ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ У НІМЕЧЧИНІ XVII СТОРІЧЧЯ

Краткое описание

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ДАКАЛЕНКО ОЛЕГ ВЯЧЕСЛАВОВИЧ

УДК 821.112.2 − 1 „16”.09

ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
У НІМЕЧЧИНІ XVII СТОРІЧЧЯ

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП.

2

Розділ 1. АНАЛІЗ СТРУКТУРИ Й ОБРАЗНОСТІ ПОЕТИЧНОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ

1.1. Лірика класицизму...

19

1.2. Поезія бароко в Німеччині: творчість А. Грифіуса..

33

1.3. Поезія Другої сілезької школи

52

Висновки до розділу 1

67

Розділ 2. РИТОРИЧНІ ТА ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ
ВІРШОТВОРЕННЯ

2.1. Риторичні принципи поезування та рольова конвенція...

69

2.2. Поезування і філософія. Органічність образу й ідеї. Світ і людина...

84

2.2.1. Поетична антропологія. Людина й світ..

103

2.2.2. Творчість поетів-містиків

116

Висновки до розділу 2

137

Розділ 3. ЗНАЧЕННЯ ПОЕТИЧНОЇ РЕФОРМИ М. ОПИЦА
ДЛЯ СИСТЕМИ НІМЕЦЬКОГО ПОЕЗУВАННЯ...

138

Висновки до розділу 3

158

Розділ 4. НІМЕЦЬКА ПОЕЗІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ.......

159

Висновки до розділу 4

176

ВИСНОВКИ

177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......

188

ДОДАТКИ

217

ВСТУП

Постановка проблеми в наукових дослідженнях. Важливість епохи літературного XVII століття в Німеччині як доби формування поезії європейського рівня для зарубіжної та вітчизняної германістики безсумнівна. Про це переконливо свідчать оглядові історико-літературні праці [79; 80; 81; 204; 205; 218; 219] та окремі аспектологічні й оглядові дослідження як радянських і вітчизняних [144; 124; 125; 176; 114; 173], так і зарубіжних вчених [187; 190; 199; 202; 208; 212]. Проте навряд чи даний аспект літературознавства можна вважати вивченим не фрагментарно, а хоч деякою мірою повно й системно. Так, у вітчизняній філологічній науці відсутні сучасні спеціальні дослідження українських учених, присвячені німецькій поезії XVII ст. як цілісному феномену художньої творчості епохи бароко й класицизму, репутація розглянутого явища в її суттєвих вимірах сформована ще не остаточно.
Формування концепції розвитку німецького літературного процесу XVII ст., зокрема поетичного розвитку доби неможливо без осмислення та розгляду факторів, які на неї впливали соціокультурних, гносеологічних, культурологічних, власне літературознавчих. Відчутна недооцінка поезії Німеччини бароково-класицистичної епохи багато в чому пов’язана зі специфікою самого предмета вивчення, основу якого становить поетичне висловлювання, відомо, що більшість сучасних наукових досліджень, у тому числі й останніх років, обирають своїм об’єктом прозу. Характер сучасної культурної й наукової ситуації, що склалася нині навколо вивчення німецької поезії XVII ст. та увібрала особливості постромантичної гносеологічної парадигми „наукового / образного” [102, с. 39], робить по-новому значущим есе Й. Бехера, який чітко актуалізував для сучасності непересічне й неповторне „звучання ліричних голосів” у Німеччині епохи бароко [14] (Див. також: [123, с. 132]).
Проводячи дане дослідження, ми виходимо з усвідомлення того факту, що в сучасному вітчизняному й зарубіжному літературознавстві існує значний розрив між безперечним і абсолютним теоретичним визнанням значення й ролі літературної традиції, з одного боку, і мірою конкретної її розробки в плані стану вивчення та опрацювання проблем історії розвитку німецької поезії з іншого. Так, уже екс-вітчизняна літературознавча наука визнавала, що „у німецькій літературі першої половини XVII ст. головне місце, безперечно, належить ліричній поезії” [68, с. 169]. Однак у той же час у конкретних аналітичних студіях цій тезі суперечило згубне прагнення обмежити коло досліджуваних авторів декількома ключовими фігурами, до яких належать М. Опиц, П. Флемінг, А. Грифіус, Ф. фон Логау, тенденція, що стала майже усталеною та заявляє про себе аж до новітнього часу (Див.: [141, с. 138]). У відношенні до німецької бароково-класицистичної лірики помітно переважає вибіркова фрагментарність, чим страждають навіть авторитетні, фундаментальні зарубіжні видання. Наприклад, у енциклопедії найголовніших здобутків німецької літератури згадані лише 7 імен поетів [223], також надійні лексикони (Френцеля, Метцлера) в означеному аспекті неповні (Див.: [214; 247]). Подібна обмежувальна позиція призводить до того, що картина формування в Німеччині поезії європейського масштабу постає в уявленнях сучасних філологів розмитою, не повністю адекватно відбиває й лише почасти осмислює суть поетологічних шукань і новацій майстрів слова, як і характер звернення німецьких поетів до зарубіжного досвіду поезування.
Окремі, неоціненні в даній галузі, антології [92; 74; 89], як і видатні поетичні переклади лірики німецьких віршотворців, що належать Л. В. Гінзбургу [120], а також новітні перекладацькі інтерпретації [105] зі зрозумілих причин не можуть заповнити недостатність або в деяких вимірах навіть відсутність фундаментальних теоретичних знань про особливості розвитку німецького віршування й шляхи становлення поезії європейського рівня в Німеччині XVII ст. Це негативно позначається на її конкретних аналітичних оцінках, найчастіше не цілком коректних або навіть зневажливих. Відзначені особливості й методологічні прогалини в даній галузі літературознавства наполегливо диктують необхідність нового звернення до ґрунтовного вивчення поетичної традиції класицизму й бароко в умовах характерних зрушень, що відбуваються в наукових філологічних парадигмах XX XXI ст.
Методологічно непереконливою уявляється досить розповсюджена оцінка німецької поезії як переважно або винятково документальної ілюстрації руйнівного досвіду Тридцятирічної війни. Подібне трактування, безумовно, має право на існування і позначено певною науковою цінністю. Дійсно, перша й найбільш характерна особливість більшості аналізованих віршованих текстів безпосередньо й відразу заявляє про себе навіть для недосвідченого читача, спонукає сприйняти їх як емоційний відгук, а найчастіше як пряму афективну реакцію на руйнівні події Тридцятирічної війни. Ця якість визначає особливу „злободенність” німецької словесності XVII ст. як жодної іншої національної літератури, що виступила, за образним висловленням Б. І. Пуришева, „свого роду рупором німецького горя” [139, с. 254]. Спираючись на характеристики епохи Тридцятирічної війни й наступної руйнації, як часу соціально-історичної й духовної катастроф [260; 204; 268; 270; 276], ми виходимо з вимоги розрізняти в поетичному тексті документальність, що без сумніву, значною мірою властива емоційним відгукам поезії тих років, і фактографічність ілюстративну ознаку, властиву поезії бароко й класицизму не повною мірою, а лише почасти. У кожному разі зазначений підхід, що представляє поезію переважно в ідейно-змістовному й тематичному аспектах, не є вичерпним, а вимагає істотних доповнень.
Разом із цим, конкретно-історичним, ракурсом сприйняття поетичної спадщини Німеччини не менш важливим і продуктивним моментом ставлення до поезії є ретельний аналіз власне поетичної мови. Тут повинно бути враховано багато аспектів, починаючи від інтерпретації провідних і наріжних концептів, і закінчуючи нескінченно багатими, семантично невичерпними смислами образних і лінгвокультурних конотацій. Дане русло вивчення вимагає уваги до специфічних віршових компонентів форми, що передбачає сприйняття й інтерпретацію власне фонічних аспектів і сторін вірша, які конституюють образний лад цілого ліричного тексту на мікрорівні поетичного висловлювання.
Такий план вивчення, який уявляється більш органічно відповідним природі поезії як роду словесної творчості, ставить у центр особливості організації й образної специфіки ліричного висловлювання, виходячи з того, що поетичне й художнє значною мірою не збігаються. Наприклад, відомий літературознавець Л. Є. Пінський закономірно вважав, що „поетичне взагалі набагато загадковіше художнього у своїй основі” [130, с. 109]. Означений підхід ставить за мету простежити своєрідність строфіко-семантичної й ритміко-фонологічної організації віршової тканини, визначити специфіку реалізації характерних для бароко й для класицизму поетичних образів з погляду властивих їм найбільш суттєвих ознак. Зокрема, вимагають уваги фактори структурної організації вірша, частотності й сталості тих або інших певних, типологічно характерних для поетичного висловлювання образно-концептуальних понять ліричних семантем і окремих лексем, установлення властивого їм ореола значень в епоху, коли явно переважає топологічне образне мислення [211; 197; 73, с. 401]. Не менш потрібною є увага до невід’ємних конститутивних особливостей стилістики й асоціативного значеннєвого співвіднесення поетичного висловлювання, вивчення властивої віршотворцям шкали культурних пріоритетів, ролі образного прецеденту, способів гармонізації й особливостей власне художнього ладу естетичної форми. Такі положення й підходи актуалізують вивчення специфічної організації поетичного тексту й лінгвопоетичної природи ліричного образу й передбачають прояв ретельного інтересу як до поезії Німеччини, так і до особливостей літературного напрямку, а також до лірики як роду словесної творчості взагалі.
Разом з тим помітно, що саме ці найважливіші поетологічні моменти сучасне літературознавство, звернене до галузі німецької поезії XVII ст., схильне зневажати, сприймаючи й інтерпретуючи їх скоріше як поверхові експерименти, як зовнішні й формальні у значенні „неорганічні” складові, ніж як сутнісні, феноменологічні, конструктивні компоненти природи поетичного образу. Все це провокує різкі зрушення в розумінні функціональної своєрідності поетичних текстів, приводить до помітних значеннєвих зсувів в інтерпретаціях природи поетичного висловлювання. Немов забуваючи, що „непорушним законом віршів є підпорядкованість змісту евфонічним законам (або примхам)” [19, с. 162], вчені вбачають у нерідко віртуозній формальній техніці „слабкі сторони стилю” [68, с. 184], дають негативну оцінку витонченому звукопису [139, с. 252], протиставляють вишуканість поетичної майстерності глибині почуттів і пристрасті [139, с. 254]. Якщо складна ерудитська форма в традиційному тексті виступає недругорядною запорукою витонченості й глибини значеннєвого змісту, то в подібних, сповнених недовіри інтерпретаціях, що провокують розрив формальних і змістовних компонентів текстової цілісності, зазначені авторські інтенції безповоротно втрачаються.
