ПОЕТИКА ІМЕНІ У ТВОРЧОСТІ ТОМАСА ГАРДІ (уессекський цикл романів)

Краткое описание

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

НЄВСТРУЄВА АНАСТАСІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 821.111:82.0 «18-19»

ПОЕТИКА ІМЕНІ У ТВОРЧОСТІ
ТОМАСА ГАРДІ
(уессекський цикл романів)

Спеціальність 10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник Т. М. Потніцева,
доктор філологічних наук, професор

Дніпропетровськ 2008

ЗМІСТ

ВСТУП... 3
РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ Т.ГАРДІ
В КОНТЕКСТІ «ЛІНГВІСТИЧНОГО ПОВОРОТУ». 15
1.1 Проблеми вивчення імені у художньому творі .. 15
1.2 Слово як відображення кризового стану епохи «Переходу»..... 24
1.3 Місце творчості Т.Гарді в англійській літературі к. ХІХп. ХХ століть в оцінках вітчизняних і зарубіжних літературознавців .. 31
РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ ПРИНЦИПІВ
ІМ’ЯТВОРЧОСТІ Т.ГАРДІ...... 48
2.1 Ідеї колективності меллстоцького хору” в антропоніміконі першого роману уессекського циклу ... 48
2.2 Ознаки руйнування пасторалі” у поетиці власних імен роману «Далеко від шаленої юрби» .............. 63
2.3 Художня функція антропонімів роману «Повернення на батьківщину». У пошуках гармонії ...... 86
2.4 Система власних імен у романі «Мер Кестербріджа» як відображення системи світоглядних опозицій Т. Гарді ..... 100
РОЗДІЛ ІІІ. ПОЕТИКА ІМЕНІ ОСТАННІХ РОМАНІВ
„УЕССЕКСЬКОГО ЦИКЛУ”... 127
3.1 Ідея кризи уессекського середовища в антропоніміконі роману «Жителі лісів» . Образи останніх йоменів ........... 127
3.2 Зміна гендерних акцентів у проблематиці й антропоніміконі роману «Тесс із роду д’Ербервіллів» ........ 143
3.3 Власне ім’я у контексті міфопоетичного простору останнього роману уессекського циклу ........ 171
ВИСНОВКИ ........ 187
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ... 192
ДОДАТОК А. 206
ДОДАТОК Б..... 224

ВСТУП
Проголошення всіх літературних імен вільними і випадковими, суб’єктивно придумуваними та умовними знаками типів і художніх образів, було б кричущим нерозумінням художньої творчості.
П. Флоренський

У рефлексії сучасного літературознавства межа ХІХ ХХ століть починає усвідомлюватись як окрема епоха, яку за значенням можна співставити з епохою античності або середньовіччя. На сьогодні увага до цього періоду зумовлена тим, що повноцінне осмислення будь-якого культурного феномена потребує часу. З огляду на це, перехідність межі ХХ ХХІ століть уявляється можливістю більш глибоко відчути перехідність епохи fin de siécle. З іншого боку, за досить значної кількості літературознавчих, мистецтвознавчих, культурологічних робіт середини ХХ століття, все ж слід констатувати недостатню вивченість культурного явища «Переходу». Це визначення було запозичене нами з монографії Р. Роббінз, оскільки вважаємо, що воно найбільш точно характеризує соціально-культурну ситуацію кінця ХІХ початку ХХ століття [180]. Значна кількість надзвичайно важливих ідей і концепцій, які розроблялись у той час і мали вплив на мистецтво ХХ століття, залишилась «за кадром». Не випадково сучасні літературознавці називають англійських письменників цього часу «пропущеним поколінням» [143, 148, 175, 180, 189]. Дійсно, в оцінюванні цього періоду (як у вітчизняному, так і зарубіжному літературознавстві) утворюється дивна невідповідність: соціокультурні процеси свідчать про те, що настав інший час, а творчість письменників епохи традиційно розглядають із позицій вікторіанства, яке вже відійшло у минуле, не приділяючи їм належної уваги в контексті нового часу. ХХ століття тимчасово неначе «забуло» про свої «витоки»: зарубіжну естетичну думку привабили ідеї модернізму, радянське ж літературознавство присвятило себе соцреалізму і боротьбі з «неправильними» західними течіями.
У вітчизняному літературознавстві радянського періоду тема «Переходу» представлена роботами А.А. Анікста [6], В.В. Івашевої [38], М.В. Урнова [108] та інших науковців, які спрямовували свої дослідження у соціально-критичне русло. Звідси і коло проблем, що привертали увагу дослідників, - зображення тяжкого становища селянства, робітників, акцентування антагонізму різних соціальних верств суспільства і таке інше. Літературознавці часто розглядали творчість «пізніх вікторіанців» відповідно до естетики «вікторіанської» епохи без урахування нових «перехідних» тенденцій.
В останні десятиліття відбувся значний перегляд принципів і підходів в аналізі та інтерпретації літературного спадку, переосмислюється сама суть історико-літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття, що дав поштовх виникненню складного і суперечного мистецтва ХХ століття, оформленню літературознавства в окрему науку. Суттєвий внесок у вивчення епохи «межі століть» зробили сучасні українські і російські науковці як у теоретичних роботах (Л.Г. Андреєв [2], Т.Д. Венедиктова [13], С.І. Кормілов [48], Д.С. Наливайко [80], С.М. Пригодій [88], О.Ю. Сурова [100], В.М. Толмачов [103]), так і практичних посібниках, розроблених для школярів, студентів, аспірантів (В.М. Толмачов [34], Т.В. Ковальова, О.А. Леонова, Т.Д. Кириллова [45], Н.П. Кубарева [54], В.П. Триков [106]). Західне літературознавство представлене роботами Х. Фрезер [148], В.Д. Шоу [181], Р. Роббінз [180] та ін. За всієї різноманітності сучасних літературознавчих підходів та методик, більшість як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників одностайні у тому, що кінець ХІХ століття це період закладання основ і формування особливої культури ХХ століття.
Дійсно, унікальність і значимість цього періоду для сучасної культури важко переоцінити. Мистецтво і ХХ, і ХХІ століть знаходиться у постійному діалозі з тим часом і, фактично, є реакцією на той внутрішній культурний «вибух», який відбувся «на межі» століть. Багато хто з авторів давав оцінку цього явища, пояснюючи його причини «неспроможністю європейського шляху розвитку», «втратою відчуття містичного» [20], економічними і політичними перетвореннями [45].
В Англії криза суспільної свідомості була викликана несумісністю старих «накатаних» принципів існування з новими соціально-політичними, економічними й духовними умовами цього існування. Вертикаль цінностей вікторіанського світу була розбалансована і вже не «спрацьовувала». Мистецтво, філософія, наука, будучи своєрідною «інтелектуальною хронікою» свого часу, фіксують цей процес, намагаються усвідомити його і знайти нові орієнтири. Відчуття ілюзорності, катастрофічності сьогодення, пошуки нової дійсності породжують різні експерименти в області мистецтва; звідси різноманітність художніх течій і методів, естетичних програм, філософських теорій, зумовлених як протестом проти вікторіанської ідеологічної заангажованості мистецтва, так і кризовим станом епохи. Цей час виводить на авансцену унікальних, «неправильних» художників (О.Бредслі), філософів (Ф.Ніцше), письменників (О.Уайльд).
Криза і кризовість пронизують усі сфери людського існування й діяльності: криза віри (Дарвін, Ніцше), естетична криза (Рескін, Пейтер, Уайльд), соціальна криза (Маркс). Однак епістемологічну кризу або кризу мови (лінгвістичний поворот) не зовсім доречно, на наш погляд, співвідносять лише з епохою модернізму і творчістю Л. Вітгенштейна. Хоча вже в ХІХ столітті з’являються серйозні розробки з естетики слова, взаємодії слова з нескінченною кількістю поетичних текстів (роботи Рескіна, Арнольда, Стюарта, Мюллера, Джонсона, Бентама, Тренча та ін.).
Концептуальна основа нашої роботи підказана самою епохою «межі століть». Мистецтво, претендуючи на роль «нової релігії», змушує переглянути ставлення до художніх засобів вираження, усвідомити їх не як засіб, а як мету зображення. Письменники наполегливо прагнуть поновити художню мову, слово усвідомлюється як самодостатня категорія, здатна стати індивідуальним виразником нової естетики, культури, філософії. Теоретично це явище оформлюється у роботах з лінгвістики, семіотики, філософії (Ф. де Соссюр, Ч. Пірс).
Саме культура кінця ХІХ початку ХХ століть орієнтує наступне століття на Слово, ХХ ж століття стає лінгвоцентричним. Тому, враховуючи лінгвістичні, літературознавчі та філософські дослідження у галузі структури слова й особливу увагу до цієї категорії в епоху «Переходу», важливо простежити функціонування художнього слова як поетичної теми, свідомо обраної автором для висловлення свого світовідчуття та ідеології.
Однією зі знакових фігур в англійській літературі кінця ХІХ початку ХХ століття був письменник і поет Томас Гарді. Традиційно цього автора зараховують до «пізніх вікторіанців» [35, 38, 54]. Однак він належить «століттю нинішньому і століттю минулому» як хронологічно, так і за специфікою творчості. У сучасному вітчизняному літературознавстві існує думка якщо не про вичерпаність, то про достатню вивченість теми творчості Томаса Гарді. Про це свідчить той факт, що за останні десятиліття не з’явилось жодної фундаментальної роботи, в якій досліджувалась би творчість цього письменника.
Радянський період представлений роботами А.А. Федорова [110, 111], та М.В. Урнова, монографія якого «Томас Гарді. Нарис творчості» (1969) [109] є однією з найбільш значних робіт у вітчизняному літературознавстві. У праці представлено огляд всієї творчості Т.Гарді, включаючи аналіз оповідань і віршів. І хоча М.В. Урнов по-новому оцінював психологізм романів «уессекського циклу», відхід Гарді від панорамного зображення громадського життя, введення романтичних елементів у поетику творів, - відомий літературознавець все ж дотримувався традиційного для тієї пори соціально-історичного методу, де аналіз тематики, проблематики, особливостей системи образів розглядався як утілення ідейної позиції письменника, його поглядів у зв’язку із соціально-політичними настроями часу. Безумовно, ці питання важливі для вивчення творчості Т. Гарді, але вони не охоплюють усіх сторін художньої майстерності письменника і не дають цілісного уявлення про специфіку його творчості.
У зарубіжному літературознавстві та суспільстві в цілому інтерес до творчості письменника був завжди. За життя Гарді «бентежив» своїми творами надмірно чуттєвих у питаннях моралі порядних громадян, після смерті став ледве не «батьком» модернізму. Такі гардієзнавці, як Дж. Хендлі [151], Дж. Харві [163], Ф. Малле [177], П. Вігар [188] та інші, дотримуються дещо іншого (ніж у вітчизняному літературознавстві ХХ століття), підходу до аналізу та інтерпретації творчості письменника, акцентуючи увагу на категорії «змістовної форми», що відповідає загальним тенденціям західноєвропейської критики. Дослідники приділяють увагу знаковості авторських текстів, вертикальному контексту, здійснюють спроби структурувати текст, вибудовуючи різні ієрархії у системах персонажів і виявляючи ідеоструктуру героя, сюжету, композиції. Таке звернення до різноманітних шарів твору, безумовно, викликане численними літературознавчими теоріями, що у другій половині ХХ століття виникли за кордоном, й основними з яких стали структуралізм, деконструктивізм, постструктуралізм.
Здавалося б, що нового можна додати до вже існуючого масиву досліджень? Наша увага до Т. Гарді зумовлена, як мінімум, двома факторами. У першу чергу, це потреба переглянути і переосмислити спадок радянського літературознавства з урахуванням західноєвропейського розвитку критичної думки і деяких периферійних для радянського періоду напрямів літературознавства (тартуська школа) ХХ століття. По-друге, унікальність епохи «межі століть» у контексті епістемологічної кризи, яка лише тепер починає усвідомлюватися як важливий феномен у розвитку всього культурного дискурсу ХХ століття, - один із надзвичайно важливих факторів, що зумовлює актуальність запропонованого дослідження.
Ми звертаємось до аналізу функціонування літературного імені як повноправної складової поетики художнього твору. Воно є найбільш концентрованим у смисловому відношенні словом у художньому тексті за всього збільшеного поетичного навантаження будь-якого слова у творі. Оскільки художній образ (у даному випадку, характер, персонаж) є центральним компонентом і поетики художньої творчості, і його сприйняття реципієнтом, то літературний антропонім як його означуване так само важливий, як й образ. О.Ф. Лосєв зауважує, що «ім’я власне потенційно вже наявне в слові і у розвиненій формі є не більше, як лише згущене в смисловому відношенні слово» [61, с. 126].
На жаль, художня ономастика є предметом уважного вивчення лише мовознавців. У лінгвістиці значну кількість робіт присвячено літературному антропоніму, однак ім’я тут розглядається як особливість авторського стилю. Дослідженню літературного імені присвячені роботи І.А. Баннікової, Л.В. Бєлої, І.М. Кобозевої та інших [1; 4; 8; 10; 14; 18; 22; 26; 31; 44; 49; 51; 53; 60; 70; 74; 81; 85; 94; 99; 101; 107; 114; 121; 132], де літературний антропонім сприймається як нашарований на природну антропонімічну норму і певною мірою відбиває її.
У літературознавстві слову, як аспекту поетики літературного твору, приділяється незаслужено мало уваги, й ім’я в основному розглядається в ракурсі ономастичних теорій лінгвістики. Однак на сьогодні інтерес до літературного антропоніма та його функціонування в художньому тексті зростає, усе частіше помітна інтерпретація імені як компонента міфопоетики твору, філософії автора. Так, розуміння літературного імені як художнього коду, що втілює авторське світобачення, і як знака культури, знаходимо у Н. В. Виноградової [15], В. Н. Шейнкера [123], С. М. Пригодія та О. П. Горенко[1]. Ще В. Набоков у лекціях звертався до аналізу художнього імені. Наприклад, мова йшла про специфіку антропонімів в оповіданні Р. Л. Стівенсона «Дивна історія доктора Джекілла і містера Хайда» (1885) з точки зору взаємозв’язку їх етимології та семантики образів героїв Джекілла і Хайда [79, с. 247][2].
Сьогодні дослідники роблять спроби теоретично обґрунтувати концепцію імені літературного персонажа як знака культури, визначити особливості антропонімічної системи в літературному матеріалі різних національних літератур. На прикладі роману-трилогії Ф. Сологуба «Створювана легенда» це робить Н.В. Виноградова; на матеріалі роману Ф. Купера «Звіробій» В.Н. Шейнкер. Важливий для українського літературознавства крок у розробці принципів аналізу літературного імені робить київська дослідниця О.П. Горенко на матеріалі творів Ф. Купера та Е. По. Акцентуючи увагу на особливому функціональному статусі імені у творі, науковець справедливо відзначає взаємозв’язок специфіки художнього антропоніма з естетичними, філософськими, ідейно-моральними поглядами письменника. Погоджуючись із твердженням автора про те, що «немає певної наукової школи, яка б пріоритетно розглядала онтологічні та епістемологічні аспекти власного імені, принципи його функціонування в тексті, семантичну, психологічну, структуротворчу та символічну специфіку цього функціонування»[3], все ж підкреслимо той факт, що такі дослідження проводились і проводяться в Україні і сьогодні. Як приклад проблематика цієї дисертаційної роботи, поява якої стала можливою у результаті багаторічних студентських, а потім й аспірантських студій у цьому напрямі на кафедрі зарубіжної літератури ДНУ.
Незважаючи на значну кількість лінгвістичних робіт, присвячених літературній ономастиці, і зростаючому інтересу до особливої функції імені як індивідуального авторського коду у літературознавстві, цей аспект, як свідчить огляд вітчизняного і зарубіжного гардієзнавства, ще не знайшов своїх дослідників, що вивчають творчість письменника у міфо-семіотичному ракурсі. Єдиний коментар до особливостей іменування у Гарді знаходимо у монографії М.В. Урнова «Томас Гарді» (1969), в якій автор відзначає стилістичну функцію «промовистого імені» «Енджел Клер».
У зарубіжному літературознавстві проблемі імені персонажа як елементу семіотичної системи, пов’язаної з культурою, національною історією, мисленням, міфотворчістю, приділяється більше уваги. Однак коментарі до своєрідності антропоніміки, включені до загального плану аналізу у Т. Хендса, Л.Дж. Батлера, Дж. Фішера, Ф. В. Піньйона, Дж. Гуда, Р. Елліотта, Р. Чепмена та інших [139; 142; 145; 146; 150; 152; 168; 178; 186], не створюють цілісного враження про систему антропонімікону в творчій спадщині Гарді. Зазвичай це супровідні до основного аналізу примітки, або невеликі відступи, пов’язані, переважно, із вивченням алюзій. Огляд зарубіжного та вітчизняного гардієзнавства, у центрі якого було літературне ім’я, переконує у необхідності нового системного осмислення цієї важливої складової поетики твору.
У нашій роботі зроблено спробу показати специфіку літературних імен власних як одного з основних елементів міфопоетичної структури твору на матеріалах „уессекського циклу” романів Томаса Гарді. Система імен у цих творах представляє широкий діапазон для дослідження. У них наявна значна кількість дієвих осіб, які належать до різних вікових категорій і соціальних прошарків наймити, аристократи, священики, фермери і т.д. Їх усіх автор наділяє іменами, що виконують свою художню функцію розповідають про суспільне становище носія, національність, психологію і, найголовніше, у концентрованому вигляді втілюють специфіку відносин людини і суспільства, людини і світу, людини з собою. Художні антропоніми допомагають яскравіше зобразити специфіку персонажів. Гарді підкреслює спільність та індивідуальність своїх героїв, і через ім’я створює враження цілісності картини англійського патріархального села кінця ХІХ століття.
Наше дослідження є спробою системного осмислення конкретного елемента поетичної системи художнього імені в контексті культурних акцентів кінця ХІХ початку ХХ століть. Гарді, як типовий представник свого «нетипового» часу, є знаковою фігурою такого процесу.
Актуальність вибору теми дослідження обумовлена:
1) необхідністю розширити уявлення про літературний процес в Англії на «межі століть»;
2) недостатньою вивченістю творчості «пропущених письменників» у контексті «нетрадиційних» теорій перехідного періоду;
3) потребою осмислення художніх можливостей функціонування слова у контекстуальній розмаїтості в англійській літературі «межі століть»;
4) необхідністю знайти прикмети лінгвоцентричності у поетичному творі «межі століть» у зв’язку з епістемологічною кризою.
Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилось на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету в межах комплексної науково-дослідної теми «Функціонування літератури в культурному контексті епохи».
Об’єкт дослідження: романи Томаса Гарді, що ввійшли до «уессекського циклу»: «Під деревом зеленим» (1872), «Далеко від шаленої юрби» (1847), «Повернення на батьківщину» (1878), «Мер Кестербріджа» (1886), «Жителі лісів» (1887), «Тесс із роду д’Ербервіллів» (1891), «Джуд Непомітний» (1895).
Предмет дослідження: специфіка антропоніма в романістиці Т. Гарді; природа власного імені як символа образу, частини міфопоетичного простору твору.
Мета дослідження: висвітлення своєрідності поетики і функціонування власного імені в художніх творах Т. Гарді; виявлення співвідношення антропоніма в «уессекському циклі» романів з літературним контекстом епохи.

Досягнення цієї мети передбачає постановку і вирішення таких завдань:
- проаналізувати ступінь вивченості творчості письменника, приділяючи особливу увагу новітнім дослідженням як історико-літературного, так і літературно-критичного характеру;
- уточнити особливості літературного і культурного процесу в Англії кінця ХІХ століття, а саме, у 1870-ті 1900-ті роки з урахуванням сучасних літературознавчих концепцій;
- дослідити типологію імені в романах «уессекського циклу» та описати його основні функції: міфо-семіотичну, культурологічну, естетичну;
- простежити взаємозв’язок імені з вертикальним контекстом художнього твору;
- означити ключові тенденції цього процесу, що знаходять віддзеркалення у творах Т.Гарді;
- визначити роль антропоніма у творчості Т. Гарді як смислового коду, який розкриває філософсько-естетичну позицію автора;
- з’ясувати, які фактори зумовлюють взаємозв’язок імен та образів персонажів у літературному творі;
- простежити особливості трансформації чи розвитку художньої структури та семантики імен персонажів від ранніх романів уессекського циклу” Т. Гарді до пізніх.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній запропоновано свою оригінальну модель аналізу антропоніма в художньому тексті, а також вперше зроблено спробу виявити своєрідність системи власних імен у романах «уессекського циклу» і структурувати антропонімічний словник Т. Гарді з урахуванням особливостей художнього світовідчуття письменника.. Актуальність і новизна обраної теми й обумовили методику дослідження.
Методологічні засади роботи. Дисертаційна робота є комплексним дослідженням поетики імені в романах «уессекського циклу» Т. Гарді, тому для досягнення мети й ефективного розв’язання завдань дисертації використано метод системного аналізу для аналітичного дослідження наукових джерел. Залучено концептуальні положення семіотичної теорії Ю. Лотмана при вивченні знакової природи імені, застосовано принципи рецептивної естетики Гадамера та Інгардена в процесі аналізу кореляції семантики імені і структури образу. Такий методологічний підхід дозволив здійснити комплексний аналіз міфопоетики романів «уессекського циклу» з погляду взаємодії окремого компонента і поетичного цілого, інтенції та рецепції твору.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що воно доповнює й уточнює вже існуючі уявлення про особливості і проблеми англійського літературного процесу «межі століть», а також відкриває шлях до подальшого вивчення літературного спадку визначеного періоду з погляду нових літературознавчих тенденцій. Матеріали і висновки дослідження можуть бути використані для розробки спецкурсів і лекційних курсів з історії зарубіжної літератури, на семінарах і практичних заняттях з історії англійської літератури, спецсемінарах із проблем літературної ономастики.
Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено у восьми публікаціях. Результати дослідження представлені у доповідях на всеукраїнських і міжнародних конференціях: «Міф і легенда у світовій літературі» (Чернівці, 2000), «Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства і мистецтвознавства» (Севастополь, 2003), «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2001), «Масова комунікація в Україні і інформаційний виклик ХХІ століття» (Дніпропетровськ, 2003), Шрейдерівські читання (Дніпропетровськ, 2000 2007), на підсумкових наукових конференціях ДНУ (2002 2005).
Структура роботи. Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (201 позиція). Загальний обсяг дисертації 231 сторінка, з яких 191 сторінка основного тексту. Додатки А, Б є частиною дослідження. У додатку А подані фрагменти оригінальних текстів, що використовуються у дисертації. Додаток Б є антропонімічним словником, у який включено імена центральних персонажів та їх основні смислові характеристики.

[1] С. М. Пригодій, О. П. Горенко. Американський романтизм. Полікритика. Київ, «Либідь», 2006. 440 с.

[2] Деякі дослідники відзначають, що створенню таких унікальних імен персонажів Стівенсона сприяв Т.Гарді: влітку 1885 року Стівенсон певний час перебував у Дорчестері і зустрічався зі своїм другом, відомим письменником Гарді. Вважаємо, активний член Історичної та Археологічної спілки Дорчестера, - Гарді, - показував Стівенсону деякі експонати місцевого історичного музею, серед яких була книга «Громадянських реєстрацій Дорсета». Тут по порядку записані такі імена: Томас Хайд - Thomas Hyde (підприємець) і Джозеф Джекілл - Joseph Jekyll (адвокат), імена, які тієї ж осені перетворяться на знамениті символи світлої і темної сторони людської натури [196].
3 С.М. Пригодій, О. П. Горенко. Американський романтизм. Полікритика. Київ «Либідь», 2006. С. 88.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Художнє ім’я, будучи частиною міфопоетичного простору твору, розкриває унікальність філософських, ідейно-естетичних поглядів письменника. Воно концентрує у собі проблеми, що хвилювали митця, стає особливим кодом, ключем до розуміння створюваного образу. Символіко-метафорична складова імені, його особливі відносини з образом, участь у формуванні міфопоетики твору все це і стало об’єктом аналізу пропонованого дослідження. Вибір літературного періоду кінця ХІХ початку ХХ ст. також не є випадковим. На межі ХІХ ХХ століть формується унікальна культурна ситуація, коли у мистецтві відбувається кардинальний перегляд ставлення до художніх виразових засобів. Відчуваючи втрату естетичної цінності художнього слова, письменники того часу вважають за потрібне повернути йому сакральність, оспівати красу, музику слова. Це прагнення об’єднує багатьох авторів і розкриває своєрідність кожного з них. Авторське слово стає творчим маніфестом, який декларує естетичну та морально-філософську позицію письменника.
Одним з найяскравіших письменників, який визначав суть епохи, був Томас Гарді (1840 1928). Він відгукувався на нові течії в літературі, однак, ішов своїм шляхом. Твори митця відрізняються яскраво вираженою індивідуальністю, у них особливий світ, особлива емоційна атмосфера. Надзвичайно спостережливий і тонкий психолог, він гостро сприймає всі нюанси перехідного часу і відбиває їх у своїх літературних творах. Особливою є мова його романів. Тут немає вишуканості манери Уайльда, стильової бездоганності Флобера, прості стиль і вокабуляр. Однак ця простота, а не примітивність (чи старомодність), ґрунтується на глибоких знаннях і блискучому інтелекті письменника. Неповторність його оповідної манери обумовлена багатьма факторами: близьким знайомством із місцевим діалектом, чудовим знанням Біблії та літератури. «Архітектура, яку він вивчав, навчила його розуміти форму, художні галереї, які він старанно відвідував, навчили його розуміти колір, любов до музики була викликана красою ритмів; це все збагатило його англійську мову» [179, с. 9].
Потяг до досконалої точності у передачі змісту через відповідну форму обумовлений у письменника архітектурним баченням краси форми, лаконічністю латинської мови, пишністю грецької, унікальністю діалектів південного заходу Англії, які він вивчав самостійно в юності і які вплинули на лінгвістичне виховання письменника.
Старомодність мови Гарді, якою часто йому докоряли, є результатом особливого розуміння сутності й функціонування слова, експериментів із ним. Слово у Гарді поєднання старого і нового, діалекту і норми. Він грає ними, перевертає по-своєму, створює нові лексеми на основі традиційного словотвору, і тим самим спантеличує читача, змушує його заглянути і в етимологічний словник, і в історію англійської мови. Слово Гарді являє собою особливу і неповторну філософсько-естетичну систему, що відбиває світогляд письменника і вибудовується досить чітко й послідовно: «Я не згоден з критикою, що розглядає англійську мову як мертву ідея, сформульована у довільно обраному періоді її існування, і та, яка намагається забути, що вона має минуле і заперечує, що вона має майбутнє. Пуризм, як у граматиці, так і в словниковому запасі майже завжди ознака невігластва. Мова сформувалась раніше за граматику, а не граматика раніше мови. А що ж стосується людей, які наполягають на граничній збіднілості англійської мови, то, на мій погляд, вони ігнорують уроки історії, науки і здорового глузду» [144, с. 20].
Ось чому саме творчість Гарді, в якій яскраво висловлено авторське відчуття мелодики мови, привертає нашу увагу і цінна для такого типу досліджень. У результаті аналізу ми приходимо до висновку, що найбільш яскраво філософсько-естетичні погляди Гарді втілені в антропоніміці його творів. Ім’я, будучи символом образу, максимально концентрує у собі всі його смислові навантаження. Звідси важливим уявлялось саме через слово Гарді довести, що творче бачення письменника вбирає численні прикмети онтологічних зсувів «межі століть» і частково пояснює їх стосовно англійської глибинки. Певні слова-коди, що виражають погляди Гарді, наявні не лише в прозовій, а й у поетичній творчості автора. Поняття «дерево», «дуб», «земля», «поле», «птах», «Егдонська пустинь», «верес» і т.д., є знаковими для нього. Практично всі вони зашифровані в іменах головних і другорядних героїв, з них починаються або ними закінчуються всі романи «уессекського циклу», вони наявні й у віршованих творах («Дрозд у присмерку» (1900), «Твоя остання прогулянка» (1912), «Після мене» (1917) та інших).
Конфлікт міста і села, пасивної патріархальності та навальної цивілізації центральна проблема «уессекського циклу» Т. Гарді, втілена у системі своєрідних виражальних засобів. Кожен з елементів цієї системи багатозначний, цінний сам по собі. Значний шар тут становлять конкретні слова, де автор концентрує і висловлює проблеми, які його хвилюють. У Гарді немає простих, однозначних імен: у кожному наявне певне дискусійне поле, де різні лінгвістичні значення і відтінки переплітаються і взаємодіють одне з одним. Ім’я містить величезний потік інформації, концентрує проблеми, конфлікти, перипетії цілого твору. Семантика імені допомагає зрозуміти повороти сюжету. Залежно від ситуації автор уживає або повне ім’я, або його дериват, або зменшено-пестливий варіант, і кожен з них несе певний конотаційний відтінок.
Традиційно «уессекський цикл» романів Томаса Гарді розглядається у контексті еволюції творчості письменника, яка, у першу чергу, простежується у назві творів: спочатку вони мають загальний характер, підкреслюють колективність, однорідність персонажів; далі конкретизуються, персоналізуються: мер Кестербриджа, Тесс із роду д’Ербервіллів, Джуд Непомітний. З виокремленням із загального хору характеру, особливого семантичного наповнення набуває й ім’я власне. Якщо у перших творах імена гармонійні й однорідні, становлять єдине ціле, то у більш пізніх романах вони втілюють конфлікт героя як із зовнішнім, так і з внутрішнім світом.
У результаті дослідження ми дійшли висновку, що ім’я один з ключових елементів поетики роману, який виявляє найбільш яскраві риси образу з точки зору гармонійності або конфліктності його внутрішнього стану, уточнює позицію героя у вертикалі твору. Причому конфлікт або посилюється у розвиткові сюжету (Френк Трой), або долається і досягається гармонія (Енджел Клер). Через конфлікт імені і характеру автор намагається здивувати і збентежити читача, залучити його естетичне, художнє сприйняття до участі у процесі конструювання додаткових смислів. З іншого боку, в особливостях антропонімікону Гарді втілює проблеми, що його хвилювали (місто/село, патріархальність/цивілізація, мораль/релігія, християнство/язичництво), використовуючи прийом розширення семантичного поля через алюзії, ремінісценції, коментарі, плутанину імен, використання яскравих імен з Давнього Заповіту в поєднанні з англосаксонськими прізвищами.
У процесі розвитку творчості принцип створення антропонімів у Гарді зазнає певних змін. Якщо у перших романах прізвища героїв переважно односкладові, відрізняються простотою морфологічної структури Дей, Дьюї, Оук, Трой, то, починаючи з третього роману циклу («Повернення на батьківщину»), автор використовує двокомпонентні прізвища (Ібрайт, Хенчард, Вінтерборн, Дарбейфілд), які ілюструють процес внутрішнього «розсипання» свідомості героя на складові, ускладнення образу потребує й ускладнення імені.
Антропонімікон літературних творів це особливий світ, який створюється і розвивається за своїми особливими законами. Безумовно, наскільки індивідуальний кожен письменник, настільки індивідуальним є світ утворюваних ним імен. Однак є можливість простежити деякі закономірності існування літературного антропонімікону. Кожне художнє ім’я це особливе творіння, і, без сумніву, винахід автора. Може виникнути уявлення, що письменник бере імена з реального антропонімікону. У більшості випадків так і є, однак у «просторі» своєї творчості автор дійсно його винаходить, отримує своєрідну «монополію» на нього. Наприклад, неможливо забрати у Шекспіра право на імена «Гамлет», «Лір», «Офелія»; у Байрона право на Чайльд-Гарольда. Ці ймення вже «придумані», і сучасним письменникам залишається лише або алюзивно пов’язувати імена героїв, або винаходити власні.
Один із перших моментів, який митець обмірковує перед роботою над твором це ім’я. Воно формує образ, надає йому цілісності і закінченості. У той самий час письменник має величезну владу над іменем: може повернути до життя те, що відійшло у небуття, або «знищити» найпопулярніше ім’я свого часу. На відміну від реального антропонімікону, процес розвитку якого неможливо контролювати, авторський антропонімікон піддається керуванню. Тут доцільно звернути увагу на точку зору Ю.А. Карпенка, який відзначає вторинність літературної ономастики відносно реальної. Якщо розглядати антропонім лише з позицій лінгвістики, то з цією думкою можна погодитись. Літературний антропонім це продукт обміркованого іменеутворення автора і тому він не може бути вторинним. Є приклади абсолютно довільних імен, не схожих на реальний антропонімікон (найчастіше у фантастичних творах). З точки зору загальнокультурної, а не лише лінгвістичної, уявляється доцільним говорити не про первинність або вторинність ономастикону, а про взаємопроникнення та взаємозбагачення обох. Автор бере забуте ім’я (наприклад, Уессекс) і наповнює його новою семантикою, змушує жити знову. Мало хто знає про життя Уессексу давнини, але багато хто знає Уессекс Гарді.
Літературний ономастикон повертає втрачений зв'язок між іменем і значенням. Його відрізняє більша свобода і гнучкість, оскільки письменник може брати за основу не лише реальне ім’я, але й іменник, прикметник. Митцю дано божественну владу увічнити ім’я, змусити його «жити» власним життям не тільки у межах тексту, але і в реальному антропоніміконі. Ім’я це одна з найбільших загадок, яку нам пропонує автор, однак часто вона залишається без уваги. Хоча, розгадавши загадку імені, можна знайти ключ до розуміння образу. На поверхні тексту, або імпліцитно, читачеві дано величезну кількість підказок, слід лише звернути на них увагу. Маємо надію, що певною мірою запропонований аналіз антропонімікону в «уессекському циклі» Гарді дозволив наблизитися до розгадки його задумів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алейникова Н. В. Английские антропонимы в структуре вертикального контекста литературно-художественного произведения: Автореф. дис. кандидата филол. наук/ТПИ Тула, 1987. 16 с.
2. Андреев Л. Г. Чем же закончилась история второго тысячелетия? // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Уч. пособие / Под ред. Л. Г. Андреева. М.: Высшая школа, 2001. С. 292-334.
3. Андреев Л. Иуда Искариот. М.: Эксмо, 2005. 656 с.
4. Андрианов И. Ю. Семантический потенциал заглавий в поэзии И. А. Бунина // Филологические науки. 1990. - № 5. С. 100 107.
5. Антология новой английской поэзии. М.: Захаров, 2002. 398 с.
6. Аникст А. А. Теория драмы на Западе во второй половине ХІХ века. М.: Наука, 1988. 506 с.
7. Банникова И. А. Имя собственное как фактор организации художественного текста // Текстообразующие потенции языковых единиц и категорий. Межвузовский сборник научных трудов. Барнаул. 1990. С. 19 25.
8. Бегизова М. И. О характере знакового значения антропонимической лексики современного английского языка: Автореф. дис. кандидата филол. наук/ТГПИИЯ им. Ф.Энгельса Ташкент, 1989. 24 с.
9. Белая Л. В. Роль антропонимов в структуре художественного текста // Русский язык и литература. 1996. - №2. С. 31 33.
10. Беленькая В. Д., Суперанская А. В. Современное состояние ономастики как науки // Вопросы языкознания. 1967. - № 4. С. 120-126.
11. Борхес Х. Л. Три версии предательства Иуды // Письмена бога. М., 1992.
12. Будагов Р. А. Человек и его язык. М., 1976. 428 с. Библиогр.: с. 392-424.
13. Венедиктова Т.Д. Секрет серединного мира. Культурная функция реализма ХІХ века // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Уч. пособие / Под ред. Л. Г. Андреева. М.: Высшая школа, 2001. С. 186-220.
14. Виноградов В. С. Личные имена собственные в художественном переводе // Вестник Московского университета. 1973. № 5. С. 42-52.
15. Виноградова Н. В. Имя персонажа в художественном тексте: функционально-семантическая типология: Автореф. дис. кандидата филол. наук/Тверский гос. ун-т Тверь, 2001. 23 с.
16. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. М.: Прогресс, 1988. 704 с.
17. Гарди Т. Отчаянные средства. М.: Художественная литература, 1969. 432 с.
18. Глухов В. И. Имена персонажей в «Путешествии из Петербурга в Москву» // Русская речь. 1999. - № 5. С. 3-8.
19. Голсуорси Д. Новеллы. М.: Правда, 1981. 480 с.
20. Голубович К. У. Б. Йейтс и западноевропейский канон // Уильям Батлер Йейтс. Видение. М.: Логос, 2000. С. і-хххv.
21. Гонкуры. Жермини Ласерте. Братья Земгано. Актриса Фостен. М.: Художественная литература, 1972. 496 с.
22. Горбаневский М. В. Ономастика в художественной литературе: Филологические этюды. М.: УДН, 1988. 88 с. Библиогр.: с. 80-85.
23. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Исследования по феноменологии и теории познания. М.: Гнозис, ДИК, 2001. 584 с.
24. Де Соссюр Ф. Курс общей лингвистики. М.: Эдиториал УРСС, 2004. 272 с.
25. Дилакторская О. Г. Имена собственные в «Хозяйке» Ф.М. Достоевского // Русская речь. 1995. № 3. С. 14 18.
26. Дилакторская О. Г. Почему Голядкина зовут «Яков Петрович»? // Русская речь. 1998. № 2. С. 111-115.
27. Достоевский Ф. М. Преступление и наказание. СПб.: Азбука-кл., 2005. 672 с.
28. Драйзер Т. Американская трагедия. Рига: Латгосиздат, 1954. 480 с.
29. Драйзер Т. Сестра Керри. М.: Эксмо, 2006. 544 с.
30. Дьяконова Н. Я. Из истории английской литературы. Статьи разных лет. С.-Петербург: Алетейя, 2001. 192 с.
31. Ермолович Д. И. Имена собственные на стыке языков и культур. М.: Р. Валент, 2001. 200 с. Библиогр.: с. 197-198.
32. Живоглядов А. А. Структурно-семантические особенности английских имен собственных (официальные наименования лиц и географических объектов) // Семантические особенности и функции слов и словосочетаний в английском языке. М., 1986. С. 162 169.
33. Жинкин Н. И. Язык речь творчество. Исследования по семиотике, психолингвистике, поэтике. М., 1998.
34. Зарубежная литература конца ХІХ начала ХХ века: Учебное пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В. М. Толмачева. М.: Академия, 2003. 496 с.
35. Зарубежная литература ХХ в. Под ред. В. Н. Богословского и З. Т. Гражданской. М.: Просвещение, 1979. 349 с.
36. Золя Э. Тереза Ракен. М.: Правда, 1981. 720 с.
37. Ибсен Г. Собрание сочинений. Т. 4. М.: Искусство, 1958. 824 с.
38. Ивашева В. В. Век нынешний и век минувший Английский роман ХІХ века в его современном звучании. М., 1990. 479 с. Библиогр.: с. 470-475
39. Йейтс У. Б. Видение. М.: Логос, 2000. 717 с.
40. Календарные обычаи и обряды в странах Западной Европы. Исторические корни и развитие обычаев. М., 1983. 258 с.
41. Календарные обычаи и обряды в странах Западной Европы конца ХІХ начала ХХ веков: весенние праздники. М., 1977. 217 с.
42. Календарные обычаи и обряды в странах Западной Европы: Летне-осенние праздники. М., 1978. 198 с.
43. Карпенко Ю. А. Имя собственное в художественной литературе // Филологические науки. 1986. - № 4. С. 34 43.
44. Кобозева И. М. Что именует абстрактное имя? // Вестник Московского университета. Сер. 9. Филология. 1999. № 5. С. 155-158.
45. Ковалева Т. В., Леонова Е. А., Кириллова Т. Д. История зарубежной литературы (вторая половина ХІХ-начало ХХ веков): Уч. пособие. Минск: Завигар, 1997. 335 с.
46. Кондратьев Ю. М. Позднее творчество Т. Гарди. Т. Гарди поэт // Ученые записки МГПИ им. В. П. Потемкина. Т. ХСІХ, 1960. С. 163 186.
47. Конрад Д. Афоризмы. Режим доступу: http:// www.aphorism.ru/author/a653.shtml.
48. Кормилов С. И. Основные понятия теории литературы. М.: МГУ, 1999. 112 с.
49. Коршунков В. А. Гоголевский Акакий Акакиевич: имя и судьба // Русская речь. 1998. - № 3. С. 3-10.
50. Косидовский З. Библейские сказания. М.: Издательство политической литературы, 1975. 456 с.
51. Кошелев В. А. Онегина воздушная громада // Литература в школе. 1999. - № 8. С. 17-27.
52. Красавченко Т. Н. Эстетизм // Литературная энциклопедия терминов и понятий. По ред. А. Н. Николюкина. М.: НПК «Интелвак», 2001. С. 1247 1250.
53. Крючков В. П. Вощев и его поиски существования. О символике имени главного героя повести А. Платонова «Котлован» // Литература в школе. 1998. - № 7. С. 63-66.
54. Кубарева Н. П. Зарубежная литература последней трети ХІХ-начала ХХ века. М.: Московский лицей, 2004. 342 с. Библиогр.: с. 335-338.
55. Кузьмин Б. А. О Голдсмите, о Байроне, о Блоке М., 1977. 150 с. Библиогр.: 146-148 с.
56. Культурология. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. 576 с.
57. Лашкевич А. В. Герменевтика и рецептивная эстетика в современном англо-американском литературоведении. Проблемы истории, теории и методологии: Автореф. дис. доктора филол. наук/МГУ М., 1994. 51 с.
58. Леви-Строс К. Структурная антропология. М.: Эксмо-Пресс, 2001. 512 с.
59. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А. А. Нейхардт. М.: Правда, 1987. 576 с.
60. Леонович О. А. В мире английских имен. М.: Астрель, 2002. 160 с. Библиогр.: с. 157-158.
61. Лосев А. Ф. Философия имени. М.: Издательство Московского университета, 1990. 270 с.
62. Лотман Ю. М. В школе поэтического слова: Пушкин. Лермонтов. Гоголь: Кн. для учителя. М.: Просвещение, 1988. 352 с.
63. Лотман Ю. М. Лекции по структуральной поэтике. М., 1994. 547 с.
64. Лотман Ю. М. Семиосфера. М., 1973. 542 с.
65. Людвиг Витгенштейн: человек и мыслитель. М.: Прогресс, Культура, 1993. 350 с.
66. Ляпушкина Е. И. Введение в литературную герменевтику. С.-Петербург: СПб ГУ, 2001. Библиогр.: с. 243-246.
67. Манн Г. Учитель Гнус. Верноподданный. Рассказы. М.: Художественная литература, 1971. 704 с.
68. Манн Т. Смерть в Венеции. М.: Антология, 2005. 160 с.
69. Махов А. Е. Идея словесной музыки в европейской поэтике. М.: Intrada, 2005. 224 с.
70. Машкова Л. А. Аллюзивность как категория вертикального контекста // Вестник Московского университета. Сер. 9. Филология. 1989. - № 2. С. 25 33.
71. Мелетинский Е. М. От мифа к литературе. М., 2001. 129 с.
72. Методические рекомендации к изучению курса «История и культура Англии в истории слова». Под ред. Т. Н. Потницевой. Днепропетровск: ДГУ, 1996.
73. Мильтон Д. Потерянный рай. М.: Художественная литература, 1982.
74. Мирошникова С. П. Сравнительная характеристика аллюзий антропонимов библейского содержания (на материале английского и русского языков). Запорожье, 1988. 13 с. Библиогр.: с. 11-12.
75. Мифология Британских островов: энциклопедия. М.: Эксмо, 2003. 640 с.
76. Михайлов В. Н. Экспрессивные свойства и функции собственных имен в русской литературе // Филологические науки. 1966. - №2. С. 54 65.
77. Мопассан Г. Рассказы и статьи. М.: Художественная литература, 1953. 175 с.
78. Мюллер В. К. Англо-русский словарь. М.: Русский язык, 1992. 844 с.
79. Набоков В. В. Лекции по зарубежной литературе. Остен, Диккенс, Флобер, Джойс, Кафка, Пруст, Стивенсон. М.: Издательство «Независимая газета», 2000. 512 с.
80. Наливайко Д. С. Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ сторіччя. К.: ТОВ Навч. кн.”, 2003. 319 с.
81. Ненашева Т. А. Американский антропоним как объект лингвистического изучения: Автореф. дис. кандидата филол. наук/НГПИИЯ им. Н.А. Добролюбова Нижний Новгород, 1992. 20 с.
82. Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. М.: Издательство политической литературы, 1990. С.17-93.
83. Новый Завет и Псалтырь. М.: Всесоюзный совет евангельских христиан-баптистов, 1989. 365 с.
84. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. М.: Искусство, 1991. 304 с.
85. Петрова З. А. Имя собственное в лирике Леонида Мартынова // Русская речь. 1995. - № 5. С. 20 25.
86. Пирс Ч. Избранные произведения. М.: Логос, 2000. 416 с.
87. Полупанова Н. И. Об именах персонажей в пьесах А. Н. Островского // Русский язык в школе. 1993. №2. С. 24 31.
88. Пригодій С. М. Американський романтизм. Полікритика: Навчальний посібник. К., 2006. 440 с.
89. Пропп В. Я. Морфология/Исторические корни волшебной сказки. М.: Лабиринт, 1998. 230 с.
90. Психология цвета/ Под ред. С. Л. Удовик. М.: Ваклер, 1996. 352 с.
91. Рыбакин А. И. Словарь английских личных имен. М.: Астрель, 2000. 223 с.
92. Рыбакин А. И. Словарь английских фамилий. М.: Астрель, 2000. 576 с.
93. Селинджер. Над пропастью во ржи. М.: Эксмо, 1999. 654 с.
94. Сидорова А. П. Ономастика в фантастических произведениях В. П. Крапивина. Режим доступу: http://sf.boka/ru/vk/recen/1999/a_sedorova_02.htm.
95. Сквозников В. Д. Искусство для искусства // Литературная энциклопедия терминов и понятий. По ред. А. Н. Николюкина. М.: НПК «Интелвак», 2001. С. 318 320.
96. Скотт В. Айвенго. Собр. соч. в 8 томах. М.: Правда, 1999. 476 с.
97. Смирнова Н. А. Эволюция метатекста английского романтизма: Байрон Уайльд Гарди Фаулз. Автореф. дисдоктора филол. наук: 10.01.03 / ИМЛ. М., 2002. 48 с.
98. Стриндберг А. Избранные произведения в двух томах. М.: Художественная литература, 1986.
99. Суперанская А. В. Папа не отец, Карп не рыба, Мартышка не обезьяна // Русская речь. 1995. - № 5. С. 82 85.
100. Сурова О. Ю. Человек в модернистской культуре // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Уч. пособие / Под ред. Л. Г. Андреева. М.: Высшая школа, 2001. С. 221-291.
101. Сыров И. А. Функционально-семантическая классификация заглавий и их роль в организации текста // Филологические науки. 2002. - № 3. С. 59 68.
102. Тодорова Н. Ю. Власне ім’я і контекст у повісті-казці Марка Твена Принц і злидар” // Іноземна філологія. 1985. - № 78. С. 31 35.
103. Толмачев В. М. Где искать ХІХ век? // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Уч. пособие / Под ред. Л. Г. Андреева. М.: Высшая школа, 2001. С. 117-185.
104. Толмачев В. М. Натурализм // Литературная энциклопедия терминов и понятий. По ред. А. Н. Николюкина. М.: НПК «Интелвак», 2001. С. 611 619.
105. Топоров В. Н. К архетипическому у Тургенева: сны, видения, мечтания // Литературные архетипы и универсалии. М., 2001. С. 369-432.
106. Трыков В. П. Зарубежная литература конца ХІХ-начала ХХ веков. Практикум. М.: Флинта, Наука, 2001. 189 с.
107. Турута И. И. Ономастический мир художественных произведений А. М. Горького // Русский язык и литература. 1998. - № 1. С. 5-9.
108. Урнов М.В. На рубеже веков. М.: Наука, 1970. 432 с. Библиогр.: с. 428-430.
109. Урнов М. В. Томас Гарди. Очерк творчества. М., 1969. 176 с.
110. Федоров А. А. Идейно-эстетические аспекты развития английской прозы (70-90-е годы ХІХ в.). Свердловск, 1990. 230 с. Библиогр.: с. 226-228.
111. Федоров А. А. Шекспиризм романов Т. Харди 90-х годов (проблема психологизма в «Тэсс из рода д’Эрбервллей», 1891) // О традициях и новаторстве в литературе. Уфа, 1976. С. 18-36.
112. Филенко Е. В. Английские антропонимы с теонимами и мифонимами: Автореф. дис. кандидата филол. наук/ОГУ Одесса, 1988. 17 с.
113. Флоренский П. А. Имена. М.: АСТ, 2000. 448 с.
114. Фонякова О. И. Имена собственные в языке и художественной речи // Вестник Ленинградского университета. 1974. - № 2. С. 102-108.
115. Фонякова О. И. Имя собственное в художественном тексте: Учеб. Пособие. Л., 1990. 104 с.
116. Франс А. Таис. М.: Эксмо, 2004. 604 с.
117. Фре