ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ІСПАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ МОДЕРНІЗМУ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

На правах рукопису

ПРОНКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

УДК 821.134.2’06:82’0

ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ІСПАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ МОДЕРНІЗМУ

Спеціальності:

10.01.04 література зарубіжних країн та 10.01.06 теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
Тамара Іванівна Гундорова

Миколаїв 2009

ЗМІСТ

ВСТУП............... 3
РОЗДІЛ І. ЛІТЕРАТУРА І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ .. 13
1.1. Нарація нації у мультикультурному світі... 13
1.2. Націоналістична меланхолія і нарація нації... 19
1.3. Національна ідентичність в «іспанських культурних студіях».... 31
1.4. «Архетипний зір» і «націоналізація» літератури... 42
РОЗДІЛ ІІ. «КАСТЕЛЯНОЦЕНТРИСТСЬКИЙ МІФ» В ІСПАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ МОДЕРНІЗМУ......... 57
2.1. Наративні стратегії «кастеляноцентристського міфу».. 57
2.2. Кастеляноцентристська образність і риторика іспанідад в українській літературі 1920 1930-х рр. ХХ ст. ............ 158
РОЗДІЛ ІІІ. КАСТЕЛЯНОЦЕНТРИСТСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ
КАНОН .. 170
3.1. Культурологічно-літературознавча есеїстика лабораторія націотворення......................................................................................... 170
3. 2. Кастеляноцентристська філологічна утопія Рамона Менендеса Підаля . 204
3.3. Кастеляноцентристські концепції історії іспанської літератури ... 218
РОЗДІЛ ІV. ТОПОНАНАЛІЗ КАСТИЛЬСЬКИХ ЛАНДШАФТІВ .. 239
4.1. Іспанія в жанрі «ідеологічного пейзажу» 239
4.2. Типологія кастильського пейзажу 250
РОЗДІЛ V. «НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ» «ТРАДИЦІЙНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ОБРАЗІВ» .. 283
5.1. Дон Кіхот націотворення ... 283
5.2. Дон Хуан крізь призму національного міфу 319
ВИСНОВКИ .. 360
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . 380

ВСТУП

Наприкінці ХХ на початку ХХІ століть дослідження літератури як виразника і засобу формування національної ідентичності стало однією з найактуальніших проблем сучасного західного літературознавства. Протягом останнього десятиліття до цієї теми зверталися і дослідники української літератури, зокрема В.Агеєва, С.Андрусів, Т.Гундорова, О.Забужко, Н.Зборовська, Д.Наливайко, С.Павличко, М.Павлишин та ін. Вивчають українські літературознавці цю проблему також і на матеріалі інших національних літератур: американської (Т.Денисова, Н.Висоцька, Т.Михед та ін.), британської (Н.Жлуктенко, Т.Потніцева), австрійської (П.Рихло, І.Мегела), канадської (Н.Овчаренко), латиноамериканської (І.Оржицький). Проте націотворчий досвід іспанської літератури ще ніколи не ставав предметом окремого дослідження в Україні. Така ситуація пояснюється відірваністю української іспаністики від мейнстримів сучасної західної іспаністики. В українському літературознавстві, на жаль, взагалі бракує робіт з історії іспанської літератури. Протягом останніх десятиліть предметом детального дослідження стали лише окремі теми, такі як метафізична поезія Ф.де Кеведо (Т.Рязанцева), іспанська романтична драма ХІХ ст. (О.Алексеєнко), іспанська революційна поезія 1931 1939 років в українських перекладах і критиці (Я.Вовк), особливості іспанського роману другої половини ХХ ст. (Т.Заремба), взаємозв’язок літератури й кінематографу в іспанському романі на межі ХХ ХХІ ст. (О.Бабич). Українські вчені з канадської і американської діаспори час від часу друкують статті, присвячені питанням інтертекстуальних взаємодій української та іспанської літератур (праці О.Романишина, М.Ревакович).
Проблема національної ідентичності в іспанській літературі досить широко досліджена як всередині самої Іспанії, так і за її межами (у британській та американській іспаністиці). Протягом ХХ ст., а також на початку нового тисячоліття до цього питання звертались такі відомі іспаністи, як П.Лаїн Ентральго, Г.Діас-Плаха, К.Бланко Агінага, Д.Шо, Г.Ремсден, І.Фокс, Д.Лабаньї, Г.Грем, І.Савала, С.Хуліа Діас, Х.К.Майнер, Й.Хуарісті, Х.Торресільйо, Р.Джонсон та багато інших. Важливий слід в історії дослідження іспанської літератури як форми вираження іспанської національної свідомості залишили такі російські іспаністи, як І.Тертерян, В.Багно, З.Плавськін та ін. Іспанська національна реальність у постфранкістській Іспанії, в тому числі й у літературі, розглядається в колективній праці «Культура сучасної Іспанії. Труднощі оновлення», виданій у Москві 2005р. [66].
Такий інтерес вчених до націотворчого аспекту іспанської літератури пояснюється великим теоретичним значенням, якого націотворчий досвід іспанського письменства набув у глобальному масштабі. Протягом ХХ ст. століття Іспанія еволюціонувала від тоталітарної диктатури, яка забезпечувала країні консервативну модернізацію і повільне, але впевнене входження в світ західних цивілізацій, до розвиненого неоліберального постмодерного суспільства з усіма його ознаками. За влучним висловом Д.Лабаньї, з колишнього переможеного модерністю Іспанія швидко перетворилась на переможця доби постмодерності [318, c.8]. На початок нового тисячоліття принципово змінилося розуміння іспанської культури. Чимало сучасних дослідників говорять не про «культуру», а про «культури» Іспанії, і це формулювання «перекреслює ідею національної приналежності й запроваджує в обіг замість неї принцип географічного співіснування культур в Іспанії [318, c.9]». Крім культур власне національних меншин, у повний голос заявляють про себе численні субкультури всіх «внутрішніх вигнанців» (жінок, циган, геїв, лесбіянок, мароканців, латиноамериканців тощо). Настала епоха плюралістичного суспільства, де різні мови визнаються легітимними й рівноправними.
Ця парадигмальна зміна відображається в літературному процесі Іспанії ХХ століття, який постає духовним мультикультурним багатоголосим простором, де панує діалог і відбуваються нелегкі пошуки порозуміння між різними частинами багатошарового іспанського соціуму. Визначальною рисою іспанської літератури ХХ ст. стає полістилізм вільна і, водночас, непроста взаємодія найрізноманітніших течій і напрямів, як ультратрадиційних, так і ультраавангардних. Значне місце поряд із літературою, створеною кастильською мовою, посідають літературні тексти, написані каталонською, галісійською, баскською, іншими мовами Іспанії. Велика частина літературної продукції належить письменницям-жінкам. Активно ре/деконструюються канони сучасної і давньої іспанської літератури.
