ТВОРЧІСТЬ ФРАНКОМОВНИХ АЛЖИРСЬКИХ ПИСЬМЕННИЦЬ А.ДЖЕБАР І Л.СЕББАР В АСПЕКТІ МАРҐІНАЛЬНИХ ЯВИЩ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

на правах рукопису

ЛОГВІНОВ ІГОР ІГОРОВИЧ

УДК 821.133.1.09 (65)

ТВОРЧІСТЬ ФРАНКОМОВНИХ АЛЖИРСЬКИХ ПИСЬМЕННИЦЬ А.ДЖЕБАР І Л.СЕББАР В АСПЕКТІ МАРҐІНАЛЬНИХ ЯВИЩ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Червінська Ольга В’ячеславівна,
д-р філолог. наук, професор

Чернівці 2008

Зміст
ВСТУП 5
РОЗДІЛ І: МАҐРИБСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЯК ФРАНКОМОВНИЙ ФЕНОМЕН
1.1. Культурно-історичні передумови виникнення маґрибської літератури18
1.2. Вплив історико-політичних чинників на формування жанрової системи маґрибської літератури.. 26
1.2.1. Специфічне підґрунтя маґрибської літератури... 26
1.2.2. Поєднання та протиставлення „власного” та „чужого” у маґрибській літературі 30
1.2.3. Періодизація маґрибської літератури.. 41
1.3. Динаміка тематичної палітри літератури Маґрибу (від колоніалізму крізь незалежність до світоглядного зламу) 46
1.3.1. Особливості маґрибської літератури колоніального періоду.
Своєрідність літератури бьорів. 45
1.3.2. Франкомовна література як чинник маґрибської словесності постколоніального періоду 60
РОЗДІЛ ІІ: ТВОРЧІСТЬ АЛЖИРСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ АССІЇ ДЖЕБАР ЯК ПРЕЗЕНТАТИВНА ПАРАДИГМА В АСПЕКТІ МУСУЛЬМАНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ
2.1. Творчість А.Джебар як приклад світоглядного ґендерного ферменту маґрибської літератури 71
2.1.1. Протест жіночої свідомості проти тиску мусульманської традиції. 75
2.1.2. Суспільні протиріччя та закономірність феміністичного лейтмотиву творчості А.Джебар. 80
2.1.3. Авторська ідентифікація через „мову і голос” як характерна риса творчості А.Джебар 83
2.2. Формування сучасної свідомості арабської жінки в тетралогії „Алжирський квартет”. 89
2.2.1. Жіноче письменництво засіб боротьби проти колоніалізму. 89
2.2.2. Гарем як архетип чоловічого гноблення.. 92
2.2.3. Автобіографічний компонент образів головних героїнь 96
2.2.4. Багатомовна специфіка постколоніальної літератури: алжирський палімпсест А.Джебар 100
2.3. Інтерпретація теми феміністичного руху в маґрибській літературі.. 107
2.3.1. Засудження громадянської війни і тогочасної культурної політики Алжиру в творі „Білий колір Алжиру”... 107
2.3.2. Роман „Далеко від Медіни” політичний маніфест жіночого руху. 115
2.3.2.1. Тема „Жінка і нація” на тлі ісламської історії країни ... 120
РОЗДІЛ ІІІ: ДОСВІД ЛЕЙЛИ СЕББАР ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ФЕРМЕНТ СУЧАСНОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ
3.1. Маґрибський фермент сучасного французького культурного життя.. 130
3.1.1. Національна ідентичність як провідна тема постколоніальної франкомовної літератури 130
3.1.2. Віддзеркалення протистоянь автохтонної та домінуючої культур у порівнянні специфічного досвіду А.Джебар і Л.Себбар . 133
3.2. Лейла Себбар як типовий представник алжирської течії у сучасній французькій культурі.. 141
3.2.1. Вигнанство як тематичний фермент творчості письменниці
..... 141
3.2.2. Інтерпретація метисної ментальності в аспекті образу літературного героя в романі письменниці „Мовчання берегів”.. 145
3.2.3. Глибинний антагонізм жіночої та чоловічої особистості у творі письменниці „Мовчання берегів”.. 150
3.3. Діалог поколінь у романі Л.Себбар „Зелений китаєць із Африки” 155
3.3.1. Між спогадами та історією: орієнтальний чинник постмодерністської культури 155
3.3.2. Межова” молодь у романі „Зелений китаєць із Африки”.. 160
3.3.3. Орієнтальні риси втраченого покоління” в образі Мохаммеда.. 164
3.3.4. Збагачення новітньої французької традиції елементами маґрибського літературного досвіду . 171
Висновки .. 178
Список використаних джерел .. 189

Вступ

Маґрибський літературний феномен, що поєднує в собі специфічні риси трьох культур арабської, берберської та французької, сьогодні займає особливе місце у світовому літературному процесі. Колонізація Маґрибу, експансія французької культури, політика асиміляції акультурації, рух опору колонізованих призвели до літературного білінгвізму таких країн, як Алжир, Туніс та Марокко, що входять до складу Маґрибу. Дане географічне поняття знаменує собою дві окремі „ментальні” країни: одну з африканськими витоками, із втраченою індивідуальністю, самотньо пережитим жахливим минулим, що відтворюється письменниками й у ХХ столітті, та іншу з пошматованого політичними та соціальними протиріччями сьогодення. Таким чином, можна стверджувати про автономне існування марокканської, алжирської і туніської франкомовних літератур. Проте в нашому дослідженні маґрибський феномен розглядатиметься як єдине цілісне явище.
Виокремлює маґрибську франкомовну літературу з маси так званої колоніальної літератури її фундаментальний зв’язок з якісно інакшим історико-культурним контекстом. Подібний літературний феномен вимагає „імпліцитації” (погляду зсередини), розуміння тих засад творчого процесу, що формуються генетично, передаються через кров, ґендерний досвід і суспільну культуру, відтворюють специфічні ідеї вказаного культурного регіону.
Здобувши незалежність, країни Маґрибу розв’язували не лише питання, пов’язані зі становленням національної економіки, демократизацією суспільного життя, а й вирішували проблеми формування власної культури, у тому числі літератури. Франкомовна маґрибська література (читай: література північно-африканського регіону) конституювалася ще в 50-х роках ХХ століття, але лише в 60-ті, завдяки праці А.Меммі [255; 256] та А.Катібі [242; 243], була визнана окремим напрямом у світовій літературі. Найвідомішими представниками франкофонної маґрибської літератури й сьогодні залишаються А.Джебар, М.Діб, А.Меммі, М.Фераун, К.Ясін [204-216; 52-54; 255, 256; 155; 171; 172]. Творчість саме цих письменників визначила новий тип національної літератури: d’expression française [132, с. 19], специфічний для кожної окремо взятої країни Маґрибу.
Амбівалентність феномену франкомовної маґрибської літератури є похідною концептуальною тезою даного дослідження. Вона ґрунтується на протиріччях двох радикально відмінних культур, двох антагоністичних історій, двох різних народів зі своєю ментальністю та бажаннями, пронесеними крізь драму колонізації й акультуризації. Література та культура Маґрибу зазнали змін, які були результатом глибинних соціальних зсувів, трансформації у структурі традиційного автохтонного суспільства, сформованого на основі родоплемінних та феодальних стосунків. Французька експансія, проводячи колонізаторську політику, переслідувала мету встановлення єдиного франкомовного поля та субституцію автохтонної культури. Наслідком такої політики завойовників у країнах, у яких до моменту захоплення існували власна література та писемність, був занепад рідного культурного фонду та піднесення франкомовного.
