КАТЕГОРІЯ СУБ’ЄКТИВНОЇ МОДАЛЬНОСТІ

Краткое описание

Донецький національний університет

На правах рукопису

ТКАЧУК ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ
УДК 81'366.5

Категорія суб’єктивної модальності

спеціальність 10.02.15 — загальне мовознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Загнітко Анатолій Панасович,
доктор філологічних наук,
професор

Донецьк — 2002

Зміст
Вступ................................................................................................................................................ 3
Розділ 1. Структурно-граматичні і семантико-парадигматичні особливості макрополя модальності............................................................................ 13
1.1. Модальність логічна та лінгвістична і їх кореляція................................................ 13
1.2. Лінгвістичні тлумачення модальності....................................................................... 17
1.3. Концепт функціонально-семантичного поля............................................................ 29
1.4. Структура макрополя модальності, його статус у граматичній системі............ 33
1.5. Статус модальності стосовно інших лінгвістичних понять................................. 55
1.6. Підполе суб’єктивної модальності.............................................................................. 65
1.7. Структурні види СМ........................................................................................................... 76
Розділ ІІ. Засоби вираження суб’єктивної модальності................... 81
2.1. Репрезентація СМ особливостями вимови................................................................. 81
2.2. Маркування СМ лексикою.............................................................................................. 97
2.3. Синтаксичні, морфолого- та лексико-синтаксичні засоби вираження СМ..... 131
2.4. СМ на текстуальному рівні.......................................................................................... 163
Розділ ІІІ. ВзаєМОЗВ'язок різних мовних засобів у вираженні суб’єктивної модальності...................................................................................................... 182
Висновки.................................................................................................................................. 190
Список використаної літератури....................................................................... 197
Список використаної художньої літератури.......................................... 218

