ЛЕЙТМОТИВ ЯК ФОРМА ТЕКСТОВОЇ МІСТИФІКАЦІЇ В ПРОЗІ СІЛЬВІ ЖЕРМЕН

Краткое описание

Київський національний лінгвістичний університет

На правах рукопису
УДК-821.133.1

БАНЯС Наталія Юліанівна

ЛЕЙТМОТИВ ЯК ФОРМА ТЕКСТОВОЇ МІСТИФІКАЦІЇ В ПРОЗІ СІЛЬВІ ЖЕРМЕН

10.01.04. література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор ФЕСЕНКО Валентина Іванівна

Київ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................................................... 4
Розділ І. Містична функція лейтмотивів у романі Сільві Жермен Книга ночей” 19
1.1. Мотиви, що сприяють індивідуалізації персонажів............................................. 21
1.2. Лейтмотиви, які характеризують світобудову та людське світовідчуття..... 24
1.2.1. Лейтмотив мовчання.................................................................................................... 24
1.2.2. Лейтмотив тіла............................................................................................................ 30
1.2.3. Лейтмотив сну............................................................................................................... 42
1.2.4. Лейтмотив дзеркала..................................................................................................... 46
1.2.5. Лейтмотив краси.......................................................................................................... 47
1.2.6. Лейтмотив Бога............................................................................................................ 48
Розділ 2. Конструювання втаємничених сенсів буття через лейтмотиви в романі Сільві Жермен Бурштинова Ніч”................................................................................................................ 56
2.1. Лейтмотив тіла............................................................................................................... 56
2.1.1. Лейтмотив екскрементів............................................................................................. 57
2.1.2. Лейтмотив старого нужника..................................................................................... 59
2.1.3. Лейтмотив Синюшного Тхора-брата......................................................................... 61
2.1.4. Лейтмотив сексуального тіла..................................................................................... 76
2.1.5. Лейтмотив сакрального тіла....................................................................................... 80
2.2. Лейтмотив тіні................................................................................................................ 85
2.3. Лейтмотив солі Розелена............................................................................................. 88
2.4. Лейтмотив Біблії............................................................................................................ 90
2.5. Лейтмотив Бога.............................................................................................................. 95
2.6. Лейтмотив голосу та лейтмотив крику..................................................................... 97
2.7. Лейтмотив міста............................................................................................................ 99
2.8. Лейтмотив ніщо-ніде.................................................................................................. 100
2.9. Лейтмотив сну............................................................................................................. 101
Розділ 3. Житійність як площина містифікації в романі Сільві Жермен Дні гніву” 105
3.1. Лейтмотив Бога............................................................................................................ 105
3.2. Лейтмотив Богоматері................................................................................................ 108
3.3. Лейтмотив тіла............................................................................................................. 113
3.4. Лейтмотив голосу....................................................................................................... 122
3.6. Лейтмотив божевілля Мопертюї.............................................................................. 127
Розділ 4. Трансформація епатажного факту в містерію та функції лейтмотивів у романі Сільві Жермен Погляд Медузи”................................................................................................. 132
4.1. Лейтмотив очей........................................................................................................... 132
4.2. Лейтмотив Бога............................................................................................................ 137
4.3. Лейтмотив тіла............................................................................................................. 140
4.4. Лейтмотив тіла людожера......................................................................................... 143
4.5. Лейтмотив містичного або чаклунського тіла...................................................... 148
4.6. Лейтмотив голосу....................................................................................................... 150
4.7. Лейтмотив сну............................................................................................................. 156
4.8. Лейтмотив смерті........................................................................................................ 161
4.9. Лейтмотив Біблії.......................................................................................................... 163
ВИСНОВКИ......................................................................................................................... 168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................................... 196

ВСТУП
Актуальність даного дослідження зумовлена яскравістю персоналії письменниці та відсутністю достатньої поінформованості про неї, а також винятковими художніми властивостями її літератури. Сільві Жермен є яскравим представником сьогочасної французької прози, але її не можна прив’язувати лише до жіночої прози як такої. Складний художній світ, що вона представила в своїх романах, не може бути інтерпретований лише на засадах гендерного літературознавства, це збіднило б його змістовність.
Багата на постаті жіноча література Франції (Анріетт Желінек, Солант Фаскель, Флора Гру, Клер Галуа, Катрин Кобер, Анна Ерно, Марілен Клеман та інші) стала у пригоді молодій письменниці, але з-поміж всіх цих імен лише з одним, мабуть, можна якось пов’язувати творчість Сільві Жермен. Це Маргеріт Юрсенар, перша в історії Франції жінка, обрана членом Французької Академії наук, що працювала у жанрі філософського роману, зокрема, Філософський камінь” один з найкращих її творів. Тож Сільві Жермен є продовжувачем цієї жіночої філософської лінії в сучасній історії французької літератури.
У вітчизняному літературознавстві постать та творчість Сільві Жермен є настільки недослідженою, що періодика не може похизуватися жодною статтею про неї, не кажучи вже про монографічні дослідження. І це в той час, коли у себе на батьківщині Сільві Жермен становить естетичну сенсацію, має кільканадцять престижних премій і видається величезними тиражами. Для українського художнього мислення надзвичайно актуальним є опанування романною поетикою Сільві Жермен, оскільки її романна структура неповторна і становить своєрідний винахід як у жанровому, поетикальному, так і в філософському відношенні. Філософія Сільві Жермен є формою пропаганди нової постмодерної релігійності, тілесності, духовності. Тож як варіант загальноєвропейських пошуків можливості повернення до чистого абсолютного Добра проза Жермен представляє зразок оптимізації свідомості й гуманізму.
Всі проаналізовані в нашому дослідженні романи Сільві Жермен належать до жанру філософських, а оскільки саме цей жанр в українській літературі не настільки розвинений, як хотілось би, то, безперечно, вишукана проза французької письменниці посприяє розвитку нашої літератури, зокрема розвитку жанру філософського роману. Наше дослідження певною мірою є естетичною провокацією для української літератури, спрямоване на пробудження інтересу до постаті письменниці.
Актуальність даного дослідження складає також спроба систематизації лейтмотивної структури прози Сільві Жермен. Лейтмотивна структура у даному разі розглядається як особливість сюжетно-композиційної будови її романів, а отже ми пропонуємо новий підхід до жанрової ідентифікації філософської прози з урахуванням внутрішніх властивостей самої цієї прози. Сільві Жермен винайшла структурний компонент (лейтмотив) як площину накопичення філософських сенсів, змінивши повністю класичне уявлення про будову філософського роману, тож і аналіз подібної художньої структури треба здійснювати, виходячи з особливостей новітньої філософської прози, що, фактично, ми вперше й пропонуємо як методологічний підхід в аналітиці французького філософського роману.
Новизна даного дослідження полягає в тому, що, по-перше, на теренах української науки постать Сільві Жермен вивчається вперше; навіть не існує українських перекладів творчості письменниці, а вона є ще автором віршів, критичних статей, есе тощо; по-друге, всі постаті французьких письменників сучасності, які ми залучаємо до аналізу в аспекті порівняльно-типологічному, є малодослідженими; по-третє, текстова містифікація на рівні лейтмотиву є науковою проблемою, яка до цього часу в літературознавстві не досліджувалась; по-четверте, синтез жанрових ознак новітнього французького філософського роману та функція містифікації на рівні лейтмотивів як наукова проблема також піднімається уперше; по-п’яте, вперше також буде відтворено культурний резонанс філософської прози Сільві Жермен та встановлені деякі типологічні закономірності на рівні лейтмотивів, зокрема подібність окремих художніх структур Жермен і української письменниці Галини Пагутяк, а також Жермен і Мішеля Турньє тощо.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження виконане як складова частина комплексної теми Світова література в історичному зрізі: сучасні підходи та інтерпретації”, яку розробляє колектив кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Тема дослідження затверджена вченою радою університету (протокол №3 від 29.10.2001).
Мета даного дослідження полягає у:
- виявленні закономірностей текстової містифікації на рівні лейтмотивів у романах Сільві Жермен;
- згрупуванні та з’ясуванні специфіки функціональності та змістовності виявлених лейтмотивів, які сприяють утворенню містики в романах Сільві Жермен;
- врешті, мета нашого дослідження зводиться до ретельного спостереження над текстами письменниці та з’ясування специфіки філософського роману постмодернізму.
У зв’язку з поставленою метою дослідження постають такі завдання щодо її здійснення:
- відтворення структури лейтмотивів у романах Сільві Жермен „Книга ночей”, „Бурштинова ніч”, „Погляд медузи”, „Дні гніву”;
- систематизація та характерологія провідних (тобто найчастіше уживаних) лейтмотивів у прозі Сільві Жермен;
- ідентифікація лейтмотивів тіла, сну, голосу, мовчання, Бога, тіні, самотності, дзеркала, ніщо тощо та з’ясування їхньої контекстуальної функції;
- порівняльно-типологічне зіставлення лейтмотивів Сільві Жермен на всій площині творчості та спостереження найбільш тривких закономірностей їхнього функціонування.
Огляд літератури. Щодо самої постаті та літературного спадку Сільві Жермен, то в українському чи російському літературознавстві шукати статті буде марною справою. В літературній критиці Франції Сільві Жермен вже здобулась на належну оцінку у розвідках Пауля Фукса, Дж.-М. Турін, Паскаля Тісона, Рене Вейра, Богуслава Рейнека та ін. Дослідники звертали увагу на природу її філософічності, яку пов’язували з творчою адаптацією біблійних міфів, що й стало основним напрямом вивчення художнього спадку письменниці. Більшість з них присвятили свої дослідження з’ясуванню природи нової релігійності Сільві Жермен.
Проблема особливостей розвитку романної форми в новітню добу стає чи не найбільш актуальною, оскільки роман як прозовий жанр втрачає ознаки, які за ним були утримувані у попередню добу існування. Ідентифікацією оновленої романної форми займались Л.Андрєєв [4], М.Бенькович [21,22], М.Бютор [30], О.Есалнек [174, 175, 176], О.Єремєєв [50, 51, 52], В.Пестерьов [116, 117, 118], В.Пронягін [123], М.Римар [130, 131], І.Смущинська [144], Ю.Уваров [155], В.Фесенко [158], Є.Цуганова [167] та ін. Їхні дослідження спирались на ґрунтовну теорію роману, розроблену у попередню добу в працях Д.Варта [198], Н.Галукяна [40], Є.Єніної [49], Л.Єремєєва [51, 52], Д.Затонського [59], А.Звєрєва [61], З.Кірнозе [68, 69], Ю.Крістєвої [79, 80, 183], Г.Лансона [84], З.Лехманн [185], Ф.Наркірьєра [101], Д.Овсяніко-Куликовського [110], З.Хованської [164] та ін. Тож сьогочасне уявлення про філософський роман значно різниться від модерного, який на тлі нинішніх експериментів з формою виглядає як класичний зразок. Фрагментарність стала для постмодерних романістів формою провідного виявлення думки, звідси й надзвичайна актуалізація другорядних” тематичних елементів, як-от: ремінісценція, алюзія, лейтмотив, міфологема тощо. Суттєво змінився погляд на саму романну форму. Так, В.Сідельник зауважував стосовно Поля Нізана: Структура роману на перший погляд абсолютно фрагментарна, епізоди, які її складають, і розділи пов’язані між собою лише образом оповідача, задумом його асоціацій, здається, можна розділити, виділити із цілого, поміняти місцями, оформити як самодостатні оповідання або вставні новели. Відсутність чітких, строго окреслених кордонів між частинами, епізодами, взагалі між будь-чим одна з основних особливостей поетики Нізана” [138, с. 117]. На зруйнуванні класичної форми роману внаслідок втрати орієнтації на персонажа-пророка у творчості французьких романістів актуалізувала увагу й В.Фесенко: Шириться відмова від фігури митця-пророка, митця-філософа, який наперед знає, що і як він хоче змалювати, що має сказати, якого результату хотів би досягнути” [158, с. 140]. На її думку, романи, як бачимо, побудовані на основі деконструкції відомих романних парадигм” [158, с. 144]. На відмінностях романної форми постмодерну стосовно класичного періоду наголошував і В.Пестерьов: Динаміка романного світу в класичному (або традиційному”) різновиді жанру досягається розробкою сюжетної багатолінійності і сюжетним розгортанням у повістуванні образів героїв і персонажів. У романі ХХ століття ця поетика витіснена (замінена) сполученням різнорідних пластів: художньо-зображального, есеїстичного, теоретичного, мемуарного, автобіографічного. Ця творчість дискурсивне” естетичне смислоутворення, пов’язане з індивідуальною манерою художньо мислити й кристалізується в її зображально-виражальних формах, - по-іншому розуміється романний герой: як деякий простір багатьох я”, як ряд можливостей” [117, с. 168]. Вперше про численність я” в постмодерністському романі заговорив М.Мамардашвілі. Реалізація самого принципу подібної численності я” вимагала від роману нового покоління винайдення й нових форм суб’єктивізації художнього простору. М.Римар зазначав, що в сучасному романі відбувається відмова від того способу побудови образу людини, який охоплюється поняттям літературний характер” і передбачає низку прийомів, що створюють ціле, де зовнішнє й внутрішнє утворює єдність: образ романного героя часто вибудовується як якийсь розпорошений ряд суперечливих відносно одне одного можливостей зовнішнього й внутрішнього порядку, різних я”, маси, фігур” [130, с. 65]. Він же наголосив, що актуальними романними формами стали цитата, алюзія, форма рефлективного переосмислення, контекстуальна інтерпретація, форма вторинної” інтерпретації. Подібний підхід до романної форми актуалізував також мотив як найбільшу з тематичних одиниць живого тексту, але дана актуалізація мотиву пов’язана з його розумінням як симулякру.
Характер сьогочасного мислення Жан Бодрийяр визначив так: Уславлений рух (йдеться про авангард) сучасності привів не до трансмутації всіх цінностей, як ми мріяли, але до розсіювання і заплутування цінностей. Результатом всього цього стала повна невизначеність і неможливість знову заволодіти принципами естетичного, сексуального і політичного визначення речей” [27, с. 17-18]. Розлад сфери цінностей відбився й на художньому синтезі світу цінностей, тому романна форма як така у сьогоднішній літературній практиці стає дедалі більш фрагментарною. Фрагментарна романна форма полюбляє маргінальні тематичні одиниці, а саме: алюзія, ремінісценція, лейтмотив, міфологема тощо. Основна оповідь розпорошується на цих маргінальних тематичних одиницях тексту, в той час, як велич тем та зображуваних постатей просто зникає.
Сільві Жермен представила таку романну форму, в якій зовсім винищено навіть натяк на дидактизм, а провідні ідеї лунають в маргіналіях тексту, зокрема в лейтмотивах, улюблених тематичних елементах письменниці. Дослідити природу її лейтмотивів, спосіб розвитку семантики всередині них, простежити закономірності еволюціонування тексту на рівні лейтмотивів - ось що може вирішити проблему авторської своєрідності письменниці. Ці аспекти її творчості ще ніхто не брав до уваги. Але не лише всередині творчості Сільві Жермен актуально дослідити функції та структуру лейтмотивів, адже лейтмотив стає на сьогодні чи не провідним елементом у будові філософського роману.
Літературознавчій історії лейтмотиву передувала його історія в музиці та музикознавстві, адже вперше термін лейтмотив застосував німецький композитор Р. Вагнер у ХІХ столітті для позначення повторюваних моментів музичного твору. З того часу термінологічне наповнення поняття лейтмотив” у літературознавстві надзвичайно трансформувалось, породжуючи іноді протилежні тлумачення, зокрема лейтмотивом називають як провідний мотив творчості письменника (чи окремого твору), так і мотив, що повторюється в художній тканині твору два чи більше разів і поступово оформлюється у тематично відносно незалежну змістову структуру тексту. Ми схиляємося до другої точки зору, оскільки перша дещо підміняє поняттям лейтмотив такі категорії, як: проблема”, тема”, навіть ідея”.
Прихильники тематології досліджують текст з огляду на його змістову конструкцію, смисл при цьому абсолютизується. Форма є породженням смислу, отже, другорядним утворенням тексту. Тематологи утворили тематичну, отже, змістовну градацію тексту, щоправда, кожен з них запропонував власну версію такої градації. Для Р.Труссона мотив це „широке поняття, що позначає або якусь позицію, ­ наприклад, бунт або якусь загальну безособову ситуацію, учасники якої ще не індивідуалізовані, наприклад, становище чоловіка між двома жінками, ворожнеча між братами, між батьком та сином, становище покинутої жінки тощо” [195, p. 12]. Труссон вважав мотив явищем більш широким, ніж тема, швидше позалітературним, ніж внутрішньолітературним.
Г.Башляр використав для ідентифікації тематичної структури тексту поняття марева та тематичної сітки. Всю тематичну будову літератури він виводить від чотирьох елементів світобудови, а саме: вогонь, вода, повітря й земля. Тема виявляється у нього залежною від первісного праобразу. Башляр як великий епістемолог” [137, с. 386], за визначенням Люсьєна Сева, намагається дати тематичні мотивації всій літературній сфері, базуючись на первинності мрії та марення, які й містять первісний праобраз сущого. В його тематичній теоретичній системі мотив має таке ж значення, як і тема, лейтмотивними є всі змістові елементи твору, лейтмотивність є всезагальна характеристика художності.
У річищі теорії Г.Башляра вибудовується тематологія Ж.Пуле [189]. В своїй знаменитій книзі Перетворення кола” Пуле запропонував нове тематичне бачення творчості Бальзака, виділивши своєрідний центр, від якого й починає свій рух творча думка письменника, навколо якого все життя й обертається. Отже він, як і Башляр, виявив себе прихильником ідеї щодо однієї теми творчості, притаманної одному письменнику, а множинність текстів це лише модуляції цієї теми.
Ж.-П.Ришар [191] уподібнює тему до кореня слова, а залежність модуляцій цієї теми одна від одної − до залежності однокореневих слів. Така лінгвістична паралель робиться задля ідентифікації теми, яка розуміється як нав’язлива ідея, причому тема й м

Список литературы

ВИСНОВКИ
Основний зміст романів Сільві Жермен конструюється через лейтмотиви, актуальність теми, як такої, взагалі не постає. Лейтмотиви, в залежності від способу їхнього функціонування, можна поділяти на такі групи:
1) лейтмотиви, що притаманні всім романам Сільві Жермен, що осмислюються в цій якості лише при прочитанні всіх романів письменниці, оскільки в тексті одного роману виринають не більше одного разу, наприклад, лейтмотив вічної дитини тощо;
2) лейтмотиви, що розвиваються лише в межах якогось одного роману, переважно з метою індивідуалізації постаті;
3) лейтмотиви, що розвиваються в межах одного роману з метою характеристики персонажа з позицій об’єктивності, всезагальності, з виразними ознаками макрокосму. Такі мотиви не мають за мету індивідуалізацію постаті літературного героя, а навпаки, тяжіють до універсалізації його.
Ці три великі групи лейтмотивів разом утворюють систему відображення світу та людини в ньому, навіть коли образ людини в даному лейтмотиві не представлений. Вони характеризують світ та людину, не будучи при цьому великими тематичними одиницями, часом складаючи всього одну фразу чи словосполучення.
Характеризуючи лейтмотиви того чи іншого роману, самі того не бажаючи, ми торкнулися філософської основи її художнього мислення, здійснили характеристику змістовості цих романів, яка є майже вичерпною, оскільки лейтмотивна структура в них є провідною змістовою структурою. Лейтмотиви в цих романах, існуючи в певній ієрархії, складають той змістовий рівень творів, де й розгортається основна подієвість, де й відбувається формування читацького уявлення про плин сюжету, якщо про цю категорію щодо творчості Сільві Жермен взагалі є сенс згадувати.
Тож найчисленнішу групу складають лейтмотиви, що повторюються не лише в просторі одного конкретного роману, а й у всій прозовій творчості Сільві Жермен. Такі лейтмотиви мають вирішальне значення для утворення картини світу та демонстрації її видозмін, часом чаклунських метаморфоз тощо. Конструювання змісту в романах Сільві Жермен продиктоване постмодерною втратою орієнтації на персонаж та на сюжет у класичному його розумінні. Тут хочу нагадати думки А.Роб-Грийє про сучасний йому роман: Наголошений культ людяного” поступився перед більш широкою, менш антропоцентричною точкою зору на життя. Схоже, що, втративши свою найнадійнішу в минулому опору, героя, роман захитався. Якщо йому не вдасться стати на ноги, то, отже, його життя було пов’язане з життям суспільства, яке пішло в минуле. Але, якщо він все ж зможе піднятися, то це, навпаки, буде свідчити про те, що перед нами розкривається шлях, який обіцяє нові відкриття” [128, с. 115]. Жерменівський лейтмотив виступає, як принцип конструювання змісту, отже, він із маргінальної тематичної категорії тексту перетворюється на принцип конструювання художнього світу та образу людини в ньому. Ані характер, ані історія життя героя більше не централізують” оповідь, не стають орієнтирами у сфері нарощування змістовості. Саме лейтмотиви пов’язують всю творчість письменниці в єдине ціле, саме в них акумулюється таємна сила пропагованої нею духовності. Провідною ознакою всіх лейтмотивів творчості Сільві Жермен є наявність містики в них, яка призводить до специфічної, жерменівської, містифікації тексту, на що ми і звертали увагу в попередніх розділах.
Лейтмотивів, які характеризують весь художній простір романів Сільві Жермен та мають містичну інтерпретацію, небагато, проте всі вони наділені найвищою мірою узагальнення, мають конструювати верхній рівень світобудови її прози.
Кількість таких лейтмотивів не надто велика, але значення їх у системі філософії Сільві Жермен є надзвичайне, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти приховані змісти життя в інтерпретації автора. Як ми вже зазначали, структура змістовості романів Сільві Жермен реалізується не стільки через тематизацію великих просторових структур, скільки через маргінальні тематичні одиниці тексту, серед яких лейтмотив, безперечно, є наголошуваним, становить перший ряд актуалізації даного типу тематизації. Наскрізні мотиви творчості Сільві Жермен дають поняття про її філософію чи не найповніше, в них акумулюється той тип змістовості, реконструювання якого читачем взагалі рідко здійснюється. Це один із верхніх рівнів будови змісту, вагомість якого для опанування жерменівськими текстами є незаперечною, оскільки саме в такий спосіб і промовляє до нас письменниця, адже вона не полюбляє відвертих виливів міркувань, запобігає будь-якої нав’язливості, будь-якого диктату тексту.
Найбільшими узагальненнями характеризуються в прозі Сільві Жермен мотиви, які є наскрізними мотивами її творчості, в них філософська й містична природа її художності проступає найвиразніше. До числа таких лейтмотивів належать: лейтмотив вічної дитини, Звіра, часу, зоряного пилу, Парижа.
Лейтмотив вічної дитини виринає в романах Бурштинова ніч”, Погляд Медузи”, Дні гніву”. Вперше психологічний архетип вічної дитини був відкритий психоаналізом і базувався на оперуванні божественною позачасовістю статусу дитинства. У міфології вічне дитя символізувало вічність Бога, зокрема у християнстві це вилилось у поняття предвічного Бога”. В значеннєву структуру вічного дитяти, або пуера, включається страх потрапити в ситуацію, звідки немає виходу; всі плани щодо майбутнього не стосуються рішучих дій, а прагнення до свободи та незалежності для пуера обмежується лише роздратуванням з приводу того, що такої незалежності він позбавлений. Для психології пуера характерне відчуття уярмлення, позбавлення свободи, саме життя сприймається ним як несвобода. Цілком у межах даного тлумачення архетипу вічного дитяти й конструюється змістовність подібного лейтмотиву в творчості Сільві Жермен. Рисами вічної дитини наділений Блез із Днів гніву”, чиє дитинне захоплення образом Пречистої Діви не може бути нічим заплямований. Він сакралізується автором через уподібнення до архетипу пуера.
Рисами вічної дитини в романі Погляд Медузи” наділений Луї-Фелікс, який зберігає свою дитинність до смерті. Має ці риси й Люсі, проте колізією змісту в цьому випадку є насильницьке зникнення відчуття дитинності світу в Люсі.
Народження Віктора-Фландрена (роман Книга ночей”) пов'язане з поверненням відчуття дитинності світу його матері та з актуалізацією в ньому рис вічності.
У романі Бурштинова ніч” виразну характерологію вічної дитини має Розелен, на що в тексті є дві відверті вказівки: То був погляд вічної дитини, чию незайманість і доброту не похитнула навіть зрада, здійснена тим, кого він зробив своїм другом.” [204, с. 266]. Перші листи були написані дівчинкою маленькому хлопчику, потім юною дівчиною і, нарешті, жінкою все тій же дитині. Вічній дитині, чия сердечна чистота, доброта і простота, здавалось, не переставали захоплювати Терезу...” [204, с. 276]. Отже, поняття вічна дитина” в системі авторського світобачення відіграє чималу роль.
Філософське підґрунтя вічної дитини в романах Сільві Жермен зовсім не тотожне його тлумаченню в психоаналізі. Рисами вічної дитини в її творах наділяються люди, які здатні до очищення душі, до дитинного світосприйняття. Під визначення вічної дитини у неї потрапляють чисті душею, здатні на духовні подвиги. Найбільше таких персонажів у романі Дні гніву”. Крім того, поняття вічної дитини, як індивідуальний авторський філософський концепт, виконує базову роль своєрідної основи буття. Цей наскрізний мотив стосується будови духовного світу людини, він характеризує основи людської душі, які не дають людині впадати до глибин її тварності.
Лейтмотив зоряного пилу, з якого зроблені всі люди, виринає в романах Бурштинова ніч” та Погляд Медузи”. Вершинне втілення концепту тілесності в творчості Сільві Жермен становить саме цей лейтмотив. Проте тілесність у ньому настільки одухотворена, настільки змінює свої якісні характеристики, що існує майже як самодостатній мотив. Функцією лейтмотиву зоряного пилу є нагадувати людям про їхнє високе духовне покликання, про істинну їхню природу. Цей наскрізний мотив також стосується світобудови. Фактично, всі наскрізні мотиви в прозі Сільві Жермен характеризують світоглядні позиції автора та стосуються авторського уявлення щодо світобудови та призначення людини в ньому.
Таде з роману Бурштинова ніч” відкриває таємницю будови світу: люди зроблені з зоряного пилу, космос є їхньою батьківщиною. Луї-Фелікс (роман Погляд Медузи”) також приходить до висновку, що все в цьому світі, не виключаючи й людей, зроблене з зоряного пилу. Таким чином, зоряний пил як основа буття, основа матерії Землі, часткою якої є й людина, становить таємну основу життя. Ця істина відкривається лише особливим душам, розчахнутим назустріч сонцю й радості, душам, які зберігають дитинність, здатні сприймати світобудову через призму сонячного її призначення. Отже, цей лейтмотив також є оптимістичним. Змістовість космічного пилу, як матеріалу для розбудови світу, становить одну з базових філософем мислення письменниці.
Лейтмотив Звіра представлений у романах Погляд Медузи”, Книга ночей”, Бурштинова ніч”, Дні гніву”. В романі Дні гніву” божевілля робить старого Мопертюї схожим на Звіра. В романі Бурштинова ніч” лейтмотив Звіра виринає в кількох фрагментах, зокрема, у цьому: Ніхто не зумів би точно пояснити походження цього імені, воно сягало якоїсь смутної легенди про ті часи, коли люди - чи то з недолугості, чи то з цікавості намагались загравати з таємними силами Лукавого і ставали раптом перетвореними на тварин” [204, с. 45]. У романі Книга ночей” Віктор-Фландрен зливається з тілом вовка, якого дивним чином йому вдається приручити, разом з тим він переймає від вовка чарівні, але хижі можливості, які люди визнають як факт, вважаючи його перевертнем. Мотив Звіра, що блукає у темному лісі й підстерігає свою жертву, Звіра, який прихований до часу від людського ока, але може проявитись будь-коли, робить архітектоніку роману більш складною, як це не дивно, у плані визначення сутності людини, адже й вона є звіром, але здатна утримувати його всередині душі, здатна зовсім вгамувати тварність. Отже, перетворитись на Звіра може будь-яка людина за умови втрати нею сакральної вісі, свідченням дотримання якої є, зокрема, й дитинність світосприйняття, здатність відчувати зоряний пил в своєму тілі тощо.
Звір в інтерпретації Сільві Жермен є втіленням зла, яке інколи незримо підкрадається в душу, а інколи реалізується в образах тварин, наприклад, вовка. Це крайня форма втілення тварного начала життя. Не можна сказати, щоб ця тварність несла у собі лише негативне значення, проте негативізм Звіра, як руйнівника плоті, як поглинача живого духу, безперечно становить основну змістовність даного лейтмотиву. Звір конструюється Сільві Жермен за біблійним зразком, де Звір є втіленням Сатани, а інколи його слуг.
Лейтмотив часу представлений також у романах Погляд Медузи”, Книга ночей”, Дні гніву”, Бурштинова ніч”. Для Сільві Жермен характерна індивідуалізація часу, тобто час стає в її текстах не абсолютною категорією, а залежною від світовідчуття персонажів, від того, в які обставини життя вони потрапляють тощо. Ця властивість часу відтворюється у кожному романі письменниці. Магічна суть часу, який йде по-різному в різних умовах життя персонажів, який взагалі може зникати, утворюючи картини позачасової реальності, власне, полягає не в тому, щоб хронологічно впорядковувати оповідь, оскільки манера письма Жермен не потребує такого хронологічного впорядкування, а в тому, щоб передавати напругу духовності. Час як форма вираження напруги духовності є, певною мірою, художнім винаходом Сільві Жермен, і саме в цій якості лейтмотив часу стабільно відтворюється з тексту у текст.
Лейтмотив Парижа, як вічного міста, знаходимо в романах Бурштинова ніч”, Книга ночей”. Семантика цього мотиву пов’язана з поглибленням трагічної картини світу, з апокаліптичними процесами тощо. Париж, як і Вавілон, у сприйнятті Сільві Жермен, є символом одвічного хаосу й людського маяття. До того ж, він має значення і як просторовий орієнтир, суто географічна точка на мапі світу. Це є саме те місце, звідки для письменниці бере свій початок історія роду людського, в тому числі й сакральна. Париж, будучи центром як сакральних духовних злетів людини, так і магічних інсинуацій, осмислюється, як символ цивілізації, рукотворної духовності, якість якої здебільшого залежить від характеру рук, що її творять.
Ці наскрізні лейтмотиви всієї її творчості мають глибинне світоглядне значення та виявляють характеристики авторського мислення найповніше. Вони мають, отже, узагальнююче значення щодо світогляду письменниці, можуть слугувати матеріалом для узагальнень на рівні структуризації світу й духовності.
Однією з провідних характеристик лейтмотивів Сільві Жермен є їхня властивість до розвитку, який здійснюється як в межах одного роману, так і в просторі всієї прози письменниці, утворюючи неповторність даної текстової стратегії. Наприклад, всі її романи мають лейтмотиви тіла, сну, Бога, але у кожному з них ці лейтмотиви мають власні неповторні семантичні модифікації. У Бурштиновій ночі” вперше з’являється семантика космічного пилу як матеріалу, з якого зроблені люди. Еволюція лейтмотиву тіла йде до утворення концепції плоті, яка відзначається натхненністю й одухотвореністю, є своєрідним замінником душі. Лейтмотив тіла є найбільш розвиненим з-поміж інших, які складають структуру жерменівської прози, але ніде він не відтворюється з достеменними повторами, він постійно розвивається у бік одухотворення тілесності, презентуючи всю унікальність авторського розуміння людини як такої. Лейтмотиви, які виявляють свої характеристики у кожному з романів письменниці, також сприяють відтворенню картини світу письменниці, реконструкції її світогляду. Власне, оскільки відсутність дидактики та імпліцитність наратора ховають автора, то відновлення його філософської позиції в романах постмодерного типу найліпше здійснювати на лейтмотивному рівні. Еволюція лейтмотивів тіла чи сну утворює неповторний мовленнєвий компонент, прояснює авторську позицію щодо провідної стратегічної мети тексту.
Лейтмотив як основна наративна форма Сільві Жермен, як бачимо, охоплює всю глибину філософічності її текстів. Наскрізні мотиви її творчості пройняті філософічністю космогонічного рівня й презентують в особі письменниці людину з оптимістичним поміркованим світоглядом, що захотіла написати нову, постмодерну версію сакральної історії людства.
Теоретичне значення романної форми Сільві Жермен є знаменним, оскільки вона розробила парадигму лейтмотив філософема містерія . Таке велике значення лейтмотиву у добу постмодерну зумовлене природною орієнтацією сучасної прози на фрагментарність, у творчості ж Сільві Жермен фрагментарність, як така, значно конкретизується, осмислюється через лейтмотив як конструктивний принцип романної форми, тобто теоретична актуальність її лейтмотиву філософеми містерії є беззаперечною. Через лейтмотив можна дати найвичерпнішу інтерпретацію художності письменниці, лейтмотив є базовою теоретичною категорією всередині творчості Сільві Жермен.
Світ жерменівських лейтмотивів є суцільною містерією. Лейтмотив, будучи безперервним, традиційним процесом у розвитку форм словесного мистецтва, демонструє наскрізний зв’язок художнього мислення й містики. Найочевидніше цей зв’язок постає у прагненні подати через лейтмотив трансцендентну природу людини. Цілісна сутність космосу й Бога виступає універсальною властивістю моделювання дійсності на рівні лейтмотиву і втілюється в конкретних образних формах, часто трансформованих авторською фантазією. Відтворюючи через лейтмотив містичну модель всесвіту й людини, Сільві Жермен грає на межі рівноваги форм художнього втілення макрокосмосу та мікрокосмосу. Актуальність містики пояснюється пошуками людства шляху до первинної архаїчної істини. Інтенсивність їх стимулюється дедалі більшою тривогою західної, постмодерної цивілізації щодо свого існування, втратою віри і дійсного зв’язку з іудейсько-християнською традицією світовідчуття. Містика в атмосфері екзистенційного занепокоєння сучасності постає єдиною можливістю здобуття ґрунту”, ядра” (за К.Кереньї), навколо якого людське буття організовує, засновує і відтворює себе у всій своїй повноті. Ядром жерменівського містичного світовідчуття стала віра у можливість повернення цивілізованої людини до первинної чуттєвої дитинності (лейтмотив вічної дитини), у можливість одухотворення людської плоті та наближення її до божественності (лейтмотив тіла), у космологічну єдність сущого (лейтмотив зоряного пилу) тощо. Так долається страх, народжений позитивістським усвідомленням меж земного існування та абсолютністю зникнення плоті. Винайдення містичного ядра буття дало можливість Сільві Жермен оптимізувати художній світ своїх романів, оскільки у неї наявна ілюзія примирення вічного й миттєвого, життя й смерті, містики й реальності.
Для сьогочасного літературознавства все більш характерним стає погляд на культуру в цілому, як на форму збереження містичного досвіду людства традиційними художніми засобами. С.Зенкін, трактуючи літературу джерелом містичного одкровення для профанів, навіть намагався систематизувати форми збереження містики в художньому тексті: „Містика виступає не стільки як завершення змістовості тексту, скільки як фактор його художньої форми. Така формалізація” відбувається, врешті, на трьох рівнях:
по-перше, містичність тексту (у сенсі його втаємниченості, езотеричності) позначається в ньому за допомогою низки пізнавальних художніх знаків” [60, с. 243];
по-друге, містика в тексті інсценується, розігрується як ритуальний спектакль, зміст якого ініціація, залучення непосвяченого до таємної мудрості. Звідси майже обов’язковий, а найчастіше й головний сюжетний елемент такого тексту сцена повчального діалогу між мудрим та профаном” [60, с. 244];
по-третє, і це, можливо, найвагоміше, процес містичного досвіду персоніфікується, постає не як анонімний навчальний курс”, а як особиста, часто досить драматична доля романного героя” [60, с. 244].
У романах Сільві Жермен сама містика не стає сюжетотворчим началом, вона складає інший план, план лейтмотивів, отже, втручання містичного в реальний хід подій, долі персонажа, фактично, ніде не змальовано. Моменти реалізації містичного майже скрізь мотивуються або божевіллям (Мопертюї), або надзвичайним збудженням героїв (Поліна), тобто ореол утаємниченості ставиться під сумнів, авторка дозволяє собі гру містикою, що надзвичайно характерно для бентежної постмодерної людини. Проте незаперечним є факт персоніфікації містичного досвіду, який у Сільві Жермен є напрямом ідентифікації духовної вартості того чи іншого персонажа, його індивідуалізації особливого типу, яка подібна до містичного втаємничення, оскільки людина в системі світогляду письменниці є двоїста істота, що об’єднує в собі реальне й містичне, трансцендентне й речовинне.
Проаналізувавши в дослідженні містичні лейтмотиви у прозі Сільві Жермен, мусимо зазначити, що вони відображають кризовий стан французької художньо-культурної свідомості. З цього погляду письменницький досвід 80-90-х років ХХ століття характеризує ті психологічні процеси, які відбуваються в колективному несвідомому сьогодні. Тому однією з вагомих особливостей французьких письменників нової генерації є пережиття” кризової, перехідної стадії літературного й культурного розвитку та вироблення, наскільки це можливо, нових основоположних засад культурної парадигми. Сільві Жермен запропонувала власну інтерпретацію Біблії, як вічної книги для європейця, ґрунтуючись на її алегоричному прочитанні у світлі усталеності психолого-соціальних архетипів людини, вічності людини як Божого творіння. Вона не могла запобігти містики, та й не прагла цього, оскільки її мета це створення віртуальної версії сакральної історії людства, яка ще не відбулась, створення Нової Біблії, що зростає на фактах житійності постмодерної людини. Але оскільки все нове, а особливо ще не народжене, яке існує у формі духовного ембріона, не має формально-значеннєвих ознак в жодній з площин ідентифікації, то й конструювання його повинно відбуватися в тій площині тексту, де він здатен до найбільших модифікацій та метаморфоз, де містичному, так би мовити, відкривається безмежний простір асоціативного людського мислення.
Утримуючись в межах кількох тематично визначених лейтмотивів, Сільві Жермен домагається того, що внаслідок різнобічного й частого повернення до їхньої семантики створюється ефект самостійно зароджуваної філософеми. Ця філософська формула у зримих образах застряє в тексті, як пам’ятка про істотні властивості буття й людської душі. Впливаючи більше на підсвідомість, вона створює той інформаційний рівень, який дає невичерпні асоціативні ряди, а отже, робить прозу Сільві Жермен невичерпною у змісті. Лише доторкання до невичерпності трансцендентного, містичного насамперед, може надати такі невичерпні можливості конструювання змісту.
Нарешті зазначимо, що манера лейтмотивного кодування сутнісного, притаманна Сільві Жермен, втім спостерігається і в творчості деяких українських письменників, хоча й з певними відмінностями в плані конструювання рівня лейтмотивів. Зокрема проза Галини Пагутяк відзначається також тяжінням до актуалізації лейтмотивного рівня роману. Більше того, найбільш частовживаними лейтмотивами її прози також є Бог, темрява, вода, Біблія, крик, голос тощо. Цей феномен співпадіння принципової лейтмотивної структури романів Сільві Жермен й Галини Пагутяк ще потребує ретельного дослідження, оскільки, вочевидь, містить одну з таємниць сьогочасного художнього мислення.
Наше дослідження показало, що лейтмотивна структура прози Сільві Жермен є складною. Письменниця використала лейтмотив для створення додаткового смислового навантаження, лейтмотив у неї став формою кодування прихованого, таємного знання. Цей змістовий рівень її прози становить доволі самодостатню площину змісту з притаманною йому текстовою містифікацією, з власною логікою тематичного розгортання тощо. Сільві Жермен не прагне до утворення великих художніх містерій в головному сюжетному просторі, її утворення є саме текстовими містифікаціями, які семантично переростають межі маргінальних компонентів твору. Проте діаграма таких якісних змін, пов’язана з наростанням та зникненням текстової містифікації, не входила до програми нашого дослідження і складає спрямування на майбутнє.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамова И.Ф. Специфика изображения войны и ее последствий во французской литературе конца 19 начала 20 века // Когнитивно-коммуникативные аспекты филологических и методических исследований: Материалы международной конференции 26-27 апреля 2001 г. Калининград, 2001. С.57-62.
2. Абрамс М.Г. Апокалипсис: тема и вариации // Новое литературное обозрение. 2000. № 46. С.5-31.
3. Агеносов В.В. Генезис философского романа.- М.: Знание”, 1986. 131с.
4. Андреев Л.Г. От заката Европы” к концу истории” // На границах”: Зарубежная литература от средневековья до современности. М.: МГУ, 2000. С.240-255.
5. Андреев Л.Г. Художественный синтез и постмодернизм // Вопросы литературы. 2001. №1. С.3-38.
6. Андреев Л.Г. Современная литература Франции. 60-е годы. М.: Наука”, 1977. 367с.
7. Арру-Виньо Жан-Филипп. Урок непослушания // Иностранная литература. 2003. №6. С.3-80.
8. Асанова Н.А., Смирнов А.С. Философский роман Мишеля Турнье. Казань: Издательство Казанского университета, 1997. 140 с.
9. Асоян А.А. Теория романа в ХХ веке // Гуманитарные исследования: Ежегодник. Омск, 1998. Вып.3. Ч.1. С.145-152.
10. Балашова Т.В. Французский роман 60-х годов. Традиции и новаторство. М.: Высшая школа”, 1975. 104 с.
11. Бальбуров Э.А. Мотив и канон // Сюжет и мотив в контексте традиции. Новосибирск, 1998. С.6-20.
12. Барт Р. Мифологии.- М.: Издательство имени Сабашниковых, 2000. 314 с.
13. Барт Ролан. Фрагменты речи влюбленного. М.: Ad Marginem”, 1999. 423 с.
14. Барт Р. S/Z. М.: Эдиториал УРСС”, 2001. 230 с.
15. Батай Жорж. Литература и Зло. М.: МГУ, 1994. 164 с.
16. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. М.: Художественная література”, 1990.
534 с.
17. Башляр Гастон. Вода и грёзы. Опит о воображении материи. М.: Издательство гуманитарной литературы, 1998. 268 с.
18. Башляр Гастон. Земля и грёзы воли.- М.: Издательство гуманитарной литературы, 2000. 383 с.
19. Бегбедер Фредерик. 99 франков. Роман // Иностранная литература. 2002. №2. С.3-114.
20. Бем А. К уяснению историко-литературных понятий // Известия отдела русского языка и словесности. Российская академия наук. Пг., 1919. Т.ХХІІІ. Кн.1. С.225-245.
21. Бенькович М.А. Из истории русского философского романа. Кишинев: Штиинца”, 1991. 107 с.
22. Бенькович М.А. Философский роман Леонида Леонова. Бельцы: Издательство Бельцкого педагогического университета имени А.Руссо, 1970. 60 с.
23. Белозерова Н.Н. Интегративная поэтика. Тюмень: Издательство Тюменского государственного университета, 1999. 205 с.
24. Біблія. М.: Видання московського патриархата, 1988. 1523 с.
25. Бикульчюс В. Поэтика философского романа. Вильнюс, 1988. с.201.
26. Бовсунівська Тетяна. Поліфункціональність романтичного тематичного поля // Феномен українського романтизму. Ейдетика. К.: Київський інститут Слов’янський університет”, 1998. С.21-44.
27. Бодрийяр Жан. Прозрачность зла. М.: Добросвет”, 2000. 257 с.
28. Бодрийяр Жан. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет”, 2000. 386 с.
29. Бреннер Жак. Моя история современной французской литературы. М.: «Высшая школа”, 1994. 343 с.
30. Бютор М. Роман как исследование. М.: Издательство МГУ, 2000. 208 с.
31. Вайман С.Т. Мерцающие смыслы. М.: Наследие”, 1999. 398 с.
32. Вдовина И.С. Французский персонализм (1932-1982). М.: Высшая школа”, 1990. 150 с.
33. Вдовина И.С. Персоналистская концепция «трагического гуманизма» // Философия. Религия. Культура. Критический анализ современной буржуазной философии. М.: Наука”, 1982. С.134-157.
34. Вдовина И.С. Творчество и личностные коммуникации” во французском персонализме // Философия. Религия. Культура. Критический анализ современной буржуазной философии. М.: Наука”, 1982. С.252-278.
35. Верли М. Общее литературоведение. М.: Издательство иностранной литературы, 1957. 243 с.
36. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. Л.: Гослитиздат, 1940. 648с.
37. Ветрогонская Т.О. Философские и художественные функции пейзажа во французской литературе ХХ века (от Пруста к новому роману”). Автореферат кандидата филологических наук. СПб., 1997.
18 с.
38. Виноградов И. Философский роман Лермонтова // Новый мир. 1964. № 10. С.219-224.
39. Владимирова Н.Г. Категория интертекстуальности в современном литературоведении // Литературоведение на пороге ХХІ века. М., 1998. С.182-188.
40. Галукян Н.Г. Антивоенный французский роман (Э.Золя, А.Барбюс, А.Лану. Традиции и новаторство). Автореферат на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Ереван, 1974. 21 с.
41. Гаспаров Б.М. Литературные лейтмотивы. М.: Наука”, 1994. 303с.
42. Гомілко Ольга. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі. К.: Наукова думка”, 2001. 339 с.
43. Декомб Винсент. Современная французская философия. М.: Весь мир”, 2000. 336 с.
44. Делёз Ж. Логика смысла. Фуко М. Theatrum philosophicum. М.: раритет”, Екатеринбург: Деловая книга”, 1998. 480 с.
45. Дементьева С.В. Эвристическая роль реминисценции в постижении феноменов культуры // Вестник Томского государственного педагогического университета. Серия филология. Томск, 2000. Вып.7. С.59-63.
46. Деррида Ж. Эссе об имени.- СПб.: Алетейя”, 1998. 191 с.
47. Додерер Хамито фон. Основы и функции романа // Называть вещи своими именами. Программные выступления мастеров западно-европейской литературы ХХ века. М.: Прогресс”, 1986. С.381-390.
48. Дубин Борис. Объект и смысл (К дискус