Калинюк, Наталія Василівна. Лінгвостилістична динаміка образу земля в українській поетичній мові : Калинюк, Наталья Васильевна. Лингвостилистическая динамика образа земля в украинском поэтическом языке

Краткое описание

Калинюк Н. В. Лінгвостилістична динаміка образу земля в українській поетичній мові : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.02.01 / Н. В. Калинюк ; керівник роботи І. Я. Завальнюк ; М-во освіти і науки України, Нац пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - Київ, 2010. - 225 с.

Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет
імені Михайла Коцюбинського

На правах рукопису

УДК 811.161.2:81’42+373

КАЛИНЮК Наталія Василівна

ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНА ДИНАМІКА ОБРАЗУ ЗЕМЛЯ В
УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник –
кандидат філологічних наук, доцент
ЗАВАЛЬНЮК Інна Яківна

Вінниця – 2010
ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………. 4
ВСТУП……………………………………………………………………….. 10
РОЗДІЛ 1. ОБРАЗНІСТЬ ТА ЕСТЕТИЧНІСТЬ ЯК КАТЕГОРІЙНІ ОЗНАКИ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ
18
1.1. Лінгвоестетичний зміст поняття поетична мова: етапи та параметри наукового дослідження……………………......…...
1.2. Поняття образність та образ у науковій парадигмі сучасної української лінгвостилістики.…………………………….……
1.3. Типологія художніх образів у контексті сучасних лінгвостилістичних методик дослідження поетичного тексту……………………………………………………………
18

29

36
Висновки до першого розділу……..………………………………….. 52
РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ НОМІНАЦІЇ ЗЕМЛЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ: МІФОПОЕТИЧНИЙ ТА ЛІНГВОПОЕТИЧНИЙ АСПЕКТИ

56
2.1. Міфопоетика образу земля як основа його семантичного розвитку в народній пісні та індивідуально-авторських системах………..……………………………………………….
2.2. Семантичне оновлення номінації земля в українській
поетичній мові ХХ ст. ...………………………………………
2.2.1. Земля – «планета»…………………………………
2.2.2. Земля – «суходіл, простір»……………………….
2.2.3. Земля – «ґрунт»……………………………………
2.2.4. Земля – «країна»…………………………………...

56

80
81
85
88
100

Висновки до другого розділу…………………………..……………… 111
РОЗДІЛ 3. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА ПАРАДИГМА НОМІНАЦІЇ ЗЕМЛЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ СТОЛІТТЯ

114
3.1. Асоціативно-образне розгортання номінації степ …..………
3.2. Лексико-семантична парадигма номінації поле..……….…….
3.3. Образна динаміка просторового конкретизатора луг………...
3.4. Метафоричний розвиток образу лан…………………………..
3.5. Індивідуально- авторське осмислення периферійних мікрообразів (на прикладі мікрообразу пісок)……………….. 114
126
145
151

154
Висновки до третього розділу………………………………………… 161
ВИСНОВКИ……………………………………………………...................... 164
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………. 173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………. 194
ДОДАТКИ………………………………………………………………….. 199

Список литературы

ВИСНОВКИ

Для лінгвостилістичного аналізу поетичної мови стрижневим є визначення естетико-стилістичної вартості поетичного висловлення, образу в проекції на структуру національної мови, особливості функціонування загальномовних і стильових норм, на динаміку концептуалізації універсальних поетичних образів та їх перетворення у мовно-естетичні знаки національної культури, світоглядні поняття, що посідають певне місце в мовній картині світу.
Поняття поетична образна номінація здебільшого сприймаємо як двовекторну якість з ознаками народнопісенності та літературної поетичності, що дає підстави для вивчення її конкретних виявів у динамічному аспекті.
Пізнання поетичного образотворення пов’язане із вирішенням численних завдань, одним із яких є осмислення взаємодії різних рівнів словесно-виразових засобів у конкретному макро- чи мікроконтексті, у групі текстів, об’єднаних тематично, жанрово чи функціонально, зважаючи на широкий соціальний контекст.
Образність поетичної мови пов’язана з функціонуванням і семантичним та естетичним розгортанням у її просторі поетичних образів – особливої форми естетичного освоєння світу, а також опису дійсності, які не тільки підпорядковані внутрішнім законам функціонування поетичного слова, але й безпосередньо відбивають взаємозв’язок мови з процесами мислення та пізнання, слугують засобом художнього узагальнення життєвих реалій, що конгломерує інформацію про зв’язок слова з культурою.
Визначальним у методології поетичної семантики є вияв образності через реконструкцію внутрішньої форми слова від конкретного текстового, жанрового вживання до пізнання й моделювання рядів асоціативно-образного розгалуження, парадигматизації значень певної номінації у контексті етнокультури.
Усвідомлення внутрішньої форми номінації неможливе без встановлення її репрезентативних особливостей, визначення низки об’єктів дійсності, які вона позначає. З огляду на виразну етнокультурну та етносоціальну специфіку світогляду українського народу, внутрішня форма поетичної номінації акумулює, зберігає та експлікує минулий мовний досвід колективного сприйняття. Для номінації земля важливим є усвідомлення того, що це реалія навколишнього світу та основа національного ландшафту, спосіб господарювання, а відповідно – добробуту, що через неї відтворюється широкий контекст знань, універсальні значення, які в лінгвістичному аспекті матеріалізовані через широку палітру прямих (номінативних) і узагальнено-образних значень, експресивних конотацій.
Розв’язання теоретичних питань концептуалізації певної номінації в національній мові неможливе без ретельного практичного опрацювання поетичного слововживання в аспектах семантико-стилістичної та функціонально-стилістичної параметризації лексеми, вивчення мовно-естетичного змісту слова-образу, пізнання динаміки емоційно-експресивного змісту різнорівневих (фонетичних, словотвірних, лексико-фразеологічних, синтаксичних) виразових засобів національної поетичної мови, скорельованих поняттєвим наповненням аналізованого слова.
Концептуалізація поетичного слова супроводжується насиченням його інтелектуальної та емоційної пам’яті, що в художньому тексті виявляються в різноманітних принципах семантичної, асоціативно-прагматичної зв’язності й поляризації змісту.
Концепт земля творить розгалужену систему генетично закорінених в етнокультурі, семантично містких образів, які продуктивно рефлексують в ідіостильових системах авторів ХХ ст., зберігають та продовжують традиції образотворення і водночас кардинально семантично оновлюються.
Лінгвостилістична динаміка номінації земля відбувається у напрямках семантичної трансформації міфопоетичного змісту від народної пісні до індивідуально-авторського поетичного вживання, розширення уявлення про реалію на ґрунті збереження асоціативного народнопоетичного змісту, а також оказіонального слововживання в літературно-мовній практиці.
Спостережено, що у фольклорному дискурсі міфопоетична специфіка осмислення землі виявляється як місце, що займає серединну позицію між небом і підземним світом. Водночас це зумовлює наявність позитивних і негативних значеннєвих аспектів, простежених у бінарній семантичній опозиції життя – смерть.
У поетичному дискурсі номінація земля як мовно-естетичний знак національної культури не тільки є упізнаваним, але й таким, що виявляє здатність до трансформації зі збереженням семантико-асоціативного стрижня слова. Згадана номінація слугує мовним засобом інтелектуалізму, оскільки розуміння, декодування її внутрішнього змісту й функцій потребує від читача належного етнокультурно-лінгвального рівня.
На підставі аналізу зібраного матеріалу встановлено, що номінація земля контактує з репрезентантами числених тематичних груп, частин мови. Їх компонують за різними ознаками, нерідко вибудовують словосполучення. Відповідно розширюються семантичні критерії номінації земля, а також інших валентних одиниць, що впливає на символьне коло значень аналізованої номінації, тобто при збереженні звукового образу слова земля розширюють уявлення про світ, сконденсоване в його внутрішній формі, змінюють парадигму семантичних відтінків в образно-естетичному втіленні.
На противагу міфопоетичному контекстові, для якого характерні константні формули свята земля, сира земля, родюча земля, земля-мати, земля-годувальниця, а також елементи (компаративні) античної культури, у поетичній мові ХХ ст. означальний компонент розширено як якісно, так і кількісно в конкретно-чуттєвому осмисленні реалії.