Розуміння іспанської культури й літератури як поліфонічного явища нерозривно пов’язане з переосмисленням проблеми іспанської національної ідентичності. Новий дух часу давно виявив анахронічність так званої ідеї «іспаньолізму» («españolismo»), складниками якої були «культ Іспанії, релігійна містична віра в її обраність і прославляння її релігійного й військового минулого [265, c.25]». Ось чому проблема національної ідентичності знаходить відображення у широкого кола представників іспанської гуманітаристики загалом і літературознавства зокрема. Тільки протягом останніх двох десятиліть національна ідентичність є темою численних філософсько-культурологічних есе, написаних такими авторами, як М.Асурменді, Х.М.Бенейто, Г.Буено, Х.А.Сенбріан, А.Д.Ортіс, К.Еглесіас, Х.С.Перес Гарсон, К.Руберт де Вентос, Е.Субіратс, Х.Тусселл, Х.Варела, Е.Уріарті, Ф.Саватер, Й.Хуарісті та ін.
Головним результатом дослідження проблеми національної ідентичності в іспаністському літературознавстві можна вважати утвердження в академічному дискурсі розуміння природи нації як «уявленої спільноти» (Б.Андерсон), яка має культурне походження. Дедалі більшого поширення в працях вчених також набуває запропоноване Г.Бгабгою розуміння нації як нарації, в розгортанні якої література заангажована безпосереднім чином. Подібні підходи до проблеми національної ідентичності починають завойовувати собі прихильників на теренах колишнього СРСР в американістиці (М.Тлостанова, Н.Висоцька та ін.), в англістиці (Н.Жлуктенко), в україністиці (Т.Гундорова), хоча серед пострадянських дослідників іспанської літератури, на відміну від їхніх західних колег, ця парадигма не набула ще значного поширення.
Мультикультуралістське розуміння реальності сучасної Іспанії як наративного явища активно застосовують сучасні літературознавці-іспаністи для розкриття логіки ре/деконструювання проектів «іспанськості» (а також проектів інших частин іспаномовного світу) в синхронічному і діахронічному планах. Зокрема, І.Фокс, Д.Лабаньї, Х.Варела та ін. зосереджують значні зусилля на аналізі «кастеляноцентристського міфу» глобального історико-культурно-національного метанаративу, який перетворюється в іспанській культурі й іспанській літературі доби модерності на окремий дискурс. Цей міф покликаний був ствердити централістський проект Іспанії, оскільки служив одним із головних ідеологічних і культурних інструментів утворення уніфікованої іспанської нації на основі єдності території і єдиної державної кастильської мови.
Сучасною іспаністикою також доведено, що такий проект іспанської національної ідентичності значною мірою є продуктом літератури, літературної критики, літературознавства й філології. До його розробки долучились видатні романісти, есеїсти, драматурги, поети, критики, історики літератури, лінгвісти, які виявили найбільшу націотворчу активність під час доби модернізму (кінець ХІХ перша третина ХХ ст.). Вони запропонували цілу низку ідеологічних і художніх практик для перемоги проекту «централізованої Іспанії» над альтернативними моделями «периферійних» іберійських ідентичностей, а також для збереження культурної гегемонії Іспанії серед народів Латинської Америки. В якості лабораторії міфотворення вони використовували літературну критику й історію літератури з метою «канонізації» імен, явищ, образів, інтерпретаційних практик, завдяки яким і здійснюється процес «націоналізації» літературної й культурної спадщини. Намагаючись сприяти «кастелянізації» Іспанії, іспанські письменники, критики, літературознавці доби модернізму зосередили свої зусилля на:
1) обґрунтуванні тотожності ідей «іспанськості» та «кастильськості», а також на утвердженні принципу провідної ролі Кастилії у створенні іспанської національної ідентичності;
2) візуалізації «кастеляноцентристського» міфу шляхом створення «архетипних моделей» кастильського походження, основу яких становить «національний пейзаж» і міф про «національного героя»;
3) (ре)продукуванні «націоналістичних» ідеаріумів та образності у своїх ідеологічних і художніх практиках з метою витворення кастеляноцентристських національних метанаративів;
4) розробці канону кастеляноцентристської концепції іспанської національної літератури, який, потрапивши до шкіл, університетів, академій, засобів масової комунікації, видавництв, перетворюється на основний інструмент «винайдення іспанської нації» (термін І.Фокса) як «уявленої спільноти» (Б.Андерсон) або нарації (Г.Бгабга).
Незважаючи на глибоку й усебічну вивченість проблеми національної ідентичності в іспанській літературі, цю тему не можна вважати вичерпаною. По-перше, недостатньо проаналізований зв’язок між наративними стратегіями творення нації і колективним несвідомим, зокрема, з тими меланхолійними та ностальгійними станами, які запускають у дію механізми націогенного міфологізування. По-друге, ще чимало треба зробити, щоб глибше розкрити роль іспанського літературного модернізму в розбудові іспанської нації. Саме на цей період припадає завдання завершити розгортання і перемогу «кастеляноцентристського міфу». На відміну від попередніх часів, тепер основними міфотворцями стають письменники, які вірять у всепереможну силу слова, здатного перетворити Іспанію на націю, згуртовану навколо «кастеляноцентристського міфу». Проте, попри їхні колосальні зусилля, їм так і не вдається подолати дефрагментованість Іспанії. Це відбувається тому, що Іспанія має справу не з одним, а з кількома модернізмами, які заперечують і деконструюють одне одного: 1)модернізм письменників централістського спрямування, який, будучи експериментальним за формою, залишається традиціоналістським за духом; 2) революційний і ультрасучасний модернізм деяких «периферійних» «партикуляризмів» (зокрема, Каталонії); 3) іспаномовний модернізм письменників латиноамериканського походження, які виражають антиіберійське бачення Іспанії та Латинської Америки. За таких умов іспанські письменники-модерністи, прихильні до кастеляноцентристського бачення країни, мобілізують націотворчий потенціал літератури, в результаті чого їхній досвід щодо розробки стратегій нарації нації засобами літератури набуває універсального значення. По-третє, подальшої систематизації та теоретичного узагальнення потребує використання жанру пейзажу та літературних «традиційних міфів» як ключових стратегій нарації нації. Тут розробки світової іспаністики збагачуються досягненнями українського та російського літературознавства (праці А.Волкова, В.Багно, О.Забужко, М.Бахтіна, А.Нямцу, І.Тертерян та ін.).
