ЕВОЛЮЦІЯ НАПРЯМІВ В АНГЛО-УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ ПЕРЕКЛАДІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КОЛОМІЄЦЬ Лада Володимирівна

УДК 81’255.4=03.111=161.2

ЕВОЛЮЦІЯ НАПРЯМІВ В АНГЛО-УКРАЇНСЬКОМУ
ПОЕТИЧНОМУ ПЕРЕКЛАДІ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Спеціальність 10.02.16 перекладознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант:
Карабан В’ячеслав Іванович,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2006

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ПРОЦЕС ТА ТИП ПОЕТИЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ ЯК МЕТАПОЕТИЧНОГО ПИСЬМА 32
1.1. До теорії поетичного перекладу та історії українських перекладів англомовної поезії й поетичної драми 32
1.2. Різновекторність перекладацької інтерпретації поетичного першотвору 49
1.3. Моделювання процесу поетичного перекладу 63
1.4. Поетичний переклад як тип метапоетичного письма з перспективи формування тенденцій у перекладацьких підходах 80
1.4.1. Евристичне метапоетичне письмо 82
1.4.2. Герменевтичне метапоетичне письмо 87
1.4.3. Феноменологічне метапоетичне письмо 94
1.4.4. Онтологічне метапоетичне письмо 102
Висновки до розділу 1 107
РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ЕВРИСТИЧНОЇ ТЕНДЕНЦІЇ 112
2.1. Романтичний напрям: втілення романтичної моделі перекладу в перекладацькій школі Пантелеймона Куліша 112
2.2. Когнітивістський напрям: семантична школа перекладу 136
2.2.1. Семантичні принципи перекладу як теоретико-методологічна основа перекладацької діяльності Нью-Йоркської групи 136
2.2.2. Перекладацька стратегія Юрія Тарнавського крізь призму концепції літеральності поетичної мови 152
Висновки до розділу 2 166
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ГЕРМЕНЕВТИЧНОЇ ТЕНДЕНЦІЇ 170
3.1. Формування неокласицистичного напряму 170
3.1.1. Українське перекладацтво епохи «національного відродження» і перекладацька програма Миколи Зерова як фундатора школи неокласиків 170
3.1.2. Юрій Клен як розбудовник перекладацької школи неокласиків 188
3.2. Розбудова школи неокласиків у другій половині ХХ ст. 193
3.2.1. Неокласицистична ґенеза та своєрідність перекладацької школи
Григорія Кочура: від широкої до вузької парафрази 193
3.2.2. Відбиток стилістики неокласиків у перекладацькій творчості
Василя Мисика 208
3.2.3. Розширення версійної парафрази у перекладацькій творчості
Дмитра Паламарчука 212
3.2.4. Напрями розвитку неокласицистичної традиції перекладу в діаспорі 223
3.2.4.1. Герменевтико-раціоналістичний напрям: перекладацька
творчість Оксани Соловей 223
3.2.4.2. Герменевтико-езотеричний напрям: перекладацька творчість
Олега Зуєвського 231
Висновки до розділу 3 243
РОЗДІЛ 4. НАПРЯМИ ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ ТЕНДЕНЦІЇ 247
4.1. Утвердження необарокового напряму 247
4.1.1. Необарокова перекладацька стратегія Леоніда Гребінки

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дослідженні здійснено історико-типологічний аналіз масиву англо-українського ПП кінця ХІХ поч. ХХІ ст. як важливої складової процесу розвитку українського художнього перекладу в розмаїтті тенденцій, напрямів та шкіл, враховуючи їх історичну динаміку та інгерентні видозміни, в контексті основних тенденцій розвитку західноєвропейського поетичного перекладу. Для досягнення загальної мети дослідження було 1) сформульовано й доведено теорію різновекторності перекладацької інтерпретації та запропоновано адекватну мультиінтерпретативну модель перекладу як метапоетичного письма і на цій основі з’ясовано загальні тенденції в стратегіях перекладу та розроблено типологію перекладацького письма, виходячи із наявних стратегій; 2) ґрунтуючись на типології перекладацького метапоетичного письма, з’ясовано місце окремих напрямів, шкіл та індивідуальних стратегій в англо-українському поетичному перекладі як таких, що