Ісаєва Наталя Станіславівна Ґендерна диференціація літературного канону: китайська жіноча проза

Краткое описание

Ісаєва Наталя Станіславівна, асистент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Київ­ського національного університету імені Тараса Шевченка: «Ґендерна диференціація літературного канону: китайська жіноча проза» (10.01.04 - література зарубіжних країн). Спецрада 26.001.39 у Київському національному універси­теті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ІСАЄВА НАТАЛЯ СТАНІСЛАВІВНА
УДК 821.581:305–055.2
ДИСЕРТАЦІЯ
ҐЕНДЕРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КАНОНУ:
КИТАЙСЬКА ЖІНОЧА ПРОЗА
10.01.04 – література зарубіжних країн
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________________ Н. С. Ісаєва
Науковий консультант Грицик Людмила Василівна, доктор філологічних
наук, професор
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................................... 17
РОЗДІЛ 1. ҐЕНДЕРНИЙ НАПРЯМ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ:
ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ................................................... 31
1.1. Концепт «ґендер» у гуманітаристиці: витоки, ґенеза, трансформації...... 32
1.2. Сучаний стан ґендерних досліджень жіночої літератури: теоретикометодологічні засади ...................................................................................... 47
1.2.1. «Жіноча література» та проблеми ґендерної диференціації
літературного канону ....................................................................... 49
1.2.2. Жіночі інтерпретаційні стратегії..................................................... 64
1.2.3. Феміністичні концепції «жіночого письма» .................................. 74
1.3. Образ Китаю у працях західних теоретиків фемінізму............................. 85
Висновки до розділу 1......................................................................................... 99
РОЗДІЛ 2. ҐЕНДЕРНИЙ ВИМІР КИТАЙСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО
ПРОСТОРУ.............................................................................................. 102
2.1. Жіноча проза в Китаї: проблеми становлення і розвитку........................ 103
2.1.1. Фемінінний мімезис: «жіночий стиль» у конфуціанському
каноні ............................................................................................... 104
2.1.2. Феміністичні рефлексії: жіноча проза в контексті ідеологічних
трансформацій «революційного» канону..................................... 127
2.1.3. Фемінне самоствердження: жіноча проза в альтернативному полі
канонізації........................................................................................ 157
2.2. Ґендерний напрям у китайському літературознавстві: основні
тенденції............................................................................................................... 190
Висновки до розділу 2....................................................................................... 227
РОЗДІЛ 3. ПРИВАТНИЙ ПРОСТІР ЖІНОЧОЇ ПРОЗИ КРІЗЬ ПРИЗМУ
ҐЕНДЕРНОЇ НАРАЦІЇ ......................................................................... 230
3.1. Духовний вимір кохання поза шлюбом: оповідь як засіб ритуалізації.. 230
16
3.1.1. Жіноче кохання у дзеркалі імітативної ритуальності................. 232
3.1.2. Мотив «права на кохання» у трагічній та іронічній нарації ...... 247
3.2. Реабілітація тілесності................................................................................. 258
3.2.1. Зміна парадигми жіночої тілесності у «чоловічій» прозі........... 259
3.2.2. Жіноча тілесність як соціокультурна проекція ........................... 274
3.2.3. Психофізіологічна концепція жіночої сексуальності ................. 287
3.3. Проблема ґендерної ідентичності у дзеркалі жіночого
«індивідуалізованого письма»................................................................... 301
3.3.1. Жіноча ідентичність та «індивідуалізоване письмо»: теоретичне
осмислення ...................................................................................... 302
3.3.2. Концепція сестринства / лесбійства.............................................. 310
3.3.3. Символічний образ батька у фокусі травматичного досвіду
дочки ................................................................................................ 327
Висновки до розділу 3....................................................................................... 342
РОЗДІЛ 4. РЕІНТЕРПРЕТАЦІЯ МІФОЛОГІЇ ТА ІСТОРІЇ У ЖІНОЧОМУ
ДИСКУРСІ.............................................................................................. 345
4.1. Ревізія міфів із погляду жіночої культури................................................. 345
4.1.1. Реміфологізація в літературі ХХ ст.: витоки, стратегії............... 346
4.1.2. Жіночі інтерпретації міфу про Нюйва.......................................... 356
4.1.3. Фемінна міфопоетика образу Місячної Діви (Чан’е).................. 367
4.2. Історія Китаю ХХ ст. як альтернативна історія жіночої родини ............ 378
Висновки до розділу 4....................................................................................... 398
ВИСНОВКИ ............................................................................................................... 400
ПРИМІТКИ. ............................................................................................................... 414
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................................. 427
ДОДАТОК А............................................................................................................... 482
17
ВСТУП
Літературно-критичний дискурс наукової гуманітаристики є простором
подолання проблем культурного етноцентризму та стереотипного мислення в
умовах глобалізації. Це стосується насамперед марґінальних практик художньої
творчості, а саме такою тривалий час вважалася жіноча література. Її ідейносмислова та естетична вартісність визначалась у межах дихотомії «універсальне /
глобальне – часткове / марґінальне». Важко не погодитись із П. Констаном, який
зазначає: «Коли чоловік пише про чоловіків, він пише про людське взагалі; коли
жінка пише про жінку, вона творить жіночу літературу» [129]. Тобто місце жінки
у літературному процесі тривалий час витіснялося на марґінеси за ознакою статі.
Ситуація поступово змінюється у другій половині ХХ ст. під впливом західних
феміністичних рухів, які спричинили появу гіноцентричного, а згодом і
ґендерного підходу у вивченні текстів, написаних жінками.
Інтелектуальний фемінізм, на думку Н. Зборовської, є особливим типом
критичної свідомості, спрямованої на підрив «великого» / «чоловічого» канону,
що розуміється як здійснення редукційних стратегій відбору «зразкових» авторів,
творів, ідей, тем тощо [70, с. 117]. Феміністичні критики, яких відносять до т. зв.
«школи непокори» [19, с. 26], доводять, що літературна канонізація ґрунтується
на патріархатному1 дискурсі влади та принципі «сексуальної винятковості» [188,
с. 628] і, отже, відображає ідеологічну боротьбу, а не художньо-естетичну
рецепцію. Тому критики насамперед переосмислюють твори канонізованих
авторів («білих мертвих чоловіків» [19; 188; 238]) з погляду вияву в них одвічної
мізогінії, або зневаги до жінок.
Активний розвиток жіночої літератури (як у країнах Заходу, так і Сходу) у
другій половині ХХ ст. призводить до легітимізації у «великому» каноні ґендерно
маркованих культурних практик, насамперед, марґіналізованого жіночого досвіду
[238, с. 26]. Фемінна альтернатива, за спостереженням Г. Улюри, «взаємодіє з
каноном у якості непослідовної стратегії (від)творення сексуальної розбіжності»,
18
тобто формує уявлення, що «стать представлена завжди і всюди» [238, с. 25].
Виникає кілька сценаріїв легітимізації жіночих творів у світовій та національних
літературах, а саме: формування жіночого антиканону, що ставить під сумнів
універсальність «великого» канону і висуває власні естетичні критерії та
інтерпретації; розширення традиційного канону за рахунок включення
представниць жіночої літератури; підрив «чоловічого» канону інтерпретації,
тобто нове тлумачення текстів, написаних чоловіками, із позицій фемінізму;
постструктуралістське заперечення будь-якої канонізації з метою усунення
ієрархічної опозиції «центр – марґінеси» [259, с. 194−203]. Аналіз художнього
матеріалу (у пропонованій дисертації – китайської жіночої прози) показує, що ці
стратегії неоднаково впливають на осмислення жіночої літератури різних
історичних епох, однак процес творення та інтерпретації жіночих текстів завжди
пов’язується з ревізією «великого» канону: переглядом проблемно-тематичних
комплексів, сюжетно-фабульних структур, образно-символічних кодів,
наративних стратегій тощо.
В. Чернецький засвідчує, що за роки незалежності простежується
безпрецедентна увага вітчизняних дослідників до феміністських та ґендерних
питань, які зараз опинилися «на передньому краї інновації в українських
літературних та культурних студіях» [269, с. 218]. Це підтверджує і В. Агеєва,
вказуючи на широкий резонанс сучасних ґендерних студій, які найгострішою в
українській культурі визначили потребу паритетного представлення жіночих і
чоловічих голосів [2, с. 15]. За останні два десятиліття в Україні вийшла низка
ґрунтовних праць, які проливають світло на особливості становлення і розвитку
культурно-естетичного феномену української жіночої літератури (переважно
прози) ХІХ–ХХ ст. [1; 2; 42; 43; 66; 70; 187; 188]. Науковці прагнуть осмислити
зміни традиційних конструктів ґендерних ідентичностей у зв’язку з національною
тожсамістю. Це вимагає розширення ситуативного і контекстуального простору
досліджень шляхом включення в нього матеріалу зарубіжних літератур, адже
конструювання «іншого» необхідне для розуміння себе [193, с. 11]. Це стимулює
19
інтерес до вивчення ґендерної специфіки не лише західних та слов’янських
літератур (у працях Н. Висоцької, Г. Улюри, М. Шимчишин, В.Чернецького), а й
східних.
Втім, у контексті наукових досягнень України орієнтальні студії, присвячені
аналізу літературних явищ другої половини ХХ – початку ХХІ ст. (зокрема
китайської жіночої прози), представлені фрагментарно. В українській синології
досі немає жодного монографічного дослідження чи навчального посібника, в
яких були б комплексно проаналізовані проблеми ґенези жіночої творчості
Піднебесної, хоча китайська література є фаховим предметом у вищих
навчальних закладах України відповідної спеціалізації. Частково цю прогалину
заповнює нещодавно захищена кандидатська дисертація М. Войни «Художня
проза Цань Сюе: психоаналітична інтерпретація» (Київ, 2017), де крізь призму
теорій західного психоаналізу розглядається проза китайської письменниціавангардистки. Варті уваги також дослідження Г. Дащенко «Жанрово-стильова
своєрідність творчості Лі Цінчжао» (Дніпропетровськ, 2014) та А. Калашникової
«Рецепція творчості Лі Цінчжао в Росії та Італії» (Дніпро, 2016), де у художньоестетичному та компаративному плані вивчається творчість найвідомішої поетеси
сунської доби (960−1279). Символічна природа поезії Лі Цінжао розкривається в
окремих розвідках Я. Шекери [276]. Жанровим особливостям поезії сяоши відомої
мисткині Бін Сінь присвячений підрозділ кандидатської дисертації К. Мурашевич
«Художньо-естетичний феномен поезії «4 травня» в китайській літературі
початку ХХ ст.» (Київ, 2011). Очевидно, що увага дослідниць зосереджена
переважно на поетичному доробку. Знайомству українського читача із жіночою
прозою кінця ХХ ст. сприяють переклади Н. Кірносової окремих повістей Тє Нін
та Ван Аньї. Подібна ситуація складається й у близькому зарубіжжі. Зокрема в
Росії захищені кандидатські дисертації, в яких вивчається творча біографія та
художній доробок окремих письменниць ХХ ст.: Цю Цзінь [68], Чи Лі [143], Чжан
Айлін [144], Ван Аньї [162], Чжан Цзє [207] та Шу Тін [258]. Особливості жіночих
20
текстів визначаються здебільшого на образно-тематичному рівні і в контексті
літературного поступу, але без намагань окреслити ґендерну відмінність канону.
Водночас комплексне дослідження національно-культурного та естетичного
феномену китайської жіночої літератури (насамперед прози) є перспективним
напрямом в українській синології з кількох причин. По-перше, стрімкий розвиток
різних сфер життя Китаю та зростання його авторитету у світовому культурному
просторі послідовно привертає увагу зарубіжних фахівців. Окрім того, таємниці
буття східної жінки з давнини й дотепер залишаються «темним континентом»
(Е. Сіксу) в західному науковому й художньому дискурсі, що незмінно живить
цікавість як дослідників, так і широкої читацької аудиторії. По-друге, упродовж
ХХ ст. жіноча проза в Китаї розвивається майже синхронно з українською:
розквіт на початку століття змінюється ідеологічною заангажованістю літератури
і «жіночим мовчанням» упродовж тоталітарного періоду (пікова фаза –
«культурна революція», 1966–1976); у 1980–1990-ті рр. відбувається новий підйом,
супроводжуваний переосмисленням традиційних ґендерних стереотипів і
самоствердженням жіночої літератури як осібного культурно-естетичного
феномену. Тому вивчення цього явища в Україні відповідає запитам
конструювання «подібного іншого» як усвідомлення власної ґендерної та
національної ідентичності.
Стратегії наукового осягнення китайської жіночої прози представлені
переважно у монографіях та окремих розвідках китайських дослідників: Чень
Шуньсіня [351], Чень Сяоміна [362], Хуан Їн [391], Цзінь Веньє [400; 401], Лей
Шуйлянь [405], Лі Лін [410; 411], Лі Шуся [418], Лінь Шуміна [437], Лінь Сяоюнь
[438; 439], Лінь Сінцянь [440], Лю Цзє [443], Ло Тін [457], Ма Чуньхуа [462], Мен
Юе [468; 469], Дай Цзіньхуа [370; 469], Цяо Іґана [479; 480; 481], Сунь Ґуйжун
[488], У Люмін [523] та ін. Попри активний розвиток ґендерного
літературознавства у Китаї (див. підрозділ 2.2.), результатом якого є великий
корпус сучасних досліджень, існують об’єктивні труднощі входження цього
матеріалу в український літературознавчий дискурс. По-перше, виклад матеріалу
21
китайських дослідників здебільшого дескриптивний, або ж такий, що тяжіє до
есеїстичності, затьмарюючи концептуальну цілісність роботи. Натомість інші
вчені вдаються до «каталогізації» художніх творів без занурення у текстовий
аналіз. По-друге, адаптувавши західну матрицю ґендерних досліджень, учені
нехтують національною специфікою художнього матеріалу і вважають, що жіноча
література в Китаї – це явище ХХ ст., вилучаючи з дослідницького поля потужний
корпус давніх текстів, написаних жінками. Отже, усе це свідчить про наявність
різного типу лакун у дослідженні китайської жіночої прози, які потребують
заповнення. Зрештою, китайські дослідники висловлюють думку, що за умов
сучасного мультикультуралізму, для осмислення явищ національної літератури
недостатньо «внутрішнього погляду» (самоусвідомлення), необхідний ще «погляд
іззовні» [399, с. 6]. Пропонована дисертація є спробою формування одного з таких
поглядів.
Донині в науковому дискурсі не знайдено універсальної й
загальноприйнятої дефініції поняття «жіноча література». Синтезуючи положення
феміністичних концепцій жіночого авторства (С. де Бовуар, Дж. Баррі, В. Вулф,
С. Гілберт, С. Губар, Т. Мой, Е. Шовалтер, С. Фліттерман-Льюіс, В. Агеєва,
Н. Зборовська, С. Павличко та ін.), пропонуємо розуміти явище «жіночої
літератури» як сукупність текстів, написаних авторами-жінками з метою
відтворити ґендерно маркований досвід та схвалити недевіантну ідентичність
жінки.
Першою письменницею Китаю вважається засновниця «вчення про жінок»
ханьської доби Бань Чжао (45−117). Її трактат «Настанови жінкам» став
прецедентним текстом, після якого постала низка творів-продовжень у жанрі
«роздумів» (лунь), що репрезентували давню жіночу «високу» прозу
конфуціанського канону. Лише у ХVIII ст. з’являється перший жіночий роман
«Тіні сну в червоній вежі» Ґу Тайцін, де авторка відверто прописує унікальний
жіночий досвід. Тяглість жіночої художньої традиції у давній літературі
забезпечувала поезія, що розсувала межі канонічних форм емотивного
22
самовираження. На початку ХХ ст. жіноча проза активно розвивається у межах
позитивної дискримінації. У синтезі традиційної проблематики та західних
індивідуалістичних тенденцій самовираження формуються нові риси жіночої
прози. Перший у новітній китайській літературі твір мовою байхуа (оповідання
Чень Хенчже «Один день», 1917), перша літературна казка (Чень Хенчже
«Краплинка дощу», 1920), а також поява і активний розвиток еґо-белетристики
(зокрема жанру щоденника) − усе це здобутки жіночої творчості, які в
академічному літературознавстві представлені як досягнення канонізованих
письменників-чоловіків. Суспільно-політичні зрушення останньої чверті ХХ ст. з
подальшим включенням Китаю у міжнаціональну комунікацію вивели на якісно
новий рівень взаємопроникнення культур Сходу і Заходу. Це віддзеркалилось у
стратегіях і практиках жіночого письма: китайські мисткині прагнуть
реставрувати жіночу «духовну спадкоємність», реінтерпретувати національну
історію, створити новий міф про жінку та репрезентувати жіночий культурний
досвід в умовах глобалізації [462, с. 23].
