ПОЕТИКА ПРОЗИ МАРСЕЛЯ ПАНЬОЛЯ

Краткое описание

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
На правах рукопису

КУДІНОВА
ОЛЬГА ІВАНІВНА

УДК 821.133.1 (44) 19”

ПОЕТИКА ПРОЗИ МАРСЕЛЯ ПАНЬОЛЯ

10.01.04 - література зарубіжних країн

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент
Панько Михайло Антонович

Ізмаїл 2003

ЗМІСТ

ВСТУП ..................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. концепція художньої ТВОРЧОСТі М.Паньоля....17
1.1. Ціннісні пріоритети митця...........................................................................28
1.2. Індивідуально-авторська парадигма мистецтва.........................................37
РОЗДІЛ 2. МОДУС МЕНТАЛЬНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ
ІДЕНТИЧНОСТІ............................................................................58
2.1. Іманентні коди творів письменника............................................................66
2.2. Провансальський образ світу.......................................................................82
РОЗДІЛ 3. НАРАТИВНА СТРУКТУРА ОПОВІДІ....................................115
3.1. Особливості нарації в романі Дівчина з темними очима”.....................117
3.2. Часопросторовий універсум новели Таємниці Господа”.......................147
ВИСНОВКИ.......................................................................................................169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................................................174

ВСТУП

Багатогранна спадщина Марселя Паньоля (1895-1974) визначного прозаїка і драматурга, члена Французької академії становить собою сутнісне явище в історії культури та естетичної думки Франції ХХ століття. Вона відкриває перед сучасним інтерпретатором широкі можливості.
Про творчість М.Паньоля на батьківщині пишуть і дискутують від часу появи перших його творів і до сьогодні. За останні півтора-два десятиріччя у Франції помітно активізувалась увага до творчої особистості письменника, зроблено спроби нового прочитання та наукових інтерпретацій його спадщини. Це пов’язано з тим, що твори митця більшою мірою витримали випробування часом, ніж ті, котрі претендувуали на тривалу перспективу” [177, с.247].
На початку 90-х рр. ХХ сторіччя у Франції було перевидано майже весь доробок М.Паньоля (художні твори, есе, статті, переклади, публічні виступи). Систематично публікуються також спогади і розвідки про нього. 1995 року на батьківщині письменника широко відзначалось 100-річчя від дня його народження. Цю дату французьке літературознавство зустріло із значними успіхами в сфері дослідження його творчості. Сьогодні маємо низку різних за методологією та обсягом осмисленого матеріалу дослідницьких студій про нього. Так, наприкінці 80-х - 90-х рр. у науковому журналі Французька література й цивілізація” були опубліковани праці С.Матіжа Образ Провансу в Паньоля та Жіоно: критичне вивчення” (№ 11, 1987), Л.Т’єфрі Марсель Паньоль: політика сумніву” (№ 12, 1991), Т.Деейя Марсель Паньоль: від роману до кіно, від кіно до роману” (№ 12, 1992), Б.Кора Поетичний реалізм Марселя Паньоля” (№ 1, 1993), К.Моро Творчість Марселя Паньоля: літературний жанр, просякнутий народною культурою” (№ 4, 1995) та ін. Зібрано також значний фактичний матеріал про переклади, видання його творів, постановку п’єс. У провансальських університетах міст Марселя, Екс-ан-Провансу (батьківщини письменника), проходили колоквіуми на тему Марсель Паньоль і Середземномор’я.
Читацьке сприйняття, літературно-критична рецепція, історико-літературні інтерпретації художньої спадщини М.Паньоля підтверджують та конкретизують роль і значення письменника для французької культури. Сьогодні написано більше десятка монографій, присвячених головним чином драматургії та кінодраматургії як найбільш об’ємним частинам його спадщини: Театр Паньоля: персонажи й теми ранніх творів” (К.Гумель, 1986) [201], Паньолівський Прованс” (Ж.Клебер, 1986) [185], Марсель Паньоль: дух 30-х років, душа півдня” (К.Ростані, 1991) [252], Середземноморський гумор у фільмах Марселя Паньоля” (Б.Каллє, 1999) [182], Марсель Паньоль у школі Жана Жіоно: есе” (Т.Деей, 2001) [188] та ін.
Проте М.Паньоль досить рідко ставав об’єктом наукового дослідження у радянському літературознавстві. Ім’я письменника, порівняно з його сучасниками, згадувалось переважно принагідно в загальних оглядах французької літератури відповідного періоду. До ґрунтовного ж наукового обігу воно залучалось доволі інертно. Так, статті у Театральній енциклопедії (1965) [8] та Короткій літературній енциклопедіїї (1968) [24], вказуючи на окремі морально-етичні аспекти художньої системи М.Паньоля, подають доволі стислу і не повну характеристику його творчості, принагідно згадуючи лише найвагоміші епічні твори М.Паньоля-романіста. Твори митця тлумачились тільки у вимірах змістових, до того ж переважно в соціально-викривальному руслі. До того ж, відзначаємо неповноту представлених у наукових інтерпретаціях жанрів. Так, у пантеон французьких класиків письменник включався переважно як сатирик. Інші ж жанрові модифікації залишались поза увагою радянських дослідників.
Дослідження творчості М.Паньоля в Україні лише розпочинається. Не маємо досі україномовних видань його художньої спадщини. Російською мовою перекладено та видано чотири п’єси (Торговці славою”, Топаз”, Маріус”, Фанні”) та (скорочено) чотири романи митця (Слава мого батька”, Замок моєї матері”, Пора таємниць”, Пора кохання”), що були адаптовані і для шкільних та вузівських програм з французької філології й видані мовою оригіналу. Фрагменти цих творів з відповідними коментарями й біографічними довідками ввійшли до Антології новітньої французької літератури” (1965) [6, c.208-214] та Антології новітньої французької драматургії” (1967) [7, c.199-213].
Рецепція творчості М.Паньоля загалом неоднозначна щодо поцінувань і тлумачень, котрі зумовлені різними горизонтами сподіваного” (Г.Р.Яусс), тобто пунктами бачення”, що окреслюють читацькі (дослідницькі) можливості схоплення” тексту як цілісності і є органічними моментами процесів інтерпретації та оцінювання літературних текстів.
У наукових студіях радянських дослідників переважають оцінки творчості письменника в межах узвичаєних дефініцій: французький драматург”, сатирик-реаліст”. Так, Т.Бачеліс, розглядаючи драматургію митця, зосереджується в основному на соціально-моральних конфліктах, на темі повернення з фронту”. Вона характеризує М.Паньоля як репертуарного драматурга, автора комедій епохи, імена героїв яких стали у Франції загальними. Дослідниця відзначає логічність і послідовність” розкриття тем, однак підкреслює, що п’єси не порушували центрального питання про мету і смисл минулої війни, вони лише фіксували з більшою чи меншою чіткістю породжені нею моральні конфлікти” [17, c.234-235]. Істотно, що недостатня інформативність призвела до фальсифікації окремих біографічних фактів (наприклад, неточно подана дата народження М.Паньоля). Т.Мірзагітова у дисертації Французька драматургія 20-х років ХХ століття (основні традиції й напрямки)” (1988) досліджує сатиричне спрямування паньолівської творчості. В її другій главі Соціально-критична комедія 20-х років” дослідниця аналізує блискучі” сатиричні комедії Торговці славою” та Топаз”. Вона розглядає дві, на її погляд, центральні в драматургії означеного періоду теми комедій міфічний дутий” авторитет і чесна людина, що еволюціонувала в негідника” [86, с.11]. Написана в період соціальної заангажованості літератури й науки, названа праця інтерпретує доробок М.Паньоля у відповідному дусі.
Румунські дослідники А.Тісан, К.Сіортан згадують М.Паньоля-драматурга серед великих імен, домінуючих у театрі між двома війнами”, таких, як Ж.Жироду, Ж.Ромен, А.Салакру [259, с.28].
Останніми роками у вітчизняній науці з’явились інші підходи до наукової інтерпретації творчості митця. Цікавим, на наш погляд, видається аналіз дискурсу мовлення, здійснений українською дослідницею Н.Мостовою у дисертаційному дослідженні Лінгвостилістичні засоби створення художнього образу в драматургічному тексті першої половини ХХ століття (на матеріалі п’єс Марселя Паньоля Marius”, Fanny”, César”)” (2002) на основі об’ємно-прагматичного членування тексту та аналізу авторського й персонажного сегментів. Досліджуючи стиль і прагматику марсельської” трилогії М.Паньоля, авторка звертає увагу на той факт, що автор упорядковує текст таким чином, щоб створити максимально гнучку й інформаційно багату структуру, яка, розкриваючи інтенції письменника, здійснює естетичний вплив на свідомість читача” [93, с.19].
Переважна більшість французьких рецепцій творчості М.Паньоля також стосується саме його драматургії, більшою мірою кінодраматургії. Так, доктор філологічних наук К.Бейлі у монографічній праці Марсель Паньоль або вільне кіно” (Париж, 1995) підкреслює, що він як кіномитець створив щось подібне до провансальської міфології, яка перевершує міфологію бітуму, породжувану о тій порі паризькими фільмами” [177, c.42]. Дослідник вирізняє також культурософський пафос творчості митця. Він оперує значним документальним матеріалом, що допомагає виявити емоційні, естетичні, громадянські настрої сучасників М.Паньоля, котрі великою мірою визначили власні уподобання цього автора. Монографія багата їх свідченнями про митця і з цього погляду надзвичайно цінна в плані з’ясування основних чинників формування художньо-філософської системи письменника, характеристики сучасної йому доби.
Дещо інший спосіб характеристики художнього світу М.Паньоля започаткувався на фоні відмови французької критики від негативного розуміння регіональної літератури, нового ставлення у Франції до діалектів, культур національних меншин, появи франкофонії. Цей напрям репрезентований літературно-критичними розвідками Ф.Біре, Т.Деейя, Ж.Душе, Н.Вермеля та ін. Ф.Біре у праці Назустріч Марселю Паньолю” (1995) виявляє глибоку закоріненість художнього мислення митця у провансальську символіку, простежує феномен Паньоля”, що характеризується, за його переконанням, активним і позитивним сприйняттям адресатом (читачем та глядачем) [178]. На думку Ж.Душе, провансальська ментальність М.Паньоля виявляється у розумінні письменником ролі піднесених почуттів” в оцінці життя, у зверненні до внутрішнього світу людини та духовно-культурних традицій провансальців, у використанні специфічної мови. Дослідник переконує, що, хоча М.Паньоль писав французькою, мовою його душі” була провансальська, ”буденна і вся перейнята теплими барвами тритисячолітньої культури”. Слушним видається і зауваження про те, що, синтезуючи в собі французьку з величезною кількістю провансалізмів, його мова стала своєрідним мовним феноменом французькою з Провансу” [191, c.249]. Н.Вермель у праці Посмішка Провансу” (1989) порушує проблематику творів М.Паньоля провансальського циклу, а також робить спробу дослідження інтертекстуальних зв’язків з творами інших провансальських письменників (Ф.Містраля, А.Боско, Ж.Жіоно) [263].
Ще один напрям становлять дослідження, автори яких визнають твори М.Паньоля невіддільною частиною французької національной літератури. На особливу увагу у цьому сенсі заслуговує монографія Ж.-Ж.Жело-Блана Невідомий Паньоль” (1998). Біографічний метод дає можливість нового бачення спадщини М.Паньоля, висвітлюючи багато невідомих фактів біографії письменника та його сучасників. Дослідник також переконує, що М.Паньоль досконало створює типи, а не соціологічні шаблони” [203, с.126], відзначає притаманний творам письменника радісний ліризм” [203, c.26].
Досліджуючи художній стиль М.Паньоля, М.Крепю називає його генієм звичайної ситуації” [186, c.11]. Ж.Тачелла вирізняє такі аспекти стилю письменника, як ясність, щедрість та гуманізм”. Він вважає його одним з найвидатніших митців: Паньоль ніколи не прагнув до новизни. Він хотів бути вічним, опрацьовуючи вічні теми, і таким чином він став класиком. [...] Він розповідав історію, яка відбувалась у певному місці нашої планети, але могла трапитись будь-де в світі” [257, с.251]. Цей висновок дослідник робить на підставі аналізу всієї творчості митця (включаючи й кінематографічну), а також його внеску у французьку культуру.
Р.Кастан в ілюстрованих біографічних нарисах Альбом Паньоля” (1993) та Жив-був Марсель Паньоль” (1995) дає високу, навіть дещо гіперболізовану оцінку міста й ролі М.Паньоля в історії світової культури. Він, зокрема, стверджує: Невідомі інші митці, котрі б у таких різних жанрах, як театр, кіно, література підкорили, схвилювали, захопили, зачарували публіку всіх країн світу” [183, с.151].
Інтерпретації міфософії письменника, порушених ним проблеми кохання, дитинства, сім’ї, а також взаємозв’язків між батьками й дітьми, вчителями й кюре присвячено монографію Ж.Бенса Паньоль” (1994). За свідченням самого автора, ця праця не претендує на статус наукової біографії чи критичного есе, її завдання дослідити взаємозумовленість художньої творчості й біографічних чинників. Разом з тим, Ж.Бенс розглядає принципи побудови (морфологію”) паньолівської дилогії Вода з пагорбів”, красивої і трагічної, як легенда” [175, c.173], явно послуговуючись термінологією і методом російського формаліста В.Проппа.