Таким чином, актуальність дослідження пояснюється значним інтересом сучасних гуманітаріїв і, зокрема, літературознавців до вивчення проблем національної самоідентифікації. Новизна дослідження полягає в тому, що дисертація є першим в українському літературознавстві зверненням до проблеми національної ідентичності в іспанській літературі доби модернізму. Ще одним чинником новизни дисертації є трактування «кастеляноцентристського міфу» як вияву державницької меланхолії та ностальгії за минулим, який визначає дискурсивні практики іспанських письменників, спрямовані на «винайдення» Іспанії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконувалась на кафедрі теорії та практики перекладу Чорноморського державного університету імені Петра Могили в межах науково-дослідницької теми «Мовно-національна картина світу та її відображення у перекладі та літературі», зареєстрованої 28.10.2004 за №0104И009413 в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації. Тему затверджено на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 25 травня 2004 року).
Об’єктом дослідження є роль літератури доби модернізму у витворенні іспанської національної ідентичності. Предметом дослідження є ідеологічні та художньо-естетичні практики, розроблені іспанськими письменниками та філологами зазначеного періоду з метою утвердження «кастеляноцентристського міфу» в іспанській культурі ХХ століття. Матеріалом дослідження є різножанрові тексти іспанських письменників доби модернізму з націотворчої тематики, а також історико-літературні та теоретичні праці, створені іспанськими філологами ХХ ст. з метою обґрунтування «кастеляноцентристського міфу».
Теоретичне значення роботи визначається наративним і архетипним аналізом літературних стратегій «винайдення Іспанії» (термін І.Фокса) доби модернізму. Такий аналіз дозволяє осмислити процеси нарації нації в інших національних літературах. Зокрема, виокремлення «кастеляноцентристського дискурсу» в іспанській культурі й літературі ХХ ст. дає змогу по-новому поглянути на процеси конструювання нації в українській літературі ХХ ст., яка намагалася асимілювати іспанський досвід для розв’язання власних національних проблем.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає у можливості використання основних положень і результатів дослідження під час теоретичних та практичних курсів з історії іспанської літератури, теорії літератури, компаративістики, а також лінгвокраїнознавства іспаномовних країн. Результати цього дослідження можуть бути корисними для укладання навчальних та методичних посібників з зазначених дисциплін, для написання курсових, бакалаврських, магістерських, кандидатських робіт, а також у подальшому вивченні творчості сучасних іспанських авторів.
Основою методологічного підходу, застосованого в роботі, слугує теорія так званого «нового іспанізму», іспаномовного різновиду постколоніальної критики, що є окремим дослідницьким напрямом «іспанських культурних студій». Для інтерпретації художніх текстів у дисертації використовується комплексна методика «уважного читання» («close reаding»), яка об’єднує такі герменевтичні практики: літературознавчий психоаналіз, наратологічний аналіз, вивчення літературного твору з погляду інтертекстуальності, ґендерна критика, топоаналіз художнього простору, елементи компаративного підходу.
Метою дослідження є вивчення тих стратегій нарації іспанської нації, за допомогою яких іспанські письменники доби модернізму намагаються встановити або заперечити роль «кастеляноцентристського міфу» в іспанській культурі. Для досягнення поставленої мети в дисертаційному дослідженні передбачено:
1) схарактеризувати основні теоретичні підходи до питання національної ідентичності в сучасному літературознавстві й, зокрема, в постколоніальній критиці;
2) розглянути основні стратегії нарації нації засобами літератури;
3) розкрити параметри «кастеляноцентристського міфу», а також напрямки його нарації в іспанській літературі доби модернізму;
4) розглянути роль літературної критики у створенні «кастеляноцентристського канону» іспанської літератури;
5) проаналізувати дискусії з приводу моделювання історії іспанської літератури доби модернізму;
6) здійснити аналіз топосів кастильського національного пейзажу, які в іспанській культурі набувають статусу репрезентантів національної ідентичності;
7) вивчити функціонування міфів про Дон Кіхота і Дон Хуана як підвидів міфу про національного героя, які обґрунтовують/ спростовують кастеляноцентристське бачення іспанської національної ідентичності;
8) розглянути використання кастеляноцентристських ідеаріумів та образності для розробки стратегій нарації української нації.
Апробація результатів дослідження була здійснена на наукових конференціях в Україні та за її межами: І Конгресі іспаністів Росії (м.Москва, Росія, 1994 р.), на щорічних конференціях Фулбрайтівського товариства, на щорічних конференціях «Дні науки НаУКМА» (м.Київ), всеукраїнській науковій конференції «Місто як феномен культури» (КНЛУ, м.Київ, 2002 р.), «Могилянські читання» (МДГУЧДУ імені Петра Могили), Першому всеукраїнському конгресі іспаністів (КНЛУ, м.Київ, 2002 р.), науково-практичній конференції «Мова і нація» (КНУ імені Тараса Шевченка, 2002 р.), V і VII Шрейдерівських читаннях «Функціонування літератури в культурному контексті епохи» (ДНУ, м.Дніпропетровськ, 2003 р. і 2005 р.), ІІ науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАНУ, м.Київ, 2005 р.), всеукраїнських конференціях «Радість і страждання як чинники культури», «Схід на Заході, Захід на Сході: діалог світоглядних та художніх парадигм», «Мотив мандрів у літературознавчій та культурологічній парадигмі» (КНЛУ, м.Київ, 2006 р., 2008 р. і 2009 р.), науковій конференції «Канон максимального розширення» (м.Миколаїв, 2007р.), Другому теоретичному симпозіумі «Європейська меланхолія: західний дискурс та його місце в українській літературі» та Третьому теоретичному симпозіумі «Літературна критика в сучасному світі: функції, модуси, інституції» (Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАНУ, м.Київ, 2005 р. і 2006 р.), XVI Конгресі Міжнародної асоціації іспаністів (м.Париж, Франція, 2007 р.), Міжнародному конгресі «Візуалізація образу дитини у літературі» (ЛНУ імені Івана Франка, м.Львів, 2007 р.), Міжнародній конференції, присвяченій Дню Європи (м.Памплона, Іспанія, 2008 р.), на XXІ «Сервантесівських читаннях» (м.Санкт-Петербург, Росія, 2007р.) тощо. Ключові ідеї дисертації були апробовані під час наукових стажувань в Університеті штату Вісконсін Медисон, США (2003 2004 рр.) та Університеті Країни Басків Віторія-Гастейс, Іспанія (2005р.), під час відкритих публічних лекцій у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (Нью-Йорк, США, 2004 р.), в Університеті штату Вірджинія Шарлотсвіл, США (2004 р.), Університеті Північної Кароліни Грінсборо, США (2004 р.), Університеті Наварри, Іспанія (2006 р. і 2008 р.), а також під час викладання курсу «Актуальні проблеми компаративістики» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (2006, 2007 і 2008 рр.).