Дослідження китайської жіночої прози є своєчасним в межах завдань
вітчизняної синології, оскільки продиває світло на складність і неоднорідність
розвитку китайської літератури, а також сприяє подоланню стереотипних уявлень
про роль жінки-митця у культурі Піднебесної. Отже, актуальність обраної теми
зумовлена невивченістю китайської літературної канонізації з погляду її
ґендерного розрізнення, відсутністю наукових розвідок, які б виявили і
концептуалізували основні тенденції розвитку жіночого письменства. Нагальною
є проблема визначення і фахового осмислення внеску китайських мисткинь (від
давнини до сучасності) у скарбницю художньо-естетичних здобутків
національного письменства. Розв’язання цих питань у науковому дискурсі
сучасного літературознавства сприяє формуванню цілісного (і водночас
різнобічного) уявлення про особливості еволюції китайської літератури від
давнини до початку ХХІ ст., її образно-символічної системи, проблемнотематичних комплексів, виражально-зображальних засобів.
23
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка у межах наукової теми «Мови та літератури народів світу: взаємодія та
самобутність» (номер державної реєстрації 11БФ044-01).
Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології
КНУ імені Тараса Шевченка (протокол № 7 від 24.03.2015 р. з уточненням –
протокол № 2 від 26.09.2017).
Мета дослідження полягає у встановленні загальних закономірностей
еволюції китайської жіночої прозової творчості як субканону в китайській
літературі, а також розкритті сутнісних характеристик жіночої прози другої
половини ХХ ст. як ґендерно маркованого культурного та естетичного феномену.
Мета дослідження зумовила необхідність розв’язання низки завдань:
− окреслити теоретико-методологічну матрицю дослідження на основі засад
феміністичної критики, гінокритики та ґендерного аналізу художнього тексту;
− уточнити визначення і проаналізувати дефінітивні характеристики основних
понять: «жіноча література», «жіноча проза», «жіноче письмо»;
− визначити особливості ґендерної диференціації китайського літературного
канону та виокремити періоди еволюції жіночої прози;
− охарактеризувати основні напрями та тенденції розвитку жіночої прози ХХ ст.;
− простежити вплив західного фемінізму як культурно-філософської системи на
формування особливостей китайського жіночого письма;
− виявити специфіку конструювання національної моделі ґендерного
літературознавства у Китаї;
− осмислити проблемні та естетичні домінанти китайської жіночої прози другої
половини ХХ ст., зокрема:
а) охарактеризувати проблемно-тематичні комплекси кохання, тілесності
та ґендерної ідентичності як репрезентації жіночого індивідуального досвіду;
24
б) висвітлити особливості реінтерпретації міфології та історії Китаю ХХ ст.
з погляду жіночої культури;
в) описати ґендерно марковані наративні стратегії жіночого письма;
г) визначити специфіку жіночого «індивідуалізованого письма» як
художньо-естетичного феномену;
ґ) з’ясувати характерні особливості образної системи китайської жіночої
прози другої половини ХХ ст.
Об’єктом дослідження є проза китайських письменниць другої половини
ХХ ст. (повісті «Камінь для ремонту неба», «Безперервність народжень» Бі
Шумінь; повісті «Шум в іншому вусі», «Розкол», «Немає місця для прощання»,
«Відьма і двері в її снах», «Клапоть паперу», роман «Приватне життя» Чень Жань;
повісті «Вода у пляшці», «З коханими не розлучайтеся», «Крісло в галереї»,
романи «Змарнований час», «Війна одиначки» Лінь Бай; повісті «Сніп соломи»,
«Квіти бавовни», оповідання «[Самотня] Чан’е», роман «Трояндова брама» Тє Нін;
повісті «Кохання у диких горах», «Кохання у маленькому місті», «Кохання у
прекрасній долині» Ван Аньї; роман «Перната змія» Сюй Сяобінь; оповідання
«Кохання не можна забути», повість «Смарагд» Чжан Цзє; повісті «Право на
кохання», «Північне сяйво» Чжан Канкан). Із компаративною метою залучені
окремі твори письменників-чоловіків (роман «Пишні груди, широкі стегна» та
повість «Прозора морква» Мо Яня; повісті «Небесний пес», «Укуй» Цзя Пінва;
повість «Жінка – половина чоловіка» Чжан Сяньляна). Об’єктом вибіркового
аналізу є твори письменниць давнини (трактат «Настанови жінкам» Бань Чжао,
«Післямова до нотаток про написи на бронзі й каменях» Лі Цінчжао, роман «Тіні
сну в червоній вежі» Ґу Тайцін, поезія Шень Мінь, Сюе Тао, Лі Цінчжао), жіночі
твори першої половини ХХ ст. (повість «Зустрічі подруг на березі моря» Лу Їн,
оповідання «Осіння негода навіює смуток» Бін Сінь, есей «Зелені небеса» Су
Сюелін, есей «Юйвей» Ши Пінмей, новели «Сп’яніння» та «Храм Квітів» Лін
Шухуа, оповідання «Щоденник Софії» Дін Лін, оповідання «Чай із пелюстками
жасмину», повість «Золоті кайдани» Чжан Айлін, поезія Цю Цзінь, Бін Сінь тощо)
25
а також окремі аспекти доробку Цань Сюе, Хун Їн що увиразнюють проблемнотематичні та стилістичні домінанти жіночої прози другої половини ХХ ст. До
розгляду взяті праці китайських культурних діячів руху «4 травня» Лу Сіня, Лі
Дачжао, Ху Ши та інших, що вплинули на розвиток жіночого субканону, а також
розвідки західних теоретиків фемінізму (передусім робота Ю. Крістевої
«Китайські жінки»), що ввели тему китайської жіночої культури у західний
науковий простір. Увагу зосереджено на найбільш репрезентативних китайських
жіночих прозових творах й особливостях вияву в них ґендерно маркованої
проблематики та образності. Поетичні тексти (згідно з темою дисертації)
розглянуті лише у плані дотичності до основного викладу.
Предметом дослідження є художнє вираження ґендерної специфіки жіночої
прози, що вирізняє її як осібний субканон у китайському літературному процесі.
Методи дослідження. У дисертації використано комплекс наукових методів.
На засадах літературної феміністичної критики, гінокритики та ґендерного
аналізу досліджено способи вираження «фемінінності» (як соціокультурного та
естетичного конструкту) в китайській жіночій прозі на різних рівнях тексту, а
також визначено стереотипні образи та імітативні практики письма у текстах,
написаних чоловіками та жінками. Феміністично-деконструктивістський підхід
при оцінюванні творчості китайських письменниць уможливив переосмислення
наявного літературного канону із позицій ґендерного розрізнення. Порівняльноісторичний та компаративний методи дозволили виявити характерні відмінності
жіночого художнього дискурсу стосовно «великого» канону з давнини до початку
ХХІ ст. Системний та типологічний методи дозволили виділити типологічні
ознаки у жіночих творах різних часів та впроядкувати їх як цілісний субканон, що
функціонує за визначеними законами. Культурно-історичний та соціологічний
методи дозволили сфокусувати увагу на виявленні національної специфіки
жіночих творів, зумовленої культурним середовищем та історичним часом.
Біографічний та психоананалітичний методи були залучені для декодування
символічної мови підсвідомого та виявлення ознак розщеплення особистості
26
героїнь / авторок у китайській жіночій прозі, а також встановлення зв’язку між
фактами життя письменниць та способами моделювання їхнього художнього
світу.