В.Валетт вивищує паньолівську концепцію міжособистісних відносин й уроки людської мудрості” його творів. Він, зокрема, переконує, що філософський діалог і парабола зумовлені намаганням автора примирити антагонізми й відмінність поглядів”, а також його живильною філософією” [262, с.1801]. Дослідник розглядає культурну спадщину університетського минулого” у творчості митця: мол’єрівськи сцени, потяг до симетричних формул, поетичну виразність, що близька до бачення Вергілія” [262, с.1802].
Розвідки, присвячені М.Паньолю, засвідчують неоднозначність, почасти й розбіжність у поглядах на його творчий доробок. У відомих нині дослідженнях спостерігаємо досить широкий спектр оцінок його естетичної вартості, полярних суджень про світоглядні особливості письменника, його художньо-стильові інтенції: регіональність-універсальність”, чуттєве-раціональне”, естет-мораліст”, тілесне-духовне” тощо. Але така розмаїтість підходів й оцінок в творчості М.Паньоля свідчить, на нашу думку, про значну мистецьку вартість доробку митця, адже, як зауважує П.Рікер, множинність інтерпретацій і навіть їх конфлікт” є не вадою, а перевагою розуміння, яке є сутністю інтерпретації”. Додамо засвідчує його живу силу і актуальність на порозі III тисячоліття.
Актуальність теми. Наукова інтерпретація різножанрового доробку М.Паньоля становить прогалину у вітчизняному літературознавстві. Дотепер фактично не йшлося про інтерпретований письменником екзистенційний зріз буття, орієнтований на гармонію людини й світу, фундаментальні ознаки його світоглядно-естетичної системи, константні риси поетики. Ґрунтовного осмислення художньої спадщини М.Паньоля вимагають нові методологічні засади вітчизняного літературознавства, звернення до найсучасніших здобутків світової літературознавчої науки. У зв’язку з цим виникла потреба трактувати поетику прози письменника як рефлексію над онтологічними проблемами буття, художнім втіленням його сенсу. У творчому доробку М.Паньоля заслуговують на особливу увагу майстерне володіння словом, потужні ресурси гуманістичних ідей, які зумовили специфіку індивідуально-авторської поетики, оригінальність естетичної концепції митця, котру можна вважати соціокультурною репрезентацією провансальської ментальності. Контекстуальна інтерпретація останньої додатково актуалізує тему дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана із загальним напрямком досліджень кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету Закономірності літературного процесу кінця ХІХ ХХ століть”. Тема дисертації схвалена бюро Науково-координаційної ради Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.
Об’єктом наукового дослідження є художня спадщина М.Паньоля, а також його есеїстика, публічні виступи, епістолярій. Залучаються свідчення сучасників про особистість митця, його творчу діяльність.
Предметний інтерес роботи зосереджений на дослідженні поетики прози письменника.
Мета дисертаційної роботи полягає в науковому осмисленні особливостей поетики прози М.Паньоля крізь призму герменевтичного принципу інтерпретації тексту.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
виокремити світоглядно-естетичні константи М.Паньоля;
з’ясувати найпримітніші ознаки індивідуально-авторської парадигми мистецтва;
виявити і розшифрувати іманентні коди творів митця;
дослідити шляхи художньої трансформації національного менталітету Провансу в прозі письменника;
проаналізувати особливості наративної структури паньолівської оповіді.
Методи дослідження. У вивченні поетики прозових творів М.Паньоля застосовуються досягнення літературної герменевтики та школи рецептивної естетики, насамперед основні положення концепції Г.Гадамера, викладені у праці Істина і метод” (1960), П.Рікера, задекларовані у дослідженнях Конфлікт інтерпретацій” (1969), Час і оповідь” (1983-1985), Сам як інший (1990), Г.Яусса Естетичний досвід і літературна герменевтика” (1991) та В.Ізера Процес читання: феноменологічне наближення” (1972).
Підгрунтям дисертаційного дослідження стала поліметодологічна інтерпретаційна модель французького герменевтика П.Рікера (1913), яка широко використовує ідеї структуралізму, культурно-історичної школи, психоаналізу та інших літературознавчих концепцій.
Одностороннім відношенням” П.Рікер протиставляє діалектику розуміння і пояснення. Під розумінням мається на увазі здатність увібрати в себе процес структурування тексту”, а під поясненням висвітлення кодів, що перебувають нижче у цьому процесі структурування, який супроводжує читач” [247, c.33]. Він зазначає, що інтерпретація розкриває глибинний намір подолати дистанцію, культурне віддалення, а також враховує сенс сучасного розуміння, який людина творить сама” [113, c.229]. Йдеться, таким чином, про важливу проблему когерентності значень літературних форм, що є основою багатоваріативного характеру інтерпретації як одних, так і інших, а тому маємо підстави говорити про різні рівні їхньої контекстуалізації.
В основі дисертації лежить концепція П.Рікера, згідно з якою семантична структура тексту з’ясовується дослідженням модусів мімезису”:
мімезис-1 або префігурація (передбачення), що виступає в ролі посередника між стадією практичного досвіду і твором;
мімезис-2 або конфігурація (формоутворення) це власне твір, світ поетичної композиції;
мімезис-3 або рефігурація (рецепція) є актом сприйняття художнього твору, а також виявленням духовних цінностей та ідеалів, що містяться у тексті.
Однією з головних проблем рікерівської герменевтики є питання про людину як суб’єкт інтерпретації і про витлумачення як включення індивіда у цілісний контекст культури, що становить основу його діяльності в культурі. У цьому сенсі розгляд творчості М.Паньоля як структурованої цілісності із множинністю інтерпретацій дає змогу ввести її в часовий, культурний і суспільно-політичний контекст.
З’ясовуючи питання про особливості поетики прозових творів М.Паньоля, окреслимо ті теоретичні аспекти цього поняття, що виступають методологічною опорою дисертаційного дослідження. В його основу покладено концепції французької нової критики”, Женевської школи критики свідомості”, рецептивної естетики, а також структурні та семіотичні теорії (праці Р.Барта, У.Еко, Ж.Женетта, В.Ізера, Ю.Лотмана, Ж.Руссе, Ц.Тодорова, Р.Якобсона та ін.), які пропонують розглядати поетику як загальну теорію літературних форм” [198, с.10], що вивчає внутрішню динамічну структуру твору, вибір якої є вираженням авторської структури екзистенції” (Р.Барт), тобто його самоусвідомлення, бачення світу і рефлексії над онтологічними проблемами” [54, с.13].
