СТАНОВЛЕННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНОГО РЕЧЕННЯ В ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ (IV-XIII ст.) : Становление сложноподчиненных предложениях В древнегерманских ЯЗЫКАХ (IV-XIII вв.)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

БУНІЯТОВА ІЗАБЕЛЛА РАФАЇЛІВНА

УДК 811.11 ΄367. 335. 2 03/12”

СТАНОВЛЕННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНОГО РЕЧЕННЯ
В ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ
(IV-XIII ст.)

Спеціальність 10.02.04 германські мови
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Почепцов Георгій Георгійович,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2004

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ................................................................5
ВСТУП.....................................................................................................................8
РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН СИНТАКСИЧНОЇ
ТЕОРІЇ РЕЧЕННЯ ТА ЙОГО ВИТОКИ........................................................22
1.1. Природа складного речення в сучасних граматичних теоріях..................22
1.1.1. Історична плинність дефініції речення................................................26
1.1.2. Формальний та функціональний підходи до інтерпретації
структури складного речення......29
1.2. Формалізація процедур аналізу синтаксичних одиниць
в американському структуралізмі................................................................42
1.3. Трансформаційно-генеративна парадигма: еволюція понять
глибинної і поверхневої структур................................................................48
Висновки до Розділу 1.........................................................................................61
РОЗДІЛ 2. ТИПИ ЗВ’ЯЗКУ У СКЛАДНОМУ РЕЧЕННІ:
ДІАХРОННИЙ АСПЕКТ ..65
2.1. Трактування понять паратаксис” і гіпотаксис”
у синхронії та діахронії................................................................................65
2.2. Реконструкція речення в індоєвропейській мові-основі...........................77
2.3. Джерела формування гіпотаксису в германських мовах..........................88
2.3.1. Гіпотаксис із паратаксису: гіпотеза примітивного” паратаксису...............88
2.3.1.1. Історична фузія двох незалежних простих речень
у складнопідрядне ........................................................................90
2.3.1.2. Явища переходу від паратаксису до гіпотаксису:
сполучниково-прислівникова кореляція.....................................94
2.3.2. Гіпотаксис як результат реінтерпретації
синтаксичних одиниць нижчого рівня.............................................113
2.3.2.1. Раптові зміни в інтеріоризованих граматиках:
реструктуризація або радикальна реінтерпретація..................113
2.3.2.2. Принцип уніформітарності.........................................................121
2.3.2.3. Утворення відносних підрядних речень від
аппозитивних конструкцій у германських мовах..................................127
Висновки до Розділу 2.......................................................................................140
РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГІПОТАКСИСУ
В ДАВНІХ ГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ..........................................................144
3.1. Структурна схема давньогерманського складнопідрядного речення.....144
3.2. Асиндетичний гіпотаксис як найдавніший тип підрядного зв’язку........151
3.3. Сполучникова парадигма на позначення підрядності
у складному реченні....................................................................................170
3.3.1. Сполучники займенникового походження...................................170
3.3.2. Структурна характеристика підрядних сполучників...................173
3.3.3. Функціонування підрядних сполучників
у давньогерманських мовах...........................................................178
3.4. Рамкова структура як типологічна риса
західногерманського складнопідрядного речення...................................201
Висновки до Розділу 3.......................................................................................219
РОЗДІЛ 4. СУБ’ЄКТИВНИЙ ЧИННИК У СТРУКТУРІ ДАВНЬОГЕРМАНСЬКОГО СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ..223
4.1. Ірраціональне vs. раціональне у структурі давньогерманського речення...........223
4.2. Відображення детерміністських настанов у структурі й семантиці давньогерманських синтаксичних одиниць..............................................232
4.3. Зовнішня і внутрішня модальність давньогерманського речення ..........241
4.3.1. Умови реалізації флективних форм оптатива в підрядному реченні....251
4.3.2. Конструкції з модальними дієсловами як аналітична форма оптатива.....272
4.4. Закон узгодження часів як характерна особливість
складнопідрядного речення у західногерманських мовах ..287
Висновки до Розділу 4...297
РОЗДІЛ 5. ОСОБЛИВОСТІ ПОРЯДКУ СЛІВ ДАВНЬОГЕРМАНСЬКОГО РЕЧЕННЯ В ЕТНОКУЛЬТУРНОМУ АСПЕКТІ..........................................300
5.1. Культурологічна інтерпретація фрагментів мовної онтології................300
5.2. Умови формування давньогерманських етносів..306
5.3. Базові моделі порядку слів давньогерманського речення ..310
5.3.1. Кінцева позиція дієслова як типологічна константа давніх
північно-західних германських мов (за даними рунічних написів).326
5.3.2 Лінгвістичне пояснення виникнення початкової позиції дієслова
в давньоанглійських та давньоісландських текстах...330
5.3.3. Метричні чинники пояснення функціонування
дієслова в початковій позиції давньогерманського речення.333
Висновки до Розділу 5..347
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.................................................................................350
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................357
СПИСОК ДОВІДКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ......................................................401

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ.......................403

ВСТУП

Сучасний етап розвитку граматичних студій характеризується посиленням інтересу до проблем, пов’язаних з природою речення як у синхронному, так і в діахронному аспектах. Звернення до формальної [104; 113; 153; 194; 135], семантичної [62; 63; 72; 131; 184; 202] та комунікативної [116; 148; 209; 223] організації речення дозволило вийти на якісно вищий рівень узагальнень для пояснення процесів, що відбуваються у синтаксичних системах. Новітні теорії і залучення великої кількості даних уможливили отримання вірогідних результатів у дослідженні граматичної будови мов, створили передумови для розкриття механізмів вербалізації людської думки [31; 119; 171; 306].
Синтаксис складного речення розглядають крізь призму його зв’язку з логічними формами мислення, притаманними мовним спільнотам на певному етапі їхнього розвитку. Серед найбільш значущих із цього погляду синтаксичних явищ особливе місце належить гіпотаксису, поступовий розвиток якого свідчить про збагачення таких розумових операцій, як судження та умовивід [125; 141; 149; 308; 423].
Існують дві основні концепції щодо зв’язку між засобами організації синтаксису складного речення і рівнем когнітивної еволюції, досягнутим даним суспільством. Перша бере до уваги поверхневу реалізацію складнопідрядного речення з n-кількістю розгорнутих реченнєвих утворень і семантично прозорим сполучниковим складом [2; 5; 13, 24; 32; 109; 117; 122; 137; 144; 167; 170; 174]. Теоретичним підґрунтям такої інтерпретації слугує теза про те, що високому рівню розвиненості синтаксису відповідає високий рівень розвиненості думки, засвідченої у греко-латинській традиції з її граматикалізованим гіпотаксисом. У межах такого підходу давні мови розглядають як примітивні”, тобто такі, що впродовж своєї історії зближувалися з греко-латинською писемною традицією. У формально-зорієнтованих діахронних студіях побутує думка про примітивність” давньогерманських культур і синтаксичних моделей, яку підтверджують не досить високою диференціацією й ускладненістю системи підрядних зв’язків. Реконструкція складного речення у прагерманській мові виявляється неможливою, оскільки зведення розуміння гіпотаксису до системи поверхневих реалізацій звужує обсяг досліджуваних синтаксичних явищ.