Основні положення роботи викладені у монографії і тридцятьох статтях, двадцять з яких надруковані у фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п’ятьох розділів і висновків. Обсяг основного тексту дисертації 379 сторінок, загальний обсяг роботи 425 сторінок. Список використаної літератури складається з 525 позицій, 390 з яких іноземними мовами.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Іспанська література доби модернізму має велике значення для дослідження наративних стратегій розбудови нації. У цей період в Іспанії до процесів націотворення долучається ціла плеяда видатних письменників, філологів, літературних критиків, які намагаються використати літературу як специфічну дискурсивну практику з метою розробки і впровадження моделей іспанської національної ідентичності. Вони беруться за виконання цього завдання за складних літературних і культурних умов. Непослідовна, внутрішньо суперечлива модернізація іспанського суспільства, яка здійснюється протягом ХІХ століття, спричиняє дефрагментацію іспанської національної ідентичності. Важливими викликами традиційним уявленням іспанців про себе стають поширення місцевих націоналізмів, зміна соціальної структури суспільства, урбанізація, втягування країни у глобальний світ, криза релігії, переосмислення ґендерних ролей тощо.
Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Іспанія вже є мультикультурною реальністю. У гетерогенному, відкритому, поліфонічному просторі поняття «іспанськості» дедалі більше проблематизується, флексибілізується, розмивається. Воно вже не сприймається як готова формула, а постає сукупністю внутрішньо суперечливих нарацій, що перебувають у стані постійного переформування. Серед найбільш впливових із них можна виділити: 1) централістський проект Іспанії; 2) внутрішні контрпроекти «периферійних» націоналізмів (баскського, каталонського, галісійського, андалузького), які претендують якщо не на власну гегемонію, то, принаймні, на заперечення пріоритетності Мадрида у стосунках з іншими частинами країни. Паралельно зароджується євроцентристський проект Іспанії, а також набувають розвитку контрпроекти національної ідентичності латиноамериканського походження, завдяки чому оновлена іспанідад набуває ознак трансатлантичної гетерогенної ідентичності. Кожен із зазначених проектів спирається на власні самодостатні ретельно розроблені метанаративи іспанської (іспаномовної) культури й літератури.
Основу централістського проекту іспанської національної ідентичності становить «кастеляноцентристський міф» утвердження провідної ролі Кастилії в іспанській культурі та історії. «Кастеляноцентристський міф» постулює наявність певного комплексу чеснот, які асоціюються з образами кастильських рицарів, конкістадорів, містиків. Дані чесноти оголошуються ознаками есенціалістської версії національної ідентичності, яка нав’язується іншим некастильським іспанським спільнотам як репрезентант всеіспанськості. «Кастеляноцентристський» проект іспанської національної ідентичності є продуктом кількох поколінь іспанських інтелектуалів періоду модерності. Іспанський (кастеляномовний) літературний модернізм кульмінаційний момент творення «кастеляноцентристського міфу», коли письменники максимально мобілізують націогенний потенціал літератури з метою «націоналізації» культурного простору Іспанії.
Іспанський модернізм є внутрішньо суперечливим явищем, адже поряд із модернізмом централістського спрямування (письменники, об’єднані в так зване «покоління 1898 року», а також представники наступного так званого «покоління 1914 року») помітну роль відіграє літературний модернізм, створений іншими мовами Іспанії (наприклад, каталонською або галісійською). Літературні модерністські практики також застосовуються представниками субалтерних ідентичностей (жінками, письменниками з нижчих класів тощо). Їхнє бачення іспанської національної ідентичності відрізняється від кастеляноцентризму. Невід’ємною складовою іспанського модернізму є іспаномовна література колишніх колоній (найбільш відомий приклад Р.Даріо), яка є виразником неіберійських постколоніальних ідентичностей. Наслідком такого внутрішнього розмаїття модерністських ідейно-естетичних практик в Іспанії стає подальша дефрагментація й розхитування «кастеляноцентристського міфу». Врешті-решті цей процес заходить настільки далеко, що «кастеляноцентристський міф» в ідеології іспанського протофашизму, й далі у франкізмі набуває рис тоталітарної утопії, легітимність якої забезпечується репресивними державними й культурними політиками.
Національна свідомість письменників-модерністів, які обстоюють «кастеляноцентристський ідеал», є також внутрішньо розколотою. Такі автори, як М.де Унамуно, П.Бароха, Р.де Маесту, Р.дель Вальє-Інклан, Е.Д’Орс та ін., є представниками некастильських спільнот. Їхня творчість, хоча й має централістське спрямування, засвідчує їхній щільний культурний, літературний, мовний зв’язок з «малими батьківщинами». У результаті цього поряд із прихильністю до «кастеляноцентризму» вони завжди виявляють чутливість до «периферійних» голосів. Їхня національна свідомість діалогізується, а самі тактики національного самоствердження набувають парадоксальних форм.
Виняткове значення для розробки стратегій впровадження «кастеляноцентристського міфу» засобами літератури відіграє гостре переживання державно-націоналістичної меланхолії та ностальгії за імперським кастильським минулим, які виникають внаслідок наступу модернізації, а також під тиском конкуруючих контрнарацій «периферійних» проектів іспанської національної ідентичності, що підривають гегемонію «кастеляноцентристського міфу». «Кастеляноцентристське» національне міфотворення здійснюється на тлі драматичних і трагічних історичних подій (так звана «катастрофа 1898 року», диктатура Прімо де Рівери, демонтаж монархії, передчуття громадянської війни тощо). Вимушені захищати свій ідеал Іспанії, письменники-модерністи централістського спрямування М.деУнамуно, М.Анхель Ганівет, П.Бароха, Асорін, Р.де Маесту, Х.Ортега-і-Гассет, Г.Мараньйон та ін. активізують свої зусилля, спрямовані на «винайдення» Іспанії, внаслідок чого їхній націотворчий літературний досвід набуває універсального теоретичного значення, який може бути використаний для усвідомлення ролі літератури під час конструювання націоналістичних ідеаріумів та образності в національних літературах інших країн. Вивчення ре/деконструкції «кастеляноцентристського міфу» в іспанській літературі доби модернізму також дає змогу осмислити межі «заангажованості» літератури у процеси націотворення.