Вступ

Одну із сучасних тенденцій розвитку лінгвістики являє собою зростання інтересу до функціонально-семантичних полів як структур, що пронизують усі мовні рівні та до поняття модальності, яка відіграє велику роль для передачі різних відтінків значення комунікативних одиниць. Термін «модальність» досить різнопланово трактується, діапазон його розуміння хитається від невизнання як такого до розуміння як «текстоутворювальної категорії» [191, 1]. Значний внесок у дослідження цього питання зробили такі вчені як Ш.Балі [17], В.В.Виноградов [47], Т.І.Дешериєва [74, 34-45], В.Б.Касевич [109, 112-165], Ф.Р.Пальмер [253], О.В.Бондарко [212] та ін. Двоє останніх присвятили їй монографії: перший цікавився природою модальності, другий розглядав модальність на матеріалі російської мови. Серед інших дослідників окремо слід відзначити Г.П.Немца [159; 160], який створив наукову школу, що висвітлює питання функціонування модальності в різних мовах. Несхожість теорій, що пояснюють щось, — закономірний наслідок того, що вчені неоднаково розуміють і визначають предмет дослідження, а відтак вивчають не ті самі аспекти об’єктивної дійсності. Таке розмаїття поглядів пояснюється відмінністю питань, які з’ясовувались за допомогою модальності. Частково такий стан дослідження зумовлюється належністю дослідника до однієї з лінгвістичних шкіл, впливом попередників. Суперечності в поглядах часто виливаються в переозначення термінів: словом «модальність» характеризують різні поняття, бо мало хто з дослідників повністю погоджується зі своїми опонентами, тому «в наш час вже не можна автоматично переносити визначення термінів, що використовуються в роботі, виконаній під одним кутом зору”, в дослідження, в яких представлений інший погляд» [192, 3].
Терміном «модальність» позначають феномен, що знаходиться на стику кількох наук: логіки, лінгвістики і частково психології (аспекти теорії мисленнєвої діяльності) та філософії (гносеологічні питання). Така інтердисциплінарність змушує враховувати методи вивчення, термінологічний апарат та моделі, що існують у цих науках.
Тісний зв’язок мови та мислення і те, що логіка володіє розвинутими теоріями модальності, обумовлює розгляд та порівняння логічних та лінгвістичних теорій, що описують це питання. Введення цього поняття принесло багато нового в лінгвістику та змусило по-новому поглянути на, здавалось би, давно відомі речі. У сферу наукових досліджень було введено нові типи речень, яким не приділялась раніше достатня увага: питальним, окличним, наказовим, іншим, які семантично відрізняються від звичних для логіки суджень-тверджень з їх простою суб’єктнопредикатною структурою: «А може коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?» (Р.Іваничук), « — Да уж и то сказать! — рассудительно внушает Брыкин. — Уж больно народ у нас дик. Били нас, надо сказать, мало. Ноне, к примеру, жалобитесь да слезой текете, а завтра как хлобыснете по священному-то месту Серость в вас» (Л.Леонов), «Что это значило, было просто невозможно понять» (Н.Носов), «Now I come to think it over, was that young man as dense-headed as we thought? Or was he — no, impossible! There was such a simple, child-like expression about him!» (J.K.Jerome), «Woher weißt du das? — sagte Sali. — „Gelt, wenn ich es sagen wollte! — „Du willst es nich sagen? — „Nein! — „Gewiß nicht? — „Nein, nein! — „Du sollst es sagen! — „Willst du mir etwa zwingen? — „Das wollen wir sehen!» (G.Keller). Актуальним постало питання семантики таких речень, їх істинності / хибності, реальності / ірреальності описуваних ситуацій, здійсненість та ін. Розгляд мовного матеріалу засвідчив: вираження сем з такими значеннями може відбуватися і за рахунок особливостей вимови. Сучасна наука розглядає інтонацію як невід’ємну частину граматичної структури речення, що відіграє дуже важливу роль у передачі багатьох граматичних значень і модальних зокрема (див.: [98]). Вже саме звернення уваги на фонетичні особливості вимови змусило включати в дослідження мовця і вважати його необхідним компонентом структури комунікативного акту, що, в свою чергу, змушує враховувати емоційний аспект мовлення, оцінку мовцем тих чи інших явищ позамовної дійсності, способи їх висловлення — суб’єктивну сторону мовлення взагалі.
ґрунтовні лінгвістичні дослідження модальності вимагають всебічного розгляду потоку мовлення в тісному взаємозв’язку з усіма розділами лінгвістики. Специфіка модальності якраз полягає в тому, що модальні значення не завжди репрезентуються маркерами, що належать одному рівневі мови: пор. категорія відмінка, яка виражається флексіями, обмежується морфологічним рівнем. Семи модальності виражаються за допомогою засобів, що описуються у морфології, синтаксисі, фонетиці, лінгвістиці тексту.
Типологічний аспект дослідження дозволяє розкрити структурну ізоморфність і реалізаційні відмінності макрополів модальності в індоєвропейських мовах, які спричинені їх ґенетичним розвитком. Основна увага приділяється структурній типології у її контенсивному різновиді, зорієнтованому на дослідження семантичних категорій і форм, що їх виражають. Питання функціональної типології, що розглядає мову як комунікативний засіб і її соціальні функції та сфери використання, заторкуються лише частково. Порівняння категорії модальності у різних мовах дозволить виявити недостатньо розвинуті частини цього макрополя.
Актуальність теми визначається недостатнім і суперечливим вивченням питань, які стосуються семантики, парадигматики та типології суб’єктивної модальності (СМ) та її місця у структурі модальності взагалі. Дещо нез’ясованим є її місце у структурі речення, точно не визначаються її репрезентанти. Значні відмінності в окресленні семантики поняття модальності призводять до включення чи виведення з її складу частини маркерів СМ та до відсутності загальновизнаної класифікації модальних значень, внаслідок чого не встановленою є типологія модальності й різновиди її репрезентації у різних мовах.
Модальність належить до мовних універсалій. Навряд чи існує мова, якою не можна було б висловити широкий діапазон людських думок, емоцій, наказу, описати неіснуючу, умовну чи нереальну ситуацію. Очевидна схожість певної семантики, граматичних значень та способів їх вираження змушує вести дослідження у сфері порівняльного мовознавства і використовувати теоретичні положення й висновки, висловлені лінгвістами, які досліджували інші мови. Крім того, використання теоретичних положень, виявлених на матеріалі різних за своєю внутрішньою будовою мов, безсумнівно, принесе велику користь, адже практична реалізація модальних значень істотно визначається особливостями будови мови і відповідно специфікою її історичного розвитку. Незважаючи на різноманіття мов і їхніх структур, частина модальних значень має подібне вираження: використовуються схожі інтонаційні, лексичні, морфологічні та синтаксичні засоби вираження модальності. Наприклад, для передачі значення нереальності часто використовується відповідний спосіб дієслова. Деякі прислівники, як, наприклад, «можливо», «напевне», «необхідно» тощо, у багатьох мовах служать виразниками відповідних модальних значень, що конкурують з формами дієслова. Компаративістичний підхід до детального розгляду цього явища на широкому фактичному матеріалі проллє світло, зокрема, на ряд важливих питань теорії мови і відповідно розширить знання про мову взагалі.
Суб’єктивна модальність є складовою частиною модальності. Надмірно граматикалізована категорія суб’єктивної модальності не властива індоєвропейським мовам, проте існують мови, в яких вона постає надзвичайно формалізованою й не існує речень, в яких вона не виявляється. «Відмінність японської мови від європейських лежить ... й у великій кількості в ній гонорифічних форм, причому не тільки лексичних, а й граматичних. ... порівняно з європейськими японська мова є набагато більше соціалізованою Та чи інша ввічлива чи неввічлива форма присудка є присутньою майже в будь-якому японському реченні» (С. 57)» [127, 155-160]. В такому розумінні європейські мови не досягли високого ступеня соціалізації, але все-таки всі вони мають досить розвинені системи вираження значень суб’єктивної модальності.
Розгляд модальності і її складових зумовлює вивчення низки тих явищ, які раніше залишалися поза увагою вчених чи отримували побіжне висвітлення. Це, зокрема, співвідношення між реченням, свідомістю людини й об’єктивною дійсністю. Пояснювальні можливості теоретичної моделі мови структурної лінгвістики розширюються функціональним розглядом мовних знаків. Зокрема, особлива увага звертається на інтонаційний та комунікативний аспекти мовлення, що є виразниками багатьох модальних значень і відіграють суттєву роль у визначенні граматичних зв’язків між словами в реченні. Під іншим кутом розглядається емоційний аспект мовлення, оцінка мовцем тих чи інших явищ позамовної дійсності, способів її реалізації. Все це змушує детальніше розглянути та переосмислити наші уявлення про модальність і її внутрішню структуру, ґрунтовно проаналізувати і систематизувати засоби її вираження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження пов’язаний з комплексними науковими темами кафедри української мови Донецького національного університету Функціонально-когнітивні процеси в українській граматиці” (0197U014053) та Українська мовно-національна картина світу: семантико-граматичні, соціолінгвістичні й емотивні аспекти” (0001U001962) і схвалений фаховою координаційною радою Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.
Досліджувана проблема є важливою для створення загальної теорії мови взагалі, зокрема, пояснює ряд актуальних питань, пов’язаних з процесом комунікації, вивчає окремі модальні значення. Розгляд питань, що стосуються суб’єктивної модальності, належить до вкрай необхідних знань для мовознавства та для інших філологічних дисциплін, є необхідним для повноцінного опанування іноземними мовами, для поліпшення якості перекладу.
Об’єктом дослідження є функціонально-семантичне поле модальності.
Предметом вивчення є суб’єктивна модальність. Сюди входять її внутрішня структура, функціонування її форм, особливості реалізації, а також засоби її вираження, що належать фонетичному, морфологічному, лексичному, лексико-синтаксичному, синтаксичному та текстуальному рівням мовної системи.
Матеріал дослідження добирався з української, російської, англійської та німецької мов з публіцистики і творчого доробку письменників, твори яких вказано у списку використаної літератури. Перевага надавалася усталеному літературному варіантові мови. Усне мовлення спостерігалося з радіо - й телепередач. Було проаналізовано не менше 7000 висловлень різними мовами.
Мета роботи полягає в дослідженні категорії СМ, аналізу структури ФСП СМ, парадигматики і типології модальних форм і значень у конкретних мовах, здійсненні теоретичного узагальнення щодо природи і функціонального вияву СМ.
При цьому ставились і вирішувались такі завдання: 1) розглянути теоретичні аспекти структурування ФСП; 2) виявити узагальнену семантику поняття модальності; 3) з’ясувати семантику ФСП СМ; 4) окреслити парадигматику і типологію форм і значень СМ; 5) класифікувати суб’єктивно-модальні значення; 6) вивчити конкретні засоби вираження цих значень в українській, російській, німецькій й англійській мовах; 7) узагальнити засоби вираження суб’єктивної модальності в індоєвропейській сім’ї мов; 8) розкрити особливості ядра / напівпериферії / периферії ФСП СМ в слов’янських і германських мовах.
Наукова новизна полягає у тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі досліджується категорія СМ, встановлено особливості її ФСП, окреслюються виміри останнього як абстрактного поняття, аналізуються особливості його структури в українській, російській, німецькій і англійських мовах, розкрито спільне і відмінне у вираженні значень СМ у цих мовах, простежено специфіку функціонування форм СМ.
Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані для 1) створення контрастивної граматики слов’янських і германських мов; 2) подальшого опрацювання засадничих принципів функціонально-контрастивної граматики слов’янських і германських мов; 3) укладання навчальних посібників із загального мовознавства і теоретичних курсів слов’янських і германських мов; 4) опрацювання курсу стилістики і теоретичних курсів із загального мовознавства, слов’янських і германських мов у ВНЗ; 5) написання курсових і дипломних робіт і лінгвістичних досліджень узагальнювального типу. Матеріали дослідження можуть залучатися під час підготовки спеціалістів-філологів, допомогти у створенні навчальних спецкурсів, у проведенні семінарських занять, при написанні студентами курсових і дипломних робіт.
Методологія дослідження ґрунтується на розумінні мови як складної системи, що містить значну кількість по-різному взаємопов’язаних між собою підсистем. Важливе значення надається положенням семіотики про знак і його структуру, твердженням про існування опозицій і їхню важливість для творення смислу, зв’язку форми та змісту, про змістове диференціювання форм, враховувались положення про зв’язок мови та мислення. Використовуються положення структурної та функціональної лінгвістики про існування мовних структур та функції, системність існування мовних явищ, про аналіз форм з погляду вираження ними значень.
Методи дослідження: 1) теоретичні: а) загальнонаукові та логічні; б) розгляд внутрішньої структури семантики модальності здійснювався методом конструкції зі значним використанням абдукції [182, 50-57] (моделювання і перевірка на несуперечливість щодо інших тверджень); в) компаративістичний; 2) емпіричні: а) синхронне та порівняльне дослідження засобів вираження модальних значень різних мов; б) спостереження над мовним матеріалом, в) кількісний та якісний аналіз і пошук підтверджень гіпотез, г) описовий.
Методика роботи з лінгвістичними фактами. Недоцільно ґрунтувати сучасне лінгвістичне дослідження на мовному чутті” науковця, оскільки воно може привести до суб’єктивізму і спотворити результати роботи. Національна мова існує як інваріант, коваріантами якого виступають щонайменше літературна та розмовна, які мають свої системні та функціональні особливості, зумовлені їх узусом. Варіантами мови можуть виступати, хоча це дуже спірно, поетична мова та діалекти. Всіх їх можна розглядати як девіації від літературної норми, що і вважається інваріантом і спільною внутрішньою основою всіх варіантів (про інші аспекти співвідношення між літературним та іншими варіантами мови див.: [164]). Частково це послужило причиною для добору основного фактичного матеріалу з літературних джерел. Художня література внаслідок своєї відшліфованості та опрацьованості є практичним втіленням літературної мови, в яку досить часто вводяться елементи просторіччя та діалектизми. Тому такий фактаж дозволяє охопити основну” частину мовленнєвого матеріалу, яка є усталеною і зрозумілою для більшості мовців. Але не можна обмежуватись лише писемним варіантом мовлення, тим більше, що запис живого діалогу писемними засобами є досить умовним та стилізованим письменником і не відбиває всієї специфіки живого спілкування. Тому до матеріалів дослідження залучалось живе мовлення з радіо- та телепередач: ток-шоу, дискусій і передач, у яких часто спостерігається гостре напруження пристрастей, спонтанне живе мовлення і т.д.
Увесь доступний фактичний матеріал опрацьовувався повністю (метод суцільної вибірки). Якщо значення висловлення дозволяло трактувати його як таке, що має СМ (перевірка семантичним критерієм, критерієм сприйняття), то тоді воно піддавалось аналізові стосовно того, який саме елемент речення вніс СМ у структуру відповідного йому речення (трансформації, відкидання частин висловлення). Суб’єктивність застосування семантичного критерію послаблювалась консультаціями в багатьох випадках з іншими мовцями, як лінгвістами, так і людьми, далекими від науки про мову. Після з’ясування, який саме елемент висловлення вносить СМ, проводилась перевірка, чи він не є авторським неологізмом. Визначивши елемент, який вносив СМ, проводився пошук подібних висловлень, в яких цей елемент зустрічався. Після того, як знаходилась певна кількість аналогічних прикладів, вважалось, що такий засіб входить у систему мови і не є авторським неологізмом. Така перевірка породжує питання, чи достатня кількість прикладів для того, щоб зробити переконливий висновок. З погляду сучасної гносеології для ствердження існування якогось явища достатнім є існування одиничного екземпляра, отже, наявність зафіксованого одиничного випадку вживання конструкції є достатньою. Проте, враховуючи специфіку мови як соціального явища, не можна екстраполізовувати одиничні випадки, хоча вони так само, безсумнівно, заслуговують на увагу, тому нами проводилась додаткова робота щодо пошуку аналогічних структур, що збільшує вірогідність результатів. Деякі засоби вираження СМ досить специфічні й тісно пов’язані з структурою ситуацій, в яких вони вживались. Так, наприклад, практично неможливо знайти достатню кількість прикладів (2000-3000) слів з певним непродуктивним афіксом або випадки їхнього вживання (взагалі, вони можуть бути не зафіксовані в художній літературі чи існувати). За певної кількості аналогічних прикладів, які необхідні нам для заперечення того, що відповідний засіб є явищем авторським та оказіональним, ми намагались розшукати як мінімум ще один приклад, але вжитий іншим письменником. У середньому для перевірки певного слова достатньо більше 10 прикладів, для синтаксичної конструкції — максимальна можлива кількість, яку можна знайти, враховуючи велику кількість чинників, що впливають на зміст.
Нами широко використовувались ЕОМ для опрацювання текстів різними мовами. Суть залучення останньої полягала в тому, що використовувалися можливості текстових процесорів для пошуку певних лінгвістичних структур за визначеними раніше формальними ознаками. Перед опрацюванням певного масиву текстів перевірялась правильність процедури пошуку на синтетичному тексті, який містив одне чи кілька потрібних нам речень, слів, слів з певними афіксами. Після перевірки на спрацювання” процедури пошуку аналізувались загальні масиви художніх текстів. Результатом була вибірка мовного матеріалу, який відповідає певним критеріям і яку було значно легше опрацювати. Використання ЕОМ прискорило роботу з нагромадженням фактичного матеріалу, який для статистичної перевірки добирався з текстів переважно художньої літератури. Всього опрацьовано було 61 текст, з них 18 в електронному варіанті.
Апробація результатів дослідження. Вся дисертація загалом та окремі її розділи обговорювалась на засіданнях кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету. За темою дослідження прочитані доповіді на Всеукраїнських Гнатюківських читаннях «Українська мова: історія, сучасний стан, перспективи розвитку» (Тернопіль, 1999), міжнародній науковій конференції «Внесок української еміграції в розвиток національної та світової культур» (Тернопіль, 1999), щорічних конференціях Тернопільського державного педагогічного університету за 1999, 2000, 2001 рр., Всеукраїнських науково-теоретичних граматичних читаннях (І) (Донецьк, 2000). Основні результати дисертації було опубліковано у 5-ти статтях у наукових виданнях, що визнані ВАК України як фахові: Категорія оцінки в мові // Studia Methodologica; Текстуальні засоби вираження суб’єктивної модальності (СМ) // Вісник Сумського державного університету. Серія філологічні науки. — Суми: СумДУ, 2000. — №21. — С. 95-113); Функціональність модальності: мова та метамова // Лінгвістичні студії: Зб. наук праць. — Випуск 8. / Укл.: Анатолій Загнітко (наук.ред.) та ін. — Донецьк: ДонНУ, 2001. — С. 49-57; Модальність логічна та лінгвістична та їх кореляція // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка, соціологія. — Тернопіль: ТДПУ,1999. — № 2. — С. 37-43.; Домінанта функціонально-семантичного поля модальності // Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку. Науковий щорічник. — Тернопіль: Збруч, 1999. — С. 227-230.; Інтонаційні та фонетичні засоби вираження суб’єктивної модальності // Наукові записки. Серія: Мовознавство. — Тернопіль: ТДПУ, 2001. — Вип. V. — С. 77-93.

Структура роботи визначається метою та завданнями. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, опису літературних джерел. У вступі обґрунтовується актуальність та новизна теми, її актуальність, теоретична і практична значимість. Перший розділ «Структурно-граматичні і семантико-парадигматичні особливості макрополя модальності» присвячено аналізу теоретичних питань, що пов’язані з ФСП загалом і полем СМ, зокрема, окреслено специфіку семантики СМ. У другому розділі «Засоби вираження суб’єктивної модальності» вивчаються маркери СМ у слов’янських і германських мовах. Третій розділ «Взаємозв’язок різнорівневих засобів вираження суб’єктивної модальності» концентрує увагу на взаємодії засобів вираження СМ, що структурно належать різним рівням мовної системи. У висновках узагальнюються результати проведеного наукового дослідження. Список літератури містить перелік використаних у роботі наукових джерел. Окремим списком подаються словники та художня література, з якої добирались приклади.

Список литературы

Висновки

Модальність є надзвичайно складним лінгвістичним явищем, що ускладнене наявністю споріднених з ним понять, нечіткість розрізнення яких і зумовила значні труднощі в дослідженні. Історія висвітлення модальності в лінгвістиці виступає історією боротьби за звуження і розширення трактування терміна. З одного боку, існує намагання узагальнити в ньому комплекс значень, слабо пов’язаних між собою, з іншого — закріпити за ним якесь вузьке значення. Вужче трактування терміна виграє тим, що він стає конкретніше наповненим, деталізованішим і ціліснішим. Це дозволяє краще враховувати системність й асистемність мови, поєднати ряд значень, які менше схожі формально, але виявляють значну семантичну спорідненість. Тому найперспективнішим та всеохопним виглядає розуміння модальності як ФСП. Окрім того, такий підхід не обмежує її конкретним мовним рівнем, не прив’язує до специфічної лексики і дозволяє членувати поле на конкретніші модальності, специфікуючи їх, як, наприклад, суб’єктивна, епістемологічна модальність та ін. Саме такий підхід дозволяє найповніше та узагальнено на одній теоретичній основі розглядати й лінгвістичні засоби, і способи вираження категорії СМ.
Існування ФСП як цілісного утворення повинно містити в собі інтегрувальний семантичний компонент. Ним є категорія оцінки, яка дозволяє гнучко та диференційовано розглядати явища навколишньої дійсності. Вираження цієї оцінки у формі закодованих на різних рівнях мови маркерах становить її предметну демонстрацію. Дескриптор використовується як досить абстрактне та існуюче на рівні мови явище, забезпечує достатньо загальний та незалежний від мовних рівнів апарат опису семантики й дозволяє простежувати її співвідношення з конкретними засобами вираження.
Модальність базується на основній характеристиці речення предикативності, становить один із компонентів її семантики, а тому є складовим чинником комунікативного рівня мови. Інтенсивне використання досить вузького кола формальних засобів для вираження великої кількості значень наштовхує на думку про їхню спорідненість і слугує ще одним доказом цілісності ФСП. Проте такі поля не є нижньою ланкою в механізмі функціонування мови, бо являють собою утворення досить високого рівня, кореспондують і виявляють взаємодію з іншими подібними утвореннями.
Внутрішня структурація поля залежить від критеріїв диференціації на складові, що повинні враховувати як формальні, так і семантичні аспекти. Таке виявлення частин мовної системи та їхнього функціонального призначення виливається в термінології, на підбір якої справляє вплив традиція лінгвістики. Поділ модальності на об’єктивну та суб’єктивну досить поверховий, є спробою відділити "реальне", "справжнє" від "поверхового", "залежного від особи, а відтак необ’єктивного". Але, як показують спостереження над використанням тих самих форм, для (часто одночасного) вираження різних значень та можливості простежити семантичну залежність між цими значеннями межа між об’єктивним та суб’єктивним не є такою очевидною. Введення поняття оцінки як основи модальності стає найперспективнішим та конгруентним для її розуміння і дозволяє уникнути "уявної" об’єктивності, якої не існує, як не існує і висловлення без автора, й означає її присутність у кожному реченні a priori. Наслідком цього постає певна міра суб’єктивності: опосередкованість конкретною особою і наявність у кожному висловленні оцінки. Зважаючи на це, ОМ є швидше прагненням уникнути залежності від особи та її обмежених і опосередкованих можливостей сприймати світ. Важливо зазначити, що оцінка, яка лежить в основі модальності, не пов’язується зі змістом, а з самою дійсністю, і тому виступає складовою частиною змісту висловлення. Коли мовець оцінює зміст висловлення чи висловлює своє ставлення до нього, то у такому випадку він розглядає висловлення як елемент дійсності. Це положення свідчить про доцільність визнання рівноправності суб’єктивної та об’єктивної модальностей.
Різні аспекти такої оцінки є модусами чи різновидами модальності, які можна номінувати як суб’єктивна, деонтична, епістемологічна модальність, тобто позначати за допомогою складених термінів. Розгляд модусів як окремих явищ доцільний лише у випадку зосередження на специфічних властивостях його семантики й невиправданим для ствердження останнього як окремого явища.
Використання дескрипторів на рівні мови як семантичних конструктів не вимагає використання трансформацій реальних висловлень з метою спрощення та вичленування існування певної семантики за фактом можливості її відкидання. Така операція в ряді випадків неможлива. Це означає розгляд знака як цілісної сутності з визначеною семантикою. Введення такого абстрактного концепту зумовлене складністю реальних повідомлень, що зустрічаються у мовленні і які досить часто не корелюють з логіко-формальними представленнями судження. Одним з аспектів, що спричиняє складність мовних кодів, є тенденція до містких, ємних змістово та невеликих за обсягом повідомлень, що породжує поліфунціоналізм та зосередження великого об’єму семантики у таких мовних знаках.
Модальність слід визначати як компонент предикативності та відмежовувати її від інших споріднених явищ, що тягне за собою визнання її мовною універсалією. Доказом наявності категорії СМ у всіх мовах світу може служити емоційна природа людини, що зумовлює обов’язкову наявність у мові засобів вираження суб’єктивних вражень, думок, почуттів і под. Окремим аспектом пов’язування модальності з предикативністю є відмежування її від інших складових останньої. У цьому разі постає питання про з’ясування взаємозв’язків усередині самої предикативності та функціональне призначення її компонентів.
Модальність як семантичне явище має у своєму розпорядженні певні механізми свідомості, з функціонуванням якої тісно пов’язується й існує як наслідок когнітивно-лінгвістичної діяльності, базується на здатності мозку до моделювання дійсності. Функціональний характер модальності виявляється в існуванні цілої системи модальних дескрипторів (частина з них виражається через простіші детермінанти або є їхньою комбінацією). Функціональність модальності може трактуватись як доцільність та призначення мовних елементів, як зв’язок між формою та змістом.