Друга концепція ґрунтується на ідеї про дворівневу репрезентацію речення у вигляді фонетичної і логічної форм [304; 306; 309; 312; 341; 431]. Теоретично це підкріплюється тезою про існування у мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення, деривати якої виникають шляхом застосування певних трансформаційних правил. Такий підхід дозволяє зробити припущення стосовно існування складнопідрядного речення у дописемний період історії германських мов. Фонетична форма такого типу складного речення не обов’язково має збігатися з тією, що існує у сучасних мовах. Відтворення еволюційних зрушень у системі засобів оформлення гіпотаксису допомагає підтвердити робочу гіпотезу про поступове зростання складності фонетичної форми досліджуваного типу речення у давньогерманських мовах.
Наша гіпотеза про наявність гіпотаксису в дописемний період розвитку германських мов ґрунтується на теоретичному принципі єдності мислення на всіх еволюційних етапах розвитку сучасних народів при змінності окремих його форм або категорій (Р.Ласс). Стосовно синтаксичних систем це означає, що будь-який тип складного речення, який існує в сучасних мовах, існував і в прамові. Відрізняються тільки поверхневі реалізації й відповідні структурні схеми. Врахування названої тези дає змогу виявити джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах.
Для діахронного дослідження важливим є також розуміння плинності прийнятих per se дефініцій речення і його базових складників (NP та VP), зміст яких може не збігатися в різних хронологічних зрізах. Це набуває особливого значення в контексті розв’язання таких актуальних у германістиці проблем, як становлення гіпотаксису, а також розширення його меж за рахунок синтаксичних одиниць нижчого рівня, зокрема неособово-дієслівних утворень [78; 171; 210; 222; 448, с. 367-408].
Актуальність дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних граматичних студій на вивчення проблем функціонування і розвитку мовних систем, яке передбачає належний рівень формалізації дослідницьких процедур. Невизначеність питань, пов’язаних із механізмами мовних змін, відсутність інтегрального підходу до дослідження синтаксису давньогерманських мов, у тому числі дописемного періоду його історії, зумовлюють необхідність системного аналізу внутрішньо- і зовнішньомовних чинників становлення складнопідрядного речення в давньогерманських мовах, а також врахування зв’язку між засобами реалізації гіпотаксису й рівнем когнітивної еволюції, досягнутим давньогерманськими мовними спільнотами.
Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету. Проблематика дисертації входить до кола питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою Типологія та функціонування мовних одиниць фонетичної, граматичної й лексичної систем германських та романських мов: когнітивний, комунікативний та прагматичний аспекти” (тему затверджено вченою радою Київського національного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 27 січня 1997 р.).
Метою роботи є визначення шляхів становлення та напрямів розвитку складнопідрядного типу зв’язку в давній період історії германських мов (IV-XIII ст.) з урахуванням особливостей засобів його реалізації у західногерманському та гото-скандинавському ареалах.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:
· визначити основні підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії;
· схарактеризувати загальний напрям розвитку складних синтаксичних утворень у давньогерманських мовах;
· відтворити процес становлення складнопідрядного речення від дописемного періоду історії германських мов до перших пам’яток писемності;
· виявити джерела формування гіпотаксису у давньогерманських мовах;
· розкрити внутрішньо- та зовнішньомовні чинники розвитку складнопідрядного типу зв’язку у давньогерманських мовах;
· реконструювати прототип складнопідрядного речення у прагерманській мові з урахуванням дворівневої репрезентації речення, його фонетичної і логічної форм;
· виокремити ареальні особливості засобів реалізації гіпотаксису у давніх західно-, північно- і східногерманських мовах;
· установити константні типологічні ознаки будови давньогерманського складнопідрядного речення;
· окреслити особливості розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища давньогерманських етносів;
Об’єктом дослідження є складнопідрядне речення у давній період історії розвитку германських мов (IV-XIII ст.).
Предмет дослідження становить еволюція структури й семантики складнопідрядного типу зв’язку в давньогерманських мовах з урахуванням взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку.
Матеріалом дослідження слугують мовленнєві фрагменти, виділені з давньогерманських писемних пам’яток методом суцільної вибірки: давньоанглійських (VII-XI ст.), давньоверхньонімецьких (IX-XI ст.), давньосаксонських (IX-XI ст.), давньоісландських (ХІІ-ХІІІ ст.) та готських (IV ст.). Кількість проаналізованих пам’яток 37 назв (6500 сторінок). Загальна кількість відібраних одиниць 9350. Проаналізовані тексти належать до різних жанрів давньогерманської літературної спадщини: епос, парафрази Старого і Нового Завітів у формі алітераційного віршування, ділова проза, переклади окремих книг Біблії та праць античних авторів, житія святих, хроніки, замовляння, поетичні твори за мотивами біблійних сюжетів та ін. На підтвердження гіпотези про спільність шляхів та джерел формування гіпотаксису в давньогерманських мовах були залучені дані з інших мов, як індоєвропейських так і неіндоєвропейських. Використано матеріал перекладних, тлумачних, історичних та етимологічних словників.
Методи дослідження, зумовлені метою, завданнями та специфікою аналізу давньогерманського писемного мовлення IV-XIII ст. Відтворення еволюційних процесів у синтаксисі складнопідрядного речення в контексті взаємозв’язку різних рівнів мовної системи ґрунтується на прийомах порівняльно-історичного аналізу. Зіставлення синтаксичних утворень із давньогерманських архаїчних текстів дозволило реконструювати джерела формування гіпотаксису в германських мовах, виявити ареальні подібності й відмінності у засобах реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах, його будові й семантиці, окреслити константні типологічні ознаки у синтаксисі давньогерманського складнопідрядного речення. Інтерпретація семантики й структури реченнєвих утворень у давніх текстах ґрунтується на застосуванні трансформаційних правил теорії управління та зв’язування Н.Хомського. Виокремлення загальних принципів реалізації гіпотаксису та її особливостей у різних давньогерманських ареалах побудоване на методиці лексико-граматичного й семасіологічного аналізів. Кількісний аналіз мовних фактів проведено з метою встановлення шляхів становлення гіпотаксису в досліджуваних мовах.
