ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ЕНТОНІ МАНДІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВА



  • Название:
  • ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ЕНТОНІ МАНДІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВА
  • Альтернативное название:
  • Литературное наследие ЭНТОНИ МАНДИ: Специфика ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ традиций и новаторства
  • Кол-во страниц:
  • 234
  • ВУЗ:
  • ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • Год защиты:
  • 2008
  • Краткое описание:
  • ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ




    На правах рукопису


    ШТЕФАН Ганна Анатоліївна


    УДК: 821.111.M 3.091 653”



    ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ЕНТОНІ МАНДІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВА






    10.01.04 Література зарубіжних країн

    ДИСЕРТАЦІЯ

    на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук




    Науковий керівник -
    доктор філологічних наук, професор
    ТОРКУТ Наталія Миколаївна


    Запоріжжя - 2008








    ЗМІСТ
    ВСТУП
    РОЗДІЛ I. Поетика роману Е.Манді „Зелото”................................................21
    1.1 Дискусійні аспекти вивчення англійського ренесансного роману..........21
    1.2 Поетика заголовку та композиційні особливості роману Зелото”.........35
    1.3 Часопростір роману Е.Манді.......................................................................55
    1.4 Ейдологія роману та культурні коди єлизаветинського
    світосприйняття...................................................................................................68
    1.5 Жанрова природа роману Е.Манді „Зелото”..............................................81
    1.6 Художня манера Е. Манді-романіста.........................................................102

    РОЗДІЛ II. Драматургія Е.Манді і театральні традиції англійського Ренесансу............................................................................................................113
    2.1 Англійська ренесансна драматургія: витоки, етапи розвитку, жанрова система................................................................................................................113
    2.2 Комедіографічна техніка Е.Манді .135
    2.3 Драматична дилогія Е.Манді про Роберта, Графа Гантінгтона: особливості композиції, жанрової природи і стилю . 145

    РОЗДІЛ III. Пейджент „Тріумф Золота” Е.Манді в контексті театральних практик пізнього Середньовіччя та Відродження...........................................160
    3.1 Ренесансний пейджент: загальнотеоретичні та соціокультурні
    зауваги до проблеми...........................................................................................160
    3.2 Ґенеза жанру пейджента..............................................................................172
    3.3 Особливості поетики пейджента Е.Манді „Тріумф Золота”....................182

    ВИСНОВКИ ......................................................................................................196
    ПРИМІТКИ .......................................................................................................209
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................................................216









