СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МАРТІНА ВАЛЬЗЕРА

Краткое описание

Харківський національний університет
імені В.Н. Каразіна

На правах рукопису

Мірошниченко Марина Юріївна

УДК: 821 812.2 82-31 Вальзер

СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ
МАРТІНА ВАЛЬЗЕРА

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
кандидат філологічних наук,
доцент О.Д. Рожина

Харків 2006

ЗМІСТ

ВСТУП..................................................................................................................
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ М.ВАЛЬЗЕРА...............
1.1. Теоретичні й методичні основи дослідження................................
1.2. Творчість М.Вальзера в оцінці вітчизняної та зарубіжної критики..................................................................................................
Висновки до розділу 1.................................................................................
РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ М.ВАЛЬЗЕРА..............
2.1. Філософська концепція історії........................
2.2. Мистецтво і релігія в культурологічній парадигмі М.Вальзера..
2.3. Філософія мови: між довірою і скепсисом.........................................
Висновки до розділу 2.............................................................................
РОЗДІЛ 3. ЛЮДИНА І СВІТ В РОМАНАХ М.ВАЛЬЗЕРА...............................
3.1. Еволюція творчості М.Вальзера......................
3.2. Концепція особистості в романах М.Вальзера..................
3.3. Функціонування міфологем батьківщини і природи в структурі романів...................................................................................................
Висновки до розділу 3.............................................................................
РОЗДІЛ 4. ПОЕТИКА РОМАНІВ М.ВАЛЬЗЕРА................................................
4.1. Жанрові особливості романів М.Вальзера.....
4.2. Характер часово-просторової організації..........................
4.3. Принципи композиції сюжету в романах М.Вальзера......................
4.4. Структура художніх образів............................
4.5. Наративна організація романів М.Вальзера.......
4.6. Іронія як форма розкриття ідейного змісту в романах М.Вальзера............................................................................................
Висновки до розділу 4.............................................................................
ВИСНОВКИ.....................................................................................................
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................

ВСТУП

Мартін Вальзер (нар. 1927 р.) займає чільне місце в ряду таких видатних німецьких письменників другої половини ХХ ст., як Г.Белль, Ґ.Ґрасс, У.Йонсон, В.Кеппен, Макс фон дер Ґрюн. Розпочавши свою літературну діяльність у „Групі 47”, він блискавично здобув визнання читачів та критиків і згодом став лауреатом багатьох вагомих літературних премій, серед яких премія „Групи 47” (1955), премія імені Ґергарда Гауптмана (1962), імені Ґеорґа Бюхнера (1981), Велика літературна премія Баварської академії мистецтв (1990), премія Миру Німецької книготоргівлі (1998). Автор близько двадцяти романів, численних оповідань, новел, п’єс, есе і статей, М.Вальзер є однією з найпомітніших і найсуперечливіших постатей в інтелектуальному просторі Німеччини.
Однак українському читачеві творчість М.Вальзера досі залишається маловідомою. В українському перекладі вийшла лише одна збірка творів письменника (романи „Філіпсбурзькі подружжя” [15] і „Робота душі” [15])[1]. Російською з’явилися „Браки в Филиппсбурге” [12], „По ту сторону любви” [12], „На полном скаку” [14], „Письмо лорду Листу” [14], „Биография любви” [11], кілька п’єс [13] й оповідань [12; 63].
Творчість письменника від початку літературної діяльності привертала увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників. Головний інтерес радянської критики (Ю.Архипов, І.Млечіна, Д.Калниня, О.Книпович) до творчості М.Вальзера припадає на 70-80-ті роки, насамперед завдяки соціально-критичній спрямованості романів і прихильному ставленню автора до комуністичної ідеології. Причому в полі зору перебували романи „Філіпсбурзькі подружжя”, „Хвороба Ґаллістля”, новела „Баский кінь”. Ці розвідки проте мали оглядовий характер (передмови, рецензії, статті). В українському літературознавстві слід відзначити ґрунтовні дослідження Д.Затонського, який присвятив творчості М.Вальзера окремі розділи в книгах В наше время” [30] та Шлях через ХХ століття” [35] і є автором передмови до єдиного україномовного видання творів письменника.
У вітчизняному й зарубіжному вальзерознавстві можна вирізнити такі основні напрями досліджень творчого доробку письменника: 1) вивчення процесу становлення його творчої індивідуальності (Е.Вейн [152], К.Пецольд [131], Й.Пройс [133], М.Райх-Раніцькі [135; 136; 137; 138], Ґ.Фетц [101], В.Шварц [142]); 2) виявлення особливостей художнього мислення (Ю.Бонґартц [89], Г.Доане [97; 98], Д.Затонський [30; 34; 35], І.Млечіна [53; 54; 55], Я.Новак [130]); 3) аналіз соціально-політичних аспектів творчості (Ю.Архипов [2], Т.Бекерманн [84; 85], С.Вієтта [149], О.Книпович [45; 46], В.Стеженський і Л.Чорна [66]); 4) дослідження особливостей поетики письменника (М.Діркс [96], Р.Костантинеску [95], П.Крумбгольц [115], У.Райнгольд [139; 140]); 5) виявлення генетичних і типологічних зв’язків у культурно-історичному контексті (М.Ваґнер-Еґельгааф [151], Й.Крузе [116], З.Мевз [127], Й.Недреґард [129], [102], С.Табернер [146], К.Фінґергут Р.Шнейдер [143]). Причому головна увага приділяється романам 1960-70-х років, аналізу яких присвячено кілька монографій. Твори, написані пізніше, досліджувалися лише в окремих аспектах і системно ще не аналізувалися.
Актуальність роботи зумовлюється необхідністю виявити й охарактеризувати типологічні риси художнього світу М.Вальзера як одного з найменш досліджених у вітчизняному літературознавстві авторів, який своєю творчістю репрезентує ідейно-художні пошуки сучасної німецької літератури.
Зв’язок з науковими темами. Роботу виконано на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна в межах наукової теми кафедри Розвиток і взаємодія художньо-естетичних систем у літературі та мистецтві”.
Об’єктом дослідження стали романи „По той бік кохання” („Jenseits der Liebe, 1976), „Робота душі” („Seelenarbeit, 1979), „Лист лордові Лісту” („Brief an Lord Liszt, 1982), „Прибій” („Brandung, 1985), „Захист дитинства” („Die Verteidigung der Kindheit”, 1991), „Один без одного” („Ohne einander, 1993), „Війна Фінка” („Finks Krieg, 1996), „Вируючий фонтан” („Ein springender Brunnen, 1998), „Біографія кохання” („Der Lebenslauf der Liebe, 2001), „Смерть критика” („Tod eines Kritikers, 2002), „Миттєвість кохання” („Der Augenblick der Liebe, 2004), новела „Баский кінь” („Ein fliehendes Pferd, 1978), художньо-філософські твори „Думки Месмера” („Meßmers Gedanken, 1985) і „Подорожі Месмера” („Meßmers Reisen, 2003), а також літературно-критичні статті, есе, інтерв’ю й публіцистика письменника.
Предметом дослідження є художній світ М.Вальзера, який сформувався в певному історичному й літературно-естетичному контексті.
Мета дослідження полягає в тому, щоб, висвітливши своєрідність художнього бачення М.Вальзера, розкривши специфіку створеної ним художньої системи й закономірностей її існування як унікального естетичного явища, сформувати цілісне уявлення про художній світ письменника. Відповідно до мети в роботі слід розв’язати такі завдання:
· розглянути філософсько-естетичну систему М.Вальзера, зокрема концепцію історії, мови, мистецтва й релігії, та визначити її значення для формування художнього світу письменника;
· простежити світоглядну і творчу еволюцію та виявити внутрішню єдність художнього мислення письменника;
· осмислити концепцію людини і світу та інші змістові домінанти художньої системи М.Вальзера;
· виявити художні особливості поетики М.Вальзера характер часово-просторової побудови і структури образів, жанрову своєрідність, принципи композиції сюжету, специфіку наративної організації романів, роль філософсько-літературознавчої категорії іронії в розкритті ідейного змісту творів.
Методологічна основа. Застосований у роботі підхід передбачає поєднання системно-цілісного, формально-структурного, іманентного методів з елементами методики „пильного читання” (close reading). На вибір напряму і методів дослідження вплинули ідеї Л.Андреєва, М.Бахтіна, Ю.Борева, М.Гіршмана, І.Ільїна, Ю.Лотмана, В.Руднєва, Б.Успенського, Н.Фрая, В.Халізєва, Ф.Штанцеля.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено комплексну характеристику пізніх романів М.Вальзера (починаючи з 1976 року) в контексті еволюцїї філософсько-естетичних поглядів письменника. Художній світ романів проаналізовано з точки зору його системної єдності, що дає ключ для глибшого розуміння всієї творчості і специфіки художнього мислення М.Вальзера, в першу чергу концепції людини і світу і поетики романів.
Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в курсі історії зарубіжної літератури ХХ ст., а також при розробці програм спецсемінарів і спецкурсів з німецької літератури для студентів факультетів іноземних мов вищих навчальних закладів.
Особистий внесок здобувача становить системне дослідження творчості сучасного німецького письменника М.Вальзера, що охоплює головним чином неперекладені романи й теоретичні праці письменника.
Апробація дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні її положення висвітлювались у доповідях: 1) „Zum Individualstil von Martin Walser (anhand der Novelle „Ein fliehendes Pferd) на VI Міжнародній науковій конференції германістів (Харків, листопад 1998 р.).; 2) „Час і простір в романах Мартіна Вальзера” на науковій конференції „Тобі, Харківщино, пошук молодих” (Харків, березень 2002 р.); 3) „У пошуках втраченої ідентичності: концепція особистості в романах Мартіна Вальзера” на Всеукраїнській науковій конференції „Функціонування літератури в культурному контексті епохи” (Дніпропетровськ, лютий 2004 р.); 4) „Філософія мови в художньому світі Мартіна Вальзера: між довірою і скепсисом” на літній школі „Німецькомовні літератури” Інституту літератури НАН України (Судак, липень 2004 р.); 5) „Іронія як форма розкриття ідейного змісту в романах Мартіна Вальзера” на XIV Міжнародній науковій конференції імені професора Сергія Бураго „Мова і культура” (Київ, червень 2005 р.).
Результати дослідження викладені у семи публікаціях, чотири з яких опубліковані у фахових збірниках наукових праць.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками, загальних висновків і списку використаних джерел, що налічує 189 позицій на 16 сторінках. Обсяг основного тексту дисертації 196 сторінок.

[1] Цитування інших романів здійснюється в нашому перекладі.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дало змогу встановити точки перетину й розбіжності між викладеними в теоретичних працях естетичними засадами письменника та їх утіленням у романах, простежити творчу еволюцію письменника. Здійснений аналіз есе, інтерв’ю та романів М.Вальзера виявив основні аспекти філософського світобачення письменника, зокрема концепції історії, мови, мистецтва і релігії, а також особливості побудови й існування художнього світу його творів.
Дослідження дозволило визначити історичність і діалектичність основними ознаками світосприйняття письменника, причому ці категорії знаходять втілення на формальному рівні й відбиваються на стилі романів. Характерне для так званого „постмарксистського” (від кінця 70-х років) періоду світоглядної еволюції М.Вальзера розуміння історії як невпинного, але позбавленого будь-якої мети процессу свідчить про поворот від „наскрізь ідеологічного” модерністського проекту, останнього редуту Мети і Прогресу, до постмодерністської „тверезості” і „втоми”. Успадковане від модернізму розуміння процесуальності історії релятивується у світогляді М.Вальзера постмодерністською невірою в існування мети історії й іронічною байдужістю до красномовних ідеологічних проектів. Парадоксальне співіснування антагоністичних переконань у світогляді М.Вальзера історизму та епістемологічної невпевненості є свідченням суперечливості й синтетичності його філософського світобачення.
Відтак, у філософсько-естетичній системі М.Вальзера модерністське прагнення до абсолюту й гармонії поєднується з постмодерністським скепсисом щодо можливості реалізації великих ідеалістичних перетворень, що маркірує розставання з лого- й антропоцентричним світоглядом класичної раціоналістичної філософії, супроводжуване зняттям суперечностей ідеалізм/матеріалізм, душа/тіло, добро/зло, істина/неправда. Концепція історії М.Вальзера свідчить про розчарування у філософських теоріях ХХ ст. (зокрема в марксизмі) і характеризується приземленим прагматизмом та релятивізмом у баченні детермінованості історії. Локалізація соціально-антропологічної проблематики рамками національно-культурної традиції протистоїть втягненню в універсалістську парадигму розвитку.
Обсяг мовної рефлексії у творах М.Вальзера на трьох рівнях: в експліцитних теоретичних висловлюваннях, як тема літературних творів, а також як причина творчих іновацій дав підстави співвіднести його концепцію світу як мовної реальності з традицією мовного скепсису ХХ ст. Уявлення про тотальну мовну детермінованість свідомості й про текст як першооснову культурно-історичного буття споріднює філософію мови М.Вальзера, зокрема, з постмодерністською концепцією. Продовжуючи традицію мовної критики Ф.Ніцше, Ф.Маутнера, Л.Віттґенштейна, М.Вальзер дорікає офіційній, літературній мові за самоспрямованість та інструменталізованість і виступає за „щирість” і точність висловлювання. „Чужій” абстрактній мові, котра обслуговує ідеологічні теорії, соціальні інститути і є іструменом влади та маніпулювання, М.Вальзер протиставляє „рідну” мову, яку в системі координат М.Вальзера можуть уособлювати, по перше, діалект як каталізатор точності висловлювання і, по-друге, мова літератури з іманентною їй приватністю „розмови з самим собою” (Selbstgespräch). Одержимість мовою, що веде до філологізації літератури, Д.Затонський вважає однією з визначальних постмодерністських ознак.
Поряд із філософськими у дисертаційній роботі з’ясовано основні естетичні засади письменника, визначається розуміння ним ролі літератури і суспільного призначення письменника, генетичних і онтологічних аспектів творчого процесу, як-то визначення поняття „недосконалості” (Mangel) як рушійної сили історії й основного чинника творчості, формулювання принципу „точності” (Genauigkeit) відображення тощо. Для М.Вальзера літературна творчість є нічим іншим, як самозахистом від болю, несправедливості й відчуття розбіжності між ідеалом та дійсністю, реакцією на щохвилинний досвід, вона є тільки результатом роздумів автора над сенсом буття, який, однак, тільки ставить питання, не намагаючись дати на них відповідь.
М.Вальзер визначає специфіку своєї творчості та її рецепції в полеміці з театром абсурду С. Беккета, „анґажованою” літературою (Г.Белль, Ґ.Ґрасс) і новим суб’єктивізмом (К.Брінкман, П.Гандке, Л.Фідлер). Відокремлюючись від цих „модних” літературних тенденцій, він формулює принцип власного „реалістичного” письма як принцип „точності”, тобто щирості екзистенційно-інтимного відображення переживань і болю, умовами реалізації якого він вважає персональну оповідь і щоденниковість письма. Письменник, незважаючи на постійну критику „нарцисизму автора” як тенденції епохи, не може вийти за межі рефлексії власної авторської екзистенції. Проведений аналіз показав, що уявлення письменника про створення й актуалізацію літературного твору в читацькій свідомості відрізняються особливим інтимно-особистісним підходом. Літературний текст набуває значення тільки тоді, коли обидва учасники комунікативного процесу, письменник і читач, додають до цього процесу власний „інтимний” досвід.
На творчих пошуках М.Вальзера позначилося і його ставлення до релігії, яку він розуміє як інструмент влади й деформації особистості. Різке неприйняття автором християнської релігії має автобіографічне походження і стало наслідком негативного досвіду дитинства, проведеного, за висловом письменника, у „сільському середньовіччі”. Підтвердження цьому ми спостергіаємо в почасти хритиянській стратегії поведінки вальзерівських протагоністів і в демонічно-апокаліптичній символиці на архетипному рівні семантичного комплексу природи. Водночас поштовхом до ревізії християнської моралі було знайомство з літературою й відкриття філософії Ф.Ніцше, а пізніше емпіричної філософії французького просвітника Ла Метрі. М.Вальзер критикує догматизм, абстрактність і неприродність християнського релігійного вчення, головним „злочином” якого вважає впровадження дихотомії душі і тіла. Письменник наголошує на спільності основи (мова, текст) і функцій (захист від недосконалостей світу, ілюзія цілісної ідентичності) літератури та релігії, які, будучи продуктами людської фантазії, є відображенням утопічних уявлень людей про добро, безсмертя, всюдисутність, необмежену владу. Загалом у романах згадування церкви й релігії позначені іронічним чи саркастичним колоритом.
Творчість письменника поділяється на три етапи: 1955-1968 рр. оповідання і „Я”-романи, 1970-1976 рр. перехідний період експериментаторства, від 1976 року вибір нової форми, народження нових героїв, остаточне формування кола основних тем і мотивів. Якщо в ранніх творах письменник будував абстрактно-символічні каркаси буття, використовуючи персонажів як моделі для зображення відчуженого й ізольованого існування людини, то в романах після 1976 року детальний опис зовнішньої дії та ситуацій поступився витонченому психологічному аналізові внутрішнього світу героїв, що набували чіткіших індивідуальних рис (Франц Горн, Гельмут Гальм, Ксавер Цюрн, Альфред Дорн). Психологізм і увага до внутрішнього світу персонажа споріднюють творчу манеру М.Вальзера з традицією реалістичного письма.
Для дослідження концепції людини в романах М.Вальзера релевантним стало виявлення типологічних зв’язків із філософсько-антропологічними тенденціями ХХ ст., літературно-естетичних впливів і уподобань, а також автобіографічних чинників. Дослідження концепції людини М.Вальзера і пов’язаної з цим проблематики його романів засвідчує, що письменник створив новий тип героя „скромної людини” (der Schüchterne), характерними рисами якої є дитяча наївність і захопленість, вона не має власної думки і її можна легко в будь-чому переконати, оскільки всепоглинаюче бажання подобатись змушує її робити все, щоб догодити іншим, адже стратегія її мислення погоджуватися.
Головною ознакою протагоністів М.Вальзера стає безхарактерність як результат осмислення М.Вальзером людини як деперсоналізованої сукупності почуттів, спогадів, соціальних ролей і є свідченням тенденції до дегероїзації персонажа в сучасній літературі. Таке уявлення про людину легко включається в модерністсько-постмодерністську парадигму, представлену концепціями Ф.Маутнера, Е.Маха, П. Слотердайка, Є.Фромма та ін. Концепція людини М.Вальзера є багато в чому й результатом літературних уподобань письменника, йдеться насамперед про австрійця Ф.Кафку і швейцарця Р.Вальзера.
Письменник, безсумнівно, широко використовує матеріал власного життєвого досвіду, піддаючи його серйозній естетичній обробці. Будучи „відповіддю” на негативний досвід письменника, кожний роман відображає актуальний на момент створення етап суспільного й особистого життя письменника. Однак романи М.Вальзера є швидше „автопсихологічними” (термін Л.Гінзбург), ніж автобіографічними.
Узагальнений образ вальзерівського героя являє собою такий тип: звичайна „маленька” людина (у більшості випадків чоловік), що, незважаючи на активне професійне й сімейне життя, залишається самотньою, незрозумілою оточенню людиною з усіма ознаками втрати ідентичності. Вальзерівський персонаж обов’язково обумовлений соціальними (професія, сім’я), мовно-національними (походження, батьківщина, рідна мова), тілесно-побутовими (сексуальність, здоров’я, вік) чинниками. Основними темами романів у зв’язку з цим стає відчуження, втрата ідентичності в умовах існування в сучасному суспільстві, конформізм, кохання, родина, старіння, самотність, особливе місце займає тема влади. У цілому вальзерівський тип героя поєднує в собі риси реалістичного (соціально-історична детермінованість) і модерністського (безхарактерність, пасивність) героя.
Концепція світу М.Вальзера відповідає уявленню про світ як ворожу до індивіда, суворо ієрархічну структуру, до якої людина по-екзистенціалістському „потрапляє” мимоволі й змушена там виживати. Це світ без Бога й любові, але не без надії, нехай і безпідставної, на краще. Героям романів навколишня дійсність здається ворожим і непізнаваним. Таке світобачення близьке до модерністсько-постмодерністського уявлення про світ як хаос і як децентрований світ, проте у вальзерівському світі залишаються стійкі орієнтири. Єдино можливими для вальзерівського індивіда точками опори й засобами ідентифікації, а водночас і місцями втечі, є батьківщина, природа й мистецтво, які хоча й не гарантують гармонійного існування, але можуть надати тимчасовий притулок. Ці категорії набувають у романах статусу міфологем і широко використовуються письменником.
Семантичний комплекс „батьківщина” включає в себе топоси родини, дому, села, місцевості, країни й пов’язані з ними мотиви подорожі, повернення додому, походження, діалекту. Компоненти природи утворюють три групи: земля (ландшафти, сад, ліс), вода (річка, озеро, океан), повітря (небо, вітер, сонце), серед яких земля і вода традиційно асоціюються в романах із жіночим началом, а небо, сонце і вітер з чоловічим. Дослідження функціонування міфологем світла і темряви, сонця, неба дало підстави говорити про їхню часткову належність до апокаліптичного архетипного модусу, тобто про їхню релігійну основу.
Дослідження поетики творів М.Вальзера виявляє художні особливості романної творчості письменника: жанрової своєрідності, особливостей композиції, часово-просторової організації, структури образів і наративної організації романів. Жанрова палітра романів увібрала в себе моделі німецького класичного роману виховання і психологічного роману, які реалізуються здебільшого в іронічно-пародійному ракурсі. М.Вальзер, відштовхуючись від традиції німецького роману виховання, створює швидше романи-пародії шляхом руйнування знайомої схеми: „гармонійний вихідний стан” „конфлікт” „синтез інтересів обох конфліктуючих сторін”. У стані конфронтації із суспільством герой перебуває із самого дитинства. Саме тоді починається боротьба, яка не припиняється ні на мить. Отже, психологічна гармонія неможлива як така. Ще однією важливою прикметою антивиховного пафосу вальзерівських „романів виховання” є розвіювання міфу про розумну й гармонійну організацію як німецького суспільства, так і людського співіснування взагалі. Протагоністи М.Вальзера звикли карати себе за постійні помилки і раз по раз переконуватися в тому, що життя їх так нічого й не навчило. Таке карикатурне зміщення канонів класичного роману виховання не дивує з огляду на постулат про тотальну непізнаваність дійсності й людини, якого дотримується М.Вальзер і який ілюструє радикальний переворот у філософсько-культурологічній думці ХХ ст. Іншим потужним джерелом жанрового наповнення романів М.Вальзера є психологічний роман. Гранично точне відбиття найдрібніших змін психологічного стану, увага до зорових, слухових, тактильних відчуттів суб’єкта засвідчує прагнення письменника реалістично передати неосяжність і незрозумілість дійсності.
Хронотоп дії романів М.Вальзера має реальні й чіткі кордони, точно обмежений історичними і географічними рамками. Простір дії романів не виходить за межі країни (Німеччини), єдиним винятком є романи „Прибій” і „Миттєвість кохання”, дія яких частково відбувається в Америці. Серцем художнього простору є Боденське озеро. Художній час збігається в романах М.Вальзера з емпіричним об’єктивно-історичним часом, який релятивується суб’єктивним сприйняттям героя. Індивідуальний час у художньому світі М.Вальзера завжди пов’язаний із колективним, з історією. Про це свідчать, зокрема, згадки й посилання на реальні історичні події та персонажів.
Історичність світобачення зумовлює лінійну концепцію часу М.Вальзера, яка базується на уявленні про існування минулого, сучасного і майбутнього. Проблема опанування власного минулого, процес пригадування набуває для письменника і його персонажів статусу важливого екзистенційного й естетичного завдання. М.Вальзер з недовірою ставиться до поширеної в літературі „ілюзії віднайденого часу”. Час робить свою руйнівну справу як над суб’єктом, так над об’єктом спогаду. Така фатальна розбіжність між об’єктом і суб’єктом рефлексії звичайно ставить під питання можливість пізнання дійсності взагалі й власного становища зокрема. Концепція циклічного часу традиційно тісно пов’язана з топосом провінційної батьківщини, рідного села. Художній час реалізується в романах М.Вальзера в поєднанні двох моделей: з одного боку, це лінійна модель часу індивідуальна й колективна історія, що постає у взаємодії минулого, теперішнього і майбутнього, з другого боку циклічний час, пов’язаний з основними складовими художнього світу письменника: батьківщиною, природою, мистецтвом.
Композицію романів визначає ретроспективно-асоціативний характер поєднання елементів сюжету. При цьому послабленими виявляються хронологічні й причинно-наслідкові зв’язки між подіями, натомість зростає роль емоційно-смислових і асоціативних. Події, що становлять сюжетну динаміку, викладаються хоча й у хронологічній послідовності, проте часто не є логічно пов’язаними. Відступи і вставні епізоди, на зразок книги в книзі” або так званих історій” (усних повідомлень з історії рідного краю, які головні герої мають звичку розповідати своїм рідним і друзям) уповільнюють дію романів і руйнують каузальні зв’язки між елементами сюжету.
М.Вальзер не ставить перед собою завдання відтворити всіма художніми засобами певний характер, він підпорядковує побудову епізодів законам діалектичного руху свідомості. Механізм роботи свідомості легко перекидає містки між часовими і просторовими вимірами, між реальністю і сном. Отже, для сюжету романів характерна внутрішня динаміка дії. Підбір і побудова сюжетного матеріалу, таким чином, слугує розкриттю ідеї про „звичайну” жахливість існування сучасної людини.
Головними композиційними прийомами є замовчування, обрамлення оповіді, використання повторів, лейтмотивів, контрапункторно пов’язаних між собою. Розмитість і певна громіздкість композиційної структури романів зумовлена уявленням письменника про дійсність як децентрований хаос, про невизначеність суб’єкта в умовах епістемологічної кризи, а також пов’язана з плюралістичним розумінням значущості кожної деталі реальності та таємничого взаємозв’язку між ними.
Конкретні соціально-історичні ситуації, у які М.Вальзер поміщає своїх персонажів, є тлом для відображення одвічних людських конфліктів і трагедій, вони викривають жалюгідність становища окремої людини в суспільстві. Головний герой в романі є суб’єктом свідомості, тобто він є носієм характеру, а не дії. Зосередженість на зображенні думок і переживань головного героя сповільнюють дію (як пейзажі й інтер’єри). З огляду на граничну „доцентровість” романів М.Вальзера увага читача концентрується навколо однієї фігури, через свідомість якої читач у навмисне хаотичному порядку знайомиться з близьким і далеким оточенням головного героя.
Вибір і групування персонажів є засобом втілення авторської ідеї. Структура образів реалізується в романах М.Вальзера через створення паралельних і контрастних фігур, які подекуди міняються ролями. Уявлення про ієрархічність соціальної структури визначає типові для романів М.Вальзера констеляції персонажів: директор фірми і підлеглий („По той бік кохання”, „Лист лордові Лісту”), шеф і шофер („Робота душі”), шеф редакції і її співробітниця („Один без одного”), партійні керівники і чиновник міністерства („Війна Фінка”), мати і син („Захист дитинства”), подружні пари, позашлюбні афери, друзі тощо. Ефект герметичності романного світу М.Вальзера створюють персонажі, які „мандрують” з одного роману в інший, виконуючи головні або другорядні ролі.
Наративний тип романів після 1976 року визначається за наративною типологією Ф.Штанцеля як „персональний” („персонажний”), при якому оповідання ведеться від третьої особи, але автор не є „всезнавцем”, а ніби повністю ховається за постаттю головного героя. Свідомо відсторонена авторська позиція залишає за читачем право інтерпретації змісту твору шляхом заповнення лакун. Використання техніки персональної точки зору робить свідомість оповідача єдиним простором рефлексії дійсності. Персональні романи М.Вальзера є плином думок і вражень „Він”-оповідача, відображеним за допомогою так званої невласне-прямої мови (erlebte Rede).
Наративна техніка М.Вальзера є зразком мінімальної розбіжності автора й персонажа у всіх відповідних планах (фразеологічному, ідеологічному, хронологічному й психологічному), повного перевтілення” автора в персонажа. Для творчості авторахарактерною є концептуальна єдність форми „Я”-романів і пізніших „Він”-романів, оскільки позбавлений аукторіальних ознак оповідач „Я”-романів, по суті, виконує функцію „Він”-оповідача й утворює „персональну” оповідну ситуацію. Разом із тим за наміром М.Вальзера його романи від третьої особи мають зберігати сповідальність і щоденниковість, притаманні „Я”-оповіді.
Незважаючи на принципову відданість „персональному” типу нарації і невласне-прямій мові, які в модерністській літературі були запорукою об’єктивного й безпосереднього зображення дійсності, М.Вальзер вдається подекуди до постмодерністського кокетування з читачем, залишаючись при цьому в тіні: внутрішнє (без переходу на зовнішню позицію) обрамлення оповіді („Баский кінь”, Прибій”, „Один без одного”), уведення дійових осіб відомих реальних діячів (Іґнац Бубіс, Йошка Фішер) у романі „Війна Фінка” або нашаровування кількох художніх реальностей у романі „Один без одного”.
З огляду на те, що періодом теоретичного осмислення й формування власної концепції іронії були для М.Вальзера 70-ті роки минулого століття, площиною для її практичного застосування стали саме романи цього і наступного десятиліть: „По той бік кохання” (1976), „Баский кінь” (1978), „Робота душі” (1979), „Лист лордові Лісту” (1982). Теоретичні розвідки М.Вальзера про філософсько-літературознавчу категорію іронії, що лягли в основу Франкфуртських лекцій, стали визначенням власної естетичної позиції, згідно з якою „іронічний стиль” утверджується як належна форма відображення в мистецтві „негативної самосвідомості” дрібної буржуазії як класу. М.Вальзер протиставляє романтичній традиції іронії, представленій, на його думку, лінією Ф.Шлегель Томас Манн, „істинну сократівську іронію” С.К’єркегора, Ф.Кафки і Роберта Вальзера. Сутність цього типу іронії полягає у схваленні й повному погодженні героя з жахливими умовами буття. Саме невідповідність між надмірним бажанням суб’єкта пристосуватись і ворожою йому дійсністю має викрити жахливу несправедливість. Слідом за Гегелем М.Вальзер прямо пов’язує іронію з філософською діалектикою. Взаємозалежність іронії та діалектики співвідноситься з вальзерівською концепцією історії як руху, процесу, що реалізується в постійному доланні наявних суперечностей, застійного стану, прагненні змін, прогресу. Таким чином, іронія стає основною формою зображення головних категорій художньої філософії письменника: діалектики, історичності і процесуальності. У процесі еволюції творчості М.Вальзера спостерігається тенденція до послаблення впливу концепції іронії схвалення на поетику романів. Герої пізніх романів обирають здебільшого тактику активного самозахисту.
Можна констатувати, що романна творчість М.Вальзера певною мірою є сферою реалізації його філософсько-естетичних засад. Основна ідеологічна боротьба, культурна дискусія точиться на сторінках есе й літературознавчих автокоментрів, у той час як романи в першу чергу покликані змальовувати становище маленької людини та її приватної сфери існування, а не бути підтвердженням будь-яких філософсько-естетичних теорій. У зв’язку з цим спостерігається розбіжність між есеїстикою і художніми творами.
Художній світ М.Вальзера є прикладом зближення, або навіть злиття, реалізму (уявлення про соціально-історичну обумовленість особистості, деміфологізація дійсності, історичність, „точність” відображення, увага до деталі, протистояння авангардистським перебільшенням), модернізму (уявлення про тотальну мовну детермінованість свідомості, критика мови, суб’єктивність, пасивність, імпресіоністичність, асоціативність, внутрішній монолог, тенденція до створення літературної умовності, серйозний модерністський трагізм, прагнення до духовного абсолюту) з елементами постмодернізму (пародіювання, гра з читачем). Модерністський „монізм” виявляється у граничній доцентровості романів, соліпсистичності світобачення, фокусації на свідомості головного персонажа, концентрації уваги на конкретному соціально-історичному моменті, а постмодерністський „плюралізм” в усвідомленні децентрації розуму, деперсоналізації, розщепленості ідентичності на соціальні ролі. Якщо вважати тенденцію до повалення авторитетів, „антиавторитарність” однією з головних ознак постмодернізму, то М.Вальзера можна було б назвати найпослідовнішим постмодерністом узагалі, бо для нього будь-яка теорія, апологетична (реалізм, модернізм) чи нігілістична (постмодернізм), залишається такою, що претендує на істинність, тобто абсолютно неприйнятною.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андреев Л. Чем же закончилась история второго тысячелетия? (Художественный синтез и постмодернизм) // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Учеб. пособие под ред. Л. Андреева. М.: Высш. шк., 2001. С. 292-334.
2. Архипов Ю. «Ботичелли Семейного краха» // Иностр. лит. 1980. №6. С. 253-255.
3. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. Львів: Літопис, 2001. С. 491-496.
4. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
5. Барт Р. Основы семиологии // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. М.: Прогресс, 2000. с. 247-310.
6. Бахтин М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. СПб.: Азбука, 2000. 336 с.
7. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. 504 с.
8. Бахтин М. Эпос и роман. СПб.: Азбука, 2000. 304 с.
9. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания. Материя и память. Собр. соч. в 4-х т. Т. 1. М.: Московский клуб, 1992. 336 с.
10. Борев Ю. Эстетика. Учебник. М.: Высш. шк., 2002. 511 с.
11. Вальзер М. Биография любви. Роман. М.: АСТ: ЛЮКС, 2005. 605 с.
12. Вальзер М. Браки в Филиппсбурге. По ту сторону любви. Романы; Рассказы. Пер. с нем. / Предисл. И. Млечиной. М.: Прогресс, 1979. 460 с.
13. Вальзер М. Дуб и кролик; Господин Кротт в сверхнатуральную величину; Черный лебедь. Пьесы. М.: Прогресс, 1974. 239 с.
14. Вальзер М. На полном скаку. Письмо лорду Листу. Повести. Пер. с нем. / Предисл. И. Млечиной. М.: Радуга, 1985. 231 с.
15. Вальзер М. Філіпсбурзькі подружжя. Робота душі. Романи. Пер. з нім. / Передм. Д. Затонського. К.: Дніпро, 1984. 479 с.
16. Вальзер Р. Помощник. Якоб фон Гунтен. Миниатюры. М.: Худ. лит., 1987. 463 с.
17. Витгенштейн Л. Философские работы. Ч. 1. М.: Гнозис, 1994. 612 с.
18. Відчуження: минувшість і сьогодення / Під ред. В. Табачковського. К.: Наукова думка, 1995. 140 с.
19. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. Київ: Либідь, 2001. 448 с.
20. Гинзбург Л. О психологической прозе. Изд. 2-е. Л.: Худож. лит., 1976. 448 с.
21. Гиршман М. Избранные статьи. Донецк: ООО „Лебедь”, 1996. 160 с.
22. Гиршман М. Литературное произведение: теория и практика анализа: Учеб. Пособие. М.: Высш. шк., 1991. 160 с.
23. Дранов А. Возрождение личности. Человек и мир в западно-германской литературе // Концепция человека в современной литературе, 1980-е годы. М.: ИНИОН, 1990. С. 94-112.
24. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. Львів: Літопис, 2004. 384 с.
25. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. 591 с.
26. Есин А. «В формах самой жизни» или преображая реальность? // Лит. учёба. 1986. №1. С. 162-170.
27. Жирмунский В. Поэтика русской поэзии. СПб.: Азбука-классика, 2001. 496 с.
28. Зарубежная литература ХХ века: Учеб. / Под ред. Л. Андреева. М.: Высш. шк., 1996. 575 с.
29. Затонский Д. Искусство романа и ХХ век. М.: Худ. лит., 1973. 385 с.
30. Затонский Д. Мартин Вальзер: штрихи портрета // Затонский Д.В. В наше время. М.: Сов. писатель, 1979. С. 336-368.
31. Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство Аст», 2000. 256 с.
32. Затонский Д. Постмодернизм в историческом интерьере // Вопр. лит. 1996. . №3. С. 182-205.
33. Затонский Д. Реализм и модернизм проблема противостояния // Борьба методов и направлений в литературах современного Запада. Сб. статей под ред. Д. Затонского. К.: Наукова думка, 1986. С. 3-41.
34. Затонський Д. Два романи Мартіна Вальзера // Вальзер М. Філіпсбурзькі подружжя. Робота душі. Романи. Київ: Дніпро, 1984. С. 3-18.
35. Затонський Д. Шлях через ХХ століття. Київ, 1978. С. 190-218.
36. Зачевский Е. Мартин Вальзер. Защита детства. Роман // Диапазон. 1991. №4. С. 109-114.
37. Зачевский Е. Мартин Вальзер. Письмо лорду Листу // Современная художественная литература за рубежом. 1984. №4. С.
38. Ивашева В. Новые черты реализма на Западе. М.: Сов. Писатель, 1986. 288 с.
39. Ильин И. Проблема личности в литературе постмодернизма: теоретические аспекты // Концепция человека в современной литературе, 1980-е годы. М.: ИНИОН, 1990. С. 47-70.
40. История литературы ФРГ. М.: Высш. шк., 1980. 687 с.
41. Іванова О. Художній світ Пастернака-лірика. Автореф. канд. дис. філол. наук, 2000. 19 с.
42. Інгарден Р. Про пізнавання літературного твору (фрагменти) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. Львів: Літопис, 2001. С. 176-206.
43. Калныня Д. Человек и мир в романах Мартина Вальзера // Идейно-художественные принципы в зарубежной литературе ХIX-XX веков. Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1977. С. 16-23.
44. Каринцева И. Мартин Вальзер. Работа души // Современная художественная литература за рубежом. 1980. №3. С. 101-103.
45. Книпович Е. Новый роман Мартина Вальзера // Иностр. лит. 1973. №1. С. 266-268.
46. Книпович Е. Роман Мартина Вальзера // Книпович Е. За 20 лет. М.: Сов. писатель, 1978. С. 444-448.
47. Литвинец Н. Предисловие // Самолет над домом. Рассказы писателей ФРГ о молодежи. М.: Молодая гвардия, 1981. 287 с.
48. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А. Николюкина. М.: НПК Интелвак”, 2001. 1600 стб.
49. Лотман Ю. Об искусстве. СПб: Искусство, 1998. 704 с.
50. Лотман Ю. Текст у тексті // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. поп. Львів: Літопис, 2001. С. 581-595.
51. Марко В. Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. Київ: Вища школа, 1987. 168 с.
52. Маркузе Г. Эрос и цивилизация. Одномерный человек: Исследование идеологии развитого индустриального общества. М.: АСТ, 2002. 526 с.
53. Млечина И. От крушения к исцелению: романы Мартина Вальзера // Млечина И. Литература и «Общество потребления»: западногерманский роман 60-х-начала 70-х гг. М.: Худ. лит, 1975 С. 96-121.
54. Млечина И. Предисловие // Вальзер М. Браки в Филиппсбурге. По ту сторону любви. Романы; Рассказы. М.: Прогресс, 1979. С. 3-18.
55. Млечина И. Человек в мире разрушенных связей // Вальзер М. На полном скаку. Письмо лорду Л