формують певні загальні тенденції його розвитку; 3) здійснено зіставний лінгвостилістичний та перекладознавчий аналіз текстів оригіналів і їх перекладів та виявлено вектор перекладацької інтерпретації першотвору й, відповідно, тип метапоетичного письма П. Куліша, О. Олеся, М. Зерова, Ю. Клена, М. Рильського, Л. Гребінки, М. Рудницького, Г. Кочура, В. Мисика, Д. Паламарчука, Д. Павличка, О. Тарнавського, О. Соловей, О. Зуєвського, Яра Славутича, О. Мокровольського, М. Москаленка, І. Костецького, В. Лесича, В. Барки, Т. Осьмачки, М. Лукаша, Б. Бойчука, М. Тарнавської, Ю. Тарнавського і Ю. Андруховича з акцентом на елементах традиціоналізму і/чи новаторства творчого методу, пріоритетах індивідуальної перекладацької стратегії та головних особливостях перекладацького стилю; 4) проведено зіставно-типологічний та системно-історичний аналіз різних перекладів одного першотвору, досліджено характер варіативності, масштаби та внутрішню динаміку перекладацької інтерпретації поетичних драм і сонетів В.Шекспіра (зокрема, еволюцію української перекладацької гамлетіани та сонетіани), поетичних творів романтиків (Р. Бернса, Дж.Г. Байрона, Дж. Кітса, Е. По, Г. Лонгфелло), символістів (В.Б. Єйтса), модерністів (Е. Паунда, Т.С. Еліота, С. Плат та ін.) в історичному й географічному вимірах; 5) встановлено та систематизовано внесок окремих перекладачів в історію українського поетичного перекладу з перспективи розбудови певного напряму, школи та перекладацької стратегії в контексті загальних тенденцій розвитку поетичного перекладу в Західній Європі та США; 6) узагальнено й типологізовано тенденції, напрями та школи, що виникли в англо-українському поетичному перекладі кін.ХІХпоч.ХХІ ст., а також окреслено їх інгерентні видозміни та динаміку розвитку; 7) з’ясовано роль і місце низки українських перекладів англомовної поезії та поетичної драми в українській літературній полісистемі з погляду їхнього багатофункціонального навантаження, зокрема, значення для розвитку поетики і стилістики поетичного жанру в українській літературі та розбудови сфери поетичної мови, для збереження й збагачення української літературної мови як системи та розвитку національної культури, для формування канону англомовних літератур та становлення й збагачення українського літературного канону.
У ХХ ст. класицистична концепція смислового і романтична концепція дослівного поетичного перекладу синхронізувалися й трансформувались у неокласицистичну (школа "мистецтва перекладу": Р.Блай та ін.) та неоромантичну (В.Беньямін, Дж.Стайнер, ін.), а згодом і необуквалістичну (М.Ґ.Роуз та ін.) теорії перекладу. Трансісторичний т.зв. вільний переклад еволюціонував в англомовному ПП у школу т.зв. «креативного» (по суті, ре-креативного!) перекладу, започатковану Е. Паундом і концептуально розбудовану в працях Д.Робінсона, С.Басснет та багатьох інших дослідників. Подібна еволюція всеєвропейських традицій характерна і для українських перекладацьких шкіл. Так, на українських теренах ре-креативна тенденція розвинулась у самостійну етнопоетичну школу Миколи Лукаша, який (як і Е.Паунд) перекладацьку діяльність вважав активним фактором впливу на культурно-духовний стан національної літератури.
В українській перекладацькій культурі ХХ ст. виразно простежується і концептуальна поляризованість по осі неокласицизм неоромантизм. Ґенезу останнього ми дослідили від Шекспірових драм у пер. П.Куліша як найпослідовнішого втілення романтичної концепції та стратегії перекладу до 1950-60-х рр. у проекції на формалістичну школу І.Костецького як передвісника необуквалізму (він концептуально випередив теорію необуквалізму, сформулювану на поч. 1990-х рр.) та на суголосну з неоромантичною концепцією перекладацьку стратегію В.Барки (який, по суті, розбудовував засади неоромантичного напряму, з його зосередженістю на поетичній мові першотвору).
Особливістю української концептуально-стратегічної парадигми ПП став період національного ренесансу 1920-х рр., коли склались умови не лише для формування неокласицистичного напряму, що встиг розвинутись у школу неокласиків (фундатори: Микола Зеров, Юрій Клен, Максим Рильський) і мав помітних учнів та послідовників (Григорій Кочур, Василь Мисик, Дмитро Паламарчук та ін.), а також і для необарокового напряму, що спирався на власну національну традицію низового бароко, який проте так і не позначився більш-менш виразними школами, за винятком етнопоетичної школи М.Лукаша (1950-80-ті рр.), що, хоч і не мала помітних послідовників, однак уповні реалізувала концепцію та стратегію ре-креативного перекладу на етнопоетичному полі цільової культури. (Ре-креативну стратегію застосовувала також І.Стешенко в перекладах Шекспірових п’єс, прагнучи досягнути адекватності їх сценічного ефекту; з домінанти сценічності в сучасному розумінні виходив і М.Рудницький, перекладаючи «Гамлета».)
Формувався необароковий напрям у перекладацькій стратегії Л.Гребінки (1930-ті рр.). Переклади Шекспірових драм Т.Осьмачкою (1920-30-ті рр., повторні переклади 1950-ті рр.), що теж ґрунтуються на засадах необарокової стратегії, розбудовують цей напрям в умовах еміграції. Близьким до необарокової традиції в українській перекладацькій культурі залишався М.Москаленко (1948-2006). В постмодерністській естетичній програмі формування необарокової традиції набуло бурлескної трансформації, що засвідчує текст перекладу «Гамлета» Ю.Андруховичем (2000 р.).
Найпотужніша з усіх українських шкіл ПП школа неокласиків зазнала інгерентних видозмін у процесі розвитку від фундаторів до учнів та послідовників, а саме: в напрямку звуження широкої парафрази, ближчого слідування за лексико-семантичною структурою оригіналу, таку стратегію спостерігаємо в перекладах Г.Кочура.
До кола послідовників школи неокласиків у др. пол. ХХ ст. доцільно зарахувати когорту перекладачів античної класики (Борис Тен, А.Содомора, ін.) та поетів-перекладачів із західної діаспори (передусім, це М.Орест та І.Качуровський). На матеріалі перекладів з англійської ми проаналізували два найпомітніші напрями розвитку неокласицистичної традиції перекладу в діаспорі: герменевтико-раціоналістичну (О.Соловей), та герменевтико-езотеричну (О.Зуєвський). Разом із тим, хоч українських неокласиків та ідеологічно й методологічно близьких до них поетів-перекладачів др. пол. ХХ ст., об’єднує спільна ідея смислового перекладу, знаходимо значну варіативність індивідуальних перекладацьких стратегій та стилів.
Семантична школа перекладу напрацьовується лідерами НЙГ (Б.Бойчуком, Б.Рубчаком, особливо ж, Ю.Тарнавським) та має своїх послідовників серед молодшого покоління, найвиразнішим з яких є М.Найдан. Розвиваючи евристичну тенденцію в українському перекладацтві, семантична школа звертає увагу на радикальні зрушення в семантиці словесних знаків, характерні для модерної поезії, актуалізуючи їх у текстоцентричній евристиці (відкриття для реципієнта автентичного вихідного тексту) та в мовоцентричній евристиці (відкриття мовної картини світу прототексту).
Тож українські переклади англомовної поезії та Шекспірівської драми кінця ХІХ початку ХХІ ст. відігравали важливу роль у розвитку національної літературної полісистеми, активно розбудовували поетику та стилістику поетичного жанру в українській літературі, збагачували українську літературну мову як систему. Вагома їх роль і в розбудові сфери поетичної мови: як і власне поетичні школи, перекладацькі школи розбудовують не лише літературні стилі, але й мовно-поетичні стилі, тобто стилі поетичної мови, які складають основу літературних стилів. Як засвідчує практика, хоча рівень складності поетичної мови перекладу передусім мав би залежати від складності поетичної мови першотвору, це правило доцільно поширювати лише на переклади сучасних творів. Переклади класичних та віддалених у часі поетичних творів насправді характеризуються значною поетико-стильовою варіативністю мови перекладу.
