РОМАНИ ЖАНА ЖЕНЕ: ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА, ПОЕТИКА : Романій Жана Жене: ПРОБЛЕМАТИКА, жанрові СПЕЦІФІКА, Поетико

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

На правах рукопису

Семенець Ольга Сергіївна
УДК 821.133.1-31 Жене.09

РОМАНИ ЖАНА ЖЕНЕ:
ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА, ПОЕТИКА

Спеціальність 10.01.04 – «література зарубіжних країн»

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічниї наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доц. Ващенко Ю. А.

Харків – 2010
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………….. ………….. 4 РОЗДІЛ І. Творча постать Ж. Жене в контексті літературної доби:
огляд інтерпретаційних підходів…………………………………………… 9
1.1. Ж.Жене в панорамі європейського мистецтва середини ХХ століття 10
1.2. Творчість Ж. Жене в літературознавчих студіях:
до проблеми ідентифікації методу………………………………… 22
Висновки до РОЗДІЛУ І……………………………………………………………….. 36
РОЗДІЛ ІІ. Проблематика романів Ж. Жене ……………………………………… 37
2.1. Християнська модель світосприймання як основа естетичної
концепції Ж. Жене……………………………………………………….. 38
2.2. Містерія смерті і значення поховальних ритуалів у прозі Ж. Жене … 52
Висновки до РОЗДІЛУ ІІ …………………………………………………………….. 67
РОЗДІЛ ІІІ. Жанрово-розповідні особливості романів Ж. Жене …………………. 69
3.1 Місце романного доробку Ж. Жене в системі автобіографічного
жанру……………………………………… ………………… ………….. 69
3.2. Специфіка романних розповідних стратегій, породжуваних
особливостями жанру («Богоматір квітів»,
«Диво про троянду», «Поховальна церемонія»)……………………. 86
3.2.1. Мовні «маркери» автобіографічного жанру в романах Ж. Жене. 92
3.2.2. Жанрова ідентифікація роману «Щоденник злодія»…………… 94
Висновки до РОЗДІЛУ ІІІ……………………………………………………………... 99
РОЗДІЛ ІV. Поетика творів «романного» періоду творчості Ж. Жене…………… 100
4.1. Міфосимволічне моделювання художнього світу засобами
фітосимволіки та кольоропису ………………………….. …………… 102
4.1.1. Функції флористичної символіки в прозі Ж. Жене…………… 102
4.1.2. Символ дерева як стрижневий символ у прозі Ж.Жене.……… 116
4.1.3. Кольоропис і флористична символіка у п’єсах «Покоївки»
і «Висока варта»…………………………………………………… 124
4.1.4. Колірна палітра романів Ж. Жене ……………………………….. 133
Висновки до РОЗДІЛУ ІV…………………………………………………………….. 139
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………… 140
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………... 148

ВСТУП
Французький письменник Жан Жене (1910-1986 рр.) посідає дещо усамітнене місце у культурному просторі ХХ століття. Свою письменницьку діяльність він розпочав у 1940-ві роки. Скандальна біографія, гранично відверта тематика творів Ж. Жене сприяли тому, що у суспільній свідомості він став символом епатажу та співцем маргінальної (кримінальної і гомосексуальної) субкультури. Етична і соціальна лімінальність, що знайшла відображення у його творчості, призвели до того, що довгий час прозовий доробок Ж. Жене був заборонений у більшості країн Європи і Америки. Незважаючи на те, що світову славу йому принесла драматургічна творчість, естетична концепція і специфічне світобачення митця були сформульовані саме у його прозі. Саме романи Ж. Жене є об’єктом літературних розвідок багатьох закордонних дослідників творчості письменника.
Літературну діяльність Ж. Жене можна умовно поділити на три періоди: романний (1942 – 1950), театральний (1954 – 1967) і публіцистичний (1968 – 1986). До першого періоду творчості Ж. Жене відносяться романи «Богоматір квітів» (Notre-Dame-des-Fleurs, 1942), «Диво про троянду» (Miracle de la rose, 1944), «Поховальна церемонія» (Pompes funèbres, 1944), «Керель з Бресту» (Querelle de Brest, 1945), «Щоденник злодія» (Journal du Voleur, 1946), п’єси «Висока варта» (Haute surveillance, 1945), «Служниці» (Les Bonnes, 1947), «Готель Сплендід» (Splendid's), опублікована лише 1993 р., та поема «Приречений на смерть» (Le Condamné à mort, 1942). Є відомості й про інші його п’єси, такі як «Геліогабал», «Дон Жуан», «Персей», «Кастильский деньок», але самі тексти не знайдені досі. До театрального періоду належать п’єси «Балкон» (Le Balcon, 1956), «Негри» (Les Nиgres, 1958), «Ширми» (Les Paravents, 1961), «Вона» ( Elle, 1955), «Канатоходець» (Le Funambule, 1957), «Майстерня Альберто Джакометті» (L’Atelier d’Alberto Giacometti, 1957), «Таємниця Рембрандта» (Le Secret de Rembrandt, 1958), листи до Роже Блена(Lettres а Roger Blin, 1966.), «Це дивне слово про…» (L’Etrange mot d’…, 1967), «Те, що лишилося від Рембрандта» (Ce qui est restй d’un Rembrandt, 1967) та численні критичні статті стосовно сценічного втілення його п’єс. До третього періоду відноситься публіцистика Ж. Жене, його політичні статті та інтерв’ю. Саме прозовий доробок першого періоду творчості Ж. Жене є найменш дослідженим у вітчизняному і російському літературознавстві.
- Протягом останніх десятиліть робота над перекладами творів письменника суттєво просунулася вперед (в українському перекладі з’явився роман «Щоденник злодія» та п’єса «Служниці», російською мовою перекладені всі романи, найвідоміші п’єси та деякі поеми), утім інакше виглядає ситуація освоєння літературного спадку Ж. Жене вітчизняною і російською критикою. У західному літературознавчому просторі творчості Ж. Жене присвячено надзвичайно велику кількість монографій та статей (роботи біографічного характеру належать Е. Вайту, А. Діші, Ж.-Б. Моралі; окремі аспекти проблематики та специфіки художнього мислення Ж. Жене досліджували Р. Барт, Ж. Батай, К. Бонефуа, П. Бугон, В. Ледюк, Ю. Міссіма, Ж.-П. Сартр, М. Шукрі, Н. Фредетт та інші). Для російських літературознавців найперспективнішим напрямком дослідження виявився театральний період творчості Ж. Жене (статті І. Дюшена, Л. Долініної, С. Зенкіна, С. Ісаєва, В. Кондратович, М. Клімова, В. Максимова, Д. Ращупкіної). На вітчизняних теренах маємо лічені статті (К. Майстренко, Ю. Покальчук), присвячені творчості видатного французького маргінала. Загалом це свідчить про те, що для українського читача – в усякому випадку, на рівні осмислення створеного письменником художнього світу – творчість Ж. Жене дотепер залишається майже невідомою. З огляду на те, що серед російських та вітчизняних літературознавців проблема жанрової ідентифікації, специфіки маргінального мислення і символічності поетики Ж. Жене майже не розроблялася, роботи ж зарубіжних дослідників у нас маловідомі й не перекладені, ми вважаємо актуальним дослідження, присвячене окресленню культурно-мистецького контексту творчості письменника і комплексному аналізові прозового доробку Ж. Жене, що дасть змогу глибше зрозуміти роль маргінальної ментальністі як основи світосприймання Ж. Жене, її вираження у тематиці, проблематиці і поетиці творів письменника та вплив на жанрову ідентифікацію його прози. Інтерес же до поетологічного аспекту семантики художнього тексту, який є прикметою часу, тим більше виправданий, коли йдеться про твори, які не просто наповнені культурними символами, а „структуровані” архетипами, перетвореними в поетичні образи. Саме така тенденція простежується у творчості Жана Жене.
- Метою нашого дисертаційного дослідження є визначення проблемно-концептуальної, жанрово-розповідної та поетикальної специфіки романного доробку Ж. Жене.
Для досягнення цієї мети передбачено вирішити такі завдання:
• систематизувати літературознавчі праці стосовно творчості Жана Жене, зосереджуючись на розв’язанні дискусійного питання про синтез у його творчості художніх принципів різних літературних течій і напрямків;
