ЖАНРОВІ НОВАЦІЇ НІКОЛАСА БРЕТОНА-ПРОЗАЇКА В КОНТЕКСТІ ТВОРЧИХ ПОШУКІВ ЄЛИЗАВЕТИНСЬКОЇ ДОБИ : Жанровые НОВАЦИИ Николас Бреттон-прозаика В КОНТЕКСТЕ творческий поиск елизаветинской эпохи

Краткое описание

Запорізький державний університет

На правах рукопису

Гутарук Олена Володимирівна

УДК: 820 Б 3.091 15”

ЖАНРОВІ НОВАЦІЇ
НІКОЛАСА БРЕТОНА-ПРОЗАЇКА
В КОНТЕКСТІ ТВОРЧИХ ПОШУКІВ ЄЛИЗАВЕТИНСЬКОЇ ДОБИ

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Торкут Наталія Миколаївна,
доктор філологічних наук, доцент

Запоріжжя - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП .. 3

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВА У ТВОРЧОСТІ
НІКОЛАСА БРЕТОНА 11

1.1. Життєвий шлях Н.Бретона: формування творчої особистості ....... 11
1.2. Жанрова палітра творчості Н.Бретона: експерименти і знахідки ... 19

РОЗДІЛ 2. Теоретичні аспекти вивчення жанру діалогу .. 42
2.1. Діалог як об’єкт дослідницької уваги .... 42
2.2. Специфіка діалогічності в античності, Середньовіччі та Ренесансі .. 54
2.3. Жанрова модель ренесансного діалогу . 66

розділ 3. Діалоги Ніколаса Бретона... 76
3.1. Діалогістика Н.Бретона: соціокультурний та гносеологічний аспекти .. 76
3.2. Діалоги з морально-дидактичною домінантою .... 96
3.3. Діалоги розважальної орієнтації ... 134

ВИСНОВКИ .... 158
ПРИМІТКИ .. 174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ... 201

ВСТУП

На літературному Парнасі пізньоренесансної Англії, який сьогодні асоціюється насамперед з іменами таких непересічних творчих особистостей, як Е.Спенсер, К.Марло, В.Шекспір, Дж.Донн, своє місце займали й менш яскраві служителі муз. І хоча нині їхні твори не користуються попитом і здебільшого обділені дослідницькою увагою, свого часу вони мали успіх у читацького загалу і їх не варто списувати з рахунку, коли йдеться про розвиток національної літературної традиції. Одним із таких письменників був Ніколас Бретон (1542?1526?), творча спадщина якого налічує кілька десятків навдивовижу різноманітних у жанровому плані прозових та поетичних творів.
Поетичний талант Н.Бретона здобув високу оцінку вже у його сучасників. Приміром, до Бретонової збірки Меланхолійні гумори” (1600) компліментарний сонет In Authorem” склав славнозвісний Бен Джонсон. А сер Джон Саклінґ у творі Гобліни” (The Goblins”) ім’я Бретона згадує поруч із Шекспіровим:
Остання річ, написана так гарно,
Є Бретонової, запевняю вас, руки,
Що вельми схожа на Шекспіра руку1.
Шанувальник Бретонового таланту А.Гросарт у ХІХ ст. висловив доволі сміливе припущення, що свою прихильність до цього літератора якось засвідчив сам В.Шекспір. Підписаний ініціалами W.S. вірш, що увійшов до Бретонової збірки Воля ума” (1596/9), на думку цього науковця, належить перу Великого Барда2.
При ознайомленні з роботами західних дослідників творчості Н.Бретона у вічі впадає різка поляризація їхніх оцінок від нейтрально-байдужого згадування” його імені й поверхової характеристики творчого доробку до захопленого відкриття” цього автора. Перший тип оцінок зустрічаємо здебільшого в укладачів академічних, так би мовити, легітимізованих” монографій з історії літератури, на зразок оксфордського видання Англійська література шістнадцятого століття” [220] Льюіса чи Історії англійської поезії” Картоупа [187]. Емоційні оцінки і навіть ентузіастичне” ставлення до цієї творчої особистості, знаходимо у працях тих дослідників, які в силу своїх наукових зацікавлень мали змогу ближче підійти, глибше й детальніше ознайомитися з літературною спадщиною єлизаветинців і, зокрема, Н.Бретона [219; 177; 179]. Найгарячішим симпатиком цього автора є, без сумніву, А.Гросарт [205]. Я гадаю, писав він, що Н.Бретон заслуговує на відродження уваги до своїх творів. Я вважаю, що популярність, яку він мав у сучасників, була цілком виправданою, а його творчість стала одним із тих факторів, що позначилися на формуванні важливих складових славетної єлизаветинської та ранньої яковитської літератури” [205, lxxii].
Прозові твори письменника, а це і романи, і трактати, і памфлети, і есе, і характери, і діалоги, вражають широтою тематичного діапазону, барвистістю мови, незвичністю жанрових рішень. У його творах можна побачити світ очима лисиці, почути голоси різних алегорій та зазвичай мовчазних абстракцій (терпіння, гніву) і т. ін., а його герої представники різних соціальних станів та психологічних типів: лікар і солдат, суддя і лихвар, королівський син і п’яниця, дурень і обдурений, мандрівник і домосід, старий і юнак тощо. Створюється враження, що Бретонові навіть звичайний словник міг прислужитися своєрідним каталогом тем, чи ж, так би мовити, орієнтуючим каталізатором творчих пошуків, адже він міг написати лаконічне й водночас досить стереоскопічне і багатогранне есе на будь-яку асоціацію, (наприклад, про Три години ранку” чи Про п’ять годин вечора”), описати характери” різноманітних релігійних чи побутових свят (приміром, Різдва та Пасхи), або ж Правди, Знання та Часу, міг мальовниче представити враження про чужі краї, філософські роздуми про абстрактні категорії. Така широта свідчить якщо не про енциклопедичні знання автора, то принаймні про його енциклопедичний інтерес до життя, його відкритість до всіх проявів буття.
Втім, протягом тривалого часу творчість Н.Бретона залишалася поза увагою дослідників, і фундаментальна стаття А.Гросарта, яка слугує передмовою до видання Твори Ніколаса Бретона у віршах і прозі” (1879), є, по суті, єдиною історико-літературною розвідкою, цілком присвяченою цьому авторові. Щоправда, в останні роки і у вітчизняному, і в зарубіжному літературознавстві ім’я Бретона все частіше зустрічається у наукових публікаціях, орієнтованих на аналіз специфіки англійської літератури доби Відродження [70; 153, 171; 185; 192; 222]. Так приміром, К.Василина, аналізуючи шахрайські памфлети Р.Ґріна, говорить про Бретона, як автора доволі оригінального роману Нещастя Мовільї” [70,16]. У контексті розгляду ренесансного дискурсивного трактату згадуються діалоги Бретона у монографії Н.Торкут Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу” [153,135]. Пасторалістика Ніколаса Бретона привернула увагу російського вченого В.Ганіна, який ретельно досліджував специфіку англійської пасторальної поезії XVII століття. Про значний внесок Бретона у розвиток жанру епістоли йдеться на сторінках Літературного довідника” Г.Голмана та В.Гармона [209,182 ].
Однак, ці згадки, наукова цінність яких не викликає сумнівів, безперечно, не можуть замінити комплексного дослідження Бретонової літературної спадщини, потреба в якому зумовлена пожвавленням інтересу вітчизняного літературознавства до творчих експериментів сучасників Шекспіра. Покажчиком такого пожвавлення може слугувати приміром, поява періодичного фахового журналу Ренесансні студії”, який є спільним виданням Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Запорізького державного університету. Отже, актуальність даної дисертаційної роботи, виконаної в руслі науково-дослідної діяльності Лабораторії ренесансних студій Запорізького державного університету, визначається необхідністю введення до наукового обігу вітчизняної англістики нового” імені та цілого пласта історико-літературного матеріалу, що дозволить розширити загальну картину розвитку англійської прози кінця XVI початку XVII століття. Аналіз жанрових новацій Бретона-прозаїка, які мали місце здебільшого у царині діалогістики, спроможний певною мірою уточнити уявлення про генезис такого маловивченого літературного жанру, як діалог, що надає дисертації певної теоретичної значимості.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що прозові твори Ніколаса Бретона вперше обираються об’єктом літературознавчого аналізу, спрямованого на виявлення жанрових новацій і з’ясування характеру творчих експериментів письменника, які розгорталися в контексті маньєристичних пошуків.
У творах Н.Бретона знаходимо надзвичайно широке коло тем, які постають у доволі цікавому жанровому оздобленні. Перо письменника торкнулося життя в різноманітних його виявах, і це розмаїття відбилося у напрочуд барвистій жанровій палітрі. Гостроактуальні проблеми суспільно-політичного життя знайшли своє відображення на сторінках Бретонових памфлетів, а теологічні питання у релігійно-філософських трактатах. Роздуми про вічні категорії та примхи долі містяться у есеїстичних та епістолярних творах письменника. Сутність людської природи, її складність та суперечливість осмислюються у Бретонових творах, що тяжіють до жанру характера. Втім, найбільш цікаво весь цей проблемно-тематичний спектр представлений у діалогах Ніколаса Бретона, які, попри оригінальність жанрової структури і віртуозність мовної організації, все ще залишаються поза увагою як істориків літератури, так і теоретиків. Отже, і значна питома вага діалогістики у спадщині цього письменника, і самобутність діалогічної жанрової моделі, створеної ним, і необхідність уточнення деяких концептуально вагомих теоретичних питань, пов’язаних із жанром діалогу, зумовили те, що увага у цій дисертації концентрується здебільшого саме на Бретонових діалогах.
Основна мета роботи полягає у виявленні жанрових новацій Ніколаса Бретона, прозові твори якого розглядаються у широкому соціокультурному контексті доби, що відзначалася сплеском творчих пошуків та експериментів митців. Ці пошуки відбувалися на фоні завершення переходу від традиціоналістської картини світу до новочасної світоглядної моделі. Процеси переоцінки класичної спадщини та бурхливе осмислення власних потенцій митця, що відчував себе ланкою могутньої традиції, з особливою виразністю поляризували креативність пізньоренесансних авторів. Ніколас Бретон, відчуваючи, як і більшість його сучасників, потяг до експериментаторства, дбайливо плекав власний почерк і пропонував читачам низку оригінальних інтерпретацій усталених жанрових кліше.
На реалізацію задекларованої мети орієнтоване розв’язання таких завдань:
- дати цілісне уявлення про життєвий шлях і літературну спадщину Ніколаса Бретона, виявляючи ті чинники, які вплинули на формування творчої особистості письменника;
- розглянути прозовий доробок Н.Бретона під жанровим кутом зору, з’ясовуючи міру традиції та ступінь новаторства автора;
- продемонструвати необхідність комплексного вивчення діалогістики Н.Бретона, в якій найбільш рельєфно постають його творчі знахідки;
- розглянути теоретичні аспекти вивчення жанру діалогу, виявляючи специфіку діалогічності в античності, Середньовіччі й Ренесансі;
- дати характеристику жанрової моделі ренесансного діалогу;
- виявити соціокультурні та гносеологічні чинники, які зумовили інтерес Бретона до жанру діалогу;
- проаналізувати найрепрезентативніші зразки діалогічних творів Бретона з морально-дидактичною домінантою;
- розкрити жанрову самобутність Бретонових діалогів розважальної орієнтації, акцентуючи увагу на новаціях письменника.
Об’єктом цього дисертаційного дослідження є жанротворчі пошуки пізньоренесансного письменника Н.Бретона, художнє мислення якого формувалося на перехресті маньєризму і бароко. Предметом безпосереднього літературознавчого аналізу обрано прозову спадщину письменника. Першочергова увага приділяється аналізу Бретонової діалогістики, в якій жанрові новації автора виявилися найбільш яскраво. Комплексність дослідницького погляду на діалогічну спадщину Н.Бретона забезпечується тим, що вона розглядається, з одного боку, в контексті діалогічної традиції (від античності до Новочасся), а з іншого у духовно-інтелектуальному континуумі тогочасного англійського суспільства.
Теоретико-методологічною базою дисертаційної роботи слугують фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних дослідників літератури та культури Ренесансу: Я.Буркхардта, А.Н.Веселовського, П.М.Біциллі, М.М.Бахтіна, Д.С.Наливайка, Л.М.Баткіна, Д.Буша, Дж.Сейнсбері, М.А.Ігнатенка, а також праці, присвячені теоретичним аспектам діалогістики (В.Кокс, К.Дж.Вілсон, Р.Снайдер, Г.Буш та ін.). Дослідницька методологія ґрунтується на використанні принципів сучасної соціокультурології та герменевтики (Н.Фрай, П.Рікер, Г.Гадамер та ін.), що дозволяє перейти від інтерпретації конкретних художніх текстів Н.Бретона до осягнення сутності тих явищ, з якими зіткнулася свідомість пізньоренесансної особистості у той час, коли суспільство переходило з рейок традиціоналістського світогляду на шлях вільного пошуку в Новочассі.
Наукова новизна результатів, на одержання яких орієнтована ця дисертація, полягає в тому, що комплексний аналіз прозових творів Ніколаса Бретона, серед яких найяскравіше вирізняються діалогічні твори, дозволяє виявити сутність жанротворчих експериментів письменника і здійснити спробу теоретичного осмислення низки питань, пов’язаних із діалогічною жанровою моделлю та її ренесансною модифікацією. Беручи до уваги той факт, що жоден з творів Ніколаса Бретона не перекладався ні за часів Радянського Союзу, ні в сучасній Україні, автор дисертації вважає доцільним наводити всі цитати у власних перекладах.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати і висновки, які увиразнюють загальну картину жанротворчих експериментів в англійській літературі пізнього Ренесансу, можуть бути використані при підготовці лекційних курсів: Історія зарубіжної літератури” та Вступ до літературознавства”. Крім того, дисертація вводить до наукового обігу вітчизняного літературознавства нове” ім’я Н.Бретон.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були представлені у доповідях на п’яти міжнародних конференціях: Читання пам’яті Н.С.Шрейдер (до 90-річчя з дня народження)” (Дніпропетровськ, лютий 1999 р.), Восьма Міжнародна конференція Мова і культура”” (Київ, червень 1999 р.), Біблія і світова література” (Чернівці, жовтень 1999 р.), XII Пуришевські читання” (Москва, Росія, квітень 2000 р.), ІІІ Шрейдерівські читання” (Дніпропетровськ, лютий 2001 р.); чотирьох всеукраїнських конференціях Проблеми сучасної світової літератури і лінгвістики” (Черкаси, ЧІТІ, червень 2000 р.), ІІІ Всеукраїнська науково-теоретична конференція молодих учених” (Київ, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, червень 2000 р.), Поетика художнього твору” (Запоріжжя, жовтень 2000 р.), IV Всеукраїнська науково-теоретична конференція молодих учених” (Київ, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, червень 2001 р.) та щорічних науково-звітних конференціях Запорізького державного університету в 1999, 2000 та 2001 рр.
Основні положення та висновки дисертації висвітлені у восьми публікаціях автора, п’ять із яких вміщені на сторінках фахових видань:
1. Ніколас Бретон: від популярності до забуття (історико-літературна розвідка) // Ренесансні студії. Вип. 3. Запоріжжя, 1999. С.60-72.
2. Поетика імені персонажа як змістоформуючий чинник філософських діалогів Ніколаса Бретона // Збірник наукових праць міжнародної конференції Мова і культура”. Київ, 1999. C. 89-93.
3. Етика англіканського протестантизму та її художня презентація у творчості Ніколаса Бретона // Біблія і культура: Збірник наукових статей. - № 1. Т.1. Чернівці: Рута, 2000. С.144-147.
4. Поетика заголовків діалогів Ніколаса Бретона // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія: Літературознавство. Вип. 2 (26). Харків, 2000. С. 29-33.
5. Діалоги Ніколаса Бретона: центральні ідейні концепти та специфіка їх художньої репрезентації // Ренесансні Студії. Вип. 4. Запоріжжя, 2000. С. 14-21.
6. Аксiологiчна функцiя слова у світлі розвитку humanities // Ренесансні Студії. Вип. 5. Запоріжжя, 2000. С. 67-73.
7. Теоретичні аспекти вивчення ренесансного діалогізму // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Вип. 2. К., 2001. С.136-140.

8. Взаємодія діалогічного та риторичного первенів у діалогах епохи Ренесансу// Ренесансні студії. Випуск 7. Запоріжжя, 2001. С.39-53.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Ніколас Бретон англійський письменник кінця XVI початку XVII століть належить до числа тих авторів, чиї твори свого часу користувалися великою популярністю у широкого читацького загалу і чиї імена сьогодні мало відомі навіть історикам літератури. Творча спадщина таких митців, безперечно, заслуговує на дослідницьку увагу, оскільки вона не тільки розширює наші уявлення про естетичні смаки і світоглядні уявлення тогочасного суспільства, але й прояснює загальну логіку розгортання історико-літературного процесу. Внесок цієї категорії літераторів у скарбницю світового красного письменства має оцінюватися з огляду не стільки на, так би мовити, готовий художній продукт” (написані твори, започатковані традиції, запроваджені канони), скільки на характер творчих пошуків. Цілком слушною постає у цьому контексті думка Ю.Тинянова, що вершинні результати літератури генеалогічно сягають не попередніх вершинних результатів, а того, що до них не здійснилося” [цит. 38,3].
Ім’я Бретона не фігурує на сторінках жодного з авторитетних академічних, довідкових чи навчальних видань, що вийшли за радянських часів та з’явилися у сучасному українському і російському літературознавстві. Щодо зарубіжних наукових та енциклопедичних джерел, то в них цей письменник згадується доволі часто, однак найчастіше тільки побіжно, що нерідко призводить до плутанини у датах, жанровій ідентифікації творів тощо. В контексті сучасного доволі жвавого інтересу вітчизняного літературознавства до вивчення специфіки історико-літературного процесу ренесансної доби виникла нагальна потреба проведення ретельного наукового пошуку, націленого на структурування чіткої візії життєвого та творчого шляху Ніколаса Бретона одного з тих письменників, без урахування художнього досвіду яких наші уявлення про літературну панораму англійського Відродження залишатимуться неповними. На реалізацію цієї мети і спрямовувалось дане дисертаційне дослідження, покликане дати чіткі уявлення про характер, сутність та естетичну цінність творчих експериментів Ніколаса Бретона.
Перший розділ дисертації є історико-літературною розвідкою, присвяченою висвітленню життєвого та творчого шляху Н.Бретона, з’ясуванню специфіки художнього мислення та природи мистецьких експериментів цього письменника. Систематизація біографічних відомостей про Н.Бретона, наведених на сторінках зарубіжних літературознавчих і довідкових джерел, дозволила створити досить чіткий літературний портрет цього навдивовижу плодовитого автора, який зміг свого часу завоювати прихильність сучасників.
Кількість достеменно відомих фактів про життя письменника є незначною. Точні дати народження та смерті Н.Бретона біографам встановити не вдалося, традиційно вважають, що він з’явився на світ у 1542 чи 1543 роках і був вихідцем із дуже давнього роду, коріння якого сягає ще часів Вільгельма Завойовника. Відомо, що в літературу він увійшов у досить зрілому віці (близько 34 років) і явив приклад рідкісного для тієї епохи довголіття, проживши 83 роки. Точних відомостей про здобуту Бретоном освіту немає: існує лише гіпотетичне припущення, засноване на щоденниковому записі одного з його сучасників, що письменник навчався в Оріел-коледжі в Оксфордському університеті. Знайомство з літературною спадщиною цього автора дає вагомі підстави погодитись з цим припущенням, оскільки і доволі широкий проблемно-тематичний спектр, і високий інтелектуалізм його творів свідчать про певну близькість до когорти так званих університетських умів”.
На формування творчої особистості Н.Бретона суттєво вплинуло близьке знайомство з такими визначними постатями тогочасся, як відомий письменник-єлизаветинець Джордж Ґасконь (1539?-1577) та графиня Мері Пембрук, сестра славнозвісного Філіпа Сідні. Достеменно відомо, що Ґасконь, одружившись з матір’ю вже дорослого Ніколаса Бретона, став другом майбутнього письменника і здійснив незаперечний вплив на формування його художньої манери. У перших Бретонових творах відчувається прагнення наслідувати стиль Ґасконя, хоча знайомство зі зрілими поетичними збірками дає підстави говорити про орієнтацію Бретона на Томаса Лоджа, який, у свою чергу, наслідував французького поета П’єра Ронсара. Дружба з Мері Пембрук, що тривала протягом 1591-1602 років, не тільки сприяла знайомству Н.Бретона з творчою спадщиною Філіпа Сідні, який був кумиром єлизаветинських літераторів, але й до певної міри визначила проблемно тематичний спектр ранньої творчості письменника. Саме з розривом відносин між Бретоном і Мері Пембрук пов’язують дослідники кардинальну зміну в провідній тональності літературних творів цього автора на початку нового століття.
Творча спадщина Ніколаса Бретона була вельми чисельною за кількістю та надзвичайно різноманітною за жанровою приналежністю літературних творів. Протягом своєї майже 50-літньої письменницької кар’єри Н.Бретон не давав читачам забути про себе, майже щороку видаючи нову книгу. За життя автора вийшло понад чотири десятки книжок, більшість з яких сьогодні мають статус бібліографічних раритетів.
Н.Бретон, який мав хист і до поетичної, і до прозової творчості, впродовж свого життя звертався до обох муз. До цеху літераторів він увійшов як поет (перша книжка збірка ліричних поезій Буяння фантазії... Іграшки дозвільного розуму” (A Floorish upon Fancie The Toyes of an Idle Head” , 1577), і його поетична спадщина є досить багата. Це і сповнені приватної інтимності ліричні вірші, і пасторальна поезія, що вражає барвистістю пейзажних замальовок, і духовна лірика, яка нагадує твори поетів-метафізиків.
В поезії Бретона чітко простежуються три провідні настроєві і, відповідно, жанрово-стильові палітри, які презентуються різними типами віршів. Першою з них є легка, ігрова, фантазійна поезія, до якої примикає Бретонова пасторалістика. Подібні настрої були особливо відчутними на початку творчості письменника. Друга втілюється у численних сатиричних творах поетичних памфлетах, підписаних наскрізним титульним іменем-псевдонімом автора Пасквіль. Третя настроєва палітра репрезентована духовними віршами, в яких осмислюються вічні теми: життя та смерть, духовні пошуки, нерозділене кохання, гріховна природа людини. Найбільш відомими поетичними творами Ніколаса Бретона залишаються пасторальні вірші зі збірки Закоханий пастух” (The Passionate Shepheard”, 1604) та славнозвісна Солодка колискова” (A Sweet Lullabie”), яка і нині входить до всіх британських поетичних антологій.
Досить різнобарвною виявляється і жанрова палітра прозових творів Н.Бретона. Його прозовий спадок представлений двома творами романічно-романної орієнтації, оригінальною есеїстикою, кількома релігійними трактатами і сатиричними памфлетами, епістолярною збіркою та вельми цікавими малими прозовими формами, такими, як епіграматична гра прислів’ями” (crossing the proverbs) та характер. Особливе місце у творчій спадщині Бретона-прозаїка посідає діалогістика, яка складає більше половини його прозового доробку і вражає оригінальністю жанрових рішень.
Есеїстична традиція представлена у творчості Бретона чотирма збірками Цифра чотири” (1597/1607), Характери в есе, повчальних і божественних” (1615), Добре і погане: Описи славнозвісних і горезвісних людей сьогодення” (1616), Фантазування, призначені для довічного провіщення” (1626). Спираючись на традицію, започатковану в англійській літературі Дослідами” Френсіса Бекона, Бретон наважується на оригінальну новацію і представляє абстрактні категорії (Мудрість, Знання, Терпіння, Любов, Час, Смерть, Страх та ін.) у вигляді алегоричних дійових осіб, що мають певний набір характерних рис і властивостей. Звертаючись до ресурсів жанру характера, пік популярності якого в Англії припадає на добу бароко (Т.Овербері, Дж.Голл), Бретон презентує не тільки есеїстичну стихію роздумів, але й своєрідний каталог власних спостережень, що складається з доволі переконливих портретів. Отже, ім’я Ніколаса Бретона можна поставити в один ряд з іменами таких відомих англійських есеїстів XVII ст., як Ф.Бекон, В.Корнволліс, Г.Пічем, О.Фелтем.
Досить вагомим виявився внесок Н.Бретона у розвиток жанру характера. Його збірка Добре й погане”, в якій представлено своєрідний каталог поляризованих” відбитків різних соціальних та психологічних портретів, йде в руслі теофрастівської традиції, про що свідчить вельми хаотичне поєднання описових та наративних блоків у межах одного текстового фрагменту. Згодом, відмовившись від слідування теофрастівському канону, письменник урізноманітнив техніку характерописання. В останній збірці Н.Бретона Фантазування” сатиричний пафос поступається місцем авторським порадам з того чи іншого приводу, при цьому змінюється і загальна тональність описів. Манера опису характерів, запроваджена Бретоном у даній книжці, згодом використовувалась його послідовниками, зокрема автором анонімного твору Дивні метаморфози людини, що здичавіла” (1634).
Епістолярна збірка Н.Бретона, що має промовисту назву Пошта з шаленою кількістю листів” (1602), може вважатися своєрідною хрестоматією, яка дає повне уявлення про найрізноманітніші види листів: від приватно-інтимних до абстрактно-філософських. Епістолярним творам Бретона притаманні такі риси, як безфабульність, лаконічність і влучність викладу змістових концептів та підкреслено особистісне представлення авторських думок. Досить довгий час саме ці риси визначали жанрове обличчя англійських епістолярних творів, підтвердженням чому є епістолярій Джеймса Гауела Epistolae Ho-Elianae” (1645-1655), що складається із чотирьох книг листів, в яких піднімалися найрізноманітніші проблеми життя тогочасного суспільства та питання внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Втім, варто зазначити, що інша традиція англійського літературного епістолярію (С.Річардсон, Т.Дж.Смолетт, Дж.Свіфт) більшою мірою пов’язана з епістолярним романом Афри Бен.
Оригінальними у жанровому плані є збірки Н.Бретона Особисте багатство ума, що разом із добірними товарами задовольняє розум” (1612) та Перехрестя прислів’їв” (1616). Обираючи вельми цікавий принцип структурування ідейних концептів (ігрове схрещення відомих сентенцій, парадоксів та прислів’їв), автор створює вдалі афоризми, переконливо демонструє змістову багатовимірність добре знаних, усталених зворотів і фраз. У цілому в цих збірках домінує есеїстична стихія, однак жанровий простір творів значно розширюється за рахунок авторської гри зі словом, яка має самодостатню цінність.
Потягом до поєднання різних жанрових традицій у межах одного художнього твору позначено і Бретонові трактати. Зокрема, Божественні розмірковування душі” (1608) відкриваються двома поетичними фрагментами, а завершуються авторською молитвою, що складена у повній відповідності до тогочасного жанрового канону.
Памфлети Ніколаса Бретона Уславлення доброчесних дам” (1599), Ремствувач” (1607) характеризуються наявністю традиційних для того часу тем (внутрішня і зовнішня політика англійського уряду, релігійні питання, жіноча проблема), суб’єктивністю оцінок та інтерпретацій описуваних подій, високим ступенем авторської заанґажованості. Дослідники зазвичай згадують ім’я Бретона поруч з іменами таких видатних англійських памфлетистів, як Роберт Ґрін, Томас Неш і Томас Деккер, і це є показником високої оцінки його памфлетистики. Особливість творчої манери Бретона-памфлетиста, яка помітно вирізняла його з-поміж сучасників, полягала у толерантному ставленні до тих явищ, які він критикував, у відсутності в’їдливості і саркастичності.
Романи Ніколаса Бретона Нещастя Мовільї” (1599) та Дивовижні долі двох зразкових принців” (1600) суттєво відрізняються один від одного як у жанрово-стильовому, так і проблемно-тематичному плані. Втім, жоден з них не є чимось оригінальним: йдучи у руслі тогочасної традиції сміливого експериментування з формою romance”, письменник так і не спромігся вийти за межі вже створеного його попередниками жанрово-стильового канону.
Нещастя Мовільї” частково вписуються в жанрове поле роману нового типу (так званого novel”), перші зразки якого з’явилися на англійському ґрунті саме на межі століть (Т.Неш, Т.Делоні). Основний кістяк твору складає опис сумних пригод шляхетної героїні, яка внаслідок трагічного збігу обставин постійно потерпає через зловмисників та безчесних людей. Більшість драматичних ситуацій виявляються у романі соціально детермінованими, однак зображення соціального оточення героїні не справляє враження цілісної панорами, як це було у творах Т.Неша і Т.Делоні. Попри наявність елементів поетики novel”, домінуючою в цьому творі Н.Бретона постає романічна модальність (romance”), оскільки численні нещастя не стільки змальовуються, скільки осмислюються та інтерпретуються високою” героїнею, від чиєї особи й ведеться розповідь. Підвищений інтерес до внутрішнього світу, детальне зображення стихії почуттів, часте наведення рефлексій та медитацій зближують роман Бретона з такими творами його сучасників, як Пригоди майстра F.G.” (1573) Дж.Ґасконя та Американська Маргарита” (1596) Т.Лоджа. З огляду на це доволі поширена у західному літературознавстві думка про те, що роман Нещастя Мовільї” генетично пов’язаний з жанром покаянних памфлетів Роберта Ґріна [192,216], видається надто категоричною: у творі Бретона відсутні і мотив каяття, і викривальний пафос, і памфлетна стихія. Натомість домінує ламентаційна поетика, а героїня зображена як шляхетна страдниця, варта читацьких симпатій і співчуття.
Більш слушною можна вважати точку зору Ф.Чандлера, який називає Нещастя Мовільї” перевертнем пікарески” [183,202], але цілком погодитись з нею важко. Дійсно, в романі Бретона присутні такі риси іспанського шахрайського роману, як розповідь від першої особи, біографічно детермінована лінійність викладення сюжету, звернення до хронотопу дороги, опис витівок шахраїв та ситуацій обману, але життєві мандри героїні подані як низхідний рух соціальними сходинками (пікаро, як відомо, піднімався цими сходинками). До того ж, акцент на пасивності героїні контрастує з жанровою ідеологією пікарескного роману.
Наступний роман письменника Дивовижні долі двох зразкових принців” не мав особливої популярності у читачів і цілком справедливо розцінюється дослідниками як авторська невдача. Звертаючись до традиційного набору романічних кліше, Бретон спробував презентувати власну версію дуже популярної в літературі Ренесансу теми ворожнечі двох знатних сімейств, що стоїть на заваді коханню (Боккаччо, Банделло, Пейнтер, Лодж, Ґрін, Шекспір та ін.). Намагаючись ускладнити інтригу, автор запропонував дуплетний варіант розгортання сюжетних ліній і зрештою сам ледь не заплутався у складному мереживі перипетій. Опис характерів персонажів здійснюється у цьому романі, як, до речі, і в попередньому, шляхом каталогізації риторичних кліше та загальних місць. Інколи складається враження, що автор мало переймається тим, наскільки правдоподібним є розв’язання конфлікту і наскільки переконливим є художній образ персонажа: його більше цікавить сам текст, який створюється з таких собі готових картинок”, котрі, наче в калейдоскопі, змінюють одна одну.
Найбільш сприятливим ґрунтом для творчих експериментів Ніколаса Бретона, художнє мислення якого відзначалося потягом до філософствування й аналітизму, інтересом до зіставлення різних точок зору та мовної гри, виявився жанр діалогу. Саме тому в цій дисертації комплексному аналізу Бретонової діалогістики було присвячено окремий (третій) розділ, якому передував системний розгляд теоретичних аспектів діалогічного жанру (розділ другий).
Представлений у першому підрозділі другого розділу огляд дослідницьких суджень щодо діалогу дозволяє стверджувати, що поняття діалог” належить до категоріального апарату принаймні двох наук філософії та літературознавства, причому останнє пропонує доволі розпливчасті визначення його жанрово-родової кореляції. Одні літературознавчі джерела репрезентують діалог як літературний жанр, переважно філософсько-публіцистичного характеру” [145,67] чи мовленнєвий” жанр [54,428], інші як один із типів організації усного мовлення” [107,204] чи частину словесно-художнього тексту, один із його компонентів, який відтворює мовленнєве спілкування персонажів” [108,96].
Існує чимало класифікацій діалогічних творів: одні з них занадто лаконічні й не охоплюють усього спектру діалогістики, інші дуже розлогі і, як наслідок, розмиті. Вчені, як правило, обирають за основу різні критерії класифікації: манеру ведення бесіди, умови розгортання діалогічного дискурсу, співвіднесення діалогічної ситуації з категорією історичної правди, роль, яку автор діалогу відводить читачеві, та ін. Найбільш продуктивною з-поміж розглянутих у цій роботі класифікацій можна визнати іменну” [274; 227; 188], яка співвідносить різні зразки діалогічного жанру з іменами визначних літературних персоналій, що зробили вагомий внесок у розвиток діалогописання (Платон, Ціцерон, Лукіан, Августин Блаженний). Втім, жодна з існуючих класифікацій не може вважатися універсальною, оскільки барвисте розмаїття діалогістики, перші зразки якої виникли ще за часів античності, а новітні модифікації продовжують з’являтися ще й сьогодні, надзвичайно важко вкласти в жорсткі рамки будь-якої схеми. Крім того, жанрова природа діалогу, відзначена гетерогенністю художнього простору й потягом до контамінації елементів поетики різних жанрів, ускладнює пошук універсальних класифікаційних критеріїв.
На різних етапах розвитку культури превалюють відмінні традиції діалогописання, що зумовлюється насамперед суттєвими відмінностями у світогляді й художньому мисленні. Ця незаперечна теза спонукала автора дисертації до розгляду тих провідних типів діалогічності, які вже сформувалися на кінець XVI століття (тобто, до того часу, коли жив і творив Ніколас Бретон).
Під діалогічністю у даному дослідженні мається на увазі певна модель комунікації, яка сформувалася під впливом конкретних соціокультурних чинників і домінує на певному етапі розвитку суспільства, відбиваючи панівні умонастрої та світоглядні орієнтири. Вона виявляє варіативність у хронологічному та географічному аспектах і впливає на поетику літературних творів. Найбільшою мірою характер діалогічності позначається на організації мовленнєвого дискурсу в зразках діалогічного жанру.
Для античного типу діалогічності характерні такі риси, як цілісність знання, яким обмінюються учасники діалогу, та розподіл ролей співрозмовників за схемою: активний соціальний речник (учитель-мудрець) пасивний слухач (учень). Діалогічність Середніх віків відзначається поляризацією знання на сакральне і світське та конфронтаційним характером розгортання діалогічної ситуації. Функціональні ролі учасників діалогу розподіляються при цьому за схемою: захисник абсолютної Божественної істини опонент, що сумнівається в ній чи заперечує її.
Ренесансна діалогічність суттєво відрізняється від античної, що значною мірою зумовлюється тим, що в ренесансній моделі світу центральною категорією постає людина”, а не космос”, як це було в античності. В епоху Відродження, коли людина відчула себе вінцем творіння” й усвідомила цінність індивідуального погляду, знання, яке мало цілісний характер в античності і все ще залишалося монолітним за часів Середньовіччя, розкололося на окремі точки зору, думки. Метою діалогічних зустрічей стало врівноваження різноманітних автономних поглядів, що зумовило паритетний характер розподілу ролей у ситуації ренесансного діалогу. Учасники бесіди відрізнялися один від одного не за мірою володіння знанням (як в античності), не ступенем причетності до сакральної істини (як у Середні віки), а за ідейним наповненням своїх поглядів, за своїм авторитетом і переконливістю. Остання значною мірою залежала від риторичної майстерності мовця, що зумовлювало помітне посилення риторичної стихії в жанровому просторі ренесансної діалогічної моделі.
Саме жанрова модель ренесансного діалогу й була розглянута в останньому підрозділі другого розділу. В дисертації виявлені принципово значимі риси діалогічної жанрової моделі і запропоновано виокремлювати певну жанрову константу, яка присутня у всіх без винятку художніх зразках цього жанру, та жанрову периферію, яка може змінюватися в залежності від багатьох факторів (функції діалогу, інтенцій автора, соціокультурного контексту та ін.). Така константа одержала в роботі назву діалогічне ядро. Діалогічне ядро це презентація проблемно-тематичного континууму у вигляді двох чітко розмежованих мовленнєвих партій, які закріплені за різними дійовими особами. Крім діалогічного ядра, у жанровій структурі діалогу завжди присутня периферія: відтворення ситуації спілкування, художні образи мовців, мовленнєва ідіосинкразія та ін. Характер периферії та її питома вага у жанровій структурі діалогу співвідносяться з приналежністю певного літературного зразка до того чи іншого різновиду. У діалозі літературному вона є більш розвиненою і відіграє більш важливу роль у структуруванні жанрового простору, ніж у діалозі філософському. Тип діалогічності (антична, середньовічна, ренесансна) суттєво впливав на жанрову периферію і позначався на характері її взаємодії з ядром.
Своєрідність жанрової моделі ренесансного діалогу значною мірою зумовлювалася впливом риторичної стихії як на діалогічне жанрове ядро, так і на жанрову периферію. Проблемно-тематичний континуум формувався через множинність точок зору, кожна з яких була цінною і цікавою, що цілком відповідало ренесансному типові діалогічності, для якого знання було розколоте на окремі думки. У діалогах ренесансних авторів Логос народжувався на очах у читача внаслідок зіставлення індивідуальних поглядів, окремих інформаційних блоків, віртуозної риторичної гри словами та ідейними концептами.
Доволі оригінальним літературним явищем була пізньоренесансна діалогістика Ніколаса Бретона. Найкращі діалогічні твори він написав у період з 1599 по 1605 роки, тобто в той час, коли Англія переживала складний період своєї історії (нагадаємо, що 1603 році по смерті Єлизавети І відбулася зміна монархів), що характеризувався нестабільністю орієнтирів, плюралізмом підходів до осягнення дійсності, пошуком і впровадженням нових моделей і канонів суспільного життя. Усі ці риси рельєфно проявилися в тогочасних літературних творах, і зокрема в діалогах Ніколаса Бретона.
Ренесансна модель діалогічного жанру, специфіка якої зумовлена самобутнім характером ренесансної діалогічності, як ніякий інший жанр красного письменства, дозволяла авторові представляти плюралізм людських позицій, розігрувати перед читачем захоплюючі ідеологічні баталії. Представлений у художньому просторі ренесансного діалогу ритмічний рух, чергування різних, часом навіть антагоністичних, але водночас однаковою мірою цінних позицій відповідають духовній атмосфері кінця XVI початку XVII ст., з її маньєристично-бароковою стихійною амбівалентністю. Автори діалогів нерідко зверталися до активізації ресурсів інших жанрів (джест, exemplum, трактат, памфлет, характер, есе тощо), залучаючи елементи поетики цих жанрів до художнього простору власних творів. З огляду на це, весь масив пізньоренесансної діалогістики з певною долею умовності можна поділяти діалоги розважальні і дидактичні.
Діалогічна спадщина Ніколаса Бретона представляє зразки діалогів обох типів і тих, де особливо яскраво відображається розважальна стихія, і тих, де морально-дидактичне начало домінує й визначає характер діалогічного дискурсу.
До морально-дидактичних діалогів можна віднести такі твори Н.Бретона, як Досвід старого та почуття юнака”, Світ божевільний, панове”, Благаю вас, не майте гніву” та Діалог між Гнівом і Терпінням”, оскільки в кожному з них у тій чи іншій мірі прочитується явне бажання автора представити осмислення певної морально-етичної проблеми. У названих діалогах розглянуто широку низку питань морально-етичного плану (бути і здаватися”, моральні чесноти і вади, патріотизм і схиляння перед іноземним), соціально-економічного (міра достатнього, використання грошей), соціально-психологічного (довіра першим враженням) тощо. Окреслюючи певне питання в діалогічному дискурсі, Бретон так чи інакше активізує у читацькій свідомості аксіологічний рівень сприйняття світу. Письменник не просто відображає певну реалію, але активно залучає аудиторію читачів до публічного її обговорення, надихаючись прикладом героїв, котрі постійно щось зважують, оцінюють, висловлюються на захист чи з засудженням позицій або фактів дійсності.
Попри потужне моралізаторство, дидактизм у творах Досвід старого та почуття юнака”, Світ божевільний, панове” та Діалог між Гнівом і Терпінням” не нав’язливий, і позиції співрозмовників співіснують у художньому світі досить гармонійно. Саме тому нерідко виникає враження, ніби автор цінує не стільки сам результат діалогізування, скільки власне процес обговорення. У цих діалогах, на відміну від твору Благаю вас, не майте гніву”, знання представлене як поляризоване на крайні позиції, причому за принципом полівалентної поляризації. Ця полівалентність простежується у тому, що члени дуальної пари контрастують між собою одразу в декількох ракурсах. У діалозі Досвід старого та любов юнака”, життєва мудрість, яку уособлює старий батько, постає водночас і як зрілість (вікова ознака), і як консерватизм (світоглядна категорія). Любов же, втіленням якої є Юнак, представляє одночасно і позицію юності, і позицію космополітизму. Герої твору Світ божевільний, панове” протиставлені не лише як образи пройдисвіта та його жертви, але й як протилежні людські психотипи: Містейкер той, хто звик довіряти своїм першим враженням, а Тейкер той, хто знає як з цієї риси ближнього скористатися.
У цих діалогах автор представляє супротивні позиції у вельми толерантному ключі: вони прагнуть доповнитись у зіставленні зі своїм антиподом, але не зливаються. Увага читача по черзі переходить від одного погляду до іншого і на жодному не зупиняється остаточно. Обидва співрозмовники, навіть за умови формального старшинства котрогось із них, представляються рівними за статусом, за вагою свого голосу, риторичною переконливістю.
Твір Благаю вас, не майте гніву” певною мірою відрізняється від трьох інших морально-дидактичних діалогів Бретона, оскільки в ньому знання постає цілісним і відсутня поляризація мовленнєвих партій. Втім, при написанні цього діалогу в основі творчого задуму автора теж стояв саме моралізаторський імператив. Весь проблемно-тематичний континуум цього твору (жанрове ядро) Бретон репрезентує з огляду на традиції релігійної дидактики. То не дивно, що кожна з історій, розказаних співрозмовниками Фернуно і Фабіано, обов’язково завершується моралізаторським імперативом Благаю вас, не майте гніву!”. За співвідношенням змісту, що народжується безпосередньо в історіях, які є елементами мовленнєвих партій учасників діалогу, та власне авторської ідеї, задекларованої у неодноразово повторюваному персонажами імперативі, цей твір певною мірою нагадує проповідь, насичену низкою екземпліцитних оповідок (exempla). Хоча зв’язок між змістовими концептами (задекларована моральна теза оповідки, що покликані її ілюструвати) подекуди виглядає дещо штучним і малопереконливим, в цілому таке жанрове рішення автора діалогу є досить цікавим.
Більш оригінальними у жанровому плані постають розважальні діалоги Ніколаса Бретона Діалог сповнений користі та насолоди, який ведуть три філософи”, Дива, про які варто послухати” і Талан Грімелло”. Усі вони орієнтовані на те, щоб подарувати задоволення читачеві, при цьому перший діалог приємно вражає інтелектуальною грою слів та концептів, другий вигадливістю і мовною майстерністю автора, а останній вдалими сюжетними ходами джестових оповідок, які помітно пожвавлюють мовленнєву партію одного із співрозмовників.
Написаний в руслі платонівсько-ціцеронівської традиції, Діалог сповнений користі та насолоди, який ведуть три філософи” близький до ренесансних інтелектуальних діалогів. Діалогічний дискурс виростає з філософської гри, а точніше, з гри трьох мандрівників у філософів”. Головною метою діалогічної зустрічі є бажання співрозмовників отримати насолоду від корисної і приємної бесіди. Корисність забезпечується за рахунок доволі ґрунтовного осмислення питання про честь та безчестя людини. При цьому Бретон нерідко звертається до ресурсів трактатного жанру. Висловлені учасниками діалогу думки про людську гідність перегукуються з ідеями таких відомих ренесансних авторів, як Марсіліо Фічіно, Дж.Піко делла Мірандола, Томазо Кампанелла. Винесення у заголовок твору згадки про італійські джерела переконливо свідчить про те, що Бретон, керуючись вочевидь маньєристичними спонуками, наважився кинути своєрідний мистецький виклик своїм визначним попередникам і намагався створити ще одну версію виконання” теми, яку так полюбляли італійські гуманісти.
У діалозі Дива, про які варто послухати” спостерігаємо ще одну, відмінну від попередньої, ігрову ситуацію, а саме гру у творення фантастичної реальності зі словесним підґрунтям. Дискурс цього твору структурується навколо химерної словесної гри. Її можна означити як переведення власних назв у розряд загальних шляхом реанімації” внутрішніх образів імен та прізвищ. Ця гра є своєрідним зворотнім ходом метафори”, власне, тієї метафори, що закладена в численних прізвищах-зоонімах, які утворилися шляхом порівняння характерів деяких людей зі звичками певних тварин.
Проблемно-тематичний континуум цього діалогу концентрується навколо думки про те, що ім’я людини спроможне певною мірою програмувати і її характер, і її життєвий шлях. Жанрове новаторство Бретона полягає у зверненні до арсеналу художніх прийомів таких літературних жанрів, як байка, казка та характер. Саме завдяки цьому мовна гра ключовий для письменника засіб творення художнього простору досягає максимального ефекту.
Талан Грімелло” можна вважати зразком розважально-дидактичного діалогу, що складається з двох блоків, один з яких за своєю жанровою структурою тяжіє до діалогу, а другий до колекції джестових оповідок, що суто формально і доволі штучно вставлені у діалогічну рамку (точніше у мовленнєву партію одного зі співрозмовників). Перший блок насичений каламбурами, грою концептами, оригінальною інтерпретацією слів та понять. Другий блок не тільки виконує розважальну функцію, але й допомагає автору більш переконливо довести провідну ідею твору: людські чесноти обов’язково знаходять винагороду, а вади завжди бувають покарані. Дана ідея жодного разу не декларується автором, що помітно відрізняє цей діалог від моралізаторсько-дидактичних діалогів письменника. Втім, саме вона формує жанрове ядро діалогу, який попри існування двох майже автономних блоків не втрачає своєї цілісності.
Отже, аналіз діалогічних творів, що вийшли з-під пера Н.Бретона, дає підстави говорити про жанрові новації письменника. Сутність цих новацій полягає в тому, що автор залучає до художнього простору діалогів елементи поетики таких жанрів, як трактат, есе, характер, байка, казка і джест. Ці елементи, органічно вливаючись у мовленнєві партії учасників діалогу, збагачують діалогічний жанровий простір, не руйнуючи при цьому жанрової константи творів діалогічного жанрового ядра.

ПРИМІТКИ

1 Цю інформацію наводить дослідник С.Лі, автор статті, присвяченій Ніколасу Бретону, що вміщена у Словнику національних біографій” [219, 1185].
2 Наводимо текст цього вірша, авторство якого А.Ґросарт приписує В.Шекспірові.
What shall I say of Gold, more then tis Gold:
Or call the Diamond, more then precious:
Or praise the man, with praises manifold
When of himselfe, himselfe is vertuous?
Wit is but Wit, yet such his Wit and Will,
As proues ill good, or makes good to be ill.

Why? what his Wit? proceed and aske his Will,
Why? what his Will? reade on, and learne of Wit:
Both good I gesse, yet each a seuerall ill.
This may seeme strange, to those that heare of it.
Nay, nere a whit, for a vertue many waies,
Is made a vice, yet Vertue hath her praise.

Wherefore, O Breton, worthie is thy worke,
Of commendations worthie to be worth:
Sith captious wittes, in euerie corner lurke,
A bold attempt, it is to set them forth
A forme of Wit, and that in such a sort,
As none offends, for all is said in sport.

And such a sport, as serues for other kinds,
Both young and old, for learning, armes, and love:
For Ladies humors, mirth with mone he findes,
With some extreames, their patient mindes to proue.
Well, Breton, write in hand, thou hast the thing,
That when it comes, loue, wealth, and fame will bring.
3 Середня тривалість життя людини за часів Ренесансу коливалась у межах 45-55 років. Детальніше див. [202].
4 Таку дату, зокрема, наводить, А.Ґросарт [205, хіх]. Інші критики вказують також й інші дати: 1545 р. [191, 350; 219, 1183]; 1551 р. [179, 45; 220, 265]; 1555 р. [169, 720.]. Але в більшості джерел зазначено, що дата народження Н.Бретона або невідома [176, 98], або припадає приблизно на початок правління короля Едварда VI [187, 314].
5 Лише один K.С.Льюіс наводить іншу дату 1623 рік [220, 265].