Методологічна основа дослідження побудована на системному підході до інтерпретації явищ мовної онтології у динамічній синхронії. Теоретичним підґрунтям роботи слугують фундаментальні положення загального, порівняльно-історичного, германського й слов’янського мовознавства, етнокогнітивістики, семіотики, історії, етнографії та літературознавства. Передусім це теорія мовних змін, розроблена у працях вітчизняних та зарубіжних лінгвістів [23; 162; 197; 313; 365; 395; 398], принцип незмінності типології мислення при історичних змінах окремих його форм і категорій [191; 132; 277; 382; 348], положення про синтаксис як відбиток мислення давніх і сучасних народів [10; 22; 33; 57; 102; 156; 168; 422] та теза про історичну плинність дефініції речення [199].
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше застосовано підхід динамічної синхронії до явищ історичного синтаксису. Це передбачає вивчення системних відношень у давньогерманських мовах на певному етапі їхнього розвитку (IV-XIII ст.), позначеного, з одного боку, відносною стабільністю, відсутністю кардинальних змін, а з іншого, поступовими якісними зрушеннями, які посилюються наприкінці даного періоду. У дослідженні вперше проведено системний аналіз становлення та розвитку гіпотаксису від дописемного до кінця давнього періоду історії германських мов, реконструкцію синтаксичних одиниць вищого рівня у прагерманській мові, відтворено поетапний процес становлення гіпотаксису: ад’єктивні конструкції Þ асиндетичні конструкції типу апокойну Þ залежні речення, введені особовими займенниками Þ відносні речення, введені сурядними сполучниками у поєднанні з дейктичними елементами Þ відносні речення з дейктичними елементами Þ відносні речення, введені власне релятивними маркерами. Новим у роботі є виявлення дивергентності й гетерохронності розвитку гіпотаксису в західногерманському й гото-скандинавському ареалах, а також чинників, що зумовили такий хід еволюції складного речення. Новими є результати аналізу основних засобів реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах: сполучникових засобів і динаміки розвитку категорії модальності, базових моделей порядку слів складнопідрядного речення. Новизну становлять висновки про характер кореляції між типом мислення і засобами синтаксичного оформлення речення в давньогерманських мовах, на основі чого пояснюються особливості етнокультурного стереотипу давніх германців: закоріненість детермінізму та схильність до суб’єктивізації дійсності.
Теоретичне значення роботи зумовлене системним підходом до розв’язання проблеми виникнення та розвитку складнопідрядного речення в германських мовах. Результати дослідження є внеском у порівняльно-історичне, загальне і германське мовознавство, типологію, етнокогнітивістику й семіотику. Виявлення шляхів еволюції гіпотаксису та джерел його формування сприяє подальшій розбудові теорії універсалій, синтаксичних змін та варіативності мовних одиниць. Інтегральний підхід до явищ мовної онтології уможливив пояснення певних відхилень від початкових напрямків розвитку давньогерманського складного речення і тим самим сприяв розкриттю взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку. Розроблена методика, результати та висновки проведеного дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках у царині не тільки історичного синтаксису, але й у роботах з проблематики загальної теорії мовної еволюції та механізмів розвитку мовних систем.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання концептуальних положень і висновків дисертації у теоретичних курсах Вступ до германського мовознавства” (розділи Історія давніх германців”, Частини мови”, Синтаксис”, Етимологічні основи словникового складу давньогерманських мов”), Історія англійської мови” (розділи Частини мови” , Синтаксис””, Етимологічні основи словникового складу англійської мови”), Теоретична граматика англійської мови” (розділи Частини мови”, Синтаксис”) на семінарах з історії лінгвістичних учень, у працях здобувачів наукових ступенів, а також курсових, дипломних і магістерських роботах.
Особистий внесок дисертанта полягає: 1) застосуванні підходу динамічної синхронії в історичному дослідженні; 2) виявленні джерел формування гіпотаксису в германських мовах паратаксису та реінтерпретації синтаксичних одиниць нижчого рівня; 3) реконструкції прототипу складнопідрядного речення з підрядним відносним на матеріалі давньогерманських мов; 4) розмежуванні західногерманського та гото-скандинавського мовних ареалів за засобами реалізації гіпотаксису; 5) виявленні особливостей розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища носіїв давньогерманських діалектів.
На захист виносяться такі положення:
1. Джерелами формування гіпотаксису в давньогерманських мовах є поступовий розвиток суположення первісно незалежних простих речень та раптова реінтерпретація синтаксичних одиниць нижчого рівня у складні поліпредикативні цілісності.
2. Першоосновою гіпотаксису в давньогерманських мовах є паратаксис, розвиток якого відбувався в такій послідовності: суположення первісно незалежних простих речень, об’єднаних причиново-наслідковим зв’язком Þ асиндетичне n-предикативне ціле Þ синдетичне складне речення, оформлене сурядними сполучниками, займенниками Þ речення з корелятивним сполучниково-прислівниковим зв’язком Þ субординативний зв’язок з експліцитними підрядними сполучниками.
3. Реінтерпретація або реструктуризація мовних одиниць це зміни раптового характеру, що виникли в результаті переосмислення синтаксичних зв’язків у реченні носіями мов. Сфера дії цього механізму в давньогерманських мовах обмежена через слабку розвиненість віддієслівних імен та їхніх предикативних характеристик.
4. Реструктуризація пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення у прамові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалася шляхом розширення їхнього предикативного потенціалу і введення в поверхневу структуру речення формальних засобів зв’язку (сурядних сполучників, прислівників, займенників).
5. Історичні зміни, які відбуваються в реченнєвих структурах давньогерманських мов, це заміщення одних структурних схем іншими. Попри те, що будова простого речення й окремих словосполучень історично простежуються виразніше, ніж синтаксис складного речення, реконструкція останнього є можливою шляхом залучення фактів морфології та синтаксичних архаїзмів, наявних у синтаксисі досліджуваних мов. Реконструкція речення у прамові полягає у встановленні структурних моделей реченнєвих одиниць, а не конкретних речень-реалізацій таких моделей. Лексичне наповнення реконструйованих структурних схем для синтаксису нерелевантне.
6. Становлення гіпотаксису на давньогерманському ґрунті ілюструє розвиток відносного особово-дієслівного підрядного речення, прототипом якого є аппозитивні конструкції. Розвиток цих утворень включає таку низку перехідних ланок: аппозитивні конструкції Þ асиндетичні конструкції типу апокойну Þ залежні речення, введені особовими займенниками Þ відносні речення, введені сурядними сполучниками та дейктичними елементами Þ відносні речення з дейктичними елементами Þ відносні речення, введені релятивними сполучниками.
7. Давній період в історії розвитку германських мов визначається як перехідний у становленні гіпотаксису. Це підтверджується недиференційованим вживанням вказівних та особових займенників, часток, прислівників і сполучників для оформлення підрядного зв’язку; полісемією та омонімією сполучників у всіх досліджуваних мовах. На західногерманському ґрунті непослідовність реалізації засобів гіпотаксису проявляється в нерегулярній появі дієслова у фінальній позиції та оформленні підрядного реченні в оптативі; у скандинавських у високій питомій вазі паратаксису і прямого мовлення в текстах пам’яток.