Вивчення форм репрезентації національної ідентичності в іспанській літературі доби модернізму дає змогу уточнити саме розуміння нації з погляду конструктивізму, постконструктивізму та постколоніальної критики. З точки зору вказаних теорій, нації не є «органічними» есенціалістськими утвореннями, а є «уявленими спільнотами» (Б.Андерсон) або «нараціями» (Г.Бгабга), тобто вони є мінливими конструктами культури, створеними цілеспрямованими зусиллями інтелектуалів: філософами, письменниками, музикантами, філологами, лінгвістами, етнографами, педагогами тощо, які переосмислюють, переробляють у відповідному порядку успадковану культурну пам’ять етносів, витворюючи ту чи іншу модель національної ідентичності, яка стає духовною основою нації. Рушійними силами націогенних дискурсів є державницько-націоналістична меланхолія і ностальгія за втраченим минулим, за звичною системою цінностей, сум, туга за уявною втратою за нацією, яку ще тільки доведеться створити. Саме меланхолія й ностальгія надають життя глибинним національним міфам, які організовують національне культурне несвідоме і стають основою розгортання історичних, культурних, філологічних, релігійних та інших націоналістичних метанаративів, спрямованих на гомогенізацію певних етнічних груп і перетворення їх на націю.
Боротьба за проекти національної ідентичності в літературі відображається в каноні національної літератури, який представниками постколоніальної критики, зокрема, представниками «іспанських культурних студій» оголошується головним засобом легітимації одних ідентичностей і витіснення інших. Канон національної літератури є глобальним планом експансії знаків у відповідному напрямку. Центральним регулюючим елементом такої експансії є а) відбір імен письменників, творів, певних жанрів, які визнаються першорядними для формування нації; б) розробка моделей періодизацій, хронологій історії літератури; в) визначення певних підходів до інтерпретації літературних творів, явищ, тенденцій як найбільш «наукових» і легітимних. Таким чином, народжується проект «національної літератури» засіб естетичної інституалізації цінностей, ідеаріумів, образності, на яких за допомогою школи і культурно-мовних політик відбувається формування нації як «уявленої спільноти» або нації-нарації. У випадку з Іспанією основу «високого канону» «іспанської національної літератури» становлять тексти письменників, які виражають «кастеляноцентристське» бачення країни, сформоване за часів модерності з метою культурної уніфікації й гомогенізації різноманітної іспанської національної реальності.
Основним інструментом конструювання національного культурного несвідомого засобами літератури є «архетипний зір», який «відкриває» «національні архетипи» навіть там, де їх немає. «Архетипний зір» це 1) звичайне зорове споглядання природних та історичних явищ (ландшафтів, пам’яток архітектури, історії), які в культурній свідомості членів нації набувають особливого статусу символів національного життя, і 2) принцип упорядкування націогенного дискурсу. У другому випадку «архетипний зір» виконує функцію епістеми, визначаючи всі інші поверхневі форми нарації нації засобами літератури. Він впорядковує імена, твори, жанри, а також герменевтичні практики прочитання літературних текстів минулого і сучасного. «Архетипний зір» виробляється філологічними елітами, які пропонують на його основі моделі рецепції літератури й мови широкому загалу і намагаються «націоналізувати» літературу, перетворюючи її на конкретні прояви національної міфології, для чого здійснюють спрощення смислів літературних текстів. Головна функція «архетипного зору» легітимація національно-заангажованої інтерпретації окремих творів, образів, біографій письменників, історій літератури з метою створення системи національних ідентифікаційних знаків. Письменники формують «архетипний зір», розробляючи «національну» філософію часу, яка базується на ідеї циклічності, повторюваності, на принципі вічного повернення найважливіших, найсуттєвіших проявів національного характеру, сформованого історико-культурно-природними константами існування етносу на певній історичній території.
Одним із головних напрямів нарації нації в літературі є витворення ієрархії національних просторів, яка відображає ностальгію за національним домом, що уподібнюється нації. Впорядковані навколо національного центру за принципом вертикальної організації священні для нації місця «відкриваються» письменниками і набувають статусу репрезентантів національної ідентичності. «Ієрархізація» національних просторів вибудовується в національній свідомості на основі дихотомії топофілія (любов) / топофобія (ненависть) до національних просторів. Легітимація есенціалістських проектів національної ідентичності є стратегією «натуралізації» нації, сутність якої полягає у доведенні, що певний проект національної ідентичності є сформованим «об’єктивно», є похідним від того природно-культурного середовища, в якому існує та чи інша «уявлена спільнота».
Ще одна стратегія розбудови націй як «уявлених спільнот» за допомогою «архетипного зору» полягає у створенні пантеону літературних і культурних героїв, які складають громадянську релігію і є системою ідентифікаційних ознак певної нації. Для цього нерідко використовуються «традиційні літературні образи» та «традиційні сюжети», які набувають високого статусу в національній культурі через те, що першотвори, у яких вони вперше з’являються, створюються мовами титульних націй. «Традиційні образи та сюжети» у процесі національного міфотворення деконтекстуалізуються, відриваються від першоджерела та зазнають «націоналізації» переробляються уявою інтерпретаторів на національні міфи, які претендують на те, щоб стати формами репрезентації національної ідентичності.
Національний міф, покладений в основу конкретних моделей національної ідентичності, постає як система наративних стратегій, які охоплюють всю сферу культури. Зокрема, нарація «кастеляноцентристського міфу» в іспанській літературі доби модернізму реалізується через 1)застосування есенціалістсько-примордіалістського трактування національної ідентичності Іспанії, яка передбачає модель «іспанськості», незмінної протягом всієї тривалої історії країни й тотожної «духу Кастилії»; 2) ідеалізацію певних періодів кастильської історії або історичних діячів кастильського походження, які оголошуються позитивними чи негативними репрезентантами всеіспанської національної ідентичності; 3) педагогіку подорожування та розробку жанру «ідеологічного пейзажу» (переважно кастильського) в живописі й літературі, який репрезентує топоси іспанського національного буття; 4) створення «вічного» позаісторичного образу іспанця, зафіксованого каноном «ідеалізованих» кастильських фікціональних (вигаданих) героїв літературного походження, а також діячів кастеляномовної іспанської літератури й культури.
Детальний аналіз стратегій нарації нації доводить, що в іспанській літературі періоду модерності і, зокрема, доби модернізму «кастеляноцентристський міф» постає внутрішньо неоднорідним, розшарованим. У деяких письменників, чия художня свідомість вирізняється діалогізмом і відкритістю до Іншого (М.де Унамуно, П.Бароха), міф про провідну роль Кастилії зберігає свій авторитет, але водночас зазнає релятивізації і флексибілізації під тиском «периферійних» контрнарацій іспанської нації. З іншого боку, у цих письменників, попри їхню очевидну і глибоку заангажованість у націотворення, на перший план висувається загально-філософська, екзистенційна проблематика, яка засвідчує глибоку кризу суб’єкта. Ця криза, своєю чергою, створює передумови для переосмислення моделі іспанської національної ідентичності, яка засновується на «кастеляноцентричній» моделі і закладає основи для нового розуміння Іспанії як мультикультурного гостинного суспільного простору, відкритого до плідної кооперації різних націй, що його заселяють.
Виключне значення для артикулювання «кастеляноцентристського міфу» в іспанській літературі доби модернізму має творчість Асоріна, яка розкриває зв’язок «кастеляноцентристського міфу» з ностальгійними настроями, що визначають принципи структурування нарації іспанської нації. Кастеляноцентристська ностальгія Асоріна є подвійною реакцією на модернізацію Іспанії. З одного боку, письменник відчуває незадоволення з приводу занадто повільного (порівняно з іншими країнами Заходу) оновлення соціального, економічного та культурного життя Іспанії. З іншого боку, модернізація з її урбанізацією, космополітизмом, ґендерними змінами, класовою боротьбою сприймається ним як загроза традиційній моделі іспанської національної ідентичності. В основу «кастеляноцентристського міфу» (так само як і в інших представників іспанської літератури доби модернізму) покладений містично-рицарський комплекс, сформований за часів іспанського «Золотого віку». Нарація іспанської нації в Асоріна є, таким чином, компромісною програмою поміркованої модернізації Іспанії, яка здатна забезпечити поступ країни і зберегти її «вічні» ідентифікаційні ознаки.
Х.Ортега-і-Гассет, видатний іспанський філософ і публіцист, робить значний внесок у розвиток «кастеляноцентристського міфу». По-перше, він висуває визначення нації як результату спільного бажання «щось робити разом» під проводом еліт. Роль останніх у розбудові проекту нації, який міг би забезпечити гідне життя, є центральним «сюжетом» «кастеляноцентристської» нарації іспанської нації у Х.Отреги-і-Гассета. Протагоністом націотворення в есеїстиці мислителя стає кастильський рицар, носій вітальних енергій, які передують появі культури. Відтак, нарація нації глибоко просякнута національно-державницькою меланхолією і ностальгією за станом життєвої наповненості та взірцевими елітами, які повинні стати на чолі модерної іспанської нації і забезпечити її стрімке оновлення й просування у напрямку європеїзації.
Розроблені М.де Унамуно, П.Барохою, Асоріном, Х.Ортегою-і-Гассетом та іншими іспанськими інтелектуалами доби модернізму кастеляноцентристські стратегії нарації іспанської національної ідентичності слугують ядром концепції іспанідад тоталітарного традиціоналістського бачення Іспанії, розробленого такими відомими публіцистами й мислителями, як Р.де Маесту і Г.Моренто. Візуальним символом іспанідад стає образ християнського рицаря, який обстоює такі чесноти, як Віра, Батьківщина, культ традиційного і неприйняття чужого, заперечення ідеалів комунізму, лібералізму, меркантилізму тощо. Доктрина іспанідад впливає на формування ідеології франкізму, який послуговується «кастеляноцентристським міфом» для обґрунтування своїх репресивних політик стосовно «периферійних» іспанських націоналізмів.
Розкриття основних стратегій нарації «кастеляноцентристського міфу» в іспанській літературі доби модернізму дає змогу виявити й осмислити значення націотворчого досвіду іспанського націоналізму для розробки стратегій української модерної нації у ХХ ст. Вивчення творчого доробку Д.Донцова та інших «вістниківців» засвідчує присутність у ньому значного шару «кастеляноцентристської образності», а також деяких основних елементів «риторики іспанідад». Такі ідеї Х.Ортеги-і-Гассета, як культ еліт, дух кастильського рицарства», розуміння нації як проекту, заради здійснення якого добірні меншини об’єднуються в ордени, є невід’ємною частиною теорії «самовистачаючого націоналізму» Д.Донцова, ідеологічних та естетичних програм інших «вістниківців». З відомих культурних причин «вістниківська» інтерпретація іспанської літератури доби «Золотого віку», а також періоду модернізму, іде в тому напрямку, що й у творців тоталітарних версій «кастеляноцентристського міфу».
Ідейно-образний «кастеляноцентристський» комплекс проявляється і в українській літературі постмодерної доби. Зокрема, він утворює основу концепції «Української реконкісти», розробленої в однойменному романі Н.Зборовської. Інтертекстуальний аналіз даного твору доводить актуальність для сучасного українського націогенного дискурсу таких елементів ортегіанського розуміння нації, як пошук способів піднесення рівня вітальності нації, роль еліт у цьому процесі тощо. Одночасно національне міфологізування у Н.Зборовської поряд із «кастеляноцентристським» дискурсом інтегрує антикастильські наративи: постколоніальне тлумачення Реконкісти як процесу відвойовування культурного простору в колишньої метрополії, частки андалузького дискурсу і фемінізм.
Вивчення іспанської літератури доби модернізму розкриває роль літературно-критичної традиції, а також історії літератури в розробці проектів національної ідентичності. Жанр літературно-критичного і культурологічного есе виконує роль своєрідної лабораторії, у якій напрацьовуються як самі національні міфи, так і форми їхнього впровадження в культурний простір. До таких процедур впровадження належать насамперед герменевтичні практики прочитання і перепрочитання текстів національної літератури, а також принципи структурування «високих» (взірцевих) канонів. Саме в літературно-критичному і культурологічному есе відбувається формування «архетипного зору» як одного з головних засобів «націоналізації» культури.
«Архетипний зір» специфічний підхід до інтерпретації художніх та історичних явищ, внаслідок якого вони стають емблемами, візуалізованими, дискурсивно впорядкованими моделями національної ідентичності. Формування «архетипного зору» пов’язане з розумінням часу як повторювання найсуттєвіших форм життя, присутніх у культурному несвідомому нації (за термінологією Унамуно, в інтраісторії), які оголошуються ознаками національної ідентичності. Ключовою постаттю для осмислення феномену «архетипного зору» в іспанській літературі доби модернізму є Асорін, філософія темпоральності якого, крім концепції «вічного повернення», інтегрує в себе розуміння часу як потоку, а також як театральної вистави. Його літературно-критична та культурологічна есеїстика привчає читача заглиблюватися в історію і повсякденність, розрізняти «повторювання під час змін і зміни під час повторювань» і демонструє нерозривний зв’язок «архетипного зору» з концепцією «національної безперервності».
