Пуританський дискурс в літературі американського романтизму : Пуританский дискурс в литературе американского романтизма

Краткое описание

НІЖИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. МИКОЛИ ГОГОЛЯ

На правах рукопису

Михед Тетяна Василівна

УДК 821. 111 (73):7.035(73)

Пуританський дискурс в літературі американського
романтизму

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Київ - 2007

ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................................4

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КАНОНУ В ПУРИТАНСЬКОМУ ДИСКУРСІ ЛІТЕРАТУРИ АМЕРИКАНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ ..................................................................................................24
1.1. Історіографічні та методологічні зауваги до проблеми...........................24
1.2. „Вибірковий канон”: критерії формування і функціональність..............57
1.3. Історико-культурні та літературні передумови становлення національного канону..................................................................................68
1.4. Біблія як канон і орієнтир художньої творчості.......................................83
1.5. Модифікації античної компоненти............................................................92
1.6. Репрезентативний Шекспір” - метафора канону...................................119
Висновки..............................................................................................................130
РОЗДІЛ 2. ПУРИТАНСЬКА ПАРАДИГМА ЯК ЗМІСТОФОРМНИЙ ЧИННИК ЛІТЕРАТУРИ РОМАНТИЗМУ...................................................133
2.1. Трансцендентне підґрунтя національної літератури: доктрина і
практика.......................................................................................................133
2.2. Жанрово-стильові форми втілення буттєвої проблематики...................170
2.3. Поліфункціональність біблійної поетики та тропології.........................187
Висновки..............................................................................................................228
РОЗДІЛ 3. ЕСТЕТИЧНА РЕФЛЕКСІЯ БІБЛІЙНИХ МІФІВ І ПУРИТАНСЬКИХ КОНЦЕПТІВ..................................................................230
3.1. Характер існування едемічного міфу........................................................230
3.2. Утопічний пафос едемічної ідеї.................................................................262
3.3. Художня семантика концепту теодицеї....................................................290
3.4. Пуританський „щоденник совісті” та його романтичні модифікації.....329
Висновки..............................................................................................................372
РОЗДІЛ 4. МІЛЕНАРНИЙ ДИСКУРС ЛІТЕРАТУРИ АМЕРИКАНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ...........................................................375
4.1. Функціональність пуританської єреміади..............................................375
4.2. Концепт мілленіуму та його продуктивність в художньому просторі американського ренесансу.......................................................................395
Висновки..............................................................................................................429