Представники Женевської школи критики свідомості” (А.Беген, Ж.Пуле, Ж.Старобінський, Ж.Руссе та ін.) зосереджують увагу на онтології літературного твору, на дослідженні взаємозв’язку між уявою автора та зображеним у тексті світом. Вибір форми, на їх думку, передає специфіку авторського сприйняття світу, символізує ставлення автора до дійсності і виявляє спосіб його буття. Так, для Ж.Пуле поетика є джерелом феноменологічного я” письменника. Структурну складність художнього твору Ж.Руссе протиставляє будь-яким намаганням звести його до змістової основи. На його думку, висловлену в есе Форма та значення”, у формі твору закладена діяльність свідомості автора, а тому літературний твір є модусом свідомості” суб’єкта, який творить. У розділі Для прочитання форм” названої праці автор стверджує, що значення написаного може бути реконструйовано лише шляхом ретельного вивчення внутрішньої структури твору, принципів її організації, поетичної образності. За переконанням Ж.Руссе, мистецтво існує у єдності ментального універсуму та сприймаючої свідомості, бачення та форми”, а тому завдання дослідника полягає у вирізненні значень через форми, виявленні викривальних інструкції та демонстрацій, з’ясуванні у літературних тканинах тих вузлів, тих образних виразів, тих нових об’ємів, котрі повідомляють про синхронну операцію пережитого досвіду та його укладання у твір” [253, с.1].
У вивченні поетики прози М.Паньоля суттєва роль належить поглядам на поетику Ц.Тодорова. У своїх працях (Поетика”, 1966, Поетика прози”, 1971 та ін.) він запроваджує до її складу наративні трансформації, регістри мови”, словесний аспект (модус, час, граматичні стани, точки зору), синтаксичний аспект (текстові структури, сюжетотворення), питання прочитання як конструкції”, у якому авторська оповідь” з уявним універсумом автора” трансформується у читацьку оповідь” з уявним універсумом, який конструюється читачем” [260, с.180].
Реалізація обраного підходу поставила автора дисертації перед необхідністю звернутись до принципів структурної поетики Ю.Лотмана, основною тезою якої є постулат про художній текст як структурну єдність”, котра, фізично належачи лише до плану вираження, неминуче переноситься до плану змісту” [77, с.308]. Суть системності тексту полягає у тому, що він досліджується як ціле, котре є більшим, аніж сума його складників. При здійсненні внутрішнього аналізу тексту, на думку Ю.Лотмана, треба брати до уваги екстратекстуальні системи, адже семіотичні процеси ніколи не мають самодостатнього характеру і завжди пов’язані з екстрасеміотичною реальністю” [77, с.197]. Вчений говорить також про необхідність пов’язувати досягнення лінгвістики та поетики тексту” [77, c.78].
Значної ваги у дослідженні набуло звернення до структурно-семіологічного комплексу уявлень Р.Барта, котрий зосереджується у сфері наратології (праця Вступ до структурального аналізу оповіді”, 1966), та Р.Якобсона з його теорією поетичного мовлення (Лінгвістика і поетика”, 1960). Р.Якобсон вважає поетичну функцію основною в літературному мовленні, тісно пов’язуючи її сферу з лінгвістикою. Він, зокрема, стверджує: Оскільки змістом поетики є differentia specifica словесного мистецтва стосовно інших типів мовленнєвої поведінки, поетика мусить переважати у літературних дослідженнях” [167, с.359]. За переконанням ученого, об’єктом поетики повинні стати проблеми мовленнєвих структур: Основне питання поетики: Завдяки чому мовленнєве стає твором” [167, с.359].
Поряд з цим, підгрунтям дисертаційного дослідження стали праці спеціалістів з поетики читання В.Ізера, Г.-Р.Яусса, У.Еко. Згідно з їхніми ідеями, всі зображально-виражальні художні засоби, елементи структури твору проектуються на читача. Потенційна структура тексту, на їх думку, конкретизується в акті читання як своєрідному поцінуванні етичних норм та позалітературних цінностей. В.Ізер розробляє поняття відкритої книги”, котра є синтезом феноменології та формалізму в інтерпретації сучасної літератури: інформований досвідчений читач, пригадуючи свій літературний досвід, трансформує неповну наративну схему тексту в художній твір” [139, с.30]. У.Еко у праці Поетика відкритого твору” (1962) називає його основними рисами незавершеність і рух. Він пропонує зосереджуватись на динамічній структурі цього художнього об’єкту”, котрий повинен реалізувати чітко визначену настанову поетики: un livre ni commence ni ne finit; tout au plus fait-il semblant книга і не починається, і не завершується”; вона повинна бути рухомим твором” [50, с.416].
Базуючись на вищезгаданих уявленнях про поетику, автор дисертаційного дослідження намагається показати, що вибір форми є для М.Паньоля трансформацією його духовної ідентичності, особистого світобачення, самоусвідомлення й саморозуміння, а паньолівська оповідь, організована структурою авторської свідомості, передає специфіку його сприйняття світу, виступає способом існування у світі та пізнання цього світу. Поглиблений аналіз індивідуально-творчої змістово-формальної субстанції, якою є тексти письменника, має довести, що змодельована ним художня картина світу є синтезом національно-ментального світовідчуття та модерної філософсько-естетичної думки, оприявнює своєрідну модель мовленнєвої комунікації, стимулює сугестивні форми впливу на реципієнта, співтворчість читача, формуючи в такий спосіб авторський комунікативний простір, своєрідні адресато-адресантні відношення.
Джерельною основою дисертаційної роботи є прижиттєві та посмертні видання художніх та есеїстичних творів М.Паньоля, його епістолярій, матеріали періодики різних років, спогади сучасників письменника, критичні праці про нього.
Наукова новизна дослідження. Дисертаційна робота є першим в Україні грунтовним дослідженням художньої прози та есеїстики М.Паньоля. В ній зроблено спробу з’ясувати індивідуально-авторську парадигму мистецтва, дослідити атрибутивні ознаки поетики прозових творів письменника, вивчити особливості наративної структури паньолівської оповіді, визначити місце та роль митця в історії французької літератури. Подано також найпримітніші факти рецепції творчості М.Паньоля сучасним європейським літературознавством. Більшість залучених у дослідженні джерел використовується у науковому обігу вперше.
Результати дослідження мають практичне значення передусім як обгрунтування подальших досліджень спадщини М.Паньоля. Спостереження і висновки дисертаційного дослідження дають підстави по-новому оцінити в багатьох аспектах літературний доробок письменника в контексті літературного процесу Франції ХХ століття. Результати, узагальнення, методологія можуть бути використані в процесі викладання вузівських курсів історії французької літератури ХХ століття, теоретичних курсів з проблем літературної герменевтики, рецептивної естетики, а також стати джерелом для розробки спецсемінарів та спецкурсів, методичних рекомендацій з історії французької літератури, культурології, у підготовці навчальних посібників з історії літератури.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету, на якій вона і була виконана. Основні ідеї дослідження апробовані на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях Місце лінгвістичних дисциплін у формуванні комунікативної компетенції” (Ізмаїл, 1995), Актуальні проблеми сучасної філології” (Ізмаїл, 1996), Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001), Сучасні технології професійної підготовки майбутніх учителів іноземних мов” (Ізмаїл, 2002). Загальні висновки дисертації реалізувалися і поглиблювалися при проведенні практикумів та спецсемінарів, у процесі керівництва студентськими курсовими роботами і доповідями на науково-практичних конференціях Пріоритетні напрямки науки: пошук студента” (Ізмаїл, 2001, 2002). Основні положення й висновки дисертаційного дослідження відбито в 7 публікаціях у наукових фахових виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результати дослідження літературно-публіцистичної спадщини М.Паньоля дають підстави розглядати її в мистецькому контексті доби диференційованим і динамічним естетичним явищем.
Поглиблений герменевтичний аналіз індивідуально-творчої змістово-формальної субстанції, якою є тексти письменника, переконав нас, що змодельована ним художня картина світу явила собою синтез національно-ментального світовідчуття та модерної філософсько-естетичної думки, оприявнила своєрідну модель мовленнєвої (естетичної) комунікації. Творчість М.Паньоля значною мірою стимулювала сугестивні форми впливу на реципієнта, співтворчість читача, сформувавши в такий спосіб авторський комунікативний простір, своєрідні адресато-адресантні відношення, будовані на монолого-діалогічних формах оповіді.
Художня рефлексія М.Паньоля органічно поєднала гносеологічну широту й онтологічну глибинність, що рельєфно простежується у віталістичній та екзистенційній парадигмах художнього мислення митця, у своєрідній часопросторовій моделі світу, в метанаративній природі тексту.
Творча практика М.Паньоля засвідчила оригінальність його світоглядно-естетичної парадигми. Виходячи з буттєносних ментальних джерел, письменник гуманістичним змістом своїх творів стверджує загальнолюдські пріоритети. Належачи до ангажованих письменників, він інтерпретує події, факти життя в метафізичному плані, демонструючи у такий спосіб типологічну близькість до літератури католицького відродження”. Особливістю його поетики є незаперечний універсалізм, адекватність життєвим реаліям і духово-символічна наповненість.
Філософія творчості М.Паньоля в автентично-текстовому інваріанті (художньому й публіцистичному) фіксує, з одного боку, традиційні форми моделювання іншої” дійсності, а з іншого відхід від засад міметичного письма та руйнування властивого реалізму позитивістського світовідчуття й об’єктивного відтворення дійсності як способу її інтерпретації та репрезентації. Світоглядні орієнтири письменника передбачають в основному стильову поліваріантність в охопленні й осмисленні буття, творчо втілену в художньо-філософській палітрі з виразними ознаками поліаспектної семантики.
Для індивідуально-авторської парадигми мистецтва М.Паньоля характерна прагматична зорієнтованість художнього світу, зумовлена незупинними пошуками кореляції самої реальності та її творчої інтерпретації. Разом з тим, її атрибутивною ознакою стала позірна різновекторність, багатотоновість” (М.Бахтін), суголосна з мистецькою провансальською традицією, зокрема, з її метафізичними, сміховими та іншими аспектами.
Трансформація художнього світу на різнопланових рівнях дозволила М.Паньолю витворити онтологію провансальського тексту і засвідчила універсалізм його світомислення. У багатьох випадках спостерігаємо виходи індивідуально-художнього мислення письменника на трансцендентний вимір, що проявилось у входженні в його тексти різноманітних міфологічних структур, асоціацій, архетипних образів, релігійних емоцій тощо. Означені виміри стимулювали індивідуально-авторські смисли й модуси буття, серед яких на особливий статус претендує модус ментально-національної ідентичності. Художні твори письменника як тексти вирафіновуються різнохарактерними типами оповіді, коментарями й аргументаціями, діалогами й описами, поетичними й лексико-стилістичними фігурами, що мають виразну національно-ментальну детермінованість.
М.Паньоль явив взірець письменника, що сповідував ідеї іманентного менталітетові національного розвитку. Ця ознака визначає усі можливі онтологічні способи буття його літературних творів (твір як текст або ж ланцюг знаків, твір як метафізична реальність, твір як реальність свідомості автора чи свідомості сприймача). Модус ментальності у творах М.Паньоля виявляє домінуючі настрої (життєславлення”, віталізм, вільнолюбність) та характерні особливості світосприйняття провансальців, їх моральну систему цінностей, міжособистісні взаємини, специфічні ознаки самоорганізації етносу.
Художні тексти М.Паньоля функціонують в одному змістовому контексті з іншими текстами культури, що мають свою специфіку й поетичну семантику. У цьому сенсі об’єднуючим началом самоорганізуючої системи виступають етнопсихологічні константи провансальців. Етична й естетична сутність художньої свідомості письменника великою мірою формується провансальським менталітетом, у якому переважає гармонійне начало над дисгармонійним. Означену тенденцію знакують усталені архетипи образного мислення, наділені структуротвірними функціями домінантних образів. У текстах письменника вони набувають полівалентного смислового навантаження у зв’язку з авторськими уявленнями про людину, її внутрішній світ, індивідуальні й суспільні рефлексії.
Художньо-категоріальними маркерами текстів виступають архетипи сонця, води, матері, що постулюють пріоритети провансальського менталітету. Формуючи просторову картину світу, вони водночас наділені специфічною енергією реалізації паньолівської нарації, важливим способом об’єктивації національного словесного простору. Особливу роль у нарації письменник відводить саме архетипним образам як знакам сакрального витлумачення минулого й прилучення до сучасного соціального й національного диференційованого буття.
У прозі М.Паньоля наскрізно відстежується онтологічний дискурс зображення жінки (матері), яку письменник зазвичай ставить у центр ситуацій (Манон, Бабетта, дівчина з темними очима та ін.). Нерідко епічно виписані жіночі образи переростають свої рамки, набуваючи рис міфологічних образів, що розгортаються в різних іпостасях (від архаїчного культу Праматері, Богоматері до земної жінки-каліки Бабетти). Онтологічна риса архетипу матері в творчості письменника невіддільна від концепції добра і зорієнтована на ідею істинного гуманізму.