Крім цього, вимагають істотного коригування власне соціокультурні підходи до характеристики й розуміння світоглядної основи поетичної мови віршотворців, що не може бути зведена до визначення пафосу тієї чи іншої станово-ідеологічної програми. Так, очевидно, перебуваючи в руслі міцно вкоріненого упередження щодо словесної творчості „високого” бароко як такої, що „не відображала живих реальних відносин” [56, с. 133], навіть новітні навчальні видання виходять із соціологічного у своїй основі протиставлення творів передової бюргерської інтелігенції салонній літературі, спрямованій на те, щоб „розважати читача, попутно пропагуючи абсолютистський порядок і устремління знаті”, до якої відносять творчість поетів Другої сілезької школи [141, с. 109]. Преціозна поезія необґрунтовано розглядалася в радянській традиції літературознавства як синонім салонного, тобто порожнього, легковажного словесного мистецтва, що начебто не заслуговує уваги вчених [139, с. 236]. Крім того, що предметно-понятійна основа характеристики поетичної творчості в подібних упереджених міркуваннях базується на факторах, периферійних для вірша, але й, крім того, вона вторинна стосовно специфіки поезії як літературного феномена, і навряд чи дає можливість наблизитися до її суті через реалії соціального порядку.
Не може бути прийнятною й вимагає рішучого подолання ще недавно у силу ряду культурно-історичних причин закономірна, але сьогодні вже провокуюча полеміку, пройнята науковим негативізмом недооцінка релігійного напрямку в німецькій віршотворчості. Для екс-вітчизняного літературознавства релігійна основа ідеології й культури парадоксальним чином виступає синонімом „слабкості німецької літератури XVII сторіччя” [56, с. 129]. Йдучи від традицій майже антиконфесійно настроєної радянської германістики, що визнає містику лише настільки, наскільки вона далека від ортодоксальної релігії, ця тенденція провокує свідомість периферійності, маргінальності як принцип ставлення до духовної лірики Ф. Шпее, містичної поезії Д. Чепко, К. Кульмана, у меншій мірі А. Силезіуса. Тимчасом, конфесійний момент у теологічній картині світу бароко й класицизму XVII ст. настільки ж невід’ємний, як не можна виключити з художньої антропології цієї пори ключові уявлення віршотворців про постійне співвіднесення твору з Божественним творцем, певний телеологічний мисленнєвий контекст поетичного образу. Нагадаємо, що в розумінні насамперед зарубіжних германістів-фахівців картина світу XVII ст. за своєю суттю насичена рисами релігійності, що виступають в різних проявах. Німецький германіст В. Флемінг наполягав: „Специфічний стиль мислення цілої епохи постає як телеологічний” [213, S. 355], ці ідеї розділяє більшість авторитетних зарубіжних літературознавців [210, S. 23; 200, S. 203; 267, S. 355].
Незадовільним є, на нашу думку, повне нехтування в ряді робіт риторичною основою поетики вірша, що в епоху XVII ст. значною мірою склала основу поетичного висловлювання, і наразі вимагає рішучої реабілітації. Так, більшість екс-вітчизняних учених, серед них також визнані корифеї літературознавства, були схильні відноситися до риторичної манери зверхньо різко негативно або навіть ворожо. Стосовно до неї використовувалися скептичні характеристики й оцінні поняття типу „важковагова елоквенція” (Б. І. Пуришев [139, c. 238]), „пишномовні описи” (Н. О. Жирмунська [68, c. 183]), що з самого початку утруднювало вироблення об’єктивного, неупередженого ставлення до характеристики природи поетичного образу з властивою йому чітко вираженою риторичною ядерною складовою.
Недостатньо, на наш погляд, ураховувалося специфічне для Німеччини, відображене також у поезії, а можливо, у ній особливо складним чином, нерозкладне синтетичне нашарування та взаємодія літературних напрямків (постренесансний гуманізм, класицизм, бароко) і поліфонічних традицій, у тому числі потужних і надзвичайно впливових іноземних поетичних шкіл: петраркізму, маринізму. При цьому варто врахувати відкритість німецької літератури по відношенню до зарубіжних зразків, її живу готовність і пластичну здатність сприймати іноземний поетичний досвід, переробляти його й освоювати, робити „своїм”. Цікаво, наприклад, що навіть стосовно статусу перекладу дослідники попереджають: в епоху XVII ст. його характер особливий, наближений до природи художньої творчості. Необхідно глибше вивчити й уточнити характер і ступінь впливу на німецьких авторів філософських концепцій, які активно живили лірику, серед них стоїцизм, неоплатонізм, скептицизм.
Коло імен поетів, які зробили вагомий внесок у процес формування національної поезії, у німецькій германістиці досить чітко визначене: М. Опиц, П. Флемінг, А. Грифіус, Г. Р. Векерлін, Ф. Шпее, С. Дах, Ф. Логау, А. Силезіус (Й. Шеффлер), Г. К. фон Гофмансвальдау, Д. К. фон Лоенштейн, Д. Чепко, К. Кульман, А. Олеарій. Зазначимо, що майже всі вони за деяким винятком відносно мало відомі широкому колу вчених-філологів і читачів шанувальників поезії в Україні, або навіть невідомі у нас взагалі. Однак і в спеціальних роботах германістів Німеччини нерідко практично випадає з поля зору дослідників поетична творчість П. Герхардта, Б. Х. Брокеса. Можна зробити висновок про те, що деяким поетам того часу загрожує повне літературознавче забуття. Так, імен І. Р. фон Левенгальта, А. фон Халера, А. Олеарія не згадує навіть відомий докладний Лексикон Метцлера [248, S. 238]. Звідси випливає висновок про те, що загальна панорама даної галузі літературознавчої науки страждає вибірковістю, фрагментарністю, неповнотою. Окремі пробіли й слабко висвітлені ланки цієї картини в даній роботі ми, хоча б частково, постараємося заповнити (наприклад, у відношенні П. Герхардта), так що вже відбір поетичних імен у дисертації є концептуальним, але не аксіологічним, тому що автор намагався уникнути будь-якого роду смакових переваг, у тому числі цілком зрозумілих стосовно до лірики.
Вимагає диференціації й подальшого уточнення внесок у скарбницю світової поезії кожного з цих авторів, що реалізують різні грані поетичної палітри узятої індивідуально й у національному масштабі цілого. Обдаровані, яскраві віршотворці цієї доби виявляють широкий діапазон звучання й здатні виступати в різних іпостасях то як неповторно витончені, проникливі лірики, то в ролі досвідчених у логічних аргументах, навмисне розумуючих поетів-раціоналістів, або як сатиричні трибуни-викривачі, що голосно заявляють про себе. Зрозуміло, що у кандидатській дисертації, яка ставить перед собою завдання в загальних рисах окреслити проблемно істотну панораму поетичного розвитку епохи, можуть бути висвітлені лише найбільш характерні тенденції розвитку й намічена аналітична індивідуалізація творчого обличчя лише деяких майстрів з досить великої кількості яскравих поетичних імен. Ми виходимо з переконання в тому, що всупереч есеїстичній недооцінці обраний для аналізу матеріал поетичної творчості може й повинен бути конструктивно співвіднесений з сучасними науковими досягненнями в галузі вивчення поезії. При цьому принципи підходу до предмета, який потребує всебічного комплексного вивчення, повинні бути переглянуті й багато в чому заново визначені на нових концептуальних підставах.
Актуальність теми дослідження обумовлена нагальною потребою заповнити помітні лакуни в розвитку вітчизняної літературознавчої науки, зверненої до вивчення класичної традиції історії німецької поезії. Дана розвідка передбачає відкриття нових граней традиціонального поетичного образу на рубежі XX-XXI ст. і пов’язана з вимогами сучасного прочитання інформаційно-естетичного „коду бароко й класицизму в умовах зрушення та переструктурування наявних й формування перспективних наукових парадигм, яке відбувається нині в літературознавстві. Звернення до вічних цінностей класичної спадщини в багатьох відношеннях переломної епохи в історії словесності Німеччини диктується вимогами виявити суттєві та приховані закономірності поезування доби й проникнути в особливості визрівання високих канонів поетичної майстерності, що відповідають рівню загальноєвропейських досягнень в царині віршування.
У цей час для вітчизняної германістики постає життєво важливим завданням сформувати більш глибокі, науково достовірні уявлення про шляхи еволюції поезії в Німеччині XVII ст. на одному з фундаментальних етапів динаміки національного поетичного розвитку, значущому для подальших доль поетичної творчості в німецькомовному регіоні. Системне вивчення феномена бароково-класицистичної поезії Німеччини XVII ст., явища, яке деталізує художню картину світу, що складається в словесній творчості Нового часу, має не лише спеціальний історико-літературний інтерес, але й відзначене повчальною значущістю в загальнотеоретичному руслі осмислення історико-культурних універсалій гуманітарного дискурсу Західної Європи в цілому.
Об’єкт дослідження складає поезія німецьких віршотворців епохи бароко й класицизму XVII ст.: поетична спадщина Першої сілезької школи (насамперед М. Опиц, Ф. фон Логау, а також Г. П. Векерлін, і пов’язані з ними П. Флемінг, С. Дах), Другої сілезької школи (Д. К. фон Лоенштейн, Г. К. фон Гофмансвальдау), поетів-містиків (Ф. Шпее, А. Силезіус, Д. Чепко), помітних авторських фігур членів Кенігсберзького, Лейпцігського, Гамбурзького, Нюрнберзького поетичних гуртків.
Предметом дослідження є естетичні особливості, характер побудови і закономірності функціонування поетичного образу в різножанровій ліриці німецьких віршотворців XVII ст. епохи бароко й класицизму, природа поетичного висловлювання доби традиціоналізму, поетика й феноменологія вірша, основні теоретичні й практичні тенденції віршування в Німеччині XVII ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Дослідження проведене на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в рамках комплексної науково-дослідної теми „Функціонування літератури в культурному контексті епохи. Тему затверджено на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 18 грудня 2003 року).
Мета дисертації полягає в тому, щоб простежити системну своєрідність феномена поетичної творчості в Німеччині XVII ст. і на основі аналітичного осягнення естетичної специфіки та конкретного практичного досвіду віршування епохи традиціоналізму глибше проникнути в закономірності теорії й особливості практики поезування німецьких віршотворців, представивши їхній доробок як неповторну ланку в руслі європейського поетичного мистецтва Нового часу. Подібне формулювання мети дослідження передбачає вирішення ряду конкретних завдань:
- визначити специфіку ліричного образу, простеживши характер і спосіб семантичного наповнення і функціональне значення поетичного висловлювання в епоху переваги ментально-філософських універсалій;
- висвітлити фундаментальні принципи версифікації XVII ст.; з’ясувати роль філософсько-риторичних та міфопоетичних основ художнього образу в поезії даного етапу; скоригувати підходи, прийняті стосовно до риторичних моделей поетичного висловлювання епохи барокового традиціоналізму;
- охарактеризувати новаторську систему художньо-поетичного мислення та роль стійких елементів форми в образних уявленнях віршотворців; поглибити сучасні наукові уявлення про художньо-поетичну картину світу обраних авторів, зосередившись на інтерпретації основних концептів людини, світу, середовища, мови;
- зробити спробу проникнення в лабораторію художньої творчості ліриків, що створюють оказіональну поезію; уточнити значення й своєрідність лінії художньої творчості поетів-містиків;
- виявити предмету сутність теоретичних установок в галузі поезії й простежити особливості конкретного естетичного утілення концепцій поезії в руслі теоретичної рефлексії епохи; простежити характер співвідношення теоретичних програм зі шляхами їхньої конкретної реалізації в системі поетичних творів;
- сформулювати провідні позиції й пріоритети авторів у прийнятій системі жанрів, поетичних розмірів і типів римування;
- визначити характер контактних і типологічних зв’язків німецької лірики з іноземною поетичною традицією;
- установити ступінь наукового опрацювання окремих аспектів даної галузі германістики, зверненої до вивчення класичної спадщини.
Методологічну основу роботи склали класичні традиційні методи, що виправдано зарекомендували себе як плідні та поважні в аспекті філологічного аналізу тексту в руслі історичної поетики й віршознавства. Використовуються окремі елементи герменевтичних підходів до тексту, дані лінгвопоетичного, лінгвокультурного, семіотичного аналізу, дослідні методики лінгвістики вірша, наскільки вони допомагають осягнути закономірності природи поетичного образу та входять у систему аналізу епохального історико-літературного контексту поетичної творчості авторів.
Методологічна стратегія дослідження виходить із необхідності максимально повно врахувати фактори, що визначають формування творчих принципів поезування розглянутої епохи літературного розвитку. При вивченні особливостей поетичної мови ми спираємося на фундаментальні, класичні роботи з аналізу поезії й на підходи до неї як роду творчості, розроблені корифеями історичної поетики, герменевтичної інтерпретації, зокрема широко залучаємо дослідження, виконані в руслі віршознавства формальною школою російського літературознавства. Методологічною базою даної дисертації послужили дослідження М. М. Бахтіна, С. С. Аверинцева, В. М. Жирмунського, Б. В. Томашевського, В. В. Виноградова, Ю. М. Лотмана, Д. С. Лихачова, С. Н. Бройтмана, Н. Д. Тамарченко, спеціальні розробки в царині віршування поетів Німеччини XVII ст. зарубіжних дослідників Ф. Штриха, К. Конраді, Ф. Байснера, Ф. Майда, праці українських вчених О. О. Потебні, Д. С. Наливайка, Б. Б. Шалагінова, крупних німецьких германістів, теоретиків мистецтва й літератури минулого та сучасності Г. Вельфліна, Е. Р. Курціуса, В. Дильтея, Р. Алевіна, В. Барнера, К. Гарбера. Враховано неоціненні розробки в галузі історії німецької літератури, німецької поезії зокрема О. В. Михайлова, Б. І. Пуришева, Н. О. Жирмунської, Р. М. Самаріна.
У плані теоретичного вивчення поезії дисертаційна робота спирається на спеціальні дослідження, насамперед на фундаментальні праці визнаного авторитету в даній галузі М. Л. Гаспарова, а також на дотепер не перевершені роботи російських учених-теоретиків, присвячені загальнотеоретичному трактуванню поезії як роду словесної творчості й проблемам поетичної мови Р. О. Якобсона, Б. М. Ейхенбаума, Ю. М. Тинянова. Прийняті до уваги дослідження з віршознавства сучасних німецьких теоретиків вірша Д. Бреєра, В. Юнга, Я. Петерсена, Г. Мюллера. Максимально враховані розробки в галузі теорії й історії поезії, що порівняно нещодавно збагатили палітру літературознавства в обширі збагнення закономірностей ментальної й мовної природи художнього образу в поезії: У. Еко, Я. Мукаржовського, у руслі лінгвістики вірша − М. Л. Гаспарова, Т. В. Скулачової.
Звертаючись до вивчення закономірностей поетичної картини світу німецьких віршотворців XVII ст., ми виходимо з характеристики природи світовідчуття епохи бароко, що є прийнятою в українській науці завдяки зусиллям провідних вітчизняних вчених, зокрема як її визначає проф. Б. Б. Шалагінов: „У добу бароко найбільшої гостроти досягло відчуття світу як самодостатнього цілого − непередбачуваного й непізнаванного, незмірного й багатомірного, явленого в чудесах та випадковостях, несподіваній благодаті та фатальних колізіях Барокова філософія й естетика прагнули визначити статус цієї зовні суперечливої й нестійкої реальності [175, c. 82].
У розумінні природи бароко й класицизму як основних провідних напрямків епохи ми спираємося на дослідження німецьких германістів, що склали методологічне ядро даної дисертації [21; 197; 199; 209; 202; 215; 216; 263; 243; 245], а також максимально повно враховуємо новітні роботи Московської [168; 51; 52; 129; 140: 141; 43; 80], Санкт-Петербурзької [150; 57; 176; 177; 123; 124; 125; 83; 84], Дніпропетровської наукових шкіл [23; 24; 25; 26; 27; 28]. Посилання на текстові оригінали робляться по виданнях: [92; 203; 277; 278; 279; 280; 281].
Наукова новизна полягає в тих визначених нами як перспективні наукових обширах, що дозволяють піддати аналітичному розгляду як сутність досліджуваного предмета, так і характер його інтерпретації. По-перше, дисертація пропонує осмислення та здійснює інтерпретацію поетики та феноменології лірики бароко та класицизму в Німеччині і тим самим вводить у вітчизняне літературознавство досить ємний, звернений до вивчення класичної поетичної спадщини прошарок наукового матеріалу, що у багатьох аспектах свого змісту (починаючи від кола розглянутих поетичних імен та ряду поетичних текстів і закінчуючи графічними репрезентаціями віршових зразків) може вважатися принципово новим для вітчизняної германістики. По-друге, у дослідженні розгорнуті неупереджені, свіжі підходи до поетичного дискурсу класичної традиції, запропоновані з урахуванням вимог відповідності сучасному рівню науково-теоретичних пошуків, у яких взяті до уваги не тільки класичні здобутки віршознавства, але й завоювання літературознавчої науки останніх років, зокрема лінгвістики поезії, зверненої до освоєння поетичної творчості.
Автор дисертації виходить із думки, підтвердженої в роботі посиланнями на численні джерела, що досягнення світової германістики, яка займається проблемами бароко, неухильно поповнюються й збагачуються, а це викликає необхідність взяти до уваги розробки, що виправдали себе як плідні, а також застосувати й випробувати разом з тим новаторські методики дослідження обраного об’єкта. Тому поряд з прийнятими традиційними індивідуальними характеристиками творчості окремих майстрів поетичного слова в даній кандидатській дисертації розробляються й уводяться додаткові парадигматичні побудови, що охоплюють і узагальнюють поліфонічний досвід віршування в різних системних планах культурно-філософському, художньо-антропологічному, образно-концептуальному.
Новизна дослідження визначається тим, що автор дисертації підходить до розуміння природи художнього образу синтетично, з огляду на органічну інтегральну єдність форми й змісту текстового цілого в поетичному контексті епохи. Предметом аналізу є різні рівні іманентної організації віршованих тексті

