ЗНАКОВА СТРУКТУРА МОВНОЇ ОДИНИЦІ В КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
Інститут мовознавства імені О.О.Потебні

На правах рукопису

ЄРМОЛЕНКО Сергій Семенович

УДК 811.161.2’37

ЗНАКОВА СТРУКТУРА МОВНОЇ ОДИНИЦІ
В КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Спеціальність 10.02.15 загальне мовознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант чл.-кор. НАН України,
доктор філологічних наук, професор О.Б.Ткаченко

Київ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП..5
РОЗДІЛ 1. ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОВНИХ ОДИНИЦЬ В АСПЕКТІ ЇХНЬОЇ ЗНАКОВОЇ СТРУКТУРИ..14
1.1. Вивчення семіотико-репрезентативних властивостей структури мовного знака в контексті комунікативно-епістемічної перспективи (до постановки питання)..14
1.2. Стосунок знакової репрезентації та деякі підходи до його дослідження21
1.2.1. Ф. де Соссюр і Ч.С.Пірс та проблема знакової вмотивованості.21
1.2.2. Із досвіду застосування знакової типології Ч.С.Пірса у лінгвістичних студіях.38
РОЗДІЛ 2. Міфологічна ментальність і семіотика імені. Структури знакової репрезентації В текстах народно-календарних паремій78
2.1. Структури семіотичної репрезентації в пареміях народно-календарної тематики як предмет лінгвосеміотичних студій.78
2.2. Деякі міфологічні аспекти структури й функціонування мови та її одиниць...82
2.3. Календарні паремії як складова частина народно-календарної моделі світу.96
2.4. Структурно-семантична схема календарних паремій та її граматична реалізація..100
2.4.1. Типологія хронологічного маркування в календарних пареміях, його лексична маніфестація та культурно-епістемічне й семіотичне підґрунтя..110
2.4.2. Деякі особливості граматики сакральних найменувань у календарних пареміях126
2.4.2.1. Архаїчні риси в граматичному оформленні часової перспективи.....142
2.5. Структурно-семіотичні особливості прогностичних паремій.145
2.6. Роль формальних рис сакральних найменувань-хронологічних маркерів у формуванні змісту народно-календарних паремій...167
2.6.1. Іконізм і трансцендентальність. Про деякі знакові структури в релігійному дискурсі.168
2.6.2. Іконізм сакральних імен у народному календарі як явище вторинного міфологізму..178
2.6.2.1. Модальний аспект смислотворчої ролі календарного найменування...182
2.6.2.2. Формальні рівні смислотворчого співвідношення......187
2.6.2.2.1.Рівень зовнішньої форми.188
2.6.2.2.2. Рівень внутрішньої форми..196
2.7. Календарно-сакральне найменування і рима як текстотворчий фактор.204
РОЗДІЛ 3. ІНДЕКСАЛЬНІСТЬ У ВТОРИННІЙ КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ. ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ ДЕЙКСИС І ПЕРЦЕПТИВНІСТЬ ЗМІСТУ ХУДОЖНЬОГО
ВИСЛОВЛЮВАННЯ..219
3.1.Маніфестація поля функціонально-граматичного дейксиса в художньому контексті як предмет лінгвосеміотичного дослідження..219
3.1.1. Деякі загальні семіотичні особливості художнього висловлювання...225
3.1.2. Особливості відтворення структури ситуації спілкування у внутрішньому світі художнього твору....236
3.2. Категорія внутрішньотекстуального суб’єкта і її реалізація засобами функціонально-граматичного дейксиса242
3.2.1. Художній суб’єкт як чинник локутивного формування перспективи перцептивного представлення243
3.2.1.1. Категорія художнього суб’єкта і 2-а особа..265
3.2.2. Проблема некомунікативного статусу художнього суб’єкта...277
3.3. Позакомунікативна 2-а особа і маніфестація категорії художнього адресата.310
3.4. Формально немарковані утворення і перцептивна транспозиція .331
3.5. Темпоральний дейксис як чинник формування перцептивної перспективи. Структура деяких темпоральних мікрополів та її відношення до комунікативно-епістемічного характеру контексту .343
3.6. Про функціональну й семіотичну співвіднесеність персонального, темпорального й спаціального дейксиса...362
3.7. Категорія спостерігача й іконічність функціонально-граматичного
дейксиса373

ВИСНОВКИ.392

БІБЛІОГРАФІЯ400
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ СЛОВНИКІВ400
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.402
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ФОЛЬКЛОРНИХ І ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ...452

ВСТУП

Темою дисертаційної роботи є дослідження питання про те, у який спосіб певний епістемічний різновид мовного моделювання дійсності, певний смисловий підхід до витлумачення дійсності за допомогою мови відображається у знаковій структурі мовних одиниць, які беруть участь у такому моделюванні й витлумаченні. На можливість і необхідність саме такого формулювання дослідницького завдання вказує досвід розвитку світової лінгвістики за останній час. Центральним для дисертаційної праці є положення про те, що структура мовного знака й та комунікативно-епістемічна перспектива, у якій ужито цей знак, становлять два відмінні, зокрема, протилежні за масштабом своєї маніфестації, але водночас і певним чином співвідносні у смисловому плані різновиди моделювання мовою дійсності. Завдання праці полягало в тому, щоб на конкретному фактичному матеріалі низки слов’янських, германських та романських мов (принагідно також й інших) простежити, як саме проявляється це співвідношення, у який спосіб відображається епістемічна перспектива того чи іншого дискурсивного різновиду (а саме, фольклорно-міфологічного з характерними для нього уявленнями про властивості імені, а також художньо-літературного, головно поетичного, із притаманною йому інтенціональністю) на семіотичних, а через них евентуально й на інших властивостях відповідних мовних одиниць, якими є наслідки такого відображення у плані варіювання цих одиниць.
Розвідки, тема яких була б експліцитним чином сформульована саме так, як у цій дисертації, є, наскільки можна судити, відсутніми, але водночас є підстави вважати, що відповідні інтуїції є доволі широко розповсюдженими, так або інакше відображаючись і в лінгвістичному, тобто власне науковому, дискурсі, і у творчості та рефлексіях митців-художників слова, і в деяких традиційних і навіть архаїчних донаукових уявленнях про мову, і, нарешті, у повсякденному побутовому мовленнєвому мисленні й сприйнятті тих чи інших мовних моделей.
Фактажним полем дисертаційного дослідження є знакові структури в пареміях народно-календарного циклу й функціонально-граматичне поле дейксиса в художній мові. На цей вибір вплинуло бажання не обмежуватися лише якоюсь однією відміною комунікативно-епістемічного контексту; крім того, теоретично й методологічно доцільним видавалося обрати такі дискурсивні різновиди, які, поряд із відмінністю, виявляли б і певну співвіднесеність. Заважило також і прагнення охопити обидва типи відношень умотивованої знакової репрезентації, іконічний та індексальний: якщо серед смислотворчих семіотико-репрезентативних рис народно-календарних прислів’їв провідне місце належить іконічним відношенням, то стосовно художньої мови ми звернули увагу на перцептивно орієнтований дейксис через те, що саме індексальний аспект посідає провідне місце в знаковій структурі відповідних одиниць, водночас, у порівнянні з іконізмом, значною мірою залишаючись поза межами сучасного лінгвосеміотичного підходу. Спільною ж для обох знакових типів є роль форми організації сприйняття довкілля, засобу осмисленої орієнтації в ньому.
Актуальність дослідження. Сучасний етап у розвитку світової лінгвістики відзначається докорінним переглядом і зміною поглядів на природу стосунків між мовою й дійсністю. Для попереднього, пов’язаного зі структуралізмом етапу були властивими уявлення про суто іманентний і автономний щодо екстралінгвістичної дійсності характер мовного устрою; альтернативним варіантом цих же уявлень, їхньою "ідеальною антиструктурою", комплементарно співвіднесеною з ними в рамках єдиної парадигматичної моделі, було розуміння мови як пасивного дзеркала, у котрому реальність відображається "такою, якою вона є". Натомість лінгвістичним пошукам новітнього, постструктуралістичного періоду притаманною є готовність і прагнення до врахування (встановлення, опису й аналізу) дедалі ширшого кола стосунків, що поєднують мову й дійcність. Ця остання в рамках такої загальнотеоретичної налаштованості теж змінює свій характер, стаючи не поза-, а довколамовною, а її мовне моделювання, будучи опосередкованим людиною у стосунку до мови й мовою у стосунку до людини, постає не просто як віддзеркалення, а як витлумачення, тобто як онтологічно, прагматично й семіотично детермінований феномен, обумовлений водночас об’єктом відображення, його суб’єктом і, нарешті, його засобом і способом.
У цьому контексті відповідних змін зазнає й концептуальне підґрунтя лінгвосеміотично орієнтованих студій. З одного боку, тут, через особливу увагу до модельних функцій мови, набуває особливо великого значення використання у мовознавчих розвідках теоретико-методологічного апарату семіотики, зокрема, розробленої Ч.С.Пірсом типології знакових утворень узагалі й стосунків семіотичної репрезентації зосібна. З іншого боку, істотно відмінний характер отримує й дослідження мови в її зіставленні з іншими семіотичними системами, як вторинних, так і автономних щодо неї. Акцент у таких дослідженнях зміщується, дедалі більше відходячи від початкових для цих студій завдань установлення семіотико-структурних аналогій, від виявлення співвідносних знакових характеристик у різних і навіть різнопланових, різнорідних утворень як антропогенної, так і фізіогенної природи й від витлумачення цих спільних для них рис як таких, що становлять маніфестацію принципово інваріантного механізму іманентно-структурної організації. Натомість центр ваги в цих дослідженнях пересувається до вивчення специфіки різноманітних і водночас споріднених у семіотичному плані формацій; розуміння їх як співвідносних і водночас як sui generis знаходить вираження в аналізі різноманітних систем знаків у єдності з їхнім конкретним субстанціональним субстратом, у розгляді цих семіотичних формацій у контексті реальних умов їхнього виникнення й існування, до занурення інваріантної семіотичної схеми в живу й змінну, щоразу нову стихію функціонування й розвитку. Усе це у свою чергу приводить до того, що розробка традиційної для (лінгво)семіотики проблеми співвідношення мови і в тому чи іншому сенсі пов’язаних із нею знакових систем переходить на якісно вищий рівень, набуваючи нового й багатшого змісту, розкриваючи нові методологічні й фактологічні перспективи для пошуків і дозволяючи сформулювати нові дослідницькі пріоритети. І саме це евристичне середовище з необхідністю приводить нас до формулювання питання про природу взаємовідношення між комунікативно-епістемічною перспективою дискурсу й характером знакової структури тих мовних одиниць, що фігурують у цьому дискурсі.
З іншого боку, про можливість і доцільність висунення саме подібного дослідницького завдання говорить і досвід студій, здійснюваних у рамках таких актуальних для сучасної світової лінгвістики дисциплін і спрямувань, як когнітивна лінгвістика, теорія дискурсу, функціональна граматика. Зокрема, цей досвід свідчить, що варіативність мовних одиниць, котра є наслідком їхнього занурення в різні комунікативно-функціональні стихії, поява в цих одиниць їхніх похідних різновидів, співвідносних із вторинними контекстами їхнього функціонування, не обмежується планом змісту (евентуально й планом вираження), а відображається також і в їхній знаковій структурі, у тому числі й у їхній внутрішній формі, і навіть їхні значеннєві метаморфози часто не можна належним чином зрозуміти й описати, якщо при цьому залишатися в суто семантичних межах і не брати до уваги семіотичні риси.
Отже, центральною для дисертаційної праці є теза про те, що семіотичний характер структури мовної одиниці, особливо її знаково-репрезентативні властивості, з одного боку, і комунікативно-епістемічна перспектива того дискурсу, у котрій виступає й функціонує ця мовна одиниця, з іншого боку, являють собою два протилежні за масштабом своєї маніфестації різновиди, чи рівні, моделювання мовою дійсності. Саме ця їхня відповідність, спільна для них модельна функція уможливлюють і диктують постановку питання про конкретний смисловий характер даного співвідношення; припущення про наявність такої смислової конкретики є вихідною для нашого дослідження гіпотезою.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця концептуально пов’язана з плановою темою відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАНУ "Типологія розвитку мов" (№ державної реєстрації 0101U002819).
Метою дисертації є висвітлення кола теоретичних і методологічних питань, пов’язаних із дослідженням взаємозв’язків між епістемічним характером мовного моделювання дійсності у фольклорно-міфологічному та художньо-літературному дискурсах, і семіотичним характером мовних одиниць і утворень, що використовуються у процесі такого моделювання й функціонують у згаданих комунікативно-епістемічних дискурсивних різновидах.
Відповідно до цієї мети в дисертації поставлено такі завдання:
1) дати теоретичну та методологічну оцінку стану розробки в сучасному світовому мовознавстві проблем, пов’язаних із дослідженням знакової структури мовних одиниць;
2) встановити засадничі комунікативно-епістемічні риси, котрі є притаманними фольклорно-міфологічному та художньо-літературному дискурсу і є релевантними щодо семіотичних характеристик мовних формацій, які фігурують у відповідних текстах;
3) простежити, яким чином ці фундаментальні риси втілюються у тих семіотико-структурних, зокрема, знаково-репрезентативних, властивостях, що їх мовні одиниці отримують, виступаючи в контексті фольклорно-міфологічних та художньо-літературних висловлень;
4) з'ясувати, яким чином ці знаково-структурні метаморфози мовних елементів є пов’язаними з їхніми іншими, у тому числі, й передовсім, семантичними, особливостями й трансформаціями;
5) висвітлити, у який спосіб співвідносяться із зазначеними рисами та явищами комунікативно-епістемічні та/чи структурно-семіотичні властивості "суміжних" у тому чи іншому плані дискурсивних різновидів і відповідних мовно-культурних кодів (таких як побутове усно-розмовне мовлення і конфесіонально-релігійний дискурс);
6) виявити релевантні у плані смислотворення семіотичні риси міфологічної моделі світу в її варіанті, утіленому у календарних пареміях;
7) базуючись на комплексному лінгвосеміотичному підході, виявити нові категоріальні типи системної організації значеннєво, функціонально й семіотично співвідносних мовних одиниць, пов’язані з художньою мовою й деякими іншими дискурсивними різновидами, і встановлено риси, які лежать в основі таких категорій;
8) опрацювати нові методологічні засади й способи дослідження мовленнєвих повідомлень, співвідносних із відповідними епістеміко-комунікативними різновидами.
Об’єктом дослідження в праці є фольклорно-міфологічний та літературно-художній дискурсивні різновиди, представлені відповідно паремійними мікротекстами народно-календарної тематики та поетичними й прозовими, а також іншими белетристичними текстами.
Предметом праці є характер взаємовідношень між комунікативно-епістемічними рисами цих двох дискурсивних різновидів і семіотичними та іншими властивостями деяких мовних одиниць і утворень, що виступають у них (у першому випадку це знакові структури переважно іконічного характеру, у другому одиниці функціонально-граматичного дейксиса, тобто переважно індексальні утворення).
Основним методом, застосованим у дисертаційному дослідженні, був переосмислений та істотним чином видозмінений метод семіотичних аналогій, спеціально пристосований для реалізації поставлених перед цією працею завдань, зокрема, для аналізу семіотичних й інших властивостей мовних одиниць і утворень, які є пов’язаними із функціонуванням останніх у тому чи іншому комунікативно-епістемічному контексті, а також в умовах контакту мовно-культурних кодів. Евентуально також застосовувалися описовий і зіставний методи та метод моделювання комунікативної ситуації.
Як матеріал для дослідження використано паремії й художні (принагідно також релігійні, публіцистичні й мемуарні) тексти й мікротексти, мовами яких є слов’янські (головно українська, російська, білоруська, польська, чеська, принагідно й інші), германські (англійська, німецька) і романські (французька, евентуально італійська й латина) й деякі інші (гебрейська, грецька).
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в загальному мовознавстві виділено, як предмет і напрям дослідження, взаємовідношення між комунікативно-епістемічним характером дискурсу і знаковою структурою мовних одиниць й утворень, уживаних у ньому, та проаналізовано теоретичну й методологічну проблематику опису й аналізу цих відносин. У дисертації вперше показано й витлумачено, у світлі властивої міфологічній ментальності семіотики імені, особливості знакових структур у народно-календарних пареміях, а також з’ясовано особливості функціонально-граматичного дейксиса в художній мові з притаманними їй інтенціональністю й перформативністю.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження отримані здобувачем самостійно, а всі наукові праці, у тому числі й розділи в колективних монографіях та колективній статті, написано самостійно.
Теоретичне значення. Дисертація має значення для подальшої розробки низки теоретичних і методологічних питань, що мають стосунок до вивчення знакової природи мови та її місця серед інших семіотичних систем, взаємовідношень мови й культури, взаємовідношення дійсності, мови й різних типів мислення (міфологічного, раціонально-логічного, художнього, релігійного), а також різних типів відображення дійсності в людській свідомості (наочно-чуттєвого, узагальнено-абстрактного, інтуїтивного, трансцендентального). Робота, крім того, становить інтерес для етнолінгвістики й функціональної стилістики (у плані дослідження мови фольклору, зокрема, особливостей текстуальної й структурно-семіотичної організації малих фольклорних форм, і мови художньої літератури), теорії контактів мовно-культурних кодів, функціональної й стилістично стратифікованої граматики та граматичної стилістики.
Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження, спостереження та висновки, які містяться в ньому, прислужаться для створення вузівських підручників та посібників із загального мовознавства, теорії мови, стилістики, лінгвокультурології, загальної філології, лінгвістичної й загальної семіотики, етнолінгвістики й народознавства. Матеріалами дисертації можна буде скористатися, викладаючи такі вузівські нормативні курси, як "Вступ до мовознавства" й "Загальне мовознавство", як також спецкурси з етнолінгвістики, семіотики фольклору й художньої літератури, теоретичної граматики й лінгвістики тексту; крім того, вони мають значення і для теоретичного й практичного вивчення мов, факти яких використано у роботі.
Апробація положень і висновків дисертації відбувалася на засіданнях вченої ради та відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, а також семінару "Проблеми семантики й функціонування мовних одиниць", на міжнародному семінарі "Мова тоталітарного суспільства: лексика, синтаксис, прагматика" (Київ, 1994), на конференціях "2000-ліття християнства та філологічні науки" (Київ, 2000), "Мова і культура" (Київ, 1998-2003), "Наукові читання, присвячені пам’яті акад. Л.Булаховського" (Київ, 1995-2002), "Наукова спадщина проф. С.В.Семчинського й сучасна філологія" (Київ, 2001), "Наукові читання, присвячені пам’яті акад. О.С.Мельничука: до 80-ліття з дня народження" (Київ, 2001), "З ХХ-го у ХХІ століття (до 90-річчя професора Андрія Білецького)" (Київ, 2002), "В.І.Даль і сучасні філологічні дослідження" (Київ, 2002), "Проблеми зіставної семантики" (Київ, 1995, 2003), "Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов" (Вінниця, 2003), міжнародній лінгвістичній конференції, присвяченій 80-літтю проф. І.К.Кучеренка і проф. Н.І Тоцької (Київ, 2003) та ін.

Публікації. Результати дисертації викладені в 41 публікації, серед яких індивідуальна монографія "Мовне моделювання дійсності і знакова структура мовних одиниць" (22,35 д.а.), дві колективні монографії, 26 статей у виданнях, затверджених ВАК України як фахові, 1 стаття у іноземному виданні, решта у збірниках статей і тез.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Площина знакової структури мовних одиниць і утворень, поряд із площинами змісту й вираження, належить до найсуттєвіших сторін їхнього устрою: адже саме ця площина, об’єднуючи дві останні, робить їх тим, чим вони є, саме вона надає їм смисл власне як семантичній і формальній сторонам одного цілого, тобто як сторонам елементів і сполучень елементів мовної системи. Разом із тим, поняття знакової структури не є "елементарним", воно є внутрішньо складним. Одним із суттєвих складників його змісту і, відповідно, одним із важливих атрибутів знакової структури є відносини семіотичної репрезентації (або, в іншому, протилежному аспекті, відносини знакової вмотивованості).
У свою чергу, площина стосунків знакової репрезентації теж є різнорідною у смисловому плані. Ця різнорідність виражається в одночасній присутності в цій площині відношень трьох взаємопов’язаних семіотико-мотиваційних типів, іконічних, індексальних та символічних, причому лише останній із них може розглядатися як логічно похідний від перших двох (чи навпаки).
Співіснуючи у знаково-структурній і, конкретніше, знаково-репрезентаційній площині, зазначені стосунки виступають у різних співвідношеннях. Встановити це співвідношення не завжди можна однозначно; поряд із прикладами, коли явно профілюючим є той чи інший із зазначених типів, існують і такі випадки, коли внаслідок складності будови мовних одиниць чи формацій у них удається виділити різні аспекти, яким можна приписати різні або й однотипні знаково-репрезентаційні властивості. Справа ускладнюється й тим, що самі ці властивості здатні по-різному резонувати в контексті того чи іншого модельно-смислового підходу до дійсності, тієї чи іншої комунікативно-епістемічної перспективи. Є підстави вважати, що саме про це свідчать наслідки здійсненого в цій праці аналізу конкретного мовного фактажу. Але, перш ніж перейти до цих наслідків, слід указати, що аналогічні явища мають місце й у випадку наукової рефлексії над мовою. Унаслідок смислового багатства площини знаково-репрезентаційних і взагалі знаково-структурних відносин науковий підхід до різних мовних формацій і феноменів, здійснюваний у рамках різних і навіть суперечливих за своїм внутрішнім змістом теоретико-методологічних парадигм, є здатним "активізувати", так або інакше висувати на передній план, різні з тих внутрішніх складників й аспектів цієї площини, які в один і той самий час є реально присутніми у мові взагалі чи в її різних знаках, виявляючись у цьому сенсі "чутливими" до подібних змін перспективи розгляду. Відтак, поряд із висновком про те, що вивчення знакової, зокрема, знаково-репрезентаційної структури мовних одиниць у її зв’язках із комунікативно-епістемічним контекстом їхнього вживання відповідає провідним тенденціям розвитку мовознавства на зламі тисячоліть, іншим висновком нашого дослідження є те, що подібний підхід, експлікуючи стан речей, реально присутній у самій науці про мову, уводить його (поряд із до- чи позанауковими метамовними й метасеміотичними рефлексіями) у рамки загальнішої концептуальної моделі.
Показовим у цьому стосунку є те, що парадигма лінгвістики новітніх часів у своїй гумбольдтіанській і потебнянській спрямованості, вирізняючись загостреним усвідомленням наявності інтерпретативного аспекту в смисловій структурі мовних одиниць та в їхньому функціонуванні, тобто їхньої ролі не лише як засобів позначення об’єктів і явищ дійсності, а і як засобів витлумачення, осмислення різних складників реальності, репрезентації їх у тому чи іншому сенсі, ця парадигма орієнтує дослідників на виявлення, опис і аналіз тих рис і властивостей мовних формацій, у структурі й функціонуванні яких, а також у їхньому розвиткові й навіть походженні знаходять свій вияв і відношення вмотивованості та знакової репрезентації. У цьому полягає засаднича відмінність сучасного підходу від попереднього, сосcюріанського, для якого характерним було мовчазне припущення про позначуване як щось незалежне в онтологічному й навіть епістемічному стосунку від знака в його ідентифікуючій та сигніфікативній (тобто у кінцевому підсумку інтерпретативно-репрезентативній) ролі. Іншою ж стороною цих уявлень соссюріанського спрямування було положення про логічно конститутивну і, з іншого боку, функціонально оптимальну невмотивованість зв’язку між планом вираження й планом змісту в мові. Але теза про суттєво невмотивований (умовний, довільний) характер мовного знака мала характер невиправданої абсолютизації його цілком реальних, ба більше, фундаментальних й істотних, зокрема, у плані вирішення дуже важливих дослідницьких завдань (зокрема, у компаративістиці), властивостей, чому у свою чергу відповідала абсолютизація такої не менш реальної риси мовної системи, як її іманентна й автономна в стосунку до дійсності природа.
2. На зміну цим поглядам й переконанням приходять інші; цілком закономірним є те, що ця альтернативна переміна втілилася, з одного боку, у прагненні до фіксації й прочитання внутрішньої форми різноманітних мовних утворень із метою встановлення змісту концептів як складників мовної картини світу в рамках когнітивно орієнтованих лінгвістичних студій; із іншого боку, лінгвосеміотичні розвідки використовують категоріальний апарат Ч.С.Пірса для пошуку знаково-репрезентативних рис як мотиваційного підґрунтя різних мовних одиниць і формацій із уже приписаними їм семантичними властивостями, а також для встановлення такого підґрунтя й таких властивостей у тих випадках, які до цього оцінювалися як умовні (довільні, невмотивовані) і навіть позбавлені значення. Крім індуктивно зумовлених висновків у цій площині, дослідники також роблять спроби висунути гіпотези, метою яких є визначити місце й роль стосунків семіотичної репрезентації у функціонуванні, будови й еволюції мови, виходячи з певних загальних засад, пов’язаних із закономірностями сприйняття, збереження й відтворення мовної інформації людською психікою. Ці студії, відкриваючи прагматично релевантні, психосеміотичні параметри мовних одиниць і конструкцій, водночас виявляють зв’язок цих параметрів із певними зовнішніми умовами мовного існування, котрі можна розглядати в якості співвідносних із певною епістемічною налаштованістю людини як складника комунікативної ситуації відносно того, що протистоїть їй і оточує її у цій ситуації. Саме ця співвідносність виступає в ролі тієї методологічно значущої обставини, що орієнтує на пошук взаємозв’язків і відповідностей між семіотичними властивостями мовних одиниць та дискурсивно-епістемічним контекстом їхнього вживання як двох протилежних за своїм масштабом типів комунікативно орієнтованої мовної інтерпретації дійсності. У ході цих пошуків, однак, з’ясовується, що мовне моделювання дійсності, яке відбувається на засадах семіотичної репрезентації, водночас несе в собі риси умовності (і відтак довільності й навіть випадковості), і ця умовність неминуче задається, зокрема, власне іманентними характеристиками мовної системи, виявляючись, крім усього іншого, у плинності та, відповідно, проблемності й навіть проблематичності розрізнення умовності й умотивованості як онтологічно та / чи епістемічно детермінованих рис (а також і в умовності розрізнення семіотико-репрезентативних стосунків, реально властивих мовній системі та "вчитуваних" у неї дослідником у ході аналізу). Відповідно до цього мовна модель постає як наслідок взаємодії принаймні двох головних епістемічних точок зору, властивих відповідно певному (узагальненому та / чи індивідуальному) комунікативно орієнтованому смисловому підходу до дійсності (у тому числі й до мови як складника дійсності), з одного боку, і самій мовній системі, з іншого.
3. У цій праці об’єктом здійсненого саме в таких теоретико-методологічних координатах аналізу були фольклорні (календарно-паремійні) та белетристичні (евентуально також і белетризовані) тексти. Семіотичною (чи семіотично релевантною) рисою, спільною для цих текстів і, відповідно, для репрезентованих ними комунікативно-епістемічних різновидів, тобто фольклорно-міфологічного й художньо-літературного дискурсу, є відчуття єдності позначення й позначуваного, зокрема, трактування першого з них як відображення й атрибуту, невід’ємної складової частини й навіть сутності другого; а іншою, пов’язаною з цією, їхньою рисою є розуміння, зі специфічними для кожного з них відмінностями, акту позначення як творення позначуваного.
У кожному зі згаданих комунікативно-епістемічних типів ці спільні риси, реалізуючись специфічним для кожного з них (але подекуди й подібним) чином, виявляються співвідносними з характером знакової структури проаналізованих утворень. У випадку фольклорно-міфологічної комунікативно-епістемічної перспективи, представленої народно-календарними пареміями (природним комунікативним середовищем яких є побутове спонтанне усно-розмовне мовлення), зазначені риси, будучи визначальними для семіотичного характеру імені в календарно-паремійній моделі світу, а також і для знакових структур у реалізованих (за) цією моделлю текстах, виступають у вигляді двох чинників, притаманних відповідно для міфологічного й повсякденно-побутового світосприйняття: як міфологема імені, осмислюваного в якості частини й ікони позначуваного ним об’єкту чи явища, з одного боку, і як інтуїтивне сприйняття імені як умотивованого (у мовному та/чи позамовному стосунку) своїм об’єктом, з іншого.
4. Дослідження показало, що розгляд притаманних календарним пареміям семіотико-репрезентативних властивостей у відповідній дискурсивно-епістемічній перспективі, зокрема, під кутом притаманних їй семіотично релевантних властивостей, забезпечує цьому розглядові те евристичне середовище, котре сприяє виявленню, опису й аналізу важливих знаково-структурних аспектів зазначених провербіальних мікротекстів, таких як семіотичні принципи їхнього формування, засади та рівні властивих їм моделей породження сенсу, співвідношення поза- та внутрішньомовних зв’язків знакової репрезентації різного типу, роль внутрішньомовного іконізму й активізації відповідних знаково-репрезентативних стосунків подібності в структуруванні народно-календарної моделі світу, семіотично зумовлені риси семантико-синтаксичної та формальної організації календарних паремій, а також деякі істотні семіотичні аспекти того контакту мовно-культурних кодів (церковно-релігійного та традиційно-народного), полем якого були зазначені паремії.
5. Відносно семіотико-репрезентативних властивостей дейксиса в художньому та белетризованому викладі таким вирішальним у знаково-структурному плані комунікативно-епістемічним чинником виступає особливість співвідношення художньої та реальної дійсності, що виявляється в інтенціональності й своїстій перформативності художньої семантики, з одного боку, і в структурно-семіотичній маніфестації цієї інтенціональності й перформативності у вигляді інвертованого стосунку між знаком та позначуваним, з іншого. Крім того, говорячи конкретно про конструювання перцептивної точки зору на представлений художньо-літературним, особливо поетичним, текстом внутрішній світ твору, у цьому ж сенсі слід згадати й прагматико-комунікативну структуру ситуації спілкування у тому вигляді, у якому ця структура, зафіксована в мовній системі, реалізується в художній мові як засіб моделювання внутрішньотекстуального світу, активізуючи при цьому об’єктивно (чи, якщо завгодно, прототипово) наявні в її семіотичній площині стосунки безпосередньої ("безумовної") індексальності, відповідним чином відтворювані у знаковій структурі одиниць експліцитного й імпліцитного дейксиса.
Персональні й темпоральні складники поля функціонально-граматичного дейксиса, а також інші мовні утворення, які є пов’язані з дейксисом спаціальним і які вдається співвіднести з зазначеним полем на підставі їхніх функціональних і структурно-семіотичних властивостей власне внаслідок такого семіотично й водночас епістемічно орієнтованого підходу, функціонують у зазначеному комунікативно-епістемічному контексті як засоби художнього відтворення прототипової комунікативної ситуації через глибинні категорії літературного суб’єкта й адресата; реалізуючи ці останні, одиниці дейктичного характеру виступають як засоби формування часо-просторових параметрів художнього світу й, відповідно, перцептивної перспективи художнього висловлювання. При цьому інвертованість стосунку між знаком та позначуваним може набувати форми властивої художній, зокрема, власне поетичній мові реверсії прагматичних пресупозицій відповідних особових категорій та їх маніфестантів із її семіотично детермінованим семантичним механізмом. Узагалі ж індексальний, а також й іконічний аспект (що його теж удається виявити у функціонально-граматичному дейксисі як риторичному засобові) обидва зазнають специфічного обернення, переходячи (зокрема, в історичному плані) з поза- (чи до-)художньої комунікативно-епістемічної перспективи до перспективи суто художньої і при цьому перетворюючись із модально орієнтованого засобу емпіричного відображення дійсності (і, відтак, верифікації змісту повідомлення) до засобу відповідного пластичного представлення "іншої", вторинної дійсності, тієї, яка є художньо створюваною.
6. Узагальнюючи схарактеризовані вище наслідки здійсненого в дисертаційній праці аналізу фактичного мовного матеріалу, можна сказати, що в теоретичному плані ці узагальнення вказують на наявність у різних смислових підходів до мовного моделювання дійсності специфічно притаманної їм семіотичної домінанти, яка відображається у властивостях співвідносних із нею й уживаних у їхньому контексті конкретних мовних знаків і знакових утворень; у методологічному стосунку ці наслідки свідчать про доцільність, при формулюванні дослідницьких програм у відповідній предметній сфері, уводити до них як першочергове завдання пошук подібної домінанти та встановлення й аналіз її ролі. Іще загальніший теоретико-методологічний висновок, підстави для якого дають, кожен у свій спосіб, паремійний та літературно-художній напрями проведеного дослідження, полягає в тому, що при вивченні тих чи інших особливостей мовних одиниць у тому чи іншому комунікативно-епістемічному контексті їхнього функціонування й розвитку доцільною була б така дослідницька практика, яка брала б до уваги, з одного боку, загальні модельно-смислові й семіотично-релевантні риси відповідного дискурсивного різновиду (у ширшому діахронічному плані тут було б бажаним й урахування семіотичних преференцій тих чи інших історико-культурних типів вторинних знакових систем), а з іншого боку, і водночас, ті особливості знакової структури уживаних тут мовних формацій, які були б у тому чи іншому плані детермінованими саме відповідним комунікативно-епістемічним контекстом або ж у якийсь інший спосіб пов’язаними з ним.
7. Ще один загальніший висновок стосується врахування взаємовідношень між різними типами знакової репрезентації. У нинішній праці ми, з метою отримання ширших узагальнень, обрали для дослідження такі предметні сфери, які відрізняються в цьому плані: для знакових структур у народно-календарних пареміях визначальним є передовсім іконізм імені, натомість у художній мові предметом аналізу виступали дейктичні одиниці як індексальні par excellence. Але проведений аналіз засвідчив, що ці провідні знаково-репрезентаційні риси в тому й іншому випадку реалізуються в дуже тісній взаємодії з протилежними різновидами (іконізм з індексальністю, індексальність із іконізмом, і обидва з відсутністю знакової вмотивованості), виявляючи, попри їхню самостійність й окремішність, також і взаємопов’язаність і взаємозалежність. Можна вважати, що окреме вивчення іконічних та індексальних сторін знакової структури мовних утворень є можливим у сенсі вибору дослідницької точки зору й, відповідно, фокусу, зокрема, унаслідок переважання тієї чи іншої з цих сторін, але методологічно бажаним і теоретично виправданим є врахування кожної з них при дослідженні іншої.

У цілому, як видається, проведене дослідження дає підстави вважати, що вивчення знакової структури мовних одиниць у комунікативно-епістемічній перспективі їхнього функціонування дозволяє нам глибше розуміти роль мови як складника культури і як засобу пізнання дійсності.

БІБЛІОГРАФІЯ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ СЛОВНИКІВ

1. БАРС Большой англо-русский словарь. М.: Советская энциклопедия, 1972. Т. 1-2.
2. Білецький-Носенко Білецький-Носенко П.П. Словник української мови. К.: Наукова думка, 1966. 423 с.
3. ВЛС Великобритания. Лингвострановедческий словарь / А.Р.У.Рум, Л.В.Колесников, Г.А.Пасечник и др. М.: Русский язык, 1978. 480 с.
4. Грінченко Грінченко Б. Д. Словарь української мови. К., 1907-1909 (перевид. фотоспособом К., 1958). Т. 1-4.
5. Даль Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. Спб., М., 1880 ( перевид. фотоспособом. М.: Русский язык, 1981). Т. 1-4.
6. Дворецкий Дворецкий И.Х. Древнегреческо-русский словарь. М.: Государственное издательство национальных и иностранных словарей, 1958. Т. 1-2.
7. ЕСУМ Етимологічний словник української мови: В 7-ми т. / Гол. ред. О.С. Мельничук. К.: Наукова думка, 1982-2002. Т. 1-4.
8. ИРС Итальянско-русский словарь. М.: Советская энциклопедия, 1972. 944 с.
9. НгРС Хориков И.П., Малев М.Г. Новогреческо-русский словарь. М.: Русский язык, 1980. 854 с.
10. Ожегов Ожегов С.И. Словарь русского языка. М.: Советская энциклопедия, 1973. 848 с.
11. Онишкевич Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. К.: Наукова думка, 1984. Т.1-2.
12.Петрученко Петрученко О. Латинско-русский словарь. М., 1892. 990 с.
13.СРЯ ХІ-ХVІІ Словарь русского языка ХІ-ХVІІ вв. М.: Наука, 1987. Вып. 13. 320 с.
14.ССРЛЯ Словарь современного русского литературного языка. М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1955-1965. Т. 1-17.
15.ССС Старославянский словарь (по рукописям Х-ХІ веков). М.: Русский язык, 1999. 842 с.
16. СУМ Словник української мови в 11 т. К.: Наукова думка, 1970-1980. Т. 1-11.
17. Фасмер Фасмер М. Этимологический словарь русского языка М.: Прогресс, 1964-1973. Т. 1-4.
18.Brückner Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. Warszawa: Wiedza Powszechna, 1974. 805 s.
19. Gesenius Gesenius W. Hebräisches und chaldäisches Handwörterbuch über das Alte Testament. Leipzig: F.Chr.W.Vogel, 1828. LVI, 1030 S.
20.Gluhak Gluhak A. Hrvatski etimološki rječnik. Zagreb: August Cesarec, 1993. 832 s.
21.SJP Słownik języka polskiego / Pod red. M.Szymczaka. Warszawa: PWN, 1978-1981. T. 1-3.
22. SJPD-PE Słownik języka polskiego / Pod red. W. Doroszewskiego. Warszawa: PWN, 1958-1969. T. 1-11. Przedruk elektroniczny. Warszawa: PWN, 1996.
23.Sychta Sychta B. Słownik gwar kaszubskich na tle kultury ludowej. Wrocław: Ossolineum, 1967-1976. T. 1-7.
24. Wahrig Wahrig G. Deutsches Wörterbuch. S. l.: Mosaik, 1981. 4358 S.
25. Webster Webster's Third International Dictionary. Springfield, Mass.: Marriam-Webster, 1982. 2662 p.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аjдачић Д. Земљораднички и хришћански календар балканских Словена // Аjдачић Д. Прилози проучавању флоклора балканских Словена. Београд: Научно друштво за словенске ументности и културе, 2004. С. 244-250.
2. Авдеев Ф.Ф. Историческое настоящее в современном русском языке. Автореф. дис. канд-та. филол. наук: 10.01.01 / Воронежск. гос. ун-т. Воронеж, 1977. 18 с.
3. Аверинцев С.С. "Мировоззренческий стиль": подступы к явлению Лосева // Вопросы философии. 1993. № 9. С. 16-22.
4. Аверинцев С.С. Античная риторика и судьбы античного рационализма // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука, 1991. С. 3-26.
5. Аверинцев С.С. Иудаистическая мифология // Мифы народов мира. Энциклопедия / Гл. ред. С.А.Токарев. М.: Сов. энциклопедия, 1992. М., 1992. Т. 1. С. 581-591.
6. Аверинцев С.С. Классическая греческая философия как явление историко-литературного ряда // Новое в классической филологии. М.: Наука, 1979. С. 50-81.
7. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. Спб.: Азбука-классика, 2004. 478 с.
8. Аверинцев С.С. Софія-Логос: Словник. К.: Дух і Літера, 1999. 460 с.
9. Автономова Н.С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарных науках. М.: Наука, 1977. 272 с.
10.Айдачич Д. Спеціалізація святих у фольклорі православних християн // Вісник Київського інституту "Слов’янський університет". 2002. Вип. № 6. Філологія. С. 252-260.
11.Аймермахер К. Знак. Текст. Культура: Пер. с нем. М.: Дом интеллектуальной книги, 1998. 260 с.
12.Амирова Т.А., Ольховиков БА., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. М.: Наука, 1975. 559 с.
13.Антропаў М.П. Народны каляндар // Этнаграфія Беларусі. Мінск: БСЭ, 1989. С. 351-352.
14.Апресян Ю.Д. Дейксис в лексике и грамматике и наивная модель мира //Апресян Ю.Д. Избранные труды. Т. ІІ. Интегральное описание языка и системная лексикография. М.: Школа "Языки русской культуры", 1995. С. 629-650.
15.Апресян Ю.Д. Перформативы в грамматике и словаре // Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. 1986. Т. 45. № 3. С. 208-223.
16.Ареопагит, Св. Дионисий. О небесной иерархии. Почаев: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2002. 64 с.
17.Ареопагит, св. Дионисий. О священных наименованиях // www.krotov.info/acts/05/antolog/page19/htm.
18.Ареопагит, св. Дионисий. Таинственное богословие (пер. А.Ф.Лосева) // Символ. 1995. 33. С. 247-252.
19.Аристотель. Поэтика. Книга ІІІ. // Аристотель и античная литература. М.: Наука, 1978. С. 107-229.
20.Аристотель. Риторика // Античные риторики. М.: МГУ, 1978. С. 15-167.
21.Арутюнова Н.Д. Образ, метафора, символ в контексте жизни и культуры // RES PHILOLOGICA. Филологические исследования памяти академика Г.В.Степанова. М.: Наука, 1990. С. 71-88.
22.Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 340 с.
23.Арутюнова. Н.Д. Референция // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 411-412.
24.Ауэрбах Э. Мимесис: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1976. 557 с.
25.Афанасьев А.Н. Мифы, поверья и суеверия славян. Поэтические воззрения славян на природу. М.: Эксмо/Спб.: Terra fantastica, 2002. Т. 1-3.
26.Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Советская энциклопедия, 1969. 608 с.
27.Балаж Г. Иконичность в истории русского склонения // Dissertationes slavicae: Sectio linguistica. 1983. T. 15. C. 107-115.
28.Балаж Г. Опыт применения семиотических средств в исторической славистике // Dissertationes slavicae: Sectio linguistica. 1984. T. 16. C. 131-144.
29.Балашов Н.И. Аполлинер и его место во французской поэзии // Аполлинер Гийом. Стихи. М.: Наука, 1967. С. 203-282.
30.Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика. М.: Радуга, 1983. С. 306-349.
31.Барташэвіч Г.А. Магічнае слова. Вопыт даследавання светапогляднай и мастацкай асновы замоў. Мінск: Навука і тэхніка, 1990. 128 с.
32.Бартминский Е. Стиль как знак. Деривационная концепция стиля // Бартминский Є. Языковой образ мира: Очерки по этнолингвистике. М.: Индрик, 2006. С. 3230-341.
33.Бахтин М.М. Эстетика художественного творчества. М.: Искусство, 1979. 444 с.
34.Бацевич Ф. Основи комунікативної девіалогії. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000. 237 с.
35.Безкровна І.О. Поетичний текст як комунікативний акт: типи адресатів // Мовознавство. 1998. № 4-5. С. 67-72.
36.Белецкий А.А. Лексикология и теория языкознания (ономастика). К.: КГУ, 1972. 301 с.
37.Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 448 с.
38.Березин Ф.М. Иконичность в языке // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Реферативный журнал. Сер. 6. Языкознание. 1996. № 1. С. 37-38.
39.Библейская энциклопедия. М.: Терра, 1991. 904 с.
40.Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. Брюссель: Жизнь с Богом, 1989. 2535 с.
41.Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. М.: Видання Московського патриархата, 1988. 1253 с.
42.Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. Уласныя імёны, імёны-мянушки, імёны по бацьку, прозвішчы. Мінск: Навука і тэхніка, 1966. 328 с.
43.Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція: Пер. з франц. К.: Основи, 2004. 232 с.
44.Бондар О.І. Система і структура функціонально-семантичних полів темпоральності в українській мові : функціонально-ономасіологічний аспект. Дис. д-ра філол. наук: 10.01.02 / Одеськ. держ. ун-т. Одеса, 1997. 369 с.
45.Бондарко А.В. Вид и время русского глагола (значение и употребление). М.: Просвещение, 1971. 239 с.
46.Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л., 1971. С. 129-175.
47.Бондарко А.В. К вопросу о перцептивности // Сокровенные смыслы. Слово. Текст. Культура. Сб. статей в честь Н.Д.Арутюновой. М.: Языки славянской культуры, 2004. С. 276-282.
48.Борецкий М.И. Художественный мир басен Федра, Бабрия и Авиана // Новое в современной классической филологии. М.: Наука. 1979. С.167-199.
49.Борхес Х.Л. Книга вымышленных существ: Пер. с исп. Спб.: Азбука-классика, 2004. 380 с.
50.Бочарова І. Парадигматична організація геортонімів (назв релігійних свят) // Вісник Київського інституту "Слов’янський університет". 2002. Вип. № 6. Філологія. С. 168-177.
51.Бочарова І., Плужникова Т. Найменування "подвижницьких" свят // Вісник Київського інституту "Слов’янський університет". 2002. Вип. № 6. Філологія. С. 159-167.
52.Брагинская Н.В. Комментарий // Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М.: Гл. ред. вост. лит., 1978. С. 532-566.
53.Булаховський Л.А. Мовні засоби інтимізації в поезії Тараса Шевченка // Булаховський Л.А. Вибрані праці в п’яти томах. К.: Наукова думка, 1977. Т. 2. Українська мова. С. 573-593.
54.Булыгина Т.В. Я, ты и другие в русской грамматике // RES PHILOLOGICA. Филологические исследования памяти академика Г.В.Степанова. М.: Наука, 1990. С. 111-126.
55.Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Человек о языке (метаязыковая рефлексия в нелингвистических текстах) // Логический анализ языка. Образ человека в культуре и языке. М.: Наука, 1999. С. 146-161.
56.Бурковський І.З. Значення порівняльно-історичного мовознавства для практичного вивчення іноземних мов. Автореф. канд-та. філол. наук: 10.02.15 / Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. К., 1996. 26 с.
57.Бурлюк Д., Гуро Е., Бурлюк Н., Маяковский В., Низен Е., Хлебников В., Крученых А. Сборник "Садок судей ІІ" // Русская литература ХХ века. М.: Просвещение, 1987. С. 503-504.
58.Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. К.: Путь к истине, 1991. 408 с.
59.Бютор М. Размышления о технике романа // Писатели Франции о литературе. М.: Прогресс, 1978. С. 398-407.
60.Ветухов О. Передмова // Багмет А., Дащенко М., Андрущенко К. Збірка українських приказок та прислів’їв: 2-е вид., стереотип., з репринтного відтворення вид. 1929 р. К.: Техніка, 2004. С. 5-35.
61.Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: ГИХЛ, 1959. 653 с.
62.Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове. М., Л.: Учпедгиз, 1947. 784 с.
63.Виппер Р.Ю. История средних веков. К.: Airland, 1996. 384 с.
64.Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. К.: Пульсари, 2004. 400 с.
65.Вітгенштайн Л. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження: Пер. з нім., англ. К.: Основи, 1995. 311 с.
66.Волошинов В.Н. Марксизм и философия языка: Основные проблемы социологического метода в науке о языке. Л.: Прибой, 1929. 188 с.
67.Воронин С.В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании. (Очерки и извлечения). Л.: ЛГУ, 1990. 200 с.
68.Воронцова М. И., Рахилина.Е.В. Об иконичности выражения глагольных ролей и грамматике конструкций // http://www.infolex.ru/VORONTS.html.
69.Воропай О. Звичаї нашого народу. К.: Оберіг, 1991. Т. 1-2.
70.Выготский Л.С. Психология искусства. М.: Искусство, 1986. 302 с.
71.Гадамер Х.-Г. Лирика как парадигма современности // Гадамер Х.-Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. М.: Искусство, 1991. С. 147-155.
72.Газов-Гинзберг Газов-Гинзберг А.М. Символизм прасемитской флексии. М.: Гл. ред. вост. лит., 1974. 122 с.
73.Гамкрелидзе Т.В. К проблеме произвольности языкового знака // Вопросы языкознания. 1972. № 6. С. 33-39.
74.Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси: ТбГУ, 1984. Т. 1-2. 1328 с.
75.Гаспаров Б.М. Система языковых ареалов и ее значение для типологии культуры // Σημειωτική. Труды по знаковым системам. 1978. В. 10. С. 34-64.
76.Гаспаров Б.М. Устная речь как семиотический феномен // Учен. зап. Тартусск. гос. ун-та. 1978. - № 442. Семантика номинации и семиотика устной речи. Лингвистическая семантика и семиотика. І. С. 63-112.
77.Гаспаров М.Л. Античная риторика как система // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука, 1991. С. 27-59.
78.Гаспаров М.Л. Средневековые латинские поэтики в системе средневековой грамматики и риторики // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье . М.: Наука, 1986. С. 91-169.
79.Гловинская М.Я. Семантика, прагматика и стилист