Напрацювавши якісно нову теорію перекладу як метапоетичного письма та побудувавши на її основі типологію українських поетичних перекладів з англійської мови кінця ХІХ початку ХХІ ст., ми вперше:
- узагальнивши та синтезувавши основні здобутки теорії поетичної творчості, напрацювали теорію поетичного перекладу як метапоетичного письма й запропонували індуктивну модель ПП, яка дозволяє об’єктивно описати процес перекладу і на цій основі визначити загальні тенденції його розвитку й типологізувати існуючі переклади;
- комплексно дослідили широкий період історії англо-українського ПП (з кінця ХІХ до поч. ХХІ ст.) як цілісний процес, невід’ємний від розвитку поетичної форми та поетичної мови в цільовій літературній полісистемі, й на цій основі систематизували тенденції розвитку українського ПП, напрями та школи, включивши найважливіші явища в історії англо-українського ПП кінця ХІХ поч. ХХІ ст. в контекст тенденцій розвитку поетичного перекладу в Західній Європі та США;
- типологізували українські переклади з англійської поезії та поетичної драми кінця ХІХ поч.ХХІ ст. за напрямами та школами; зокрема, виокремили такі напрями та школи в межах напрямів, як 1) романтичний напрям і романтична школа П.Куліша, 2) школа неокласиків (що заповнила своїми напрацюваннями нішу ідейно-естетичних засад напряму), включаючи індивідуальні перекладацькі стратегії М.Зерова, Ю.Клена, М.Рильського, а також учня неокласиків Г.Кочура та близьких до школи Г.Кочура митців діаспори (зокр., О.Зуєвського, О.Соловей), 3) необароковий напрям та індивідуальні перекладацькі стратегії Л.Гребінки й Т.Осьмачки в рамках цього напряму, 4) етнопоетичну школу М.Лукаша, 5) формалістичну школу І.Костецького, 6) неоромантичний напрям, представлений перекладацькою стратегією В.Барки, 7) семантичну школу, ядро якої складає НЙГ (Б.Бойчук, Ю.Тарнавський та ін.), 8) постмодерністський напрям, представлений перекладацькою стратегією Ю.Андруховича;
- окреслили місце основних напрямів, шкіл та індивідуальних перекладацьких стратегій у рамках загальних тенденцій розвитку українського ПП, індуктивно вибудуваних нами на основі аналізу ідіостилів та індивідуальних перекладацьких стратегій як перекладачів з України, так і низки діаспорних перекладачів, уперше ґрунтовно дослідивши поетичну перекладацьку творчість, зокрема, Т.Осьмачки, В.Барки, І.Костецького, О.Зуєвського, О.Соловей, М.Тарнавської, Б.Бойчука, Ю.Тарнавського;
- здійснили зіставний лінгвостилістичний та перекладознавчий аналіз маловідомих перекладів з англійської поезії та поетичної драми, що належать І.Костецькому, В.Барці, Т.Осьмачці, О.Соловей, В.Лесичу, ін., та концептуальний аналіз перекладацької творчості зазначених авторів, окремо дослідивши ідіосинкратичні перекладацькі стилі В.Барки й Т.Осьмачки;
- уточнили характер перекладацької стратегії, виявили особливості перекладацького стилю й поетики П.Куліша, П.Мирного, О.Олеся, М.Зерова, Ю.Клена, М.Рильського, Л. Гребінки, М.Рудницького, Г.Кочура, В.Мисика, Д.Паламарчука, Д.Павличка, О.Тарнавського, О.Соловей, О.Зуєвського, О.Мокровольського, М.Москаленка, І.Костецького, В.Лесича, Я.Славутича, В.Барки, Т.Осьмачки, М.Лукаша, Б.Бойчука, М.Тарнавської, Ю.Тарнавського, Ю.Андруховича в аспекті їх типологічної приналежності до певної тенденції розвитку, напряму чи школи ПП;
- систематизували внесок названих перекладачів у розбудову окремих напрямів та шкіл українського ПП у контексті загальних тенденцій розвитку поетичного перекладу в Західній Європі та США, а саме: внесок П.Куліша в розбудову романтичної школи перекладу; внесок М.Зерова як фундатора та Ю.Клена як розбудовника школи неокласиків; внесок Л.Гребінки у формування необарокового напряму; внесок Г.Кочура, В.Мисика, Д.Паламарчука в подальшу еволюцію неокласицистичної школи; внесок поетів-перекладачів діаспори (О.Соловей, О.Зуєвського та ін.) у розбудову герменевтико-раціоналістичного та герменевтико-езотеричного напрямів неокласицистичної традиції; внесок І.Костецького в закладання підвалин формалістичної школи; внесок В.Барки у формування неоромантичного напряму; внесок Т.Осьмачки у розбудову необарокового напряму; внесок М.Лукаша у формування етнопоетичної школи; внесок НЙГ (Б.Бойчука, Ю.Тарнавського й ін.) у формування семантичної школи; внесок Ю.Андруховича в постмодерністську трансформацію необарокової традиції та ін.;