Список литературы

ВИСНОВКИ

Здійснений аналіз дозволив висвітлити основні тенденції розвитку німецької поезії XVII ст., осмисленої з погляду загальної концепції формування в Німеччині лірики великого, європейського масштабу. Спираючись на новітні теоретичні підходи до вивчення практики поезування й продуктивні як класичні, так і сучасні методики спостереження над особливостями поетичного висловлювання, ми запропонували системний аналіз поетики та феноменології досліджуваного явища. Для цього були використані історико-літературний підхід (розділ 1) і проблемно-тематичний принцип вивчення матеріалу (розділ 2). Крім того, був розглянутий його історико-теоретичний рівень (розділ 3) у сполученні з порівняльно-контекстуальним ракурсом (розділ 4) спостереження за головними моментами і тенденціями розвитку німецької поезії XVII ст. Подібні, принципово множинні методики дають можливість вибудувати наукову парадигму, здатну представити об’єкт дослідження комплексно й всебічно.
У процесі аналізу ми підтвердили деякі фундаментальні концепції даного явища, що міцно затвердилися в літературознавчій науці, та разом із цим переглянули окремі неспроможні або застарілі наукові положення. У цьому плані звернення до поетичної творчості провідних авторів класицизму й бароко уявляється, на наш погляд, своєчасним і дозволяє зробити висновки про можливі подальші перспективи вивчення матеріалу. Запропонована розробка наочно показує, наскільки багатою й по-справжньому цікавою є панорама розвитку німецької поезії XVII ст., як непередбачена часом її динаміка й еволюція, яким невичерпним є образно-філософський потенціал поетичного висловлювання провідних майстрів слова Німеччини, віршотворців даної епохи. Підведемо найбільш загальні підсумки розгляду плідного й великого матеріалу.
Історико-літературний аспект вивчення німецької поезії XVII ст. передбачав виділення ключових для епохи фігур і явищ, до яких належать, на нашу думку, не тільки такі безперечні феномени, як діяльність М. Опица і поезія класицизму, віршова практика поетів Першої сілезької школи, творчість найбільшого поета німецького бароко А. Грифіуса, але також і поетична спадщина Другої сілезької школи, дотепер значною мірою периферійна в науці. Тим самим намічені основні етапи розвитку поезії в Німеччині XVII ст. від національної класики (класицизм Опица, „високе” бароко Грифіуса) до пізньобарокових, мариністичних тенденцій віршування.
З іменем М. Опица в історії німецької літератури пов’язаний початок нової епохи, що знаменувала створення поезії вченого гуманізму, яка відповідала європейським культурним масштабам. Всупереч скептичним і негативістським поглядам, згідно з якими творчість Опица відіграє прикладну роль, ілюстративну стосовно його теоретичної реформи, ми підійшли до опиціанського комплексу як до багатоскладового й органічно цілісного за своєю природою, що включає поетичну творчість майстра слова, програмну теорію, просвітницьку популяризацію іноземних завоювань і зразків. Поезія Опица утверджує норми класицизму, насичена ідеями полум’яного патріотизму й миротворчості, вона співвідноситься з провідними європейськими ідейно-образотворчими й образно-семантичними комплексами століття: carpe diem, vanitas, memento mori.
Як показує аналіз поеми „Вірші розради в незгодах війни”, сонетів і різножанрових віршів Опица, існують вагомі підстави вважати, що здійснений автором одухотворений новоєвропейський синтез заново освоєної античної строфіки з національним гуманістичним змістом, теоретично підкріплюваний програмною реформою німецької поезії, існує в руслі починань класицизму. Для творчості великого реформатора німецької поезії характерна близькість до аристотелевських вимог чіткого вибору предмета, визначеності його оцінки, цілеспрямованості зображення. Властиві класицизму системні орієнтації на зважено чітке поетичне висловлювання виявляються в очевидній пристрасті автора до внутрішньої врівноваженості лексичного тону. Поезування Опиця відзначається ідеальною вірою в безмежну силу й владу поетичного слова. Висловлюванню поета властивий значною мірою раціоналістичний, розумовий характер, зміст його натхненного слова утілює модальність громадянських почуттів. Морально-дидактичне начало, твердий аналітизм, розумовий інтелектуалізм вірша може часом межувати з сухістю, що уособлює не слабкість манери автора, а її класицистичну специфіку.
Опиц-класицист конституює поетичне висловлювання й Слово зі значеннєвого світу великих цінностей: „поет божественне натхнення поетичне створіння втішальне слово (поета) творець світобудови, що втішає світ (Бог)”. Таким чином, розважливе слово ліричного суб’єкта, який звертається до співвітчизників-німців доби великої воєнної руйнації, містить не пасивну, а неостоїцистично забарвлену філософію, покликану вселити читачеві мужність і надію на кращі часи.
Найбільший поет періоду розквіту бароко А. Грифіус своїм глибоко песимістичним переживанням марності земного буття переконливо відобразив сутність художньої епохи бароко, неповторно вражаючою манерою торкнувся її культурного нерву. У сонетних шедеврах Грифіуса звучить голос „скорботної німецької музи часу Тридцятирічної війни” (Б. І. Пуришев). Їх відрізняють порівняно з класицистичними творами Опица, з яким бароковий майстер слова веде відкритий діалог, емоційно-філософська інтенсифікація зображення, підвищена експресивність висловлювання, екстатичність почуттів, апокаліптичне візіонерство.
Можна з повною підставою припустити, що переживання щиросердечного потрясіння й сум’яття, яке склало основне ідейно-філософське ядро й визначило провідний ліричний тон поезії Грифіуса, одночасно було й головною, гнітючою домінантою інтелектуально-емоційного світу творця в контексті загальнонаціональної катастрофи. Больовий шок, що уніфікував багате душевне життя поета, поглинув потенційну безліч можливостей самовираження автора, чия творчість при всьому його масштабному трагізмі позначена обмеженістю кола тем. Ліричний герой барокового поета, не тотожний самому авторові, просякнутий почуттям страху й незахищеності у світі, відчуває непоправне горе, переживає самотність і скорботу в час страждань Вітчизни. Виходячи з уявлення про вимушену замкнутість поетичного „я”, що виступає носієм тягаря жорстокого визначення епохи, навряд чи доречно закидати автору в „нездатності осягнути справжні причини народного лиха” [132, с. 27], адже гіркий пафос страждання не належить до площини соціального розгляду причин і згубних наслідків воєнного часу.
Аналіз сонетів Грифіуса, які створили вершину поетичного бароко в Німеччині, показує, що манера цього автора, щільно насичена й навіть перевантажена, як того вимагала поетика бароко, безліччю образних значень і асоціацій, заснована на дотриманні риторичних правил, на твердому умоглядному розрахунку, набагато складніша, ніж сьогодні прийнято вважати в науці. Образна мова творів Грифіуса удосталь створює емблеми, алегорії, символи, порівняння й тотожності, специфічно барокову міфологію, метафору, у тому числі укладену в „силове поле” емблеми (С. Шаулов). Манера самовираження Грифіуса відзначена відстороненою символікою, інтелектуальною напругою, сонетам властива поетика логічного й образного дисонансу, прагнення поєднати несполучуване: спіритуалізм і екзальтованість, аскетизм і афектацію, п’янку чуттєвість розумової ігри й придушуючу раціональні починання особистості віру у надчуттєве.
