цього періоду, реалізується шляхом
своєрідної стильової контамінації дискурсу екзотизму та антиколоніальних
тенденцій. Виявлено високу продуктивність таких художньо-документальних
жанрів чеської україніки міжвоєнного двадцятиліття, як нариси, репортажі
(В. Борко, Я. Врба, Р. Гавел, В. Каня, С.-К. Нейман, Іван Ольбрахт, Ф. Скацелік,
Я. Томечек); белетристики, зокрема роману (В. Ванчура, Я. Врба, З. М. Кудея,
Ї. Марек, Іван Ольбрахт, К. Чапек), повісті та оповідання (А. Бртнікова-Петржікова,
Я. Дюрих, К. Чапек), поезії (Я. Затлоукал, С.-К. Нейман). З-поміж масиву чеської
художньої літератури міжвоєнної доби, у якій побутують топоси та образи з
Підкарпатської Русі, окреме місце посідають твори Івана Ольбрахта («Закарпатська
трилогія»), К. Чапека (оповідання «Балада про Юрая Чупа», роман «Гордубал»),
В. Ванчури (роман «Останній суд», кінобалада «Марійка-невірниця») як такі, що
формують модус України в різних сферах мистецтва, визначають характер його
соціально-культурної рецепції в синхронії та діахронії, презентують традицію
чеського літературного канону ХХ ст. У процесі вивчення і систематизації
етнообразів у зазначених творах було встановлено ключові параметри топосів і
специфіку хронотопів як визначальних жанротворчих чинників, що зумовлюють
модальність образів українців у них.
189
Дослідження топосу Галичини (Україна 20-х рр.) у сатиричному романі-епопеї
Я. Гашека шляхом застосування культурно-історичного, текстуального та
імагологічного методів літературознавчого аналізу переконливо доводить його
активну антивоєнну позицію, глибоке співчуття до трагедії, що спіткала народ
Галичини в Першій світовій війні. Топос української Галичини у романі Я. Гашека
конструюється в апокаліптичних вимірах як арена антигуманних та протиприродних
міждержавних і міжетнічних протистоянь, що призвели до глобальних руйнівних
наслідків у житті «маленьких» людей різних національностей. Моделюючи образи
українських селян, письменник демонструє тонкий паралелізм у зображенні
подібного характеру історичної ситуації чехів та українців, іронічне нюансування
міжетнічних конфліктів (українці – поляки, українці – росіяни, українці – мадяри) у
довоєнній та втягнутій у вир війни Галичині. Універсалізм та гуманістичний пафос
образів українських селян актуалізовано шляхом застосування таких стилістичних
прийомів, як реалістичне документування військових злочинів проти людяності,
іронія, доброзичливий гумор, тоді як образи воєначальників, державних та
церковних діячів, що уособлюють чужість, ворожість, жорстокість, безпринципність
моделюються за допомогою гротеску, протиставлення, абсурду.
Топос Підкарпатської Русі в міжвоєнній чеській прозі 30-х рр. як частина
загального образу України переважно витворюється в конститутивних вимірах
дискурсу екзотизму, де регіональне українське Чуже асоціюється з дикунством,
примітивністю, відсталістю, ізольованістю, архаїчністю, перебуває на маргінесі
ширшого геополітичного та культурно-історичного простору цивілізованого світу.
Натомість чеське Своє постає частиною економічно й технічно розвиненого
універсуму. Докладне дослідження доробку найбільш репрезентативних
представників «українського» напряму цього періоду виявило суттєві розбіжності в
підходах та способах художнього осягнення української дійсності Івана Ольбрахта,
К. Чапека та В. Ванчури на тлі загального дискурсу, зумовлені специфікою
світобачення та ідіостилів письменників, осібністю кожного мистецького коду і
спільністю жанротворчих чинників. Встановлено відповідність між ідеологічними
190
та естетичними позиціями, які обстоювали письменники, та модальністю
індивідуально-авторських образів у їх творах.
Головні герої у філософській притчі «Балада про Юрая Чупа» і романі
«Гордубал» К. Чапека – горяни-українці. Це «божі люди», чистота душі яких,
незіпсутість цивілізацією, морально-етична вмотивованість учинків актуалізує
містично-релігійний інтертекст та зумовлює метафізичний характер топосу
Підкарпатської Русі у творах. В усій «Закарпатській трилогії» Івана Ольбрахта і в
романі-баладі «Микола Шугай, розбійник» зокрема домінує центральний
пантеїстичний міфологізований образ природи, тоді як структурні концепти образів
українських селян, підпорядкованих панівному природному началу, походять із
фольклорних джерел. Антропологічний підхід та героїзація характерів у романі
В. Ванчури «Останній суд» засвідчили ліро-епічний код прочитання модусу
України. Філософічність К. Чапека, неповторна індивідуальність художньої манери
В. Ванчури, глибоке дослідження матеріальної і духовної культури Закарпаття Івана
Ольбрахта, накладаючись на морально-етичні засади світобачення письменників,
зумовили підкреслену діалогічність образів у цих творах на противагу іноді
притаманному чеській україніці міжвоєнної доби увиразненню чужості (типова
опозиція Свій-Чужий) у характері рецепції України. Образи України і українців,
створені уявою, талантом та життєвим досвідом Я. Гашека, В. Ванчури, Івана
Ольбрахта, К. Чапека – це позачасові образи, у кожному з яких – звучання
багатовимірного світу, де Інший безумовно має право на власний голос, співчуття та
порозуміння.
Узагальнення наукових здобутків дослідників попередніх років, зокрема
Н. Копистянської, Р. Кузнєцової, Я. Мукаржовського, М. Чорнопиского, Ф. Шальди,
та ін., дало змогу сформулювати висновок про закономірності функціонування
жанру балади в літературі та кіномистецтві Чехословаччини 30-х рр. Популярність
явища, зумовлена традиціями чеського письменства попереднього століття, його
суголосністю із розвитком літературного процесу у Чехословаччині І половини
ХХ ст. (поетизм, пролетарський напрям) і європейського мистецтва загалом
(антиколоніалізм, авангардні пошуки у царині кіномистецтва), вплинула на
191
генологічний статус чеської україніки цього періоду. Україна в кінобаладі
«Марійка-невірниця», як і в сучасних екранних та драматичних адаптаціях роману
Івана Ольбрахта, постає оазою гармонійного співіснування представників різних
етносів, документалізм твору підкреслює неповторність місцевого колориту,
акцентується природність стосунків, патріархальність звичаїв.
Характер і властивості жанру балади, притаманні оповіданню «Балада про
Юрая Чупа», романам «Гордубал», «Микола Шугай, розбійник», «Останній суд»,
кінобаладі «Марійка-невірниця» сприяли формуванню особливого модусу України в
соціокультурному просторі Чехословаччини цієї доби, зумовили синхронне
співіснування та взаємодію подібних за модальністю образів у літературних та кінотворах баладного характеру, а також збереження стабільного характеру цієї
модальності в історичній діахронії.
У ІІ половині ХХ – на початку ХХІ ст. історична, соціально-політична й
міжкультурна ситуація в українсько-чеських взаєминах зазнала кардинальних змін,
що вплинуло на структуру національних іміджів, роль цих іміджів у
міжлітературному діалозі, отже, і на модус України в чеській літературі загалом.
Уважний огляд повоєнної чеської літератури дав змогу виявити цілий пласт
художніх текстів різних авторів, у яких актуалізовано україноцентричну
проблематику, пов’язану з осмисленням історії волинських чехів. Літературні твори
на тему чеської еміграції на Волинь та збереження в таких умовах національної
ідентичності особистості значно поповнили та збагатили художню палітру сучасної
чеської прози, однак досі не ставали об’єктом спеціального наукового аналізу.
Шляхом інтеграції філософських, культурно-історичних та соціологічних підходів
обґрунтовано історичні передумови, обставини та особливості чеської еміграції на
терени сучасної України та наступної рееміграції на історичну батьківщину як
об’єктивних чинників формування місткого феномена «волинських чехів» у
сучасній чеській літературі, його генези та еволюції. Окреслено істориколітературні, філософські та загальнотеоретичні параметри дослідження заявленої
проблеми. З’ясовано сутність базових для вивчення літературних автообразів (чехів)
та гетерообразів (українців) понять: нація (Б. Андерсон, Е. Геллнер, М. Грох,
192
Е. Сміт), ідентичність та етноідентичність (П. Гнатенко, Л. Нагорна), чужість, діалог
(М. Бахтін, М. Бубер, Е. Левінас); виокремлено функції стереотипів у моделюванні
літературних етнообразів (В. Будний, Д. Наливайко, Д.-А. Пажо). На основі праць
теоретиків постколоніальної критики (М. Рябчук, Е. Саїд, Ґ. Ч. Співак, Е. Томпсон)
простежено притаманну імперіалістичному мисленню тенденцію до
підпорядкування, клішування та уніфікації образу Іншого в імперському
культурному просторі та літературних творах, стереотипність сприйняття якого,
зазвичай, спрощує, узагальнює, примітивізує і наділяє негативно маркованою
конотацією етнічного Іншого, його світопростір, зовнішність, спосіб життя,
побутові та релігійні звичаї, культурні традиції.
Студіювання модусу України в чеській літературі другої половини ХХ –
початку ХХІ ст. показало закономірні зміни її жанрової парадигми, обумовлені
історичними процесами та поступом європейського мистецтва загалом. Серед
літературних художніх жанрів, які фіксують і поширюють етнокультурні образи
українців-Інших, впливаючи на формування певної матриці/моделі міжкультурного
спілкування-взаємопізнання, найпродуктивнішими виявилися такі: регіональні та
сімейні хроніки, мемуари, у яких основною художньою стратегією стає дискурс
свідчення, документалізм та автобіографізм (Д. Кшіцова, Я. Вацулік, Ї. Оліч,
Я. Єлінек); «жіночі» оповідання і новели, обмеженість короткої форми яких
компенсується наголошеним ліризмом, емоційністю, психологізмом, потужним
інтуїтивним первнем (М. Стрийова, Ї. Зарецька-Суха); історичний або ідеологічний
роман (Е. Крісеова, П. Гулова ) з підкресленою увагою до проблеми ускладненої
особистісної і національної ідентифікації жінки на еміграції. Поглиблений аналіз
«Волинських хронік», творів Ї. Оліча, Я. Єлінека, М. Стрийової, Е. Крісеової,
Ї. Зарецької-Сухої, П. Гулової уможливив їх комплексне системне впорядкування
через визначення наративних авторських стратегій, поетикальних, образотвірних та
жанрових домінант. Обраний у праці підхід до відчитання дискурсу України
спрямований на вивчення цієї прози у ключових для неї параметрах, а саме:
актуалізація опозиційних категорій Свій-Чужий у моделюванні часопросторових
193
координат тексту, проблематика функціоналізації етноідентичності, колективної та
індивідуальної пам’яті, світоглядна суспільна парадигма епохи.
Віддзеркалення ідентичнісних конфліктів, ускладненого розуміння та
сприйняття Іншого набуває особливого статусу та гостроти, коли йдеться про
літературу з тематикою екзистенційного проживання особистості (або етнічної
спільноти) в умовах еміграції у прикордонних районах. Інший, інша культура,
розташовані на крайній межі Власного, наділяються ворожими, а інколи навіть
агресивно-іраціональними характеристиками. Образ України бачиться з кількох
ракурсів: у оптиці власного щоденника (Я. Єлінек), хронології свого роду
(Д. Кшіцова, Я. Вацулік), у перспективі надособистісного, нейтрального оповідача
(Ї. Оліч), частково оприявлений індивідуальний час якого характеризується не лише
внутрішньою пов’язаністю, а й зовнішньою. Він набуває надіндивідуальних
масштабів, тісно переплітається з часом предків, людей зі спільною життєвою
долею (волинських чехів), часом живих та часом мертвих; характеризується
втручанням та зануренням авторського суб’єкта до просторово та хронологічно
поширених структур – часу роду, національної спільноти, країни, міста, часу
біологічного та космічного. Лише так встановлюється ідентичність суб’єкта нарації,
акцентується його етнонаціональний первень. Хронікальний час унаслідок такої
багатоаспектності в зображенні героїв стає структурною складовою твору.
Ретроспективне структурування простору спогадів на територію Чехії та Волині,
бінарні семантичні опозиції Своє-Чуже, рай-пекло, чехи-українці визначають
параметри реалізації ключових образів у більшості «Волинських хронік», однак така
притаманна хронікальному мисленню «абсолютизація двополюсності» [47, с. 485]
неминуче призводить до збіднення, спрощення, схематизації образів України та
українців у аналізованих творах. Суб’єктивна відмова надати корінному населенню
право власного голосу, створення колективного безликого стереотипу українців як
економічно відсталих, неосвічених, брудних, злодійкуватих п’яниць і ледарів
спостерігається в кожній з «Волинських хронік», зокрема в «Родинній хроніці
волинських чехів» Д. Кшіцової та Я. Вацуліка, романі генерацій Ї. Оліча
«Волинський телескоп», а також у романі Е. Крісеової «Котячі життя». Негативні
194
образи українців-Чужих у цих творах стають потужним джерелом соціальної
енергії, здатної протистояти зовнішнім асимілятивним упливам, зокрема культурнорелігійному тиску метрополії, виконують функцію виправдання власної
винятковості, власної переваги та, як наслідок, сприяють збереженню національної
ідентичності та етнічної монолітності в межах власної групи.
Відтак ключовим принципом відтворення механізмів збереження національної
ідентичності спільнотою волинських чехів в умовах еміграції засобами літератури
стає колоніальний дискурс наративізації особистого досвіду авторів «Волинських
хронік», що викликає зцілювальний ефект, унаочнює пам’ять про індивідуальне та
колективне минуле етногрупи, з якою вони себе ототожнюють. Виняток становлять
мемуари священика Я. Єлінека, життєвий подвиг якого, особлива чутливість до
людського горя, християнська позиція зумовили персоналізований діалогічний
характер образів та есхатологічні виміри художнього осмислення кривавих
конфліктів на Волині часів Другої світової війни в оптиці власного щоденника.
Комплексне студіювання авторських стратегій розбудови образів України та
українців у творах, згрупованих довкола жіночого начала як домінантної ознаки
суб’єкту та об’єкту нарації, засвідчило низку типологічних збігів у них. У
оповіданнях і новелах Ї. Зарецької-Сухої та М. Стрийової, романі Е. Крісеової
намагання несхематично та об’єктивно зобразити воєнні та перші повоєнні роки в
житті героїнь-жінок виросли до нових пропорцій, ґрунтованих на пошуках
ідентичності в середовищі еміграції, проживання особистого досвіду поміж
представників національної меншини на чужій території, актуалізованого у межах
дихотомії Cвій-Чужий. Це передбачає ідентифікацію об’єкту нарації в конкретному
локусі (Кнєгиньки, Дубно, Луцьк, Ковель у малій прозі Ї. Зарецької-Сухої,
Кременець у «Котячих життях» Е. Крісеової, волинські села Дембровка, Грушвиця,
Омелянщина в оповіданнях та новелах М. Стрийової). Територіально визначений
простір у фізичному та географічному розумінні перетворюється на ментальну
категорію, що набуває форми та змісту залежно від того, якими міметичними
уявленнями він конфігурується, які семантичні конотації його супроводжують.
Простір українських містечок і сіл стає у художніх творах соціальним конструктом,
195
а не автономним середовищем, до якого належить особа чи група осіб, і в якому
реалізує свої, детерміновані заданими параметрами соціальні інтеракції [203, с. 463].
Центральні герої прагнуть до самовизначення через співвіднесення з оточенням:
широким – сусіди українці, росіяни, поляки, євреї; та вузьким – чеська родина,
громада. Однак домінантною рисою жіночої прози залишається зазвичай
самопрезентація та самодослідження жінки в якості суб’єкта, реабілітація власної
фемінності [204], відтак у центрі оповіді авторок міститься переважно внутрішній
світ героїні, а не процес пізнання Іншого як такого, що належить світові
зовнішньому. Українська історія, географія та політика залишаються здебільшого
вторинними щодо центрального об’єкта авторської уваги, слугують найчастіше
рухомою (Ї. Зарецька-Суха), або статичною (Е. Крісеова) декорацією стосовно
основних подій у творі. Натомість у М. Стрийової художньо-географічний образ
України набуває екзистенційних вимірів, стає ключем до усвідомлення кармічних
знаків, оживлення генетичної пам’яті, символом приреченості, втраченого дому,
дитинства, загубленої долі.
Аналіз роману Е. Крісеової «Котячі життя» дав змогу зробити висновок про
художню вагомість дихотомії «Я-Інший» у річищі авторських ідинтетних стратегій.
У розширеному контексті наративних моделей, які зображають ідинтетну кризу
обох героїнь (утруднена самоідентифікація матері через дитячу травму,
диференціація особистісного сприйняття післявоєнної ситуації вибору батьківщини,
усвідомлення землі свого дитинства як неприйнятної чужини для матері та доньки)
виокремлено концепти «національної» та «особистісної» ідентичностей як
визначальні у трактуванні образів головних героїв роману. Ці концепти мають
кілька проекцій – вони функціонують у системі внутрішньої структури твору та
поетики образів, в опозиційних стосунках Свого та Чужого, визначають параметри
хронотопу та також прочитуються в багатозначному модусі України як території
Іншості.
Межі традиційних жанрів жіночої прози і звичного ідеологічного дискурсу
руйнує сучасна чеська письменниця П. Гулова. У романі «Чехія, земля обітована»
порушується актуальна в контексті сучасних українсько-чеських взаємин
196
проблематика українських заробітчан у Чехії. Образ головної героїні, українки
Ольги, авторка реалізує в постмодерній стилістиці, руйнуючи усталені стереотипи,
наголошена парадоксальність яких стає ключем до адекватного сприйняття етнічних
Інших у соціокультурному просторі Чехії початку ХХІ ст.
Панорама різновекторних та суголосних за модальністю образів України
поставала в сучасній чеській літературі через актуалізацію окремих аспектів чеськоукраїнських контактів у художніх явищах відмінних жанрів і різних історичних та
стильових періодів у європейській літературі. Здійснюючи систематизацію
принципів функціонування і варіантів модусу України в міжвоєнній та сучасній
чеській літературі, доцільним були порівняння творів окремих авторів у межах
певного жанру (балади К. Чапека, Івана Ольбрахта, В. Ванчури; хроніки
Д. Кшіцової, Я. Вацуліка, Ї. Оліча і мемуари Я. Єлінека; жіноча проза М. Стрийової,
Ї. Зарецької-Сухої, Е. Крісеової, П. Гулової), спостереження модифікацій образу
України одного автора та трансформації його модальності в часі (творчість Івана
Ольбрахта), виявлення спільних та відмінних рис у поетиці письменниць-жінок
різних поколінь. Було враховано як соціально-історичний контекст появи
досліджуваних творів, так і індивідуально-стильові манери письменників,
притаманний їм тип світобачення, характер творчості загалом, їхній внесок в
історію чеської літератури.
Вивчення етапів становлення чеської літературної україніки переконливо
демонструє спадковість традицій літературного канону (роман П. Гулової) і прикрі
наслідки їх переривання («Волинські хроніки», роман Е. Крісеової). Якщо у творах
Я. Гашека, Івана Ольбрахта, К. Чапека, В. Ванчури, П. Гулової індивідуальне
проживання героєм художнього часопростору опосередковане гуманістичним
авторським первнем, структурою та змістом фабули, викінченою жанровою
формою, то в «Родинній хроніці волинських чехів» Д. Кшіцової та Я. Вацуліка, в
романах Ї. Оліча та Е. Крісеової, навпаки, помітне прагнення представити
індивідуальний досвід та авторську позицію за допомогою методів, які цілковито
притлумлюють центральний суб’єкт оповіді, виражають узагальнений,
стереотипний, ідеологічно маркований дискурс. Особливого значення суб’єктивне
197
авторське начало набуває в постмодерному романі, впливаючи на модус і динаміку
нарації, просторові характеристики хронотопів. Амбівалентність художнього
простору Волині в романах Е. Крісеової та Ї. Оліча, на відміну від історичної
«Родинної хроніки волинських чехів», урізноманітнюється подвійною модальністю
хронотопу і етнообразів. У романі «Котячі життя» міфологічний статус Волині часів
приходу першопоселенців змінюється ірраціональною демонізацією всього
українського у ХХ ст.; а іронічний модус «українобачення» у «Волинському
телескопі» поступово трансформується в апокаліптичний, притаманний Волині
періоду Другої світової війни та повоєнної доби. Пасажі та зауваги в обох романах і
«Волинських хроніках», що прямо стосуються українського етносу на Волині,
стають проекцією так званої «колективної тіні», накинутої колонізаторами
домінуючих там у ХІХ-ХХ ст. культур – польської, російської, радянської, що
впродовж тривалого часу плекали негативні стереотипи українців як неотесаних
варварів, котрих не торкнулася цивілізація (за М. Рябчуком).
У більшості письменників ІІ половини ХХ ст. образ України й українців
далекий від ідилічності, однак він набуває принципово відмінного звучання в
автофікціональній прозі М. Стрийової, Ї. Зарецької-Сухої, Я. Єлінека, тексти яких
справляють інакше враження. Зумовлений поглибленим психологізмом творчості
М. Стрийової, її художньо-стильовими домінантами та автобіографічністю,
синтезом свідомого й несвідомого у текстах письменниці, образ України цілісно
репрезентує вагомість її творчого доробку у контексті історії чеської літератури
ІІ половини ХХ ст., адже, на думку В. Будного, «... земля іншої етнокультури, в лоні
якої народився митець або ж яка стала для нього домом за його власним вибором чи
поневолі, наснажує творчість глибшим і різнобічнішим інтертекстом, аніж
чужоземна тематика, навіяна мандрівничими враженнями чи літературними
ремінісценціями» [22, с. 341]. Жанрова специфіка малої прози волинської чешки
Ї. Зарецької-Сухої «Сіль волинської землі» диктує сентиментально-пасторальний,
ліричний, ідилічний модус України у її творах. Мемуари Я. Єлінека оприявнюють
метафізичні левінасівські виміри його України, де кожен має право на милосердя і
відпущення гріхів, право бути почутим і врятованим. Імагологічна палітра письма
198
цих письменників ширша, багатогранніша, адже йдеться про твори
автобіографічного характеру, в яких автор відштовхується від фактографічної
правди, близької досвіду реальної людини, що намагається оголити, а не приховати
свою сутність, прагне дістатися її екзистенційного та культурного ядра,
артикулювати свою ідентичність, загальнолюдську та національну.
Прочитання зазначених творів у ключі мультикультурної методології із
застосуванням історико-типологічного, феноменологічного, соціологічного,
біографічного, імагологічного та частково рецептивного підходів дали змогу
розкрити та оприявити специфіку авторських дискурсів, іноетнокультурного
контексту, естетичної рецепції культурного діалогу Я з Іншим та її авторської
імплікації в художньому тексті.
Простежена в дисертації ситуація історико-літературного дискурсу
відображає загальнотеоретичний підхід до вивчення модусу України в чеській
літературі як важливій сфері естетичного та ідеологічного впливу на соціальнокультурний контекст чесько-українських зв’язків сьогодення, утім поява нових
художніх творів, таких як цикл подорожніх нарисів М. Голцової «Люди» / «Lidí»
(2001), роман-епопея П. Брича «Патріархату давно минула слава» / «Patriarchátu
dávno zašlá sláva» (2003) та ін., визначає перспективи подальших наукових
пошуків та різноаспектного вивчення порушеної проблеми.