ВИСНОВКИ.......................................................................................................430

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................440

ВСТУП

Ставлення до пуританства в американській суспільній думці та гуманітарній науці доволі неоднозначне. Були періоди як цілковитого заперечення його значення та впливів, так і надмірної акцентуації його вагомості в суспільному та художньому житті. Американські гуманітарії поступово приходять до науково виваженого осмислення значимості пуританської спадщини, живої і відчутної як в характеристичних рисах національної ментальності, так і специфічних рисах літератури, морально-дидактичний пафос якої бачать органічним продовженням пуританського дискурсу літератури романтизму.
Оскільки створення національної літератури США, а отже, формування національної літературної класики і, відповідно, традиції припало на добу романтизму, то наслідком маємо постійне ревізування цього відтинку національної історії літератури, що умовно хронологізується 1810-1860-ми роками. Навіть періодизація цього етапу розвитку американської літератури залишається вельми дискутивною, попри виказане свого часу Ю.Ковальовим твердження, що „періодизація американського романтизму не становить особливих труднощів” [54, с.42]. Так, західні історики літератури, які не вельми полюбляють прокрустові рамці періодизацій чи хронологій, запропонували цілу низку альтернативних таксономій. Зокрема, В.Л.Паррінгтон, визнаний репрезентант соціологічного академізму, у своїй головній праці „Основні течії американської думки” (1927-1930) висловив тезу про обумовленість появи і залежність течій в мистецтві від невдоволення результатами буржуазного розвитку, а також запропонував виокремити в історії американської думки три періоди розвитку. В основу членування Паррінгтон поклав онтологізовану пуританську дихотомію двох абсолютних начал добра і зла як вирішальних чинників формування ціннісних сторін світосприйняття оптимізму та песимізму, що визначили рух американської думки від „кальвіністського песимізму” (І період) крізь „романтичний оптимізм” (ІІ період) до „песимізму” (ІІІ період) як наслідку новітнього техніцизму, як свідчення втрат вільності та утопічних обіцянь аграрного життя першопоселенці [333]. Створена через 20 років „Літературна історія Сполучених Штатів Америки”, редагована Р.Спіллером, структурувалась за головними етапами розвитку американської державності, згідно яких розглядались і етапи становлення американської літератури. За періодами „Колоній” та „Республіки” настав час „Демократії”, в межах якого розглядалась творчість Ірвінга, Купера та По, а в якості „Літературних звершень” у ІV розділі І тому аналізувалась діяльність трансценденталістів, Готорна, Мелвілла та Вітмена [63, т.І]. Разом з роботою Ф.О.Маттісена про американський ренесанс [304] це були заледве не головні у першій половині ХХ віку спроби класифікації національної літератури відповідно певних, в кожному випадку інших, критеріїв. Визнання зробленого, що дало підстави говорити про два періоди американської історіографії „добу Паррінгтона” і „добу Спіллера” [54, с.30], тим не менш на надто вплинуло на характер пізніших таксономій. В надрукованій 1979 р. антології „Сполучені Штати в літературі” література ХІХ ст. хронологізується 1800-1870 рр. і поділяється на два періоди: „Літературний націоналізм” (1800-1840) та „Американська класика” (1840-1870). В обох періодах фігурують одні й ті самі творчі постаті, хіба що твори відселекціоновано згідно заявленого визначення першого періоду [338, с.150-295]. В „Колумбійській літературній історії США” (1988) 1810-1865 рр. визначаються як The Age of Perspective”, Idealism and Independence” та Cultural Diversity and Literary Forms” [186], власне, використовуються настільки генералізуючі категорії, що робить ареал описання культурних об’єктів та артефактів практично безмежним. „Диверсивність” характерна і для задіяних методологічних підходів аналізу літературних явищ, що стоїть на заваді формуванню цілісної картини розвитку американської літератури. Все це дало підстави для зауваження Д.Перкінса, що, попри „важливість цієї теми, останнім часом (2002 рік Т.М.) у Сполучених Штатах науковці мало займалися питаннями літературної класифікації і пов’язаними з нею проблемами” [98, с.54].
Розуміючи умовність та конвенційність історико-літературних періодизацій, тим не менш вважаємо їх ефективними та дієвими не тільки в якості організаційних принципів навчальних курсів, але необхідними і для того, щоб їх заперечувати, „таким чином стверджуючи й унаочнюючи конкретність, місцеві відмінності, різнорідність, плинність, дискретність і конфліктність категорій, яким зараз віддається перевага в осмисленні певного моменту минулого” [98, с.55]. Це уповні стосується сформованих у радянській час і успадкованих пострадянською американістикою двох найбільш поширених концепцій періодизації американської романтичної літератури.
Згідно першої пропонується виокремлення трьох періодів у розвитку романтизму. Це ранній 20-30-ті роки, період „нативізму”, зрілий кінець 30-х-середина 50-х, до якого зараховують Е.По, Н.Готорна, Г.Мелвілла, і „фінальний” від середини 50-х років до початку Громадянської війни, що характеризується як „доба кризи романтичної свідомості і романтичної естетики”, свідченням чого слугують твори В.Ірвінга, Н.Готорна, Г. Мелвілла, Г.Лонгфелло та ін. [56, с.552]. В основу цієї періодизації покладена динаміка ідеологічних характеристик, зафіксованих романтичною літературою на настроєвому рівні: „переконання в здоровій основі американської демократії” змінилось „трагічним відкриттям”, що „соціальне зло... коріниться в самій природі американської буржуазної демократії”, завершенням чого стало усвідомлення „неспроможності” „романтичної свідомості опанувати матеріал суспільного життя”, „дати ключі до пояснення його загадок і вказати шляхи до вирішення його протиріч [56, с. 552]”. Між тим саме остання теза цілковито співпадає з головним принципом діяльності американських літераторів 1850-1860-х років, які прагнули, а дехто і домігся, активного втручання в суспільне життя і соціальною практикою довели спроможність художнього слова впливати на життя соціуму.
Прибічники другої, „превалюючої” концепції виділяють два періоди: ранній романтизм, позначений 1810-ми роками та рубежем 1830-1840-х, „коли з’явились програмові есеї Емерсона „Довіра до себе” і „Американський вчений”, та пізній. У визначенні хронологічних вимірів останнього відчутна деяка непевність. О.Звєрєв, на якого ми посилаємось у викладі „превалюючої точки зору”, справедливо зазначаючи, що твори Емерсона вістували „не тільки про появу трансценденталізму, але і про те, що склався романтичний напрям з його рельєфно виявленими національними особливостями”, далі не менш підставно говорить, що до „справжнього розквіту” ще було майже десятиліття, і „американський Ренесанс, який розпочався 1850 року, становить найяскравішу сторінку в історії другого, пізнього періоду романтичного руху [39, с.40]”. При цьому навіть за формальними ознаками датуванням виголошення промови „Американський вчений” 1837 роком та публікацією есею „Довіра до себе” (1841) з історичного процесу випадає майже десятиліття проміжний етап між завершенням раннього та апогеєм пізнього романтизму. Українські науковці, які тримаються цієї періодизації, до раннього етапу відносять „передусім творчість Ірвінга і Купера”, а до „зрілого чи пізнього” Готорна, По і Мелвілла. При цьому умовність поділу підкреслюється в самій роботі, оскільки „приналежність Е.По до пізнього романтизму щонайменше дискусійна”, а при можливому поділі історії американської романтичної літератури на три періоди знов-таки „буде багато умовного [82, с. 380]”. Тобто за будь-якого варіанту періодизації залишається „проблемний період”, приблизно середина 1830-х середина 1850-х років, який не вписується в існуючі концепції. Можливою спробою вирішення проблеми бачиться включення до обігу модифікованої категорії „американський ренесанс” для позначення періоду, що став кульмінацією духовно-естетичних шукань і здобутків американських романтиків.
Звичний і широко вживаний сьогодні західними істориками культури та літератури термін американський ренесанс” (the American Renaissance) бере початок з надрукованої 1941 р. книги американського науковця Ф. Маттісена Американський ренесанс: Мистецтво і виражальність доби Емерсона та Вітмена” [304]. Значення цієї роботи важко переоцінити, бо, за справедливою оцінкою М.Креймера, з неї почалось відродження американського літературознавства”, яке отримало очевидний доказ того, що предметом дослідження літературної критики є слова, а не тільки ідеї [283, с. 2]”. Обраний Ф.Маттісеном ракурс дослідження що являли собою ці книжки (твори Р.В.Емерсона, Г.Д.Торо, Н.Готорна, Г.Мелвілла і В.Вітмена Т.М.) [304, с.ХІ]”, чітко визначений предмет аналізу концепції, яких дотримувались п’ять наших головних письменників стосовно функцій і природи літератури [304, с.VІІ]” і, обґрунтований практикою аналізу, теоретичний висновок про формування суто американського модусу і теорії виражальності [304, с.ХV]” змінили ставлення і критики, і публіки до літератури середини ХІХ століття.
Ідентифікована до цього нейтрально як один з історичних етапів, цікавий хіба що документальними свідченнями про стан суспільства у передчутті Громадянської війни, література 1850-х, в інтерпретації Ф.Маттісена, постала надзвичайно сконцентрованим моментом виражальності”, періодом першої зрілості” національної літератури, що заявила про свої права у загальному розвої мистецтва і культури [304, с.VІІ]”. Творчість Емерсона, Торо, Готорна, Мелвілла і Вітмена (до цього ряду Ф.Маттісен, з певними застереженнями, включає також Е.А.По та Е.Дікінсон) за своєю значимістю і рівнем художніх здобутків поціновувана на рівні європейського Ренесансу” [304, с.ХІІ], по-перше, почала асоціюватись з категоріями американського ренесансу” і американського канону” і, по-друге, стала об’єктом гострої зацікавленості та перманентної критики з боку тих, хто прагнув і прагне ревізувати канон.
Один з перших критиків концепцій Ф.Маттісена Ч.Фіделсон тримався думки, що твори американського ренесансу не мають якоїсь надзвичайної естетичної ваги, але є результатом певного світосприйняття і відповідної літературної практики, що сформувалась у результаті постійного тиску інтелектуальних запитів суспільства [227, с.74]”. Ч.Фіделсон вважав літературу американського ренесансу (визнаючи de facto право терміну на існування, науковець уживає його без лапок як самодостатній і валідний, що стало звичною практикою американських студій ХХ віку) наслідком плідної взаємодії двох виразних інтелектуальних традицій. Одна з них європейська, безупинний маятникоподібний рух від Декарта за посередництва англійських емпіриків до Канта, що закінчився у ХІХ ст. розколом між матеріалізмом та ідеалізмом [227, с.70]”. Друга традиція трактується як виразно національна один безперервний поступ від пуританської доби крізь нове осмислення Локка, втілене в американському Просвітництві, до нової філософії Емерсона [227, с.108]”. Тож американський ренесанс, згідно Ч.Фіделсону, народився у точці перетину цих двох традицій. Саме посткантіанська філософія термінологічно забезпечила властиву американській ментальності схильність до символізму, сформовану біблійною матрицею світосприйняття. Через це побутовий символізм” виявився не оказіональним стилістичним прийомом, але сформованою точкою зору, постійно присутньою в інтелектуальному ландшафті [227, с.43]”. Втім, для Ч.Фіделсона, як і для Ф.Маттісена, попри певну розбіжність естетичних преференцій, очевидним було народження національної літератури та інтелектуальної історії з мови та в мові Емерсона, Торо, По, Готорна, Мелвілла і Вітмена.
Свою версію американського ренесансу запропонувала Дж.Томпкінс, шостий розділ книги якої (Sensational Designs, 1985) промовисто називається Інший американський ренесанс” [378, с.147-185]. Предмет уваги дослідниці сентиментальна література (тому переклад назви роботи Дж.Томпкінс українською неминуче втрачає один з конотатів: The Sensational Designs” імплікує окрім почуттєвості” ще й сенсаційність”, на що розраховує авторка), яку вона вважає недооціненою, а причини бачить у маскулінних пріоритетах формування канону. Власне, всі розмови про американський ренесанс так чи інакше закінчуються спробами реформи канону, що ілюструє, зокрема, дискусія в рубриці Extra” авторитетного часопису American Literature” [Див.: 248].
У ставленні до американського ренесансу сучасна американістика характеризується, перш за все, намаганням змінити смислонаповненість канону. Тут варто попередньо зазначити, що в західному літературознавстві і американському зокрема під каноном найчастіше розуміють список текстів, репрезентативних для національної культури, хоч акценти робляться різні. Тому сьогодні мовиться про необхідність доповнення канону за рахунок включення створених добою мультикультуралізму альтернативних” канонів феміністичних, афроамериканських, гомосексуальних і т.п., в той час як з іншого боку звучать заклики до радикального переосмислення самої категорії американського ренесансу.
Для Ф.Маттісена американський ренесанс був чітко визначеним періодом в історії національної літератури. Власне, йшлося про 1850-1855 роки, коли з’явились найбільш репрезентативні для доби і нації твори, що, характеризуючись виразною світоглядно-естетичною близькістю, засвідчили появу конкурентно спроможної в усіх смислах національної літератури. Це романи Н.Готорна (N.Hawthorne. The Scarlet Letter /Багряна літера”, 1850) і Г.Мелвілла (H.Melville. Moby Dick /Мобі Дік”, 1851), цикл есеїв Р.В. Емерсона (R.W.Emerson. Representative Men /Представники людства”,1853), Волден” Торо (H.D.Thoreau. Walden, 1854) та перше видання збірки В. Вітмена Листя трави” (W.Whitman. Leaves of Grass, 1855). Запропонована американськими науковцями кінця ХХ ст. модифікація категорії спрямована, перш за все, на розширення хронологічних меж американського ренесансу. В останні десятиліття дискутуються принаймні три найбільш популярних варіанти. Це визначення меж ренесансу 1790-1860-ми роками, умовно кажучи, від війни за незалежність до Громадянської війни [378, с.149], або 1830-1860-ми роками, де за точку відліку слугує відмова Емерсона від проповідницької кафедри [358]. У 1980-1990 роки популярності зажила концепція тяглості американського ренесансу, згідно якої під цей період, на кшталт європейського аналога, слід відвести ціле століття, тобто 1830-1930 р. В цьому випадку завершенням періоду бачиться вихід з економічної депресії, що спонукала до кардинального переосмислення засад національного життя, а мистецтво, вибухнувши грандіозністю архітектурних комплексів громадських будівель Вашингтону, Чикаго, Нью-Йорку, здавалось, візуально втілило заповідану батьками-засновниками” ідею створення нового демократичного порядку” (Т.Джефферсон). Тому-то американський модернізм, як мистецтво нового часу, вже самою своєю природою був орієнтований на принципове відмежування від традицій минулого [341, с.179].
Розширення хронологічного простору мало закономірним наслідком намагання представити американський ренесанс як цілісний культурний рух, що, знов-таки, за європейським зразком, характеризується радикальними змінами у суспільному, духовному і науковому житті. За доказ наводиться оновлення догматики і практики традиційного пуританства, яке, переживши Друге пробудження” 1820-х років, прибрало менш ригористичної, пантеїстично-раціоналістичної форми унітаріанства. Зникнення географічного фронтиру і поширення аболіціонізму, розквіт техніки і формування книжкового ринку, становлення національного театру, закладання традицій живопису митцями, що об’єдналися в Школу ріки Гудзон” (серед інших це Thomas Cole, 1801-1848, Asher Durand, 1796-1886, Frederick Church, 1826-1900; на цей же період припадає апогей діяльності найвідомішого американського живописця ХІХ ст. Winslow Homer, 1836-1910), не забуваймо про здобутки національної літератури, навіть цей побіжний перелік, на думку апологетів [358, с.160-161; 341, с.21], має переконати в необхідності експансії категорії. Беручи до уваги наведені аргументи, звернемо також увагу на те, що всі інноваційні варіанти так чи інакше обертаються довкола центральної постаті 1830-1860-х рр., а саме Р.В.Емерсона, діяльність якого не тільки вирішальним чином вплинула на мистецьке і особистісне становлення практично кожного з діячів культури ХІХ ст., але ідеї якого формували інтелектуальну та художню матрицю американського суспільства протягом тих тридцяти років, що передували Громадянській війні. „Пошуки національних мотивів, колізій, поетичних ходів, випрацювання власної художньої мови” найчастіше „були продовженням емерсонівських концепцій, хоч інколи виявлялись і полемічними стосовно них” [39, с.40]. За промовистим та історією підтвердженим зізнанням В.Вітмена, Америка майбутнього... не знайде нікого, щоби можна було поставити поряд з цією людиною, з якої почалася ціла процесія”. Як категорично підсумував Д. Донохью: „Канон американської літератури є емерсоніанським” [201, с.20]. Емерсон стоїть біля початків Торо, Вітмена і Готорна, який, своєю чергою, веде до Мелвілла. Якщо М.Фуллер та Луїза Мей Олкотт належали до ближнього кола Емерсонового впливу, то навіть віддалена у просторі Е. Дікінсон відчула потужність енергетики його ідей, того контекстуального поля, що безпосередньо або опосередковано позначилось на формуванні цілком певних рис національної літератури. Через це врахування діяльності Емерсона, продукованих ним ідей та їх впливів на творчість як трансценденталістів, так і генерації американських інтелектуалів, що очолила рух за культурну незалежність нації, бачиться необхідним при визначенні категорії американського ренесансу. Це, до всього, дозволить врахувати і естетичну багатосистемність літератури періоду, що виявилась у відході або виході митців за межі суто романтичної естетичної парадигми, як це було у випадку Г.Бічер Стоу чи Ф.Дугласа.
Доба американського ренесансу закцентувала значимість існування літератури в Америці, зосібна те, що в середині ХІХ ст. Америка вперше за свою історію репрезентувала літературу і, відповідно, культуру, яка змусила з собою рахуватись, визнати себе як таку. Це не означає, що американській літературі до 1850-х рр. бракувало гарних або професійно вдатних літераторів. Але до того ніхто, жоден з них не відчував потреби визивно здекларувати літературну та культурну незалежність нації. Емерсон, Френо, Готорн, Мелвілл, Торо, Вітмен створили таку літературу, згідно якої, як виразного осердя національного літературного канону, вивіряється і тлумачиться творчість і попередників, і представників наступних генерацій. Через це, беручи до уваги все сказане, під американським ренесансом ми розуміємо значною мірою активізоване „Другим Великим пробудженням” філософсько-мистецьке життя США 1830-1860-х років, яке в літературі характеризується формуванням коригованого пуританською традицією національного канону, випрацюванням автентичних літературних жанрів та художніх засобів, що привели до створення виразно національної, самостійної і свідомої цього літературної культури. Біля початків періоду знаходиться постать Емерсона, ідеї якого визначили вектор духовно-естетичних шукань сучасних йому діячів культури та вирішальним чином вплинули на матрицю національної ментальності. Оскільки завершенням ренесансу бачиться початок 1860-х рр., позначений Громадянською війною як вибуховим наслідком національної кризи, завершення якої привело до встановлення якісно нових суспільних пріоритетів, на що відгукнулась і література, то кінець століття 1860-1890-ті роки, коли продовжувалась діяльність Е.Дікінсон, В.Вітмена, А.Бірса, може слугувати завершувальним втіленням пізнього романтизму.
В такому разі періодизація літератури американського романтизму включає ранній етап 1810 - кінець 1820-х років: формування романтичної естетики і пошук культурних кодів духовної незалежності (В.К.Браєнт, В.Ірвінг, Дж.Купер та ін.); американський ренесанс, або зрілий романтизм 1830-1860-ті роки: випрацювання літературного канону, формування національних літературних жанрів, національної художньої мови, утвердження присутності оригінальної літератури США в культурному просторі світу (Р.В.Емерсон, Н.Готорн, Е.А.По, Г.Мелвілл, Г.Д.Торо, В.Вітмен, Ф.Дуглас, Г.Лонгфелло, Дж.Р.Ловелл, С.Ворнер, В.Г.Сіммз, Т.Паркер, Ф.Купер та ін.); і кінець 1860-х-1890-ті роки пізній романтизм як остання культурна хвиля ідей та художніх концептів, що надихали націю протягом століття (Е.Дікінсон, В.Вітмен, Дж.Р.Ловелл, А.Бірс та ін.). Таке коригування прийнятих періодизацій літератури американського романтизму дозволить, при врахуванні існуючих та закономірно зрозумілих девіацій ідейно-естетичних позицій митців, побачити їх учасниками і творцями загальнонаціонального літературного потоку, стрижневі тенденції якого сформували літературу наступного віку.
Розуміючи всю умовність терміну ренесанс” і вживаючи його радше у метафоричному, образному смислі (як в українській науці фігурує розстріляне відродження”, так американські гуманітарії залюбки говорять про чиказький” або гарлемський” ренесанс, що підкреслює умовність терміну як такого), вважаємо його продуктивним і змістовно виправданим. Саме в цей проміжок часу в США з’явилась велика література” як передчуття і свідчення інтелектуальної та творчої потужності нації. Вона фундувалась на універсальних пуританських категоріях, в яких, на відміну від європейських аналогів, акцентувалась окремішність, самість” американської людини self, selfhood. Про це свідчить поява суто американських понять, зафіксованих у неологізмах складних утворень self-confident, self-credit, self-fullness, self-sufficiency, self-denial і т.д. [156, с.17], що відгукнулось Емерсоновою концепцією довіри до себе” (self-reliance). Так знаковий пуританський концепт, втілений у слові, зрезонував з романтичною настановою занурення в глибини людського єства, ставши універсалізуючою домінантою створюваного художнього простору Нового Світу.
Це була одна з помітних та виразних форм демонстрації дієвості пуританського дискурсу і як діалогічного відгуку на драстично провокативну пуританську спадщину, і як мнемонічно успадкованого коду національної культури, і як активізованого романтичною свідомістю першоджерела „духу народу”, і як усвідомленого соціумом та культурою фактору, що коригував мейнстрим національного літературного потоку. Через це визначена в роботі проблема актуалізується осмисленням природи пуританського дискурсу як однієї зі специфічних форм оприявлення взаємодії релігії та літератури, тобто знаходиться в руслі пріоритетних напрямків сучасного літературознавчого пошуку, а головне безпосередньо стосується сформованої в нашій американістиці рецептивної парадигми літератури ХІХ століття.
Експлікація запропонованого нами концепту пуританський дискурс”, уточнення його сутності та об’єму справа доволі складна. Тому деякі попередні зауваги видаються необхідними стосовно узуального застосування терміну „пуританство” і, відповідно, його похідних пуританська свідомість, традиція, дискурс, форманта тощо. Під пуританством ми розуміємо характерні для суспільного життя Нової Англії ХVІІ ст., збережені духовною культурою та підтримані громадою США ХVІІІ ХІХ ст. різновекторні намагання створити, засновану на християнських доктринах (переважно в інтерпретації Кальвіна), ідеальну спільноту благословенних Всевишнім обранців. Заклик ad fontes пуритани трактували як необхідність безпосереднього знання Біблії як тексту, що, завдяки правильному прочитанню, дозволить зрозуміти і відтворити зафіксований в ньому досвід. За словами Кальвіна, „основами нашої релігії є писане слово, Писання Боже... [Цит. за: 71, с.174]”. Спираючись на кальвіністську доктрину християнства, пуритани Нової Англії уформували власну систему доктрин, що через століття відгукнулась специфічною проблематикою літератури американського романтизму.
Нове осмислення доктрини творіння (Кальвін: „Світ театр слави Божої, в якому людина має бути розуміючим глядачем”) привело до переакцентації доктрини провіденціалізму та нового погляду на гріхопадіння і теодицею. Американські пуритани тримались концепції інфрасупралапсаризму як такої, що заперечує супралапсаризм. Останній ґрунтується на тезі про визначеність, рокованість гріхопадіння, що існувала до самої дії (supra lapsum до гріхопадіння), яке і зробило її неминучою. Згідно переконань американських пуритан, гріхопадіння відбулось за вільним вибором людини, за її провиною і тільки після цього включився механізм божественної визначеності одних до погибелі, а інших до спасіння. Тож доктрина визначеності має за наслідок доктрину спокути і порятунку як реалізації ідеї покликання. Для американських пуритан покликання не означало тільки людську діяльність або кар’єру [275, с.99]. Воно не мало обмежень, оскільки покликання було спрямоване на очищення і осягання повсякденного світу зсередини: „Те, що видається світськими ділами, насправді є уславленням Бога, покірністю, приємною Йому [Цит. за: 71, с.270]”. Тому праця, в кодифікації пуританської трудової етики, стає актом уславлення Бога, а в американській редакції і обов’язком перед громадою. Як писав ідеолог американського пуританства ХVІІ ст. В.Перкін: „Істинним смислом нашого життя є служіння Господу за посередництва служіння людям [Цит. за: Там само, с.275]”. Це свідоме і щире служіння американські пуритани бачили можливим за умови преображення серця людини. Тобто, на противагу католицизму і православ’ю, наголос робився на внутрішній, духовній реформації, очищенні як шляху до перфекціонізму людини, без чого неможливе встановлення мілленіуму кінцевої мети діянь новоанглійських пуритан. Ці доктрини в зредукованому або посутньо трансформованому вигляді визначили пуританський дискурс літератури американського романтизму як однієї з важливих констант американської художньої свідомості.
Спираючись на положення дискурсивної теорії М.Йоргенсен та Л.Дж.Філліпс, згідно якої дискурс визначається як „особливий спосіб спілкування і розуміння от

Список литературы

ВИСНОВКИ

Література американського романтизму явище своєрідне та оригінальне, яке виросло на самобутньому національно-історичному ґрунті. Одним з найважливіших факторів, що визначили цю своєрідність, вирішальним чином вплинувши на розвиток мистецтва слова, стало новоанглійське пуританство. Воно було не лише точкою відліку, до якої зверталась і від якої відштовхувалась більшість американських романтиків, але в якості домінантного пуританського дискурсу сформувало та закріпило ті вузлові точки національної ментальності, що підпорядкували та переартикулювали інші дискурси і сприяли появі терміну „американська література” (1829 р.) як констатації факту її визнання.
Цей процес припав на ХІХ ст., що, як історико-літературна епоха, хронологізується 1810-1890 роками. В представленій періодизації літератури ХІХ ст. окрема увага приділяється літературі „американського ренесансу” (1830-1860 рр.). Цей історико-культурний період характеризується інтенсивним формуванням національної художньої матриці, тобто тих ідеологічних та естетичних форм, крізь які і в яких нація пізнає себе, свою цінність і своє історичне значення. Відмова від зовнішніх авторитетів, культурне самовизначення самодостатнього народу, утвердження свободи богорівної людини, характерні для романтизму як такого, кодифіковані пуританською традицією, в американському культурному середовищі зазнали відчутної трансформації. В цей час нація і художня свідомість вивільняються з-під впливу метрополії, чому немалим прислужилася відносна ізольованість від Старого Світу саме у 1820-1850 роки і виявом чого стала маніфестована „деанглізація” суспільного та культурного життя. Натомість в американському соціумі, значною мірою активізовані „Другим Великим пробудженням” 1820-1830-х, що прийшлось на початок діяльності Емерсона, Готорна, Паркера, Фуллер та інших, актуалізувались духовні шукання, які відгукнулися в унітаріанських рефлексіях трансценденталістів, співпавши з трансляцією віянь європейського романтизму.
Властивий романтичній свідомості інтерес до національних витоків та першоджерел, пошуку „духу народу” як свідчення виразно національного колориту у вияві національної ідентичності, на американських теренах обернувся поверненням до духовних основ пуританства як першопочатку державо- і націєтворення.
Пуританські концепти та метафори Міста-на-Горі, едемічного саду та пустелі=хащі, „чорноти” гріха і прагнення перфекціонізму в очікуванні мілленіуму, вербалізовані прикметно пуританськими ідіомами, виявились тим ембріоном і першовитоком національного, суто американського духу, якого потребувала література для самоідентифікації. Характерна для романтизму раннього в Німеччині чи пізнього в слов’янських літературах експлуатація біблійних тропів в літературі американського романтизму стала іманентною властивістю слова художнього. В процесі формування національного літературного канону, що визначив одне з завдань американського романтизму, беззаперечне першорядне значення Біблії, яка не тільки в звично романтичному сенсі наснажувала світську літературу тематикою або мотивікою, образністю чи вокабуляром, але зберегла пуританський абсолют сакральності, явлений у довірі до Слова і вірі в його дієвість, підтверджений і матеріалізований Декларацією незалежності. Це було виразним свідченням існуючої в соціумі дієвої і вітальної дискурсивної практики, спираючись на яку, американські романтики створювали національний літературний стиль, який визначається сьогоденням як класичний або канонічний. Саме на нього з різною мірою рецепції орієнтуватимуться літератори наступних десятиліть.
Мультирасова та мультинаціональна природа національного історико-культурного контексту, інтенсифікована „відкритістю” романтичного художнього світобачення, обумовила діалогічність глибинного змісту літератури романтизму, оприявлену у формованому національному каноні. Гуманістичність, як іманентна властивість мислення діячів ренесансу, уможливила співіснування та взаємодію різних культурних традицій, усвідомлений синтез яких регулювався пуритансько-біблійним дискурсом. З-поміж багатьох культурних явищ, що входили в поле пошуку американських романтиків як можливі інтенсифікатори художнього слова і зразки естетичної досконалості, виразну конкурентну спроможність стосовно біблійного взірця виявили концепти античності та Шекспіра.
Властиве романтикам прагнення віднайти „свою античність” на американському ґрунті повертало до початків державності, оскільки романтичному переосмисленню античності в культурі США передувала вельми оригінальна рецептивна традиція, закладена „батьками-засновниками”. Активному засвоєнню античності сприяли політичні ідеї новонароджуваної держави, фундаторів якої приваблював і надихав образ римської громади, духовно об’єднаної концептом Риму, утопією ідеальної римської республіки, зцементованої єдністю мови. Роль, яку відіграла латина у формуванні римської державності, громадянськості і художньо досконалої літератури, у випадку США мала відіграти Біблія з властивим їй специфічним арсеналом ідей, концептів та стилістикою. Тож текстоцентризм пуританської громади, виразним і вражаючим доказом дієвості якого став потенціал пуританського дискурсу в романтизмі, до всього наснажувався і переконливими античними паралелями. Рецепція античності відбувалась вибірково, причому вирішальним при селекціонуванні був прагматичний критерій придатність для утвердження самобутньої державної ідеології та демократичних цінностей, що успадкувала і література, експлуатуючи потенції античного міфу, сократичного діалогу чи аристотелівських вимог до поета не тільки свідомо ставитись до своїх можливостей, але й раціонально та ретельно добирати гідні наслідування зразки, тобто триматись принципу селективного канону. Специфічні реалії національного буття середини ХІХ ст. в літературі американського романтизму відгукнулись певною переакцентацією узусу античної компоненти, уможливлену її висхідною конструктивною семантикою. Зберігши статус та потенції канону гармонії і досконалості ідеального суспільного буття, античні концепти в літературі романтизму були підключені до пуритансько-біблійного художнього субстрату, ставши сигніфікатами світу безкінечно конфліктного, дисгармонійного, перенапруженого конфліктами суспільними та духовно особистісними, що підтверджувало універсальний характер теодицеї. Пуританський дискурс, гомогенізуючи потік різнорідних концептів як біблійних, так і античних чи шекспірівських, ефективно використовує дифузність слова, нарощуючи семантичні обертони та конотаційні відтінки. Тож євангелізація художнього слова стає однією зі знакових рис наративу літератури американського романтизму.
Формування власної ідентичності, як і національної літератури, в історії США розгорталось у постійному діалозі-протистоянні з метрополією, відмежування від якої переживалось болісно-трагічно, але розумілось необхідним для самоствердження. Утвердженню новоанглійського характеру національної літератури слугував процес „привласнення” Шекспіра, концепт якого знаходився в центрі суспільних дебатів про шляхи розвитку літератури 1840-1850-х років. Романтична література бачила його уособленням „генія”, метафорою трансцендентної постаті, що втратила ознаки індивідуального досвіду, наділена недосяжними функціями та властивостями естетичного ідеалу. Примірювання до Шекспіра, вивіряння за Шекспіром чи дистанціювання від Шекспіра сформували одну з помітних тенденцій літератури американського романтизму, включивши метафору „Шекспіра” до національного канону.
Масштабна інваріантність канону була структурована за ієрархічною системністю, визначеною смислами та цінностями соціуму. Через це в художній системі американського романтизму античний концепт, так само як і концепт Шекспіра, взаємодіє з дискурсом Біблії, конституюючи складно організований „вертикальний контекст” осердя літературного канону. Остаточне право коригуючого вибору відводилось Біблії, „високий” статус якої гарантував стабільність етичних норм і валідність прокламованого художнього слова. Вона убезпечила позірну простоту художнього слова, поєднану з алегоричністю. Більше того, вплинула на композицію творів, найчастіше орієнтованих на принципи біблійної риторики. Саме гнучкість і розімкненість композиції творів американського романтизму зробила можливим успішне зведення різнорідних елементів у єдине ціле. Використання ж євангелізованого художнього слова задіянням біблійних сигніфікатів орієнтувало на впізнаваність, згадуваність сакрального першоджерела. Так у європейському Ренесансі колись функціонувала антична алюзивність як нагадування і одночасно мрія про втрачений ідеал.
Попри відчутну відмінність ідейних та індивідуально-стильових преференцій діячів ренесансу, домінантний пуританський дискурс в літературі романтизму дозволяє говорити про формування нового стильового синтезу, певну стильову полівалентність літератури ренесансу.
Поставлені романтиками „великі” проблеми сутність універсуму і місце в ньому людини, її природа і характер теодицеї, доля індивіда і держави і т.п. часто прибирали форм пуританської екзегези або рефлексій, спричинивши модифікацію „старих” пуританських жанроформ і вплинувши на суто художні жанри.
Орієнтація на усне слово, від початків характерна для мистецтва новоанглійських пуритан, мала наслідком розвой красномовства та усних жанрів лекцій, бесід, проповідей, діалогів, що, перенесені в літературу, прищепили їй орієнтацію на акцентовану комунікативність використанням цілком певних художніх засобів. Ужиток традиційно заданого „готового слова”, дидактичність та моралізаторство, притчовість та афористичність, фігури замовчування та повторюваності, варіювання риторичних та емфатичних запитань, градації та гіпертрофована метафоричність і т.д. стали впізнаваними рисами як лекцій (в більшості своїй структурованих за оновленим жанром унітаріанської проповіді), есеїв, так і власне художньої літератури романтизму. Риторична словесність з властивим їй універсалістським розумінням слова як способу осмислення дійсності і закріплення будь-якого смислу, зруйнована в західноєвропейських літературах наступом романтичної естетики та художньої практики, в добу американського ренесансу розповсюдила свій вплив майже на всі жанри словесності, ставши освяченим традицією принципом творчості, втіленням класичного стилю національної літератури.
Пуританський дискурс сприяв і розширенню потенціалу художньої творчості, спрямованої на осмислення історичного минулого як першовитоку та символічного відповідника сучасності. Залишаючись привабливим і заразом драстичним об’єктом національної історії, пуританство в літературі романтизму стало предметом художнього осмислення вивчення „ззовні” як факт нещодавньої історії, продукт певних історичних обставин, джерело відновлення уявлень про духовну культуру, стиль мислення соціуму на ранніх етапах становлення нації, але при цьому, засвоєне національною свідомістю як традиція, інспірувало специфічно американську проблематику творів національної літератури.
Пуританські теософія, історіософія, есхатологія визначили стратегічні вектори розвитку художнього мислення доби романтизму. Це, по-перше, осмислення людини і світу у вимірах теодицеї, коли прокламована „довіра до себе” стає випробуванням з запрограмованою негативною відповіддю, що, тим не менш, спонукало до чергових спроб відновлення біблійної ситуації перед гріхопадінням у нових художніх декораціях. І, по-друге, соціальна та художня реалізація моделі утопії як досконалого людського суспільства і водночас інша форма вияву пуританського переконання в спроможності людини до відновлення втраченої у гріхопадінні перфектної цілокупності духу, душі та тіла. У сконденсованому вигляді вона оприявилась в едемічному концепті літератури американського романтизму. Сформований пуританською свідомістю і позиціонований на ще не освоєних територіях, Едем був візуально маркований фронтиром, рухливою межею між Старим=недосконалим і Новим=перфектним Ладом, увійшовши до американської мрії як складова пуританського мілленіуму, як надія, що ніколи не справджується, але постійно обіцяється.
Фронтир географічний, екстрапольований на духовний світ, розмежував „чорноту” вродженої гріховності людини та її усвідомлене прагнення до преображення. Це обумовило досить жорстку бінарність Добра і Зла в художній системі літератури американського романтизму. Точкою їх взаємодії у традиційно романтичному сенсі стала свідомість людини, але, скоригований пуританською формантою, духовний фронтир набув динамічних властивостей, прибравши форми наративної саморефлексії осмислення, аналізу і тлумачення ключових моментів власної життєвої історії як знаків самовдосконалення чи відступу від нього.
Особистісний наратив романтичної літератури, зазвичай орієнтований на самопізнання, у випадку літератури американського романтизму, пройшовши кодифікацію пуританською традицією, перетворився на трансформуючий наратив як наслідок неперервної та постійної самооцінки та самокоригування, втіленого в американському романтичному щоденнику як аналогу пуританського „щоденника совісті”.
Одним з виявів пуританського дискурсу в структурі щоденника стало підкреслено усвідомлене ставлення митців до наративу як обов’язку, в процесі виконання якого реалізується сповідальність пуританський „звіт перед Творцем”, а також у організації щоденника як структурної саморефлексії, за якої самооцінка відбувається і стосовно прийнятих соціумом моделей та норм.
Це привело до виразно маніфестованої антропоцентричності літератури американського романтизму. При цьому маємо не лише характерне для антропоцентризму зображення людини в центрі художньо осмислюваного та відтворюваного світу, але й кардинально змінену позицію автора. Він експлікується, по-перше, як суб’єкт продуцент всіх можливих текстових смислів, і, по-друге, як об’єкт ретельного аналізу, власне, один з персонажів суб’єктів створеного художнього світу, до якого обов’язково долучається і читач як адресат, комунікація з яким постійно підтримується та контролюється. Тобто маємо підстави говорити про формування оригінальної антропоцентричної парадигми літератури американського романтизму і, зосібна, ренесансу. В межах цієї парадигми відчутної трансформації зазнає і образ романтичного героя, не зрідка літературного двійника автора. Стандартизовано виняткова романтична особистість, свідома своєї незвичайності, яка, так чи інакше, протистоїть суспільству знаннями, пристрастями, гріхом і т.д., в американському романтизмі прибирає додаткової імплікації образу „нового Адама”, який, здобуваючи едемічне знання, пам’ятає про помилки першопредків і сповнений бажання їх уникнути.
На долю романтиків припала заледве не головна подія американської історії ХІХ століття випробування на життєспроможність та валідність створеної пуританами і заповіданої „батьками-засновниками” держави в умовах загальнонаціональної кризи, викликаної ставленням до рабовласництва.
Транспонований в площину теодицеї, експлікований пуританською риторикою та біблійною лексикою, маркований літературою як загальнонаціональний, гріх рабовласництва контекстуалізував художню творчість соціальною практикою перевіркою на істинність і дієвість оформлених художнім словом фундуючих націю ідей. Катастрофізм суспільного стану закликав до життя збережену пуританською традицією літературну форму єреміаду, що поєднувала максимальний романтичний суб’єктивізм з експлікацією громадянської позиції. Єреміада, як фокусуюча лінза, з’єднала темпоральність окремого, індивідуального „я” і континуальність загального, суспільного, вербалізувала досвід ідеалізованого минулого, емоційно затаврувала сьогодення всіма доступними ораторськими прийомами і при цьому оптимістично обіцяла гармонійне майбуття, новий варіант едему=утопії. Не порушуючи жанрову традицію і водночас збагачуючи її, митці ренесансу створюють розгорнуте, дискретне (фрагментами метатексту слугують окремі твори), великою мірою автобіографічне повістування з широким історичним фоном. Це емоційно насичена ламентація ліричного героя, що знаходиться в епіцентрі ідейних та соціальних конфліктів доби і є їх учасником. Наратив, згідно пуританської традиції, конструюється довкола життя індивіда, активна особистісна позиція якого насичує архаїчну жанрову форму актуальним змістом рефлексіями стосовно історичної долі країни. Акцентуація індивідуальності, позиціонування особистості в центрі твору мало наслідком помітну варіативність новостворених єреміад при збереженій „пам’яттю жанру” (М.Бахтін) формульній канонічності.
Оптимізуючий характер літератури наснажувався потужною енергетикою пуританського мілленіуму, який при всій можливій деформації і редукованості зберіг надихаючий потенціал в гранично кризовий період національного життя. Потрібні для його художньої реалізації пуританські концепти у максимально сконцентрованому вигляді знайшли втілення в наративі роману „Хатина дядька Тома”, викликавши до життя „феномен Г. Бічер Стоу”. Пошуки емоційно та художньо значимих домінант роману Стоу, як ключів до секрету магічного впливу далекого від художньої досконалості роману, вже півтора століття заводять дослідників у глухий кут. Зрезонувавши в потрібному соціумі і в потрібний час, роман Стоу залишився у своєму часопросторі як художня сублімація концепту мілленіуму, спрямована на увиразнення тих ідей та діянь, використання тих художніх засобів, що були необхідними для спасіння душі американської людини і нації.
В передчутті Громадянської війни література американського романтизму утвердила збережену пуританською традицією значимість і вагомість Слова як впливового фактору життя соціуму. Євангелізоване художнє слово, інспіроване та наснажуване пуританською традицією, інтерпретованою принагідно нагальних завдань часу, сприяло закладанню основ оновленого та розширеного арсеналу художньої мови і водночас нової національної поетики літератури. Пуританська віра в дієвість слова мовленого в новий історичний час була підтримана художніми здобутками літератури американського романтизму. Завершення цього періоду знаменувало появу якісно нового соціуму, як і нової виразно національної літератури, у формуванні якої пуританський дискурс відіграв важливу роль. Зрозуміло, що його продуктивність з цим не вичерпалась, і дослідження історії трансформації пуританської традиції в новітній період розвитку літератури, безсумнівно, принесе вагомі результати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Золото в системе символов ранневизантийской культуры // Византия, южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа. Искусство и культура. М.: Наука, 1973. С.43-52.
2. Аверинцев С. Поэтика ранневизантийской литературы. М.: Coda, 1997. 343 с.
3. Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие. М.: Прогресс, 1974. 392 с.
4. Барт Р. Империя знаков. М.: Праксис, 2004. 144 с.
5. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности// Бахтин М. Эстетика словесного творчества. С. 7-180.
6. Бахтин М. К переработке книги о Достоевском // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. С.308-327.
7. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
8. Бенуаc Л. Знаки, символы, мифы. М.: Астель, 2004. 160 с.
9. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, канонические. Минск: Принткорп, 2000.
10. Бібліографія американського пуританізму // Американські літературні студії в Україні. Вип.2. Просвітницька традиція в літературі США. К., 2005. С. 286-301.
11. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. М.: Вид. Московського патріархата, 1988.
12. Буйе Л. О Библии и Евангелии. Пер. с франц. Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. 232 с.