• окреслити суспільний і мистецько-літературний контекст творчості Ж. Жене, приділивши увагу маргінальності як визначальній рисі ментальності письменника;
• визначити проблемне коло романів Ж. Жене, враховуючи вплив комплексу «ідейних міфологем» письменника на формування його естетичної концепції;
• проаналізувати жанрово-розповідні особливості автобіографічної прози Ж. Жене;
• дослідити поетику творів «романного» періоду, зосередившись на вивченні домінантних поетологічних аспектів - фітосимволіки та кольоропису.
Об’єктом нашого дослідження є романи Жана Жене «Богоматір квітів», «Диво про троянду», «Поховальна церемонія», «Керель із Бресту», «Щоденник злодія». Принагідно до аналізу долучаються також п’єси «Висока варта», «Служниці», написані у хронологічних межах розглянутого періоду. Вони є репрезентативними з погляду запропонованої наукової концепції, до того ж ступінь вивчення саме цих творів залишається низьким, адже переважна більшість критиків зверталися до аналізу драматичного доробку Ж. Жене як результату втілення його театральної теорії («Негри», «Вона», «Ширми» і частково «Служниці»).
Предметом дослідження є проблематика романів Ж. Жене (специфіка авторського сприйняття смерті як священної містерії та моделювання християнської за своєю суттю системи світобачення шляхом переосмислення таких понять, як святість, убивство, зрада, самотність, свобода), їх жанрова специфіка (в аспекті поєднання рис автобіографізму й художнього вимислу) і поетика творів (фітосимволіка та кольоропис як визначальні риси художнього мислення Ж. Жене).
Методологічною і теоретичною базою нашого дисертаційного дослідження стали роботи дослідників творчості Ж. Жене (А. Діші, Ж.-П. Сартра, Е. Вайта, П. Бугона, Н. Фредетт, С. Ісаєва, Л. Долініної, Л. Ращупкіної, Ю. Покальчука та інших), філософські праці Е. Канта, Ж. П. Сартра, Ю. Крістєвої, З. Фрейда, К. Г. Юнга, С. Грофа, П. Гуревича, С. Гуріна; загальнотеоретичні дослідження з окремих питань літературознавства (автобіографічний жанр, художній вимисел, жанр щоденника, поетика автобіографічного жанру) Арістотеля, М. Бахтіна, Р. Барта, Г. Винокура, Л. Гинзбург, Ю. Лотмана, Н. Ніколіної, Ф. Лежена, Г. Єлизаветиної.
Проведене дослідження базується на синтезі порівняльно-історичного, структурно-функціонального і системно-типологічного методів і на результаті цілісного текстологічного аналізу романів Ж. Жене.
Зв’язок роботи з науковими програмами – дисертаційне дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в межах наукової теми “Розвиток і взаємодія художньо-естетичних систем у літературі і мистецтві”. Тему дисертаційної роботи затверджено Вченою радою філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (протокол № … від листопада 2007 року), уточнено Вченою радою філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (протокол № 4 від 20 листопада 2009 року) і схвалено Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 1 від 4 лютого 2010 року).
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в нашій роботі вперше в українському літературознавстві проаналізовано романний доробок Ж. Жене з точки зору його суспільної і особистісної маргінальності, визначено жанрову приналежність прози письменника й уперше досліджено поетику його романів в аспекті художніх домінант – флористичної символіки та кольоропису.
Практичне значення отриманих результатів. Матеріали і висновки дисертації можуть стати основою створення наукової концепції романної творчості Ж. Жене, бути використані при підготовці курсу лекцій з історії французької літератури XX століття, спецкурсів та спецсемінарів, для підготовки магістерських та дипломних робіт.
Особистий внесок здобувача. Дисертація і всі опубліковані наукові статті написані автором самостійно.
Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження в повному обсязі обговорювалось на засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури та класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Основні положення дисертації були висвітлені у доповідях на міжнародних наукових конференціях «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (Харків, 2008), «Філологічні читання до 80-річчя від дня народження професора Н. Г. Корж» (Харків, 2009), Міжнародна науково-практична конференція «Роль искусства и гуманитарных наук в развитии международного сотрудничества и евроинтеграции» (Харків, 2009), П’ятнадцяті міжнародні читання молодих вчених пам’яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2010).