Орієнтована на досвід готового слова, сонетна творчість Грифіуса реалізує принципи барокової комбінаторики, вона безперервно відтворює перехідні з одного тексту в інший стійкі образи-філософеми. Ланцюг повторюваних, ключових ментальних одиниць поезії Грифіуса ми схильні сприймати за аналогією зі значеннєвими універсаліями концептуальної системи бароко. У сфері релігійних сонетів, що потребують ще глибокого вивчення в нашій науці, велику роль відіграють специфічно біблійне іносказання, парабола, символічне порівняння й тотожність, алегоричне уподібнення. Специфіку образності релігійного бароко, Грифіуса зокрема, складає емоційно-інтелектуальний біблійний парафраз, роздум-міркування, орієнтоване на ієратичний рівень біблійної екзегетики.
Зміст образів-універсалій Грифіуса полягає не стільки у формалізації поетичного висловлювання, у грі з текстовим простором, скільки у творенні макротекстової сонетної єдності, що спирається на наскрізний повтор опорних семантем, у логіці якого простежується метафізичне коло, замкнуте провідними принципами картини світу бароко. Такі емблеми скороминущості, швидкоплинності існування, тлінності життя, невагомості екзистенції, життєвої суєти й примарності земних благ, що розвивають візуально конкретні образні уявлення читача, але в той же час активізують умоглядно відсторонені значеннєві потенції словесного ряду. Земний шлях людини вподібнюється шляху прочанина, у пошуках опори й стабільності народжується своєрідна художня філософія життєвого самовдосконалення, можливого тільки через нескінченне заглиблення в себе, у чому Грифіус змикається з суб’єктивними побудовами поетів-містиків.
Звернувшись до аналізу й оцінки поетичної творчості Другої сілезької школи, тобто до найбільш суперечливого з погляду наукової репутації явища, ми керувалися уявленням про те, що настільки великі поетичні фігури, як Гофмансвальдау, Лоенштейн, заслуговують неупередженого розгляду. Ми не поділяємо розповсюджену думку про даний феномен нібито поверховий і формалізований, тим більше не схильні, подібно до прибічників соціологізованих трактувань, убачати в діяльності школи пропаганду абсолютистського порядку й устремлінь знаті. Сприймаючи тезу про те, що дана поезія далека від формально-змістовної ясності й простоти, не варто, однак, випускати з уваги, що ця якість виступає зворотною стороною сміливого новаторства, підвищеної вишуканості вірша, формальної віртуозності стильової манери творців.
Прагнучи до створення нової, сильно й ефективно діючої системи словесного вираження, поети Другої сілезької школи значно розширюють і збагачують можливості поетичної мови, оновлюють техніки поезування, експериментують із жанрами, архітектонікою, строфікою, римою, поетичним синтаксисом і морфологією. Гофмансвальдау вводить 66 нових типів поетичної строфи, відроджує жанр героїчної епістоли, відступає від всевладдя антитези зрілого бароко.
Наша концепція творчості Другої сілезької школи виходить із уявлень про підсумковий характер поетичних шукань авторів пізнього бароко, які чималою мірою спиралися на принцип „підсумовування” і синтезу попереднього розвитку німецької поезії XVII ст. Друга сілезька школа у своєрідному філософсько-естетичному підсумку узагальнила досвід, накопичений віршотворцями класицизму й бароко. Основні ознаки поезування пізнього бароко ми вбачаємо в системній єдності рис декоративності, вторинної рефлексії, „техніцизму”, що й було простежено в ряді поетичних текстів. Відповідно до цього в поезії „других сілезців” найчастіше формально вивірена й відточена форма починає існувати заради себе, на перший план виходить гра зі стійким словесно-образним комплексом, бажання виблискувати і вражати читача призводить авторів до навмисної демонстрації прийому й до клішування поетичного утворення.
Аналіз ключового для творчості „других сілезців” 16-рядника Гофмансвальдау „Світ” („Die Welt­”) приводить до висновку про те, що світська поезія школи послаблює порівняно з бароко настрої релігійно забарвленого стоїцизму, полегшує метафізичне звучання вірша й тим самим розкріпачує поетичну інтенцію, прокладаючи шлях галантному напрямку в німецькій поезії. Оригінальна й новаторська поетична система Другої сілезької школи ще чекає свого всебічного й уважного розгляду в нашій науці.
Проблемно-тематичний принцип вивчення матеріалу визначив відповідні підходи, найбільш адекватні й органічні для традиціональної системи поезування, серед них риторичні основи віршування, взаємозв’язок запропонованої поезією картини світу з теоретизуючою філософською думкою епохи, художньо-поетична антропологія. Уявляється важливим урахувати, що обсяг і значення поняття „ліричний текст” у XVII ст. і в наші дні не збігаються, а значно розходяться, тому що в епоху традиціоналізму дане поняття менш чітко диференціюється в системі жанрів і не співвідноситься тісно з самовираженням ліричного суб’єкта (Див.: [251, S. 87, 100]).
Оскільки модус поетичного висловлювання віршотворців XVII ст. є значною мірою риторичним, ми простежили риторико-раціоналістичні принципи організації віршової тканини й особливості мовного вираження риторично заданої позиції ліричного героя в поетичних творах Логау, Флемінга, Грифіуса. Риторична конвенція як універсальний принцип творчості передбачає, що в епоху традиціоналізму індивідуальний авторський стиль не становить первинної реальності літературного процесу. Ерудитськи забарвлений, розсудливо-умоглядний досвід поета даної епохи обумовлений переднайденими формами, спирається на усвідомлене використання їхньої образності, структури, окремих поетичних прийомів і навіть акустичного потенціалу, автор незмінно зіставляє власну творчість з готовим (книжним) зразком. Риторична кодифікація, яку помилково було б недооцінити, визначає весь корпус механізму віршування, що у принципі співвідноситься з основними розділами риторики inventio, dispositio, elocutio, і не містить внутрішнього протиріччя, наприклад, протистояння між метричним ладом і риторико-семантичним планом, як це іноді ще помилково вважають у науці [251, S. 92].
Оскільки риторика конституює досвід поводження поета зі словом відбір слів, їхнє сполучення, словесну прикрасу поетичного цілого, то логічно підходити до аналізу риторичних основ поетичної образності німецької лірики системно-парадигматично, тобто з погляду особливостей конвенціонального висловлювання поета. Звернення до найменш вивчених детермінантів, до яких належать галузь взаємозв’язку res і verba, а також рольове начало позиції оповідача, дає можливість простежити заданий та органічний лад поетичного мислення в епоху традиціоналізму. Його специфіка ще раз проблематизує такі компоненти процесу творчості в ейдетичній поетиці, як раціонально-умоглядна комбінаторика, авторський контекст, передбачувальне коло тем і редукція чужого через призму свого, як і риторична заданість щодо індивідуальної авторської манери письма.
У ході вивчення одного з найцікавіших аспектів обраного предмета поетичної картини світу у зв’язку з філософською думкою епохи вдалося намітити точки дотику наукових і художньо-філософських програм епохи. Так, мислення універсаліями диктує філософам і поетам XVII ст. певний тип сприйняття світу, який розвивається у руслі метафізики й відповідає теологізованій свідомості доби. Це виражається в постановці особливого роду онтологічно значущих проблем, проявляється в космологічній визначеності й глобальній спрямованості художніх пошуків, позначених увагою до вічних істин. На перший план виступає поетизація абсолютних сутностей переживання Бога й часу як вічності, земного буття людини як короткої миті, сильне відчуття тлінності життя, його скороминущого характеру, есхатологічні й трансцендентальні устремління „я” перед лицем метафізики світобудови. Поетична картина світу відтворює в модифікованому, естетично опосередкованому вигляді умонастрої й відзвуки теоретичних тенденцій провідних розумових парадигм сторіччя. До них належать національна філософська програма світу-теодицеї Лейбніца, європейська програма неостоїцизму Ю. Липсіуса, традиції неоплатонізму, а також помітне русло філософії містицизму.
Лірико-філософський дискурс німецьких поетів на темпоральну тему (Флемінг, Грифіус, Рист, Логау) доповнює й урізноманітнює європейську поетичну традицію осмислення часу як ворожого людині. Референтний склад концепту часу, що увібрав ідеї божественно впорядкованого космосу, пронизаний абсолютними, метафізичними універсаліями: „час безчасся вічність Бог / я”. Метафізичним оптимізмом, співзвучним із космодицеєю Лейбніца, пройняті гімни природі (Герхардт, Рист, Дах, Цезен), що поетизують малий космос земного світу в дусі гармонії доцільності, з погляду розумно-творчого блага божественного витвору. Ця модальність реалізує в поетичних текстах прямі перегуки з монадичною метафізикою Лейбніца, зокрема, тезу про те, що творчим самостійним життям у природі наділений кожний індивідуум, включаючи навіть неживі істоти, одухотворені, однак, силою думки й почуття творця, що об’єднав їх у благому ансамблі цілісного й благодатного земного буття.
Закономірності поетичної мови релігійних гімнів століття спонукають вести мову про особливу, художньо й філософськи зважену, стилістику релігійного сприйняття світу, що існує в руслі умоглядно вивіреної й позначеної яскравою експресивністю манери барокового поезування. Разом з ортодоксальним релігійно-поетичним напрямком віршування в Німеччині виступають автори-містики, зосереджені на розгадці таємничих, схованих у навколишньому шифрі природи шляхів пізнання світу та єднання з Богом. Ці вільнодумні автори виробляють власну, нетрадиційну й самобутню мову поетичних образів, особливості якої визначає сполучення натурфілософського інтелектуалізму (алхімія, магія, каббала, метафізика теодицеї) з умонастроями пансофського умиротворення й герметизму.
У цій галузі релевантні такі аспекти вивчення: сфера мотивів вічної любові душі до Христа (Jesus-Minne) і христологічна символіка небесного шлюбу, аналогічне герменевтичне коло ідей тотожності ліричного суб’єкта (людини) з Творцем. Вимагають уваги також умонастрій нескінченного занурення в глибини суб’єктивного духу з метою знайти Рятівника у своєму „я”, картина світу в дусі криптограми таємничої книги, куди Бог заносить знаки, що підлягають адекватній інтерпретації людиною.
Аналіз показує, що у здобутках авторів-містиків (А. Силезіус, Д. Чепко) потужний символічний підтекст, тональність одкровення, звернення до обраного кола посвячених, образна езотерична мова змінює природу поетичного висловлювання: слово поета перетворюється на виречення. Воно тяжіє до семантичного розшарування на суму референцій, має додаткову, спеціально ієратичну вагу, а в інтонаційному відношенні часто здобуває екстатичне забарвлення. Серед різних типів символізму, диференційованих симболологією, стосовно до німецьких містиків уявляються особливо актуальними алхімічний, християнський і христологічний, як і магічний елементи символіки. Крім того, ми звернули увагу на особливе значення для містиків філософії соліпсизму (Д. Чепко).
Розробка художньо-поетичної антропології XVII ст. важлива в тій мірі, що палітра множинних змістів німецької лірики даної епохи дотепер ще належним чином не охоплена в науці: не створений збірний морально-психологічний портрет особистості епохи, існує думка про „антипсихологізм” традиціональної літератури [172, с. 23]. Відповідно до думки вчених, природа віршових форм реалізує у своєму складі як структурно оформлені, так і безформульні психічні феномени, як системні, так і позасистемні утворення, до числа яких належить поетичний образ, із цієї позиції феноменологія вираження багатого душевного життя „я” традиціональної епохи заслуговує бути осмисленою в ракурсі намічених підходів.
Особистість епохи бароко відчуває себе у світі на осі буття, спрямованій від земного, щохвилинного „тут і зараз” до надособистого божественного позачасового змісту, притім сама свідомість причетності до метафізичних істин своєрідно розмикає інтимний світ людини. Інтеріоризація великих проблем, пізнання універсальних категорій буття, відчуття безпосередньої причетності до глобального часу й макропростору є характерними рисами внутрішнього світу особистості бароко, що яскраво відобразила творчість німецьких авторів. Німецьку поезію століття відрізняє, на нашу думку, надзвичайно напружена духовна боротьба особистості з неблагополучною й несприятливою наявною даністю, яка у принципі не піддається гармонізації.
Якщо окреслити цілісний образ людини, створений поезією Німеччини XVII ст., перед нами постане непересічний і багатий духовний світ чутливої й тонкої особистості, що відзначена схильністю до сильної, відстороненої від побутової повсякденності рефлексії, наділена моральною здатністю впоратися з глибокими потрясіннями. Людина XVII ст. знає ціну великим почуттям, у тому числі стражданням, вона сповнена щирих релігійних переконань, осмислює активні пошуки в Бозі як одухотворені й творчі, життєбудівні.
Теоретичний рівень об’єкта вивчення дозволив висвітлити власне лінгвотехнічний аспект німецького поезування XVII ст., простежити формотворчі особливості ритміки, метрики, строфіки, фоніки, архітектоніки, самі по собі семантично не навантажені, але функціонально значущі з погляду онтології вірша. Законодавча теоретична програма Опица, формуючись на ґрунті класицизму, використовувала створені попередниками реформаторські підступи й здійснювалася в атмосфері культурного патріотизму. У своїх починаннях Опиц спирався на натхненний підйом настрої ентузіазму й готовності співвітчизників сприйняти й підхопити зусилля, спрямовані на культурне відродження нації, у тому числі в галузі літератури й мови.
Фундаментальна силабо-тонічна реформа Опица, маючи на увазі ствердження просодії, знаменувала корінне відновлення метрики й версифікації в Німеччині та значною мірою здійснила епохальний прорив німецької поезії, що наблизилася до європейського рівня поетичного розвитку.
Німецька поезія XVII ст. розвивається в соціокультурній ситуації тісного духовного обміну з іноземним досвідом і активно освоює творчі досягнення романських сусідів, проходячи своєрідну школу поетичної майстерності європейських авторів. Значний шар німецької поезії епохи складають творчі переспіви відомих іноземних зразків, що стоять у руслі любовної лірики петраркізму (антипетраркізму) і в контексті освоєння вигадливо-зашифрованої образності маринізму. Аналіз стилістики й образної топіки подібних віршів дає підстави вважати статус поетичних перекладів традиціональної епохи особливим, тому що вони стоять у руслі неформальної імітації й виконуються в ключі вимогливої переробки іншомовних джерел. Завдяки цьому запозичення найчастіше піддається глибокій трансформації й перетворює „відтворюючі” вірші в національно характерні, ментально адаптовані твори. Такий досвід німецьких поетів-петраркістів Опица, Флемінга, Векерліна й німецьких мариністів Гофмансвальдау, Лоенштейна та інших авторів Другої сілезької школи, причетних до поетики образа-кончетто.
На закінчення підкреслимо, що якщо окремі німецькі германісти ще схильні розглядати лірику бароко в Німеччині редукціоністськи, саме як „не цілком німецьку, ліричну й барокову” [269, S. 5], то наше дослідження пропонує обґрунтоване змістовне уточнення для кожного із зазначених пунктів викладених теоретичних сумнівів (німецька / іноземна; лірична / риторична; барокова / класицистична) і тим самим не скасовує, а утверджує специфічну феноменологію предмета вивчення як такого.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. С. Заметки к будущей классификации типов символа / С. С. Аверинцев // Проблемы изучения культурного наследия / [редкол.: Г. В. Степанов (отв. ред.), Ю. В. Бромлей, Т. Б. Князевская, С. О. Шмидт. М.: Наука, 1985. С. 297 303.