- встановили динаміку розвитку англо-українського ПП (романтичної, семантичної, неокласицистичної, етнопоетичної, формалістичної шкіл та необарокового і неоромантичного напрямів) у контексті еволюції класицистичної традиції перестворювального перекладу і романтичної традиції дослівного перекладу;
- виявили концептуально-методологічні паралелі між перекладацькими концепціями західних та українських реформаторів ПП, зокрема, між концепціями А.В.Шлегеля і П.Куліша; Е.Паунда і М.Лукаша; В.Беньяміна і В.Барки; Д.Робінсона та М.Г.Роуз і І.Костецького;
- з’ясували роль і місце низки українських перекладів англомовної поезії та поетичної драми в українській літературній полісистемі з погляду їхнього багатофункціонального навантаження: значення для розвитку поетики і стилістики поетичного жанру в українській літературі та розбудови сфери поетичної мови; для збереження й збагачення української літературної мови як системи та розвитку національної культури; для формування канону англомовних літератур та становлення й збагачення українського літературного канону.
Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
1. Текст перекладу набуває своєї естетичної цілісності лише в аспекті повноти реалізації концептуально-методологічних і стратегічних засад єдиного інтерпретативного проекту. Тип перекладу як метапоетичного письма визначається рівнем і вектором інтерпретації текстового матеріалу першотвору, оскільки інтерпретації є різнорівневими (ко-текстуально-зорієнтованими, контекстуально-зорієнтованими) та різновекторними (мово-, тексто-, змісто-, рецептороцентричними). Тож метапоетичне письмо реалізується за певними перекладацькими проектами (домінантно-векторними інтерпретаціями прототексту), і є процесом творення на основі обраного типу інтерпретації метатексту змінної знакової даності. Як вторинне по відношенню до прототексту, метапоетичне письмо конституює суб’єктивність перекладача й характеризується процесуальністю, перервністю, незавершеністю. Мультиінтерпретативна модель перекладу враховує різнорівневість перекладацької інтерпретації (від рівня текстуальних значень до змістової значності й аж до континууму видимих смислів) та її різновекторність.
2. Через тип метапоетичного письма задається та чи інша тенденція розвитку поетичного перекладу, на векторі якої формуються окремі напрями та школи. На евристичному векторі реалізувалося метапоетичне письмо П. Куліша, який послідовно запроваджував у своїх перекладах п’єс В. Шекспіра постулати (і суперечності) романтичної школи, утверджуючи таким чином цінності національної культури. Розбудову на цьому ж векторі когнітивістського напряму стимулювало поширення в ХХ ст. техніки вільного вірша, спираючись на яку поети Нью-Йоркської групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський) утверджують на українському ґрунті принципи семантичного перекладу, що нині домінують в англомовному світі. Герменевтичний вектор переважав у перекладацькій школі неокласиків (1920-30-ті рр.) і надалі поглиблювавсь як школа «мистецтва перекладу» в напрацюваннях М. Рильського, Г. Кочура, В. Коптілова та багатьох інших послідовників неокласиків в Україні й діаспорі. На феноменологічному векторі розгортається розбудова засад ре-креативного перекладу, що утвердився в українському перекладацькому каноні завдяки поетичним творінням М. Лукаша, які розвивали етнопоетичну школу. На цьому ж векторі сформувався в ХХ ст. і національно-специфічний необароковий напрям, найвиразніше представлений перекладацькими стратегіями Л. Гребінки та О. Осьмачки і трансформований в постмодерністській стратегії Ю. Андруховича. Онтологічний вектор почав напрацьовуватись у др. пол. ХХ ст. завдяки актуалізації в європейському інтелектуальному середовищі зацікавлення неоромантичною концепцією перекладу та формуванню формату необуквалістичного проекту, одним із закрійників якого в українському перекладництві виступив І. Костецький як фундатор формалістичної школи. Неоромантичний напрям на цьому векторі доволі слабко розвинутий на українському ґрунті: найвиразніше неоромантичні засади втілено в перекладацькій стратегії В. Барки.