СМ є частиною макрополя модальності.
Категорія СМ постає компонентом семантики предикативності, що містить у собі значення оцінки мовцем дійсності, репрезентованої у висловленні в плані схвалення / несхвалення (добре / погано), і виражається різнорівневими засобами мови і виступає, по суті, поліцентричним утворенням.
Типологія речень з урахуванням СМ включає: речення марковані СМ-, СМ+, СМ0, СМ+-, які прямо пов’язуються зі схваленням та несхваленням і у свою чергу з прагматичною оцінкою повсякденної дійсності, а тому актуальним є з’ясування деяких аспектів взаємодії СМ та емоцій, емоційності в мовленні та взагалі вербальному вираженні емоцій з погляду лінгвістики. Нейтральна СМ визначається як відсутність СМ+, СМ-, СМ+-.
Досить умовно можна говорити про локалізацію СМ щодо окремих членів речення, яка є виявом семантико-синтаксичної конденсації, що спостерігається при використанні лексичних засобів, синтаксичних описових конструкцій та ін. СМ виступає реченнєвою категорією.
Механізми прямої та опосередкованої СМ гнучкі у використанні. Вони дозволяють передавати оцінку різних суб’єктів, деколи протиставляти їх, тому в одному висловленні можна показати два (теоретично можливо і більше) бачення ситуації. Імпліцитність й експліцитність вказують на рівень вплетення в мовленнєвий код. Використання імпліцитності служить для глузування, створення іронії. Імпліцитність засобів вираження категорії СМ є побічним ефектом поліфункціональності мовного знака та його багатозначності й відтак може не відповідати справжньому стану думок, але слухач може сприймати їх як мимовільне вираження того, що намагалися приховати. Опозиція агентивної і неагентивної СМ є досить умовною і корелює з ОМ у прагненні представити ситуацію як мінімально залежно від стану особи.
Залучення мовного матеріалу різних мов дозволяє спостерігати значну спільність у будові ФСП СМ. Практично кожен рівень мови цих структурно різних мов має свої засоби вираження СМ, які до того ж часто корелюють. Проте їх не можна ототожнювати, оскільки кожна мова зберігає свою специфіку. Відмінності у конкретних засобах вираження та їхньому комбінуванні фактично не впливають на загальні основи існування категорії СМ. Значний вплив справляє співвідношення аналітичності й синтетичності в мові. Перші володіють більшим числом багатозначних форм та їх більшою залежністю від синтаксичної позиції, контексту чи ситуації спілкування. Другі за рахунок більш розвинутих морфологічних форм слів менш залежні від синтаксичного оточення слова.
Важливою тенденцією, яка простежується в різних мовах, є кореляція значної конвергенції засобів вираження категорії СМ із зростанням рівня, займаного в мовній ієрархії, що полегшує процеси перекладу з однієї мови на іншу. Найбільша гомогенність досягається на лексичному рівні, оскільки практично для всіх слів існують відповідники. Невідповідність та необхідність творчого, описового підходу виникає у випадках, коли використовуються мовноспецифічні форми, які часто полісемантичні й дозволяють кілька прочитань. Подібне стосується фразеологічних одиниць, оскільки відповідної одиниці в іншій мові може й не існувати.
Незважаючи на певну спеціалізацію використання кожного конкретного рівня мови для вираження СМ значень, в основному в різних мовах вони збігаються. Так, у всіх мовах без винятку важливу роль відіграють фонетичні засоби реалізації СМ у мовленні, і досить стійкими є тенденції їх перенесення й у писемне мовлення (використання різних графічних символів для позначення певних інтонаційних особливостей мовлення). Переважання інших, не фонетичних засобів вираження СМ зустрічається на письмі й особливо у творах художньої літератури. У всіх мовах у писемному мовленні може виявлятись явище суб’єктивної псевдомодальності. Звукова сфера володіє багатьма характеристиками, фіксування яких лінгвістичним апаратом є досить трудомістким процесом, водночас вони легко сприймаються і розрізняються слухачами. Важливою властивістю інтонаційних та інших параметрів вимови є те, що вони остаточно й однозначно визначають СМ знак висловлення. Використання лексичних засобів супроводжується диференційованим оцінюванням не лише цілого висловлення, а і його складових. Мовець отримує можливість різнобічно оцінити частини речення, навіть висловити неоднакове ставлення до окремих частин. Так само оцінювання за допомогою лексики рідко є багатозначним. На відміну від експліцитності лексики, синтаксичні та морфологічні засоби вираження СМ є часто імпліцитними. Частково це пояснюється їх поліфункціональністю та полісемантичністю. Загалом вони переважно використовуються у сфері писемного мовлення. Найскладніші текстуальні засоби вираження СМ. Їм притаманна широка різноманітність та досить висока залежність від інших рівнів мови. Як і синтаксичні, текстуальні засоби вираження модальної семантики часто виступають лише рамками, формами, які потрібно заповнити специфічною лексикою.
Взаємодія різних компонентів макрополя модальності найяскравіше виявляється на матеріалі модальних дієслів, що є поліфункціональними за своєю природою. Іншим аспектом такої взаємодії є конгруентність різної модальної семантики, яку виражають модальні дієслова. Різні складові при взаємодії відіграють неоднакову роль. Найважливішим компонентом є фонетична сторона чи її замінники у вигляді різних графічних знаків. Часто остання за наявності кількох протилежних оцінок у висловленні визначає остаточний знак СМ. Таке притаманно іронії, а також використанню слів у переносному значенні, які переважають у мовленні. Важливим є раціональне використання нерівнорядних та різнорівневих засобів вираження СМ, які можуть підсилювати один одного.
Семантична спільність ФСП СМ в різних мовах передбачає певну однорідність у формальних засобах вираження. Такі паралелі легко простежуються, але стверджувати їхню гомогенність є необґрунтованим. Вони часто виявляють ряд споріднених між собою рис, однак зберігають мовну специфіку, яка нерідко виступає стилістичною. Кожна мова виконує комунікативну функцію, важливою частиною якої є передача своєї оцінки дійсності, що звично у рідній мові, проте механічне перенесення у іншу мову не завжди можливе. Це вимагає детального ознайомлення зі специфікою засобів вираження СМ, що потрібне при читанні художніх і публіцистичних текстів та адекватного їхнього сприймання, особливо слід врахувати існування суб’єктивної псевдомодальності. Несхожість і незакріпленість за тими ж засобами в різних мовах подібних значень випливає з історичних особливостей їхнього розвитку. Подібність виявляється внаслідок мовного взаємовпливу та загальномовної специфіки.
Різні функціональні стилі, як і мета висловлень, справляють вплив на використання СМ. Вона є досить поширеним явищем у повсякденному спілкуванні, але практично не зустрічається у наукових та технічних текстах. Такі обмеження сфери вживання пояснюються намаганням досягнути максимальної незалежності від окремого суб’єкта й відтак об’єктивності думки.
Категорія СМ є структурно цілісним утворенням зі своєю яскравою специфікою.