Основні положення дисертації опубліковано у 6 статтях в спеціалізованих наукових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 277 позицій. Загальний обсяг дисертаційної роботи – 167 сторінок, основного тексту – 147 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Творча постать Ж. Жене є однією з найсуперечливіших у французькому культурному просторі середини ХХ століття. І особистість митця, і його творчий доробок стали об’єктом численних біографічних і літературознавчих студій як на Заході (Сартр, Бугон, Дерида, Фуко, Батай, Фредет та інші ), так і на пострадянських теренах (Ісаєв, Максимов, Долініна, Ращупкіна, Клімова, Зенкін, Дюшен, Майстренко, Покальчук). Оточивши власну персону безліччю легенд, Ж. Жене врешті-решт позбавив дослідників можливості вмістити його творчість у рамки певного художнього напрямку чи системи.
Театральна теорія і практика Ж. Жене виявилась близькою до таких літературних і драматургічних концепцій ХХ століття як абсурдизм і сюрреалізм, театр жорстокості і парадоксу, театр Піранделло і Стріндберга, водночас суттєво відрізняючись від кожної з них. У власній теорії «теару на цвинтарі» Ж. Жене проголосив основні принципи своєї театральної системи: максимальна відмежованість театру від історичного часу (для письменника тотожного часові теологічному) та від політики; елітарність публіки, розташування сцени на кладовищі або поблизу нього, щоб глибше осягнути таїнство смерті, зближення актора з мімом, використання табуйованих тем і лексики для шокового впливу на глядачів.
Прозовий доробок Ж. Жене за його суттю й почасти через хронологічну близькість зближують з екзистенціальним напрямком у літературі (проблема відчуження особистості, самотності. свободи та інше). Водночас система світосприймання письменника багато у чому близька до естетики постмодернізму й може бути описана в параметрах постмодерністської трансгресії, як «жеста, зверненого до межі» (за Фуко), чи «подолання нездоланних меж» (за М. Бланшо).
Прозаїк, драматург, поет і публіцист, Ж. Жене категорично заперечував свою приналежність до того чи іншого літературного напрямку. Такий протест проти вміщення своєї творчості в жорсткі рамки визначених норми і правила цілком обґрунтовується, на нашу думку, маргінальною ментальністю Ж. Жене («Я рішуче відкидав світ, що відкинув мене»). Його первинна соціальна маргінальність сприяла становленню маргінальної свідомості майбутнього письменника. Маргінальність особистості не лише визначає долю Ж. Жене, а й дозволяє багато що пояснити в його творчості.
По-перше, характерною рисою художників маргінальної свідомості є різноплановість обдарувань, що ускладнює самоідентифікацію творчого суб’єкту, і наявність великого масиву творчих починань. Для Ж. Жене постійний пошук себе, намагання самовизначитись у літературі вилилися у цілком вдалі розвідки у жанрах прози, драматургії, поезії, кіно, журналістики. Навіть для свого прозового доробку письменник обрав своєрідний лімінальний жанр автобіографії, який знаходиться на периферії жанрової системи, на межі документальної і художньої парадигм.
По-друге, маргінальна ментальність Ж. Жене породила конфлікт зі світом стандартизованих, нормативних форм («Відлучений через своє народження і свої нахили від укладу суспільного світу, я не бачив у ньому розмаїття. Я захоплювався бездоганною послідовністю, з якою він мене відкидав. Нині я наважуюсь діткнутися до нього, показати, що торкаючись його, ображаю тих, із кого він складається» [Щ.З. 200]). Вона ж визначила коло проблемних питань, вирішенню яких привсячені твори письменника (звернення до табуйованих у суспільстві тем гомосексуалізму, релятивності Добра і Зла, святого і ницого, благородного і підлого). Вседозволеність лімінального становища містить у собі ідею тотальної свободи особистості, вільної від суспільних, моральних та релігійних норм.
По-третє, всі персонажі романів письменника опиняються у просторі маргінальності, точніше сказати, у творах зовсім не фігурує суспільне середовище. Знаходячись на периферії суспільства, у тюрмі, колонії, притоні, вони обирають або позицію бунтаря, що йде проти системи (Аркамон, Керель, Сніговий Ком), або пристосуванця, який маневрує на межі двох світів, готовий запродатися поліції чи нацистам (Нотр-Дам, Ритон, Дівіна, Міньйон).
Намагання утвердитися в обох континуумах, суспільному і маргінальному, призводить до своєрідного розщеплення особистості персонажа на «я» реальне і «я» вигадане. Відчуття всеохопної самотності (через маргінальне становище у домінуючому континуумі) та властиве постмодерністській епосі прагнення вийти за межі можливого для Ж. Жене виражає себе у «нездатності зупинитися», намаганні «завершити себе у потойбічному, де людина віряє себе якомусь абсолюту (Богу, Буттю і т. д.)» [А. А. Грицанов, 841].
Проблематика творів Ж. Жене розкривається через систему алюзій та ремінісценцій, за допомогою яких відносини між персонажами проектуються на біблійні історії. Залишений волею долі за межами суспільства, письменник переносить поняття віри у простір маргінальний, відмежовуючись від загальноприйнятого розуміння релігії. Повіям-трансвеститам Ж. Жене дає імена Перше Причастя, Райське Яблуко, Тереза, Дівіна (Божественна). Холоднокровного убивцю нарікає Богоматір’ю (Нотр-Дам). Життя його героїв – це «підземне Небо», населене барменами, сутенерами, гомосексуалістами, нічними красунями. