Особливості розвитку художньої системи Макса Фріша (на матеріалі прозових творів)

Краткое описание

Національна Академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

На правах рукопису

Чертенко Олександр Павлович

УДК 821.112.2(494)-3.09 Фріш

Особливості розвитку художньої системи
Макса Фріша
(на матеріалі прозових творів)

10.01.04. — література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Затонський Дмитро Володимирович,
доктор філологічних наук, професор,
академік НАН України

Київ — 2005

ЗМІСТ
ВСТУП ...................................................................................................................1
РОЗДІЛ 1. Проза Макса Фріша у вітчизняному та
зарубіжному літературознавстві .....................................................................7
Висновки до розділу 1 .........................................................................................29
РОЗДІЛ 2. Тематичні та стильові особливості ранньої прози М.Фріша (на матеріалі есеїв та роману „Юрґ
Райнгарт”) ...........................................................................................................31
2.1. Проблема фрагментарності буття у ранній есеїстиці
М.Фріша ................................................................................................................32
2.2 Мистець та фрагментарність: дорослішання як пошук
власної ідентичності у романі „Юрґ Райнгарт” ................................................37
2.3. Розбіжність авторської інтенції та її текстуального
оформлення як конститутивна риса роману „Юрґ Райнгарт” .........................44
2.4. Міф про мистця та міф про ідеальну зрілість: своєрідність засвоєння М.Фрішем традиції Künstlerroman’у ..................................................................53
Висновки до розділу 2 .........................................................................................57
РОЗДІЛ 3. Під знаком пошуку ідентичності: еволюція прози М.Фріша від „Щоденника 1946-1949” до роману
„Коли назвуся Ґантенбайном” .........................................................................59
3.1. Осмислення проблем існування людини і функції
мистецтва у повоєнну добу: „Щоденник 1946-1949” .......................................59
3.2. Криза ідентичності особистості як головна проблема
роману „Штіллер” ................................................................................................73
3.3. Крах раціоцентричної системи уявлень у романі „Homo
faber ......................................................................................................................80
3.4. Прийняття фрагментарності буття і свідомості: роман
„Коли назвуся Ґантенбайном” .............................................................................84
Висновки до розділу 3 ..........................................................................................89

РОЗДІЛ 4. Ревізія поглядів на людину, соціум і мистецтво у „Щоденнику 1966-1971” М.Фріша .........................................................................................91
4.1. Жанр літературного щоденника, його генеза та роль у
розвитку прозової художньої системи М.Фріша .............................................92
4.2. Трансформація концепції людини у „Щоденнику 1966-
1971” .....................................................................................................................96
4.3. Проблема „нового фашизму”: „публіцистичний” блок
„Щоденника 1966-1971” ...................................................................................112
4.4. Проект „запитальної” літератури як „контрпозиція до
влади” у „Щоденнику 1966-1971” ...................................................................125
Висновки до розділу 4 ......................................................................................134
РОЗДІЛ 5. Концепції літератури і буття та поетика
пізньої прози М.Фріша (на матеріалі повісті „Монток”) .......................136
5.1. Вибір наративної інстанції як проблема
автобіографічності у пізній прозі М.Фріша ....................................................137
5.2. Неможливість комунікації як головний параметр
концепції світу та людини в повісті „Монток” ..............................................143
5.3. Переосмислення відносин літератури і життя у повісті
„Монток” ............................................................................................................147
5.4. Демонтаж проекту літератури як наслідок остаточного
прийняття фрагментарності свідомості світу .................................................154
Висновки до розділу 5 ......................................................................................169
ВИСНОВКИ .....................................................................................................171
БІБЛІОГРАФІЯ ..............................................................................................182

ВСТУП

Нагальна потреба у дослідженні творчості одного з найвидатніших швейцарських письменників ХХ ст. Макса Фріша в сучасному українському культурному контексті є очевидною. Потреба ця має щонайменше дві грані. З одного боку, наразі в Україні видаються та перевидаються твори цього автора, разом із своїм співвітчизником та сучасником Ф.Дюрренматтом він репрезентує літературу Швейцарії у вузівських курсах зарубіжної літератури, фрішівська п’єса „Санта-Крус” вивчається у загальноосвітніх школах, — і тому серед українських учителів і викладачів вузів, студентів, школярів і простих читачів природно виникає попит на різнорівневі, призначені для різних адресатів наукові та науково-критичні інтерпретації прози й драматургії цього письменника. Це, так би мовити, „практичний” вимір. З іншого боку, українське літературознавство (германістика та гельветистика зокрема), яке після розпаду СРСР зіткнулося з крахом усієї звичної, заґрунтованої на ідеологічних приписах інтерпретаційної парадигми, а відтак було змушене вирішувати вкрай масштабне і тому вкрай важке завдання пошуку нових методологічних координат, відчуває гостру потребу в тому, щоби дедалі більше розширювати ойкумену відкритих (у тому числі й наново, вже поза впливом ідеологічної доцільності) і включених до наукового обігу творів, адже тільки через новітнє осмислення конкретних літературних феноменів мислимо сформувати питомо українську рецепцію світової літератури загалом та окремих національних літератур і конкретних історико-культурних епох зокрема — рецепцію, яка б лучила найкращі здобутки радянської та світової філологічної науки. Найбільш проблематичним це завдання виглядає саме стосовно літератури ХХ ст., яка майже цілковито випала з видноколу радянського літературознавства. Творчість М.Фріша не є в цьому сенсі винятком: їй було присвячено не надто багато наукових робіт (відзначимо праці Д.В.Затонського, Н.С.Павлової, Ю.І.Архіпова, В.Д.Сєдєльника, І.М.Фрадкіна та деяких інших авторів), поміж яких жодної монографічної; тим більше не випадає говорити про комплексне її дослідження.
Дефіцит наукових праць, присвячених творчості М.Фріша, зберігся й у сучасному українському літературознавстві. Письменник немов потрапив у розщілину між культурно-історичними епохами: витлумачуваний в радянські часи як реаліст, котрим він поготів ніколи не був, в часи незалежної України саме через цю свою гіпотетичну „реалістичність” він, на відміну від багатьох інших помітних — явно „антиреалістичних” — авторів ХХ ст., як-от Ф.Кафки, Дж.Джойса, Г.Броха, П.Целана та ін., практично випав із поля зору дослідників. Корпус українського фрішезнавства, по суті, складений роботами Д.В.Затонського, Є.В.Волощук, Б.Я.Бігуна, І.Г.Даровської та К.М.Бейгельзімер. Поза увагою дослідників лишилася вся проза Фріша, написана до „Щоденника 1946-1949”, більша частина прози, створеної після „Щоденника 1966-1971”, а також публіцистики та есеїстики письменника, — не кажучи вже про міру тематичного та методологічного охоплення фрішівської творчості (промовистим є той факт, що в Україні, як і за СРСР, не видрукувано жодного присвяченого Фрішеві монографічного дослідження). Подібна ситуація різко контрастує із ситуацією, яка склалася на теренах німецькомовного, почасти й англомовного фрішезнавства, що ним накопичено майже неозору кількість студій, у котрих творчість Фріша розглядається з позицій фройдистської, ґендерної, історико-літературної, герменевтичної, міфологічної, екзистенціалістської, феноменологічної та інших методологій.
А втім, і посеред цього розмаю прихована певна проблема. Справа в тому, що переважна більшість робіт зарубіжних фрішезнавців репрезентує, так би мовити, „аналітичне”, а не „синтетичне” літературознавство. Йдеться про спрямованість рефлексії дослідників-„аналітиків” на розщеплення фрішівських текстів на першоелементи, виокремлення та опис певних сталих мотивів, метафор та символів, бінарних опозицій, типів героїв, конфліктів, сюжетних та композиційних рішень тощо. Між тим кількість оригінальних концепцій, котрі би пояснювали, які духовно-естетичні домінанти має фрішівська художня система, за якими внутрішніми законами вона розвивалася та змінювалася, як вона співвідноситься із загальнолітературним і загальнокультурним контекстом, не така вже й значна. До найваговитіших робіт такого штибу належать дослідження М.Батлера, Р.Кізера, Д.Кірнан, П.Пютца, І.Стромшіка та деяких інших науковців.
Актуальність теми реферованого дисертаційного дослідження якраз і зумовлена тим, що наявні розвідки — як вітчизняні, так і зарубіжні — жодною мірою не задовольняють потреби в цілісному осягненні закономірностей розвитку художньої системи Макса Фріша, лишаючи поза увагою широкий пласт нерозв’язаних проблем, котрі стосуються еволюції фрішівської поетики та фрішівського світогляду. Те, що робота сфокусована на аналізові саме прози швейцарського письменника, є вельми важливим для українського фрішезнавства та української гельветистики поготів, адже, на одміну від драматургії, проза М.Фріша так і не здобулася в нас на жоден більш-менш ґрунтовний розгляд на діахронічній основі (Д.В.Затонський, чиї праці є тут, либонь, єдиним винятком, аналізує прозу і драматургію Фріша разом, до того ж лишаючи поза увагою довоєнні його твори). Між тим у західному літературознавстві дослідження доробку Фріша-прозаїка є куди інтенсивнішим за вивчення його драматургії. Поза тим, широта теми передбачає введення в український науковий обіг великого масиву досі не перекладених українською текстів письменника, зокрема його ранньої прози, публіцистики та епістолярії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Вона дотична до планової теми „Нариси історії літератури зарубіжних країн ХХ століття” (державний реєстраційний номер 0102U007096), розроблюваної відділом у 2001-2004 рр. з метою накреслити основні параметри розвитку літературного процесу минулого сторіччя. Одним із розділів колективної монографії, підготованої відділом на виконання планової теми, є дослідження ранньої прози М.Фріша, котре воднораз являє собою інтегральну частину даної дисертації.
Метою дисертаційного дослідження є окреслення основних закономірностей розвитку прозової художньої системи Макса Фріша, а також визначення її домінант та загального напрямку трансформації.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
ü виділення та інтерпретація провідних тем, ідей, проблем, мотивів, структури, стилю, побудови нарації прозових творів М.Фріша у діахронічному зрізі з метою виокремлення домінант духовно-естетичного пошуку письменника;
ü докладний аналіз тих прозових творів, які позначають певний якісний стрибок у розвитку художньої системи Фріша, на біографічному, тематичному, композиційному, структурному, наративному та культурологічному рівнях;
ü визначення змісту та меж поняття „фрагментарність” як головного для розуміння закономірностей розвитку прозової художньої системи М.Фріша; локалізація джерел і генези фрагментарності художнього мислення швейцарського письменника; аналіз особливостей творення та декомпонування М.Фрішем індивідуальних проектів подолання фрагментарності свідомості;
ü окреслення головних етапів розвитку художньої системи М.Фріша, визначення їхньої часової протяжності та характерних рис, а також зв’язку фрішівської прози на кожному з цих етапів із історико-культурним контекстом.
Відповідно до обраного напрямку дисертаційного дослідження його об’єктом є прозовий доробок Макса Фріша (до якого також належать літературні щоденники та рання есеїстика). До аналізу залучаються також листи, інтерв’ю та літературно-критичні нариси швейцарського письменника. Предметом дослідження є особливості розвитку художньої системи М.Фріша.
Методи дослідження. Провідним методом, який використовується у дисертаційній роботі для дослідження всього прозового доробку М.Фріша, є метод герменевтичний, адже саме він уможливлює поєднання комплексного дескриптивного аналізу тексту з розглядом позатекстових реалій, зокрема особистості автора та авторського задуму (Е.Д.Гірш), а також передбачає постійні виходи в неперервність культурної традиції (Г.Ґ.Ґадамер), що є особливо важливим для якомога повнішої та достовірнішої інтерпретації фрішівської художньої системи. Поза тим, у роботі, з огляду на інтенсивну розробку Фрішем різних способів оприявлення автора в тексті, використовуються методики наративного аналізу; для детальнішого виокремлення онтологічно-естетичних параметрів фрішівських уявлень про світ, експлікованих у тексті, нерідко застосовується й феноменологічний семантичний метод. З урахуванням великої ролі автобіографічних даних у фрішівських текстах автор дисертаційного дослідження постійно звертався також до біографічного методу.
Наукова новизна одержаних результатів. У даній дисертаційній роботі, котра є першим на терені України ґрунтовним дослідженням розвитку прозової художньої системи М.Фріша, запропонована періодизація прозового доробку швейцарського письменника на три етапи. В рамках цих етапів прослідковано рух від епігонського засвоєння традиції німецькомовного „роману виховання” (передовсім його специфічного різновиду — Künstlerroman’у) кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ ст., через написання творів, що їхнім центром є так звана „проблема ідентичності”, — до остаточної відмови від будь-яких форм цілісності (в тому числі й художньої). В якості ядра художньої системи Фріша запропоноване поняття „фрагментарності”, за допомогою якого мозаїчність фрішівського тексту (на рівні нарації, композиції, типології персонажів, стилю тощо) розглядається як наслідок розпаду цілісної моделі світу в повоєнну епоху, котрий закарбувався у творчості переважної більшості німецькомовних письменників 50-70-х рр. ХХ ст. Тим самим прозова творчість М.Фріша — також уперше в українському літературознавстві — вписується в контекст німецькомовної літератури повоєнної доби.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані для майбутніх історико-літературних досліджень у царині швейцарської літератури ХХ ст. зокрема й німецькомовних літератур ХХ ст. поготів; для проведення тематичних спецкурсів із історії швейцарської літератури ХХ ст. та німецькомовних літератур повоєнної доби (50-80-і рр.); для розробки вузівських курсів світової літератури ХХ ст., а також у шкільній практиці.

Апробація результатів дисертації відбувалася на таких конференціях: Міжнародна наукова конференція „Особливості розвитку німецькомовних літератур у ХХ столітті” (Київ, 2002), VII Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 2004), Міжнародна літня школа з германістики „Німецькомовні літератури ХІХ-ХХ ст.: сучасні інтерпретації” (Судак, 2004), Міжнародна наукова конференція „Російська та порівняльна філологія: стан та перспективи” (Казань, 2004), Міжнародна наукова конференція „IV Грехнєвські читання (Нижній Новгород, 2004), IV Міжнародна наукова конференція „Російська, білоруська та світова література: історія, сучасність, взаємозв’язки” (Новополоцьк, 2005), Міжнародна літня школа з германістики „Німецькомовні літератури на межі ХХ-ХХІ ст.: тенденції та перспективи” (Судак, 2005). Повний текст дисертаційної роботи було обговорено і схвалено на засіданнях відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення дисертації, викладені у шести публікаціях, чотири з яких уміщено у фахових виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У даному дисертаційному дослідженні було зроблено спробу виокремити найголовніші особливості розвитку художньої системи Макса Фріша на матеріалі його прози. Дана спроба на часі і для українського літературознавства, зокрема германістики та гельветистики, і для інститутської та шкільної практики, адже на вітчизняному терені досі бракувало робіт, у яких ґрунтовно та послідовно висвітлювалися би закономірності творчого поступу цього швейцарського письменника. Відтак у своїх вислідах автор спирався на багатющий масив науково-критичної літератури, що його за останні сорок п’ять років витворили німецько- та англомовні германісти, воднораз відзначаючи специфічну „українськість” власної рецепції та методології, про що йшлося у першому розділі. Перше ніж підсумовувати виявлені закономірності розвитку прозової художньої системи Макса Фріша, видається необхідним бодай схематично окреслити ті загальні домінанти художньої філософії та світогляду швейцарського письменника, котрі помітні у всіх його прозових текстах (їх існування визнавав і сам Фріш: „...у нас (у письменників, передовсім у самого Фріша. — О.Ч.) є вибір засобів, але вибору тем у нас катма” [61; с.24], — вказував він у бесіді з Г.Л.Арнольдом) і, по-різному оприявлюючись, визначають у кожному конкретному випадкові апеляцію до певних духовно-естетичних проблем, використання тих чи інших виражальних засобів:
1. Центральним поняттям, що дозволяє осягнути особливості художнього мислення М.Фріша та якнайчіткіше прослідкувати його розвиток, є поняття фрагментарності. Хоча фрагментарність художнього мислення Фріша помітна вже у найперших його творах, зокрема у ранній есеїстиці та у романі „Юрґ Райнгарт”, проте на теоретичне та практичне її обґрунтування швейцарський письменник здобувся лише у повоєнному „Щоденникові 1946-1949”: легітимуючи власну рефлексію „позицією сучасника”, який відтак виражає певний Zeitgeist, він констатує відлучення свідомості повоєнної людини від трансцендентного виміру буття, що спричиняється до нездатності цієї людини вкласти весь світ у цілісну систему пояснень, приреченості її на частковість буття та частковість пізнання. Відтак Фріш обстоює фрагментарність художнього мислення та літературної форми як єдиний адекватний відповідник фрагментарності свідомості „сучасника”. „Фріш щось відкриває, — пише з цього приводу Г.Гайссенбюттель. — Він відкриває, що... загальний безлад народжується із суб’єктивного, приватного подразника” [168; с.58]. Починаючи від „Щоденника 1946-1949”, фрішівська проза підпорядковується ідеї фрагментарності — саме у вказаному розумінні — як на формальному рівні, так і на рівні художньої філософії.
2. Вже починаючи від роману „Юрґ Райнгарт” М.Фріш конституює й протилежний полюс свого художнього мислення, безпосередньо пов’язаний із фрагментарністю: схильність до побудови певних проектів її подолання, бодай часткового (полюс цей із певними застереженнями мислимо назвати утопічним). „Фрагментарність, хоч вона й видається письменникові сучасною, бентежить його, навіює певні побоювання, — завважує Д.В.Затонський. — І, приймаючи фрагментарність як щось зовнішнє, він не від того, аби здолати її зсередини” [17; с.320]. Особливо ясною специфіка цієї схильності стає, власне, у тому ж „Щоденникові 1946-1949”. Саме в ньому, вводячи образне визначення Traum (сон-мрія), М.Фріш указує на свою спраглість „фокусуючої лінзи”, яка би звела порізнені у свідомості фрагменти картини світу в певну цілісність та організувала „загальний безлад”, про який пише Г.Гайссенбюттель, принаймні на індивідуальному рівні. Побудова та наступний демонтаж альтернативних фрагментарності буття проектів також визначають своєрідність розвитку прозової художньої системи М.Фріша.
Втім, як фрагментарність художнього мислення та світогляду Фріша, так і його „голод на велич” (Hunger nach Format, за висловом А.Мушґа), котрий зроджував до життя щоразу нові конфігурації утопічних енергій, не є чимось сталим, незмінним. Тим більше не є сталими та незмінними конкретні вияви зазначених домінант художньої системи на тематичному та мотивному, структурному, композиційному, наративному, стильовому й інших рівнях фрішівських прозових текстів. Коли порівняти, скажімо, перші есеї Фріша або його ж перший роман „Юрґ Райнгарт” та пізні повісті „Монток”, „Людина з’являється в добу голоцену” чи „Синя борода”, особливо помітною стане та прірва, яка розділяє ці твори, що в їхньому центрі стоять фрагментарна свідомість та її прагнення цілісності. Аби зрозуміти логіку розвитку художньої системи М.Фріша, було здійснено детальний аналіз найбільш показових зразків прози швейцарського письменника (принципи відбору тих зразків застережені на початку другого, а також на початку й наприкінці п’ятого розділу дисертаційного дослідження, в яких, властиво, й має місце такий відбір). Кінцевою метою цього аналізу, що й складає основну частину даного дослідження, була відповідь на запитання, як і чому змінювалася фрішівська концепція фрагментарності свідомості людини та світу, які проекти „дефрагментації” (або принаймні редукування фрагментарності) буття та пізнання вона зроджувала на кожному відрізкові своєї трансформації, а також як саме пов’язані духовні й формальні пошуки письменника із загальним соціально-культурним контекстом. Це дало змогу виділити в розвиткові прозової художньої системи М.Фріша принаймні три етапи, що відзначаються помітною єдністю розроблюваної швейцарським мистцем художньої філософії та використовуваної ним літературної техніки:
1. Перший етап — рання проза — охоплює часовий проміжок від 1931 до 1944 р. і включає в себе есеї (точніше, тексти, котрі за жанровою природою є чимось середнім між есеями й короткими оповідями), романи „Юрґ Райнгарт” (1934) та „J’adore ce qui me brule, або Важкі люди” (1943), а також повісті „Відповідь із тиші” (1937), „Листки з речового мішка” (1939) та „Бін, або Мандрівка до Пекіна” (1944) (у відповідному розділі було детально проаналізовано есеї 1932-1934 рр., а також роман „Юрґ Райнгарт”). Головною особливістю даного періоду є свідома та некритична орієнтація Фріша на літературні зразки — твори письменників, що належать до традиції німецького „роману виховання”, зокрема такого його відгалуження, як Künstlerroman кінця ХІХ — 30-х рр. ХХ ст. Орієнтація ця визначає тип протагоніста (уособлення мистця, який ставить мистецтво понад усе) і той вузловий духовний конфлікт, що його цей протагоніст мусить розв’язувати (йому доводиться робити вибір між вичерпаним дитинством та недосяжною зрілістю, між мистецтвом та зануренням у повсякденне життя, — інакше кажучи, вибір власного „я”), побудову сюжету (від усвідомлення конфлікту герой через серію актів своєрідної ініціації — духовної та фізичної — рухається до розв’язки — гармонії, просвітлення — або ж, як у „Важких людях” чи „Біні”, до констатації особистої неспромоги до просвітлення), стилістичні рішення (художня мова перелічених вище творів витримана у традиціях літератури зламу ХІХ-ХХ ст.), коло дискутованих проблем (передовсім апологія індивідуалізму та масоване утвердження примату мистецтва над життям) тощо. Воднораз у ранній прозі Фріша помітні сліди й іншої художньої парадигми, в основі якої лежить акцентуація фрагментарності особистості протагоніста на всіх етапах його визрівання, увага передовсім до конкретної матеріальної дійсності, скупий стиль, позбавлений надто виразних метафор, тощо. Сполучення цих двох первнів у рамках одного тексту спричиняється до трансформації міфу про мистця, за допомогою якого автори Künstlerroman’ів замирювали героя і профанну реальність навколо нього, у питомо фрішівський міф про ідеальну зрілість, з мистецтвом ніяк не пов’язаний. Це, в свою чергу, призводить до підміни правдивого героя-мистця героєм-мистцем фіктивним, який, спраглий чуттєвої ініціації, тільки декларує, а не реалізує на практиці свою відданість мистецтву (її зазвичай стверджено, але не зображено). Подібна трансформація, котра фактично вказує на чужість Фрішеві міфу як способу осмислення та фіксації світу, вияскравлює характерне для художньої системи ранньої фрішівської прози протиріччя між фрагментарним художнім мисленням, від початку притаманним письменникові, та запозичуваними ним моделями письма, побудованими на, так би мовити, гарантованій цілісності світосприйняття, — протиріччя, яке визначає радикальне розходження авторської концепції та її читацької рецепції.
2. На другому етапові розвитку фрішівської художньої системи — зріла проза — були написані такі шедеври, як літературний „Щоденник 1946-1949” (1950), а також романи „Штіллер” (1954), „Homo faber” (1957) та „Коли назвуся Ґантенбайном” (1964). Найпомітнішою зміною порівняно з попереднім етапом є радикальна відмова від використовуваної допіру літературної традиції, спертої на міф, дискваліфікація будь-яких форм цілісності, що в повоєнний час у кожному разі видається „перейнятою”, і, навпаки, прийняття фрагментарності як вичерпної характеристики і „екс-центричної” (М.Батлер) свідомості „сучасника”, яка втратила зв’язок із трансцендентним виміром буття, і адекватного цій свідомості художнього мислення. Противагою фрагментарності свідомості повоєнної людини на даному етапі еволюції фрішівської прози постає пошук цієї людиною власної ідентичності — тобто свого істинного „я”, не спотвореного „добою репродукування” та уявленнями довкілля (властиво, проект ідентичності). Втім, попри те, що тема пошуку ідентичності є віссю, навколо якої обертається художня система всієї зрілої прози М.Фріша, у її потрактуванні в рамках цього періоду помітна певна динаміка: у „Щоденнику 1946-1949” необхідність такого пошуку тільки констатується; у „Штіллері” та „Homo faber’і обіграються дві різні моделі ідентичності (ідентичність як відмова від зовнішніх атрибутів нав’язаної роли в першому випадку й ідентичність як вибудовування власного буття на основі технократичної (цілісної) системи світопояснення — в другому) та демонструється їхня неадекватність; нарешті, в романі „Коли назвуся Ґантенбайном” негативний досвід, описаний у попередніх романах, релятивується за допомогою гри варіантами ідентичності, що розгортається на площині літератури. Ствердження ігрового модусу існування, тісно пов’язаного з ексклюзивною світоосмислювальною роллю літератури як гаранта такого модусу (проект літератури), кульмінує в романі „Коли назвуся Ґантенбайном”, а проте імпліцитно присутнє й у решті зрілої прози Фріша (звідси — показове звернення до образу героя, котрий пише нотатки або щоденник, у „Штіллері” та „Homo faber’і). Відтак проект літератури разом із апологією фрагментарності складає основу художньої філософії, що визначає специфіку цього періоду творчості швейцарського письменника.
У площині літературної техніки такий поворот призводить до розробки М.Фрішем вельми специфічної „поетики варіацій”, яка покликана забезпечити письменникові та його читачеві ширше бачення реальності, тож фіксує не тільки фактично наявне, а й потенційне. Головними рисами цієї поетики, що реалізується як у літературному щоденникові, так і в романах Фріша, є „шкіцове” письмо; принципова відсутність фабули (частковим винятком тут слугує хіба що роман „Homo faber) та вельми складний, побудований переважно на тематичному зчепленні епізодів сюжет; вибагливе поєднання оповідних інстанцій; центрування тексту навколо персони головного героя (це, звісно, передовсім стосується романів, а також деяких белетристичних фрагментів „Щоденника 1946-1949”), який уособлює певну проблему та певний спосіб її розв’язання і зображення якого є відтак радше конструкцією, аніж психологічно вмотивованим портретом; стильова гетерогенність тексту, що передбачає як прилаштування мови твору до даних конкретного оповідача, так і зумисне вмонтування у фактуру тексту чужорідних елементів (стилізованих фрагментів чи прямих цитат із інших текстів, зокрема і власне фрішівських) тощо. Фрагментарність та підкреслена фіктивність тексту, витворювана за допомогою перелічених засобів, передбачає й обумовлює активну участь читача у творенні смислів, додумуванні того, що „не було написано”.
3. Певну проміжну позицію у рамках розвитку прозової художньої системи М.Фріша посідає „Щоденник 1966-1971” (1972). В ньому, діагностуючи культурну та суспільну ситуацію другої половини 60-х рр., швейцарський письменник просувається на шляху утвердження фрагмента як основоположної форми світовідчуття і мислення (в тому числі й художнього) повоєнного часу. Проявляється це передовсім у зміні типу протагоніста: від героя — шукача власної ідентичності, почасти спорідненого із героями-мистцями, типовими для ранньої прози Фріша, автор „Щоденника 1966-1971” приходить до героя, чиї пошуки унеможливлює духовна „старість” (ключове слово-поняття щоденника) — себто абсолютна звичка до певного модусу існування й поглядів на світ. Цей герой уже не намагається наблизитися до свого істинного „я”, а навпаки, щосили захищає повторюваність власного буття, заснованого на уявно цілісній системі світопояснення і перетвореного на герметичний „персональний універсум”, — повторюваність, що її джерелом є зміщений у приватну сферу страх перед хаосом, укорінений у досвіді Другої світової війни. Складене з таких „персональних універсумів” суспільство — суспільство „нового фашизму”, або ж „ур-фашизму” (У.Еко), — нав’язує своїм членам утопічні проекти (Фріш простежує це на прикладі СРСР та США), чия легітимність, на одміну від довоєнного часу, не виходить за межі персонального буття. Відтак ці проекти виявляються менш небезпечними, та водночас чіпкішими і живучішими, адже породжуються потребою самих членів суспільства у цілісному осягненні світу, що її у повоєнну епоху здатна задовольнити лише ідеологія. Що менше затребуваним у суспільстві є усвідомлення фрагментарності свідомості повоєнної людини, то більшим видається Фрішеві значення літератури як продуцента сумніву, руйнівного для позірно цілісних систем світопояснення. Звідси з’являється проект „запитальної” літератури, котрий фактично продовжує напрям думки, накреслений у романі „Коли назвуся Ґантенбайном”. Хоча література і не є більше для Фріша єдиною площиною, на якій лучаться фрагменти буття, побачені нецілісною свідомістю, проте „запитальність” лишає за нею виняткову світоосмислювальну роль. Відповідним чином сконструйований і зразок „запитальної” літератури — „Щоденник 1966-1971”, в якому знаходить свій подальший розвиток фрішівська концепція „шкіцового” письма. Мозаїчність структури, побудована за тематичним принципом композиція, різнорідність текстової фактури, складеної як із реальних спогадів чи спостережень, фрагментів газетних статей, так і з белетристичних елементів — шкіців, замальовок, фіктивних допитів, анкет (втім, обидва різновиди фрагментів рівноправні, адже в рамках „Щоденника 1966-1971” „невигадані” частини є лише матеріалом для експлікації певної концепції людини і світу, що споріднює цей щоденник із наступними творами швейцарського письменника, зокрема з повістю „Монток”), принципова сконструйованість, „модельність” тексту й персонажів, як вигаданих, так і реальних, — все це передбачає ще інтенсивніше залучення читача до творення смислів тексту, а через нього — до осмислення власного та навколишнього буття. Констатація неможливості побудови цілісних наративів та метанаративів у поствоєнну добу, що її маніфестує зокрема й художня будова „Щоденника 1966-1971”, з одного боку, та піднесення літератури як виняткового способу осмислення буття, з іншого, й визначають своєрідну помежовість даного твору: перше вказує на його спорідненість із дезілюзіоністським, деміфологізаторським художнім мисленням пізнішого Фріша, друге свідчить про те, що автор щоденника все ще лишається в полі тяжіння художньої системи зрілої прози.
4. Нарешті, третій період фрішівської творчості — пізня проза — охоплює тексти, написані після „Щоденника 1966-1971”, зокрема повісті „Солдатська книжка” (1973), „Монток” (1975), „Людина з’являється в епоху голоцену” (1979), „Синя борода” (1982) та твір невизначеної жанрової природи „Швейцарія без армії? Балачки” (1989). Ці тексти можна умовно поділити на дві групи. Першу групу складають повісті „Солдатська книжка” та „Монток”, а також дотичний до них твір „Швейцарія без армії?”, в центрі яких знаходиться неприховане „я” письменника на ймення Макс Фріш. До другої належать повісті „Людина з’являється в добу голоцену” та „Синя борода”, котрі являють собою зразки більш традиційної белетристики і фактично продовжують „белетристичний” блок „Щоденника 1966-1971” — і з точки зору проблематики, і в тому, що стосується художньої форми. Відтак у розділі дисертаційного дослідження, присвяченому пізній прозі швейцарського письменника, було детально проаналізовано повість „Монток”, що якнайповніше репрезентує першу групу творів, — адже саме перша група дозволяє спостерегти „новизну” пізньої прози порівняно з другим літературним щоденником М.Фріша. На її матеріалі було з’ясовано, що головним об’єктом деміфологізації, здійснюваної Фрішем на схилку життя, є література, котру письменник розумів спочатку як світоперетворювальну (рання проза), а згодом — як світоосмислювальну (зріла проза) діяльність — як письменника, так і читача. Це визначає своєрідну автобіографічність повісті та репрезентованого нею блоку пізньої прози поготів: факти приватного життя та особисті переживання правлять для М.Фріша за матеріал, який він найліпше знає і тому відсторонено використовує, аби витворити максимально об’єктивну картину взаємин літератури та письменника, літератури і читацького загалу. Спираючись на цей матеріал, Фріш констатує власну екзистенціальну нереалізованість, „неідентичність” і встановлює зв’язок між цією „неідентичністю” й упливом літератури, займаючись якою, він не так осмислював реалії індивідуального та соціокультурного буття, як фальсифікував їх, корячись іманентним своєму ремеслу імперативам. З іншого боку, стикаючись із читацькою глухотою до культивованого його власними текстами сумніву, письменник упевнюється у недійсності сподівань на світоперетворювальні потенції літератури. Відтак у „Монтоці” Фріш займає позицію „жерця-мистецтва-за-браком-ліпшого” (А.Мальро) та, виходячи з неї, легітимує літературу виключно потребою письменника у писанні, підпорядковує її „проживанню”, що його їй належить лишень фіксувати, а не осмислювати. Демонтаж проекту літератури модерністського ґатунку, здійснений Фрішем, означає фактичне визнання ним марноти будь-яких спроб возз’єднання фрагментарних відбитків світу в свідомості повоєнної людини, ба навіть намагань останньої осмислити власне та довколишнє буття. Герой пізньої прози швейцарського автора („Монтока” зокрема) — це людина, котра безвихідно потерпає від власної фрагментарності та усвідомлення непозбутності „старості” (як фізіологічної, так і духовної). Подібна світоглядна позиція визначає своєрідність художньої системи фрішівської прози зазначеного періоду, що в ній письменник старанно уникає будь-яких форм цілісності — як формальної (роздрібнення тексту на мікрофрагменти, кожен із яких зазвичай не містить бодай схематичного сюжету-„історії”, як це було у зрілій прозі; складне асоціативне зчеплення фрагментів, часто не з’єднаних навіть тематично; гетерогенність текстової фактури, що доходить до колажу, до включення в белетристичний текст пасажів та малюнків із енциклопедій і довідників („Людина з’являється в епоху голоцену”)), так і концептуальної (гра наративними інстанціями, що засвідчує ґрунтовний сумнів у цілісності людського „я”; специфічний монтаж фрагментів, який забезпечує незмінну поліваріантність інтерпретації тих чи інших фактів і явищ, максимально активне залучення читача до творення смислів тексту; зображення героїв, занурених у незрозумілий їм світ, що його вони тільки фіксують, та ін.).
Дослідження закономірностей розвитку художньої системи М.Фріша на матеріалі його прози, чиї результати представлено вище, дає змогу вписати творчість швейцарського письменника у загальнокультурний контекст. Тут знову ж таки помітний кордон між ранньою прозою, з одного боку, та прозою зрілою й пізньою, з іншого: перша розвивалася, як я вже відзначав, у руслі німецькомовного Künstlerroman’у кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ ст.; друга — у контексті формальних та духовних пошуків повоєнної німецькомовної літератури, зокрема В.Кьоппена, Г.Бьолля, У.Йонсона, Ґ.Ґрасса, П.Зюскінда та ін. (паралелі між творчістю перелічених авторів та прозою М.Фріша простежуються протягом усього дисертаційного дослідження). Окрім того, аби глибше осягти історичну та культурну обумовленість фрішівської художньої системи, видавалося необхідним раз по раз відмічати співзвучність фрішівської думки розмислам і культурологічно-філософським концепціям таких видатних мислителів повоєнного часу, як М.Фуко, Е.М.Чоран, У.Еко та ін., котрих, попри брак прямих звязків, єднає з Фрішем спільна духовно-культурна атмосфера епохи. Не залишилися поза увагою також складні зв’язки фрішівської художньої системи із художніми системами авторів — представників літератури модернізму (передовсім Ф.Кафки, Т.Манна та М.Пруста), до творів яких швейцарський письменник нерідко (і зазвичай імпліцитно) звертається, чи то своєрідно цитуючи їх, чи то вступаючи з ними в приховану полеміку. Втім, вияснення всієї багатоманітності подібних зв’язків не було метою даної роботи; воно далеко виходить за її межі й потребує окремого ґрунтовного дослідження. Властиво, зроблені у даному дисертаційному дослідженні висновки щодо закономірностей розвитку прозової художньої системи М.Фріша й мають стати поштовхом до подальшого різнобічного вивчення творчості (і не тільки прозової) цього надзвичайно цікавого представника німецькомовної літератури, а крізь її призму — й до ліпшого осягнення закономірностей поступу світової літератури та культури у минулому сторіччі.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Архипов Ю.И. В поисках утраченного единства. // Фриш М. Пьесы. — М.: Искусство, 1970. — С. 514-573.
2. Бегун Б.Я. «Дорога и в ночи — дорога»?.. (Повесть Макса Фриша «Человек появляется в эпоху голоцена» и постмодернистские концепции истории). // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2001. — №2 (14). — С. 79-88.
3. Бейгельзимер К.М. Приемы психологизма в романах Макса Фриша «Homo Фабер» и «Штиллер». // Збірник наукових статей за матеріалами конференції, присвяченої памяті проф. В.В.Фащенка. — Одеса: Маяк, 2001. — С. 108-115.
4. Бейгельзимер К.М. «Рентгеновский снимок нашей эпохи» (Художественные особенности сюжета и композиции романа Макса Фриша «Назову себя «Гантенбайн»). // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2002. — 2 (17). — С. 88-96.
5. Бейгельзимер К.М. «Я примеряю истории как платья» (Соотношение повествователя и героя в романе Макса Фриша «Назову себя Гантенбайн»). // Проблеми сучасного літературознавства: збірник наукових праць. — Вип. 12. — Одеса: Маяк, 2003. — С. 226-234.
6. Бёлль Г. Бильярд в половине десятого. Глазами клоуна: Пер. с нем. — Кишинев: Лумина, 1987. — 512 с.
7. Вальзер М. Попытка подступиться к мастеру дистанции на слишком близко. // Фриш М. Листки из вещевого мешка: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1987. — С. 293-297.
8. Волощук Е.В. Геркулесовы столпы царства возможностей: проблематика драматургии Макса Фриша в контексте разочарований модернизма. // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2001. — №2 (14). — С. 61-79.
9. Волощук Є.В. Людина у тенетах власної біографії: театр Макса Фріша. // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2002. — №1 (16). — С. 25-32.
10. Волощук Е.В. Игра с биографией: театр Макса Фриша. // Зарубіжна література. — 2002. — №10 (266). — С. 17-23.
11. Волощук Є.В. Макс Фріш. // Зарубіжна драма ХХ сторіччя. /Укл. Є.В.Волощук. — К.: Навчальна книга, 2003. — С. 81-89.
12. Гиршман М.М. Избранные статьи. — Донецк: Лебедь, 1996. — 160 с.
13. Даровская И.Г. Писательский дневник и его модификации (на материале творчества Макса Фриша): Дис. канд. фил. наук: 10.01.05. — К., 1991. — 168 с.
14. Затонський Д.В. Післямова. // Фріш М. Штіллер. — К.: Дніпро, 1970. — С. 367-381.
15. Затонский Д.В. Театр Фриша и Дюрренматта. // Затонский Д.В. Зеркала искусства. — М.: Советский писатель, 1975. — С. 141-180.
16. Затонский Д.В. Швейцарские эскизы. // Затонский Д.В. Зеркала искусства. — М.: Советский писатель, 1975. — С. 299-328.
17. Затонский Д.В. Романист Макс Фриш. // Затонский Д.В. В наше время. — М.: Советский писатель, 1979. — С. 304-336.
18. Затонский Д.В. Художественные ориентиры ХХ века. — М.: Советский писатель, 1988. — 416 с.
19. Затонський Д.В. Передмова. // Кафка Ф. Процес: Роман та оповідання. К.: Юніверс, 1998. С. 3-21.
20. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. — Харьков: Фолио, 2000. — 256 с.
21. Затонський Д.В. Макс Фріш — прозаїк і драматург. // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2002. — №1 (16). — С. 5-25.
22. Затонский Д.В. Макс Фриш — «я» и роли. // Зарубіжна література. — 2002. — №10 (266). — С. 13-17.
23. История швейцарской литературы: В 3 т. — М.: ИМЛИ РАН, 2002. — Т. 1. — 598 с.
24. История швейцарской литературы: В 3 т. — М.: ИМЛИ РАН, 2002. — Т. 2. — 366 с.
25. Камю А. Бунтарь. // Камю А. Миф о Сизифе. Бунтарь: Пер. с фр. — Мн.: Попурри, 2000. — С. 143-538.
26. Кацева Е.А. От переводчика. // Фриш М. Повести: Пер. с нем. — М.: Радуга, 1991. — С. 3-11.
27. Кёппен В. Голуби в траве. Теплица. Смерть в Риме: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1972. — 507 с.
28. Лосев А.Ф. Эринии. // Мифы народов мира. Энциклопедия: B 2-х тт. // Под ред. С.А.Токарева. — 2-е изд. — М.: Большая российская энциклопедия, 2000. — Т.2. — С. 666-667.
29. Мальро А. Бренный человек и литература: Фрагменты книги. // Мальро А. Зеркало лимба: Пер. с фр. — М., 1989. — С. 282-290.
30. Манн Т. Смерть у Венеції: Пер. з нім. // Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, притчі, повісті. / Упор. Б.Я.Бігун. — К.: Навчальна книга, 2002. — С. 63-124.
31. Мушг А. Голод на масштабность. // Фриш М. Листки из вещевого мешка: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1987. — С. 278-293.
32. Павлова Н.С. Осуществление человека. // Фриш М. Homo Фабер. Назову себя Гантенбайн. — М.: Прогресс, 1975. — С. 5-19.
33. Павлова Н.С. «Это искренняя книга читатель» // Фриш М. Листки из вещевого мешка: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1987. — С. 5-19.
34. Павлова Н.С. Национальное самосознание и литература швейцарцев. // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2001. — №2 (14). — С. 16-34.
35. Пронин В. Выбирая биографию. // Новый мир. — 1975. — №5. — С. 268-272.
36. Райх-Раницкий М. Макс Фриш, или Воплощение европейского. // Райх-Раницкий М. Моя жизнь: Пер. с нем. — М.: Новое литературное обозрение, 2002. — С. 474-482.
37. Седельник В.Д. Споры о своеобразии швейцарской литературы. // Литература Швейцарии: Очерки. — М.: Наука, 1969. — С. 7-38.
38. Седельник В.Д. Открытие действительности, поиски героя: Швейцарская литература в 70-е годы. // Вопросы литературы. — 1982. — №2. — С.112-140.
39. Седельник В.Д. Отчаяние и надежда: Литература Швейцарии в 80-е годы. // Вопросы литературы. — 1988. — №1. — С. 78-108.
40. Седельник В.Д. Фридрих Дюрренматт и швейцарская литература ХХ века. // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. — 2002. — №2 (17). — С. 96-104.
41. Табачникова С. Мишель Фуко историк настоящего. // Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. — М.: Логос, 1996. — С. 412-440.
42. Тодоров Ц. Обличчям до екстреми: Пер. з фр. — Львів, 2000. — 415 с.
43. Хализев В.Е. Теория литературы. — М.: Высшая школа, 2000. — 398 с.
44. Художественные ориентиры зарубежной литературы ХХ века: Сб. науч. трудов. — М.: ИМЛИ РАН, 2002. — 568 с.
45. Фрадкин И.М. Вопросы Макса Фриша. (У истоков творчества). // Литература Швейцарии: Очерки. — М.: Наука, 1969. — С. 274-302.
46. Фриш М. Собрание сочинений: В 4 тт. — Харьков: Фолио; М.: АСТ, 2000. — Т. 1: Листки из вещевого мешка. Штиллер. — 448 с.
47. Фриш М. Собрание сочинений: В 4 тт. — Харьков: Фолио; М.: АСТ, 2000. — Т. 2: Homo Фабер. Назову себя Гантенбайн. Солдатская книжка: Пер. с нем. — 576 с.
48. Фриш М. Собрание сочинений: В 4 тт. — Харьков: Фолио; М.: АСТ, 2000. — Т. 3: Монток. Человек поя