Однак колонізація для Африки була не лише негативом. Стимулювання розвитку африканської літератури європейськими мовами було, безперечно, позитивним, значущим явищем. Унаслідок подібної деконсервації та політики асиміляції відбувався розквіт літератур. Географічна контрастність не могла не вплинути на виникнення особливих рис маґрибського менталітету, а отже, і маґрибської словесності, музики, архітектури, театру. Про це свідчить багато робіт зазначених європейських і арабських дослідників, які писали про специфіку маґрибського феномену. Його характерними рисами є взаємодія та одночасність існування різних підґрунть, що впливали на формування маґрибського характеру. Цій літературі притаманні одночасність виникнення і розвитку різних жанрів епіки і лірики, драматургії і документально-хронікальної нарації [1; 20; 27; 37; 95; 246]. В основу літератури лягли такі несхожі між собою естетичні принципи, як натуралізм, з одного боку, та сюрреалізм, з іншого. Слід зазначити властиве маґрибській літературі розмаїття стилістичних традицій: від простих наративно-ритмічних форм арабської народної прози до складних авангардних конструкцій європейського роману. Вона водночас звертається і до власного (берберського і арабського) фольклору, і до світової літератури.
Творчість національних письменників, їх самосвідомість у даному разі відображає не лише суб’єктивну картину духовного життя маґрибських країн періоду національно-визвольної боротьби, здобуття незалежності та розвитку за нових соціально-політичних умов, але й об’єктивний процес відродження, становлення, формування та виокремлення нових напрямків національних культур загалом. Вагомий доробок літератур Марокко, Алжиру, Тунісу свідчить про складний шлях їх самоідентифікації, закономірність специфічних рис самосвідомості, що доповнює розуміння національного принципу у формуванні цілісної картини світової літератури.
Маґрибська література це, безперечно, особливе явище у світовій культурі. Її специфічність, перш за все, обумовлена неймовірною здатністю маґрибців до толерантності стосовно „власного” та „чужорідного”, до асиміляції культурних тенденцій різних народів. Дана тенденція залишається визначальною ознакою культури сучасних маґрибців. Однією з найхарактерніших рис франкомовної літератури в Маґрибі є її активна „самоідентифікація”: свідоме визначення маґрибськими літераторами місця і ролі своєї творчості у культурному середовищі, її значення в загальному літературному процесі своїх країн, у духовній культурі народів постколоніального світу.
На особливу увагу заслуговують окремі локуси” маґрибської культури, які в науковому плані можуть бути конституйовані як аксіологічно значущі автономні наукові об’єкти. Зокрема, такі західні літературознавці, як T.Бекрі, C.Бон, M.Мортімер, Ф.Ліоннет, А.Донадей виокремлюють абсолютно новий компонент маґрибського літературного життя ХХ с. жіноче письменство.
На нашу думку, невипадковою є поява на літературному обрії в епоху ґендерної революції таких франкомовних маґрибських письменниць, як Джаміля Дебеш, Ассія Джебар, Лейла Себбар і Маргарита Таос саме з ними пов’язане виникнення у франкомовній прозі не лише „жіночої проблематики”, а й глибокого ліричного шару [115, с. 7]. Їх діяльність зумовлена органічним поєднанням у психології та світосприйнятті жінки „старого” й „нового”, використання інновацій західноєвропейської культури, з одного боку, а з іншого, збереження кращого з автохтонної культури.
Зокрема, яскраво презентують так звану жіночу франкофонну прозу Маґрибу сьогодні імена алжирки Аcсії Джебар (літературний псевдонім Фатіми-Зохри Імалейєн, 1936 р.н.) та француженки бьорського походження Лейли Себбар (1941 р.н.). Ці письменниці використовують трансформативну і зображувальну силу мови і наративні стратегії, позичені у культур Заходу. З метою відображення регіональних культурних реалій літераторки застосовують відповідні техніки, в яких гротескно переплітаються мови і традиції. Те, як вони змальовують персонажів, змінює бачення реалій їх власних світів, впливає на сприйняття читачів, які не знайомі з цим регіоном і культурою. Їхні твори ревізують концепт гуманізму терміну, який літературознавці феміністичних поглядів відроджують як фемігуманізм [174, р. 25-26], несепаратистський фемінізм. Останній має на меті впровадження плюралістичного суспільства, заснованого на відмові від статевого гноблення і домінування, глобального чи локального. У цьому значенні постать кожної з цих письменниць у літературному процесі сучасності є досить презентативною.
Так, окреслюючи досвід маґрибської письменниці А.Джебар, наголосимо, що її творчість зазнала суттєвої еволюції від мелодраматичних романів кінця 60-х 70-х рр: „Спрага”, „Нетерплячі”, де акцентуються особисті жіночі проблеми, до романів останніх десятиліть „Діти нового світу”, „Жінки Алжиру в своїх квартирах”, тетралогії „Алжирський квартет”; тут жіночі характери вже шукають вирішення своїх проблем у власному внутрішньому світі. Ядром романів письменниці завжди є змальовування життя героїнь у площині стосунків між особистістю і суспільством, в усвідомленні статусу жінок і відчутті історії. Варто зауважити, що справді видатною є робота А.Джебар з мовою. Арабські слова у її франкомовних творах, підкреслюючи елемент поєднання культу, утворюють багатомовний палімпсест [250; 271]. Створені нею постколоніальні образи багатомовні і мультикультурні за рахунок радикального білінгвізму. Романи письменниці останнього десятиліття минулого сторіччя „Далеко від Медіни”, „Білий колір Алжиру” слугують своєрідним актом спокути, тут вона віддає належне своєму народові, первісні вірування якого були понівечені негуманною політикою арабізації і не менш жорстоким процесом глобальної ісламізації. Своєю творчістю вона прагне врятувати знехтуване або замовчуване мультикультурне, багатоетнічне, багатоголосе минуле Алжиру.
Нарівні з А.Джебар, письменниця Л.Себбар також займає гідне їй місце у франкофонній маґрибській літературі. Вона пише про маґрибську іммігрантську спільноту у Франції, визначаючи себе як croisée, полукровкою на перетині західної і східної культур. Ця авторка використовує письменство як умову життя, як свіжий подих у замкненому світі іммігрантів, щоб зменшити своє власне відчуття „екзилю”. Прагнучи поєднати у собі колишнє та майбутнє суспільства, шукаючи „пращурів і нащадків”, вона розташовує себе і своїх літературних протагоністів у середземноморському географічному і культурному контексті. Зокрема, у її романі „Мовчання берегів” змальовується, як легітимність французької колоніальної авантюри призводить до фізичного переміщення, еміграції у Францію економічно незахищених маґрибців: це, в свою чергу, викликає психологічне переміщення, спотворену маґрибську ідентичність, що формується завдяки культурній ізоляції на чужині. Творча розробка письменницею теми іммігрантів ставить під сумнів її французьку культурну ідентичність [179; 186; 218]. Кидаючи виклик ідеї francisé, Л.Себбар змушує читачів переглянути лінгвістичні й ідеологічні критерії літературної мови (як французькі, так і франкофонні). Приміром, у трилогії „Шеразаде, брюнетка, кучерява, зеленоока” (1982), „Щоденники Шеразаде”(1985) і „Божевільні історії Шеразаде” (1991) виявляється, що, незважаючи на використання тем, які ставлять авторку в один ряд з франкомовними письменниками (історична амнезія, становище змушених мовчати жінок, їхнє повстання проти соціальних тортур), вона не обмежується лише світом північно-африканських іммігрантів, а відтворює широкий спектр інших марґінальних типажів і етнічностей, які ферментують сучасне французьке суспільство. У романі „Зелений китаєць з Африки” вона порушує питання про пам’ять та ідентичність, прагне закарбувати умови екзилю, змалювати кочування та форму багатокультурної ідентичності, що в цілому відбивають сучасну глобальну ситуацію. У поетиці вигнання письменницька техніка Л.Себбар також посідає належне їй місце. Завдяки зображенню нею іммігрантського досвіду в постколоніальних суспільствах, завдяки акцентам на взаєминах її героїв з минулим, на стосунках, які стали дуже проблематичними за часів постмодернізму, вона збагачує літературу якісно новими ознаками. Серед домінантних рис тут виокремлюють плюралізм, багатовимірність, відмову від системи фіксованих значень і універсальних істин, від традиційних філософських, етичних та інших опозицій, особливе загострення уваги до феноменів марґіналу [271; 277].
Творчість А.Джебар та Л.Себбар у сукупності дозволяє проаналізувати таке яскраве явище світового гуманітарного руху ХХ ст., що виникає з двох боків так званої „лінії розколу”, як поява на тлі уламків незворотньо зруйнованої попередньої культурно-історичної цілісності, нових естетично значущих марґінальних за ґенезою утворень. Життєздатність цих нових форм безперечна та продуктивна. Типологічно подібні явища супроводжують сьогодні й розвиток літератур, що виникли на тлі розпаду культури СРСР.
Отже актуальність даної роботи в цілому пояснюється інтенсивністю загальних міграційних процесів в світі, наявністю постколоніальних, постімперських ферментів у цілісній картині сучасного культурного буття та пов’язаними з цим глобальними наслідками втратою та пошуками ідентичності, національної та релігійної приналежності, мультилінгвізмом, транскультурацією тощо. Усі названі явища безперечно потребують окремих наукових розвідок. У нашому разі, зокрема, своєчасність дослідження визначається потребою окреслити специфічний феномен маґрибської інтелектуальної традиції крізь наявний новий творчий досвід її найбільш презентативних франкомовних письменниць алжирського походження.
Вибір нашого дослідницького об’єкту аргументується наступним. Явища, подібні вище окресленому, як правило, містять свою специфічну органіку, розкриваються через виокремлення чітких ферментивних ознак, які спроможні виразно маркувати певну культурну ідентичність. У разі маґрибського феномену таким яскравим чинником виступає так зване „феміністичне питання”, оскільки втручання мусульманської жінки в поле літературної традиції несподіваним чином, онтологічно змінює усе попереднє буття цієї традиції.
За характером осібно значущих наслідків, похідних від можливих контамінацій „свого” та „чужого”, у цьому плані специфічно виокремлюється творчість саме названих нами, відомих у франкомовній літературі письменниць нашої сучасності. І алжирка Ассія Джебар, і літераторка-бьорка Лейла Себбар є представниками зростаючого числа художніх „інтерпретаторів” постколоніальних умов. Їхні романи, опубліковані у 70-х - 80-х роках, заново визначають та окреслюють франкофонну історію і літературу.
Використовуючи новаторську і саморефлексійну техніку, вони утворили нові парадигми, які репрезентують так зване „лінгвістичне” і „географічне” вигнання, переміщення з периферії до центру метрополії та міжкультурні обміни. Художнім текстам маґрибських письменниць притаманні загальні риси французького постмодерну; однак по-новому трактується тема коріння і висвітлюється своєрідність індивідуального людського досвіду.
На Заході твори обох письменниць стійко стають бестселерами. Непересічність та важливість, зокрема, творчості Асcії Джебар підтверджена важливою літературною відзнакою: ще у 1996 році ця письменниця була нагороджена престижною Нойштадтською міжнародною літературною премією [209, р. 30]. Доробок обох названих авторок став у Європі предметом широкого обговорення. Проте для українського реципієнта вони практично лишаються невідомими, їхні твори ще не перекладалися українською мовою (два романи А.Джебар з’являлися лише у російських перекладах [46; 47]), позиції названих письменниць у франкомовному літературному просторі українськими літературознавцями ще не зафіксовані і не визначені.
Кардинально нова концепція жінки в прозі Маґрибу, потреба повного та всебічного висвітлення даного феномену, своєрідність його художнього вираження обумовлює предмет дисертаційної роботи.
Такі літературознавці, як Е.А.Алізаде, О.О.Власова, О.М.Демкіна, Г.Я.Джугашвілі, І.Д.Нікіфорова, С.В.Прожогіна, досліджуючи феномен маґрибської літератури, наголошують, що письменники Маґрибу змальовували сучасність, відображаючи дійсні протиріччя і конфлікти суспільства в певний момент його історії, крізь призму емансипації, відродження особистості, бунту, виходячи з власного досвіду. До цього маґрибську франкомовну літературу сприймали як групу „ізольованих індивідуальностей” чи навіть „письменників-імітаторів (спостереження Г.Я.Джугашвілі).
Зміну характеру франкомовної літератури, її орієнтацію вже на літературний досвід ХХ ст. дослідники пов’язують з драматичною семилітньою війною Алжиру за незалежність (1954-1962) [49; 63; 132]. Погоджуючись з цією думкою, підкреслимо, що саме історичні події відіграли роль своєрідного каталізатора, привертаючи увагу французьких критиків до творчості африканських письменників, маґрибської франкомовної літератури, яка відтоді відтворює специфічні маґрибські теми, залишаючись, однак, при цьому автентичною. Незважаючи на те, що створювалась така література переважно у вигнанні, вона відображає особливості проблематики саме маґрибської суспільної особистості.
Письменники-маґрибці чітко усвідомлюють приналежність до однієї землі, спільного простору, суспільства, що формувалася упродовж тривалого періоду історії, заснованого на стародавніх звичаях і традиціях. Тема пошуку особистості (як на своїй власній землі, так і у вигнані) є однією з основних у маґрибській літературі. Це пояснюється тим, що людині простіше визначити та усвідомити вагу свого коріння, своїх витоків, культури, етнічної самоідентифікації поза межами Батьківщини. Тому досить численними є маґрибські романи, присвячені проблемам еміграції (наприклад, „Козли” Д.Шрайбі, „Земля та кров” М.Ферауна, „Зоряний полігон” К.Ясіна, „Абель” М.Діба, „Любов, фантазія” А.Джебар). Вивчення творів маґрибських письменників, поза сумнівом, поглиблює розуміння складного питання національної ідентичності як такої.
Таким чином, розвиток франкомовної маґрибської літератури ХХ сторіччя заслуговує на увагу українських науковців.
Феноменальна культура Маґрибу світовою наукою сьогодні розглядається в численних ракурсах: як історико-культурологічне явище [8; 31; 48; 269], як фрагмент решток постколоніалізму [250; 254], як своєрідна лінгвістична проблема [134; 210; 256; 263], як зразок специфічної світоглядності [24; 217; 225; 226]. Окрім цього, для науки на прикладі маґрибського феномену яскравіше вимальовується сучасна загальногуманітарна проблематика приміром, такі аспекти, як марґінальність, становлення сучасної особистості, ґендерні питання і таке ін. Тут ми бачимо ту історико-культурну ситуацію, у якій локальні протиріччя, зв’язані між собою, не нищать одне одного, а породжують якісно новий плідний варіант культури.
Незважаючи на визнання феномену маґрибської франкомовної літератури сучасним літературознавством та її ґрунтовне дослідження західними та російськими літературознавцями, історико-культурне значення даної літературної течії все ж недостатньо вивчене, а для українського літературознавства франкомовна маґрибська література явище нове та недосліджене. Щоправда, останнім часом до проблеми Маґрибу зверталися в Україні вже двічі, розглядаючи її проте лише в культурно-міфологічному та лінгвістичному аспектах [103; 134].
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у наступних моментах:
- франкомовна маґрибська література вперше концептуально визначається на вітчизняних теренах літературознавства як така;
- окреслюється взаємозв’язок европейських культур Сходу та Заходу в аспекті таких значущих домінантних чинників, як марґінальність та ґендер;
- розглянутий матеріал концептуалізується як проблема взаємовпливу свого та чужого.
- в означеному ракурсі вперше розглядаються процеси транскультурації, постколоніальні та постмодерністські наслідки та умови розвитку франкомовної маґрибської літератури;
· вперше для сучасного вітчизняного літературознавства взято до розгляду творчість показових франкомовних письменниць алжирського походження А.Джебар і Л.Себбар.
За об’єкт аналізу обрано специфічний феномен маґрибської франкомовної літератури у його найбільш показових марґінальних зразках ґендерного профілю доби постмодернізму творах А.Джебар і Л.Себбар. Предметом дослідження стали тексти таких романів А.Джебар, як „Спрага”, „Жінки Алжиру в своїх квартирах”, „Діти нового світу”, „Білий колір Алжиру”, тетралогія „Алжирський квартет”, а також романи Л.Себбар „Мовчання берегів”, „Зелений китаєць з Алжиру” та трилогія „Шеразаде, брюнетка, кучерява, зеленоока”, „Щоденники Шеразаде”, „Божевільні історії Шеразаде”. Названі твори найбільш чітко презентують відповідний літературний процес.
Мета роботи полягає у конституюванні та аналізі специфічних для літературного процесу домінант на прикладі феномену маґрибської літератури, представленого творчістю найбільш презентативних франкомовних письменниць сучасності А.Джебар і Л.Себбар, у визначенні основних напрямків маґрибської літератури та жіночої прози зокрема.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:
· проаналізувати феномен маґрибської літератури;
· розглянути основні віхи еволюції франкомовної маґрибської літератури в аспекті літературного процесу сучасності;
· провести дослідження творчого доробку А.Джебар і Л.Себбар;
· простежити тематичні тенденції, систему персонажів, методологію та літературну техніку творів А.Джебар і Л.Себбар;
· осмислити концепцію жіночої особистості у творах письменниць крізь ґендерну призму;
· виявити вплив постколоніальних умов та постмодернізму на літературну діяльність А.Джебар та Л.Себбар.
Теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження ґрунтується на ідеях фундаторів та провідних представників історичної поетики (від О.Веселовського, О.Білецького, І.Франка до таких її сучасних представників, як М.Бахтін, Б.Бігун, Т.Дєнісова, Д.Затонський, Л.Мироненко, Д.Наливайко, В.Фесенко, Т.Балашова, Г.Джугашвілі, І.Нікіфорова, Ж.Бренер, включаючи історико-літературні праці С.Павличко, Е.Аккад, У.Еко), концептуальних аналітиків сучасного літературного процесу (роботи Е.Аккад, У.Еко, Ю. Хабермаса), теорії колоніального дискурсу (А.Афанасьєва), зокрема, дискурсивного досвіду (праці Ж.Дерріди, Г.-Г.Гадамера, Ж.Женетта, П.Рікера, Р.Гром’яка, Т.Гундорової) та досвіду т.зв. „ґендерних студій” (В.Агєєва, О.Забужко, Н.Зборовська, І.Жеребкіна, Т.Лауретис). Зокрема враховувався дослідницький метод відносно так званих „межових явищ” та марґінальних форм світової літератури (праці С.Прожогіної, Г.Рягузової, Ю.Уварова, Н.Висоцької, Т.Потніцевої, В.Фесенко), а також теорії палімпсесту - натепер виокремлених у руслі історичної поетики явищ культурної контамінації (праці Д.Дюрішина, А.Донадей, М.Мортімер, А.Кудєліна). Додатковим чинником стало врахування методологічно принципових ідей започаткованої Г.Р.Яуссом та В.Ізером теорії літературної рецепції (концепти Р.Барта, Ю.Крістевої, Р.Гром’яка, О.Червінської), зокрема, специфіки перекладацької рецепції.
Методи дисертаційного дослідження запозичуються із досвіду порівняльно-історичного літературознавства, жанрології, спираються на системний та описовий аналіз, методику цілісного аналізу літературного тексту; залучено також особистий перекладацький досвід.
Теоретичне значення дисертації полягає у доповненні новими тематичними зрізами корпусу історико-літературних досліджень, присвячених творчості новітніх французьких та франкомовних письменників; можливістю включення матеріалів дисертаційної розвідки до інтерпретаційно оновленого теоретичного опису сучасного світового літературного процесу; виявлення нових ракурсів історичної поетики та порівняльного літературознавства.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути внесені до загальних і спеціальних курсів із зарубіжної літератури, історії франкофонної культури ІІ-і пол. ХХ сторіччя, теорії літератури та перекладознавства. Також результати дослідження можливо враховувати при селекції сучасних творів франкомовної літератури для перекладу та видання в нашій країні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація створювалася у межах комплексної науково-дослідницької теми кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Комунікативний потенціал літературного тексту в аспекті нових літературознавчих технологій” (№ 0106U003632). Тему дисертації затверджено Вченою радою ЧНУ ім. Ю.Федьковича (протокол № 1 від 12 лютого 2003 р.)
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол № 11 від 29 травня 2007р.). Основні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлювались на Першій міжнародній науково-практичній конференції „Науковий потенціал світу ’2004” (Дніпропетровськ, 2004 р.), на міжнародних конференціях „Мовні і концептуальні картини світу” (Київ, 2004, 2005, 2006 рр.), на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції „Слов’яни: історія, мова, культура” (Дніпропетровськ, 2005 р.), на Всеукраїнських

Список литературы

ВИСНОВКИ
Явища літературного руху у зрізі модифікацій марґінальності на тлі сучасної франкомовної культури й розглянутого досвіду таких письменниць, як А. Джебар та Л.Себбар, у своїх найбільш виразних зразках дають уявлення про актуальний стан сучасного літературного процесу і дозволяють підкреслити наступне.
Власне франкофонна маґрибська література формувалась на межі двох епох: колоніальної доби французького панування та постколоніального відродження автентичності. Як унікальне і складне явище, вона поєднала в собі особливості арабської, берберської та французької культур, ширше літератури світової та національної. Географія, історія та політика, які тісно переплелись на тлі Маґрибу, зокрема, французький колоніалізм, сприяли виникненню особливої словесності новітнього характеру, специфічного розгалуження у системі національних літератур маґрибських країн, нового типу франкомовної літератури, яка в процесі своєї еволюції вийшла на новітній рівень, ставши окремим феноменом світової літератури.
Розглянуті у Розділі І джерела свідчать, що інтенсивний розвиток самого концепту маґрибської літератури припадає на кінець 50-х років, затверджується у 60-і, фіксує визначення нового типу національної літератури як d’expression française. Він визначається аналізом актуальних проблем крізь призму емансипації, відродження особистості, національної приналежності, повстання. До цього протягом тривалого періоду часу маґрибська література вважалась або напрямком північноафриканської, або французькою літературою у Маґрибі (охоплює країни Алжир, Туніс, Марокко).
На зламі колоніалізму відбувається оновлення форм вербального вираження: від поезії та есе традиційних літературних форм північної Африки здійснюється перехід до роману як ефективнішого інструменту аналізу та відображення дійсності. Для літераторів Маґрибу, з їх арабо-мусульманським підґрунтям, французька мова стала засобом для творчого самовираження, а також умовою зближення двох світів Заходу і Сходу.
Необхідно виокремлювати маґрибську літературу з корпусу творів колоніальної літератури: такі представники останньої, як Л.Бертран, Р.Рандо, марокканці брати Таро, Ф.Бонжану не можуть називатися представниками маґрибської літератури, оскільки їх твори позбавлені ідей Маґрибу. Так само і творчість таких письменників, як А.Камю, Г.Одізіо, Ж.Пелагрі, Е.Роблес, поета Ж.Сенака вони належать до літературного напряму pied-noir, який почав інтенсивно розвиватись у 30-ті роки XX сторіччя.
Національна маґрибська франкомовна культура вимагає погляду зсередини, вона передається на генетичному рівні, через побут, релігію, традиції специфічного суспільства. Автохтонність письменників Маґрибу сформована на усвідомленні приналежності спільному простору, стародавніх звичаях і традиціях, на соціо-культурологічній основі Ісламу. Особливі риси маґрибської літератури полягають у специфічній своєрідності її жанрової системи, ферментованої документально-хронікальною нарацією та стилістичним розмаїттям: воно простежується від простих наративно-ритмічних форм арабської народної прози, елементів берберсько-арабського фольклору до складних авангардних конструкцій європейського роману, досвіду світової літератури. Зазначимо також характерне поєднання у маґрибському художньому тексті несхожих естетичних принципів: опис побуту може поєднуватися із сюрреалістичними елементами. Маґрибська література, крім того, відзначається комбінацією різних жанрових форм у межах одного твору „роману-поеми”, поетичної прози, прозаїзованої політичної поезії, отже їй притаманна відсутність бар’єрів між жанрами.
Специфічність маґрибської літератури обумовлена також її здатністю до толерантності стосовно „власного” та „чужорідного”, до асиміляції культурних тенденцій різних народів. Сьогодні, на початку ХХІ ст., маґрибські письменники все частіше звертаються не лише до політичних подій, а й до культурно-психологічних, до аналізу витоків процесу, що призвів до складного феномену духовної і, зокрема, естетичної „багатоукладності” своїх нових національних форм, що існують на перетині двох культур метрополії та її колишніх колоній, є сплетінням різних культурних чинників. Сучасні дослідники С.Прожогіна, І.Нікіфорова О.Демкіна, Г.Джугашвілі: підкреслюють, що якби сприйняття чужорідних культурних цінностей не було попередньо підготовлене всією культурною і економічною інфраструктурою колоніального суспільства і якби національний ґрунт залишився „байдужим” до цього всього і продовжував би плекати свою „самодостатність”, то й донині людство мало б у цьому регіоні лише своєрідні анклави або „законсервовані” середньовічні типи (за приклад можна взяти повільний літературний розвиток Мавританії), або ж зразки, подібні до тих, що збереглися в африканських родоплемінних культурах.
Франкомовна література, поєднавши своєрідним чином французьку та арабо-берберську культуру, відіграла важливу роль у період, коли арабомовне письменство лише робило перші кроки, справедливо стала помітним явищем і в Європі, і в Північній Африці, автохтонні літератори знайшли своє місце у художній системі мистецтва XX сторіччя. Такі письменники, як М.Діб, М.Гаддад, Д.Шрайбі, М.Маммері, К.Ясін, А.Меммі, А.Джебар та інші є фактом не лише маґрибської, але й французької літератури, а їх твори вважаються визначними зразками світового літературного процесу.
Розвиток і розквіт франкомовної літературної творчості був викликаний та відбувався під впливом антиколоніального руху опору 50-х років. У „постнезалежне” десятиріччя вона позначається зміною тематики, головним чином розрахованої на читацький фонд власних країн.
Згодом у творчості африканських авторів знаходить своє відображення проблема європейських мов, що детермінується зміною акцентів у відчутті національної свідомості. Письменники визнають значення французької мови як засобу консолідації, згуртування різних етнічних груп, яке відбувається під впливом певних економічних і соціальних чинників. Очевидною стає необхідність збереження та розвитку франкомовної літератури як важливої частини сучасної культури. Відомі африканські письменники, що пишуть європейськими мовами, підкреслюють своє творче ставлення до них і необхідність знання західних мов, попередньо пристосованих до місцевих умов, щоб передати африканську самобутність.
Після Другої світової війни розпочалася активна антиколоніальна боротьба, позначена прагненням африканського народу розірвати стосунки з „білим табором”, що ототожнювався лише з тиском і несправедливістю. Важливо зазначити, що з розвитком літератури трансформується й ставлення африканської інтеліґенції до культури Заходу: критикуючи принизливий тиск західної колонізації, африканські письменники почасти підтримували певні її ідеї (наприклад, твердження про цивілізаторське представництво Заходу на Африканському континенті). Таке ставлення, викликане невисоким рівнем африканської самосвідомості на первісному етапі антиколоніального руху, не варто плутати з апологією Заходу у нечисленних творах письменників пізнішої епохи, які абсолютно свідомо прийняли позицію західної присутності в країнах Африки.
Лейтмотивом у складному комплексі питань культурного розвитку незалежної Африки стала проблема плідного розвитку національного мистецтва та літератури. Автентичне мистецтво, як і художня творчість в цілому, вже не задовольняли духовні потреби нового суспільства, оскільки їх витоки були сформовані лише на родоплемінному та феодальному ґрунті. Безперечно, автохтонна культура, збагачуючи неонаціональну культуру, виводить її на новий щабель розвитку лише з урахуванням реального чужого контексту. Ставлення до цього питання сприяло поділу африканських письменників на два діаметрально протилежні табори. З точки зору перших, варто відроджувати культурний спадок, яким нехтували на етапі колонізації; з погляду інших, слід спрямувати увагу на повну трансформацію в сфері культури. Необхідно зазначити, що колишні колоніальні народи з більшим зацікавленням звернулись до свого минулого та розвитку національної свідомості. У сфері творчості це тяжіння до колишнього відтворюється у прагненні відкрити та розвинути ті самобутні начала, які вдалося зберегти від глобальної європеїзації. Такий потяг до минулого відображено в бажанні авторів використовувати фольклорні елементи в сучасних літературних жанрах, звернення до рідних міфологем, у прагненні створити суто африканські тексти, в основі яких лежить певна містична африканська домінанта і притаманний лише африканцям специфічний світогляд.
Проблема відновлення та збереження фольклорного, культурного багатства залишається однією із найголовніших. Теоретичні питання розвитку африканського фольклору мають принципове значення в дискусії про „теорію чорної винятковості” [107, с. 9], яка намагалася довести виключне місце народної творчості чорної Африки у світовій літературі, використовуючи як приклад найархаїчніші зразки фольклору. Первинно-міфологічний образ, що містив у собі сталий містичний расовий початок і лежав у основі духовного та психічного складу африканця, сьогодні вже не артикулюється як провідний. На Заході вже не обговорюється, що процес написання етнічними арабами та берберами художніх творів мовою колишньої метрополії виявився досить плідним. Він розширив межі розвитку автентичної маґрибської літератури, який було призупинено колоніалізмом, збагативши тим самим франкомовний культурний ареал, додавши до нього неповторного східного колориту. Сьогодні елементи взаємного співіснування двох різних культур християнської (європейської) і мусульманської чітко простежуються в культурі, побуті, взаєминах алжирців.
Колишня насильницька акультурація призвела до радикальних змін в літературі, перевела її виключно в русло іномовного вираження і обумовила занепад автентичного письменництва; лише такі жанри, як арабська політична публіцистика й усна народна традиція, сприяли самозбереженню та розвитку наративного мистецтва у Маґрибі. Сучасна еволюція маґрибської літератури класифікується за поколіннями письменників й віддзеркалює шлях від критики соціальних проблем до традиційнішої оповіді. Тематична класифікація враховує водночас як трансформацію маґрибської франкомовної літератури, так і її цілісність. Критична картина сім’ї та суспільства, пошуки колективної особистості, зародження протесту особистості та намагання визначити власну автентичність є домінуючими тенденціями окремих періодів. Яскраво демонструють розглянуті нами твори бунт особистості, жінок зокрема, проти існуючих догм суспільства, боротьба за ствердження власного „я”, намагання переусвідомити історію, поглянути на неї в новому ракурсі, дійсно встановити історичну правду.
Сьогодні франкомовна література Маґрибу позначена специфічними рисами взаємодії та взаємопроникнення культур, художнім поєднанням різних естетичних понять, які виникали у результаті колоніальної присутності Франції зі своїми негативними чи позитивними наслідками.
Слід підкреслити, що історична і політична дійсність, довколишня реальність змінили не лише тип словесності арабів і берберів, спровокувавши зміну всієї традиційної ієрархії жанрів, але й сам тип їх художньої свідомості. Французька культура у Маґрибі не лише збагатила арабську та берберську культури цінностями світової літератури, але й через франкомовну літературу сучасність ознайомилася з маґрибською словесністю. Отже, парадокс полягає у тому, що в надрах кривавої історії колоніального загарбання Маґрибу визріла нова культура, яка оволоділа новою мовою, набула нових форм і досягнула одного рівня із найрозвинутішими літературами світу.
Виокремимо також особливе місце у проаналізованому літературному контексті творчості письменників-бьорів (емігрантів другого покоління). Ця специфічна література поєднує і маґрибську усну традицію (берберські казки, молитви, арабо-ісламські оповідання тощо), і паризький сленг. Змішування мов викликане головною рисою цієї літератури: вербальним творенням. Найбільш вражаючим аспектом письменницької творчості бьорів є їхня автобіографічна суть свідчення пошуку власного „я”, а також звернення до марґінальних образів, до „межових” зон передмістя, до зображення героя з рисами „жертви”.
Яскравими представниками маґрибської літератури і письменництва бьорів відповідно є розглянуті у роботі Асcія Джебар (Розділ ІІ) та Лейла Себбар (Розділ ІІІ). Використовуючи новаторську і саморефлексійну техніку, саме ці авторки створюють парадигми, які репрезентують лінгвістичне і географічне вигнання, переміщення з периферії до центру і міжкультурні обміни.
Між письменницями існує багато дотичного. Використовуючи техніку постмодернізму, зокрема, позапросторовість і позачасовість, анонімну інтертекстуальність, автобіографічний елемент, численну кількість марґінальних персонажів, звернення до периферійних явищ, міфологізацію художніх образів тощо, обидві ці письменниці наочно відбивають досвід культури сучасного постколоніального світу у зрізі власного специфічного світогляду. Додамо також, що порівняльний аналіз виявив наявність спільних рис з особливостями світогляду і методології їхніх французьких сучасниць Н.Саррот, видатної фундаторки так званого „нового роману”, та феміністки Ф.Саган.
Аналіз текстів романів А.Джебар („Спрага”, „Жінки Алжиру в своїх квартирах”, „Діти нового світу”, „Білий колір Алжиру”, тетралогію „Алжирський квартет”) та новелістики й романів Л.Себбар („Мовчання берегів”, „Зелений китаєць з Алжиру”) дозволив відповідно визначити їхню вагу у літературному процесі сучасності.
А.Джебар, як одна з найталановитіших літераторів Північної Африки, що синтезувала у своїй особі мусульманське виховання і європейську освіту, презентує еволюцію маґрибської літератури: від мелодраматичних текстів до політично зрілих творів, що віддзеркалили увесь спектр проблем сучасного Алжиру. Сюжети розглянутих нами її перших романів „Спрага”, „Нетерплячі”, „Діти нового світу” часто мелодраматичні, їхні провідні персонажі демонструють певну духовну слабохарактерність, поєднання фаталізму та екзистенціалізму. Проте вже тут простежуємо пробудження соціальної свідомості, прагнення до внутрішньої свободи та незалежності протагоністів. Зовсім нових рис набувають жіночі характери з їхнім внутрішнім бунтом, спрямованим як на особисті, так і політичні цілі, з прагненням до самореалізації та свободи (збірка оповідань А.Джебар „Жінки Алжиру у своїх квартирах”).
Таким чином, сучасна франкомовна літературна традиція на сьогодні вже не може визнаватися як певне гомогенне утворення, оскільки у її досвід ХХ сторіччя закладає абсолютно нові базисні засади. Зокрема, підкреслимо, що стильові ферменти арабо-мусульманської ментальності у сучасній французькій літературі вже відіграють свій провідний мотив, про що засвідчує розглянутий у останньому розділі дисертації досвід Лейли Себбар з її увагою до тем імміграції, літературної метисизації і бікультурної ідентичності.
Письменниця зображує марґіналів, мешканців французького передмістя. Її герої символізують соціальний шок, викликаний деколонізацією та постколоніальними умовами. Яскрава представниця літератури постмодернізму Л.Себбар активно збагачує сучасний французький літературний стиль звичними для арабського письма прийомами міфологізації типажів, екзотичністю марґінальних типажів, яскравим автобіографічним елементом, так званими „анонімними” художніми персонажами.
У тематичному плані її твори віддзеркалюють проблеми історичної амнезії, повстання проти суспільних обмежень та чоловічої дискримінації (гучна трилогія „Шеразаде”), демонструють яскраву палітру марґінальних образів та етнічностей, що заполонили сучасне французьке суспільство. Усе це породжує оригінальні ракурси: приміром, подорожі молодої бьорки Шеразаде Францією з наведеного твору дозволяють письменниці несподівано дослідити подібність маґрибських іммігрантів до сільських французьких злидарів, створити персонажів, що обрали за спосіб життя вигнання і кочування, даруючи героїні свої розповіді. У романі Л.Себбар молода героїня-інтелектуалка захоплюється філософсько-світоглядними творами, збирає орієнталістські картини, усну історію і популярну культуру, щоб знайти ключі, які допоможуть їй усвідомити свій власний стан постколоніальної кочівниці. Твори Л.Себбар презентують нову Францію, що під впливом історичних процесів трансформувалася у країну іммігрантів. Отже, своєю творчістю письменниця заново визначає francité як métissage.
Можна стверджувати, що саме ця письменниця збагачує сучасну французьку літературу новими типажами. Таким, зокрема, є протагоніст авторки, безіменний герой розглянутого нами роману „Мовчання берегів”, багаторічний іммігрант, що зазнав всіх наслідків вигнанства (психологічне переміщення, спотворену культурною ізоляцією ідентичність тощо). Надаючи творові позачасовості, Л.Себбар долає жанрові межі побутового роману і перетворює роман на притчу про вигнанство. Слід окремо підкреслити, що саме жіночі образи слугують для героя містком між минулим і сучасним, допомагають йому збагнути значення життя в екзилі, стають своєрідною парадигмою ментального самозбереження. Особливо трагічно у даному разі звучить тема „останнього бажання” бути похованим в Алжирі: герой колись втратив свою справжню батьківщину, але не став своїм в іншій, перетворившись на „героя без батьківщини” (нова французька літературна парадигма).
Іммігрантський досвід у постколоніальному суспільстві висвітлюється Л. Себбар також у романі про пам’ять та ідентичність „Зелений китаєць з Африки”. Письменниця поновлює складний діалог між пам’яттю поколінь, застерігає проти історичної амнезії, втрати культурної та колективної пам’яті. У стилістичному плані зауважимо винайдену нею та вдало опрацьовану аналогію між історією пам’яті та фотографією в постмодернізмі: авторка вказує на здатність фотографії водночас відроджувати і руйнувати спогади пам’яттю індивідуума, культурною пам’яттю та історією. Л.Себбар, за її визнанням, використовує здатність фотографій відтворювати і втручатися у культурні спогади, щоб заново переглянути історію, зцілюючись від ілюзій та смутку.
Надзвичайно точно письменниця змальовує природу фатальної помилки, що була закладена у первісний менталітет маґрибської межової молоді, що кинулася свого часу до Європи, керуючись „негайністю задоволення”, а не соціальною відповідальністю або певною історичною логічністю.
Усе це презентується як світоглядні пошуки „типового героя” екзилю Мохаммеда (типової дитини маґрибських іммігрантів, обтяжених умовами екзилю, кочування та расистського гноблення) з притаманними йому постійними роздумами про свою національну приналежність. Підкреслимо також алегоричну суть цього літературного антропоніму: ім’я мусульманського пророка виступає в даному разі символічно-номінативним означенням ментальності героя. Зацікавленість образами війни це спосіб самовираження героя, через яку він прагне зрозуміти сенс сучасного життя. Отже, образ Мохаммеда висвітлює філософську проблему особистості в її стосунках із системою, вказує на незахищеність людини нового постколоніального суспільства.
Новелістика Л.Себбар, відображаючи ментальність двох таких різних країн постколоніального часу, як Алжир та Франція, також розставляє подібні акценти на складних взаєминах між двома країнами, їх світоглядними „мовами”, суспільними проблемами та протилежним становищем жінки. Детермінація відбувається на зрізі релігійного протистояння культур християнства та ісламу.
Своєю творчістю бьорська письменниця Л.Себбар та маґрибська літераторка А.Джебар демонструють складні проблеми марґінальних явищ постколоніального постмодерністського суспільства, розкриваючи теми вигнанства, пошуку ідентичності, місця мусульманської жінки у соціумі, імміграції, історії та пам’яті. Звертаючись до марґінальних типажів, периферії, анонімності, автобіографічності, позапросторовості, міфологізації художніх образів, багатоголосся, вони є яскравими представниками літератури постмодернізму.
Представниця франкомовної маґрибської літератури Асcія Джебар та виразник письменницького напрямку бьорів Лейла Себбар заново визначають франкофонну історію і літературу, висвітлюють проблеми лінгвістичного і географічного вигнання, міжкультурні обміни, пошук індивідуумом своєї національної приналежності. Їх творчість відображає складну ґенезу імміграції і вигнанства, процеси транскультурації у гібридних соціумах. Поняття національної ідентичності є центральною темою їх творів. Персонажі письменниць протистоять синдрому „жертви” і шукають шлях до самовираження. Авторки вказують шлях до так званого фемігуманізму (сучасний термін європейського наукового сленгу), що має на меті формування плюралістичного суспільства, на засадах відмови від гноблення і домінування.
Підсумовуючи, зазначимо, що творчість розглянутих нами франкомовних письменниць, як і їхніх визнаних сучасниць, літераторок Н.Саррот і Ф.Саган, стала яскравою складовою світового літературного процесу. Вона знаменна ще й тим, що кидає виклик понівеченим моральним цінностям свого суспільства, розвінчує будь-який тоталітаризм і гноблення, закликаючи до толерантності та різноманітності словесних форм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аваков Р.М. Марокко: от протектората к независимости. М., 1961. 96 с.
2. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність // Слово і час. № 4. К., 2002. С. 27-33.
3. Алексис Жак-Стефен. Куда идет роман? // Литература стран Африки. М.: Наука, 1966. С. 69-94.
4. Ализаде Э.А., Асадуллин Ф.А., Прожогина С.В., Юнусов К.О. Литература Туниса (История национальных литератур стран Магриба в трех книгах: Алжир, Марокко, Тунис). М.: Наука, 1993. 242 с.
5. Алхімія слова живого. Фр. Роман 1945-2000 рр. / М.Мільнер, Ж.Бесьєр, Б.Бланкман та ін. К.: Промінь, 2005. 383 с.
6. Андреев Л.Г. Современная литература Франции: 60-е годы. М.: Изд-во Моск. Ун-та., 1977. 368 с.
7. Антология гендерной теории. Сб. пер. / Сост. и комментарии Е.И. Гаповой и А.Р. Усмановой. Минск: Пропилеи, 2000. 384 с.
8. Арабская средневековая культура и литература: Сб. статей. М.: Наука, 1978. 216 с.
9. Афанасьева А.Э. Теория колониального дискурса // Человек в информационном пространстве. Межвузовский сборник научных трудов. Ярославль, 2003. С. 53-55.
10. Ачебе Ченуа. Роль писателя в новой нации // Литература стран Африки. М.: Наука, 1966. С. 53-60.
11. Балашова Т. Франкоязычная поэзия Швейцарии после Второй мировой войны // Вікно в світ. № 2 (14). 2001. С. 107-125.
12. Балашова Т. Французский роман 60-х годов. М.: Высшая школа, 1965. 102 с.
13. Барт Р. Camera Lucida. М., 1997. 223 с.
14. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
15. Барт Р. С/Z / Пер. с фр. 2-е изд., испр. Под ред. Г.К.Косикова М.: Едиториал УРСС, 2001. 615 c.
16. Баталов Э.Я. Философия бунта (Критика идеологии левого радикализма). М.: Политиздат, 1973. 220 с.
17. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худож. лит., 1975. 504 с.
18. Белімова Т.В. Інтертекстуальний опис структурних особливостей текстів філософсько-інтелектуальних романів В.Домонтовича // Наука і сучасність. Педагогіка. Філологія. Київський національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. Т. 44. К., 2004. С. 157-169.
19. Бенджеллун Т. Священная ночь. М.: Восточная литература РАН, 1999. 167 с.
20. Бєлєхова Л. Еволюція словесного поетичного образу в американській поезії епохи модернізму і постмодернізму // Південний архів (Зб. наук. пр. Філологічні науки). Херсон. державний пед. ун. Вип. 7. Херсон, 2000. С. 36-42.
21. Бігун Б.Я. Постмодерністський образ світу (на матеріалі західноєвропейських та американських романів 80-х років ХХ століття): Автореф. дис канд. філол. наук: 10.01.04 / Національна Академія наук України Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 1999. 20 с.
22. Богданова О.В. Постмодернизм в контексте современной русской литературы (60-е 90-е годы XX века начало XXI века). СПб.: Филол. ф-т С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. 716 с.
23. Бренер Ж. Моя история современной французской литературы. М.: Высш. Шк., 1994. 352 с.
24. Великовский С.И. Грани „несчастного сознания”. Театр, проза, философия, эссеистика, эстетика. М.: Искусство, 1973. 239 с.
25. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высш. шк., 1989. 406 с.
26. Взаимосвязи Африканских литератур и литератур мира / Под. ред. А.Б.Куделина, И.Д.Никифоровой М.: Наука, 1975. 264 с.
27. Висоцька Н.О. Афро-американська драматургія як мультикультурний феномен. Проблеми історії та поетики: Дис д-ра філол. наук: 10.01.04. К., 1997. 417 с.
28. Висоцька Н.О. на перехресті цивілізацій: Монографія. К.: Київський держ. лінгв. ун., 1997. 168 с.
29. Вишератина В.Н. Аллюзия как параметр вертикального контекста художественного произведения // Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції „Слов’яни: історія, мова, культура”. Том. ІІ. Д.: Наука і освіта, 2005. С. 15-18.
30. Власова О.А., Дербисалиев А.Б., Прожогина С.В. Литература Марокко (История нац. литератур стран Магриба в трех книгах: Алжир, Марокко, Тунис). М.: Наука. Восточная л-ра, 1993. 319 с.
31. Ворончанина Н.И. Культурные преобразования в современном Тунисе. М.: Наука, 1978. 140 с.
32. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і реконструкція: дискусія Г.-Г.Гадамера та Ж.Дерріди // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / за ред. М.Зубрицької. Л.: Літопис, 1996. С. 223-227.
33. Гадамер Г. Істина і метод: Пер. з нім. К. Юніверс, 2000. Т. I: Герменевтика I: Основи філософ. герменевтики. 464 с.
34. Гачев Г.Д. Неминуемое. Ускоренное развитие литературы. М.: Худож. лит., 1989. 431 с.
35. Гачев Г.Д. Национальные образы мира. Космо-Психо-Логос. М.: Издательская группа: Прогресс Культура, 1995. 480 с.
36. Гірняк М. Слово і мовчання: самоусвідомлення через іншого (в інтелектуальній прозі В.Домонтовича) // Слово і час. К., 2004. № 11. С. 28-36.
37. Гладкий Ю.Н. Африка. Проблемы регионального развития / отв. ред. Ю.Д.Дмитриевский. Л.: Наука, 1979. 192 с.
38. Гордон А.В. Проблемы национально-освободительной борьбы в творчестве Франца Фенона. М.: Наука, 1976. 240 с.
39. Гром’як Р.Т. Орієнтації. Розмисли. Дискурси. 1997-2007. Тернопіль: Джура, 2007. 368 с.
40. Гром’як Р.Т. Що доведено життям: актуальні проблеми літератури і літературної критики. К.: Дніпро, 1988. 257 с.
41. Грюнебаум Г.Э. Литература в контексте исламской цивилизации // Арабская средневековая культура и литература. М.: Наука, 1978. С. 31-45.
42. Гундорова Т.І. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 297 с.
43. Демкина О.Н., Прожогина С.В. Литература Алжира (История национальных литератур стран Магриба в трех книгах: Алжир, Марокко, Тунис). М.: Наука. Восточная литература, 1993. 335 с.
44. Демська-Будзуляк Л. Гендерна інтерпретація жіночих та чоловічих образів в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. (новелістика, драматургія) // Слово і час. № 4. К., 2005. С. 10-17.
45. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. К., 1995. № 2. С. 18-27.
46. Джебар А. Избранное: Сборник / Сост и предисл. С. Прожогиной. Пер. с фр. М.: Радуга, 1990. 523 с.
47. Джебар А. Светит им наступающий день / Пер. с франц. Э.Лазебниковой; предисл. Р.Г.Ланды. М.: Наука, 1965. 217 с.
48. Джугашвили Г.Я. „Чудесное” и реальность в современном алжирском романе // Взаимосвязи Африканских литератур и литератур мира М.: Наука, 1975. С. 25-47.
49. Джугашвили Г.Я. Алжирский франкоязычный роман. М.: Наука, 1976. 139 с.
50. Джугашвили Г.Я. Истоки алжирского франкоязычного романа / Генезис романа в литературах Азии и Африки / Под ред. П.А.Гринцер, Н.И. Никулина. М.: Наука, 1980. С. 277-286.
51. Джугашвили Г.Я. Литература на французском языке // Котляр Е.С., Тимофеев И.В., Куделин А.Б. Литературы Африки. М.: Высшая школа, 1979. С. 128-139.
52. Диб М. Большой дом; Пожар: романы / Пер. с фр. О.Моисеенко, Р.Розенталь. М.: Иностр. л-ра, 1956. 274 с.
53. Диб М. В кафе. Рассказы / Пер. с фр. Л.Ронской и М.Унксовой. М.: Иностр. л-ра, 1958. 63 с.
54. Диб М. Избранное. Сборник. Пер. с фр. М.: Радуга, 1989. 416 с.
55. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. М.: Прогресс, 1977. 227 с.
56. Диоп Давид. К дискуссии о национальной поэзии // Литература стран Африки. М.: Наука, 1966. С. 49-52.
57. Днепров В. Черты романа ХХ в. М.: Советский писатель, 1965. 547 с.
58. Дрейер О.К. Культурные преобразования в развивающихся странах. М., 1972. 270 с.
59. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литератур. М.: Прогресс, 1979. 319 с.
60.