2. Аверинцев С. С. Литературные теории в составе средневекового типа культуры / Аверинцев С. С. // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье / [отв. ред. М. Л. Гаспаров]. М.: Наука, 1986. С. 19 90.
3. Аверинцев С. С. Поэты: Вергилий, Сирин, Нарекаци, Державин, Жуковский, Иванов, Мандельштам, Брентано, Честертон, Гессе. / Аверинцев С. С. М.: Школа „Языки русской культуры, 1996. 364 с.
4. Аверинцев С. С. Трагедия греческой „диалектики и возникновение рифмы / С. С. Аверинцев // Контекст-1976. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1977. С. 81 99. (Академия Наук СССР. Институт мировой литературы им. А. М. Горького)
5. Аверинцев С. С. Софія-Логос. Словник. 2-е видання. / Аверинцев С. С. К.: Дух і Літера, 2004. 640 с.
6. Аникст А. А. Основные течения художественной мысли XVII века / А. А. Аникст // Рембрандт. Художественная культура Западной Европы XVII века. М.: Изд-во Гос. музея изобразит. искусств им. А. С. Пушкина, 1970. С. 131 150.
7. Аникст А. Лирика Шекспира / Александр Аникст // Шекспир У. Сонеты / [сост. А. Н. Горбунов]. М.: Радуга, 1984. С. 19 35.
8. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. [2-е вид.]. Львів: Літопис, 2002. 832 с. (Слово. Знак. Дискурс)
9. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. / Баткин Л. М. / [отв. ред. С. С. Аверинцев]. М.: Наука, 1989. 272 с. (Серия „Из истории мировой культуры”)
10. Баткин Л. М. К спорам о логико-историческом определении индивидуальности / Л. М. Баткин // Одисей. Человек в истории: Личность и общество, 1990. М.: Наука, 1990. С. 59 75.
11. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. / Бахтин М. М. М.: Худож. литература, 1975. 504 с.
12. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. / Бахтин М. М. М.: Искусство, 1979. 423 с. (Из истории сов. Эстетики и искусства)
13. Бергсон А. Вступ до метафізики / А. Бергсон // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. [2-е вид.]. − Львів: Літопис, 2002. С. 73 83. (Слово. Знак. Дискурс)
14. Бехер И.-Р. О литературе и искусстве. / Бехер И.-Р. / [сост. Е. Кацевой, вступ. Статья М. Мотылёвой]. − [Изд. 2-е]. М.: Худож. литература, 1981. 527 с.
15. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета Канонические. В Русском Переводе с Параллельными Местами и Словарём: Книги Ветхого Завета. Книги Нового Завета. М., 2002. 923, 292 с. (Российское Библейское Общество)
16. Бойко Т. Семантична структура концепту кохання у ліриці Вальтера фон дер Фогельвейде / Тетяна Бойко // Наукові записки. Вип. 75 (4). Серія: Філологічні науки (мовознавство). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. С. 148 150.
17. Бонди С. М. О ритме / С. М. Бонди // Контекст-1976. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1977. С. 100 129. (Академия Наук СССР. Институт мировой литературы им. А. М. Горького)
18. Борев Ю. Б. Эстетика. Теория литературы. Энциклопедический словарь терминов / Борев Ю. Б. М.: ООО „Издательство Астрель”; ООО „Издательство АСТ”, 2003. 575 с. [1] с.
19. Борхес Х. Л. Оправдание Каббалы / Борхес: „У слов долгое эхо” (Пять эссе) / Х. Л. Борхес // Вопросы литературы. Август 1991. С. 160 181.
20. Бройтман С. Н. Историческая поэтика. / Бройтман С. Н. / Учеб. пособ. для вузов М.: РГГУ, 2001. 420 с.
21. Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. / Генрих Вельфлин. СПб.: Грядущий день, 1913. 164 с.
22. Веселовский А. Н. Из истории развития личности. Женщина и старинные теории любви / А. Н. Веселовский // А. Н. Веселовский. Избранные статьи. Л.: Академия, 1939. С. 70 116.
23. Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип 4. / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001. 172 с.
24. Від бароко до постмодернізму. Матеріали міжвузівської конференції. / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2000. 254 с.
25. Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 5 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. 302 с.
26. Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 6 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003. 275 с.
27. Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 7 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. Вип. 7. 344 с.
28. Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 7 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2005. 171 с.
29. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика / Виноградов В. В. М.: Наука, 1963. 365 с.
30. Виноградов В. В. Поэтика и риторика / В. В. Виноградов // В. В. Виноградов. О языке художественной прозы. Избранные труды / [редкол.: М. П. Алексеев, Ю. А. Бельчаков, В. Г. Костомаров, Д. С. Лихачёв, Ю. В. Рождественский, Н. И. Толстой, Н. Ю. Шведова]. М.: Наука, 1980. С. 98 175.
31. Виппер Б. Р. Искусство XVII века и проблема стиля барокко / Б. Р. Виппер // Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV XVII веков. [отв. ред. Б. Р. Виппер и Т. Н. Ливанова]. М.: Наука, 1966. С. 245 263.
32. Виппер Ю. Б. Формирование классицизма во французской поэзии начала XVII века. / Виппер Ю. Б. М.: Изд-во Московского ун-та, 1967. 543 с.
33. Виппер Ю. Б. Поэзия Плеяды: Становление литературной школы. / Ю. Б. Виппер М.: Наука, 1976. 431 с. (АН СССР, Ин-т мировой литенратурры им. А. М. Горького)
34. Виппер Ю. Б. О разновидностях стиля барокко в западноевропейских литературах XVII в. / Ю. Б. Виппер // Проблемы изучения культурного наследия / [отв. ред. Г. В. Степанов]. М.: Наука, 1985. С. 373 383.
35. Виппер Ю. Б. Творческие судьбы и история. (О западноевропейских литературах XVI первой половины XIX века). / Виппер Ю. Б. М.: Худож. лит., 1990. 318 с.
36. Виппер Ю. Б., Самарин Р. М. Курс лекций по истории зарубежных литератур XVII века. / Ю. Б. Виппер, Р. М. Самарин. [под ред. С. С. Игнатова]. М.: Изд. Московского Университета, 1954. 816 с.
37. Вишневский К. Д. К вопросу об использовании количественных методов в стиховедении / К. Д. Вишневский // Контекст-1976. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1977. С. 130 159. (Академия Наук СССР. Институт мировой литературы им. А. М. Горького)
38. Вишневский К. Д. Мир глазами поэта: Начальные сведения по теории стиха. Пособие для учащихся / Вишневский К. Д. / [под. ред. Л. И. Тимофеева]. М.: Просвещение, 1979. 174 с.
39. Вишневский К. Д. Избыточны ли стиховедческие данные? / К. Д. Вишневский // Вопросы литературы. Март 1991. С. 213 223.
40. Гадамер Г.-Г. Поезія і філософія / Ганс-Георг Гадамер // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. [2-е вид]. Львів: Літопис, 2001. С. 272 280. (Слов. Знак. Дискурс)
41. Гадамер Г.-Г. Про вклад поезії у пошук істини / Ганс-Георг Гадамер // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. [2-е вид]. Львів: Літопис, 2001. С. 272 280. (Слово. Знак. Дискурс)
42. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (XVII XVIII вв.). Формирование научных программ нового времени / Гайденко Пиама Павловна/ [отв. ред. И. Д. Рожановский]. М.: Наука, 1987. 447 с. (АН СССР, Ин-т естествознания и техники)
43. Галатенко Ю. Н. Специфика музыкальности стиха Дж. Б. Марино / Ю. Н. Галатенко // Филология в системе современного университетского образования. Материалы межвузовской научной конференции. М.: Изд-во УРАО, 2002. Вып. 5. С. 30 33.
44. Гаспаров М. Л. Очерк истории европейского стиха. / Гаспаров М. Л. / [отв. ред. Н. К. Гей]. М.: Наука, 1989. 304 с. (АН СССР, Ин-т мировой литературы им. А. М. Горького)
45. Гаспаров М. Л. Нужно бы формализовать понятие индивидуальности / М. Л. Гаспаров // Одиссей. Человек в истории: Личность и общество, 1990. М.: Наука, 1990. С. 21.
46. Гаспаров М. Л. Фоника / М. Л. Гаспаров / Литературная энциклопедия терминов и понятий / Рос. акад. наук. Ин-т науч. информ. по обществ. наукам; Глав. ред. и сост. А. Н. Николюкин. М.: НПК „Интелвак, 2001. Стб. 1143 1145. (МП. Пушкинская б-ка)
47. Гаспаров М. Л. Эпиграмма / М. Л. Гаспаров / Литературная энциклопедия терминов