Теоретичну й методологічну основу дисертації складають розробки
літературної феміністичної критики та ґендерного аналізу (Дж. Баррі, Дж. Батлер,
С. де Бовуар, Р. Брайдотті, М. Віттіґ, В. Вулф, С. Л. Гоугланд, Е. Ґросс, Л. Іріґарай,
Ю. Крістева, Т. де Лауретіс, Ш. Д.-Л. Лім, К. Міллет, Т. Мой, Л. Ніколсон,
Д. М. Нфах-Аббен’ї, Ґ. Ч. Співак, С. Фліттерман-Льюіс, Хуей У, Р. Хоф, І. Шаберт,
Е. Шовалтер, В. Агеєва, Т. Гундорова, І. Жеребкіна, Н. Зборовська, О. Кісь,
М. Маєрчик, С. Павличко, Н. Чухим, М. Шимчишин та ін.), психоаналітичні
теорії ідентичності (Е. Фромм, Е. Еріксон, Ж. Лакан, Л. Ш. Леонард, К. Хорні,
К. Ґ. Юнг), концепції тілесності (І. Кон, Г. Сіксу, М. Фуко); терії рецепції та
інтерпретації художнього тексту (С. Гілберт, Дж. Кеннард, А. Колодни,
М. Кровфорд, К.Міллет, А. Річ, М. Рюткенен, Ґ. Ч. Співак, Дж. Феттерлей, Хуей У,
З. Чафін, П. Швайкарт, Е. Шовалтер, Т. Гундорова, Н. Зборовська,
М. Шимчишин), постколоніальні студії (Ґ. Ч. Співак, Хуей У);
деконструктивістські та феміністські праці про сутність та принципи формування
канону (Г. Блум, С. Вінко, С. Гілберт, С. Губар, Д. Мартін, Р. фон Хайдебранд,
І. Шаберт, Е. Шовалтер, Н. Зборовська, С. Павличко), методологічні принципи,
пов’язані з (ре)інтерпретацією міфів (Р. Барт, М. Дейлі, Дж. Капуті, К. П. Крайс,
К. Леві-Стросс, Є. Мелетинський, Д. Перкісс, Н. Фрай, З. Фройд, К. Юнґ), а також
окремі аналітичні принципи нового історизму (С. Ґрінблатт, К. Ґаллахер,
Л. Монроуз, О. Еткінд, С. Пригодій). У процесі аналізу творів китайських
письменниць враховані зазначені вище здобутки вітчизняної та зарубіжної
синології, а також праці китайських учених.
Наукова новизна дисертації полягає у комплексному дослідженні
китайської жіночої прози як цілісного соціокультурного та художнього феномену
в аспекті ґендерного розрізнення літературного канону. Вперше у вітчизняному
літературознавстві запропоновано концепцію трифазового розвитку китайської
27
жіночої прози (від давнини до початку ХХІ ст.) як субкультури. У процесі
дослідження виявлена ґендерна специфіка жіночих творів через репрезентативні
практики індивідуального та колективного досвіду. Доробок китайських мисткинь
потрактовується крізь призму сучасних теорій фемінізму та ґендеру у поєднанні з
новітніми концепціями легітимізації жіночих творів у національній літературі.
Уперше інтерпретація набутків китайського жіночого письменства охоплює
тривалий часовий період (від ІІ ст. до початку ХХІ ст.) і здійснюється з
урахуванням практик імітації – спротиву – самоствердження, розроблених
Е. Шовалтер та Ю. Крістевою.
Теоретичне значення наукової праці полягає передусім у тому, що вперше
у вітчизняному літературознавстві здійснено дослідження художнього дискурсу
китайської жіночої прози в теоретичному осмисленні її процесуальності,
трансформативності та вирізнення в національному літературному каноні.
Соціокультурний феномен жіночої прози вивчається на основі засад фемінізму та
ґендерології. Проекція ідей Е. Шовалтер про закономірності розвитку жіночого
письменства за моделлю субкультури на творчий доробок китайських
письменниць дала можливість розмірковувати про виокремлення субканону
«жіночої прози» в китайському літературному процесі. Суть «фемінінного»,
«феміністичного» та «фемінного» (у зародку «вільного» / альтернативного)
періодів адаптована до національного культурно-історичного контексту на основі
літературознавчих та культурологічних праць китайських дослідників. Відтак
акцентується увага на репрезентативних особливостях жіночої прози (міметичних
– рефлективних – сепаративних / самоствердних).
Практичне значення. Результати дослідження можуть використовуватися
при викладанні курсів з історії китайської літератури, культури, країнознавства,
теорії літератури, спецкурсів із ґендерології, жіночого письменства тощо. Вони
стануть у нагоді при укладанні навчальних та методичних посібників зі згаданих
дисциплін, а також при написанні магістерських, бакалаврських та курсових робіт.
Матеріали дисертації доцільно застосовувати у процесі наукової розробки
28
проблеми жіночого дискурсу в китайській культурі, ґендерних студій та
літературної канонізації.
Апробація роботи. Дисертація в повному обсязі обговорена на засіданні
кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 2 від 27 вересня 2017 року). Основні положення дисертації
представлені у доповідях на міжнародних і всеукраїнських наукових
конференціях та конгресах, зокрема: Науково-практична конференція «Мова,
освіта, культура в контексті євроінтеграції» (Київ, 2010), Всеукраїнська
конференція за участю молодих учених «Етнічні виміри універсуму: мова,
література, культура» (Київ, 2010), ХІХ Міжнародна наукова конференція «Мова і
культура» (Київ, 2010), Міжнародна наукова конференція з нагоди 75-річного
ювілею Я.Є. Полотнюка «Орієнталістика в Україні: традиції та актуальні
проблеми» (Львів, 2010), ХІ Міжнародна науково-практична конференція
«Семантика мови і тексту» (Івано-Франківськ, 2012), VI Наукова конференція
«Китайська цивілізація: традиції та сучасність» (Київ, 2013), Міжнародна
конференція «ХVIII Міжнародні читання молодих вчених пам’яті Л.Я. Лівшиця»
(Харків, 2013), VI Міжнародний український науковий конгрес дослідників
зарубіжної літератури та культури «Світова література на перехресті культур та
цивілізацій» (Євпаторія, 2013), ІІІ Міжнародна наукова конференція «Китай,
Корея, Японія: методологія та практика інтерпретації культур» (Київ, 2013),
Всеукраїнська конференція «Актуальні проблеми вивчення та викладання східних
мов і літератур», (Дніпропетровськ, 2013), International Scientific Conference
«Imagology Profiles: the Dynamics of National Imagery in Literature» (Vilnius,
Lithuania, 2015), Перша міжнародна наукова конференція «Художні феномени в
історії світової літератури: перехід мови в письменництво» (Харків, 2015),
Всеукраїнські наукові читання за участі молодих учених «Дух нового часу у
дзеркалі слова і тексту» (Київ, 2015), ХХІV Міжнародна наукова конференція
«Мова і культура» (Київ, 2015), IX Наукова конференція «Китайська цивілізація:
29
традиції та сучасність. Перспективи соціально-економічного та політичного
розвитку КНР в XXI столітті» ( 中華 文明 ：傳 統與現 代 ) (Київ, 2015), ХІІ
Міжнародна літературознавча конференція «Історіографія науки про літературу»
(Чернівці, 2015), Міжнародна наукова конференція «Сучасна філологічна наука в
міждисциплінарному контексті» (Київ, 2015), Всеукраїнські наукові читання за
участю молодих учених «Мова і література в глобальному і локальному
медіапросторі» (Київ, 2016), ІІ Міжнародна наукова конференція «Художні
феномени світової літератури: перехід мови в письменництво («горизонт
очікування»)» (Харків, 2016), ХХV Міжнародна наукова конференція «Мова і
культура» (Київ, 2016), 第九届国际东亚学学术论坛 《新形势下的东亚合作与交
流》(The Ninth ICEASA Cooperation and Communication in East Asia under the New
Circumstances, Shanghai, China, 2016), Міжнародна наукова конференція «Україна
і сучасний світ: міжмовний та міжкультурний діалог» (Київ, 2016), Міжнародна
наукова конференція у дистанційному форматі International Scientific and
Professional Conference “Actual Problems of Science and Education – APSE 2017”
(Budapest, Hungary, 2017); Міжнародна наукова конференція у дистанційному
форматі International Scientific and Professional Conference “Science without
boundaries – development in 21st century – 2017” (Budapest, Hungary, 2017).