Архетипні образи сонця й води увиразнюють в текстах М.Паньоля такий вагомий складник менталітету як віталізм, ствердження радості життя” (Д.де Ружмон), простору й світла. Активний світогляд письменника адаптував на художньо-національному грунті філософську концепцію, в основі якої лежить активно-життєве начало як сутність реальності. Враховуючи національно-історичні умови, М.Паньоль розгортає віталістичне світоуявлення й на релігійному (морально-етичному) зрізі. При цьому він поєднує в одне ідейно-концептуальне поле християнський містицизм і поганську міфологію. На цій основі постає психологічний тип біофіла з активно прагматичним світоглядом, якому притаманний філософський скепсис, іронічне ставлення до життя.
Завдяки циклічності функціонування архетипні образи як іманентні коди художньої системи М.Паньоля поглиблюють екзистенційні мотиви нарації, зміцнюють акценти на гуманістичні засади, ословлені” (М.Гайдеггер) в його текстах.
Дослідження еволюції художнього мислення М.Паньоля та з’ясування структурних особливостй поетики його прози в аспекті часопросторової організації тексту дає підстави твердити про відмову від епічного начала, актуалізацію суб’єктних форм авторського самовираження, зміщення реального в бік ірреальних візій, що засвідчує освоєння письменником модерністського дискурсу.
М.Паньоль у більшості випадків відкидає референцію першого рівня” (П.Рікер), пропонує реципієнтові іншу”, фіктивну текстову ситуацію. У текстах письменника (як художніх, так і публіцистичних) суспільно-історичні й локальні події, перекладаючись на іншу мову”, формують референцію другого рівня”, яка, укладаючись в оповідь, у процесі комунікативної діяльності пропагує як естетичні, так і етичні вартості. Активне функціонування бінарних опозицій (верх/низ, світло/морок, день/ніч, небо/безодня та ін.) визначило характер індивідуально-авторського бачення онтологічних проблем буття.
У художній свідомості М.Паньоля своєрідну індивідуально-авторську інтерпретацію дістали різні форми естетичного освоєння дійсності. Вони й зумовили атрибутивні ознаки поетики прози письменника.
У ході роботи над порушеною проблемою очевидною постала потреба подальших досліджень багатогранної спадщини М.Паньоля, котрі, зокрема, стосуються аналізу художньої семантики його драматургіїї, кінодраматургіїї, епістолярію та публічних виступів. Це має стати предметом спеціальних наукових розвідок. Вивчення означених проблемних ліній дало б змогу увиразнити окремі аспекти поетики прози письменника.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Любовь // Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичёв и др. 2-е изд. М.: Сов. энциклопедия, 1989. С.327.
2. Аксютина Е.И. Нравственная проблематика и ее художественное воплощение в творчестве Франсуа Мориака: Автореф. дисс. ...канд. филолог. наук. Львов, 1990. 18 с.
3. Андреев Л.Г., Козлова Н.П., Косиков Г.К. История французской литературы. М.: Высшая школа, 1987. - 544 с.
4. Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000; - Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
5. Аристотель. Поэтика // Хрестоматия по античной литературе. М.: Гос. учебно-педагогческое изд-во Мин. Просвещения РСФСР, 1947. С.447-458.
6. Балахонов В.Е., Т.Г.Хатисова, Э.Л.Шрайбер. Антология новейшей французской литературы. М.-Л.: Просвещение, 1965. 360 с.
7. Балахонов В.Е., Хатисова Т.Г., Шрайбер Э.Л. Антология новейшей французской драматургии. Л.: Просвещение, 1967. 279 с.
8. Балашов В. Паньоль // Театральная энциклопедия: В 5 т. Гл.ред. П.А.Марков. М.: Советсткая энциклопедия, 1965. Т.4. - С.270-271.
9. Балли Ш. Французская стилистика: Пер. с франц. К.А.Долинина. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1961. 394 с.
10. Бальзак О. Собрание сочинений. В 10-ти т. Человеческая комедия. Т.8. Этюды о нравах; Сцены военной жизни; Сцены политической жизни: Пер. с фр. М.: Худож. лит., 1986. - 527 с.
11. Барт Р. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. - C.380-384.
12. Барт Р. Нулевая степень письма// Семиотика: Сост., вступит. статья и общ. ред. Ю.С.Степанова; пер. с англ., франц. и исп. языков. М.: Радуга, 1983. - С.306-349.
13. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е.По // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. - С.385-405.
14. Бахтин М. Дополнения и изменения к «Рабле»// Вопросы философии. 1992. - № 1. С.134-164.
15. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. М.: Худож.литература, 1990. 543 с.
16. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовного спілкування. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літератуно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької, - Львів: Літопис, 1996. С. 310-323.
17. Бачелис Т.И. Драматургия// История французской литературы: В 4 т. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1963. Т.4. - С.230-253.
18. Бгабга Г. Націєрозповідність // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.559-561.
19. Бергсон А. Здравый смысл и классическое образование // Вопросы философии. 1990. - № 1. - С.163-168.
20. Бергсон А. Сміх. К.: Дух і Літера, 1994. 166 с.
21. Бердяев Н.О. О назначении человека (библиотека этической мысли). М.: Республика, 1993. 383 c.
22. Бескова А.И. Проблема соотношения ментальности и культуры // Когнитивная эволюция и творчество. М.: ИФРАН, 1995. С.122-162.
23. Бітаєв В.А. Про деякі естетичні аспекти релігійного гуманізму // Етика, естетика і теорія культури. К.: Либідь, 1992. Вип.35. - C.48-53.
24. Большаков В.П. Паньоль // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. Гл.ред. А.А.Сурков. М.: Сов. Энциклопедия, 1968. Т.5. С.584-585.
25. Бретон А. Манифест сюрреализма // Писатели Франции о литературе: пер. с французского. М.: Прогресс, 1978. С. 63-69.
26. Буало Н. Мистецтво поетичне: Пер. з франц. М.Т.Рильського. К.: Мистецтво, 1967. 136 с.
27. Бурдина З.Г. Грамматика и коммуникативно-когнитивные стратегии интерпретации текста // Филологические науки. - 1995. - № 4. - С.84-91.
28. Вдовина И. От переводчика // Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. М.: КАМІ, 1995. С.235-252.
29. Вейман Р. Лессинг и традиция общественной науки// Вейман Р. История литературы и мифология: Пер. с нем., М.: Прогресс, 1975. - С.122-125.
30. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Лингвострановедческая теория слова. М.: Русский язык, 1980. 320 с.
31. Волкова Е.В. Эстетика М.М.Бахтина. М.: Знание, 1990. 64 с.
32. Гадамер Г. Поезія і філософія // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. - С.211-215.
33. Гадамер Г.-Г. Философия и литература // Философские науки. 1989. - № 2. С.83-97.
34. Гадамер Х.-Г. Язык как горизонт герменевтической онтологии// Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. Ч.1. Исходные философ.проблемы, понятия и принципы. М.: Политиздат, 1991. С.581-583.
35. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури : підручник / За наук. ред. Олександра Галича. Київ: Либідь, 2001. 488 с.
36. Гачев Г. Национальные образы мира. М.: Сов.писатель, 1988. 448 с.
37. Гегель. Эстетика: В 4-х т. М.: Искусство, 1971. Т.3. - 621 с.
38. Гегель. Эстетика: В 4-х т. - М.: Искусство, 1971. - Т.1. - 312 с.
39. Герцен А.И. Мысли об искусстве и литературе. СПб.-К.: Мистецтво, 1987. 351 с.
40. Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру // Україна: філософський спадок століть. К., 2000. - № 1. - С.66-77.
41. Гулыга А.В. Комическое // Гулыга А.В. Принципы эстетики. М.: Изд-во полит.л-ры, 1987. С.126-138.
42. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
43. Денісова Т. Літературний процес ХХ сторіччя // Вікно в світ. 1999. - №5. С.5-74.
44. Деррида Ж. Страсти // Деррида Ж. Эссе об имени. М.: Алетейя, 1998. С.13-71.
45. Дидро Д. Салоны. В 2-х т. Т.2: Пер. с фр./ Примеч. Е.Ю.Сапрыкиной. М.: Искусство, 1989. 399 с.
46. Дильтей В. Ведение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ ХХ веков. Трактаты. Статьи. Эссе / Вступит. статья Г.К.Косикова. М.: Изд-во МГУ, 1987. С.108-135.
47. Доде А. Письма с мельницы // Доде А. Рассказы по понедельникам. М.: Правда, 1987. С. 267-405.
48. Доде А. Тартарен Тарасконський. К.: Дніпро, 1986. 454 с.
49. Долгов К.М. Эстетика Д.Лукача. М.: Знание, 1988. 64 с.
50. Еко У. Поетика відкритого твору. Реторика та ідеологія // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 408-427.
51. Євшан М. Фредерік Містраль // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К.: Основи, 1998. С. 420-422.
52. Жулинський М. Бачити себе крізь призму світового духовного поступу // Вікно в світ. 1999, № 5. С. 3-4.
53. Золя Э. Наис Микулен // Собр. соч.: В 26 т. М.: Художественная литература, 1966. Т.23. С. 213-245.
54. Зубрицька М. Передмова // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 10-21.
55. Иорданский В. Этнос и нация // Мировая экономика и международные отношения. М.: Наука, 1992. С.72-90.
56. История французской литературы: В 4 т. Редакторы тома И.И.Анисимов, С.С.Мокульский, А.А.Смирнов. М.-Л: Изд-во АН СССР, 1946. -Т.1. 807с.
57. История эстетической мысли. В 6-и т. Т.3. Европа и Америка. Конец ХУШ первая половина Х1Х века/ Ин-т философии АН СССР; Редкол.: Овсянников М.Ф. (пред.) и др. М.: Искусство, 1986. 496 с.
58. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літератуно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.263-277.
59. Інгарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.139-161.
60. Кант И. Сочинения в шести томах (под общ.ред.В.Ф.Асмуса, А.В.Гулыги, Т.И.Ойзермана). М.: Мысль, 1966. - Т.5. 564 с.
61. Кафка Ф. Из дневников // Называть вещи своими именами: Прогр. Выступления мастеров запад.-европ. лит. ХХ в. Сост., предисл., общ. ред. Л.Г.Андреева. М.: Прогресс, 1986. - C. 373-377.
62. Кепеци Б. Знак, смысл, литература // Семиотика и художественное творчество. М.: Наука, 1977. - C.42-58.
63. Кереньи К. Пролегомены // Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов. К.: Гос. Библиотека Украины для юношества, 1996. С. 29-37.
64. Кошарний С. Поль Рикер и герменевтическая метаморфоза феноменологии // Философская и социологическая мысль. 1995. - № 3-4. С.64-91.
65. Кривцун О.А. Эстетика. М.: Аспект Пресс, 2000. 434 с.
66. Ласло-Куцюк М. Місто” В.Підмогильного і французький роман Х1Х століття // Ласло-Куцюк М. Шукання форми. Бухарест: Критеріон, 1980. С.141-164.
67. Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия: В 2 т. М.: Прогресс, 1992. Т.2. 861 с.
68. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление // Психология мышления. Под ред Ю.Б.Гиппенрейтер и В.В.Петухова. М.: Изд-во МГУ, 1980. - С.130-140.
69. Левик В. Предисловие // Мистраль Ф. Мирей. М.: Худож. литература, 1977. С. 5-23.
70. Леві-Строс К. Первісне мислення / Пер. з фр., вступне слово та примітки С.Йосипенка. К.: Український центр духовної культури, 2000. 324 с.
71. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. К.: Основи, 2000. 387 с.
72. Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття. К.: Либідь, 1997. - 224 с.
73. Лессинг Г.Э. Гамбургская драматургия // Карабан В.С., Короткая Л.Л. Хрестоматия по введению в литературоведение. Изд. 2-е, доп. и перераб. Минск: Изд-во БГУ, 1973. С.43-46.
74. Литвинець М. Фредерік Містраль // Українська літературна енциклопедія: В 3 т. К.: Українська енциклопедія, 1995. Т. 3. С. 381-382.
75. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. К.: ВЦ Академія”, 1997. 752 с.
76. Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1976. 368 с.
77. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек текст семиосфера история. М.: «Языки русской культуры», 1996. 464 с.
78. Лотман Ю. В школе поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. М.: Просвещение, 1988. - 352 с.
79. Лотман Ю. Введение // Лотман Ю. Семиотика кино и проблемы киноэстетики. Таллин: Ээсти Раамат, 1973. С. 1-7.
80. Лотман Ю. Роман А.С.Пушкина «Евгений Онегин»: Комментарий. Л.: Просвещение, 1980. 416 с.
81. Лотман Ю. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. - 384 с.
82. Лотман Ю. Текст у тексті // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. - С.430-441.
83. Лукач Г. Своеобразие эстетического: В 4-х т. М.: Прогресс, 1985. - Т.2. 470 c.
84. Мелетинский Е.М Аналитическая психология и проблема происхождения архетипических сюжетов // Вопросы философии. - 1991. - № 2. - С.41-47.
85. Микешина Л.А., Опенков М.Ю. Метафора оптическая // Культурология ХХ век: Энциклопедия: В 2 т. СПб: Университетская книга, 1988. Т.2. С. 35-40.
86. Мирзагитова Л.А. Французская драматургия 20-х гг. ХХ века (основные традиции и направления): Автореф. дисс... канд. филол. наук. - Л., 1988. 17 с.
87. Михайлов А.В. Ирония // Философский энциклопедический словарь/ Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичев и др. 2-е изд. М.: Сов.энциклопедия, 1989. С.225-226.
88. Михайлов А. Французский рыцарский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе. М.: Наука, 1976. 352с.
89. Містраль Ф. Мірейо. К.: Дніпро, 1980. 190 с.
90. Морен М.К., Теревникова Н.Н. Стилистика современного французского языка. М.: Изд-во литературы на ин.языках, 1960. 299 с.
91. Мориак Ф. Еще несколько замечаний по поводу критики// Мориак Ф. Не покоряться ночи. М.: Прогресс, 1986. - С.210-212.
92. Моррис Ч.У. Основания теории знаков // Семиотика: Сост., вступит.статья и общ.ред. Ю.С.Степанова; пер. с англ., франц. и исп. языков. М.: Радуга, 1983. С.37-89.
93. Мостова Н.А. Лінгвостилістичні засоби створення художнього образу в драматургічному тексті першої половини ХХ століття (на матеріалі п’єс Марселя Паньоля Marius”, Fanny”, César”): Дис... канд. філол. наук. К., 2002. 196 с.
94. Мунье Э. Персонализм // Французская философия и эстетика ХХ века: Пер. с фр. / Предисл. П.Морель; Коммент. А.В.Густырь, И.С.Вдовина. М.: Искусство, 1995. С. 105-214.
95. Наливайко Д.С. Українські неокласики і класицизм // Наукові записки Києво-Могилянської Академії: Філологія. К., 1991. Т.4. С. 3-11.
96. Немировский А. Лигуры // Большая Советская энциклопедия: В 30 т. М.: Советская энциклопедия, 1973. Т. 14. С. 432.
97. Нефедов Н.Т. История зарубежной критики и литературоведения. М.: Высшая школа, 1988. 272 с.
98. Ницше Ф. Так говорил Заратустра: Пер. с нем. Харьков: Фолио, 1999. 342 с.
99. Ортега-и-Гассет Х. О спортивно-праздничном чувстве жизни// Философские науки. 1991. - № 12. - С. 137-152.
100.Ортега-и-Гассет Х. Этюды о любви // Звезда. - 1991. - № 12. С. 139-174.
101.Ортега-і-Гасcет Х. Дегуманізація мистецтва // Всесвіт. - 1992. - № 3 4. С.144-156.
102.Панченко В.Є. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. Кіровоград, 1998. 272 с.
103.Пиотровский Р.Г. Очерки по стилистике французского языка. Л.: Изд-во Министерства просвещения РСФСР, 1960. - 224 с.
104.Потебня А.А. Теоретическая поэтика. М.: Высшая школа, 1990. 344 с.
105.Потебня А.А. Эстетика и поэтика. Ред. коллегия: М.Ф.Овсянников (пред.) и др. Сост., вступит. Статья и примеч. И.В.Иваньо и А.И.Колодной. М.:Искусство, 1976. 614 с.
106.Поэзия трубадуров. Поэзия миннизингеров. Поэзия вагантов. М.: Художественная литература, 1974. 575 с.
107. Прието А. Из книги «Морфология романа» // Семиотика: Сост., вступит. Статья и общ. ред. Ю.С.Степанова; пер. с англ., франц. и исп. М.: Радуга, 1983. - С.370-399.
108.Пруст М. Германтська сторона // Пруст М. У пошуках утрачего часу: Твори в 7 т. Пер. з фр. А.Перепаді. К.: Юніверс, 1999. Т.3. - 478 с.
109.Пруст М. На Сваннову сторону: Роман / З фр. пер. А.Перепадя // Пруст М. У пошуках утраченого часу: Твори: У 7 т. К.: Юніверс, 1997. Т.1. 368с.
110.Пуришев Б. Лирическая поэзия средних веков // Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. М.: Художественная литература, 1974. С. 5-28.
111. Ренан Э. Жизнь Иисуса. М.: Политическая литература, 1991. 398 с.
112.Рикер П. Кант и Гуссерль // Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Франции ХХ века. М., 1998. С.162-193.
113. Рікер П. Конфлікт інтерпретацій // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. - С. 229-242.
114.Рікер П. Сам як інший. К.: Дух і Літера, 2000. - 458 с.
115.Роллан Р. Яд идеализма // Роллан Р. Собр.соч: В 14 т. М.: Госиздат худож.л-ры, 1958. Т.14. С.85-89.
116.Ромен Ж. Люди доброй воли // Писатели Франции о литературе. М.: Прогресс, 1978. С. 141-151.
117. Ружмон Д. де. Любов і західна культура / Пер. з франц. Ярина Тарасюк. Львів: Літопис, 2000. 304 с.
118. Русин М., Колесник О. До історїї питання // Україна: філософський спадок століть. К. 2000. - № 1.- С. 18-27.
119.Руссо Ж.-Ж. Опыт о происхождении языков, а также о мелодии и музыкальном подражании// Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения: В 3-х т. М.: Госиздат художественной литературы, 1967. Т.1. С. 221-267.
120.Рябініна О. Метафеноменологія музичного символу // Філософська думка. - 1998. - № 4-6. С. 192-193.
121.Рягузова Г.М. Криві дзеркала” сатири і дійсність (соціально-політична сатира в сучасному французькому романі). К.: Манускрипт, 1996. 196 с.
122.Семлен Ж. Выход из насилия // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности: Пер. с англ. и франц. / Сост. Л.И.Василенко и В.Е.Ермолаевой; вводн. ст. Ю.А.Шрейдера. М.: Прогресс, 1990. - С.70-76.
123.Сивокінь Г. Ментальність, біографія і творчість (Євген Маланюк) // Самототожність письменника. К.: Українська книга, 1999. С. 135-153.
124.Сігов К. Між духом і літерою: життя і сміх // Бергсон А. Сміх. К.: Дух і Літера, 1994. С.7-10.
125.Слемон С., Тіффін Г. Постколоніальна критика // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис. С.536-539.
126.Слука А.Е. Прованс // Большая Советская Энциклопедия: В 30 т. Гл.ред.А.М.Прохоров. М.: Советская энциклопедия, 1975. Т.21. С. 8.
127.Современная западная философия: Словарь. М.: Политиздат, 1991. 414 с.
128.Cовременное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический словарь под ред. И.П.Ильина, Е.А.Цургановой. М.: Интрада-ИНИОН. 1999. 320 с.
129.Сосюр, Ф. де. Курс загальної лінгвістики / Пер. з фр. А.Корнійчук, К.Тищенко. К.: Основи, 1998. 324 с.
130.Соціологія: Короткий енциклопедичний словник. К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. 736 с.
131.Стендаль. О любви // Стендаль. Собр. сочинений: В 5 т. / Пер. с фр. М.Левберг, П.Губера. М.: Рипол, 1993. Т.3. - С.218-415.
132.Табачникова С.В. Рикер // Философский энциклопедический слова