8. Спільним в організації складнопідрядного речення давньогерманських мов є успадкована від германської прамови модель логічної форми з дієсловом у фінальній позиції, явища пересуву дієслова у другу позицію головного речення після прислівників або прислівникових фраз, співіснування паратаксису та гіпотаксису, прислівниково-сполучникової кореляції та функціонування незмінюваних часток як універсальних маркерів гіпотаксису.
9. Дивергентність шляхів формування гіпотаксису у двох ареалах західногерманському та гото-скандинавському, зумовлена низкою об’єктивних і суб’єктивних причин. Об’єктивні причини полягають у неодночасності становлення писемності в даних ареалах, суб’єктивні у впливі давньогрецької й латинської традицій на синтаксис відповідних германських ареалів.
10. Розвиненість гіпотаксису на західногерманському ґрунті є вищою, порівняно зі скандинавською. Про це свідчить сукупність граматичних чинників його реалізації у давньоанглійській, давньоверхньонімецькій та давньосаксонській мовах: диференціація порядку слів у головному й підрядному реченнях, оформлення залежного слова в оптативі, явища узгодження часів і рамкової структури в головному й підрядному реченнях.
Апробація результатів дослідження здійснена на шести міжнародних конференціях: Актуальні питання слов’янської філології” (Київ, Київський інститут Слов’янський університет”, 26-27 травня 1998 р.); Мова й мовлення у синхронному та діахронному аспектах” (конференція Європейського лінгвістичного товариства, університет Сент-Ендрю, Велика Британія, 26-30 серпня, 1998 р.); 31-а Познанська лінгвістична конференція (м.Познань, Польща, університет ім.Адама Міцкевича, 1-4 травня 1998 р.); 32-а Познанська лінгвістична конференція (м.Познань, Польща, університет ім.Адама Міцкевича, 30 квітня 2 травня 1999 р.); 33-я щорічна конференція Європейського лінгвістичного товариства (м. Познань, Польща, університет ім. Адама Міцкевича, 31 серпня 2 вересня 2000 р.); Глобалізація та зміни у мовах у Європі” (Варшава, Польща, Інститут прикладної лінгвістики Варшавського університету 19-21 вересня, 2002 р.), на чотирьох Всеукраїнських конференціях: Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка, 25-26 листопада 1999 р.); Наукова спадщина професора Ю.О.Жлуктенка та сучасне мовознавство” (Київ, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 21 вересня 2000 р.); Прагматика та за її межами” (Харків, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, 28-29 травня, 2001 р.); Мова й культура” (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні, Видавничий Дім Дмитра Бураго, 24-28 червня 2002); на трьох міжвузівських конференціях: ювілейна конференція КДЛУ 50” (Київ, Київський державний лінгвістичний університет, 21-24 квітня 1998 р.); Мова освіта культура: наукові парадигми” (Київський державний лінгвістичний університет, 24-27 квітня, 2001 р.) Мови і культури у сучасному світі” (Київський національний лінгвістичний університет, 8-11 квітня, 2003 р.).
Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в монографії Еволюція гіпотаксису в германських мовах” (IV-XIII ст.) 18,31 др.арк., у матеріалах міжнародних, Всеукраїнських та міжвузівських лінгвістичних конференцій (13 доповідей) та 27 публікаціях, із них 22 статті у фахових наукових виданнях ВАК України (17,19 др.арк.).
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури, довідкової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.
У вступі обґрунтовано доцільність проведення дослідження, актуальність обраної теми, визначено наукову новизну, сформульовано мету, завдання й основні положення, що виносяться на захист, описано методи дослідження, викладено теоретичне і практичне значення його результатів.
У першому розділі Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки” розглянуті та проаналізовані існуючі підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії, вироблено методику аналізу складних поліпредикативних цілих у давніх пам’ятках писемності шляхом врахування положень традиційної, структуральної та генеративної теорій речення.
У другому розділі Типи зв’язку у складному реченні: діахронний аспект” висвітлено прийоми реконструкції синтаксичних одиниць в індоєвропейській прамові з урахуванням морфологічних даних та синтаксичних архаїзмів, засвідчених у давньогерманських писемних пам’ятках. Виявлено основні джерела формування гіпотаксису в германських мовах: паратаксис та реінтерпретація синтаксичних одиниць нижчого рівня. Загальний напрям розвитку гіпотаксису з паратаксису визначено як поетапний процес, початок якого припадає на дописемний період історії германських мов. Наявність перехідного періоду у становленні гіпотаксису підтверджено явищем прислівниково-сполучникової кореляції та вживанням вказівних й особових займенників у функції маркерів підрядного зв’язку. Теза про існування у мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення,

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Основною метою нашого дослідження було визначити шляхи утворення складнопідрядного типу зв’язку у найдавніший період історії германських мов. Розв’язання проблеми існування гіпотаксису в дописемний період становило особливий інтерес із точки зору еволюції мовних систем: ми мали унаочнити або спростувати тезу про можливість історичної реконструкції одиниць вищого синтаксичного рівня.
Матеріал давньогерманських пам’яток (IV-XIII ст.) засвідчує, що складнопідрядне речення функціонувало у дописемний період розвитку цих мов. Це підтверджується не тільки наявністю розвинутої системи типів підрядного зв’язку в готській мові, але й результатами реконструкції у прагерманській, теоретичним підґрунтям якої слугує принцип реінтерпретації синтаксичних одиниць.
Ми виходили також із положення про те, що дефініція речення має бути зумовлена тим історичним періодом, до якого належить досліджуваний матеріал, через імовірну відмінність поверхневої структури речення у дописемний період від сучасної його репрезентації. Спроба реконструкції формування підрядних відносних (=релятивних) від доісторичної доби до перших пам’яток германської писемності підтверджує вищеназвану тезу. Внаслідок реконструкції еволюція гіпотаксису постає як багатоступінчастий перехід від аппозитивних утворень до відносних речень, оформлених релятивними маркерами, що походять від дейктичних елементів.
Процес розгортання редукованих пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прамові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувався шляхом актуалізації їх предикативного потенціалу і ускладнення поверхневої структури за рахунок сполучників (сурядних, підрядних або їх комбінації). Етимологічно реченнєві структури, у даному разі ад’єктивні, слугували будівельним матеріалом” для утворення особово-дієслівних відносних підрядних речень.
Принцип уніформітарності був тим методологічним інструментом, який дозволив розмежувати епістемічний і онтологічний рівні дослідження. Покладена в його основу ідея про неможливість реконструювання явищ прамови, що відрізнялися б від явищ, які існують у сучасних мовах, співзвучна нашій концепції про плинність поверхневих і незмінність аргументно-предикатних структур речення в діахронії.