Доробок Р.де Маесту та Х.Ортеги-і-Гассета показовий приклад застосування літературно-критичного есе з метою розробки національної міфології. Перший з літераторів подає приклад створення тенденційного національного міфу про наверненого на основі перепрочитання життєтексту Фернандо де Рохаса, а також його знаменитої «Селестини». За допомогою маніпулювання історико-літературним матеріалом, а також герменевтичними процедурами Р.деМаесту, інтерпретуючи текст «Селестини», намагається перетворити Ф.де Рохаса на символічну постать, яка уособлює «розкол віри» іспанської нації, що спричиняє послаблення її життєвого потенціалу. Р.де Маесту обґрунтовує репресивні практики виключення семітського елементу з іспанської культури.
У центр уваги Х.Ортеги-і-Гассета потрапляють твори його старших сучасників П.Барохи й Асоріна, які так само, як і в Р.де Маесту, тлумачаться не як самодостатні художні тексти, а як фікціональні ідентифікаційні знаки, з якими іспанці повинні співвідносити себе. Доробок П.Барохи репрезентує надлишок варварських сил, які здатні оновити Іспанію. Персонажі письменника нагадують кастильських рицарів, якими захоплюється Ортега, але їм не вистачає культури, аби стати взірцем абсолютної життєвої наповненості. Асорін розкриває глибину іспанського національного буття, привабливість повсякденності, але його творам, на думку Х.Ортеги-і-Гассета, бракує життєвої сили, і тому Асорін, з інших причин, ніж П.Бароха, не може претендувати на те, щоб бути символом для оновлення іспанської нації. Міфотворчі стратегії, розроблені іспанськими письменниками доби модернізму в літературно-критичній есеїстиці, засвідчують, що в іспанському культурному просторі відбувається тенденція до створення на основі кастеляномовної літератури різноманітних державно-націоналістичних утопій.
«Кастеляноцентристське» прочитання іспанської літератури, відпрацьоване в літературно-критичній есеїстиці, переходить в академічний дискурс і закладає основу «кастеляноцентристської» концепції історії іспанської «національної літератури», завдання якої ідеологічно та естетично забезпечувати символічну перемогу централістського проекту іспанської нації. Виняткову роль у розробці «кастеляноцентристської» «філологічної ідеології» відіграє Рамон Менендес Підаль, видатний іспанський лінгвіст, літературознавець, історик, мислитель. Значення його творчості полягає в тому, що він зумів «перекласти» «кастеляноцентристський міф» концептуальною мовою філологічної науки. Його широкомасштабна програма наукових досліджень, яка інтегрує широке коло гуманітарних наук, підкоряється екстрафілологічним завданням. Наукові конвенції, що визначають логіку наукових пошуків і відкриттів Р.Менендеса Підаля, відображають його меланхолію, спричинену загрозою розпорошення Іспанії.
Сучасне «неоіспаністське» літературознавство, спираючись на постмодерністське трактування національної ідентичності, намагається ре/деконструювати «кастеляноцентристський» канон іспанської літератури. Основними напрямками критики є 1) концепція історії іспанської літератури, структурованої за принципом зміни поколінь, 2) ідеологічно, естетично і націоналістично звужене розуміння модернізму як типу ідейно-естетичних практик, що становлять загрозу традиційному розумінню іспанської національної ідентичності. Основним прийомом «реабілітації» модернізму є «археологія» цього поняття в літературно-критичному доробку кінця ХІХ початку ХХ ст. Результатом проведених досліджень є висновок відносно достатньо пізнього і штучного протиставлення так званого «покоління 1898 року» модернізмові, виробленого націоналістичною критикою. Вихід з полеміки, яка триває багато десятиліть, полягає у відмові від терміну «покоління» як ідеологічно, естетично та націоналістичного скомпрометованого, а також застосовуванні до історії іспанської літератури ХХст. загальновизнаної світової періодизації (реалізм модернізм авангард) або альтернативних періодизацій (зокрема, поняття «срібний вік»). Дана концептуальна зміна відкриває шлях для максимального розширення канону, включення до нього імен жінок, національних і сексуальних меншин, збагачення герменевтичного апарату іспаністики за рахунок найновіших практик інтерпретації літературних текстів і надання можливості для самовираження голосам всіх репресованих меншин.
Вивчення проблеми національної ідентичності в іспанській літературі доби модернізму демонструє роль художнього простору, зокрема, пейзажу, в нараціях націй. «Ідеологічний пейзаж», який активно розробляється кількома поколіннями іспанських письменників, виростає з «педагогіки подорожі», поширюваної в колі Вільного інституту освіти, а також з літературно-мистецьких практик іспанської культури ХІХ ст. «Ідеологічний пейзаж» виконує функцію «націоналізації» і «кастелянізації» Іспанії. У таких письменників, як М.де Унамуно, П.Бароха, Асорін та ін. художній простір «натуралізує» «кастеляноцентристське» есенціалістське розуміння іспанської національної ідентичності шляхом 1) представлення кастильського пейзажу як найповнішого репрезентанта іспанськості і 2) доведення, що ототожнення Кастилії й Іспанії сформоване спонтанно й визначається зовнішніми природними умовами (оточенням, кліматом, ландшафтом, іншими географічно-історичними чинниками). У Х.Ортеги-і-Гассета «кастелянізація» іспанського ландшафту відбувається вже не за допомогою стратегії «натуралізації», а в процесі споглядання пейзажу відповідним чином «натренованим» оком, яке феномени природи і культури співвідносить з образом кастильського рицаря, чия тілесна форма матеріалізована в середовищі.
Іспанська література доби модернізму розгортає цілу низку топосів, які претендують на те, щоб стати візуальними репрезентантами «кастеляноцентристського» розуміння іспанської національної ідентичності. Найважливіший з них образ плоскогір’я, який є визначальним типом кастильського ландшафту. Іспанські письменники-модерністи централістського спрямування намагаються в уяві читачів максимально розширити зону його розташування на карті країни, аби, використовуючи метонімію, представити плоскогір’я найважливішим загальноіспанським різновидом пейзажу, який претендує на те, щоб стати візуальним символом нації. Плоскогір’я формує чесноти кастильського містично-рицарського комплексу аскетизм, схильність до споглядального способу життя, імморальну силу, войовничість та ін.