Зазнають модифікацій й способи означення номінації земля в напрямку переструктурування слова, зміни його частиномовного статусу.
Особливості структурування й формування характерних асоціативних зв’язків, рядів виявляють генетичні сполуки.
У дієслівному метафоричному ряді з номінацією земля переважає група антропометафор, за допомогою яких формують персоніфікований образ землі, що відбиває специфіку її конкретно-чуттєвого і психологічного сприйняття в межах антропоцентричного мовомисленння.
Широкий спектр семантичних відтінків номінації земля виявляють порівняльні поетичні структури. Одні з них виконують функцію інтимізації поетичної мови, наповнюючи її образно-конкретним змістом, асоціацією з істотою жіночої статі, ужитковою реалією.
Більшість із векторів концептуалізації землі представлені фразеологічними образними висловленнями, перифрастичними зворотами, що продуктивно розширюють внутрішню форму аналізованих поетизмів.
Семантичне оновлення номінації земля в поетичній мові ХХ ст. співвідносне зі звуженням типів лексико-семантичних варіантів (до чотирьох замість шести в загальномовному словникові), на основі яких формуються слова-образи, поетичні образні словосполучення. Ці спостереження підтверджені й структуруванням словникових статей у Словнику епітетів української мови, й спеціальних довідниках з питань етнокультури.
Характерною особливістю літературно-поетичного життя номінації земля у другій половині ХХ ст. є конструювання вектора ‘земля - планета’ з відповідними зв’язками з лексемами орбіта, космос, зоря, глобус, з компаративними асоціатами капуста, м’яч, клубок, лице.
Лексико-стилістична парадигма номінації земля в українському поетичному дискурсі представлена компонентами степ, поле, луг та кількома мікрообразами (пісок, порох, пил).
Концептуальне поняття степ у поетичній картині світу, розгортається у двох стрижневих асоціативно-образних рядах: степ – Україна та степ – воля, на основі яких вибудовуються фрагменти національної мовно-просторової картини світу.
Вербалізація асоціативного зв’язку степ – Україна типова для мови української поезії другої половини ХХ ст. (мовостилю шістдесятників), про що свідчать віднайдені нові способи вираження національно значущої семантики номінації степ, поставленої в один ряд з етнокультурно навантаженими антропонімами (Тарас), гідронімами (Дніпро).
Асоціацію степ – воля виявлено у складі пейзажних описів, змодельованих за участю типових для української поетики, мікрообразів могила, козацькі могили, курган, скіфська баба і под. Вони зумовлені здебільшого осмисленням геопросторової реалії степ як місця, пов’язаного з багатьма важливими історичними подіями, як простору національної пам’яті.
Типовими для поетики аналізованих текстів є епітетні структури номінації степ з прикметниками великий, широкий, вільний, безмежний, неміряний. Особливу естетичну значущість мають індивідуально-авторські художні означення, які виражають необмеженість степового простору (крилаті, пусто широкий).
Естетизованими є контекстуальні асоціативні співвіднесення степ – небо, степ – час, степ – хаос, морок, зло.
Семантику аналізованої номінації нерідко визначає контекст, його лексичні конкретизатори, що вербалізують пов’язані зі степом зорові, звукові (акустичні, музичні), одоративні, колірні, температурні асоціації тощо.
Дослідження асоціативно-образної парадигми номінації степ засвідчило також наявність типів її експресивно-оцінного освоєння. Якщо в першій половині ХХ ст. переважає думова епітетика степу, то в другій половині минулого століття мовний образ степу здебільшого пов’язаний із перебуванням у ньому, з думками про степ, які супроводжуються специфічними назвами емоцій (жах, туга, сум), психологічних станів (самотність, спокійі под.
Образ поле належить до арсеналу змістово насичених мовно-естетичних кодів, у яких універсалізовано колективний досвід та експліковано складну систему народних морально-етичних цінностей.
Установлено, що народнопісенна традиція використання епітетних сполучень чисте поле, чуже поле не консервується тільки на рівні фольклорної, народнопісенної мови, а продовжується в авторській мовотворчості.
Новим в епітетиці словообразу поле, що розвинулося в індивідуально-авторській творчості і збагатило арсенал традиційних художніх означень, стало поєднання з колірними ознаками. Такі метафори утворюються здебільшого на ґрунті метонімічного перенесення значеннєвомоделювальної колірної характеристики із назв польових рослин.
Семантика вільного, відкритого простору, екстрапольована в площину осмислення екзистенційних проблем людини, продукує метафори психологічної свободи, емоційної розкутості людини, що асоціюється з її перебуванням у полі, на полі, та естетизацію пов’язаних із цим станом позитивних відчуттів, сакралізацію топосу.
Як і номінація земля, слово поле входить в образні структури з історичною лексикою, формуючи з ними зв'язок поле – смерть.
На традиційні ознаки пейзажотворення за участю номінації поле в українській поетичній мові вказують стереотипні формули, моделі асоціативного співвіднесення: поле – місяць, поле – вітер.
Семантична трансформація образу поле в дієслівних метафорах демонструє, з одного боку, закономірності його використання як традиційного мовно-естетичного знака національної культури, а з іншого – відбиває специфіку новаторського, індивідуально-авторського сприймання, зумовленого новими екстралінгвальними та особистісними чинниками.