Особистий внесок здобувача пов’язаний із розробкою цілісної концепції
трифазового розвитку китайської жіночої прози (від давнини до початку ХХІ ст.)
як субкультури (за Е. Шовалтер). Уперше окреслюється ґендерна специфіка
жіночих творів через репрезентативні практики індивідуального та колективного
досвіду. Текст дисертації, автореферат та основні опубліковані статті написані
автором одноосібно (одна стаття – у співавторстві зі Б. Смирновою).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 35-ти
публікаціях, з них: наукова монографія – 1 (одноосібна), статей у фахових
виданнях України – 22, статей у періодичних наукових виданнях іноземних
30
держав (Австрія, Угорщина, Росія) – 5, публікацій апробаційного характеру – 3,
праць, які додатково відображають результати дисертації – 4.
Структура дисертації зумовлена її загальною концепцією і завданнями.
Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток,
списку використаних джерел (586 позицій, з них 292 – іноземними мовами) та
додатку. Обсяг основного тексту 399 сторінок, загальний обсяг роботи 489
сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведене дослідження дає підстави визначити загальні закономірності
розвитку китайської жіночої художньої творчості як ґендерно маркованої
субкультури в межах «великого» літературного канону (від давнини до початку
ХХІ ст.), а також розкрити сутнісні особливості культурно-естетичного феномену
жіночої прози другої половини ХХ ст., в якому тісно поєдналися традиції
національної «жіночої культури» та онтологічні й аксіологічні концепції
західного фемінізму (зокрема у прозі Бі Шумінь, Ван Аньї, Лінь Бай, Сюй Сяобінь,
Тє Нін, Чень Жань, Чжан Цзє та ін.).
Систематизація літературознавчих принципів феміністичної критики та
ґендерного аналізу текстів, написаних жінками, в аспекті виявлення особливостей
репрезентації жіночого соціокультурного, етнонаціонального, психологічного та
естетичного досвіду уможливила визначення сутнісних характеристик та місця
жіночого красного письменства у «великому» каноні китайської літератури.
(Аналіз здійснено на основі теоретичних праць західних і вітчизняних
ґендерологів та феміністичних критиків: Дж. Баррі, Дж. Батлер, С. де Бовуар,
Р. Брайдотті, М. Віттіґ, В. Вулф, С.Л. Гоугланд, Е. Ґросс, Л. Іріґарай, Ю. Крістевої,
Т. де Лауретіс, Ш. Д.-Л. Лім, Ґ. Ч. Співак, С. Фліттерман-Льюіс, К. Міллет, Т. Мой,
Л. Ніколсон, Д. М. Нфах-Аббен’ї, Хуей У, Р. Хоф, І. Шаберт, Е. Шовалтер,
В. Агеєва, Т. Гундорова, І. Жеребкіна, Н. Зборовська, О. Кісь, М. Маєрчик,
С. Павличко, Н. Чухим, М. Шимчишин та ін.). Робота з практичним матеріалом,
оригінальними художніми текстами засвідчила правомірність і продуктивність
залучення західних теорій та методів до вивчення ґендерно маркованих явищ
східної (китайської) літератури за умови їхньої адаптації та смислової корекції в
новому етнокультурному контексті.
Відповідно до завдань нашого дослідження, вбачаємо необхідність пошуку
методологічних розробок вивчення інтегрованого у світову літературу східного
матеріалу з урахуванням спільних реакцій західних і східних митців на «проблеми
401
глобального характеру» (М. Мазоні). Із цією метою у дисертації проаналізовані
актуальні методологічні проблеми сучасного ґендерного та феміністичного
літературознавства (на основі праць С. Гілберт, Дж. Кеннард, А. Колодни,
М. Кровфорд, К. Міллет, А. Річ, М. Рюткенен, Ґ. Ч. Співак, Дж. Феттерлей, Хуей
У, З. Чафін, П. Швайкарт, Е. Шовалтер, Т. Гундорової, Н. Зборовської,
М. Шимчишин) в аспекті рецепції та інтерпретації художнього тексту з
урахуванням культурної та ґендерної складової у структурі особистості автора та
читача / дослідника. Дисертант розробляє методологічний підхід до вивчення
китайської жіночої прози на основі поєднання постколоніальних методів
«активного читання» творів східних літератур (зокрема «реконстеляції» текстів за
межами автентичного культурного контексту з погляду «чужорідних аргументів»,
поєднання західних теоретичних постулатів зі східною традицією коментування
(Ґ. Ч. Співак)) та критичного осмислення мейнстримних теорій західного
фемінізму з адаптацією у східному / китайському культурному та ідеологічному
контексті (Хуей У).
З метою уточнення базових понять дослідження «жіноча література»,
«жіноче письмо», «літературний канон» в роботі синтезовані літературні теорії
західних феміністок (Дж. Баррі, С. де Бовуар, В. Вулф, С. Гілберт, С. Губар,
Л. Іріґарай, К. Клеман, Ю. Крістева, Т. Мой, Е. Сіксу, С. Фліттерман-Льюіс,
Е. Шовалтер та ін.). У дисертації доведено, що основний принцип визначення
диференційних ознак «жіночої літератури» і письма – «від супротивного», тобто
виявлення у «великому» каноні (чи за його межами) дискурсивної «іншості»
(досвіду, суб’єктивності, способів репрезентації), а також звернення до стратегій
субверсивності, трансгресії, імітації тощо. У національних літературах (як
західних, так і східних) характерні ознаки вираження фемінінності не є сталими,
вони залежать від критеріїв канонізації літературних творів та засобів деструкції
домінантного дискурсу-контролю. Дисертант не поділяє спроб китайських
дослідників спростити поняття «жіноча література» і пов’язати його переважно зі
402
статтю авторок (Ван Чуньжун, Лю Цзє) і т. зв. «пробудженням жіночої
свідомості» (Лі Сюйцінь).
В дисертації проаналізовано погляди західних та вітчизняних теоретиків
літератури (Г. Блум, С. Гілберт, С. Губар, С. Вінко, Д. Мартіним, Р. фон
Хайдебранд, І. Шаберт, Е. Шовалтер, С. Павличко, Н. Зборовська та ін.) на
проблемні аспекти літературної канонізації. Провідним, на нашу думку, є
розуміння «великого» канону як результату «редукційної інтелектуальної
стратегії», що відображає ідеологічну боротьбу (С. Павличко, Н. Зборовська) чи
«угоду» (Д. Мартін), а не природний естетичний порядок. Дисертант пристає до
феміністично-деконструктивістського підходу в оцінці творчості китайських
письменниць, згідно з яким наявний літературний канон повинен
переосмислюватися з позицій ґендерного розрізнення.
З-поміж низки досліджень західних теоретиків фемінізму в дисертації
приділена особлива увага тим, в яких розглядається культурний феномен Китаю
(С. де Бовуар, К. Міллет, А. Дворкін, Ю. Крістевої). Долаючи засади наукового
заходоцентризму, автори, доходимо висновку, доводять спільну основу
репресивних практик конструювання жіночого тіла у конфуціанській і
християнській традиціях. Серед однобічних і поверхневих досліджень виділяємо
працю Ю. Крістевої «Китайські жінки» (1974), у якій ретельно проаналізовано
жіночий дискурс у культурі Піднебесної. На наш погляд, Ю. Крістева уперше
осмислює східний матеріал як «інший», але суголосний західному у просторі
феміністичної критики. Це стосується наступних висновків: 1) китайський біном
інь-ян (спроектований на маскулінність – фемінінність) відображає гармонійну
єдність протилежних начал і виключає з китайської картини світу західну
антагоністичну модель «боротьби статей»; 2) давня китайська культура має
матріархатне коріння, що надалі проявляється у символічному коді матеріпершопредка; 3) легендарні історії про китайських мисткинь (Лі Цінчжао) та
імператриць (Чжао Вейхоу, У Цзетянь, Ци Сі) руйнують стереотипи жіночої
упослідженості і демонструють «інший» / «опірний» / реформаторський стиль
403
жіночого правління і творчості. Таким чином, у західному науковому просторі
постає ідеалізований «позитивний імідж» талановитої китаянки, який
проблематизує стереотипний гомогенний образ згніченої й упокореної східної
жінки. Праця Ю. Крістевої визначає недостатньо вивчені аспекти жіночої
культури класичного періоду (до ХХ ст.), зокрема її кореляції з конфуціанським
морально-етичним комплексом та альтернативними світоглядними принципами
буддизму і даосизму; особливості вияву «материнської» мови у символічній
системі жіночої творчості тощо.