    ВСТУП

    Інтерес до культури англійського Ренесансу не згасає вже протягом кількох століть, однак у загальній панорамі вивчення розвитку тогочасної літератури все ще залишається чимало прогалин. У контексті підвищеної уваги сучасної світової і вітчизняної науки до творчих надбань англійських ренесансних літераторів особливого значення набувають дослідження, які сприяють створенню цілісної стереоскопічної картини розвитку художньої літератури в Англії доби Відродження. Повнота і рельєфність цієї картини забезпечується насамперед за рахунок максимально детального відтворення тогочасної атмосфери сміливого художнього експериментаторства й активних творчих пошуків. До формування останньої були причетні не лише визначні персоналії (так звані автори першого ряду”, чия творчість досліджена вже досить детально і ґрунтовно), але й менш відомі, а можливо, і менш талановиті літератори. Їхні мистецькі спроби, жанрові новації та естетичні експерименти хоч і не завжди мали успіх, проте нерідко надавали нових імпульсів розвиткові національної літературної традиції.
    Однак, протягом декількох десятиліть (майже до 80х років XX ст.) в ренесансознавчій англістиці дослідницька увага концентрувалася виключно на яскравих непересічних майстрах слова. Серед них драматурги Крістофер Марло, якому англійська драма завдячує успіхом англійського білого вірша на театральних підмостках і Вільям Шекспір, шедеври якого стали предметом особливої гордості англійської нації; прозаїки Джон Лілі „засновник” евфуїзму оригінальної манери письма, яку наслідуватиме ціле покоління єлизаветинських „men of letters”, і Філіп Сідні автор двох версій пасторального роману „Аркадія”, на сторінках котрого оригінальним чином представлені культурні коди, естетичні смаки та морально-етичні сподівання цілого покоління англійських гуманістів. До числа тих письменників англійського Відродження, яким пощастило на увагу науковців, можна віднести і поетів Едмунда Спенсера та Джона Донна, аналізу художньої спадщини яких присвячено сотні літературознавчих розвідок. Щодо літераторів менш талановитих і не настільки відомих сучасному читацькому загалові, то їхній доробок все ще залишається недостатньо вивченим, а роль у розвитку історико-літературної традиції не з’ясованою.
    Одним із таких англійських ренесансних авторів був Ентоні Манді (1560?-1633), художня спадщина якого налічує кілька десятків творів, надзвичайно цікавих в аспекті взаємодії традиційного і новаторського начал. І на життєву історію, і на творчу біографію цього різнобічно обдарованого літератора, безперечно, суттєво випливав духовний клімат пізнього англійського Відродження, що відзначався культом творчої самореалізації та активними художніми пошуками і спричинив появу таких самобутніх мистецьких явищ, як історичні хроніки В.Шекспіра, конні-кетчерівські памфлети Р.Гріна, метафізична поезія Дж.Донна.
    Поет, драматург і прозаїк Е.Манді водночас був і талановитим перекладачем, і мандрівником, і політичним діячем. Він залишив після себе напрочуд різноманітний в жанровому плані творчий спадок, який включає два романи, низку драматичних творів, пейдженти, памфлети, балади, численні ліричні вірші й пісні, а також переклади відомих іспанських і французьких рицарських романів. Спроможність Е.Манді вправно займатися такими різноякісними видами діяльності як літературна праця і мандри, політична кар’єра і режисура, видавнича практика і художній переклад викликала подив навіть у його сучасників, для яких подібний універсалізм був явищем досить звичним, адже суто ренесансний ідеал всебічнорозвиненої особистості був тоді майже культом. Тож невипадково, що у письменницьких колах за Е.Манді, як свідчать спогади його сучасників і колег по перу, міцно закріпилося прізвисько „Джек майстер на всі руки” („Jack-of-all-traders”).
    Знайомство з працями зарубіжних дослідників, що присвячені Е.Манді, свідчить про неоднозначність у ставленні науковців до творів письменника: оцінки естетичної цінності його мистецьких пошуків є доволі суперечливими і часом бувають навіть полярними.
    У цих публікаціях значна увага приділяється спірним моментам біографії літератора, зокрема таким, як рік народження, релігійні погляди, політична діяльність, співпраця або конкурентна боротьба з В.Шекспіром тощо. При цьому кардинальні проблеми його творчості залишаються здебільшого на периферії дослідницької уваги.
    Так, на думку К.С.Льюіса, Е.Манді є лише другорядним письменником, котрий займався більше політикою, ніж літературою [213, с.400]. Таку ж оцінку дає літератору автор монографії „Проза XVI та XVII століть” Д.Кері: на сторінках цієї праці Е.Манді постає перед читачем як громадський діяч, шпигун уряду, патріот, який перш за все був громадянином, а вже потім літератором [180, с.371].
    Дослідниця Дж.Спенс вивчає вплив творів Е.Манді на В.Шекспіра [226, с.16-35], М.Бредрук доводить факт запозичення Шекспіром мандівських сюжетів [174, с.217]. Зазначимо також, що сьогодні більшість шекспірознавців-текстологів схильні визнати причетність самого Шекспіра до написання декількох сцен трагедії „Сер Томас Мор”, яку Е.Манді написав в співавторстві з М.Драйтоном, Т.Хатвеєм, Т.Хейвудом, Г.Четтлом Р.Вілсоном1.
    Монографії С.Тьорнер „Ентоні Манді. Єлизаветинський Літератор” (1928) та Д.Гамільтон „Ентоні Манді та Католики, 16601633” (2005) є, по-суті, єдиними історико-літературними розвідками, цілком присвяченими цьому авторові. Дослідниці успішно реалізують задачу, що задекларована у заголовку, а саме приділяють основну увагу загальній характеристиці життєвого шляху, суспільно-політичним та релігійним поглядам письменника, подаючи багатий фактичний матеріал [236; 201]. Однак і С.Тьорнер, і Д.Гамільтон залишають поза увагою такі важливі питання як, наприклад, специфіка розробки Е.Манді традиційних для англійської пізньоренесансної літератури тем і сюжетів, зв’язок письменника з провідними віяннями епохи.
    Д.Бевінгтон обмежується лише виявленням явних та прихованих зв’язків сюжетів, тем, образів мандівських п’єс з релігійними поглядами та політичною позицією автора [232, с.253-296].
    А.Буллен високо оцінює поетичний талант Манді і вважає, що саме він приховується під псевдонімом відомого єлизаветинського поета Тоні-Пастушка (Shepherd Tony) [221, pp.xviii-xix]. А Дж.Коллієр називає Е.Манді „поетом із значним досвідом” („poet of considerable experience”) [185, с.92].
    Про заслуги Манді-перекладача йдеться на сторінках монографії Дж.О’Коннора Амадіс Галльський” та його вплив на Єлизаветинську Літературу [217].
    Д.Бергерон згадує Е.Манді у контексті розгляду такого оригінального явища в драматичній традиції як пейджент [171, с.345-358].
    Як і більшість тогочасних письменників, що за традицією відносяться до авторів другого ряду”, Е.Манді досить довго залишався в тіні своїх відоміших і яскравіших співвітчизників, чия творчість незмінно привертала увагу літературознавців. Тож не дивно, що ім’я цього літератора, вельми популярного за життя, навіть не згадується у фундаментальних працях з історії англійської літератури, виданих у СРСР. Лише знаний шекспірознавець О.Анікст, розповідаючи про театр часів В.Шекспіра, зазначає, що Е.Манді вважався найкращім сюжетотворцем і часто виступав у співавторстві з іншими драматургами [34, с.98].
    Не знаходимо цього прізвища і в новітніх українських та російських навчальних посібниках з історії зарубіжної літератури доби Відродження. Тільки в монографії Н.Торкут Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу” міститься присвячений перекладацькій діяльності Е.Манді пасаж, в якому відзначається його важлива роль в процесі ознайомлення англійців з континентальною романістикою [144, с.55,56,65].
    Поодинокі згадки не дозволяють створити більш-менш чітких уявлень про творчу спадщину та мистецькі пошуки цього англійського літератора. Однак сьогодні, в контексті пожвавлення інтересу вітчизняних науковців до художніх експериментів сучасників В.Шекспіра, виникає потреба проведення комплексного вивчення літературних творів Е.Манді. Це дисертаційне дослідження якраз і є першою в українському літературознавстві спробою цілісного монографічного аналізу творчості Е.Манді. Воно націлене на максимально повну реконструкцію його творчої біографії та з’ясування характеру й історико-культурної значимості художніх пошуків цього літератора. Дана дисертація покликана також розширити загальні уявлення про специфіку і перебіг історико-літературного процесу в Англії доби Відродження.
    Біографічні відомості про Ентоні Манді навряд чи можна назвати чисельними, а деякі з них доцільно віднести до розряду гіпотетичних припущень. У жодному з відомих авторитетних біографічних довідників не вказано точну дату народження письменника, щоправда є згадка про хрещення Е.Манді, яке відбулося 13 жовтня 1560 року у церкві Св. Георгія в Лондоні. Ймовірно, що датою народження могло бути 10 жовтня, оскільки, загальновідомо, що в ті часи дитину зазвичай хрестили на третій день по народженні2. Щодо родини майбутнього літератора, то біографи суголосні не стільки у наведенні чітких фактів про майнові статки і соціальний статус батьків, скільки у розстановці пріоритетних акцентів, серед яких освіта, зв’язок з театральним життям і літературними колами, а також зарубіжні подорожі до Італії та Франції. Встановлено, що батько письменника Крістофер Манді заробляв на життя купецтвом (торгівлею мануфактурними товарами). Як і більшість представників цього стану, К.Манді вочевидь приділяв значну увагу вихованню сина. Більшість дослідників, які вивчали специфіку мисленнєвих стереотипів доби Відродження, суголосні в тому, що ренесансна особистість вважала високий освітній рівень одним із обов’язкових чинників життєвого успіху і вдалої кар’єри. Тож цілком природно, що заможні англійці намагалися віддавати своїх дітей до граматичних шкіл, а у старшому віці до коледжів та університетів. І хоча Ентоні не вчився ані в Оксфорді, ані в Кембриджі, за словами дослідників С.Кунітса та Х.Хейкрафта, він отримав добру освіту в одній із лондонських шкіл [204, с.370]. У зв’язку з цим можна згадати слова подяки, які письменник висловив своїм батькам у пейдженті Дзеркало мінливості” (1579): „із власної волі батьки вклали в нас значні кошти, даруючи нам можливість здобути освіту” [167, с.16]. Дослідниця С.Кларк зазначає, що саме той період (15601600) був найпродуктивнішим щодо відкриття в Англії нових шкіл, а писемність саме відтоді перестала бути прерогативою лише знаті й представників певних професій [184, с.19-20]. Ця своєрідна „освітня революція” зумовлювалася суспільно-економічними потребами, оскільки прискорені темпи впровадження капіталістичних відносин в країні призвели до швидкого зростання і зміцнення так званого „середнього” прошарку суспільства.
    В десятирічному віці Е.Манді осиротів, і, можливо саме через це, почав займатися акторською справою. Достеменних відомостей про його успіхи на акторському поприщі немає, втім, той факт, що у зрілому віці Е.Манді не втрачатиме тісних зв’язків з театральними трупами Лондона і режисерською практикою дає підстави припустити, що театральне життя прийшлося йому до вподоби. В 1576 р. він став учнем відомого печатника Джона Алде, що безперечно забезпечувало юнакові доступ до читання найрізноманітніших друкованих текстів від античних класиків до найновітніших посібників з риторики і поетики. Думається, що саме в ці роки Е.Манді й зацікавився літературною працею та художнім перекладом. На користь цієї гіпотези свідчить той факт, що в 1577 р. Алде надрукував твір Е.Манді „The Defence of Poverty against the Desire of Wordly Riches, dialogwise, collected by Anthony Mundaye”(„ Захист Бідноти від Бажань Світських Багачів, Діалоги зібрані Ентоні Манді”). Саме у цей час Е.Манді представляють Едвару де Вере, Графові Оксфордському, який рекомендує юному літераторові поїхати до Італії з метою здобути належну освіту та вивчити іноземні мови [204, с.370]. Як відомо, в ті часи в англійському вищому світі була поширена традиція відправляти своїх дітей на навчання до Італії, яка вважалася центром культури та гуманітарних наук „studia humanitatis”. Проте деякі англійські гуманісти застерігали співвітчизників від принадних, але гріховних тенет італоманії. Так, Роджер Ешем вельми дотепно резюмує: „Покидаючи Англію мулами і жеребцями, вони повертаються додому свинями й віслюками, бо скрізь, куди не кинеш оком, там справжнісінькі лиси, чий мозок сповнений підступності, а подекуди вовки, у серці яких хижа жорстокість” [9, с.106]. Між іншим, англійська еліта все ж відправляла своїх дітей до Італії, колиски цивілізації.
    Весною 1578 року, заручившись згодою Алде, Е.Манді залишив Лондон та відправився на континент. Мандруючи с Томасом Ноувеллом, який пізніше став католицьким священиком, Е.Манді прибув в Болонью, де став жертвою пограбування. В Aмьєні, куди письменник з товаришем дісталися пішки, він познайомився зі старим священиком Вудвордом, одним з агентів Папи. Вудворд допоміг їм у скрутному становищі і рекомендував звернутися до Доктора Аллена в Реймсі. Але вони направились до Парижу, де англійський посол дав їм гроші на повернення до Англії. Тут агенти-рекрути англійських семінарії переконали Е.Манді вступити в Англійський Коледж у Римі. Е.Манді дуже добре зустрічали там, оскільки вважалося, що ректор Професор Морріс був другом його батька. Цей період свого життя письменник змалював в автобіографічному романі "Англо-романське життя" (1582).
    Після повернення до Англії Е.Манді поступає на службу до Графа Оксфордського і саме в цей період розпочинається його письменницька кар’єра.
    У жовтні 1579 р. він реєструє в видавництві Алде поеми „The Mirrour of Mutabilitie” („Дзеркало Мінливості”) та „Pain of Pleasure” („Біль Задоволення”), які імітують „Дзеркало для членів магістрату” (1563) Томаса Саквілля. Подібно до Барнабі Річа, Томаса Лоджа, Роберта Ґріна та Емануеля Форда Е.Манді пробує себе у жанрі „romance” і пише евфуїстичний роман „Зелото” у 1580.
    В цей же час Е.Манді укладає збірку „A View of Sundry Examles” („Огляд Різноманітних Прикладів”) яка може вважатися своєрідним журналістським репортажем. Е.Манді описує жорстокі вбивства, дітей-виродків, знаки божественного гніву, тощо. Продовжуючи журналістську практику, він пише п’ять памфлетів, об’єднаних у книгу „A Discoverie of Edmund Campian & His Confederates, their most horrible & traitorous practices, against her Majesties most royall person, & the Realm” („Викриття Едмунда Кемпіона та Його Союзників, Їх Найстрашніша Зрада проти її Величності та Королівства”). Тут йдеться про долю Кемпіона та його соратників, які були арештовані та згодом страчені. Прикметно, що перша частина цього твору була зачитана на ешафоті перед стратою Кемпіона [188, с.292].
    В березні 1582 Е.Манді одружився, і його перша дитина народилася влітку 1584 (була хрещена 28 червня, 1584) [236, с.63]. Трагічна смерть першої дружини спонукала письменника посвятити їй збірку любовних пісень „The Sweet Sobbes & Amorous Complaints of Shepards & Nymphs in a Fancye Confusde by Anthany Munday” („Солодкі Ридання і Любовні Скарги Неймовірно Збентежених Пастухів & Німф”), яка на жаль не дійшла до нашого часу.
    У 1584 році Е.Манді публікує памфлет „Watchword to England” („Заклик до Англії”), в якому попереджає про можливий замах на Королеву Єлизавету. Незабаром його призначають на посаду „посланника палати Її Величності”, яку він обіймав упродовж усього часу правління Єлизавети І.
    Необхідно також зазначити перекладацьку діяльність письменника, завдяки якій англійський читацький загал одержав змогу ознайомитись з перлинами іспанської та французької літератури. Він здійснив переклад романів „Англійський Пальмерин” та „Пальмерин із Олівії” у 1588р., „Пальмандос” у 1589р. Над циклом про Амідіса Галльського (12 томів) Е.Манді працював з 1589 по 1599 роки.
    У реєстрі групи книговидавців Щоденнику Філіпа Генслоу” відмічається, що протягом 1584 по 1602 Е.Манді опублікував 18 п’єс. На жаль, далеко не всі вони збереглися до нашого часу. Найбільш відомі серед них „Джон Кент і Джон Камер” (1589?), „Життя сера Джона Олдкаселського” (1590?) в співавторстві з Дрейтоном, Хатвейєм та Вілсоном, „Повалення Роберта, Графа Гантінгтона” (1598), „Сер Томас Мор”3 (1598) „Смерть Роберта, Графа Гантінгтона” (1599).
    У 1602 він перестає співпрацювати із Генслоу та залишає театр. Ймовірно, Е.Манді відкриває маленьку крамницю, оскільки тепер він підписує свої твори „мешканець Лондона та торговець мануфактурою” [236, с.143].
    Вірогідно, саме у цей період він почав писати пейдженти, сценарії святкових церемоній. Втім, до наших часів збереглися лише ті пейдженти, що датуються 1605 1623 роками. У цей час Е.Манді знайомиться з відомим істориком Джоном Стау, автором фундаментальних праць Аннали, чи визначна хроніка Англії”(1565), Хроніка Англії від Брута до теперішніх часів”(1580) та Історія Уельсу” (1584) і стає його другом. У 1606 р. після смерті Стау Манді отримує завдання від гільдії письменників Генслоу переглянути та виправити останню з робіт видатного хроніста − Огляд Лондону.” Ретельна редакторська робота Е.Манді завершилася успішно і Огляд Лондону” вийшов друком у 1633 році вже після смерті письменника.
    В грудні 1623 Е.Манді створює останній пейджент, і міські власті за тридцятирічну службу „пером і в різних сферах” призначають йому довічну пенсію [236, с.146].
    Е.Манді помер у 1633 році і був похований 10 серпня в церкві Св.Стівена.
    Власне літературні таланти Е.Манді оцінюються досить неоднозначно. Відомо, що в ренесансній Англії його твори користувалися чималим читацьким попитом. Романи, що неодноразово перевидавалися, приносили письменникові неабиякий фінансовий зиск: авторитетний знавець англійської літератури доби Відродження К.С.Льюїс називає його одним із перших комерційних авторів [213, с.400-402]. Е.Манді, ймовірно, належав до письменників-професіоналів, які не вважали за ганебне заробляти на життя саме письменницькою працею. Якщо представники еліти зазвичай свідомо приховували авторство літературних творів, або ж містифікували своїх читачів щодо власної причетності до появи твору в друкованому вигляді, то Ентоні Манді належав до тієї когорти „men of letters”, які не тільки не соромилися письменницьких гонорарів, але навпаки принагідно хизувалися тим, що талант відкриває їм шлях до фінансового процвітання. За словами сучасних дослідників С.Кунітса та Х.Хейкрафта, укладачів біографічного літературного довідника „Британські автори до 1800 століття” − „чверть століття Манді тримав руку на пульсі літературної Англії, і все, що виходило з під його пера, продавалося” [204, с.371].
    П’єси Е.Манді теж мали успіх у публіки, і хоча його драматичні спроби значно програють у порівнянні з творчими пошуками таких корифеїв єлизаветинскьго театру як Дж.Лілі, К.Марло, В.Шекспір, однак вони мали чималу популярність серед єлизаветинців. Сучасник Е.Манді Ф.Мерез називав його кращим майстром інтриги [19, с.44]. Коментуючи цю досить високу оцінку драматургічної техніки Е.Манді, сучасний критик Дж.Коллієр зауважує, що його п’єсам властива дивовижна спроможність тримати читача в напрузі, і саме ця риса перетворила свого часу Е.Манді на головного конкурента Бена Джонсона [185, с. ix-x]. Згідно з відомостями, наведеними в „Словнику національних біографій” Е.Манді і Б.Джонсон були запеклими супротивниками [188, с.292]. Більшість науковців суголосні в тому, що саме Е.Манді висміюється на сторінках однієї з п’єс Б.Джонсона „Зміна події”. У цій комедії Джонсон виводить на сцену дикуватого персонажа Антоніо Баландіно − автора пейджентів, котрий завжди ходить з гвоздикою або зубочисткою у роті за штучністю і манірністю він дасть фору дюжині жінок, а за занудністю він рівний цілому десяткові констеблів” [202, с.565]. До того ж у вуста Антоніо Бен Джонсон вкладає і таку доволі кумедну саморефлексію, в який відчувається іронічне ставлення батька англійської сатири до стилістики творів Е.Манді: Я часто використовую затерті фрази, як і багато інших, я пишу дуже просто, а це не може не подобатись читачам” [202, с.565]. Цікаво зауважити, що Е.Манді постає об’єктом сатири не лише для Бена Джонсона, як встановлено О.Анікстом, а і для Джона Марстона, який створює образ поета-драматурга Пост Хєйста в п’єсі „Квапливий” (1599) [34, с.304].
    Драматургія Е.Манді а його театральна спадщина включає декілька п’єс для стаціонарної сцени і низку пейджентів, що ставилися на вулицях міста, безперечно варта ретельного літературознавчого дослідження. У фундаментальних наукових розвідках з історії єлизаветинського театру Е.Манді, на жаль, не приділено належної уваги поетиці трагедій і комедій письменника. Щоправда, науковці визнають, що творчі пошуки Манді-драматурга були пов’язані з орієнтацією на комедії Теренція і Плавта, а також із прагненням поєднати елементи національної театральної традиції з драматургічною технікою італійської вченої комедії [204, с.373]. Думається, що сам характер п’єс Е.Манді відбиває особливості тієї ситуації, що склалася в англійській драматургії 80-х років: це був час, коли в драматичних творах перемішувалися найрізноманітніші тенденції, а жанрові стереотипи шкільної драми вступали в активну взаємодію з технікою, прийомами і структурними елементами народного театру. Прикметно, що вплив останнього дається навзнаки у п’єсах „Повалення Роберта, Графа Гантінгтона”, та „Смерть Роберта, Графа Гантінгтона”, які вочевидь орієнтовані на органічне засвоєння англійської фольклорної традиції. Так, приміром, граф Гантінгтон постає на сценічних підмостках як Робін Гуд, а національна традиція „під деревом зеленим” створює особливий емоційний фон і колорит п’єси.
    Вагомим виявляється внесок Е.Манді у розвиток жанру пейдженту − сценаріїв святкових церемоній. Зазначимо, що на цей час ані в зарубіжному, ані у вітчизняному літературознавстві немає цілісного аналізу жанру пейджента, який пройшов достатньо довгий шлях розвитку й становлення. Його місце в англійській театральній традиції поки ще є невизначеним, а роль пейджента у формуванні ренесансної драматургії теж залишається не вивченою. З точки зору текстуальності і сценології пейджент можна розглядати як твір-виставу у формі діалогу з описовими ремарками та авторськими інструкціями до виконання під час посвячення Мера на посаду. Ренесансний пейджент водночас був і продуктом певної соціокультурної ситуації, і важливим чинником, який безпосередньо впливав на розвиток драматичного мистецтва. Водночас варто звернути увагу на ідеологічний статус пейджента як специфічного жанру англійської ренесансної драматургії. Річ у тім, що в єлизаветинському суспільстві пейджент виконував важливу функцію: він забезпечував формування певних стереотипних уявлень спільноти про чесноти й достоїнства щойно обраного лорда-мера і у такий спосіб, з одного боку, закладав систему певних ціннісних уявлень самого правителя міста, з іншого боку, створював ореол поваги й визнання навколо цієї персони. Жанр пейдженту можна вважати чи не найкращою ілюстрацією тези представників методології нового історизму про те, що література є культурою в дії [199, с.226]. Досить переконливо демонструє цю тезу Е.Манді в одному із своїх пейджентів − „Chruso-thriambos. Тріумф Золота...” (1611). Неначе на невидимий стрижень автор нанизує свої асоціації, причому усі вони метафоричні, тому що сама історія є такою: сучасні події так чи інакше порівнюються з минулим. За словами І.Арнольд, історія трансформується із абсолютної істини у житті в історію, яка несе відбиток тогочасних ідей на сцені. Закони, якими глядачі керуються у житті, набувають сценічного звучання [38, с.85]. Грізний Час, який наказує та повеліває від імені вищих сил, ієрархія і вірність традиціям, яку репрезентують духи попередніх Лордів Мерів, є своєрідною копією суспільних законів тієї доби, але копією метафоричною, такою яка показує спільноту та її уявлення через призму театральних і літературних традицій.
    Безперечний інтерес представляють і здійснені Е.Манді переклади іспанських рицарських романів, таких як Пальмерин із Олівії”, Англійський Пальмерин”, Пальмандос” та декілька інших. Перекладацький хист Е.Манді, до речі, згодом високо оцінив його відомий співвітчизник англійський поет-романтик Роберт Сауті. У 1807 році, звернувшись до ренесансного перекладу Англійського Пальмерину”, він відзначив майстерність і авторитет Манді-перекладача та висловив припущення, що той був засновником перекладацької гільдії [167, c.27-31]. Про перекладацький талант Е.Манді пише і Рональд Бейн один із авторів Кембріджської історії англійської та американської літератури”. При цьому він акцентує увагу на тому, що, адаптуючи італійську п’єсу Фіделія та Фортуніо” (відомо, що вона ставилася при дворі у 1584р., а була опублікована у 1585) до смаків єлизаветинського двору, англійський перекладач перетворив прозовий твір на віршований, який приємно вражає своєю поетичністю [168, с.21].
    Отже, творчий доробок Ентоні Манді є не тільки вельми репрезентативним за кількістю досить вдалих мистецьких спроб, але й доволі різноманітним за жанровою приналежністю літературних творів. Писав він із надзвичайною легкістю, орієнтуючись здебільшого на смаки тогочасного масового читача, тож йому вдалося створити цілу низку художніх текстів, які набули популярності у читацької публіки і принесли своєму авторові певний фінансовий зиск. Очевидно Е.Манді можна назвати одним із перших професійних письменників, своєрідним літературним поденником, предтечею сучасних творців комерційної масової літературної продукції.
    Думається, що детальний аналіз творів Ентоні Манді дозволить представити літературні експерименти цього письменника на тлі мистецьких пошуків тогочасся і осягнути сутність його творчих експериментів.
    Актуальність обраної теми зумовлюється необхідністю уточнити й розширити загальну картину розвитку англійської літератури кінця ХVI початку ХVII ст. за рахунок введення до наукового обігу вітчизняної англістики „нового” літературного імені Ентоні Манді, сучасника й вірогідного співавтора В.Шекспіра, та відповідного історико-літературного матеріалу. Це дозволяє краще зрозуміти характер творчих новацій і художніх експериментів англійських пізньоренесансних майстрів слова.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана на кафедрі англійської філології ЗНУ згідно з плановою науковою темою „Культурна модель у художньому тексті” (затверджена вченою радою Запорізького державного університету, номер державної реєстрації 0103V000727). Тема дисертації затверджена на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка (протокол № 4 від 22 грудня 2005р.).
    Основна мета роботи полягає у тому, щоб у процесі аналізу літературного доробку Ентоні Манді з’ясувати характер кореляції його творчих пошуків і новацій з художніми традиціями та мистецькими віяннями пізнього англійського Ренесансу. Дана мета зумовила постановку таких завдань:
    · представити цілісну візію життєвого шляху і літературної спадщини Ентоні Манді, враховуючи відповідні соціокультурні контексти та виявляючи ті чинники, що впливали на формування цієї творчої особистості;
    · розглянути теоретичні аспекти вивчення англійського ренесансного роману та виявити специфіку жанрової природи його провідних різновидів („romance” і „novel”);
    · проаналізувати поетику роману „Зелото”, з’ясовуючи ставлення автора до тогочасних жанрових стереотипів і модних художніх віянь;
    · розглянути драматичний доробок Е.Манді під жанровим кутом зору, визначаючи міру традиції та ступінь новаторства автора;
    · дослідити поетику пейджента „Тріумф Золота” Е.Манді в контексті тогочасної театральної практики, виявляючи ключові компоненти, модальність і функціональний статус жанрової моделі пейджента;
    · з’ясувати мистецьку природу і естетичну цінність творчих новацій Е.Манді та визначити його місце в англійській літературі кінця ХVI перших десятиліть ХVII ст.
    Об’єктом цього дисертаційного дослідження постають художні експерименти Ентоні Манді, спрямовані на творче засвоєння класичної спадщини та пошук шляхів якісного оновлення національної літературної традиції.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Відомий літератор шекспірівської доби Ентоні Манді залишив після себе напрочуд різноманітну художню спадщину, до якої ввійшли численні ліричні поезії, п’єси, переклади та романи. Щоправда, на відміну від творчого доробку В.Шекспіра, К. Марло та інших знакових фігур англійської літератури, художня спадщина Е.Манді практично невідома сучасному читачеві. Його твори ніколи не перекладалися українською чи російською мовами, а ім’я вкрай рідко згадується у фундаментальних академічних історіях англійської літератури та розвідках, присвячених творчим пошукам ренесансних майстрів слова.
    Попри часті згадки зарубіжних дослідників про популярність творів Ентоні Манді у тогочасної читацької аудиторії, його літературна спадщина вперше була обрана предметом цілісного системного аналізу, спрямованого на з'ясування характеру кореляції його творчих пошуків з художніми традиціями англійського Ренесансу. На фоні загального пожвавлення ренесансних студій в Україні (протягом останнього десятиліття побачили світ одинадцять випусків фахового часопису „Ренесансні студії”, на сторінках якого представлено низку оригінальних історико-літературних розвідок, присвячених як загальнотеоретичним аспектам вивчення англійського Відродження, так і аналізу творчості окремих його представників), комплексний аналіз творчості Е.Манді та виявлення його мистецьких новацій постають своєчасними і такими, що збагачують наші уявлення про розвиток англійської літератури другої половини XVI ст. початку XVII ст.
    У даному дисертаційному дослідженні вивчення творчості Е.Манді здійснювалося з урахуванням специфіки соціокультурної ситуації в Англії другої половини XVI ст. та тих жанротворчих процесів, що розгорталися на літературних теренах „туманного Альбіону” в епоху Відродження. Використана в процесі аналізу поетики Мандівських творів дослідницька методологія представників школи нового історизму” (С.Ґрінблатт, К.Галлахер, Л.Монроз,) дозволила відтворити зв’язок художніх текстів із тогочасними позалітературними дискурсами (соціальна, політична, релігійна і економічна сфери життя тогочасного англійського соціуму). Це, у свою чергу, дало можливість співвіднести оригінальні творчі рішення Е.Манді з культурними практиками англійського ренесансного суспільства і літературними традиціями тогочасся, а також допомогло глибше осягнути сутність новацій цього письменника.
    Літературна спадщина Ентоні Манді була досить різноманітною за жанровою приналежністю художніх творів, які є своєрідним унаочненням смаків широкого загалу англійської неелітарної читацької аудиторії кінця XVI початку XVII ст. Це і популярні балади та поеми („Красуня біля струмка”, 1579?, „Невдоволений король”, 1580?), і переклади іспанських романів („Пальмерин із Олівії”, 1586, та „Англійський Пальмерин”, 1587), і п’єси („Джон Кент та Джон Камбер”, 1589, „Повалення Роберта, Графа Хантінгтона”, 1598, „Смерть Роберта, Графа Хантінгтона”, 1599, „Сер Томас Мор”, 1598), і романи („Зелото”, 1580, „Англо-романське життя”, 1582), і пейдженти, з яких до нашого часу дійшов лише „Тріумф Золота”, 1611.
    Оскільки поетичний доробок Е.Манді практично не дійшов до нашого часу, дослідницька увага концентрувалася навколо роману та драматичних творів, при чому кожний із них розглядався в контексті відповідної жанрової парадигми.
    Систематизація наукового досвіду зарубіжних та вітчизняних теоретиків літератури (Е.Бейкер, Дж.Найт, А.Кеттл, В.Аллен, А.Михайлов, А.Есалнек, Н.Копистянська, Н.Бернадська) дозволила створити теоретичне підґрунтя для визначення характеру творчих пошуків Манді-романіста. Ці пошуки розгорталися в той час, коли в лоні англійської прози співіснували дві модифікації романного жанру „romanсе” і „novel”. Для першої модифікації („Аркадії” Ф.Сідні, „Розалінда” Т.Лоджа, „Пандосто” Р.Гріна) характерною є присутність авантюрно-фантастичних мотивів, наявність рівнодостойних шляхетних головних героїв, щедре використання геліодорівських кліше, штампів і стереотипних ситуацій. Другий тип роману („Томас із Редінга” та „Джек із Ньюбері” Т.Делоні), що виходить на літературну арену на схилі епохи Ренесансу, характеризується орієнтацією на художнє осмислення актуальних проблем, відображення тогочасної соціальної ситуації, відтворення психологічних або світоглядно-онтологічних конфліктів шляхом чіткого структурування магістрального сюжету.
    Щедра на жанрово-стильові експерименти, література англійського Ренесансу пропонує цілу низку оригінальних художніх рішень, одним із яких можна вважати роман Ентоні Манді „Зелото” (1580). Він виходить друком саме тоді, коли „романічне” трансформується і перетворюється на „романне”. Йдучи у річищі тогочасних літературних традицій, Манді в назві свого роману не тільки анонсує загальний зміст, а й накреслює основні риси його поетики: авантюрність та любовну тематику (amorous aduentures), присутність дискурсивного компоненту (delicate disputation), а також зв’язок із традицією елітарної інтелектуальної прози, зафіксований згадуванням про Евфуеса, чиє ім’я в ті часи було на вустах у всіх освічених єлизаветинців. Прикметно, що письменник грає читацькими очікуваннями: ця згадка давала підстави розраховувати на насолоду, яку дарував евфуїстичний стиль, багатий на метафори, щедрий на асоціації, алітерації, каламбури тощо.
    Композиційна структура „Зелото” поділяється на три частини, які суттєво відрізняються не тільки за текстовим обсягом, але й за тематичним комплексом та специфікою художньої репрезентації концептуально вагомих ідей. У перших двох частинах твору син герцога Венеції на ім’я Зелото, котрого приваблюють далекі незнані землі та невідомі народи, подорожує, сподіваючись побачити світ, набути необхідного життєвого досвіду та завоювати славу. Основні колізії твору певною мірою забарвлені аксіологічною проблематикою (призначення людини, її ставлення до світу, пошук морально-етичного ідеалу та ін.).
    Третя частина, що має назву Витончена вигадка”, є, по суті, вставною новелою, сюжет якої вибудовується шляхом поєднання описів випробувань закоханих героїв з джестовими епізодами. Ця історія представлена як твір, що належить перу Астрефо.
    Композиція „Зелото”, хоча й позбавлена структурної досконалості та логічної узгодженості окремих частин, є проявом формотворчих експериментів Манді у царині романістики. Їх сутність полягає в тому, що письменник наважується в межах одного художнього простору поєднати елементи поетики риторичної „високої” прози (рицарський роман та героїко-епічна поема) та „низової” літератури (новела, джест). Сполучною ланкою трьох композиційних блоків слугують образи головних героїв роману Зелото та Астрефо. Відсутність чіткого фіналу, де б остаточно розставлялися крапки над „і”, навряд чи правомірно вважати суттєвим недоліком або кваліфікувати як брак художньої майстерності автора. У лоні англійської художньої прози романна наративна техніка у ті часи ще тільки починала розроблятися, і певна недосконалість була типовою для досліджуваного періоду розвитку жанру, про що свідчать твори інших єлизаветинців, зокрема Дж.Гасконя, Дж.Лілі, Р.Ґріна та інших.
    Аналіз хронотопу „Зелото” дозволяє виявити деякі особливості сприйняття простору й часу в єлизаветинську добу. Перипетії роману вписуються у сучасну авторові епоху період розквіту Англії. При цьому перший сигнал, що маркує час подій, подається читачеві вже у розгорнутому заголовку, коли автор згадує ім'я Евфуеса широковідомого літературного персонажа головного героя однойменного роману Дж.Лілі. Подібна алюзія до популярного серед тогочасних шанувальників мистецького слова твору сприяє формуванню певних часових координат: читач відчуває, що описувані в романі події відбувалися нещодавно, тобто за часів правління Єлизавети Тюдор.
    Конкретизує письменник і художній простір свого твору, наповнюючи текст точними географічними топонімами назвами країн і міст. Щоправда, простір роману позначений антиномією: він складається із двох різнохарактерних частин християнської Англії та мусульманської Персії. Два контрастні хронотопи структурують своєрідні опозиційні макросвіти: рідний авторові і читачам англійський та екзотичний і ворожий персидський. Антитеза двох ареалів свого й чужого є протиставленням гуманістичного й антигуманістичного, прогресу та занепаду, добра і зла. Кожен із двох просторів означений своїм онтологічним змістом. За допомогою контрасту письменник намагається задекларувати ідею людяності, формуючи певні гуманістичні заповіді: людина має знайти в собі внутрішню силу, щоб відстоювати загальнолюдські цінності та ідеї християнства.
    У романі Е.Манді Зелото” спостерігається дистрибуція різножанрових начал за принципом часопростору. За різними просторовими сферами закріплені відмінні жанрові домінанти. Так, ліс, де живе відлюдник Астрефо і до якого випадково потрапляє головний герой, є аналогом пасторального locus amoenus”. Світ розповіді Зелото, де він є головною дійовою особою, це авантюрно-пригодницький простір, у якому задіяні й до певної міри переосмислені традиційні елементи поетики рицарського роману. Простір третьої структурної частини роману тяжіє до джестової стихії з її культом винахідливості, дотепності і гострого слівця. У романі є часова конкретизація (діалог між Зелото та Астрефо подано лінійно у ракурсі „теперішнього”, а розповідь головного героя про свої пригоди як „минуле”). Завдяки такому поєднанню створюється особлива мозаїчність, що відповідає маньєристичному принципу „розмаїтості”.
    Своєрідність жанрової структури перших двох частин роману „Зелото” полягає в поєднанні елементів, типових як для романічного („romance”), так і для романного („novel”) начал. При цьому романне слугує своєрідною основою, на якій вибудовуються численні романічні відгалуження, що формуються за рахунок різноманітних кліше, притаманних рицарським середньовічним і ренесансним романам (наприклад, „Ефіопіці” Геліодора), а також епізодів, прямо запозичених із Пальмеринівського циклу.
    Третя частина роману „Витончена Вигадка” за своєю жанровою природою суттєво відрізняється від двох попередніх. Це забавна новела, про хитромудрі витівки юних коханців, що написана в руслі джестової традиції. До речі, згодом сюжет цієї новели В.Шекспір використав у своїй комедії „Венеціанський купець”. Головним сюжетоутворюючим фактором у „Витонченій Вигадці” виступає не авантюрність, що була характерною для ренесансного рицарського роману, а любовна пригода, котра, як і у Аріосто, організує сюжетну інтригу. Основним мотивом цієї історії стає подолання перешкод на шляху закоханих до щастя, при цьому замість традиційних для любовно-авантюрних романів чеснот (вірність у коханні, фізична сила, відвага) на перший план виходять такі риси, як природна мудрість і винахідливість. Таким чином, топоси ренесансної новелістики знаходять у третій частині роману „Зелото” доволі переконливу і цікаву актуалізацію.
    У цілому ж на поетиці роману позначається набутий автором досвід освоєння філософських діалогів, ренесансної новелістики, ліричної поезії, пальмеринівських рицарських романів та джесту. Цей твір, що має конгломеративну жанрову структуру, є цікавим зразком єлизаветинської романістики, яка була позначена яскраво вираженою експериментальністю.
    Сутність художніх новацій автора Зелото” полягає у створенні синтетичної жанрової моделі, у якій контамінуються елементи поетики як високих”, так і низових” жанрів. Прикметно, що стильова тональність твору далека від органічної монолітності: межа між орієнтацією на евфуїзм та свідомим дотримуванням нормативного канону plain English prose” чітко маркована навіть на рівні композиційної структури. Третя частина, де автор уникає маньєристичного експериментування зі словом, виокремлена графічно і має окрему назву-підзаголовок.
    Досить вагомим виявився і внесок Е.Манді у розвиток англійської ренесансної драматургії, розквіт якої пов’язаний з виходом на літературну арену когорти „університетських умів” і появою геніальних п’єс В.Шекспіра. Творчий доробок Манді-драматурга, що аналізується на сторінках другого розділу даної дисертації, представлений комедією „Джон Кент та Джон Камбер” (1589) та трагедіями „Повалення Роберта, Графа Хантінгтона” (1598), „Смерть Роберта, Графа Хантінгтона” (1599).
    Комедія Е.Манді є вельми цікавою розробкою популярного сюжету народних переказів і балад про протиборство двох чаклунів. Цей же сюжет, обігрується і в п’єсі „Славетна історія монаха Бекона і монаха Бонгея” (1594), що належить перу іншого єлизаветинця Роберта Гріна. Сама ж п’єса Манді була одним із фабульних джерел комедії В.Шекспіра „Багато галасу з нічого” (1598-99).
    Комедія „Джон Кент та Джон Камбер” складається з п’яти актів, що цілком відповідає тогочасній європейській драматургічній традиції. При цьому на перший план у Манді виходить не боротьба чаклунів, як у протосюжеті, а історія двох пар закоханих (Сер Гріффін Мерідок і Сайданен, Граф Повессі і Маріан), які виборюють власне право на щасливий шлюб.
    Інтрига комедії вибудовується на мотиві перевдягання, який так полюбляли ренесансні драматурги, котрі охоче наслідували традиції видатних античних комедіографів Плавта і Теренція. Кульмінації передує низка чаклунських містифікацій, завдяки яким у п’єсі створюється атмосфера суцільних комічних непорозумінь. У фіналі комедії майже всі отримують те, чого прагнули: Джон Кент переконливо демонструє свою перевагу над Камбером, а дві пари молодих закоханих одружуються.
    В системі образів, створеній в комедії Е.Манді, є герої першого плану чаклуни, закохані та їхні батьки, а також другорядні персонажі, чия роль ідеологічному плані виявляється доволі суттєвою. Це трупа акторів, серед яких вчитель музики, паламар та ремісники; вони ставлять „виставу у виставі”. Розгляд поведінки цих героїв крізь призму методології нового історизму дає підстави стверджувати, що у площині сценічної умовності цієї комедії віддзеркалюються соціально-побутові реалії тогочасної дійсності, а саме підвищення ролі буржуазії та усвідомлення ролі, яку спроможне відігравати театральне мистецтво у житті пересічних людей і суспільства в цілому.
    Манді наділяє своїх персонажів яскравими мовними характеристиками. Прикметно, що герої першого плану говорять поетично, активно використовуючи традиційні риторичні прийоми. Їхні промови демонструють глибоке знання античної традиції, християнської етики, Святого Письма, що цілком узгоджується з високим статусом героїв. Мова „низьких” (неелітарних) персонажів п'єси диференціюється в залежності від ситуації. Усі вони говорять прозою, але, спілкуючись між собою, використовують короткі речення, насичені стилістично зниженою лексикою, а, звертаючись до високих” героїв вживають багатослівні риторичні пасажі. Отже, Е.Манді добре відчував зв’язок між мовною характеристикою персонажу та декорумом п’єси.
    Показово, що драматург у своєму творі не тільки зберігає специфічні риси класичної римської комедії (стрункість композиції, логічний розвиток характерів, єдність дії, сумісність частин та ін.), але й здійснює доволі вдалу спробу осучаснити матеріал, наблизивши його до реалій тогочасного англійського суспільства.
    Аналіз драматичної дилогії про Роберта, Графа Гантінгтона свідчить про те, що творчі установки автора в цілому надзвичайно близькі до тогочасного розуміння жанру трагедії, з вільним поєднанням в її структурі різнорідних художніх елементів. Щоправда, трагедіям Е.Манді явно бракує тієї прозорої ясності, що притаманна ренесансним драмам Дж.Лілі, а також тієї художньої переконливості й масштабності, що властива п’єсам В.Шекспіра.
    У своїй дилогії Е.Манді розробляє сюжет популярної легенди про Робін Гуда. Саме вона структурує одну із магістральних сюжетних ліній, що органічно поєднується з периферійними лініями, які вибудовуються на мотиві зради і актуалізують проблематику християнського прощення.
    Магістральний сюжет драматичної дилогії (історія життя й смерті Роберта та його коханої Матильди) просякнутий численними алюзіями на насущні суспільно-політичні й моральні проблеми, що надає творові злободенності й ідеологічної актуальності. Е.Манді звертається до осмислення проблем ідеального державного устрою, питань про правомірність і наслідки узурпації влади, про значення особистості монарха, його якостей людини і правителя. Водночас в п’єсі відчувається і властиве фольклорним жанрам (баладі, казці, легенді) розуміння правди й справедливості, яке надає певного оптимістичного забарвлення трагедії в цілому і її фіналові зокрема. Цей оптимізм зумовлюється логікою вчинків головних позитивних персонажів (і Роберт, і Маріон перед смертю прощають своїх кривдників і ворогів), а також моральним переродженням одного із основних геніїв зла” шерифа Ноттінгемського під впливом Робертового благородства.
    У першій частині дилогії „Повалення Роберта, Графа Гантінгтона” перехрещуються дві основні сюжетні лінії. Перша, більшість перипетій якої генетично укорінені в англійській баладній традиції „під деревом зеленим”, висвітлює колізії індивідуальної долі титульного персонажа п’єси Роберта, котрий з Графа Гантінгтона перетворюється на очах у публіки в Робін Гуда і вступає у відчайдушну боротьбу з соціальним злом та несправедливістю. Друга сюжетна лінія має суспільно-політичний характер: тут йдеться про підступну зраду, узурпацію влади та моральне падіння деяких можновладців Принца Джона, Королеви Еліонор та Пріора Гілберта.
    Друга частина дилогії „Смерть Роберта, Графа Гантінгтона” розпочинається з повернення Короля Ричарда, котрий викликає Робіна на суд та повертає йому титул і маєток. Драматург тут створює образ доброго монарха, який відновлює справедливість та карає винних.
    Незважаючи на те, що дилогія Е.Манді має певну історично-фольклорну основу, цей твір не можна віднести до історичних хронік. Його проблематика, створюваний у ньому ідейно-художній універсум породжені сучасністю драматурга. Історичне начало, що постає у легендарно-фольклорному забарвленні, не виконує у жанровій структурі п’єси домінуючої чи навіть принципово вагомої функції, як, приміром, в історичних хроніках В.Шекспіра. Усі події, участь у яких беруть герої Е.Манді, репрезентуються як елементи приватних біографій окремих людей, а не як історичні факти, значимі для долі держави та нації. Конфлікт трагедії, хоч і має соціально значиме звучання, втім, постає здебільшого як конфлікт між особистостями, а не впливовими історичними особами, чиї вчинки спроможні впливати на долю народу. Жанрова своєрідність дилогії Е.Манді зумовлюється взаємодією трьох різнохарактерних стихій (фольклорної, ліричної і драматичної) та поєднанням елементів балади, комедії і трагедії.
    Надзвичайно цікавою театральною практикою, яка відігравала помітну роль у розвагах англійської спільноти в добу Відродження і до якої доклав певних зусиль Е.Манді, була постановка пейджентів - святкових церемоній на честь якоїсь видатної суспільної події. Оскільки жанр пейдженту можна віднести до числа маловивчених художніх феноменів, на сторінках даної дисертації було систематизовано наукові концепції щодо нього і запропоновано власну дефініцію.
    Думки дослідників стосовно семантичного наповнення терміну „pageant” суттєво відрізняються. Одні науковці обмежують значення цієї лексеми чи то підмостками, на яких виконується святкове дійство (Д.Гасснер, Е.Томпсон), чи то виставою, що розігрується на возі (М.Бредбрук). Інші ж, як, приміром, М.Белінгер та М.Сміт, включають до структури пейджента не тільки процесію, що рухається, але й самі вистави, кожна з яких є окремим компонентом цілісного дійства. Остання концепція видається більш слушною. Водночас, детальне знайомство з текстами пейджентів дає підстави говорити про вагому роль авторських ремарок, які стосуються характеру, декорацій і темпів руху процесії. Саме вони значною мірою впливають на ідейну спрямованість та естетичну природу цього художнього феномену. Отже, пейджент це цілісний твір-п’єса, текст якого включає опис процесії, серію мікро-вистав з ремарками та авторськими інструкціями щодо виконання сценічного дійства під час святкової церемонії.
    Культурно-історична цінність англійського ренесансного пейджента визначається тим, що в ньому знайшли відображення важливі соціальні зміни: розклад феодалізму, швидкий розвиток економіки, ремесла, торгівлі, зміцнення статусу Лондона як столиці метрополії. Ця жанрова модель була водночас і продуктом певної соціокультурної ситуації, і різновидом театральної практики, яка акумулювала досвід літургійної драми, пізньосередньовічних містерій і мораліте. Щоправда, пафос пейджентових настанов мав здебільшого світський характер.
    Широкої популярності пейджент як специфічний різновид театралізованих розваг набуває саме в період правління династії Тюдорів, коли узвичаїлися святкові церемонії посвячень на важливі громадські посади. Престиж вистав на честь інавгурації Лорда Мера значною мірою зумовлювався такими факторами, як стрімке зростання впливу міської влади на життя громади та пересічних громадян, пожвавлення загального інтересу до різноманітних розваг і урочистостей, а також збільшення кількості ремісничих гільдій, які прагнули голосно заявити про своє існування та продемонструвати свою заможність і спроможність реально впливати на суспільно-політичне життя.
    Аналіз передумов появи та історія становлення пейджента дозволяють стверджувати, що ця жанрова модель своїм корінням сягає у ритуально-культове минуле. Зберігаючи обрядову функціональність, вона акумулює художній досвід театральних практик пізнього Середньовіччя.
    Пейджент Е.Манді „Chruso-thriambos. Тріумф Золота...” справедливо вважається одним із найкращих взірців жанру. Згідно з жанровою традицією, заголовок пейджента містить власне назву та пояснювальний коментар, у якому вказується ім’я нового Лорда Мера, дата його інавгурації, гільдія, що замовила виставу, та ім’я й соціальний статус автора твору.
    На відміну від університетської та світської драми, пейджент не мав усталеної форми репрезентації сюжету із зафіксованою кульмінацією та розв’язкою. Сутність „дійства”, сценарієм якого був пейджент, обумовлювала особливу композицію твору. „Тріумф Золота” розпочинається зі своєрідної пантоміми, яка розігрується на воді, а зав’язкою театралізованої постановки на повозках слугує вихід Леофстана одного з померлих попередників новообраного Лорда Мера. Цей персонаж з’являється на поклик Часу алегоричної постаті, що виконує функцію організатора дійства.
    У бесіді Часу з Леофстаном глядачеві пропонується система етичних орієнтирів, яких має дотримуватися новообраний Лорд Мер. Присутність останнього в якості глядача і безпосереднього адресата, до якого звертаються учасники пейджента, є важливим чинником, що впливає на поетику жанру.
    І наративні стратегії, застосовані Ентоні Манді, і вибір діючих осіб, і проблемно-тематичний спектр пейджента зумовлені ідеологічною місією цього твору звернутися безпосередньо до новообраного мера з морально-етичними настановами і, водночас, закріпити у свідомості глядачів ідею високого статусу та Божественного призначення даного владного інституту.
    Промови головних героїв пейджента поділяються на прозові та віршовані. При цьому перші, як правило, мають характер своєрідних коментарів чи інструкцій, а другі звернень, патетичних розмірковувань, панегіриків та повчань. Саме вони й несуть основне ідейно-смислове навантаження твору. Щодо стилістичного малюнку пейджента, то він відзначається активним використанням художніх тропів, біблійних алюзій та цитат із класичних творів і Святого Письма.
    Жанрова природа „Тріумфу Золота”, в якому поєднуються елементи поетики містерії, мораліте та літургійної драми, а також відчувається потужний карнавальний струмінь, свідчить про генетичну укоріненість англійського ренесансного пейджента у театральних традиціях Середньовіччя.
    Літературна спадщина Ентоні Манді була досить різноманітною за жанровою приналежністю художніх творів, які унаочнювали смаки тогочасної англійської неелітарної читацької аудиторії праобразу сучасного масового читача. Попри те, що творча біографія письменника охоплює майже три десятиліття, навряд чи доцільно вести мову про періодизацію його творчості. Адже будь-яких помітних зрушень на ідейно-тематичному рівні, або суттєвих змін емоційно-психологічної тональності у творах, написаних Е.Манді в різні роки, не спостерігається. Чітко простежується лише прихильність письменника до певного жанру у тому чи іншому віці. Так, у молодості він захоплювався поезією, у 80-ті роки XVI ст. писав і перекладав прозові твори, а в зрілому віці звернувся до драматургії. Саме ці спостереження й дали підстави для вивчення творчості Е.Манді під жанровим кутом зору.
    Новаторство Ентоні Манді найбільш яскраво проявилося у царині драматургії. Якщо проза цього літератора не виходить за межі тогочасної традиції (він здебільшого спирався на досвід „високого” роману та ренесансної новелістики), то його комедія позначена яскравою оригінальністю, а пейджент закладає основи нового жанрового канону, до якого згодом неодноразово звертатимуться інші англійські драматурги (Т.Деккер, Т.Міддлтон).









    ПРИМІТКИ
    1. Дет. див. A Companion to Shakespeare Studies. Ed. By H. Granville-Barkey & G.B.Harison. N.Y., 1960. P.274-278; Spens J. An Essay on Shakespeare’s Relation to Tradition. Oxford, 1916. P.16-35; Preface to Munday A.Cruso-thriambos. London. Ed. & privalty printed, 1962. P.3-11.
    2. Саме за таким принципом науковці встановлюють дату народження В.Шекспіра, який був хрещений 26 квітня 1564 року в церкві Святої Трійці у Стретфорді-на-Ейвоні, тож днем народження Великого Барда традиційно вважають 23 квітня.
    3. Вважається, що Манді був співавтором, і, можливо, саме він написав першу версію, яку датують 1593 роком [233, с.71, 382].
    4. Детальніше дивись: Аникст А.А. „Шекспир и литературные стили его эпохи” та Горбунов А.Н. „Шекспир и литературные стили его епохи” [36; 62].
    5. Детальніше про це дивись: Walter J. Tudor Writings on Rhetoric // Studies in the Renaissance. Volume XV, Publishing of The Renaissance Society of America, New York. MCMLXVIII. p. 58-62.
    6. До теми слави також зверталися Chaucer, The House of Fame (1365-1392), Stephen Hawes, The Pastime of Pleasure, ed. W.E. Mead (London, 1928), Parts Added to The Mirror for Magistrates by John Higgins & Thomas Blennerhasset, ed. Lily B. Cambell (Cambridge, 1946), Shakespeare, Henry IV, Inroduction.
    7. Більш детально дивись: Аникст А.А. Первые издания Шекспира. М.: Книга, 1974. с. 98-100.; Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та «література факту”). Запоріжжя, 2000. с.96.
    8. Нагадаємо, що Манді був одним із найбільш плідних перекладачів свого часу і своїм знайомством с пальмериновськими романами Англії не в останню чергу завдячує саме йому.
    9. Пригоди Манді описані на сторінках роману „Англо-романське життя”, який вийшов друком два роки потому у 1582 [228, с.viv].
    10. Дет. дивись Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та література факту”). Запоріжжя, 2000. С.120.
    11. Відомо, що Манді брав дуже активну участь у процесі над Едмундом Кемпіоном і навіть опублікував низку памфлетів: „Викриття Едмунда Кемпіона” (1582), „A brief discourse of the taking of Edmund Campion”, „A brief answer made unto two seditious pamphleters” (1582), „A brief & true report of the execution of certain traitors at Tiborne (1582)”. [Детал. Дивись 236 С.51-62.] „Викриття Едмунда Кемпіона та Його Союзників, Їх Найстрашніша Зрада проти її Величності та Королівства” („A Discoverie of Edmund Campian & His Confederates, their most horrible & traitorous practices, against her Majesties most royall person, & the Realm”.
    12. Дет.дивись [120].
    13. Детал. дивись: Торкут Н.М. Англійська ренесансна новела: термінологічний міф та історико-літературна реальність // Ренесансні студії. Запоріжжя, 1999. Вип.3. С.103-115.
    14. Пальмеринівський цикл користувався шаленою популярністю в Англії в 80 90 рр. XVI ст.
    15. Дет.див. [52, с.13-16].
    16. Як доводить О.Є.Лілова, третя вставна історія роману у формі алегорії розкриває сутність Підозрілості” однієї із головних рис характеру персонажа [92, с.120].
    17. Детальніше про це див. Аникст А.А.„Театр эпохи Шекспира” [34], Youings Yoyce „Social History of Britain. Sixteenth Century England” [239].; Viault B.S. „English History” [240].
    18. Дет. дивись [154, с.13].
    19. Детальніше дивись Лілова О.Є. Особливості інтерпретації античного сюжету в трагедії „Іокаста” (1566) Дж.Гасконя і Ф.Кінвелмерша // Ренесансні студії. Запоріжжя, 2002. Вип.8. С.22-39.
    20. Детальніше про переклади англійських пізньоренесансних літераторів див.: Торкут Н.М. Специфіка рецепції міфологічних сюжетів...С.11-18; Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та література факту”). Запоріжжя, 2000. С.144-177; Торкут Н.М. Перші англомовні переклади Біблії та їхній вплив на літературний процес // Біблія і культура: Збірник наукових статей. Вип.1 Чернівці: Рута, 2000. С.138-140; Торкут Н.М. Особливості рецепції античної спадщини в ренесансній Англії// Ренесансні студії, 2001. Вип.7. С.30-32.
    21. Детальніше див. Hunter G.K. Seneca and the Elizabethans /Shakespeare Survey. Cambridge: At the University Press, 1967. V.20. P.17-26.
    22. Детальніше про специфіку розуміння наслідування в Англії XVI століття див. Rae W. Thomas Lodge. N.Y.: Twayne Publishers Inc., 1967. P.17-18.; Торкут Н. Особливості рецепції античної спадщини в ренесансній Англії // Ренесансні студії, 2001. Вип.7. С.25-38.
    23. Для створення комедії дель арте в Італії основою послужив фарс. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Успіх вистав залежав, як правило, від імпровізаційної майстерності акторів, які, спираючись на свою ерудицію, багатий сценічний репертуар, життєвий досвід, демонстрували високий рівень театрального мистецтва. Як слушно зазначають Г.Бояджиєв та А.Дживелегов, „імпровізація в комедії дель арте була саме тією методою, за допомогою якої актори мали можливість самостійно створювати не тільки виставу, але й своєрідну драматургію, виступаючи одночасно і виконавцями і авторами свого театру” [47, с.218]. Прикметно, що середньовічний театр і вчена комедія не допускали імпровізацію. В комедії дель арте імпровізація була чудовою школою професійної майстерності. Актори, крім пильного вивчення навколишнього побуту, мали постійно поповнювати запас своїх літературних знань. Актор був, таким чином, певною мірою і співавтором п’єси, тобто суто театральний первінь утверджував свою автономію і незалежність від літературного джерела. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев’яних сценах, що були розташовані на площах англійських міст, остаточно витіснили релігійні містерії.
    24. Дет дивись Doran M. Endeavors of Art: A study of form in Elizabethan drama. Madison, Milwaukee, and London: The University of Wisconsin Press, 1972. c.110.
    25. Зокрема такої думки дотримуються О.Анікст, Г.Бояджиєв, А.Дживєлегов, А. Горбунов, щоправда, хронологічні межі етапів у наукових працях цих дослідників дещо відрізняються.
    26. Див. Ромм А. Бен Джонсон, Л. М.: „Искусство”, 1958, c.29-35.
    27. Детальніше про це див. [35, 182].
    28. Про вплив італійської драми на англійську ренесансну драматургію дет.дивись R.Warwick Bond. Introduction to Early Plays from the Italian. Oxford:Clarendon Press, 1911; Winifred Smith. The Commedia dell’ Arte. Columbia Univ.Press, 1912.
    29. На думку О.Анікста, пріоритет у запровадженні паралельного розвитку двох інтриг у межах однієї сценічної постановки належить Ґрінові. Дет.дивись про це Аникст А. Современники Шекспира // Современники Шекспира. Сборник пьес. В 2-х томах. М.: Искусство, 1959. С.13.
    30. Див. також [2 с. 58, 40, 41].
    31. Валійське ім'я королеви Єлизавети.
    32. Дет.про це дивись [235, c.
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины