ДИСКУРС ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПАМ' ЯТІ В СУЧАСНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ РОМАНІ (1970-ті – 2000 рр.)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Павленко Юлія Юхимівна

УДК 821.133.1-3(09)

ДИСКУРС ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПАМ¢ЯТІ В СУЧАСНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ РОМАНІ (1970-ті 2000 рр.)

Спеціальність 10.01.04 література зарубіжних країн

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
В.І.Фесенко

Київ 2005

ЗМІСТ
Стор.

ВСТУП...........4
РОЗДІЛ 1. СПЕЦИФІКА ОПОВІДНОГО ДИСКУРСУ В ДІЄГЕЗІ ПАМ’ЯТІ:...16
1.1. Автобіографічний пакт ....17
1.2. Модифікація нарації автобіографії в сучасному французькому романі.............................................................23
1.3. Семантична функціональність заголовків..............................................29
1.4. Пам’ять у наративних стратегіях сучасних французьких романістів: досвід іншого.........................................................................................................37
1.5. Стратегія маски в квазіщоденниковій оповіді........................................42
1.5.1.Історія родини як поле реконструювання власного „Я”................47
1.5.2. Маска спостерігача ..........................................................................53
1.5.3. Маска як сутність: образ незнайомця в творчості П.Модіано.....55
1.5.4. Вигадані історії як палімпсест особистого минулого...................62
1.5.5. Переплетення та заміщення своєї/чужої історіі. Чуже як привід постулювання свого...................................................................................68
Висновки до розділу 1.......................................................................................73

РОЗДІЛ 2. МОДУСИ ПАМ’ЯТІ:...................................................................75
2.1. Синтез знаків пам’яті .................................................................................80
2.2.Топос кіно/фотокамери в дієгезі пам’яті ..................................................83
2.3. Від фотографічного погляду до конструювання ідентичності..............92
2.4. Місто як лабіринт пам`яті суб`єкта .......................................................102
2.5. Топос книги як виявлення внутрішнього досвіду героя ..................... .110
2.6.Уява як форма пам’яті...............................................................................117
2.6.1. Функція метафори в дієгезі пам’яті.............................................118
2.6.2. Придумування світу героями-оповідачами ................................119
2.6.3 Спогад як форма забуття................................................................126
2.6.4 Пласт колективного несвідомого в індивідуальній пам’яті: злиття
уяви та колективної пам’яті ..........................................130
Висновки до розділу 2.....................................................................................137

РОЗДІЛ 3. ЧАСОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЄГЕЗИ ПАМ’ЯТІ ..................140
3.1. Феноменологізація часу...........................................................................145
3.2. Природа переплетення пластів уявного та реального часу..................157
3.3. Зустріч з дитинством як умова конструювання самоідентичності......166
3.4. Дисперсія як принцип часової організації дієгези пам’яті...................172
Висновки до розділу 3.....................................................................................185
ВИСНОВКИ.....................................................................................................187
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................... ...................................196

ВСТУП

ХХ століття особливо обтяжене пам’яттю насилля та страждання, і цей досвід важко виразити адекватним способом”, приходить до висновку класик сучасної філософії Поль Рікер у вступі до книги Пам’ять, історія, забуття” [152,
с. 9]. Література другої половини ХХ ст., як особлива семіотична практика порушує питання пошуку нових перспектив розгляду проблем та подій минулого. У літературі, занотовує Ю.Крістева, яскравіше, ніж в інших семіотичних практиках, відчутні проблеми смислоутворення” [88, с. 65].
У працях провідних філософів новітнього часу одноголосно проводиться думка про те, що особистість не є цілісним та внутрішньо стабільним суб¢єктом, який має стійку природу (Ю.Крістева [88; 89], Ж.Лакан [97], М.Фуко [176180]). У процесі постійних змін внутрішнього та зовнішнього світів людини пам¢ять виступає тим єдиним механізмом, що відповідає за суб¢єктивну автентичність. Віднайдення себе стає можливим не через апеляцію до універсальної людської природи, а завдяки зверненню до риторичних можливостей автобіографічно-мемуарного дискурсу. Формування власного Я” стає предметом власних творчих зусиль, спрямованих на безпосередній біографічний досвід. А за умов та обставин, коли зовнішній світ набирає все більших обертів видозмін, власний біографічний досвід вилучається з історії, в яку він первісно занурений. Я” виявляється ефектом автобіографії, яку в найширшому розумінні можна визначити як дискурсивну діяльність, спрямовану на впорядкування людського досвіду (П.Бурдьє [45]).
Актуальність теми. Зростання тенденції до невизначеності світоглядних орієнтирів, інтенсифікація образу життя, процеси глобалізації та інформатизації, зміна парадигм індивідуального пізнання та раціональності в культурі кінця ХХ поч. ХХІ ст. висувають на перше місце питання самоідентифікації суб`єкта. У філософському дискурсі визначення ідентичності особистості відбувалося головним чином із врахуванням часового аспекту. Згадувати щось означає одночаcно згадувати самого себе” [152, с. 9]. В час, коли саме поняття реальності виявляється дифузним, а буття людини означується симулякрами, художній текст, відбиваючи внутрішні екзистенційні потреби людини сьогодення, розвиває хвилюючі її проблеми, тим самим постачає матеріал для конструювання реальності окремого індивіда.
Художні твори останньої чверті ХХ ст. відбивають становище окремого індивіда в час глобальних суспільних змін.
Ще в 70-ті роки ХХ ст. французьке суспільство вважалось стабільним, та, починаючи з 80-х, соціологи, політологи, культурологи, літературознавці, письменники вказують на значні зміни в свідомості індивіда. Криза самоусвідомлення суб`єкта в зовнішньо благополучному суспільстві, невпевненість при спробі зрозуміти себе отримують втілення в філософських та художніх текстах останньої чверті ХХ ст. Інтерес до минулого відроджується на початку 70-х років, після згасання молодіжних бунтів у Європі.
Праці провідних представників антропологічної школи філософії другої половини ХХ ст. П. Рікера [152] та М. Фуко [176; 177] переконують в тому, що в минулому були періоди, коли людство вибудовувало хибну ідентичність, індивід втрачав самість. У сучасному світі людина постає позбавленою орієнтирів, провідною темою культури сьогодення стає „криза ідентичності”, яку Ч.Тейлор визначає як „гостру форму дезорієнтації; люди часто висловлюють її в термінах незнання того, хто вони такі, але це також можна тлумачити як радикальну невизначеність їхньої позиції” [167, с. 45]. За таких умов проблема ідентичності як проблема самовизначення особистості у відчуженому суспільстві набуває життєво важливого значення. Після виходу в 2000 році праці П. Рікера Пам’ять, історія, забуття” [152] у Франції активізуються дослідження, проводяться спеціалізовані семінари, колоквіуми, де розробляється тема конституювання суб’єктом власної ідентичності, наголошується на позитивній ролі забуття в історії окремої особи і цивілізації, а також налаштованості особистості на ризик, відкритість до майбутнього [там само].
У французькій літературі другої половини ХХ ст. актуалізується традиція розповідати про особистісний досвід входження суб’єкта у світ, пошук власного місця у ньому. І на перший план виходить тема пам’яті, що дає змогу подивитися на пройдений життєвий шлях, оцінити своє минуле та збагнути власну внутрішню сутність. Французький роман кінця ХХ ст. відбиває загострену потребу окремої людини в особистісному самовизначенні, пошуку свого єдиного місця в єдиному бутті” [20, с. 129] з метою адаптації до сьогодення, визначення стратегії майбутнього. В Україні ця тема ще недостатньо актуалізована, що, звичайно, є лише питанням часу. Саме тому дослідження способів втілення теми пам’яті та конституювання самоідентичності в сучасній французькій літературі дає можливість висвітлити природу важливого явища через аналіз художніх текстів, показати актуальність цієї теми для українського читача.
Розробки теми пам`яті сучасним французьким романом можуть слугувати моделлю вивчення першочергового завдання людини сьогодення конструювання самоідентичності.
Важливість теми пам’яті в контексті пошуку суб`єктом самоідентичності розкривається на ґрунті тлумачень особливостей свідомості сучасної людини. Ж.Бодріяр в книзі Символічний обмін і смерть” [41] розглядає трагізм цієї свідомості в площині двох полярних світоглядних тез: людське життя як шлях до вершини та життя як неоціненний дарунок, який потрібно витрачати, тобто „руйнувати, спалювати без найменшого залишку” [86, с. 5]. Ці протиріччя людської свідомості примирює дискурс пам¢яті, що органічно вписується як в одну, так і в іншу засадничу цільову настанову свідомості сучасної людини. У першому ракурсі Життя як шлях до вершини” тема пам¢яті займає місце необхідної умови досягнення успіху та подолання абсурду, розкривається в такому розумінні: лише пояснивши минуле, збагнувши сенс пережитого, людина може вийти на новий виток екзистенційного поступу, надати своєму життю внутрішнього змісту, пізнати себе, сконструювати образ внутрішнього Я”.
У другому ракурсі проблеми життя як дарунок, що треба розтрачувати” пам¢ять виконує майже тотожну функцію до вже зазначеної, розкриваючи в той же час зворотний бік теми: реконструювання минулого стає не додаванням до життя другорядних цінностей, а скоріше розтрачуванням теперішнього на прикладі аналізованих в даній роботі творів стає зрозуміло, що час, який герої задіюють на віднайдення сенсу пережитого, стає втраченим” періодом в теперішньому, з якого герої через свою роботу випадають, переносячись у минуле заради змін у майбутньому. Пласт теперішнього в сучасному французькому романі репрезентований не зовнішніми змінами, не впливом на об¢єктивну дійсність, а внутрішньою активністю суб’єкта, спрямованою на аналіз власного життя, внутрішньою роботою, що відриває індивіда від зовнішнього світу. Теперішнє героїв це організація історії минулого, намагання вкласти своє життя в рамки дискурсу, явити його в слові. Зрештою, якщо назвати означає знищити то герої відкрито спопеляють себе без найменшого залишку, адже передають у власній історії майже все своє життя (А.Макін [112], Ж.Руо [160], Д.в.Ковелєр [83]) або найважливіші знакові його етапи та місця (П.Модіано [122-126], Ф.Мале-Жоріс [114], Ф.Туссен [173], М.Кундера [90-96], Ж.-П.Мілованофф [120-121], М.Уельбек [174]).
Як показує романна історія в творах зазначених письменників, пам¢ять в обох випадках виступає засобом, інструментом втілення різних настанов свідомості сучасної людини. Саме тому дослідження теми пам¢яті на матеріалі текстів французької романістики сприяє розумінню новітньої ментальності, нової системи цінностей.
Аналіз творів французьких письменників 1970 2000-х років покликаний розкрити та вказати специфіку хронотопу пам’яті героїв, визначити модус пам’яті в сучасній літературі Франції.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась на кафедрі теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти і науки України в межах науково-дослідної теми Світова література в історичному зрізі: сучасні підходи та інтерпретації”, протокол №3 від 29 жовтня 2001 р.
Мета дослідження полягає у висвітленні специфіки дискурсу пам’яті в руслі конструювання суб’єктом самоідентичності на матеріалі французького роману кінця 70-х років ХХ ст. початку ХХІ ст.
Завдання. Все більшого резонансу в сучасній філософії та літературознавстві отримують феноменологічні розвідки, в яких з проблеми несубстанційності об`єкта та несуб`єктивності суб`єкта, суб`єкт-об`єктних відносин будують дослідження подій так, що основа будови образу людини розшукується не в свідомості, а в реаліях зовнішнього світу. Пошук самоідентичності переноситься з координат внутрішнього єства людини, що в умовах сучасної культури постає цілковитою таємницею, в площину зовнішнього, зримого, реально існуючого. Тому задачею даного дослідження є виявлення семіотичних особливостей модусів індивідуальної пам`яті в романному дискурсі та їх впливів на організацію розповіді героя-оповідача.
Оскільки головною темою обраних для аналізу творів є напружений пошук суб’єктом своєї людської суті, а відтак заглиблення у власне минуле і конституювання свого Я”, історія в них розгортається нелінійно, суворий хронологічний порядок подій відсутній. За допомогою цього прийому стає можливе звертання до минулого персонажів, пожвавлюється робота їхньої мимовільної пам’яті, а отже, збагачуються форми розкриття внутрішнього світу. Пам’ять є одним з варіантів складної часової структури твору [46, с. 401]. Розкриття специфіки звучання теми пам’яті в сучасному французькому романі буде неповним без дослідження часової структури оповіді, тому цей аспект доповнює задачі даної роботи.
У працях філософів, близьких до феноменологічної парадигми (М.Мамардашвілі [115], М.Мерло-Понті [118], В.Подороги [139], та ін.), проводиться думка про те, що початок процесу спогадів (згадування) здійснюється в людини в структурі перцептивної пам¢яті, тісно пов¢язаної з уявою. Тому в контексті досліджуваної проблеми окрема увага звернена на уяву як форму пам¢яті.
Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі завдання:
дослідити наративну специфіку творів;
виявити та проаналізувати поетикальні засоби романної розповіді як площини конструювання героєм своєї ідентичності;
вивчити часову організацію оповіді, феноменологізацію часу в дієгезі пам’яті;
виконати порівняльний аналіз обраних для дослідження творів;
простежити зв’язок з творами попередніх часів: виявити впливи, подібності та відмінності;
розкрити найсуттєвіші закономірності у трактуванні теми пам’яті.
Виконання поставлених завдань дозволяє висвітлити головні аспекти зазначеної теми, допомагає відтворити певну закономірність у розробці вказаної теми сучасними письменниками Франції, окреслити специфіку романного дискурсу французької літератури на теперішній час, вказати на нові тенденції оповідних стратегій у сучасній літературі.
Конкретизація поставлених завдань здійснюється через аналіз форм пошуку суб’єктом своєї сутності, виявлення різних форм деконструкції попередніх розробок, оновлення, трансформації традиційних елементів романної форми.
Об`єктом дослідження даної роботи є дискурсивний вимір ідентичності суб’єкта як площина, на якій людина буття, здатне до артикуляції” [177, с. 285] конструює та виражає свою ідентичність у мовленні, продукуючи його і водночас виступаючи продуктом інших дискурсів. Використовується термін „дискурс” також згідно з тлумаченням французьких структуралістів та постструктуралістів, перш за все М.Фуко, хоча важливу роль відіграли в обґрунтуванні даного питання також А.Греймас, Ж.Дерріда, Ю.Крістева. За цим використанням стоїть прагнення до уточнення традиційних понять стилю (в максимально широкому значенні стиль це людина”) та індивідуальної мови суб’єкта в пошуках самоідентичності. Під дискурсом пам¢яті в даній роботі розуміється конкретно-мовленнєва реальність ціннісно-значеннєвого акту самопізнання особистості (Бенвеніст), реальність, що витворюється суб¢єктами оповіді через реконструювання їхнього минулого досвіду та актуалізація його у дієгезу творів.
Предметом дослідження даної роботи є дієгеза псевдоавтобіографії в творах, що дозволяє визначити специфіку дискурсу пам’яті в сучасній французькій літературі. Обрані для аналізу романи 70-х років ХХ ст. початку ХХІ ст. дають можливість висвітлити специфіку вказаної проблеми.
У даній роботі розглядаються знакові для французької літератури означеного періоду романи, що були відзначені найпрестижнішими літературними преміями Франції, стали предметом прискіпливої уваги критиків, дослідників, читачів, мали впливи на розвиток французької літератури та зайняли чільне місце на горизонті сучасної світової літератури. Досліджувані твори: Все життя попереду” Еміля Ажара (Гонкурівська премія 1975 р.), Паперовий будиночок” Франсуази Мале-Жоріс (премія Ліонського міжнародного клубу 1978 р.), низка повістей Патріка Модіано (лауреат Гонкурівської премії 1978 р. за роман Вулиця Темних Крамниць”), Світ не в фокусі” Жана Руо (Гонкурівська премія 1990 р.), „Фотоапарат” Філіпа Туссена (премія Медичі 1993 р.), Подорож в один кінець” та Життя за межею” Дідьйо ван Ковелєра (Гонкурівська премія 1994 р.), Французький заповіт” Андрія Макіна (Гонкурівська премія, премія Медичі 1995 р.), Платформа” Мішеля Уельбека (Гран-прі з літератури 1998 р.), творчість Мілана Кундери французького” періоду (Книга сміху й забуття” (1978), Безсмертя”(1983),Непоспіх”(1999),Справжність”(2000), Незнання”(2001) премії Медичі та премія Французької Академії), романи Язичницький вівтар” (Гонкурівська премія для ліцеїстів 1999 р., премія книговидавців 1999 р.) та Орелін” Жан-Пьєра Мілованоффа, Книга ночей” та Бурштинова ніч” Сільві Жермен (премія Гревіс, премія Ліонського міжнародного клубу). Матеріал даних текстів дозволяє розкрити різні аспекти дискурсу пам’яті.
При виборі конкретних текстів для аналізу й інтерпретації перевага віддавалась творам, що складають в наш час спільне читацьке поле для України і Франції.
Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань, в даному дослідженні використовуються герменевтичний (П.Рікер [146;149;152;153]), діалогічний (М.Бахтін [22-23]), структурно-функціональний (Ж.Женетт [64], Р.Барт [11;16;17], Ю.Крістева [88, 89]), феноменологічний підходи (М.Мерло-Понті [118]), методологічні принципи структурного та компаративного аналізу, елементи деконструкції (П. де Ман [116], Ж.Дерріда [58-59; 204]). Усвідомлюючи, що поняття дискурс є багатозначним терміном ряду гуманітарних наук, предмет яких передбачає чи стосується вивчення функціонування мови, дослідження в даній роботі дискурсу індивідуальної пам’яті передбачає залучення елементів семіотичного аналізу та лінгвокогнітивних засобів конструювання героєм ідентичності.
Теоретичною основою для дослідження теми пам’яті в даній роботі стали такі праці французьких вчених: Пам’ять, історія, забуття” [152], Герменевтика. Етика. Політика” [151] Поля Рікера та Воля до істини: по той бік знання, влади та сексуальності” [176] Мішеля Фуко. Теоретичним та методологічним підґрунтям для аналізу модусів пам’яті та самоідентифікації особистості в сучасному французькому романі було обрано праці російсько-французького дослідника і теоретика мистецтва й культури Михайла Ямпольського Демон та лабіринт” [193], Безпам’ятство як джерело” [191], Про близьке” [195], Спостерігач” [194], дослідження Валерія Подороги Вираження і смисл. Ландшафтні світи філософії” [139], монографія вітчизняного філософа Тамари Воропай В пошуках себе. Ідентичність та дискурс” [49], а також праця американського дослідника Девіда Ловентла Минуле як іноземна країна” [225]. За теоретично-методологічну основу дослідження дієгези пам’яті було взято праці Жерара Женетта Фігури-3” [64], Філіпа Лежена Автобіографічний пакт” [224], Авто-біо-графія. Зошити з аналітичної антропології” [9; 138; 141] за редакцією В.А.Подороги, Сам як інший” [153], Час та розповідь” [146] Поля Рікера, дослідження Михайла Бахтіна (зокрема Людина в світі слова” [22] та „Автор і герой” [20]). Були використані довідники: Постмодернізм.Енциклопедія” [1; 127; 128], „Західне літературознавство ХХ ст.: Енциклопедія” [68], „Літературна енциклопедія термінів та понять” [103].
Наукова новизна одержаних результатів. Проблема, що досліджується в даній роботі, важлива і для української науки про літературу. Тема ідентичності з акцентом на витоках її формування на початку ХХ ст. розробляється багатьма вітчизняними літературознавцями в руслі національної ідеологеми. Серед праць останніх років, що засвідчують актуальність даного питання, варто відзначити докторську дисертацію Л.Сеника „Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 1994), С.Андрусів „Західноукраїнська література 30-х р.р. ХХ ст.: проблема національної ідентичності” (Львів, 1996), книги Г.Штоня „Духовний простір української ліро-епічної прози” (Київ, 1998), Н.Шумило „Під знаком національної самобутності” (Київ, 2003), Ю.Мариненко „Місія національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ ст” (Кіровоград, 2004). Дослідження теми та поетики пам`яті в даній роботі покликані доповнити розвідки присвячені питанню пошуку ідентичності.
На українському літературознавчому ґрунті творчість усіх вказаних письменників Франції залишається маловивченою (попередні праці, присвячені творчості названих письменників, зводяться до аналізу тематичного циклу творчості М.Кундери О. Палій та роботі Н.Баняс „Лейтмотив як форма текстової містифікації в прозі Сільві Жермен”, але в жодній з них не порушуються проблеми пам’яті). В даному дослідженні проводиться спроба здійснити інтерпретацію текстів, що могла б претендувати на нове слово у вітчизняному літературознавстві.
Теоретична цінність роботи полягає у тому, що в ній вперше у вітчизняній науці про літературу на матеріалі французького роману (кінця 70-х років ХХ ст. початку ХХІ ст.) досліджується категорія пам’яті в аспекті конструювання суб’єктом самоідентичності, простежується вплив цієї теми на поетику художніх творів. Особливості дискурсу індивідуальної пам’яті як виміру самоутвердження індивіда вивчені на різних текстових рівнях та набувають відповідного поетикального наповнення, що дозволяє говорити про широке висвітлення у даній роботі сутнісних процесів сучасної французької літератури. Порушені питання розмикають межі літератури, оскільки в роботі на матеріалі художньої практики досліджується найактуальніша проблема культури зламу тисячоліть
Науково-практична цінність роботи визначена тим, що її результати можна буде використовувати при укладанні навчальних посібників з історії зарубіжної літератури другої половини ХХ ст., а також під час читання відповідних курсів лекцій, проведення семінарських занять та спецкурсів з літератури Франції ХХ ст., присвячених питанням історичної прози, автобіографічної оповіді.
Апробація роботи проводилася під час її обговорення на кафедрі теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету; в доповідях на міжнародних наукових конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ (2004-2005), „Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003), „Дискурс міста: мультидисциплінарний підхід” (Київ, 2003), „Toward a common ground: rethinking the boundaries of multicultural study of the United States” (Мінськ, 2004), „Філологія в Київському університеті: історія та сучасність”, присвячена 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (Київ, 2004); на всеукраїнських конференціях „Онірична парадигма світової літератури” (Київ, 2003), „Дитина і світ: проблеми культурного діалогу” (Київ, 2005); на науково-практичних конференціях „Мова, освіта, культура у контексті Болонського процесу” (Київ, 2004), „Лінгвістична наука і освіта у європейському вимірі” (Київ, 2005).
Основні положення дисертації викладені у 5 основних публікаціях та 2 дотаткових (загальним обсягом 3,3 друкованих аркушів).
Структура дисертації обумовлена загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (243 позиції). Загальний обсяг дисертації 212 сторінок, із них 195 сторінок основного тексту.
Основний зміст роботи. У вступі окреслено проблематику дисертаційної роботи, оглянуті основні особливості розвитку французької літератури кінця ХХ ст., що дозволяє обґрунтувати актуальність теми, доцільність вибору методів дослідження, визначити мету, завдання, предмет та об’єкт дисертації (зокрема ключове для даної роботи поняття дієгези пам’яті та конструювання самоідентичності), теоретичне і практичне значення роботи.
Перший розділ, що складається з п’яти підрозділів, визначає специфіку наративного аспекту дієгези пам’яті: простежено модифікацію нарації псевдоавтобіографії в сучасному французькому романі у порівнянні з просвітницькою та романтичною традицією; сформульовано умови, принципи та положення автобіографічного пакту (термін Ф.Лежена); в поліваріативному контексті висвітлено стратегію маски в квазіщоденниковій оповіді; досліджено категорію „іншого” в ситуації автобіографічного героя; простежено взаємопов’язаність проблематики та поетики художнього тексту. Задля певної системності результатів дослідження та досягнення стереоскопічності бачення особливостей романної розповіді у французькій літературі кінця 70-х р.р. ХХ ст. поч. ХХІ ст. обрано шлях аналітичного виокремлення засадничних принципів, використано структурний метод, де особлива увага приділяється організації оповіді, позиції та статусу оповідача, персонажа та реципієнта в художньому тексті.
Другий розділ присвячено визначенню та дослідженню способів втілення теми пам’яті в сучасному французькому романі, акцент зроблено на модусах камери, міста, книги та уяві як форм пам’яті, що обумовлено семіотичною практикою культури сьогодення. Робота протікає в рамках дослідження процесу пошуку героями можливості занурення у власний внутрішній світ з метою пізнання сенсу пережитого: перенесення таємниці внутрішнього „Я” на зовнішній простір міста, написаної історії, що організовується за принципом кіно/фотокадру. Особливу увагу звернено на проблему трагічного минулого індивіда, що визначає використання ресурсів уяви як модусу пам’яті. Висвітлюється специфіка спогаду як форми забуття, вибачення минулого та формування нового досвіду суб’єкта розповіді за допомогою проектування власного трагічного минулого на історії вигадиних персонажів. Інтерпретація оніричної природи пам’яті в даній частині роботи відбувається через дослідження зв’язку уяви з колективною пам’яттю, що допомагає розкрити місце пласту колективного несвідомого в індивідуальній пам’яті. В даному розділі встановлюються зв’язки французького роману з мистецтвом кіно, дослідження здійснюється на міждисциплінарному рівні, керуючись феноменологічним та герменевтичним підходами.
Третій розділ, що складається з чотирьох підрозділів, визначає часову організацію дієгези пам’яті. Вивчено сприйняття героями різних часових пластів та особливості наративного часу в сучасній псевдоавтобіографії. Встановлюються загальні принципи-константи розуміння часу. Зроблений аналіз в даній частині роботи розкриває специфіку формування автором-героєм часової картини своєї розповіді. Особлива увага звернена на хронотоп дитинства в історіях автобіографічних героїв. На основі проведеного дослідження підводиться теоретичне узагальнення принципів складної часової організації дієгези пам’яті, де переплітаються як минуле, теперішнє та майбутнє, так і внутрішній, екзистенційний час індивіда та історичний час зовнішньої дійсності. Проводиться спроба встановити загальні принципи часової організації розповіді героїв, що має на меті висвітлити особливості процесу конструювання індивідом власного досвіду.
У Висновках містяться основні результати дисертаційного дослідження.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Домінантою оповіді французького роману кінця 70-х років ХХ ст. початку ХХІ ст. є автобіографія головного героя, який виступає в ролі суб’єкта, що конструює власне Я”.
Проведений аналіз у даній роботі засвідчує, що сучасний французький роман переписує традицію психологічного, екзистенційного, нового” роману, виявляючи критичне ставлення до усіх набутків попередніх епох. У романі рубежу століть відбувається творення героями-оповідачами свого світу, знання та пошуки в якому обумовлені ресурсами індивідуальної пам’яті. Даний процес проявляє переплетення, варіювання та палімпсест різних традицій письма (від романтичної до новороманістської”) в розповіді сучасного французького роману.
Автор-герой та герой-оповідач творів провідних письменників Франції зазначеного періоду, використовуючи ресурси пам’яті, намагаються зняти для себе знаки питання з власного внутрішнього світу. В цьому процесі засобом утвердження Я” суб’єкта стає розповідь про минуле (написана або розказана), яке сприймається автобіографічним героєм як невизначений горизонт. Таким чином нарація сучасного французького роману ілюструє новий дієгетичний тип. Автобіографічний наратор виступає як героєм власної розповіді, так і спостерігачем описуваних подій. Відтак, гомодієгетична нарація зливається з автодієгетичною; а в ситуації придумування автором-героєм історії вигаданого персонажа гетеродієгетична, на перший погляд, нарація виявляється метадієгитичною. Відкритість історії героя-учасника описуваних подій та пошуків оповідача засобів вкладання минулого в дієгезу тексту до світу реципієнта створює нову модель стосунків між читачем та персонажем, які займають один для одного необхідну для самопізнання індивіда функцію імпліцитного ідеального іншого.
У дискурсі героя сучасного французького роману активізується маска квазіадресата головний герой потребує іншого, щоб імпліцитно поставити себе на його місце, увійти в текст свого минулого. Першою ознакою автобіографічного пакту, яка обумовлена наративною формою роману, є довіра реципієнта до оповідача. Суть домовленості між адресатом та квазіадресантом полягає в наступному: обидва приймають думку про те, що особистість обмежена кордонами того, що може бути висловлено. Тому герої-оповідачі, які, здавалося б, з метою розкриття таємниць минулого, повинні були б звертатися до найдрібніших деталей кожного пережитого епізоду, зосереджуються на окремих сценах, дозволяють собі багато обставин залишати нерозгорнутими. Втім, недомовленість як ознака історій аналізованих творів не передбачає відкритості до множини різних смислів. Завдяки вибудовуванню чіткого ланцюга означників основних топосів того чи іншого твору, програмується процес наближення, аж до злиття емпіричного та взірцевого читача.
Якщо для емпіричних читачів традиційно не існує правил, що диктують, як саме читати, тому вони часто використовують текст як вмістилище власних емоцій, що зародилися поза текстом або випадково текстом явлені” [189, с.19], то гіпотетичному реципієнту сучасної французької псевдоавтобіографії накидається певна матриця прочитання. Наративна організація текстів дозволяє читачу відчути себе на місці героя (інтрадієгетична оповідь), тому і привносити в твір особисте у реципієнта відпадає потреба, йому нав¢язують” психологічні стани.
Формуючи свого взірцевого читача через художні прийоми організації оповіді та історії, герої тим самим наближаються до власної глибинної сутності, що в ситуації замикання персонажів в собі залишалась нерозгаданою. Вкладаючи історію свого життя в дієгезу, відкриту до сприйняття інших, розмикаючи свою екзистенцію для входження сторонніх, герой-оповідач отримує змогу самому увійти в своє минуле, під маскою читача відчути насолоду від тексту свого життя і цим нарешті подолати відчуження у ньому. Взірцевий читач творів сучасної французької літератури з входженням у текст, читаючи Я”, отримує можливість відчути себе героєм, а тому зайняти стосовно персонажа таку ж позицію.
Різноманітність художніх прийомів, способів формування особистісної історії в аналізованих творах активізує роботу реципієнта з наближення до тексту, що стає наближенням читача до себе, адже властиві нараціям елементи щоденникового стилю дають підстави характеризувати французький роман сучасності як життєтворчість”. Введення у текст реципієнта, злиття героя та читача долає комунікаційні бар¢єри на шляху до їхнього порозуміння і засвідчує, що завдяки відтворенню минулого герої знімають ситуацію відчуження у своєму житті. Отже, текст являє екзистенційну можливість причастя спогадами.
Дослідження нарації творів сучасних французьких романістів засвідчує, що функція героя-оповідача в автобіографії виявляється маскою, яка заповнює вакуум в образі Я”-персонажа, уможливлює процес віднайдення часу з метою конструювання відсутньої самості.
Реконструюючи минуле, герої сучасного французького роману шукають різні способи вербалізації пережитих подій. Зізнання у скоєному, сповідь у їхній ситуації замінюється на творче використання епізодів минулого. Вкладаючи пережите в дієгезу, герої знищують порожнечу власного внутрішнього світу, опросторовують” (за термінологією Ж. Дерріда) власне предметне поле, в якому внутрішнє Я” відкривається ймовірному майбутньому, інтенціоналізується, постає тим, чим воно є. Укладаючи події минулого в інтригу (за термінологією П. Рікера), герої переслідують не досягнення біографічної істини (історія життя, як вона було”), а продукують життятвір (історія життя, як воно можливе”). У такий спосіб сучасні французькі письменники репрезентують пошуки шляхів розв’язання кризи ідентичності нашого часу, коли порушуються умови та можливості цілісного сприйняття суб’єктом себе як аутототожної особистості.
Звернення до теми пережитого (temps vиcu”) саме у формі автобіографічної оповіді ілюструє можливий спосіб фіксації самототожності своєї свідомості і себе як особистості. Варіювання в межах однієї розповіді різних типів статусу оповідача (від екстрадієгетичного-гетеродієгетичного до інтрадієгетичного-гомодієгетичного) засвідчує, що головне досягнення суб’єкта псевдоавтобіографії полягає в набутті ідентичності оповідача” (за П.Рікером).
Спогад постає як інструмент конструювання історії життя, формування досвіду як твору мистецтва. На основі проведеного аналізу можна стверджувати, що герой-оповідач дієгези пам’яті через відновлення (-інтерпретацію) у творчості свого минулого продукує нову реальність, якою замінює первісну (невизначеність орієнтирів та цінностей).
Як засвідчує дослідження способів втілення індивідуальної пам’яті в сучасному французькому романі, модус пам’яті пов’язаний з моделлю сприйняття героєм-оповідачем часу. Формування дієгези пам’яті стає незворотною подією минулого з моменту закінчення героєм своєї розповіді. Це дає автобіографічному суб’єкту можливість поставити ціннісну крапку в одному періоді існування та перейти до нового. За допомогою прийому варіювання власного образу герої аналізованих творів здійснюють спробу знайти одну з багатьох можливих форм реалізації свого минулого Я” , що в процесі спогадів стає втіленням іншого”. Вони звертаються до різних знаків культури (книги, фото, міста), ховаючи таємницю внутрішнього за масками (вигаданого персонажа, описуваного мікросвіту родини свого іншого), набувають хибних ідентичностей (у тому числі ідентичності незнайомців). Все ж сам процес проектування хронотопу пам’яті назовні дає суб’єкту естетичного акту можливість визначити асортимент ідентичностей як основу конструювання істинного Я”.
Категорія індивідуальної пам’яті, її модуси визначають особливості нарації. Оповідь сучасної псевдоавтобіографії ніби поділяється на два плани. Експліцитний перший план складає написання героями книги про себе, прокручування подумки фільму свого життя, рецепція міського простору, з яким пов’язане минуле. З нього завдяки узгодженій системі означників виникає імпліцитна справжня історія, вибудовується істинний” зміст романів. Використання метафори як засобу конструювання своєї справжньої історії життя твору мистецтва дозволяє героям-оповідачам сучасного французького роману наблизитися до таємниці свого внутрішнього світу, не називаючи її прямо, визначати смисл та значення пережитого. Лінійність оповіді долається переплетенням, віддзеркаленням, відлунням та сукупністю комбінацій оповідних стратегій, які дозволяють зрозуміти самість автобіографічного героя. Знак самоідентифікації протагоніста проявляється завдяки щільному ланцюгу означників внутрішнього світу персонажа.
Як показало дослідження, характерною ознакою нарації сучасного французького роману за таких умов є розмивання меж внутрішнього” та зовнішнього”, між дієгетичним художнім планом та екстрадієгетичною свідомістю імпліцитного автора. Проведений аналіз знакових для французької культури сьогодення творів засвідчує, що домінанту сучасного французького роману можна виокремити в стилі письма, в засобах художньої виразності. Однією з особливостей роману, тематикою якого виступає пам’ять індивіда, є суттєва поетичність форми, ліризація нарації, що, втім, не суперечить епічності. Конструювання героєм сучасного французького роману самоідентичності в хронотопі індивідуальної пам’яті прямо пов’язано з формуванням широкої картини зовнішньої історичної дійсності. Приватна історія героя включається або виокремлюється із загальної. Внутрішнє” (мікросвіт персонажа) та зовнішнє” (культурно-історична ситуація) складають подвійний палімпсест історії в романі (в одному тексті за зовнішнім пластом проявляється внутрішній і навпаки).
Дослідження поетикальних засобів розповіді героя-оповідача як шляху конструювання ідентичності вказує на зв’язок сучасного французького роману з романтичною традицією. Продукуючи дискурс індивідуальної пам’яті, оповідачі прирікають себе та реципієнтів на відмінний від реального світу хронотоп пам¢яті. Описуючи події пережитого, герої-оповідачі не просто відновлюють зовнішню дійсність, а створюють нову реальність. Мова опису, хоча й прямо пов¢язана з описуваною реальністю, проте не збігається повністю з нею. В процесі розповіді героїв про минуле до описуваної ними реальності додається новий пласт. Витворювана героями реальність є світом текстового повідомлення, за допомогою якого вони намагаються пояснити собі зовнішній мікросвіт та власний образ у ньому. Реальність текстів героїв протистоїть реальній дійсності як внутрішнє зовнішньому, суб¢єктивне об¢єктивному, метафоричне конкретному. Звертаючись до простору пам¢яті, герої-оповідачі заглиблюються у свій внутрішній світ, цим вони протиставляють реальність свого тексту об¢єктивній дійсності в площині своє чуже”.
Зовнішній світ, влаштований за принципами дисгармонії та алієнації, виявляється чужим для всіх героїв аналізованих творів, натомість пам¢ять як хронотоп внутрішнього світу стає для них простором втечі від зовнішніх негараздів. При всій опозиційності об¢єктивної реальності та реальності, породжуваної текстами героїв-оповідачів, ці світи не ворожі один одному. Простір втечі у вимірі пам¢яті виступає інопростором буття персонажів, що перебуває з дійсним світом у відношеннях, висвітлених ранніми романтиками. Розвиток романтичної традиції простежується, зокрема, в активній розробці сучасною псевдоавтобіографією мотивів ночі (Французький заповіт”, Книга ночей”, Бурштинова ніч”), живопису (Життя за межею” Ковелєра) як дверей в інопростір героїв.
За матрицею двосвіття раннього романтизму, перенесення в інопростір потрібне митцю, щоб побачити приховану під зовнішньою оболонкою сутність всього оточуючого, збагнути абсолют і, повернувшись в реальну дійсність, відкривати його за допомогою творчості звичайним людям. Місія Прометея в ситуації героїв сучасної французької літератури позбавляється основного навантаження, виявляючи витоки вчинку титана. Героїв аналізованих творів скеровує відповідальність перед собою, відповідальність за власне буття. Вони намагаються відкрити абсолют власного духу, щоб у реальній дійсності виконати своє екзистенційне завдання. Дверима в інопростір пам¢яті для них виступають об¢єкти зовнішнього світу (наприклад простір міста; чи фотознімки, речі, що акумулюють спогади). Тобто реальність текстів героїв та зовнішня дійсність тісно пов¢язані. Як і в ранньому романтизмі, відношення світу сучасного героя до об¢єктивної реальності нагадує сполучені посудини, а не розірвані чи роз¢єднані частини.
Мотив втрати пам’яті, що широко розробляється в сучасному мистецтві, відкриває провідні теми-питання людини сьогодення. В романному дискурсі ці питання не декларуються відкрито, а утворюють прихований глибинний пласт творів, визначаючи їхню поетику, темп та ритм нарації. За обставин, коли герой сучасного французького роману поєднує в собі як функції оповідача, так і фокалізатора, він контролює також і процес розгортання оповіді. Дослідження поетичного аспекту організації текстів дало можливість прослідкувати відбиття духовних імпульсів головних героїв на побудові та організації романної розповіді. Аналіз головних модусів індивідуальної пам’яті суб’єкта в сучасному французькому романі виявив способи занурення героя в минуле, а також показав зв’язок обраного героєм модусу пам’яті з поетикальними особливостями розповіді, а відтак сприяв висвітленню внутрішньої природи персонажа, що прагне сконструювати Я”.
Дослідження способів вираження теми пам’яті в сучасному французькому романі, зокрема, топосу фото/кінокамери в творчості провідних письменників засвідчує, що особливості кінопоетики роблять специфіку формування дієгези пам’яті більш відкритою для розуміння, а тому можуть сприйматися як метамова таких сутнісних аспектів дієгези пам’яті, як стосунки героя з часом, способів укладання минулого в історію, наближення до розкриття характеристик внутрішнього світу персонажа.
Аналіз топосу міста в дієгезі пам’яті висвітлив специфіку перенесення знаків питання внутрішнього світу героя назовні як способу занурення в Себе. Як символ впорядкованості місто кожною деталлю, зафіксованою персонажем з надмірною старанністю, виступає доказом, підтвердженням історії героїв.
Дослідження часової організації дієгези пам’яті в сучасному французькому романі показало, що сприйняття героями різних часових пластів віддзеркалюється на специфіці наративного часу, головним принципом якого виступає дисперсія. Символи внутрішніх станів героїв у дієгезі пам’яті впливають на розгортання часової картини, знаком якої визначено віяло. Повторюючи в нових координатах рух романтичного героя, сучасний автобіографічний герой набуває буття-в”-часі, тікаючи від часу, тобто траєкторія його руху в часі утворює петлю. Виступаючи автором розповіді про минуле, герой звільняється з-під влади зовнішнього, історичного часу. Завдяки різним знакам культури (топосу міста, фільму, портфоліо пережитих подій, книги минулого) автобіографічний герой набуває можливості самому контролювати протікання спогадів, формувати картини на віялі часу. Автор-герой трансформує внутрішній незрозумілий час в зовнішній простір, перериваючи маршрут втікача в точці теперішнього зупинці, що уможливлює звернення до хронотопу пам’яті. У вимірі пам’яті минуле розпадається та дифузує, що віддзеркалюється і на наративному часі. Завданням героя, що прагне сконструювати Я”, стає збирання розпорошеного образу Себе.
Пошуки стрижня існування, основ власної самості, підґрунтя саморозуміння індивіда неодмінно передбачають звернення до теми минулого, реконструювання топосу дитинства. Герой сучасного французького роману усвідомлює, що зі зникненням особистісного минулого, зникне і власне Я” індивіда. Саме тому герой-оповідач обирає своїм першочерговим завданням пошук образу минулого в теперішньому. Дієгеза пам’яті сучасного французького роману ілюструю спосіб опановування суб’єктом розповіді спогадами як умови формування особистісного досвіду. Для героїв-оповідачів псевдоавтобіографії важливим виявляється не пізнати минуле, яким воно було насправді, а набути засобів конструювання власного мікросвіту зі спалахування спогаду в момент небезпеки.
Аналіз пласту дитячого світосприйняття в дієгезі творів пояснило нові особливості наративного, поетичного та часового аспектів дієгези пам’яті. Образ дитини та топос дитинства можна вважати ключем до розкриття важливих елементів дискурсу пам’яті в сучасній французькій літературі.
Дослідження дискурсу пам’яті на матеріалі сучасної французької псевдоавтобіографії дозволило виявити особливості роману як семіотичної практики, в якій чіткіше проступають шляхи вирішення світоглядних питань людини сьогодення, зокрема проблема конструювання самоідентичності.
Результати проведеного дослідження можуть слугувати подальшим розробкам у галузі літературного аналізу творчості кожного окремого автора, який розглядався в даній роботі. Інтерпретація центральної теми сучасного французького роману сприяє рецептивній аплікації важливих морально-етичних проблем сьогодення, а також заповнює істотні прогалини в дослідженні художніх світів значних письменників сучасності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Абушенко В. Идентичность//Постмодернизм. Энциклопедия. Минск, Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. С. 298-302.
2. Августин. Сповідь: Пер. з латин. К.: Основи, 1999. 319с.
3. Агамбен Дж. Скрытый подтекст тезисов Беньямина О понятии истории”// Новое литературное обозрение. 2000. №46. С.91-96.
4. Алхімія слова живого: французький роман 1945 2000р.р. / за ред. ШаффнерА., Ле Тузе Ф., Фесенко В. Київ.: Промінь, 2005. 382с.
5. Ажар Э. Голубчик. Вся жизнь впереди: Пер. с фр. Спб.: Симпозиум, 2000. 443с.
6. Акимова О. Красный шкаф//Роб-Грийе А. Собрание сочинений. Дом свиданий: романы. Спб.: Симпозиум, 2000. С. 3-18.
7. Андреев Л. Предисловие // Модиано П. Повести: Сборник. М.: Радуга, 1989. С. 3-21.
8. Арнхейм Р. О природе фотографии // Арнхейм Р. Новые очерки по психологии искусства. М.: Прометей, 1994. С. 119-142.
9. Аронсон О., Петровская Е., Подорога В. Вопрос о методе. Обсуждение рукописи В.А.Подороги „Материалы к психобиографии С.М. Эйзенштейна” // Авто-био-графия. К вопросу о методе. Тетради по аналитической антропологи. №1. / Под ред. В.А.Подороги. М.: Серия „Ecce homo”, 2001. С.141-195; 428-434.
10. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры: Сборник. М.: Прогресс, 1990. С.5-32.
11. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. М.: ПрогрессУниверс, 1994. 616с.
12. Барт Р. Метафора глаза: Пер. с фр. // Танатография Эроса. СПб.: Мифрил, 1994. С.91-100.
13. Барт Р. Парижские встречи //magazines.russ.ru/km/2003/2/bart.html
14. Барт Р. Третий смысл: Пер. с фр.//Строение фильма. — М.: Радуга. 1985.
С. 176-188.
15. Барт Р. Фото-шоки // Барт Р. Мифологии: Пер. с фр. М.: Изд.-во им. Сабашниковых, 1996. С.147-149.
16. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного: Пер. с фр. М.: Ad Маrginem, 1999. 432с.
17. Барт Р. S/Z. : Пер. с фр. 2-е изд., испр. Под ред. Г.К.Косикова. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 232с.
18. Барт Р. Сamera lucida: Комментарий к фотографии: Пер. с фр. М.: Ad Маrginem, 1997. 224с.
19. Батай Ж. Из Внутреннего опыта”// Танатография Эроса. СПб.: Мифрил, 1994. С. 223-243.
20. Бахтин М. Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук. Спб.: Издательство Азбука”, 2000. 336с.
21. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Изд-во Росийского открытого ун-та, 1975. 448c.
22. Бахтин М. Человек в мире слова. М.: Изд-во Росийского открытого ун-та, 1995. 140с.
23. Бахтин М. Эпос и роман. Спб.: Азбука, 2000. 304с.
24. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423с.
25. Башляр Г. Дім. Поетика простору: Пер. з фр. // Українські проблеми. 1992, № 4. С.32-38.
26. Башляр Г.Вода и грезы: Опыт о воображении материи : Пер.с фр. М.:Изд-во гуманитарной литературы, 1998. 268с.
27. Башляр Г. Земля и грезы воли: Пер.с фр. М.:Изд-во гуманитарной литературы, 2000. 382с.
28. Башляр Г. Избранное: Поэтика пространства: Пер. с фр. М.: РОССПЭН, 2004. 376с.
29. Башляр Г. О природе рационализма: Пер. с фр.// Феномен человека: Антология. М.: Высшая Школа, 1993. С. 96-108.
30. Башляр Г. Фрагменти поетики вогню: Пер. з фр. Харків: Фоліо, 2004. 143с.
31. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1974. 447с.
32. Беньямін В. Вибране : Пер. з нім. Львів: Літопис, 2002. 214с.
33. Беньямин В. О понятии истории: Пер. с фр. // Новое литературное обозрение. 2000.-№ 46. С.81-90.
34. Беньямин В. Маски времени : Пер. с фр. Спб.: Симпозиум, 2004. 480с.
35. Бергсон А. Творческая эволюция; Материя и память: Пер.с фр. Минск: Харвест, 1999. 1407с.
36. Бігун Б.Я. Постмодерністський образ світу (на матеріалі західноєвропейських та американських романів 80-х років ХХ століття). Автореф. Канд. філ. наук. Київ, 1999. 20 с.
37. Бикбов А. Социанализ культуры: внутренние принципы и внешняя критика // Новое литературное обозрение. № 60. 2003. С.38-54.
38. Бланшо М. Опыт-предел: Пер. с фр. //Танатография Эроса. СПб.: Мифрил, 1994. С. 63 - 77.
39. Бланшо М. Пространство литературы: Пер. с фр. М.: Логос”, 2002. 288С.
40. Бодрийяр Ж. Фрагменты из книги О соблазне”: Пер. с фр. // Иностранная литература. 1994. №1. С.54 - 66.
41. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть : Пер. з фр. Львів: Кальварія, 2004. 376с.
42. Бреннер Ж. Моя история современной французской литературы: Пер. с фр.
М.: Высшая школа, 1994. 352с.
43. Бургос М. История жизни. Рассказывание и поиск себя: Пер. с фр. // Вопросы социологии. 1992. Т. 1. № 2. С. 123-130.
44. Бурдье П. Исторический генезис чистой эстетики. Эссенциалистский анализ и иллюзия абсолютного: Пер. с фр. // Новое литературное обозрение. № 60. 2003. С.17-30.
45. Бурдье П., Шартье Р. Люди с историями, люди без историй: Пер. с фр. // Новое литературное обозрение. № 60. 2003. С.70-85.
46. Бютор М. Размышления о технике романа: Пер. с фр. // Писатели Франции о литературе. Сборник статей. М.: Прогресс, 1978. С.401-416.
47. Бютор М. Роман как исследование: Пер. с фр. М.: Издательство МГУ, 2000. 208с.
48. Воробьева С. Время и другой // Постмодернизм. Энциклопедия. Минск, Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. С. 121-123.
49. Воропай Т. В поисках себя. Идентичность и дискурс. Х.: Харьковский государственный политехнический ун-т, 1999. 418с.
50. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика / Вибрані твори: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2001. 288с.
51. Гамарра П. Умеете ли вы читать?: Пер. с фр. // Человек читающий. Ноmо lеgens. М.: Прогресс, 1990. С. 246-249.
52. Гари Р. О творчестве: Выдержки из интервью Ночь будет спокойной” : Пер. с фр. и коммент. Н. Тарской // Вопросы литературы 1991. № 11/12. С. 215-243.
53. Генон Р. Индивидуализация: [Глава из кн. фр. философа Кризис современного мира”]: Пер с фр. //Наш современник. 1992. № 10. С. 152-162.
54. Гурко Е. Тексты деконструкции. Жак Деррида. Difference. Томск: Водолей, 1999. 160с.
55. Даней С. Кинематограф эпохи индивидуализма: [Беседа с фр. кинокритиком С. Данеем/Записал М. Ямпольский]: Пер. с фр. // Искусство кино. 1989.
№ 12. С.86- 92.
56. Делез Ж. Эмпиризм и субьективность: опыт о человеской природе по Юму: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза: Пер. с фр. М.: ПЕРСЭ, 2001. 480с.
57. Делез Ж. Тайна Ариадны: Филос. Эссе: Пер. с фр. и предисл. В. Т.Визгина // Вопросы философии. 1993. № 4. С. 47 53.
58. Дерида Ж. Письмо та відмінність: Пер. з фр. К.:Основи, 2004. 602с.
59. Деррида Ж. Diffйrance // www.PHILOSOPHY.ru/library/derrida/differance.html
60. Дмитриев А. В свете нашего опыта”: социанализ Пьера Бурдье и российское гуманитарное сознание. // Новое литературное обозрение. № 60 2003. С.7-17.
61. Домбровсий Б. Каким временем мы пользуемся? // Логос. 2000. № 2 (23) С.75-97.
62. Дубин Б. Как сделано литературное Я” // Иностранная литература. 2002. № 4. С. 111-121.
63. Ерофеев К. Великое перевоплощение. // Ажар Э. Вся жизнь впереди. Спб.: Симпозиум, 2000. С.335-340.
64. Женетт Ж. Фигуры.: Пер. с фр. М.:Изд-во им. Сабашниковых, 1998. Т.2. 472с.
65. Жермен С. Книга ночей: роман: Пер.с фр. Спб.: Амфора, 1999. 350с.
66. Жермен С. Янтарная ночь: роман: Пер.с фр. Спб.: Амфора, 2003. 298с.
67. Жид А. Избранные произведения: Пер.с фр. М.: Панорама, 1993. 512с.
68. Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. М.: Intrada, 2004. 560с.
69. Зверев А. Гари-Ажар: жизнь впереди? // Гари Р. Избранное: Пер.с фр. Рига: Палерис, 1994. С.7-20.
70. Зенкин С. Денон, Бальзак, Кундера: от преромантизма до постмодернизма // Иностранная литература. 1997, №5. С.174 181.
71. Зенкин С. Жан Бодрияр: время симулякров // Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добсвет, 2000. С.5-49.
72. Зенкин С. Теория писательства и письмо теории или