Список використаної літератури

Агуца О.В. Вербальные функции модальных слов в современном русском языке. — Автореф. ... дис. канд. филол. наук: 10.02.01 / Кубанский гос. ун-т. — Краснодар, 1998. — 24 с.
Адмони В.Г. Грамматика и текст // Вопросы языкознания. — 1985. — №1. — С. 63-69.
Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского языка: Учеб. пособие. — М.: Высш. шк., 1990. — 168 с.
Акимова Г.Н. Развитие конструкций экспрессивного синтаксиса в русском языке // Вопросы языкознания. — 1981. — №6. — С. 109-120.
Акмонов А.Ю. К определению лексического поля // Вісник Київського університету: літературознавство, мовознавство. — 1987. — №29. — С. 93-97.
Англо-русский синонимический словарь. / Апресян Ю.Д., Ботянкова В.В., Латышева Т.Э., Мосягина М.А., Полик И.В., Ракитина В.И., Розенман А.И., Сретенская Е.Е. / Под. рук. А.И. Розенмана и Ю.Д. Апресяна. — М.: Рус. яз. — 1988. — 544 с.
Антипова Е.А., Каневская С.Ф., Пигулевская Г.А. Пособие по английской интонации. — Л.: Просвещение, 1974. — 232 с.
Апресян Ю.Д. Языковые аномалии: типы и функции //Res Philologica: филологические исследования: Отв. ред. Лихачев Д.С. — Москва-Ленинград: Наука. — 1990. — С. 50-71.
Арват Н.Н. Функционально-семантическое поле обращения // Функціональна граматика: Тези доп. Міжнар. наук.-теор. конф.: відпов. ред. Загнітко А.П. — Донецьк: Вид-во Донецьк. ун-ту. — 1994. — С. 3-4.
Арнольд И.В. Лексикология современного английского языка. — М.: Высшая школа, 1986. — 295 с.
Арутюнова Н.Д. Об объекте общей оценки // Вопросы языкознания. — 1985. — №3. — С. 13-24.
Арутюнова Н.Д. Образ, метафора, символ в контексте жизни и культуры // Res philologica: филологические исследования. — Москва-Ленинград: Наука. — 1990. — С. 76.
Арутюнова Н.Д. Сравнительная оценка ситуаций // Известия Академии наук СССР. Серия языка и литературы. — 1983. — №3. — С. 330-341.
Арутюнова Н.Д., Ширяев Е.Н. Русское предложение. Бытийный тип: структура и значение. — М.: Русский язык, 1983 — 193 с.
Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. — Москва: Советская энциклопедия, 1966. — 607 с.
Бабій І. Емоційно-експресивна роль колірних епітетів у прозовій мові (на матеріалі творчості В. Стефаника, М. Коцюбинського, М. Хвильового) // Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспектива розвитку. Науковий щорічник / За заг. ред. доц. Стефанії Панцьо. — Тернопіль: Збруч. — 1999. — С. 246-250
Баллі Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М.: Изд-во иностр. лит., 1955. — 416 с.
Баранник Д.Х. Текст і його складові // Дослідження з лексикології і граматики української мови. Том 1. Збірник наукових праць. Науковий редактор проф. Баранник Д.Х. — Дніпропетровск: Навчальна книга. — 1999. — С. 15-20.
Баранцев Т.К. Англо-український фразеологічний словник.— Київ: Радянська школа. — 1969. — 1052 с.
Бархударов Л.С. Проблема предложения в трактовке различных грамматических направлений // Вопросы языкознания. — 1976. — №3.— С. 89-100.
Беличова Е.Ю. О теории функциональной грамматики // Вопросы языкознания. — 1990. — №2. — С. 64-74.
Бельчиков Ю.А. Лексическая стилистика. — М.: Русский язык, 1977. — 120 с.
Беляева Е.И. К проблеме лексико-грамматических полей в языке (на материале микрополей возможности и вынужденности в английском и русском языках). — Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.19 / Киевский ордена Ленина гос. университет им. Т.Г.Шевченко.— Воронеж, 1977. — 23 с.
Беляева Е.И. Модальность в различных типах речевых актов // Филологические науки. — 1987. — №3. — С. 64-69.
Береговская Э.М. Проблемы исследования зевгмы как риторической фигуры // Вопросы языкознания. —1985. — №5. — С. 59-67.
Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание. — М.: Просвещение, 1979. — 416 c.
Берестнев Г.И. Иконичность добра и зла // Вопросы языкознания. — 1999. — №4. — С. 99-113.
Білецький О.А. Про мову та мовознавство. — К.: АртЕк, 1996. — 224 с.
Большой энциклопедический словарь. Языкознание. — М. Большая Российская Энциклопедия, 1998. — 685 с.
Бондарко А.В. Вид и время русского глагола. — Москва: Просвещение, 1971. — 239 с.
Бондарко А.В. О структуре грамматических категорий (отношения оппозиции и неоппозитивного различия) // Вопросы языкознания. — 1981. — №6. — С. 17-28.
Бондарко А.В. Опыт лингвистической интерпретации соотношения системы и среды // Вопросы языкознания. — 1985. — №1. — С. 13-23.
Бондарко А.В. Основы построения функциональной грамматики // Известия академии наук СССР. Серия литературы и языка. — 1981. — № 3. — С. 483-495.
Борисюк І.В. Деякі особливості синтаксично-інтонаційної організації спонтанного мовлення // Мовознавство. — 1980. — №4. — С. 28-33.
Бублейник Л.В. Українсько-російські лексичні відповідники. Семантико-синтаксичний аспект. Аврореф. дис. док. філол. наук: 10.02.01; 10.02.02 / Дніпропетр. держ. ун-т. — Дніпропетровськ. — 1996. — 48 с.
Будагов Р.А. Введение в науку о языке. — М.: Просвещение, 1965. — 492 c.
Будагов Р.А. К критике релятивистских теорий слова // Вопросы теории языка в современной зарубежной лингвистике. — М.: Издательство Академии наук СССР. — 1961. — С. 5-29.
Будько М., Куць О. Функції вокатива у конструкціях різних типів // Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць. Випуск 5. / Укл. Загнітко А. (наук. ред.) та ін. — Донецьк: ДонДУ. — 1999. — С. 27-30.
Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови. — К.: Рад. шк., 1951. — Т.2. — 359 с.
Булгак С.И. О розграничении модальных слов и частиц // Русский язык в школе. — 1985. — №4. — С. 100-104.
Валгина Н.С., Розенталь Д.Э., Фомина М.И. Современный русский язык. — М.: Высшая школа, 1987. — 480 с.
Василенко В.А. Синоніми як засіб експресивності в поезіях І. Муратова // Лінгвістичні дослідження. Науковий вісник. Випуск 3. — Харьків: ХДПУ, 1997. — С. 24-27.
Васильев С.А. Синтез смысла при создании и понимании текста. — К.: Наукова думка, 1988. — 300 с.
Вейхман Г.А. Новое в английской грамматике. — М.: Высшая школа., 1990. — 128 с.
Вейхман Г.А. Предложения и синтаксические единства // Вопросы языкознания. — 1981. — №4. — С. 61-73.