Ще одним важливим топосом, задіяним у дискурсивних практиках кастеляноцентристського міфологізування, є сама географічна та геополітична реальність Іспанії, яка, за спостереженнями М.Анхеля Ганівета, М.деУнамуно, П.Барохи, Х.Ортеги-і-Гассета, Г.Мараньйона тощо, вирізняється прикордонною природою. Зокрема, М.Анхель Ганівет стверджує, що криза національної ідентичності в Іспанії спричиняється нехтуванням призначення Іспанії, запрограмованим її напівострівною природою. Кастилія змінює історичну місію країни, що призводить до її занепаду за часів модерності. Погляди М.Анхеля Ганівета на роль пейзажу у формуванні національної свідомості розвивають ідеї Гердера, романтиків, а також натуралістсько-позитивістські підходи.
Велику увагу іспанські письменники-модерністи приділяють топосу «кастильського поля» (А.Мачадо, Асорін, М.деУнамуно, П.Бароха, Х.Ортега-і-Гассет та ін.). Даний тип пейзажу задіяний у стратегіях нарації іспанської нації кількома способами. По-перше, «кастильське поле» формує образ «антидому», простору ненависті й болю, споглядання якого спричиняє глибоку меланхолію, сум за оновленою Іспанією і ностальгію за «Золотим віком». По-друге, порожній і неродючий простір «кастильського поля» слугує опертям для розбудови програм національного відродження, а також виконує роль містичної школи споглядання, на основі якої виховується рицарський ідеал поведінки.
Страх перед урбанізацією, яка становить загрозу звичним уявленням про іспанську національну ідентичність, стає причиною критики міської культури і визначає прискіпливий інтерес до квазіурбаністичних гібридних просторів маленьких містечок, а також старовинних кастильських міст, які уособлюють одночасну відсталість Іспанії та міцність її традиції, де людина знаходить притулок від негативних наслідків прогресу. Перелічені топоси кастильського ландшафту витворюють суцільний просторовий «кастеляноцентристський дискурс», який прагне домінувати над іншими іспанськими некастильськими топосами як взірець національної справжності, істинності (lo castizo).
Кастильський краєвид детермінує окремий тип етики, яка намагається подолати націоналістично-імперську меланхолію й задовольнити ностальгію за національним піднесенням. Результатом цієї «природної педагогіки» є етична програма «кастеляноцентристського національного відродження». Перша її складова комплекс чеснот, уособлений образом Сіда. Дана життєва програма формується на основі ніцшеанства, пристосованого до потреб іспанського суспільства на культі сили, поставленої на службу громаді, на активізмі, спрямованому на модернізацію. Другий елемент кастеляноцентристської етики національного відродження, який оформлюється під впливом споглядання пейзажу, полягає у відновленні традиціоналістських цінностей «сенекізму» й містицизму, репрезентованих постаттю святої Тереси де Хесус та інших іспанських містиків. Поєднання обох частин рицарсько-містичного комплексу відбувається у найкращих представників кастильських національних еліт, серед яких Католицькі королі та інші діячі кастильської історії.
Націогенний досвід іспанської літератури доби модернізму інтегрує «традиційні літературні образи», які є невід’ємним елементом нарації націй. Іспанські письменники, філологи, мислителі, намагаючись запропонувати іспанській нації канон фікціональних героїв (антигероїв), зосереджують свою увагу на «традиційних образах» Дон Кіхота і Дон Хуана, які, будучи породженням іспанської культури, є всесвітньовідомими міфами. Це робить дані «традиційні образи» надзвичайно бажаними об’єктами кастеляноцентристської націоналістичної уяви, оскільки їхня відомість за межами Іспанії постає додатковим аргументом легітимації/ негації «кастеляноцентристського» проекту іспанської нації. Перетворення Дон Кіхота і Дон Хуана на «національних» іспанських героїв розпочинається в іспанській літературі після того, як ці персонажі набувають статусу «традиційних образів» за межами Іспанії (у Німеччині, Англії, Франції і Росії) і повертаються до своєї «батьківщини» як культурні універсалії, навантажені колосальним інтертекстуальним потенціалом. Іспанські романтики, реалісти, представники рехенерасьоналізму, модерністи використовують і розвивають цей потенціал з метою перетворення Дон Кіхота і Дон Хуана на символи громадянської релігії, на ідентифікаційні знаки того чи іншого проекту національної ідентичності. Процес національного міфотворення навколо «традиційних образів» Дон Кіхота і Дон Хуана в іспанській літературі доби модернізму має такі масштаби, що нагадує культурну індустрію.
Національно заангажовані письменники намагаються перетворити їх на національні міфи, надаючи їм різновекторних тлумачень. Їхня мета художньо осмислити «традиційні образи», аби представити їх як моделі для наслідування (позитивні чи негативні). У цьому плані показовими є підходи до історії Дон Кіхота двох провідних іспанських мислителів письменників М.де Унамуно і Х.Ортеги-і-Гассета. В Унамуно відбувається «героїзація» Рицаря Сумного Образу з метою наближення останнього до образу Ісуса Христа. Для цього Унамуно намагається максимально знизити роль Сервантеса і піднести роль самого Дон Кіхота. Коментуючи епізоди книги, Унамуно встановлює цілу систему інтертекстуальних зв’язків з «Житієм» Ігнасіо Лойоли, з образами Сіда, з творами іспанських містиків доби «Золотого віку». Таким чином, в Унамуно Дон Кіхот уособлює рицарсько-містичний комплекс, на основі якого письменник прагне запропонувати Іспанії кастеляноцентристську програму національного відродження, а також сподівається вийти з власної екзистенційної кризи.
Х.Ортега-і-Гассет заперечує унамунівське донкіхотство, оскільки вважає Дон Кіхота антигероєм іспанської нації. Натомість справжнім героєм для іспанців є сам Сервантес, автор книги «Дон Кіхот», адже в ньому Х.Ортега-і-Гассет бачить чи не єдиний приклад синтезу всіх суперечливих складових, які визначають прикордонну сутність іспанської національної ідентичності: середземноморський і германський типи свідомості, імпресіонізм і споглядальність, сакральні смисли рицарських романів і реалістичність пікарески. Для Х.Ортеги-і-Гассета Сервантес та його роман «Дон Кіхот» (але не персонаж на ім’я Дон Кіхот) становлять приклад повноцінного буття нації, і тому саме вони повинні стати основою громадянської релігії іспанського національного відродження.
Узагальнення та висновки, отримані в процесі вивчення того, яким чином «донкіхотівський міф» використовується у стратегіях нарації іспанської нації протягом доби модернізму, дає змогу глибше осмислити феномен українського дон