Теорія про два шляхи” розвитку гіпотаксису задовільно пояснює спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень. Основним джерелом походження гіпотаксису виявляється паратаксис або первісне об’єднання низки простих речень у складне поліпредикативне ціле. Щодо іншого засобу утворення складнопідрядних речень реінтерпретації нижчих за рангом синтаксичних одиниць, то сфера його дії була обмеженою, по-перше, через слабку розвиненість системи віддієслівних імен, по-друге, через слабку розвиненість їхніх предикативних характеристик у досліджуваних мовах.
Історичний перехід від паратаксису до гіпотаксису є поступовим процесом, початок якого припадає на дописемний період розвитку германських мов.
На певному етапі дописемного періоду логіко-семантичний зв’язок між двома контактно розміщеними самостійними клаузальними одиницями починає супроводжуватися незмінюваними частками з невиразною семантикою (напр., двн.-англ. þ (þe), двн.-в.-нім. te/de, двн.-сакс. the, двн.-ісл. er/es). Первісне призначення таких маркерів дискурсу полягало у поділі тексту на окремі періоди зі спільною темою.
На наступному історично засвідченому етапі коло дейктичних, за своїм походженням, конекторів розширюється. Вони охоплюють кілька категорій частиномовних одиниць: частки, займенники, прислівники і сурядні сполучники. Омографія зазначених конекторів, яка ускладнює інтерпретацію типу зв’язку у складному реченні, є визначальною рисою синтаксису давньогерманських мов.
Згодом, з метою досягнення більшої прозорості в оформленні гіпотаксису, давньогерманські автори вдаються до подвоєння матеріально тотожних часток, прислівників або сполучників (західногерманські мови) або підсилення незмінюваних часток вказівними займенниками (готська і скандинавські мови). Цей тип зв’язку визначають як корелятивний, і як такий, що є останньою ланкою в еволюційному ланцюгу між паратаксисом і екпліцитно оформленим гіпотаксисом. Він засвідчений в усіх давньогерманських мовах і є широко вживаний поряд із власне складнопідрядними сполучниками.
Гетерохронність становлення гіпотаксису в різних германських ареалах є об’єктивно засвідченим фактом історії розвитку цих мов. Важливим у контексті даного дослідження є висновок про те, що формування складнопідрядного типу зв’язку не обмежується часовим зрізом IX-XIIІ ст., у тому числі в найбільш розвиненому західногерманському ареалі. Названий континуум мов протистоїть готському і скандинавському за способами організації складнопідрядного речення, які ми розглядаємо як такі, що є близькими до граматикалізованих.
Визначення давнього періоду розвитку досліджуваних мов як перехідного у становленні гіпотаксису ґрунтується на цілому ряді фактів.
По-перше, це особливості структури і функціонування сполучникового складу, що бере участь у реалізації гіпотаксису. У досліджуваний період для сполучних засобів, що оформлюють гіпотаксис, характерні омонімія, полісемія і, навіть, універсальність. Вищеназвані незмінювані частки недиференційовано вживалися на позначення майже всіх типів підрядного зв’язку. Про те, що гіпотаксис знаходиться у стадії активного формування,
свідчить також спорадичне вживання особових і присвійних займенників поряд із вказівними у функції сполучних засобів. Наявність кількох розрядів дейктичних елементів, сурядних сполучників і, власне, підрядних маркерів у системі формальних засобів реалізації гіпотаксису ми визначаємо як співіснування архаїзмів та інновацій.
По-друге, це особливості двох інших засобів розрізнення головного і підрядного речень: порядку слів та оформлення залежного дієслова в умовному способі, становлення яких припадає на писемний період історії германських мов. Кінцева позиція дієслова у підрядному реченні (V-final) протиставлена SVO-моделі головного. Вона є основною змісторозрізнювальною ознакою гіпотаксису в усіх трьох західногерманських мовах. Проте непоодинокими є випадки фінальної позиції дієслова в головних або незалежних реченнях. На противагу сучасним германським мовам оптатив (> суб’юнктив) не закріплений за певним типом підрядних речень. З другого боку, існують кілька чинників, що зумовлюють обов’язковість реалізації залежного речення в суб’юнктиві. Це відбувається у випадку актуалізації головних предикатів із відповідною семантикою (verba dicendi et al.) або у випадку їх заперечної форми. Названа ознака властива всім досліджуваним мовам.
По-третє, для мови давньогерманських текстів характерна висока варіативність порядку слів поверхневої структури речень, похідних від SOV-, SVO- та VSO-моделей. Співіснування складних синтаксичних цілих, оформлених сурядним і підрядним зв’язком, характерне насамперед для давньоісландської мови з високою питомою вагою прямого мовлення як у сагах, так і в поетичних пам’ятках. Однак в інших германських мовах паратаксис так само продовжує бути поширеним засобом зв’язку протягом усього досліджуваного періоду. На користь нашої тези про давній період у розвитку германських мов як перехідний у становленні гіпотаксису свідчить також непослідовність реалізації основної типологічної ознаки синтаксису давньогерманських мов, V2-обмежувача, насамперед у давньоанглійській.
Існує кілька підстав для твердження про близькість західногерманських засобів оформлення гіпотаксису до граматикалізованих. Окрім вищеназваних чинників, ми виокремлюємо також дві синтаксичні константи: узгодження часів і рамкову конструкцію, однаково вживану у головному і підрядному реченнях. Давньогерманське consecution temporum є якісно відмінним від граматичного явища, наявного у сучасних германських мовах з їхньою розвиненою системою складних часових форм. За своїм змістом це явище визначається як commutatio modorum, тобто узгодження модусів матричного і залежного речень.
Формальна залежність часу і особливо способу дієслова в підрядних реченнях від головних дієслів свідчить про схильність давніх германців до надзвичайної суб’єктивізації” реальної дійсності, зумовленої особливостями перехідної від язичництва до християнства ідеології. Як зазначалося вище, її складниками є фаталізм, феноменалізм, детермінізм, емоційність, неможливість передбачення перебігу подій і, насамкінець, ірраціоналізм.
Якщо узгодження часів (=модусів) визнається як таке, що переважно спостерігається в західногерманських мовах, то рамкова структура є виключно західногерманським синтаксичним феноменом. Проте в умовах граматичного контексту з високим ступенем синтаксичної динамічності, засвідченим у мові пам’яток названого ареалу, можна говорити тільки про тенденцію до утворення рамкових структур, а не про стале явище. У прозових творах рамкова модель головного речення vSOV протистоїть SvOV-моделі підрядного; вони альтернують із SOvV та SOVv-структурами відповідно. У поетичних творах, де поява тієї чи іншої моделі зумовлена законами германського напіврядка, наявна висока варіативність структурних схем у реченнях зі складними предикатами, що унеможливлює виокремлення головних моделей для того чи іншого германського ареалу.
Співвіднесення синтаксичних структур і розумових стратегій давньогерманських етносів дозволило пояснити причини поширення деяких первісно маргінальних типів порядку слів. Активні життєві настанови названих спільнот опосередковано відбилися в моделях з абсолютною препозицією дієслова (VSO-тип), первісно обмежених імперативами та презентативами. Оформлення підрядного дієслова в умовному способі після головних предикатів, актуалізованих verba dicendi, verba voluntatis, verba putandi, verba affectuum, засвідчує, що точка зору суб’єкта на події у цей період стає домінуючою.
Повертаючись до питання генези гіпотаксису слід зазначити, що паратаксис та реінтепретація нижчих за рангом синтаксичних одиниць у принципі не вичерпують перелік можливих джерел його виникнення. У реконструкції синтаксичних утворень вищого рівня в типологічному аспекті дослідник ставить собі за мету встановлення структурних моделей, а не конкретних реалізацій цих моделей з відповідними лексичними входженнями. Слід зважити на те, що давньогерманські мови демонструють розмаїття моделей відносного речення у найдавніший період своєї історії і навряд чи можна говорити про можливість реконструкції єдиного речення-етимона, від якого вони походять. Безперечним є також і те, що даний синтаксичний зв’язок існував у дописемний період історії не тільки цих мов, але й в індоєвропейській мові-основі. Втім, зміни були настільки глибокими, що реконструкція більш ранніх етапів мовного розвитку є неможливою через брак відповідного фактичного матеріалу.
Досвід порівняльно-історичних студій показує, що результати будь-якої етимологічної розвідки завжди залишають поле для роздумів, час від часу спричиняючи сплеск дискусії у фахівців. Отже, виявлення інших витоків гіпотаксису є можливим, враховуючи, що процес його становлення не обмежувався давнім періодом. Аналіз тих зрушень, які відбувалися, наприклад, у середній і ранньоновий періоди розвитку германських мов видається перспективним із погляду кореляції як внутрішньо- так і зовнішньомовних чинників. Серед перших слід звернути увагу на наявність або відсутність контактів з іншими мовними системами. У цьому зв’язку особливий інтерес становлять англійська та ісландська мови, що зазнали найбільшого і найменшого іноземного впливу відповідно.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адмони В.Г. Развитие структуры простого предложения в индоевропейских языках // Вопросы языкознания. 1960. №5. С. 22-31.
2. Адмони В.Г. Исторический синтаксис немецкого языка. М.: Высшая школа, 1963. 336 с.
3. Адмони В.Г. Развитие структуры предложения в период формирования немецкого национального языка. Л.: Наука, 1966. 214 с.
4. Алексеев М.Е. К лексико-семантической интерпретации аффективной конструкции предложения // Вопросы языкознания. 1977. №4. С. 72-80.
5. Алексеева Г.Г. Сложные предложения с последующим подчинением в древнеанглийском языке: Дис. канд. філол. наук: 10.02.04. Л., 1966. 178 с.
6. Алпатов В.М. История одного мифа. М.: Наука, 1991. 240 с.
7. Алпатов В.М. Предварительные итоги лингвистики ХХ века // Вестник МГУ. Серия 9. Филология. 1995. №5. С. 84-95.
8. Аристотель. Риторика. Поэтика: Пер. с древнегреч. М.: Лабиринт, 2000. 220 с.
9. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 383 с.
10. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской культуры, 1998. 896 с.
11. Арутюнова Н.Д., Климов Г.А., Кубрякова Е.С. Американский структурализм // Основные направления структурализма. М.: Наука, 1964. С. 177-307.
12. Бабушкина А.Д. О функционировании паремии в исландских родовых сагах // Скандинавские языки. Диахрония и синхрония. М.: Рос. гуман. ун-т., 1999. С. 66-80.
13. Багрова Н.Ю. Полипредикативные предложения в английском литературном языке XIX-XX веков: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / Ленинградск. гос. ун-т им. А.А.Жданова. Л., 1974. 19 с.
14. Бадер Ф. Области индоевропейской реконструкции: Пер. с фр. // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1988. Вып. 2І: Новое в индоевропеистике. С. 202-223.
15. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка: Пер. с фр. М: Изд-во иностр. лит., 1955. 416 с.
16. Бах А. История немецкого языка: Пер. с нем. М: Изд-во иностр. лит., 1956. 343 с.
17. Белошапкова В.А. Cовременный русский язык: Синтаксис. М.: Высшая школа, 1977. 248 с.
18. Белошапкова В.А., Шмелева Т.В. Деривационная парадигма предложения // Вестник МГУ. Серия 2. Филология. 1981. №2. С. 43-51.
19. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Под ред. Ю.С.Степанова. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
20. Берков В.П. Согласование времен в норвежском языке // Уч. зап. Ленинградск. гос. ун-т им. А.А.Жданова. Серия филологических наук: Скандинавская филология. Scandinavica III. Вып.78. Л.: Изд-во ЛГУ. 1978. №399. С. 42-56.
21. Бєлєхова Л.І. Стереотипні словесні поетичні образи в американській поезії // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2000. Т. 3, №2. С. 39-54.
22. Бєлєхова Л.І. Словесний поетичний образ в історико-типологічній перспективі: лінгвокогнітивний аспект. Херсон: Айланд, 2002. 359 с.
23. Бирнбаум Х. Праславянский язык: достижения и проблемы его реконструкции. М.: Прогресс, 1987. 512 с.
24. Блинова С.И. Сложноподчиненное предложение с однородным соподчинением (на материале древнеанглийского языка): Дис. канд. філол. наук: 10.02.04. Л., 1973. 175 с.
25. Блох М.Я. К вопросу о рамочной конструкции (на материале английского и немецкого языков): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / МГПИИ им. Ленина. М., 1962. 26 с.
26. Блумфилд Л. Язык: Пер. с англ. М.: Прогрес, 1968. 607 с.
27. Бодуэн де Куртенэ И.А. Языкознание, или лингвистика, ХIХ века // Избранные труды по общему языкознанию. М.: Изд-во АН СССР. 1963. Т. 2. С. 3-18.
28. Болдырев Р.В. Индоевропейская именная парадигма: генезис и структура // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. Вип. 4. 2001. С. 98-117.
29. Болдирєв Р.В. Лексична греко-італіко-германо-романо-славіка у координатах індоєвропейської етимології // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. Вип. 6. 2002. С.75-79.
30. Бондарко А.В. Теория предикативности В.В.Виноградова и вопрос о языковом представлении идеи времени // Вестник МГУ. Сер. 9. Филология. 1995. № 4. С. 105-111.
31. Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке. К.: Наукова думка, 1990. 320 с.
32. Бруннер К. История английского языка: Пер с нем. С.Х.Васильевой. М.: Изд-во иностр. лит., 1955-1956. Т. 1. 323 с.; Т. ІІ. 392 с.
33. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики) М.: Школа Языки русской культуры”, 1997. 574 с.
34. Буніятова І.Р. Ірраціональність vs. раціональність у мові давньогерманських етнічних спільнот // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2000. Т. 3, №2. С. 47-53.
35. Буниятова И.Р. Модальность древнеанглийского придаточного предложения // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Харків: Константа. 2000. №471. С. 35-41.
36. Буніятова І.Р. Реінтерпретація синтаксичних одиниць як джерело походження гіпотаксису в германських і слов’янських мовах // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2000. Т. 3, №1. С. 26-33.
37. Буніятова І.Р. Розвинута синтаксична система як результат розвинутого мислення // Наукові записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. Сер. Філологічні науки (мовознавство), 2000. Вип. 22. С. 77-89.
38. Буніятова І.Р. Терміни паратаксис” і гіпотаксис” у контексті еволюції мовних систем // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В.Гнатюка. Сер. Мовознавство, 2000. №1. С. 7-12.
39. Буніятова І.Р. Актуальні питання дослідження історичного синтаксису індоєвропейських мов // Система і структура східнослов’янських мов (До 200-річчя з дня народження В.І.Даля): Наук. зб. К.: Нац. пед. ун.-т ім. М.П.Драгоманова, 2001. С. 69-77.
40. Буниятова И.Р. Генеративная теория как методологическая основа научного поиска в лингвистике // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. статей. К.: Київського лінгвістичного університету, 2001. С. 17-22.
41. Буніятова І.Р. Синтаксичні константи в германських мовах (історичний аспект) // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. статей. К.: Київський лінгвістичний університет, 2001. С. 17-23.
42. Буніятова І.Р. Структура синтаксичних змін германських мов // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. 2001. Вип. 4. С. 129-135.
43. Буніятова І.Р. Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2001. Т. 4, №1. С. 74-84.
44. Буніятова І.Р. Формування структури давньогерманського речення в контексті етнофілософської дихотомії активність vs. пасивність // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2001. Т. 4, №2. C. 46-58.
45. Буніятова І.Р. Інтерпретація фрагментів мовної онтології крізь призму культурологічних фактів // Зб. до 70-річчя А.О.Білецького Київськ. нац. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. К.: Прайм-М, 2002. Кн. 1: Мовні і концептуальні картини світу. №6. С. 54-63.
46. Буніятова І.Р. Основні підходи до вивчення складного речення в синхронії та діахронії // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. 2002. Вип. 6. С. 360-369.
47. Буниятова И.Р. Принципы организации сложноподчиненного предложения в германских языках (исторический аспект) // Язык и культура. К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2002. Вып. 4: Культурологический компонент языка. Ч. 1. С. 45-55.
48. Буніятова І.Р. Про другий шлях” розвитку гіпотаксису в германських мовах // Вісник лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2002. Т. 5, №2. C. 20-30.
49. Буніятова І.Р. Асиндетичний гіпотаксис у давньогерманських мовах: моделі реалізації // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2003. Т. 6, №2. C. 114-123.
50. Буніятова І.Р. Еволюція гіпотаксису в германських мовах IV-XIII ст. К.: Видавничий центр КНЛУ, 2003. 327 с.
51. Буніятова І.Р. Прислівниково-сполучникова кореляція як засіб оформлення складного речення в давньогерманських мовах // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. 2003. Т. 6, №1. C. 36-46.
52. Буніятова І.Р. Рамкова структура західногерманського речення як синтаксична константа давніх мов // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Харків: Константа. 2003. №586. С. 35-41.
53. Буніятова І.Р. Два підходи до реконструкції складного речення у прамові // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. К.: Знання України, 2004. С. 90-94.
54. Вайнрайх У. Языковые контакты: Состояние и проблемы исследования: Пер. с англ. К.: Вища школа, 1979. 263 с.
55. Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю. М.: Госсоцэкгиз, 1937. 410 с.
56. Вахек Й. Лингвистический словарь пражской школы. М.: Прогресс, 1964. 350 с.
57. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: Пер. с англ. М.: Русские словари, 1996. 411 с.
58. Вейхман Г.А. Предикативное членение высших синтаксических единиц // Вопросы языкознания. 1977. №4. С. 49-56.
59. Вилутис Ю. Развитие системы указательных местоимений немецкого языка (на материале древне-, средне- и ранненовонемецкого языка): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / Вильнюск. гос. ун-т им. В.Капсукаса. Вильнюс, 1969. 24 с.
60. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения (на материале русского языка) // Вопросы грамматического строя. М.: Изд-во АН СССР. 1955. С. 389-435.
61. Виноградов В.В. Из истории изучения русского синтаксиса. М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1958. 400 с.
62. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наукова думка, 1992. 222 с.
63. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наукова думка, 1983. 219 с.
64. Всеволодова М.В. Синтаксема и строевые категории предложения в рамках функционально-коммуникативного синтаксиса // Вестник МГУ. Сер. 9. Филология. 2000. №1. С. 75-95.
65. Гаврилова Г.Ф. К проблеме статуса моносубъектных полипредикатных синтаксических конструкций // НДВШ. Филологические науки. 1992. №3. С.100-107.
66. Гак В.Г. О плюрализме в лингвистических теориях // НДВШ. Филологические науки. 1997. №6. С. 60-69.
67. Гаспаров Б.М. Язык. Память. Образ. М.: Новое литературное обозрение, 1996. 351 с.
68. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наукова думка, 1991. 187 с.
69. Грабье В. О полупредикативной конструкции и второстепенной предикации: Пер. с чеш. // Языкознание в Чехословакии. М.: Прогресс. 1978. С. 232-254.
70. Гринберг Дж. Некоторые грамматические универсалии, преимущественно касающиеся порядка значимых элементов: Пер. с англ. // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1970, Вып. 5: Языковые универсалии. С. 114-162.
71. Гринберг Дж., Осгуд Ч., Дженкинс Дж. Меморандум о языковых универсалиях: Пер. с англ. // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1970. Вып. 5: Языковые универсалии. С. 31-44.
72. Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. Чернівці: Рута, 1999. 336 с.
73. Гулыга Е.В. Теория сложноподчиненного предложения в современном немецком языке. М.: Высшая школа, 1971. 206 с.
74. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М.: Искусство, 1972. 318 с.
75. Гуревич А.Я. Избранные труды: Древние германцы. Викинги. М.;СПб.: ЦГНИИ ИНИОН РАН, 1999. Т. 1. 350 с.
76. Гурочкина А.Г. Структурный анализ полипредикативных предложений з разночленным подчинением в древнеанглийском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / Ленинградск. гос. ун-т им. А.А.Жданова. Л., 1974. 22 с.
77. Гурочкина А.Г. Структурно-композиционные характеристики текста в древнеанглийском языке // Очерки по историческому синтаксису германских языков. Л.: Изд-во Ленинградск. гос. ун-та. 1991. С. 127-139.
78. Гусар Н.І. Структура та функції абсолютної дієприкметникової конструкції у середньоанглійській мові: Дис. канд. філол. наук: 10.02.04. К., 2002. 182 с.
79. Гухман М.М. Задачи и содержание сравнительно-исторических исследований // Вопросы методики сравнительно-исторического изучения индоевропейских языков. М.: Изд-во АН СССР. 1956. С.5-52.
80. Гухман М.М. Готский язык. М.: Изд-во лит. на иностр. яз., 1958. 288 с.
81. Гухман М.М. Глагол в германских языках // Сравнительная грамматика германских языков. М.: Наука, 1966. Т. 4. С. 124-434.
82. Гухман М.М. Предисловие к: Блумфилд Л. Язык: Пер. с англ. М.: Прогрес, 1968. С. 5-15.
83. Гухман М.М. Типологические исследования // Теоретические проблемы советского языкознания. М.: Наука, 1968. С. 1-17.
84. Гухман М.М. Процесы парадигматизации и историческая типология словоизменительных систем германских языков // Историко-типологические исследования морфологического строя германских языков. М.: Наука, 1972. С. 39-69.
85. Гухман М.М. Историческая типология и проблема диахронических констант. М.: Наука, 1981. 248 с.
86. Гухман М.М., Семенюк Н.Н. История немецкого литературного языка. М.: Наука, 1983. 200 с.
87. Демьянков В.З. Когнитивная лингвистика как разновидность интерпретирующего подхода // Вопросы языкознания. 1994. №4. С.17-33.
88. Демьянков В.З. Лингвистическая интерпретация текста: универсальные и национальные (идеоэтнические) стратегии // Язык и культура. Факты и ценности: Сб. к 70-летию Ю.С.Степанова / Отв. ред. Е.С.Кубрякова, Т.Е.Янко. М.: Языки славянской культуры, 2001. С. 309-323.
89. Десницкая А.В. Сравнительное языкознание и история языков. Л.: Наука, Ленинградск. отд-ние, 1984. 351 с.
90. Доза А. История французского языка: Пер. с франц. М.: Изд-во иностр. лит., 1956.
91. Дресслер В. К вопросу о реконструкции индоевропейского синтаксиса: Пер. с нем. В.А.Матвиенко и Л.И.Щеголевой // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1988. Вып. ХХІ: Новое в индоевропеистике. С. 409-432.
92. Дурново Н.Н. Грамматический словарь (грамматические и лингвистические термины). М.; Петроград: Изд-во Л.Д.Френкель, 1924. 154 с.
93. Дьяконов И.М. Архаические мифы востока и запада. М.: Наука, 1990. 247 с.
94. Ермолаева Л.С. Типология развития системы наклонений в современных германских языках // Историко-типологическая морфология германских языков: Категория глагола. М.: Наука, 1977. С. 212-282.
95. Ермолаева Л.С. Типология системы наклонений в современных германских языках // Вопросы языкознания. 1977. №4. С. 97-106.
96. Есперсен О. Философия грамматики: Пер. с англ. М.: Изд-во иностр. лит., 1958. 404 с.
97. Жирмунский В.М. Развитие строя немецкого языка. М.; Л.: Наука, 1936. 82 с.
98. Жирмунский В.М. О племенных диалектах древних германцев // Материалы второй научной сессии по вопросам германского языкознания Вопросы германского языкознания”. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1961. С. 7-43.
99. Жирмунский В.М. История немецкого языка. 5-е изд. М.: Высшая школа, 1965. 408 с.
100. Жирмунский В.М. Общее и германское языкознание. Избранные труды. Л.: Наука, Ленинградск. отд-ние, 1976. 695 с.
101. Жлуктенко Ю.А., Двухжилов А.В. Фризский язык. К.: Наукова думка, 1984. 200 с.
102. Жлуктенко Ю.А. Лингвистические аспекты двуязычия. К.: Вища школа, 1974. 175 с.
103. Завьялова М.В. Механизмы стереотипизации при билингвизме (на материале исследований ассоциаций литовско-русских билингвизмов) // Речевые и ментальные стереотипы в синхронии и диахронии. Материалы к коллективному исследованию / Отв. ред. Т.М.Николаева. М.: ИСлРАН. 1999. С. 39-49.
104. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. Донецьк: ДонНу, 2001. 662 с.
105. Задорожный Б.М. К вопросу о порядке слов в немецком языке: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / Львовск. гос. ун-т. Львов, 1949. 12 с.
106. Задорожний Б.М. Порівняльна фонетика і морфологія готської мови. Львів: Вид-во Львівськ. ун-ту, 1960. 297 с.
107. Звегинцев В.А. Язык и лингвистическая теория. М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1973. 248 с.
108. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1976. 307 с.
109. Зеленская Е.П. Каузальные связи в английском сложноподчиненном предложении: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04 / Львовск. гос. ин-т прикладного и декоративного искусства. Львов, 1974. 24 с.
110. Зиндер Л.Р., Строева Т.В. Историческая морфология немецкого языка. Л.: Просвещение, 1968. 263 с.
111. Золотова Г.А. Монопредикативность и полипредикативность в русском синтаксисе // Вопросы языкознания. 1995. № 5. С. 99-109.
112. Золотова Г.А. Вышла новая Грамматика” // Вестник МГУ. Сер. 9. Филология. 2000. №1. С. 68-95.
113. Иванов В.В. Историческая грамматика русского языка. М.: Просвещение, 1990. 265 с.
114. Иванов Вяч.Вс. Современное индоевропейское сравнительно-историческое языкознание // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1988. Вып. ХХІ: Новое в индоевропеистике. С. 5-23.
115. Иванов С.В. Способы выражения относительности в саге Похищение стад Фроэха” // Индоевропейское языкознание и классическая филология: Материалы, посвященные памяти профессора И.М.Тронского. СПб.: Наука, 2001. Вып.V. С. 43-49.
116. Ившин В.Д. Коммуникативный синтаксис современного английского языка (Актуальное членение предложения): Автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.04 / Киевск. гос. ун.-т им. Т.Г. Шевченко. Киев, 1990. 38 с.
117. Йофик Л.Л. Проблема структуры сложного предложения в новоанглийском языке: Автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.04 / Ленинградск. гос. ун-т им. А.А.Жданова. Л., 1965. 41 с.
118. Калиущенко В.Д. Типология отыменных глаголов. Донецк: Донеччина. 1994. 422 с.
119. Карабан В.И. Сложные речевые единицы. Прагматика английских асиндетических полипредикативных образований. К.: Вища школа, 1989. 131 с.
120. Карпіловська Є.А., Загнітко А.П. Теоретична граматика украї