Верба Г.В., Верба Л.Г. Довідник з граматики англійської мови. — Київ: Радянська школа. — 1983. — 287 с.
Виноградов В.В. Избранные труды: Исследования по русской грамматике. — М.: Наука, 1975. — 560 c.
Виноградов В.В. О теории художественной речи. — М.: Высшая школа, 1971. — 240 с.
Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения (На материале русского языка) // История советского языкознания: Некоторые аспекты общей теории языка: Хрестоматия / Сост. Березин Ф.М.:— М.: Высш. шк., 1981. — 451 c.
Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове). — М.: Наука, 1947. — 784 c.
Винокур Т.Г. Устная речь и стилистические свойства высказывания ) // Разновидности городской устной речи: Сб. науч. тр. / Отв. ред. акад. Д.Н.Шмелев, докт. филол. наук Е.А.Земская. — М.: Наука, 1988 — С. 44 - 84
Вихованець І.Р. Варіантність і синоніміка синтаксичних одиниць // Рідне слово. — 1972. — №6. — С. 21-28.
Воркачев С.Г. К семантическому представлению дезидеративной оценки в естественном языке // Вопросы языкознания. — 1990. — №4. — С. 86-92.
Воркачев С.Г. Нейтральная модальность как оператор в семантике естественного языка // Известия академии наук СССР. Серия литературы и языка. — Том 45. — 1986. —№4. — С. 330-337.
Воркачев С.К. О некоторых модальных операторах (значение безразличия в испанском языке) // Вопросы языкознания. — 1985. — №1. — С. 109-114.
Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Морфология. — М.: Высш. шк., 1987. — 312 с.
Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Синтаксис. — М.: Высшая школа., 1986. — 220 с.
Галайбіда О. Взаємодія вставних і вставлених слів // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія філологічна. Випуск 2. — Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. — 1998. — С. 80-83.
Гельгардт Р.Р. О стилистических категориях // Вопросы языкознания. — 1968. — №6. — С. 58-65.
Глейбман В.С. Функціонально-семантична категорія компаративу в українському поетичному мовленні (на прикладі тексту поеми І. Франка «Мойсей») // Функціональна граматика: Тези доп. Міжнар. наук.-теор. конф.: відпов. ред. Загнітко А.П. — Донецьк: Вид-во Донецьк. ун-ту. — 1994. — С. 36-37.
Говердовский В.И. Диалектика коннотации и денотации (Взаимодействие эмоционального и рационального в лексике) // Вопросы языкознания. — 1985. — №2. — С. 71-79.
Гозман Л.Я. Психология эмоциональных отношений. — М.: Издательство Московского университета, 1987. — 176 с.
Голованевский А.Л. Социальная и идеологическая оценочность общественно-политической лексики русского языка // Вопросы языкознания. — 1987. — №4. — С. 35-42.
Головнин И.В. Номинативно-знаковые и коммуникативно-сверхзнаковые единицы в современном японском языке. // Язык и культура. / Под ред. И.В.Головнина, В.СГривнина. — М.: Изд-во МГУ. — 1987. — С. 3-40.
Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — 178 с.
Горина О.В. Стилистические функции неопределенно-местоименных слов в рассказах и повестях Л.Н.Толстого // Особенности языка и стиля Л.Н.Толстого: межвузовский сборник научных трудов. — Тула: Тул. гос. пед. ин-т им. Л.Н.Толстого, 1990. — С. 53-62.
Ґрещук В.В. Український відприкметниковий словотвір. — Івано-Франківськ: Плай, 1995. — 208 с.
Гуйванюк Н.В. Антифразисні висловлювання як засіб гумору та іронії в усній народній творчості // Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспектива розвитку. Науковий щорічник / За заг. ред. доц. Стефанії Панцьо. — Тернопіль: Збруч, 1999. — С. 182-186.
Гуйванюк Н.В., Шабат С.Т. Питальні речення в сучасній українській мові. — Чернівці: Рута, 2000. — 66 с.
Давиденко Л.М. English Grammar. — Тернопіль. — 1996. — 192 с.
Давыдов М.В., Конурбаев М.Э. Сниженные тембры английской просодии в когнитивном освещении // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 9.— Филология. — 1991. — №6. — С. 50-54.
Дементьев В.В. Фатические речевые жанры // Вопросы языкознания. — 1999. — №1. — С. 37-55.
Демський М.Т. Українська ад’єктивна фраземіка // Мовознавство. — 1982. — №1. — С. 26-32.
Дешериева Т.И. О соотношении модальности и предикативности // Вопрросы языкознания. — 1987. — №1. — С. 34-45.
Додонов Б.И. В мире эмоций. — К.: Политиздат Украины, 1987. — 140 с.
Додонов Б.И. Эмоция как ценность. — М.: Политиздат, 1978. — 272 с.
Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. — К.: Вища школа, 1987. — 351 с.
Долинин К.А. Интерпретация текста. — М.: Просвещение, 1985. — 288 с.
Дреслер Х.В. Против неоднозначности термина "функция" в "функциональных" грамматиках. // Вопросы языкознания. — 1990. — №2. — С. 57-64.
Дьяченко Ю.И. Метаязыковая аспектность семантико-синтаксических параметров текстовой модальности (на материале русского и немецкого языков). — Автореф. ... дис. канд. филол. наук: 10.02.01; 10.02.19 / Кубанский гос. ун-т. — Краснодар, 1996. — 19 с.
Дэже Л. Функциональная грамматика и типологическая характеристика русского языка // Вопросы языкознания. — 1990. — №2. — С. 42-57.
Женетт Ж. Фигуры. В 2-х томах. Том 2. — М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. — 472 с.
Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. — Київ: Радянська школа, 1965. — Частина 1. — 423 с.
Загнітко А., Жукевич Л. Особливості актуалізації внутрішньо-реченнєвої інформації (на матеріалі художньої прози Б.І. Антонича) // Функціонально-когнітивні вияви граматичних структур: Збірник наук. праць / Ред. кол.: А.П. Загнітко (наук. ред.) та ін. — К.: ІЗМН. — 1998. — С. 146-158.
Загнітко А.П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці: Навч. посібник. — К.: НМКВО, 1990. — 132 с.
Загнітко А.П. Морфологічні категорії іменника в синтагматиці і парадигматиці. — К.: УМКВО, 1989. — 63 с.
Загнітко А.П. Поетична метафора Тодося Осмачки // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск 2. / Укл. Загнітко А.П. (наук ред.) та ін. — Донецьк: ДонДУ. — 1996. — С. 165-175.
Загнітко А.П. Семантика великої літери // Лінгвістичні студії. — Випуск 1. — Донецьк: ДонДУ. — 1994. — С. 134-138.
Загнітко А.П. Семантика і п