До вивчення китайського фактичного матеріалу вперше залучається
чотирьохфазова модель розвитку жіночої літератури як субкультури (за
Е. Шовалтер), що дає підстави виділити й описати три перші з них («фемінінний»,
«феміністичний» та «фемінний») з урахуванням національно-культурної
специфіки ґендерного розрізнення літературного канону.
Опрацьований художній матеріал показує: «фемінінному» періодові (від
давнини до початку ХХ ст.) властиві наслідування і трансформування
мисткинями етичних та естетичних норм офіційного конфуціанського канону.
Його національна специфіка виявляється у формуванні т. зв. «жіночого стилю»,
котрий відображає патріархатну концепцію чеснот шляхетної жінки (зовнішня
врода, сумовита витонченість, жертовність, чуттєвість тощо). У творах жінокписьменниць цей імітативний, по суті, «стиль» набуває різного втілення. У
«високій» прозі, представленій здебільшого трактатами «вчення про жінок» Бань
Чжао, Сунь Жочжао та ін., він залишається наслідувальним, тобто таким, що
засвідчує прагнення письменниць узгодити власний досвід із домінантною
(провладною) культурою (на це вказує підкреслений статус авторок: імператриця
Жень Сяовень, мати цінського ученого Ван Сяна та ін.). Натомість жіноча поезія
розсуває межі усталених норм, наділяючи символічну й метафоричну модель
стосунків між статями природними почуттями. Поетеси (куртизанки Сюе Тао, Юй
Сюаньцзі, шляхетна Лі Цінчжао та ін.) посідають вагоме місце в культурі
інтелектуальної еліти шидафу. Особливістю їхньої творчості є поєднання
404
маскулінних та фемінних літературних кодів (жанрово-стильових норм і чуттєвої
саморефлексії авторок), що розхитує стереотипи конфуціанського канону,
збагачує «знеосіблених» і «уречевлених» героїнь відвертими почуттями та
автобіографічним досвідом.
Як засвідчує опрацьований матеріал, за доби Цін в контексті розвитку
китайського Просвітництва жіночу присутність в літературному каноні
стимулюють письменники-чоловіки (У Цзінцзи, Лі Жучжень, Цао Сюецінь), які
актуалізують «жіноче питання» у своїх творах, а також заохочують розвиток
рафінованої «культури талановитих жінок» (Юань Мей). Водночас мисткині
яскраво проявляють себе в різних літературних субканонах, зокрема в поетичному
«спіритуалізмі» («Учені діви із саду Суйюань»), який схвалює чуттєвість,
антиморалізаторство, пошук гармонії зі світом тощо. Поетеси (Лі Ланьюнь, Сі
Пейлань, Фань Сусінь, Чень Чаншен та ін.) вперше вдаються до гіноцентричного
переосмислення історії. Важливим здобутком цього періоду є жіноча романістика,
яка з’явилася в субканоні «низької» літератури, зокрема романи-наслідування Ґу
Тайцін, Тєфен-фужень, Пен Баоґу, Ціюнь-нюйши. Особливістю цієї прози,
показано в дисертації, є прагнення письменниць гармонізувати основний простір
жіночого буття – родину на основі сюжетних схем «чоловічого» тексту-донора
(роману Цао Сюеціня «Сон в червоній вежі»). «Фемінінний» період засвідчує
формальну імітацію легітимізованого в конфуціанському каноні «жіночого
стилю» та міцніючі тенденції міметичного відтворення жіночого буття
(історичного та психологічного).
«Феміністичний» період (приблизно 1912–1949 рр.), приходимо до
висновку в дисертації, оприявлює розвиток «жіночої літератури» в контексті
складної культурної модернізації китайського суспільства та засвоєння західної
моделі жіночої емансипації (насамперед у працях діячів руху «4 травня» Лу Сіня,
Ху Ши, Лі Дачжао, Чень Дусю та ін), що позначилося на формуванні нового
«революційного» літературного канону. Особливістю китайського фемінізму є
«включення жіночих проблем до загального комплексу суспільних конфліктів»
405
(Е. Сінецька), що усуває підстави для «боротьби статей». Цьому сприяють, з
одного боку, традиційні переконання китайців про необхідність вдосконалення
«абстрактної людини», яка володіє «характеристиками, що знаходяться між
полюсами інь та ян» (Ян Сяоянь), а з другого – досить органічне засвоєння в
Китаї марксистської теорії, згідно з якою жіноче визволення є частиною
соціальної революції. Тотальна політизація поступово призводить до появи
державного «унітарного фемінізму» з культивацією міфу про безстатевість,
котрий впливає на художню концепцію «нової жінки». В поезії Цю Цзінь, а
найбільше – у прозі «письменниць-патріоток» (女子汉) 1930-х – 1940-х років (Сє
Бін’їн, Дін Лін, Бай Вей та ін.) постає образ маскулінізованої жінки, яка наслідує
чоловічу систему цінностей. Фемінна «іншість» редукується на проблемнотематичному та образно-стилістичному рівнях творів. Ця література розчиняється
у домінантному «революційному» каноні, котрий щодалі активно політизується.
Аналізуючи історико-літературний матеріал, ми приходимо до висновку, що
зміцнення жіночого субканону відбувається у руслі «феміністичних рефлексій»
письменниць періоду «4 травня» Бін Сінь, Лінь Шухуа, Лу Їн, Су Сюелін, Чень
Хенчже, ранньої Дін Лін та ін. Особливістю їхньої творчості На відміну від
протестних стратегій західних феміністок, особливістю їхньої творчості є
відображення травматичного досвіду жінок, які шукають шляхів розв’язання
конфлікту між консервативним світоглядом суспільства та емансипаційними
цінностями молоді. Нові героїні – емоційно вразливі жінки, розчаровані у
можливостях освіти, професійної реалізації та вільного вибору у шлюбі. Вони
відчувають необхідність подолання «трансцендентної несвободи» та змушені
брати участь у новому «маскараді ідентичності». Новим, на наш погляд, є
осмислення складних взаємин між жінками (кревних, родинних, сестринських,
дружніх, любовних) та творення «утопій», які в китайському етнокультурному
просторі набувають ознак взаєморозуміння та підтримки слабких шляхетних
жінок (Лу Їн, Бін Сінь), естетизованих лесбійських стосунків (Лу Їн, Лін Шухуа,
Ши Пінмей), ідеальних родинних відносин в «дитинному» сприйнятті (казки Су
406
Сюелін). Отже, авторки зображають жіноче буття як часткову реалізацію
тамованих упродовж століть духовних та вольових потенцій «слабкої статі». У
творчості Чжан Айлін 1940-х років синтезовані та розвинуті етнонаціональні
літературні традиції (жанрові, стильові, образні) та психологізм літератури «4
травня». Новим є десакралізація образу матері та соціально-психологічний аналіз
процесу «схиблення» материнської свідомості. Це руйнує конфуціанську
концепцію «символічного материнства» як втілення єдиної влади й авторитету
батьків.
Важливою виражальною особливістю жіночої прози «феміністичного»
періоду є психологізація, зокрема розвиток еґо-белетристики (Лу Їн, Дін Лін, Сє
Бін’їн) з «я»-нарацією, внутрішніми монологами, описами психологічних станів.
Письменниці звертаються до окремих прийомів, суголосних поетиці західного
модернізму: естетизація почуттів (Ши Пінмей, Лін Шухуа), емоційне
«очуднення» світу (Су Сюелін), художній монтаж (Чжан Айлін). Однак, на наш
погляд, модерністські тенденції досить слабкі й непослідовні, вони потребують
подальшого поглибленого вивчення в теоретичному та компаративному аспекті.
Обґрунтованим, на наш погляд, є визначення жіночої прози цього періоду як
«психологічного реалізму» (Чень Сюеюн).
В контексті гуманістичних ідей руху «4 травня» зароджується науковий
інтерес до ідейного та художнього феномену жіночої літературної творчості.
Особистісні характеристики «нових» авторів розглядаются у фокусі «філософії
[ібсенівської] Нори», яка відстоює власну гідність і права (Ху Ши) та
соціалізується в умовах складної модернізації / вестернізації традиційного
суспільства (Лу Сінь). Прикметно, що ідеологи руху «4 травня» (Лу Сінь, Мао
Дунь, І Чжень та ін.) оцінюють явища жіночої літератури переважно в
соціологічній перспективі, оминаючи аспект ґендерного розрізнення нового
«революційного» канону. Очевидним є відсутність теоретико-методологічного
підґрунтя та аналітичного заглиблення у тексти. Загалом домінує «універсальний»
чоловічий погляд на перспективи розвитку жіночої літератури, хоча у працях Тао
407
Цюїн, Хуей Цюнь та ін. починає формуватися й жіноча літературознавча думка,
найбільше сфокусована на традиційному способі життя китаянок як предметі
художнього зображення.
«Фемінний / жіночий» період (1949 р. – поч. ХХІ ст.) оприявлює процес
занепаду і нового становлення жіночої літератури в руслі самовизначення авторів
та схвалення фемінної системи цінностей. У ньому 1949–1976 роки є «мертвою
зоною» жіночого письма, яке цілком стирається домінантним, ідеологічно
заангажованим наративом соцреалізму. Однак культурно-політична стратегія
курсу «подвійної сотні» (1956–1958) уможливлює появу перших тенденцій
суб’єктивного самовираження жінок (у прозі Жу Чжицзюань та Цзун Пу), що
набувають розвитку після закінчення «культурної революції» (1976). На тлі
загальної ревізії та деструкції ідеологізованого «великого» наративу жінки
осмислюють власний досвід як джерело автономної творчості з відмінними від
мейнстримної / «чоловічої» літератури стратегіями письма та способами
репрезентації (у творах Чжан Цзє, Чжан Канкан, Тє Нін, Ван Аньі та ін.).
З 1980-х років у Китаї стрімко розвивається феміністичне та ґендерне
літературознавство переважно в жіночій науковій рецепції (праці Чжу Хун, Лі
Сяоцзян, Мен Юе, Дай Цзіньхуа, Чжень Чжиху, Лі Лін, Ло Тін, Лю Хуейїн та ін.).
Переклад, адаптація та систематизація західних теорій фемінізму (зокрема С. де
Бовуар, В. Вулф, Ю. Крістевої, Е. Сіксу, С. Гілберт, С. Губар та ін.), показано в
дисертації, формують теоретико-методологічне підґрунтя китайських наукових
вислідів та стимулюють критичний перегляд явищ національної літератури з
метою спростування патріархатних стереотипів жіночості, виявлення
особливостей художнього вираження «фемінінності» та реставрації жіночої
культури. Припускаємо, що визначена мета на сьогодні досягнута лише частково.
У «фемінний» період досить чітко проявляється альтернативний характер
жіночого субканону. На новій хвилі гуманізації та вестернізації китайської
культури (із запровадженням у 1978 році курсу «реформ і відкритості»)
відбувається становлення письменниць як суб’єктів творчого процесу з
408
акцентуванням на визначенні власних духовних цінностей, потребі у тілесному
самовираженні та осмисленні нових ознак ідентичності.
Знаковою, на наш погляд, є актуалізація і розробка різних сценаріїв
сучасних історій кохання, що визначають духовну сутність буття жінки (проза
Чжан Цзє, Чжан Канкан, Ван Аньї та ін.). Важливим є розмежування кохання та
шлюбу за принципом дихотомій: «духовне / ідеальне – реальне / перебутнє».
Засобами образно-тематичної ритуалізації письменницям вдається зруйнувати
синтезовану модель конфуціанської та «комуністично-ідеологічної» родинності, в
якій домінують маскарадні, театралізовані форми стосунків між статями.
Прийоми трагічної та іронічної нарації слугують відображенню роздвоєної
особистості жінки, яка вагається між свободою духовно-чуттєвого самовираження
та участю в суспільному «маскараді прагматизму».
Важливим аспектом розвитку китайської літератури 1980–1990-х років є
розкриття письменниками індивідуального тілесного досвіду під упливом
західних теорій психоаналізу (З. Фройд, Ж. Лакан) та фемінізму (Л. Іріґарай,
М. Мітчел, Е. Сіксу та ін.). Автори-чоловіки (Чжан Сяньлян, Цзя Пінва, Мо Янь
та ін.) реабілітують тілесність і сексуальність в системі гетеросексуальних норм,
заснованих на принципі домінування. Тобто, у «чоловічому» каноні
закріплюється культурно-символічна і натуралістична концепція жіночої
тілесності, часто пов’язана з гіпертрофованим чоловічим бажанням. Вона
відображає архетипний комплекс «ідеальної жінки»: матері, годувальниці,
покровительки, «господарки» і т.д. – джерела життєвої енергії чоловіка, втілення
його Аніми та частини його Самості. Сутнісно іншим, альтернативним і
неоднозначним є жіночий погляд на власне тіло (зокрема у творах Тє Нін і Ван
Аньі), сформований у психофізіологічному та соціокультурному вимірі. У
дискурсі зізнання автори розкривають правду про жіноче тіло у складній системі
різноманітних відносин: тіло є предметом кохання, перелюбу, продажу, насолоди;
виявом первинних інстинктів, «божевілля», внутрішнього роздвоєння особистості
(«інша-в-собі»); інструментом помсти, самореабілітації і самоствердження.
409
Зрештою, доведено в дисертації, що жінка приймає власну тілесність у будь-яких
проявах з метою перекодувати її в позитивному / духовному вимірі
гіноцентричної системи цінностей.
У 1990-ті роки в контексті тотальної кризи тожсамості (національної,
культурної, особистої) в жіночій прозі постає проблема ґендерної ідентичності,
яка стимулює практики «індивідуалізованого письма» Чень Жань, Лінь Бай, Хун
Їн та ін. Їх творчість китайські дослідники почасти розглядають у руслі
авангардизму (в широкому значенні), однак, за нашим спостереженням,
увиразнення ознак «жіночого письма» робить ідіостиль письменниць таким, що
не вкладається у межі чітко визначених художніх напрямів. Авторки вдаються до
деструкції суб’єктивних спогадів та формування з них нової реальності; стирання
кордонів між минулим і майбутнім, дійсністю і фантазіями, явним і таємним (Лінь
Бай); руйнування стереотипних очікувань реципієнта, порушення логічної
впорядкованості художнього тексту, реалізації ідеї «трансґендерної свідомості»
(Чень Жань). Їх творчість остаточно руйнує систему гетеросексуальних норм у
фокусі уваги до феномену сестринства / лесбійства та жіночих психічних
комплексів (зокрема травматичний досвід стосунків «батько – донька»). У
філософсько-психологічній прозі цих авторок спростовується мізогінна система
конструювання ґендерної ідентичності. Разом із тим, постають нові фемінні
«утопії-міражі» (роман «Приватне життя» та повість «Розкол» Чень Жань), в яких
сестринська спільнота уособлює духовно-тілесне єднання жінок із перспективою
гідного самовизначення.
Приходимо до висновку, що тілесно-ідентифікаційний комплекс жіночої
прози корелює із ціннісною парадигмою західного фемінізму (зокрема твори Чень
Жань порівнюють з доробком М. Дюрас і В. Вулф). Національна специфіка цієї
літератури, на наш погляд, найбільше виявляється на образному рівні:
реінтерпретація міжкультурних та китайських питомих символів (печера-лабіринт,
дзеркальна кімната, сон у прозі Чень Жань, квіти бавовни, сніп соломи, трояндова
брама у прозі Тє Нін), індивідуальне втілення інь-ян–метаморфоз (Ван Аньї),
410
відтворення емоцій у інь-маркованому пейзажі через символи води, тіні, місяця,
темряви (трилогія «Кохання» Ван Аньї); номінативному символізмі (твори Тє Нін,
Чень Жань), містичному локусі (старий маєток у повісті «Крісло в галереї» Лінь
Бай) та ін. Усе це розкриває ґендерно марковану картину світу авторок (і героїнь),
пов’язану з переосмисленням етнокультурних реалій.
Криза національної ідентичності сприяє включенню у проблематику
жіночих творів нового осмислення історії та міфології. Проводячи ревізію
патріархатних міфів, письменниці намагаються реконструювати «матріархатну»
культуру (в сучасних проявах), спростувати девіантну ідентичність канонізованих
норовливих богинь і сформувати нове уявлення про природу жінки. Китайська
фемінна деконструкція та реінтерпретація міфів суголосна ідеям західних
феміністок (Д. Перкісс, Дж. Капуті, М. Дейлі та ін.), які акцентують на прагненні
жінок повернути «владу над словами і символами», а також дати «позитивні
зразки поведінки». В центрі уваги китайських авторок – образи двох богинь
Нюйва і Чан’е, канонізованих за принципом дихотомії «сакральна матір» –
«невдячна зрадниця». В новому осмисленні кожна з них стає виразницею сили і
незникомості первинної жіночої культури.
Реінтерпретація міфічної прародительки Нюйва (у повістях Бі Шумінь
«Камінь для ремонту неба», «Безперервність народжень» та Чень Жань «Клапоть
паперу») засвідчує її здатність змінити ціннісну парадигму ґендерної реальності, а
також забезпечити тяглість і багатство жіночих зв’язків (родинних, соціальних,
історичних). Міфопоетичний дискурс романів «Війна одиначки», «Змарнований
час» та повісті «Вода у пляшці» Лінь Бай, повісті «Немає місця для прощання»
Чень Жань перекодовує міфологему «самотності Чан’е на місяці» на самопізнання
жінки у середовищі, що відображає її містичну природу. Архетипний образ місяця
подається як віддзеркалення жіночої самодостатності, нарцисизму, тілеснодуховної цілісності, а також як скарбник ритуалів і традицій гіноцентричної
культури. В сатиричному оповіданні Тє Нін «[Самотня] Чан’е» культивується
імідж сильної жінки, яка прагне самореалізації.
411
З міфотворчістю пов’язане й переосмислення історії Китаю (переважно
ХХ ст.) як реставрації жіночого родоводу. У практиках художньої творчості
китайських авторок простежуються, як показано у дослідженні, окремі принципи
нового історизму (зокрема актуалізація марґіналізованого матеріалу, дослідження
«історії людського тіла і людського суб’єкта» тощо) та постмодернізму
(поєднання текстуалізованих історичних артефактів із суб’єктивними свідченнями,
представленими у вигляді спогадів, щоденникових записів, епістолярій, нотаток).
Жіноча романістика (Тє Нін «Трояндова брама», Чжан Цзє «Без слів», Ван Аньї
«Правда й вигадка», Лінь Бай «Каталог жіночих балачок», Сюй Сяобінь «Перната
Змія» та ін.) демонструє намагання авторок вписати генеалогію жінок в загальну
«етнічну» концепцію нації, розкрити «суб’єктивну правду» про особливості
жіночих кревних зв’язків, таємних стосунків, звичаїв і традицій, які розвивалися у
тіні патріархатного ладу. У складному культурно-історичному контексті ХХ ст.
Сюй Сяобінь вирізняє проблему безстатевості як втрату духовних основ
суспільства та жіночої самості. Так народжується ідея «сонячної касти» жінок, у
яких проявляються змішані маскулінно-фемінні характеристики першопредка –
Пернатої Змії. Альтернативна концепція жіночої історії в однойменному романі
Сюй Сяобінь ґрунтується на виявленні «тіньової сторони» офіційної культури.
Деструкція конфуціанського комплексу жіночих чеснот як ритуальних /
«маскарадних» дає можливість письменниці актуалізувати й переосмислити
важливі концепти жіночої екзистенції, як-от: «материнське кохання», «дочірні
чесноти», «справжня жіноча жертовність», «жіноча спокута» тощо. Складна
образно-символічна тканина тексту, показано в дослідженні, є відображенням
китайського жіночого колективного несвідомого, що виявляється в амбівалентній
символіці імен (Юйше, Сюаньмін, Чжулун та ін.), у фемінній реінтерпретації
конфуціанських ритуалів та звичаїв (бинтування ніг, жертвопринесення,
сакралізація образу матері та ін.), у залученні альтернативних міфологічних
першопредків (Перната Змія, Сонце) та містичних обрядів (татуювання в
буддійському храмі як спокута гріхів) тощо. Подібні особливості характерні й для
412
інших творів Сюй Сяобінь, зокрема повістей «М’янмарський нефрит» та
«Містичний сад». Ми приходимо до висновку, що історико-міфологічна
реінтерпретація традиційного матеріалу стає однією з потужних тенденцій
самовизначення жінки та самоствердження китайської жіночої прози 1990-х років.
Наприкінці 1990-х років з’являється «нова літературна ґенерація» або
письменниці «постсімдесятих» (Вей Хуей, Мянь Мянь, Вей Вей та ін.). Їхня
творчість розвивається в руслі постфемінізму, продовжуючи в ігровому /
«божевільному» дискурсі тенденції творчості письменниць-«індивідуалісток»,
зокрема реабілітація тілесності, як способу пізнання світу та вербального
самовираження, реалізація ідеї «трансґендерної свідомості» через вихід за межі
гетеросексуальної системи, домінування особистого досвіду життя у строкатому
урбаністичному просторі лінлеїв. Творчість китайських жінок «нової ґенерації»
образно-мотивними характеристиками тяжіє, на наш погляд, до західної чиклітроманістики, а проблемно-тематичними особливостями – до синтезу масової та
«високої» літератури.
З кінця 1990-х років китайська література, підсумовуємо у дисертації,
оприявлює фрагментарність і плюралізм художніх явищ, зумовлений свободою
вибору письменників та законами ринку (Чень Сихе). Розмиваються поняття
«канон» і «канонізація», масова культура активно конкурує з «високою» тощо. В
такому контексті жіноча література закінчує своє існування як цілісний субканон,
розвиваючись за принципом ризоми. Це, на наш погляд, засвідчує процес
формування нового періоду жіночої творчості. При всьому, ми не можемо
ідентифікувати його як «вільний» / «free» (за Е. Шовалтер), тобто такий, що
виражає розмаїття зображуваного матеріалу, а також «позірну присутність жінок
в літературному каноні». Ґендерна проблематика в період глобалізації
залишається важливою (подекуди домінантною) у китайській жіночій творчості,
хоча письменниці вдаються до окремих експериментів на жанрово-тематичному
та образному рівнях (зокрема посилення національно-культурної специфіки в
романі «Моє чань» Вей Хуей та «Лотос» Анні Баобей; розширення простору
413
«трансґендерного» досвіду в романі «Все квітне» Лінь Бай). В літературі
простежується процес «де-канонізації» (чи «полі-канонізації»), тому проблематичним є визначення загальних критеріїв, що уможливлюють встановлення місця
і значення жіночих творів у ньому. Аналіз багатого фактичного матеріалу в
широкому контексті інших літератур дозволяє зробити висновок, що
систематизація та інтерпретація китайської жіночої літератури ХХІ ст. в контексті
«де-канонізації» національного письменства є перспективним напрямом
подальших досліджень.
Є також підстави стверджувати, що китайська жіноча проза – це цілісний і
вагомий феномен національної літератури, що має давнє коріння і тривалу
історію розвитку, тяглі традиції й специфічні форми репрезентації в культурному
просторі Китаю. Тривалий процес розвитку жіночої творчості як субканону
віддзеркалює зміни традицій «жіночої культури», яка завжди існувала як «тіньова
сторона» патріархатного і андроцентричного суспільства, а також виявляє
механізми становлення жіночої особистості, вироблення альтернативної системи
цінностей та способів самовизначення.
Концептуалізація опрацьованого матеріалу уможливить визначення місця
жінок у китайській культурі, а також сприятиме формуванню цілісного уявлення
про особливості розвитку китайської літератури від давнини до початку ХХІ ст., її
образно-символічної системи, проблемно-тематичних комплексів, виражальнозображальних засобів. Дослідження поповнить скарбницю світової «жіночої
літератури» спостереженнями про китайські національні форми художніх
репрезентацій.