ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА МОЛОДОГРАМАТИЗМУ В УКРАЇНСЬКОМУ І РОСІЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ : ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА молодограматизму В УКРАИНСКОМ И русского языкознания

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису
Абрамічева Олена Миколаївна

УДК 81’1:81’36-112:161.2

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА МОЛОДОГРАМАТИЗМУ В УКРАЇНСЬКОМУ І РОСІЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ

Спеціальність 10.02.15 загальне мовознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
В.А.Глущенко,
доктор філологічних наук, професор

Слов’янськ - 2005

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...............................................................................3
ВСТУП.................................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1.
ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ.......................................................................................................16
Висновки.............................................................................................................................25
РОЗДІЛ 2.
МЕТОД І НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕННЯ.......................................................................26
Висновки.............................................................................................................................31
РОЗДІЛ 3.
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА МОЛОДОГРАМАТИЗМУ........................................................33
3.1. Принципи та мета порівняльно-історичного дослідження.....................................33
3.1.1. Принципи порівняльно-історичного дослідження...............................................33
3.1.2. Мета порівняльно-історичного дослідження........................................................48
3.2. Прийоми та процедури порівняльно-історичного методу......................................52
3.2.1. Генетичне ототожнення фактів та реконструкція архетипів...............................52
3.2.2. Хронологізація та локалізація явищ......................................................................76
Висновки.............................................................................................................................81
РОЗДІЛ 4.
МОЛОДОГРАМАТИЗМ І УКРАЇНСЬКЕ ТА РОСІЙСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО.......89
4.1. Принципи та мета порівняльно-історичного дослідження.....................................89
4.1.1. Принципи порівняльно-історичного дослідження...............................................89
4.1.2. Мета порівняльно-історичного дослідження......................................................121
4.2. Прийоми та процедури порівняльно-історичного методу....................................122
4.2.1. Генетичне ототожнення фактів та реконструкція архетипів.............................122
4.2.2. Хронологізація та локалізація явищ....................................................................158
Висновки..........................................................................................................................169
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ................................................................................................180
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................................190

ВСТУП

Проблема впливу молодограматизму на розвиток наукової думки в українському та російському мовознавстві одна з важливих і цікавих проблем лінгвістичної історіографії. Розв’язання її видається дуже перспективним. Разом з тим немає лінгвоісторіографічних робіт, безпосередньо пов’язаних з даною проблематикою в цілому. Бракує спеціальних праць, присвячених комплексному аналізу студій українських та російських компаративістів кінця ХІХ ст. початку ХХ ст., у яких відбився вплив ідей молодограматиків, не встановлені причини розходжень у ряді трактувань між дослідниками цього періоду, зокрема відмінностей в поглядах молодограматиків і вчених Московської та Казанської шкіл. Цю проблему поставлено в наших публікаціях [122; 106; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8].
Актуальність обраної нами теми зумовлена необхідністю всебічного й об’єктивного висвітлення питання про вплив теорії і практики молодограматизму на українське та російське мовознавство 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. XX ст., значністю молодограматичної традиції, що поєднувалася в студіях українських і російських компаративістів з оригінальністю ідей та інтерпретацій.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною фундаментальної наукової роботи кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету "Порівняльно-історичний та історичний методи в українському і російському мовознавстві (лінгвоісторіографічний аспект)", затвердженої Міністерством освіти і науки України і зареєстрованої в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації під номером 0103U000513 (науковий керівник доктор філологічних наук, професор В.А.Глущенко, проректор з наукової роботи Слов’янського державного педагогічного університету). Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро Наукової ради "Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності" Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної Академії наук України (протокол № 3 від 20 червня 2002 р.).
Мета дослідження полягає в усебічному розкритті впливу теорії та практики молодограматизму на українську та російську компаративістику 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. ХХ ст.
Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань: 1)дослідити зв’язок поглядів українських і російських мовознавців на принципи та мету порівняльно-історичного дослідження з поглядами молодограматиків; 2)розкрити особливості застосування молодограматиками прийомів і процедур порівняльно-історичного методу (на історико-фонетичному матеріалі) та їх вплив на українську та російську компаративістику; 3)показати те нове, що було внесене молодограматиками та українськими і російськими лінгвістами 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. ХХ ст. в порівняльно-історичне мовознавство; 4)дослідити відповідні питання максимальною повно й об’єктивно з урахуванням еволюції поглядів учених; 5)розкрити недостатню об’єктивність і невиправданий "критицизм" деяких дослідників на адресу молодограматиків; 6)виявити, які твердження молодограматиків та українських і російських компаративістів 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. ХХ ст. виявилися перспективними для мовознавства ХХ ст. початку ХХІ ст.
Об’єктом дослідження є сукупність наукових текстів, розглянутих у лінгвоісторіографічному аспекті. Це праці з історії (переважно з історичної фонетики) індоєвропейських мов, серед яких найбільшу увагу приділено студіям, виконаним на слов’янському (насамперед східнослов’янському) матеріалі. Авторами розглядуваних монографій, статей, навчальних посібників, лекційних університетських курсів, рецензій, рукописів є німецькі, українські та російські лінгвісти 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. XX ст., а також учені інших країн.
Предметом дослідження є теоретичні твердження молодограматиків та українських і російських мовознавців зазначеного періоду щодо загальних питань розвитку мови та їх практичні дослідження історико-фонетичних явищ.
Методи дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму, згідно з яким кожне явище історії мовознавства має бути співвіднесене з сучасним уявленням про те чи інше питання. Без цього неможливо встановити місце тієї чи іншої лінгвістичної праці в поступальному русі історії науки. Загальна оцінка надається залежно від того, що нового внесли мовознавці в науку порівняно із своїми попередниками та яке значення мали їх праці для свого часу. Поставлені в дослідженні завдання розв’язуються за допомогою актуалістичного методу, який є загальнонауковим методом теоретичного рівня наукового пізнання. Зокрема, він знаходить застосування в історіографії будь-якої науки, у тому числі в історіографії мовознавства.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше зроблено спробу спеціального історико-лінгвістичного дослідження проблеми впливу молодограматизму на розвиток наукової думки в українському та російському мовознавстві 70-х рр. XІX ст. - 30-х рр. XX ст. Це зумовило необхідність теоретичного обгрунтування даної проблеми. У дисертації розглядається значна кількість наукових праць (457), у тому числі маловідомих, з урахуванням еволюції поглядів мовознавців на різні аспекти даної проблеми. Розкрито невиправданий "критицизм" деяких дослідників на адресу молодограматиків. Досліджено розбіжності в поглядах та полеміку українських та російських лінгвістів зазначеного періоду, в студіях яких відбився вплив молодограматичної традиції. Виявлено, які твердження молодограматиків та українських і російських компаративістів 70-х рр. XIX ст. 30-х рр. ХХ ст. виявилися перспективними для мовознавства ХХ ст. початку ХХІ ст.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв’язанню методологічних проблем історіографії компаративістики. Здобуті результати можуть бути використані у викладанні курсів історії лінгвістичних учень, вступу до мовознавства та загального мовознавства, історичної граматики української та російської мов, а також у культурно-просвітній роботі.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. У спільній з науковим керівником статті "Лейпцизька, Казанська та Московська школи про фонетичний закон і аналогію" здобувачеві належить виклад позицій молодограматиків, а також таких російських лінгвістів, як І.О.Бодуен де Куртене, В.О.Богородицький, О.І.Соболевський.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету (2001-2005 рр.), на наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Слов’янського державного педагогічного університету і Севастопольського національного технічного університету (2002-2005 рр.). За темою дослідження прочитані доповіді на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Проблеми загальної, германської, романської та слов’янської стилістики" (Горлівка, 2005) і на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Слов’яни: історія, мова, культура" (Дніпродзержинськ, 2005).
Публікації. З теми дисертації опубліковано 9 праць, з них 5 статей у фахових виданнях України; 4 публікації є матеріалами наукових конференцій.
У лінгвістичній історіографії склалося широке та вузьке трактування молодограматизму. Використання терміна молодограматизм у широкому смислі відбилося в працях мовознавців кінця XIX ст. початку XX ст., наприклад у статті С.К.Булича [56, c.831]. Представлене воно й у пізніших дослідженнях. Зокрема, саме так вживають термін молодограматизм Т.А.Амірова, Б.А.Ольховіков, Ю.В.Рождественський. Ці мовознавці відносять до молодограматиків не тільки представників Лейпцизької школи, а й учених Московської та Казанської шкіл, а також К.Вернера, Г.Асколі, У.Уїтні та інших лінгвістів, що працювали в кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. в різних країнах [11, c.416, 440-464].
Коментуючи тенденцію до широкого трактування молодограматизму, К.Р.Янковскі відзначає, що прихильники такого трактування відносять до молодограматиків усіх мовознавців, які поділяли тезу про безвинятковість фонетичних законів [424, c.124].
З метою розв’язання питання про те, кого з лінгвістів слід відносити до молодограматиків, К.Р.Янковскі пропонує своєрідну класифікацію, у яку дослідник включає всіх, чиє ім’я в різних лінгвоісторіографічних працях асоціюється з молодограматиками.
1 група - "первісний склад": А.Лескін, К.Бругман, Г.Остгоф, Б.Дельбрюк.
2 група - лінгвісти, яких часто асоціюють з мовознавцями 1 групи як їх сучасників, хоча вони пізніше "приєдналися" до молодограматиків; не всі вони поділяли погляди молодограматиків на мову та особливості її розвитку; сюди К.Р.Янковскі включає Г.Пауля, Е.Зіверса, Ф.Клюге, В.Брауне.
3 група - лінгвісти, які є учнями мовознавців 1 групи; це дослідники, чиї погляди відрізнялися від поглядів учених 1 групи, хоча багато хто з них (у тому числі ті лінгвісти, хто з часом став "противником" мовознавців 1 групи в поглядах на мову та її розвиток) пережив "молодограматичну стадію" становлення. До 3 групи К.Р.Янковскі відносить У.Уїтні, Г.Світа, М.Мюллера, М.Бреаля, Г.Асколі, Ф. де Соссюра.
4 група - деякі американські лінгвісти XX ст. "з яскраво вираженими молодограматичними тенденціями": Л.Блумфілд, Ч.Хоккет та ін.
5 група ті європейські лінгвісти XX ст., яким була притаманна "надмірна захопленість ідеєю про безвиняткову дію фонетичних законів" [424, c.127].
На думку К.Р.Янковскі, до молодограматиків у точному смислі цього слова слід віднести лінгвістів 1 групи та Г.Пауля (2 група), тобто вчених Лейпцизької лінгвістичної школи. Саме в працях учених цієї школи експліковано комплекс ідей і їх реалізацій, який лінгвоісторіографи традиційно пов’язують з молодограматизмом [424, с.128]. У зв’язку з цим відзначимо, що є всі підстави включати в 1 групу разом з Августом Лескіном (1840-1916), Карлом Бругманом (1849-1919), Германом Остгофом (1847-1909), Бертольдом Дельбрюком (1842-1922) і Германа Пауля (1846-1921), який є головним теоретиком молодограматизму і чия книга "Принципи історії мови" (1880) [260], що є найважливішою загальнотеоретичною працею молодограматиків, вийшла майже одночасно з "маніфестом молодограматиків" Г.Остгофа і К.Бругмана (1878) [256].
Щодо лінгвістів 2 4 груп, то в їх працях відбився ряд ідей молодограматиків, зокрема теза про безвинятковість фонетичних законів і про дію аналогії, але комплексного відбиття ідей і їх реалізацій, яке лінгвоісторіографи традиційно пов’язують з молодограматизмом, у їх студіях не спостерігається [424, c.129]. Отже, молодограматиками в точному смислі цього слова вчених 2 4 груп вважати не можна [424, c.129].
Аргументи К.Р.Янковскі видаються нам дуже вагомими. Тому, на нашу думку, не має рації М.С.Чемоданов, який поряд з ученими Лейпцизької лінгвістичної школи А.Лескіном, К.Бругманом, Г.Остгофом, Б.Дельбрюком і Г.Паулем відносить до молодограматиків таких німецьких учених, як А.Фік, А.Бецценбергер, Г.Колліц, Ф.Бехтель (Геттінгенська школа), Й.Шмідт і В.Шульце (Берлінська школа), а також скандинавських дослідників С.Бугге та К.Вернера [350, c.302].
Не мають рації й Т.А.Амірова, Б.А.Ольховіков, Ю.В.Рождественський, які включають у склад молодограматиків не тільки лінгвістів 2 3 груп (згідно з класифікацією К.Р.Янковскі), а й російських мовознавців учених Московської та Казанської лінгвістичних шкіл на чолі з П.Ф.Фортунатовим і І.О.Бодуеном де Куртене [11, c.416, 440-464].
Учені Московської та Казанської шкіл порівняно з ученими Лейпцизької школи багато в чому по-новому підходили до мови в синхронії і діахронії, випереджаючи молодограматиків саме в методологічних питаннях; тому, як відзначає Ф.М.Березін, діяльність Московської та Казанської шкіл становить якісно новий етап у розвитку європейського мовознавства [17, c.247-248, 283-284; 16, c.2; 18, c.335]. М.Івіч у зв’язку з цим відзначає, що за духом свого вчення Московська й Казанська школи належать науці XX ст. [420, c.67-70].
Розгляд Московської та Казанської шкіл як різновидів молодограматизму на російському ґрунті пояснюється, за спостереженнями Ф.М.Березіна, з одного боку, лише зовнішнім зіставленням російських шкіл з Лейпцизькою (в основі теоретичних побудов представників усіх трьох шкіл лежало трактування мови як продукту психофізіологічної діяльності), без поглибленого вивчення специфіки підходу до мови вчених Московської та Казанської шкіл; з іншого боку, історичною традицією. Вона полягала в тому, що в кінці XIX ст. на початку XX ст. не виникало питання про вивчення того нового, що внесло російське мовознавство в європейську лінгвістику. У працях цього періоду окремі учні П.Ф.Фортунатова та І.О.Бодуена де Куртене некритично підкреслювали залежність фундаторів Московської та Казанської шкіл від їх німецьких сучасників, які в початковий період наукової діяльності П.Ф.Фортунатова та І.О.Бодуена де Куртене були їх учителями [17, c.283].
Тому слідом за такими дослідниками, як А.В.Десницька [120, c.98-99, 300-301], М.Івіч [420, c.42], Ф.М.Березін [17, c.247-248, 283-284] ми вживаємо термін молодограматизм у вузькому смислі, називаючи молодограматиками лише вчених Лейпцизької школи (отже, молодограматизм не становив окремого напрямку в мовознавстві).
При такому підході цілком природно виникає питання про вплив молодограматиків (тобто вчених Лейпцизької школи) на розвиток мовознавства взагалі та в тій або іншій країні.
Студії молодограматиків мали суттєвий вплив на розвиток українського і російського мовознавства. Цей вплив відбився в науковій діяльності Московської і Казанської лінгвістичних шкіл, а також таких російських і українських мовознавців, як О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, П.О.Бузук та ін. Разом з тим методологія досліджень цих лінгвістів істотно відрізняється від методології молодограматиків. Українські та російські мовознавці значною мірою інакше, ніж молодограматики, підходили до проблеми джерел вивчення історії мови, до фонетичного закону й аналогії тощо.
Істотно відрізнялися позиції російських лінгвістичних шкіл та окремих українських і російських мовознавців. Вони не могли не брати до уваги тверджень молодограматиків, проте ставилися до молодограматичних трактувань по-різному. Дослідники відзначають, з одного боку, значну близькість до молодограматиків таких учених, як О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, і, з іншого боку, відмінності в ряді методологічних питань між молодограматиками та П.Ф.Фортунатовим, О.О.Шахматовим, І.О.Бодуеном де Куртене, В.О.Богородицьким та ін. [103, c.10].
З метою розв’язання завдань, поставлених у нашій роботі, видається доцільним поставити питання про загальну оцінку молодограматизму та його значення в історії лінгвістичної науки.
Усупереч тенденції розглядати 70-і рр. XIX ст. першу чверть XX ст. як молодограматичний етап в історії мовознавства (у межах якого молодограматикам, звичайно, відводиться провідна роль), у лінгвістичній історіографії склалася протилежна тенденція: кваліфікувати наукову творчість молодограматиків як головним чином продовження традицій мовознавства 20-х 60-х рр. XIX ст.
Так, Е.Кернер заперечує новаторство молодограматиків у підході до мови та відносить їх діяльність до "парадигми Шлейхера" [425, c. 699-703] (у запропонованому Т.Куном значенні терміна парадигма [214]).
К.Р.Янковскі вважає, що праці молодограматиків є, по суті, лише підсумком того, що було підготовлене до них науковою традицією: молодограматики були не стільки першовідкривачами, скільки вдосконалювачами ідей. Новаторство молодограматиків виявилося в безперервній оцінці всього дослідженого наукою матеріалу. Молодограматики нічого не приймали на віру. Вони перевіряли все, що підготувала лінгвістична традиція, пропускали все через свій досвід, свої спостереження, заперечуючи, вдосконалюючи, створюючи нове. Це й дозволило представникам молодограматизму забезпечити просування лінгвістичної науки вперед "на всіх фронтах" [424, c.126-127, 130-131].
Погоджуючись з К.Р.Янковскі в тому, що при розв’язанні кардинальних проблем компаративістики новаторство молодограматиків виявилося насамперед у "вдосконаленні" найбільш перспективних тверджень попереднього мовознавства, зокрема тези про безвинятковість фонетичних законів і про роль чинника аналогії у мовних змінах (ми назвали б цю особливість молодограматизму послідовністю у проведенні та втіленні ряду тверджень, вже висунутих попередниками молодограматиків), відзначимо, що заслуга молодограматиків полягає також у дослідженні конкретних явищ історії індоєвропейських мов. При цьому молодограматики не обмежувалися емпіричними спостереженнями, а розв’язували й теоретичні проблеми (вчення Г.Пауля про койне, про змішування мов, про відсутність чітких меж діалектів та ін). І в цьому плані молодограматики також впливали на сучасників і мовознавців наступних поколінь. Ми намагаємося це враховувати (розділи 3 і 4).
Поряд з безперечними досягненнями молодограматизм мав і певні вади (3.1, 3.2), які були експліковані вже сучасниками молодограматиків (4.1, 4.2). Вони виразно виявилися у кінці XIX ст. на початку XX ст. [350, c.302].
На думку більшості дослідників, починаючи з кінця 20-х рр. XX ст. - початку 30-х рр. XX ст. вже не можна говорити про значний вплив молодограматизму на мовознавство (і про полеміку навколо тверджень молодограматиків), хоча окремі молодограматичні тези (поза загальним "контекстом" досліджень учених Лейпцизької школи) зберігають актуальність протягом усього XX ст. [120, c.98-99, 300-301; 420, c.42; 424, c.127-129; 11, c.416, 440-464].
Виходячи з цього, ми окреслили хронологічні межі нашого дослідження 70-ми рр. XIX ст. 30-ми рр. XX ст.
Як відзначає В.К.Журавльов, цей період характеризувався бурхливим розвитком порівняльно-історичного мовознавства, у тому числі й слов’янського. Було опубліковано та досліджено основні пам’ятки слов’янської писемності, успішно вивчалася старослов’янська мова, було написано історичні та порівняльні граматики слов’янських мов, складено історичні та етимологічні словники. З’являється велика кількість спеціальних досліджень, присвячених праслов’янській мові та окремим слов’янським мовам. У ряді університетських центрів працювали видатні вчені, які збагатили своїми цінними відкриттями компаративістику в цілому та слов’янське мовознавство зокрема [151, c.459-460].
У 70-і рр. XIX ст. в українському та російському мовознавстві виникають лінгвістичні школи: Харківська на чолі з Олександром Опанасовичем Потебнею (1835 - 1891), Московська на чолі з Пилипом Федоровичем Фортунатовим (1848 - 1914) і Казанська на чолі з Іваном Олександровичем Бодуеном де Куртене (1845 -1929). У межах цих шкіл плідно працювали такі мовознавці, як Митрофан Олексійович Колосов (1839 - 1881), Павло Гнатович Житецький (1837 - 1911), Олексій Олександрович Шахматов (1864 - 1920), Микола Миколайович Дурново (1876 - 1937), Євген Федорович Будде (1859 - 1929), Борис Михайлович Ляпунов (1862 - 1942), Степан Михайлович Кульбакін (1873 - 1941), Віктор Карлович Поржезинський (1870 - 1929), Микола В’ячеславович Крушевський (1851 - 1887), Василь Олексійович Богородицький (1857 -1941), Карл Юліанович Аппель (1857 -1930) та ін.
Значним був внесок у порівняльно-історичне мовознавство й таких російських і українських лінгвістів 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст., як Олексій Іванович Соболевський (1856 - 1929), Микола Михайлович Каринський (1873 - 1935), Леонід Лазарович Васильєв (1880 - 1920), Панас Матвійович Селіщев (1886 - 1942), Микола Сергійович Трубецькой (1890 - 1938), Григорій Андрійович Ільїнський (1876 - 1937), Агатангел Юхимович Кримський (1871 1942), Степан Йосипович Смаль-Стоцький (1856 1938), Євген Костянтинович Тимченко (1866 1948), Олександр Михайлович Колесса (1867 1945), Іларіон Семенович Свєнціцький (1876 - 1956), Петро Опанасович Бузук (1891 1937), Костянтин Тихонович Німчинов (1898 після 1937), Микола Федорович Сулима (1892 ?), Всеволод Михайлович Ганцов (1892 - 1979), Олена Борисівна Курило (1890 - ?) та ін. На жаль, обставини склалися так, що імена частини українських мовознавців були під забороною. Тільки в наш час склалися сприятливі умови для дослідження їх спадщини, зокрема в плані відбиття в їх працях традицій молодограматизму.
У нашій роботі буде показано, що ці традиції тією або іншої мірою, у плані наслідування або, навпаки, полеміки й заперечення, відбилися в студіях усіх названих дослідників, за винятком учених Харківської лінгвістичної школи.
Харківська школа стала першою школою в історії українського і російського мовознавства. Вона виникла раніше Лейпцизької, Московської та Казанської шкіл, і хронологічно її наукова діяльність частково передувала діяльності цих шкіл. З урахуванням завдань, які розв’язуються в нашому дослідженні, важливо відзначити, що праці вчених Харківської школи стояли осторонь впливу молодограматизму [52, c.43]. У їх лінгвістичній спадщині основні постулати молодограматизму не відбилися. Це, зокрема, стосується тези про безвинятковість фонетичних законів і про роль чинника аналогії у мовних змінах [337, c.33-34; 307, c.352-353]. Однак було б помилковим слідом за представником Московської школи М.М.Соколовим вважати, що, наприклад, практична відсутність посилань на аналогiю в студіях О.О.Потебні свідчить про те, що О.О.Потебня не повною мірою враховував досягнення сучасної йому науки [307, c.353]. Таке пояснення видається однобічним i спрощеним. На думку Л.А.Булаховського, О.О.Потебня не брав до уваги "відхилень, викликаних граматичною аналогiєю", тому, що він не міг прийняти "механічних або механiзуючих живий процес схем" [52, c.43].
У працях учених Харківської школи немає й полемічних виступів проти тих або інших тверджень молодограматиків.
Проте це не означає, що ми зовсім не звертаємося до творчої спадщини вчених Харківської лінгвістичної школи. У ряді випадків, враховуючи, що вчені Московської та Казанської шкіл, інші російські та українські мовознавці зазначеного періоду розвивали певні ідеї О.О.Потебні, ми аналізуємо відповідні тези фундатора Харківської школи.
Необхідно відзначити, що висвітлення проблеми впливу молодограматизму на українське і російське мовознавство ускладнюється тим, що в студіях українських і російських лінгвістів 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст. відбився вплив не тільки молодограматиків, а й європейських, українських і російських мовознавців 20-х 60-х рр. ХІХ ст., учених Харківської лінгвістичної школи, а також лінгвістів-сучасників (Й.Шмідта, Г.Шухардта та ін.). Відбувався й взаємовплив. Усе це ми намагаємося враховувати.
Треба також мати на увазі, що, як відзначалося вище, новаторство самих молодограматиків виявилося насамперед не у висуванні принципово нових ідей, а в послідовному проведенні та втіленні ряду тверджень, вже висунутих попередниками молодограматиків. Це стосується навіть такої глобальної тези, що традиційно пов’язується з молодограматиками, як твердження про безвинятковість фонетичних законів (3.1.1).
Ми розглядаємо вплив молодограматиків на українське і російське мовознавство 1) у теоретичному плані (загальні питання розвитку мови) і 2) у дослідженні історико-фонетичних явищ. Останнє пояснюється тим, що н

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. 1. Вплив молодограматизму на українське та росiйське мовознавство 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. був значним і відбувався в межах порiвняльно-iсторичного методу, його компонентів онтологічного, телеологічного та операціонального. Ступінь впливу в межах різних компонентів і різних проблем був неоднаковим. Проведене дослідження підтвердило, що вплив Лейпцизької школи на Московську та Казанську був, безперечно, значним, проте значною була й оригінальність ідей представників цих шкіл. Вони багато в чому по-новому підходили до мови в синхронії і діахронії, випереджаючи молодограматиків саме в методологічних питаннях. Проаналізований нами матеріал підтверджує, що діяльність Московської та Казанської шкіл становить якісно новий етап у розвитку мовознавства і що ці школи не можна розглядати як різновид молодограматизму. Вплив студій молодограматиків відбився й у працях О.І.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського, Є.К.Тимченка, П.О.Бузука, Л.Л.Васильєва та ін. Ступінь впливу був різним: від дуже значного (О.І.Соболевський) до порівняно невеликого (П.О.Бузук, Л.Л.Васильєв тощо). Проте в студіях жодного з лінгвістів погляди молодограматиків на мову не відбилися в усьому їх обсязі. Отже, проведене дослідження на матеріалі українського та російського мовознавства підтвердило доцільність трактування терміна молодограматизм у вузькому смислі, при якому до молодограматиків відносять лише вчених Лейпцизької школи.
2. Розробляючи основнi принципи порiвняльно-iсторичного дослiдження: iсторизму, причиновостi, системності, загального зв'язку явищ - українськi та росiйські мовознавцi 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. враховували досягнення компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та молодограматиків. Це виявилося у висуванні на передній план принципу історизму, у націленості на встановлення історичних, причинових і системних зв'язків. О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, С.Й.Смаль-Стоцький, Є.К.Тимченко орієнтувалися переважно на традиції мовознавства 20-х - 60-х рр. XIX ст. та молодограматиків, що спричинилося до певної обмеженості у трактуванні ними принципів порiвняльно-iсторичного дослiдження. Найбільш повно ці принципи відбилися в працях учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука тощо.
3. У працях українських і російських мовознавців 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. поглиблено характеристики процесу розвитку мови, поданi в студiях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. і молодограматиків: об’єктивність, закономірний характер, безперервність, наступність i поступовість. Як і в працях молодограматиків, цi характеристики було інтерпретовано в психологiчному планi, а розвиток мови розглядався як взаємодiя iндивiдуального i соціального. Разом з тим учені Московської та Казанської шкіл значно більш глибоко й широко, ніж молодограматики, аналізували суспільну природу мови та соціальні чинники її розвитку. Соціальний аспект мовної еволюції відбився у вченні про внутрішню і зовнішню історію мови П.Ф.Фортунатова та І.О.Бодуена де Куртене.
4. Якщо І.О.Бодуен де Куртене кваліфікував мовознавство як природничу й разом з тим психологічно-соціальну науку, то учені Московської школи, О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, П.О.Бузук та ін. дотримувалися домiнуючого для XIX ст. - початку XX ст. (притаманного й молодограматикам) погляду на мовознавство як на iсторичну науку. Історизм було інтерпретовано як провідний методологiчний принцип не тiльки в працях з iсторiї мови, а й у студiях, присвячених сучасному її стану. За цiєї умови описове вивчення мови є, як й iсторичне, науковим (Г.Пауль, О.О.Шахматов, М.М.Дурново). Протиставлення описового та історичного дослідження мови трактувалося як відносне (О.О.Потебня, Г.Пауль, І.О.Бодуен де Куртене, О.О.Шахматов, М.М.Дурново), на відміну від тези Ф. де Соссюра про абсолютний характер протиставлення синхронії і діахронії. Історичне дослідження мови в студіях українських і російських мовознавців, як і молодограматиків, є описом станів мови в певні періоди її розвитку. Українських і російських мовознавців об'єднувало з молодограматиками й визнання необхідності органічного поєднання порівняльних та історичних даних у вивченні історії мови.
5. Значним внеском у компаративістику стало дослідження молодограматиками та українськими і росiйськими мовознавцями 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. проблеми джерел вивчення iсторiї мови. Заслуга постановки проблеми належить молодограматикам. Теоретично обґрунтовуючи прiоритетність сучасних дiалектних даних як джерела вивчення iсторiї мови, вони у практиці своїх досліджень зверталися насамперед до матерiалу давнiх писемних пам'яток. Учені Московської та Казанської шкіл, Є.К.Тимченко, О.Б.Курило, П.М.Селіщев стверджували прiоритетність сучасних дiалектних даних не тільки теоретично, а й практично. Як найважливiше серед допомiжних джерел вони розглядали матеріал давнiх писемних пам'яток. У студіях О.I.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського пріоритетним джерелом вивчення історії мови виступають давні писемні пам'ятки, а друге за ступенем важливості джерело - сучасні діалектні дані - виконує констатуючу роль. Для Л.Л.Васильева обидва джерела є рівнозначними. У мовознавстві другої половини XX ст. такий підхід найбільш послідовно відбився в студіях Ю.В.Шевельова та В.В.Колесова.
6. Українські та російські історики мови 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. зробили суттєвий внесок у вивчення причин мовних, насамперед фонетичних змiн. При значній увазі до зовнішніх причин пріоритетними вважалися внутрішні. Це стало розвитком традицій, що склалися в компаративістиці 20-х - 60-х рр. XIX ст. і в студіях молодограматиків. Виникає концепція єдиної універсальної причини фонетичних змiн. Такою внутрішньою причиною психологічного характеру є прагнення носіїв мови до економії зусиль (Г.Пауль, Б.Дельбрюк, П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, Є.Ф.Будде, І.О.Бодуен де Куртене). Разом з тим значна кількість фактів суперечить поясненням на основі цього чинника (Б.Дельбрюк). Проти концепції єдиної універсальної причини виступив В.К.Поржезинський, який стверджував, що в основі фонетичних змін лежить комплекс причин. Важливе значення мала й критика В.К.Поржезинським пояснення фонетичних змін на основі мінімальних відхилень у мовленні молодшого покоління (Г.Пауль, Б.Дельбрюк, І.О.Бодуен де Куртене, О.І.Соболевський).
7. Важливе мiсце в студіях учених Московської та Казанської шкiл посiдає розробка тверджень про системність мови та про необхідність системного підходу до мовних явищ як у синхронії, так і в діахронії, що протистояло тезі Ф. де Соссюра про асистемність діахронічних явищ. Глибоке теоретичне висвітлення одержало твердження про те, що змінюються, еволюціонують не окремі звуки тієї або іншої мови, а її фонетична система в цілому (П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, М.М.Дурново, І.О.Бодуен де Куртене, М.В.Крушевський та ін.). За І.О.Бодуеном де Куртене, інтенсивність "психічного наголосу" і схильність до змін / незмін фонем визначається ступенем їх морфологізації та семасіологізації. Молодограматичний підхід (реконструкція ізольованих архетипів і фонетичних законів) в російському мовознавстві найбільш послідовно реалізувався в працях О.І.Соболевського. Плідно застосовувався прийом систематизації. Учені Московської та Казанської шкіл приділяли особливу увагу узагальненню знань. Для них є характерним високий рівень узагальнень, необхідною умовою якого визнається концептуальність і конкретність, а в межах Московської школи історичний підхід до мови та схильність до складних гіпотез. Високий рівень узагальнень є однією з найхарактерніших особливостей Московської та Казанської шкіл. Він протистоїть молодограматичній методиці систематизації матеріалу з властивим останній упором на впорядкування знань при порівняно невеликій вазі узагальнення. У Росії прихильником молодограматичної методики був насамперед О.І.Соболевський. Широких узагальнень уникали й А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, Л.Л.Васильєв. О.І.Соболевський, ідучи за молодограматиками, віддавав перевагу індукції; вчені Московської та Казанської шкіл прагнули гармонійно поєднувати її з дедукцією.
8. Мету iсторико-лiнгвiстичного дослiдження вчені Московської та Казанської шкіл, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой, П.О.Бузук, як і молодограматики, усвідомлювали широко: вони не звужували її до прамовної реконструкцiї й убачали в установленні iсторичних, причинових і системних зв'язкiв мiж мовними фактами, тобто в реалiзацiї принципу загального зв'язку явищ на конкретному iсторико-мовному матерiалi.
9. Прийом генетичного ототожнення фактів у працях українських і російських мовознавців, так само як і в студіях молодограматиків, удосконалювався в напрямку розширення й поглиблення мовного матеріалу, що виявилося в збільшенні корпусу досліджуваних мов (діалектів) і в їх межах кількості порівнюваних морфем. Для вчених Московської та Казанської шкіл, як і для молодограматиків, характерний конкретно-історичний підхід до фактів, що генетично ототожнювалися, диференційований розгляд їх генезису та еволюції. Новаторство Московської та Казанської шкiл відбилося в широкому використаннi сучасного дiалектного матерiалу й даних iсторичної акцентологiї. Генетично ототожнені факти східнослов'янських мов включено в широкий контекст (ширший, ніж у працях учених Харківської школи) явищ різних слов'янських мов у сукупності їх діалектів, розглянуто в різнобічних зв'язках, як елементи динамічної системи. Це дозволило зблизити низку фонетичних процесів (виділений О.О.Шахматовим комплекс явищ, пов'язаних з палаталізацією та лабіалізацією приголосних, депалаталізацією та делабіалізацією голосних та ін.) і, з іншого боку, установити принципові відмінності між зовнішньо схожими фактами різних слов'янських мов.
10. У більшості українських і російських компаративістів 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. не було сумнівів у великій організуючій ролі поняття прамови. Однак до прамови слід іти "методом ізоглос", а не навпаки: прамова може бути реконструйована лише після порівняльно-історичного дослідження споріднених мов з виділенням ізоглос мовних явищ (П.О.Бузук, К.Т.Німчинов). Учені Московської школи, ідучи за А.Шлейхером, А.Лескіном, К.Бругманом, Г.Остгофом, Г.Паулем, трактували реконструкцію елементів прамови значною мірою буквально; І.О.Бодуен де Куртене слідом за Й.Шмідтом і Б.Дельбрюком сприймав реконструйовані прамовні елементи як фікції, наукові абстракції. Повністю заперечував прамовну гіпотезу (зокрема, гіпотезу про індоєвропейську прамову) М.Я.Марр. Скептичним було ставлення до тези про індоєвропейську прамову М.С.Трубецького, а до тези про праслов’янську мову - С.Й.Смаль-Стоцького та Є.К.Тимченка. Отримує визнання твердження молодограматиків про можливість виникнення явищ, спільних для споріднених мов, не тільки в прамові, а й унаслідок паралельного розвитку в окремих мовах (Є.К.Тимченко). Центр уваги молодограматиків та українських і російських мовознавців поступово переноситься на дослідження розвитку прамовних елементів в споріднених мовах. По-різному ставилися українські та російські компаративісти, як і молодограматики, до реконструкції "проміжних прамов". Націленість на реконструкцію "проміжних прамов" як на необхідну умову наукової вірогідності характеризує насамперед позицію учених Московської школи. Існування в минулому балто-слов'янської прамови слідом за А.Шлейхером і К.Бругманом визнавали П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, В.К.Поржезинський, Б.М.Ляпунов, І.С.Свєнціцький, К.Т.Німчинов, М.Ф.Сулима та ін. І.О.Бодуен де Куртене та Г.А.Ільїнський поділяли скептичне ставлення до цієї гіпотези, аргументоване А.Мейє та Я.Ендзеліном. У концепції П.О.Бузука тезі про балто-слов'янську прамову протистоїть теза про епоху переваги балто-слов'янських ізоглос. "Проміжну" спільноруську (спільносхіднослов’янську) прамову визнавали вчені Московської школи, О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, Ю.Ф.Карський, В.В.Виноградов, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой, Я.В.Вовк-Леванович, М.Фасмер та ін. Значна частина українських мовознавців заперечувала її (О.М.Огоновський, С.Й.Смаль-Стоцький, Є.К.Тимченко, В.М.Ганцов, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов та ін.).
2. 11. Реконструкція в українському та російському мовознавстві 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст., як і в студіях молодограматиків, має зовнішній і переважно ретроспективний характер. Останньому протистоїть проспективний характер реконструкцiї в роботах О.I.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського та ін. Учені Московської школи зверталися й до зворотної реконструкцiї (у поєднанні з ретроспективною). Виділення послідовних етапів мовної еволюції здійснювалося за "колінами" родовідного дерева шляхом реконструкції двох синхронних зрiзiв прамови (Московська школа). Межею реконструкції вважалася індоєвропейська прамова епохи її розпаду, чим забезпечувалася значна глибина реконструкції. Значним досягненням стала реконструкція систем архетипів і однорідних фонетичних законів, які об'єднані спільною причиною і діють у певний період розвитку мови (шахматовська концепція взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов'янських мов). Завдяки цьому історія фонетичної системи виступає як ланцюг причиново пов'язаних фонетичних процесів на рівні підсистем (вокалізм і консонантизм) і ознак звуків (палаталізованість і лабіовеляризованість приголосних), що одержує фонологічну інтерпретацію в студіях мовознавців XX ст. На відміну від О.О.Шахматова, переважна більшість його сучасників в Україні та Росії розглядала реконструйовані архетипи та фонетичні закони як ізольовані, у чому відбилася молодограматична традиція. Певна обмеженiсть трактування українськими та російськими вченими мовної системи позначилася й у субстанцiональному характерi реконструкцiї (що зближувало їх студії, зокрема, з працями молодограматиків), пов'язаному з сумативним трактуванням цiлiсностi та з орiєнтацiєю на дослiдження насамперед синтагматичних (а не парадигматичних) змiн. Субстанцiональний характер реконструкцiї полягав в орієнтації на артикуляційні ознаки звукiв-архетипiв і зумовив її надмiрнiсть, що виявилася у вiдтвореннi найтонших відтінків звукiв, i прагнення до реконструкцiї середнiх звукiв-архетипiв (Московська школа).
3. 12. Праці українських і російських компаративістів, як і студії молодограматиків, містять критику дивергентної теоріі "родовідного дерева" А.Шлейхера, що є занадто прямолінійною й не бере до уваги конвергентні процеси та розглядає мову як природний феномен й у відриві від людини (Г.Пауль, І.О.Бодуен де Куртене, М.С.Трубецькой, С.Й.Смаль-Стоцький, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов та ін.). Подальшим розвитком теорії "родовiдного дерева" стала теорiя дивергентно-конвергентної еволюцiї мови П.Ф.Фортунатова, яка лежить в основі реконструкції в студіях учених Московської школи. У них переважають дивергентні інтерпретації. Конвергентні процеси моделювалися для відносно пізніх етапів східнослов'янської мовної історії - починаючи з ХІІ ст. (О.О.Шахматов). Якщо в працях молодограматиків конвергентні пояснення обмежуються змішуванням мов (Г.Пауль), то в студіях російських мовознавців конвергентні процеси моделюються також як спільні "переживання" споріднених мов або діалектів однієї мови (О.О.Шахматов). У деяких трактуваннях виявилася прямолінійність моделювання дивергентних процесів у дусі теорії "родовідного дерева" (теза О.О.Шахматова про спільноруський характер переходу dl, tl > l). Дивергентні інтерпретації переважають і в студіях І.О.Бодуена де Куртене, В.О.Богородицького, О.І.Соболевського, А.Ю.Кримського, М.С.Трубецького, Є.К.Тимченка, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова, М.Ф.Сулими та ін. Різним було ставлення українських і російських мовознавців до "хвильової" теорії. І.О.Бодуен де Куртене, П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов оцінювали її негативно: "хвильова" теорія розглядає мову як природний феномен й у відриві від людини (1), не бере до уваги чинник змішування мов (2), недостатньою мірою враховує конкретні історичні обставини життя того або іншого народу (3). Перевагу "хвильовій" теорії перед теорією "родовідного дерева" віддавали С.Й.Смаль-Стоцький, О.М.Колесса, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, М.Ф.Сулима. В.К.Поржезинський, спираючись на А.Лескiна і Б.Дельбрюка, теоретично обґрунтовував необхідність примирення крайностей обох теорій.
13. Українських і російських мовознавців об'єднувало з молодограматиками й намагання шукати причини конкретних звукових змін у фонетичному оточенні: причинові пояснення реконструйованих фонетичних законів зводяться до встановлення фонетичних умов. У працях російських мовознавців одержало глибоку розробку вчення про фонетичнi закони та аналогiю, висунуті молодограматиками на передній план. Вади молодограматичної iнтерпретацiї фонетичних законів I.О.Бодуен де Куртене та К.Ю.Аппель убачали в поверховості, механістичності, ігноруванні соціальних і вікових чинників, що впливають на звукові зміни, в недооцінці свідомості. За I.О.Бодуеном де Куртене, причину мовних змін слід шукати на межі різних рівнів мовної системи. Незважаючи на критику, молодограматична концепцiя фонетичного закону набула значного поширення. Її прийняли вчені Московської школи. Вони послідовно дотримувалися твердження про безвинятковiсть фонетичних законiв. Другим важливим чинником мовного розвитку російські мовознавці, як і молодограматики, вважали аналогію. Пріоритет у дослідженні аналогії в загальнотеоретичному аспекті належить І.О.Бодуену де Куртене. Якщо молодограматики виходили з конфлікту між фонетичними законами і аналогією, то В.О.Богородицький, К.Ю.Аппель, О.О.Шахматов вказували на взаємозв'язок i найтiснiшу взаємодiю цих чинників. Процеси аналогії В.О.Богородицький, О.О.Шахматов, М.М.Дурново, В.К.Поржезинський, на вiдмiну вiд О.I.Соболевського, розглядали як закономірні. Важливою в концепцiї Московської школи, як і в концепції молодограматиків, є теза про упорядковуючу роль аналогiї. Недоліком молодограматичного трактування аналогiї вчені Московської школи вважали перебiльшування ролi цього чинника.
14. Для пояснення частини фонетичних явищ російські та українські мовознавці 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. зверталися до зовнішніх чинників. Це стало продовженням тенденцій, що втілилися в працях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та в студіях молодограматиків. Разом з тим у працях російських і українських мовознавців зовнішні чинники виступають як більш вагомі. Під впливом Г.Пауля й паралельно з Г.Шухардтом і Г.І.Асколі І.О.Бодуен де Куртене висуває на передній план змішування мов. Дослідження Г.Пауля, Г.Шухардта, Г.Асколі, І.О.Бодуена де Куртене щодо мовного змішування і вчення Г.Пауля про койне стали теоретичним джерелом шахматовської концепції утворення середньовеликоруських говорів і гіпотез О.О.Шахматова про давньокиївське та московське койне. Досліджуються й субстратні та суперстратні явища (О.О.Шахматов, I.О.Бодуен де Куртене, В.I.Чернишов, Д.К.Зеленiн). І.О.Бодуену де Куртене належать зародки концепції мовних союзів, пізніше детально розробленої М.С.Трубецьким.
4. 15. У працях українських і російських мовознавців, як і в студіях молодограматиків, велику увагу приділено питанню про просторово-часову співвідносність мовних фактів минулого. Системний пiдхiд учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова тощо до мови виявився у вiдноснiй хронологiзацiї архетипiв i фонетичних законiв шляхом їх синхронiзацiї та встановлення послiдовностi процесiв. Якщо молодограматична реконструкція мала "площинний" характер, а питання про критерiї одноплощинного iснування архетипiв молодограматики не ставили, то в студіях учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова та ін. критерiєм одноплощинного iснування архетипiв виступає системнiсть їх трансформацiї. Підкреслюється неприпустимість поєднання на одному синхронному зрізі асинхронних фонетичних явищ (О.О.Шахматов). Це протистояло тезі про неминучість відсутності синхронізації при рівні розвитку компаративістики кінця XIX ст. - початку XX ст. (Б.Дельбрюк, І.О.Бодуен де Куртене, В.К.Поржезинський). Прийом генетичного обертання застосовувався на більш широкому діалектному матеріалі, ніж у студiях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та вчених Харківської школи. Переважно абсолютний характер хронологiзацiї в О.І.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського пов'язаний з орiєнтацiєю на давнi писемнi пам'ятки як прiоритетне джерело вивчення iсторiї мови. У вчених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова переважає вiдносна хронологія. Це пояснюється пріоритетністю сучасних діалектних даних як джерела вивчення історії мови (1) та важливими досягненнями в розробці методики встановлення відносної хронології зусиллями І.О.Бодуена де Куртене, П.Ф.Фортунатова, О.О.Шахматова, Г.А.Ільїнського, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова та ін. (2). Хронологічна ієрархія архетипів і фонетичних законів будувалася відповідно до певних "колін" родовідного дерева, у межах яких визначалася своя ієрархія мовних змін (учені Московської та Казанської шкіл, Є.К.Тимченко, Г.А.Ільїнський, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой та ін.). Спільні риси споріднених мов було інтерпретовано переважно як прамовні, специфічні як порівняно пізню інновацію. Такий характер хронологізації найбільш послідовно був проведений О.О.Шахматовим і зумовив значну архаїзацію цілого комплексу фонетичних явищ у його працях. У 20 30-і рр. ХХ ст. в українському, російському та білоруському мовознавстві під впливом тверджень європейських мовознавців, у тому числі Г.Пауля, поширюються ідеї лінгвістичної географії (П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, М.С.Трубецькой та ін.). У її межах П.О.Бузук запропонував принципово новий принцип хронологізації, розмістивши явища історії праслов’янської мови у тримірній системі, заснованій на даних відносної хронології. Новаторським був здійснений П.О.Бузуком поділ "передісторії" слов’янських мов на епохи переваги діалектних індоєвропейських ізоглос (1), балто-слов’янських ізоглос (2), спільнослов’янських ізоглос (3), діалектних слов’янських ізоглос (4). Велике значення мало формулювання К.Т.Німчиновим принципів вивчення історії ізоглос і виділення П.О.Бузуком і К.Т.Німчиновим низки фонетичних ізоглос "передісторії" та історії східнослов’янських мов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

8. Абаев В.И. Языкознание описательное и объяснительное. О классификации наук // Вопр. языкознания.- 1986.- № 2.- С. 27-39.
9. Абрамічева О.М. Прийоми та процедури порівняльно-історичного методу в студіях молодограматиків // Вісник Черкаського університету: Філологічні науки / Відп. ред. В.П.Мусієнко. Черкаси, 2004. Вип. 59. С. 15-29.
10. Абрамічева О.М. Хронологізація та локалізація мовних явищ в студіях молодограматиків та українських і російських компаративістів 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст. // Східнослов’янська філологія: Зб. наукових праць / Відп. ред. С.О.Кочетова.- Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2004. Вип. 5. - С. 23-40.
11. Абрамічева О.М. Розвиток та історія мови в концепції молодограматиків і вчених Московської та Казанської шкіл // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сб. / Отв. ред. В.А.Глущенко. - Славянск: СГПУ, 2005. Вып. ХІІІ. Ч. 1. - С. 3-17.
12. Абрамічева О.М. Генетичне ототожнення фактів у працях молодограматиків та українських і російських мовознавців 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст. // Слов’яни: історія, мова, культура: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції / За заг. ред. Ю.О.Шепеля. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2005. Т. 1. - С. 198-202.
13. Абрамічева О.М. Молодограматики та російські й українські мовознавці кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. про змішування мов і діалектів // Дійсність думка дослід: Матеріали 2-ї загальноуніверситетської наукової конференції молодих учених (31 березня 1 квітня 2005 р.) / Відп. ред. В.А.Глущенко. Слов’янськ: СДПУ, 2005.- Вип. 2.- С. 74-82.
14. Абрамічева О.М. Реконструкція „проміжних прамов” у студіях молодограматиків і російських та українських мовознавців 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст. // Проблеми загальної, германської, романської та слов’янської стилістики: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції / Відп. ред. С.О.Кочетова.- Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2005. Т. 1. - С. 42-46.
15. Абрамічева О.М., Глущенко В.А. Проблеми реконструкції прамови в працях молодограматиків та українських і російських мовознавців 70-х рр. ХІХ ст. 30-х рр. ХХ ст. // Східнослов’янська філологія: Зб. наукових праць / Відп. ред. С.О.Кочетова.- Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2005. Вип. 6. - С. 3-16.
16. Аванесов Р.И. Из истории русского вокализма: Звуки і и у // Вестник Моск. ун-та.- 1947.- № 1.- С. 41-57.
17. Аксаков К.С. Опыт русской грамматики.- М., 1860.- Ч. 1.- Вып.1.- 176 с.
18. Амирова Т.А., Ольховиков Б.А., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики.- М.: Наука, 1975.- 559 с.
19. Аппель К.Ю. Некоторые общие вопросы языкознания // Рус. филол. вестн.- 1886.- Т. 15.- С. 158-169; Т. 16.- С. 353-365.
20. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови: Навч. посібник.- К.: Вища школа, 1991.- 231 с.
21. Білодід І.К. Творчий подвиг ученого // А.Ю.Кримський - україніст і орієнталіст (Матеріали ювілейної сесії до 100-річчя з дня народження) / Відп. ред. І.К.Білодід.- К.: Наук. думка, 1974.- С. 10-25.
22. Березин Ф.М. История русского языкознания: Учеб. пособие для филол. специальностей. - М.: Высш. школа, 1979.- 223 с.
23. Березин Ф.М. Основные проблемы общего и сравнительно-исторического языкознания в русской лингвистике конца XIX - начала XX вв.: Автореф. дис. докт. филол. наук.- М., 1970.- 47 с.
24. Березин Ф.М. Очерки по истории языкознания в России (конец XIX - начало XX в.) / Отв. ред. Ф.П.Филин.- М.: Наука, 1968.- 311 с.
25. Березин Ф.М. Русское языкознание конца XIX - начала XX в. / Отв. ред. Ф.П.Филин.- М.: Наука, 1976.- 366 c.
26. Бернштейн С.Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков.- М.: Изд-во АН СССР, 1961.- 350 с.
27. Богородицкий В.А. Краткий очерк сравнительной грамматики ариоевропейских языков.- 2-е изд.- Казань, 1917.- IV, 207 с.
28. Богородицкий В.А. Лекции по общему языковедению.- Казань, 1913.- 247 с.
29. Богородицкий В.А. Об основных факторах морфологического развития языка // Рус. филол. вести.- 1895.- Т. 33. № 1-2.- С. 219-251.
30. Богородицкий В.А. Общий курс русской грамматики (из университетских чтений).- 5-е изд.- М.; Л.: Соцэкгиз, 1935.- 356 с.
31. Богородицкий В.А. Сравнительная грамматика ариоевропейских языков.- Казань, 1914.- 144 с.
32. Богородицкий В.А. Этюды по татарскому и тюркскому языкознанию.- Казань, 1933. 184 с.
33. Бодуэн де Куртенэ И.А. Два вопроса из учения о "смягчении", или палатализации, в славянских языках // Отд. отт. из Уч. зап. Юрьевск. ун-та, 1893, № 2.- Юрьев, 1893.- 30 с.
34. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию.- М.: Изд-во АН СССР, 1963.- Т. 1. - 384 с.; Т. 2. - 391 с.
35. Бодуэн де Куртенэ И.А. Некоторые общие замечания о языковедении и языке.- СПб., 1871.- 48 с.
36. Бодуэн де Куртенэ И.А. Некоторые отделы "Сравнительной грамматики" славянских языков // Рус. филол. вестн.- 1881.- Т. 5.- С. 265-344.
37. Брандт Р.Ф. [Рец.:] А.А.Шахматов. Исследования в области русской фонетики. Варшава, 1893 // Этнографическое обозрение.- 1895. - № 1. Кн. 24.- С. 140-143.
38. Брендаль В. Структурная лингвистика // Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ - ХХ веков в очерках и извлечениях.- М.: Просвещение, 1960.- Ч. 2.- С. .
39. Брок О. Описание одного говора из юго-западной части Тотемского уезда // Сб. Отд-ния рус. яз. и словесности.- 1907.- Т. 83. № 4.- 151 с.
40. Брок О. Очерк физиологии славянской речи // Энциклопедия слав. филол.- 1910.- Вып. 5.2. - 262 с.
41. Брок О. Угрорусское наречие села Убли (Земплинского комитата) // Исследования по рус. яз.- 1900.- Т. 2. Вып. 1.- 117 с.
42. Будагов Р.А. Система и антисистема в науке о языке // Вопр. языкознания.- 1978.- № 4.- С. 3-17.
43. Будде Е.Ф. Вопросы методологии русского языкознания: Пособие для преподавателей русского языка в средней школе и для самообразования.- Казань, 1917.- 169 с.
44. Будде Е.Ф. К истории великорусских говоров: Опыт историко-сравнительного исследования народного говора в Касимовском уезде Рязанской губернии.- Казань, 1896.- 377, II с.
45. Будде Е.Ф. Лекции по истории русского языка. 1906/7 ак. г.-Казань, 1907.- 253 с.
46. Будде Е.Ф. Лекции по истории русского языка.- 2-е изд.- Казань, 1913.- 364 с.
47.&nbs