3. Перекладацька стратегія П. Куліша як перекладача Шекспіра є романтичною, а письмо евристичним. Перекладацька стратегія неокласиків (М. Зерова, Ю. Клена, М. Рильського) це стратегія версійного перекладу, що спирається на широку парафразу і розгортається через проект герменевтичного письма. В перекладацькій стратегії Г. Кочура спостерігається звуження широкої парафрази неокласиків та зміцнення герменевтичних позицій. З другої чверті ХХ ст. герменевтичне письмо стає найтиповішим для українського перекладацького канону, сформованого неокласиками, з їх ідеалом збалансованого перекладу (в його ключі розгортались перекладацькі стратегії М. Ореста, В. Мисика, Д. Паламарчука, О. Зуєвського, Яра Славутича, О. Соловей, О. Мокровольського, багатьох інших носіїв і розбудовників традицій неокласиків на ниві англо-українського поетичного перекладу в Україні та діаспорі). Перекладацька стратегія Л. Гребінки заховує в собі виразні необарокові прикмети, які наростають у перекладацькій стратегії Т. Осьмачки, обидві розбудовують феноменологічне письмо, що з найбільшою інтенсивністю реалізувалось у ре-креативній стратегії М. Лукаша; сама ж необарокова стратегія на межі ХХІ ст. трансформувалася в постмодерністську, застосовану Ю. Андруховичем. Частково підпираючи бурлескну еволюцію необарокової стратегії, та, головно, напрацьовуючи формалістичну стратегію, І. Костецький зосереджує зусилля на новому типі перекладацького письма, концептуалізація якого, запропонована ним самим, випереджає пізніше формулювання засад необуквалізму. Це мовоцентричне онтологічне письмо, яке охоплює необуквалістичні проекти і лежить в основі неоромантичної стратегії, що простежується, зокрема, в перекладацькому письмі В. Барки. Поети-ідеологи Нью-Йоркської групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський) і молодше покоління поетів-перекладачів з північно-американської та канадської діаспори реалізують когнітивістські принципи семантичної стратегії, нарощуючи масиви евристичного письма в нових культурно-естетичних реаліях.
4. Динаміка українських перекладів Шекспірового «Гамлета» має три вісі: евристично-романтичну (М. Старицький, П. Куліш), герменевтико-неокласицистичну (Ю. Клен, Г. Кочур) та ре-креативно-необарокову (Л. Гребінка, М. Рудницький), трансформовану в дусі бурлескної традиції І. Костецьким і Ю. Андруховичем.
Проаналізовані переклади інших поетичних драм В. Шекспіра, таких як «Макбет» і «Король Лір», також засвідчують варіативність перекладацького метапоетичного письма в др. пол. ХХ ст.: неокласицистичного (М. Рильський), необарокового (Т. Осьмачка) та неоромантичного (В. Барка). Причому в літературному аспекті перекладацькі стилі Т. Осьмачки і В. Барки є ідіосинкратичними.
Повні переклади Шекспірових сонетів здійснювалися з різних стильотворчих позицій: І. Костецький (1958) перекладав у спосіб «умовної стилізації» під історичний костюм доби бароко; Д. Паламарчук (1966) висував пріоритет ясності, зрозумілості змісту над точним відтворенням форми, наслідуючи в цілому розспівно-музичному тоні принципи С. Маршака (хоч переклади Д. Паламарчука семантично точніші, ніж Маршакові); О. Тарнавський (1997) основне завдання вбачав у поверненні до чіткого, лаконічного, ділового стилю автора сонетів; Д. Павличко (1998) прагнув поєднати діловиту енергійність інтонації з музичністю й багатою образністю вислову (завдяки синтаксичній та лексичній компресії, інтенсифікації образної структури, значно багатшій лексичній синонімії, його переклади гіперболізують інтонаційно-стильову своєрідність оригіналів).
Детальний мовно-стилістичний аналіз розбіжностей між автентичним перекладом «Гамлета» Л. Гребінкою і його виданням у редакції М. Тупайла (К., 1986) показав масштаби тотальної правки, що знівелювала своєрідність перекладацького стилю Л. Гребінки. Подібний аналіз виявив також недоречність пізнішого редагування І. Малковичем перекладених М. Лукашем віршів Л. Керрола до першого українськомовного видання казок про Алісу (1960) з погляду руйнування в них модерністської естетики співзвучного римування. А от нечисленні правки Г. Кочура (1991) на берегах повного перекладу «Пісні про Гаявату» Г. Лонгфелло, здійсненого О. Соловей, показові тим, що вони уточнюють семантику і корегують мелодику вірша, не втручаючись в індивідуальну стратегію перекладачки.
5. Дослідивши специфіку та еволюцію українських шкіл, напрямів і тенденцій розвитку поетичного перекладу на матеріалі перекладів англомовної поезії та Шекспірівської драми ми довели внесок 1) П. Куліша в розбудову романтичного напряму через утвердження власної школи поетичного перекладу, 2) М. Зерова та Ю. Клена в утвердження програми й розбудову перекладацької школи неокласиків (що заповнила своїми напрацюваннями нішу ідейно-естетичних засад напряму), 3) Г. Кочура у розвиток перекладацької школи неокласиків у др. пол. ХХ ст., 4) В. Мисика, Д. Паламарчука, О. Зуєвського, О. Мокровольського, Яра Славутича, О. Соловей у напрацювання окремих напрямів розвитку школи неокласиків, 5) Л. Гребінки, Т. Осьмачки, М. Москаленка в напрацювання необарокового напряму, 6) М. Лукаша в утвердження школи ре-креативного перекладу та етнопоетичного напряму, 7) І. Костецького у формування засад формалістичної необуквалістичної школи, 8) В. Барки в утвердження неоромантичного напряму, 9) теоретико-ідеологічного ядра Нью-Йоркської групи (Б. Бойчука, Б. Рубчака, Ю. Тарнавського) в напрацювання програми когнітивістського напряму та формування семантичної школи, 10) М. Тарнавської у розбудову семантичної школи, 11) Ю. Андруховича в утвердження постмодерністського напряму.
6. Виділивши (на основі аналізу векторної перекладацької інтерпретації) тенденції розвитку українського поетичного перекладу, ми дослідили інгерентні видозміни перекладацьких методів у межах окреслених тенденцій. За домінантним об’єктом перекладацької інтерпретації евристичний проект розвивався від фокусу на формі вираження (граматичній та стилістичній формі дискурсу) до фокусу на формі змісту (ко-текстуальних значеннях та семантичних реляціях даних лексем) від романтичного напряму кінця ХІХ ст. до когнітивістського напряму останньої чверті ХХ ст.; герменевтичний проект еволюціонував від пріоритету субстанції вираження (строфіка) до пріоритету субстанції змісту (тропіка) від неокласицистичного напряму 1920-30-х років до його розбудови у др. пол. ХХ ст.; феноменологічний проект розгортався в бік розширення субстанції змісту (смислу даного тексту) до його смислового континууму (конотативного змісту означуваного як означника) від необарокового напряму другої-третьої чверті ХХ ст. до його постмодерністської трансформації на рубежі ХХ-ХХІ ст. та етнопоетичного напряму 1970-х рр.; онтологічний проект реалізував свій розмах від фокусу на субстанції вираження (вірш строфіка) до заглиблення в континуум вираження (смисловий зміст знака: означник як означуване) від формалістичного напряму до неоромантичного напряму, які розвивались паралельно у третій чверті ХХ ст.
Розгляньмо ці процеси у вигляді зведеної діаграми:

континуум видимого смислу
_________ Ф
ЗМІСТ субстанція
_________
форма
____________________ Е Г

Форма
_________
ВИРАЖЕННЯ субстанція
_________ О
континуум видимого смислу

де Е евристичний проект, Г герменевтичний проект, Ф феноменологічний проект, О онтологічний проект.
7. Українські переклади англомовної поезії та Шекспірівської поетичної драми протягом усього минулого сторіччя виступали дієвим фактором еволюції національної літературної полісистеми й розширення її інтертекстуального середовища, формували канон англомовних літератур, сприяли розвиткові поетики і стилістики поетичного жанру в українській літературі та розбудові сфери власне поетичної мови, впливали на динаміку українського літературного канону, утверджували, розвивали й збагачували українську літературну мову як систему, стали вагомим внеском до скарбниці національної культури. І нині їх значення та вагома частка в цих відношеннях зростає.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
НАУКОВО-КРИТИЧНІ ПРАЦІ ТА МАТЕРІАЛИ ПЕРІОДИКИ

1. АжнюкМ.Т. Відтворення ритмо-інтонаційного ладу "Гамлета" В.Шекспіра // Теория и практика пер.: Республ. межведомств. науч. сб. К.: Высш. шк., 1983. Вып. 9. С. 10-19.
2. Ажнюк М.Т. Стиль «Гамлета» В. Шекспира как проблема перевода: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / КГУ им. Т.Шевченко. К., 1979. 23 с.
3. Актуальные проблемы теории художественного перевода: Материалы Всесоюзного симпозиума. М.: Союз писателей СССР, Совет по художественному переводу, 1967. Т. 1. 370 с.
4. Актуальные проблемы теории художественного перевода: Материалы Всесоюзного симпозиума. М.: Союз писателей СССР, Совет по художественному переводу, 1967. Т. 2. 360 с.
5. Алексеев В.В. Интерпретация стихотворения в свете теории поэтического перевода // Теория и практика пер.: Республ. межведомств. науч. сб. К.: Высш. шк., 1985. Вып. 12. С. 42-48.
6. Андрухович, Юрій [Інтерв’ю] // Інший формат. Юрій Андрухович / Упоряд. Тарас Прохасько. Івано-Франківськ: ЛілеяНВ, 2003. 60 с. (Сер. «Інший формат». Вид. № 3).
7. Аринштейн Л.М. Предисловие к русскому изданию поэзии Элиота / Элиот Т.С. Избранная поэзия. Поэмы, лирика, драматическая поэзия: Пер. с англ. Состав., вступ. ст. Л.Аринштейн. Санкт-Петербург: Северо-Запад, 1994. С. 5-17.
8. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 136 с.
9. Арутюнова Н.Д. Языковая метафора (Синтаксис и лексика) // Лингвистика и поэтика. Сб. М.: Наука, 1979. С. 147-173.
10. Архипова, Людмила. Переклад як інтерпретація // Зап. "Перекладацької майстерні 2000-2001". Львів: Центр гуманітар. досліджень ЛНУ ім. І.Франка, 2002. Т. 3. С. 19-48.
11. Баган О. Юрій Клен: неокласик чи неоромантик? / Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму: Зб. наук. пр. Дрогобич: Відродження, 2004. С. 9-28.
12. Бажан М.П. Висока місія перекладача // Теорія і практика пер.: Республ. міжвідомч. наук. зб. К.: Вища шк., 1979. Вип. 1. С. 5-11.
13. Бархударов Л.С. Язык и перевод. Вопросы общей и частной теории переводов. М.: Междунар. отн-я, 1975. 239 с.
14. Бех П.О. Поетичний переклад і принцип еквілінеарності // Теорія і практика пер.: Республ. міжвідомч. наук. зб. К.: Вища шк., 1979. Вип. 1. С. 83-93.
15. Бех П.О. У невпинному пошуку. (Про творчу манеру майстра українського перекладу Д. Паламарчука) // Теория и практика пер.: Республ. межведомств. науч. сб. К.: Высш. шк., 1988. Вып. 15. С. 92-105.
16. Бєлова А.Д. Індивідуальна картина світу: інтерпретація і використання лінгвістичних ідей в НЛП // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. пр. К., 2002. № 7. С. 36-43.
17. Білодід І.К. Про критерії якості перекладу // Теорія і практика пер.: Республ. міжвідомч. наук. зб. К.: Вища шк., 1979. Вип. 1. С. 3-4.
18. Бойчук, Богдан. Вбивство у Соборі. [Рецензія] // Сучасність: Література, мистецтво, суспільне життя. Мюнхен, 1964. № 2 (38). С. 110-112.
19. Бойчук, Богдан. Слово від упорядника / Іґнатов, Дейвід. Здивований гість: Вибрані поезії. Нью-Йорк: Сучасність, 1982. С. 7.
20. Бойчук, Богдан. Спомини в біографії. К.: Факт, 2003. 200 с.
21. Бойчук, Богдан. Це небезпечний шлях / Кюніц, Стенлі. Вінок цей, небезпека: Вибрані поезії. Нью-Йорк: Сучасність, 1977. С. 7-15.
22. Борисова И.Ф. Стиль драма