13. Бурстин Д. Американцы: Национальный опыт. М.: Прогресс, 1993.
14. Введенская Т. Европейская трилогия Д.Ф.Купера и ее роль в творческой эволюции писателя. Автореферат дисс канд. филол. наук. Иваново, 1986 18 с.
15. Вейман Р. История литературы и мифология. М.: Прогресс, 1975. 344 с.
16. Венедиктова Т. Поэзия Уолта Уитмена. М., Издательство МГУ, 1982.
17. Венедиктова Т. Разговор по-американски. Дискурс торга в словесности США ХІХ века. М.: НЛО, 2003. 328 с.
18. Ветрова Е. Категория времени в творчестве У.Уитмена (У истоков американского верлибра) // Филологические науки. 1982.№ 5. С. 74-77.
19. Виолле К. Малая космогония автобиографических призведений // Известия РАН. 2004. март апрель. Т.63. - №2. С. 57-61.
20. Гегель Г. Эстетика. В 4-х т.т. М., 1968. Т.2.
21. Геллей Г. Біблійний довідник. Торонто: Всесвітня християнська місія, 1985. 858 с.
22. Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера // Вопросы литературы. 1970. № 7.
23. Горенко О. Біблійний та лексико-семантичний коди імен Фалек та Вільдад у романі Г. Мелвілла „Мобі Дік”// Біблія і культура. Зб. наук. статей/ За ред. А.Є. Нямцу. Вип. 7. Чернівці: Рута, 2005. С. 88-92.
24. Готорн Н. Дом о семи фронтонах. Роман. Новеллы. Л., Художественная литература, 1975 504 с.
25. Готорн Н. Избранные произведения. В 2-х т. Л.: Художественная литература, 1982.
26. Готорн Н. Новеллы. М.,Л.: Худ. лит, 1965. 494 с.
27. Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М.: Прогресс, 1992. 624 с.
28. Греймас А.Ж. В поисках трансформационных моделей // Зарубежные исследования по семиотике фольклора. - М., 1984. С. 100-110.
29. Григорьев А. Концепт и его лингвокультурологические составляющие // Вопросы философии. 2006. №3. С.64-76.
30. Гронас М. Безымянное узнаваемое, или Канон под микроскопом // Новое литературное обозрение. - № 51. 2001. С. 68 86.
31. Гулыга А. Миф как философская проблема // Античная культура и современная наука. М.: Наука, 1985. С. 271-276.
32. Денисова Т. Литература и публицистика аболиционизма // История литературы США. Т.III. С. 307-346.
33. Денисова Т. Пуританська традиція як плідна тенденція в літературі США// Американські літературні студії в Україні. Вип.1. С. 36-43.
34. Денисова Т. Роздуми про функціонування Біблії в новітній літературі США // Біблія і культура: Зб.наук.статей.Вип.2/За ред А.Є.Нямцу. Чернівці: Рута, 2000. С.101-106.
35. Дикинсон Э. Стихотворения. М.:Худ. лит., 1981.
36. Дюбуа Ж. и др. Общая риторика. М.: Прогресс, 1986. 392 с.
37. Еліот Т.С. Функції літературної критики// Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис, 1996. С.66-72.
38. Елліотт Е. Нескорені пуритани, які вижили у канонічних війнах // Американські літературні студії в Україні. Вип.1. С. 240-257.
39. Зверев А. Американский романтизм // История литературы США. Литература эпохи романтизма. Т.ІІ. М.: Наследие, 1999. С. 13-50.
40. Зверев А. Риторика и литература // Там само, с.396.
41. Зверев А.М. Герман Мелвилл // История литературы США. Т.III. С.114- 171.
42. Имаева Е. Метатекст как средство понимания текста// Филологические науки. 2002. №6. С. 70-79.
43. Ирвинг В. Новеллы. М.: Правда, 1985. 352 с.
44. Истоки и формирование американской национальной литературы ХVІІ-ХVІІ вв. М.: Наука, 1985. 384 с.
45. Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. М.: Наследие, 1994. 320 с.
46. История американской литературы. Т.1. М.,Л.: Изд. АН ССР, 1947. 344 с.
47. История литературы США. Литература колониального периода и эпохи Войны за независимость ХVII-ХVIII вв. Т. I. М.: ИМЛИ РАН, Наследие, 1997. 830 с.
48. История литературы США. Литература середины ХIХ в. (поздний романтизм). Т. III. М.: ИМЛИ РАН, Наследие, 2000. 614 с.
49. История литературы США. Литература эпохи романтизма. Т. II. М.: ИМЛИ РАН, Наследие, 1999. 464 с.
50. Йоргенсен М., Филлипс Л. Дискурс-анализ. Теория и метод. Харьков: Гуманитарный Центр, 2004. 336 с.
51. Квінт Горацій Флакк. Твори. Пер.А.Содомори.К.: Дніпро,1982. 256 с.
52. Керлот Х.Э. Словарь символов. М.: REFL-book, 1994. 608 с.
53. Клим’юк Ю. Про естетичну природу притчі// Слово і час. 1993. №5. С. 28-31.
54. Ковалев Ю. Американский романтизм: хронология, топография, метод// Романтические традиции американской литературы ХІХ века и современность, с. 27-77.
55. Ковалев Ю. Герман Мелвилл и некоторые проблемы американского романтизма // Проблемы истории литературы США. М.: Наука, 1964. С.73-154. Його ж: Молодая Америка. Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1971.
56. Ковалев Ю. Эпоха романтизма. Общая характеристика // История всемирной литературы. М.: Наука, 1989. Т.6. С. 552-553.
57. Кольридж С.Т. Аллегория // Литературные манифесты западноевропейских романтиков, с. 279-294.
58. Коренева М. Натаниэль Готорн // История литературы США. Литература середины Х1Х в. (поздний романтизм). М.: Наследие, 2000. С. 26-113.
59. Коренева М. Новая Англия и американская литература: три столетия из жизни нации // Проблемы становления американской литературы. М.: Наука, 1981. С. 22-122.
60. Коренева М. Творчество Э. Тейлора и пуританская традиция// Истоки и формирование американской национальной литературы, с. 20-80.
61. Купер Дж.Ф. Просвещение и словесность в Америке // Эстетика американского романтизма, с. 68-84.
62. Кэнби Г.С. Уолт Уитмен // Литературная история США. Т.1. М., 1977. С.548-576.
63. Литературная история Соединенных Штатов Америки: В 3 т. М.: Прогресс, 1977-1978.
64. Литературные манифесты западноевропейских романтиков. М.: Издательство МГУ, 1980. 640 с.
65. Лонгфелло Г. Избранное. М.: ГИХЛ, 1958.
66. Лосев А.Ф. О понятии художественного канона // Проблема канона, с. 6-15.
67. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. М.: Политиздат, 1991. 525 с.
68. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров: Человек текст семиосфера история. М.: Флинта, 1996. 464 с.
69. Лотман Ю.М. История и типология русской культуры. Спб., 2002.
70. Лотман Ю.М. Каноническое искусство как информационный парадокс // Проблема канона, с. 16-22.
71. Маграт А. Богословская мысль Реформации. Одесса: Богомыслие, 1994. 316 с.
72. Мелетинский Е.М. От мифа к литературе. М.: РГГУ, 2001. 170 с.
73. Михед Т. „Американський ренесанс” як категорія і напрям: життя у каноні // Ренесансні студії. Вип.11. Запоріжжя, 2006. С.146-176.
74. Михед Т. Концепт золота в художній структурі новели Готорна „Золотий доторк царя Мідаса” // Мова і культура. Мовні аспекти соціокультурного діалогу. Вип.6. Т.VІІІ. К.: Вид. Дім Дмитра Бураго, 2003. С.157-162.
75. Михед Т. Природа афористичного слова Волта Вітме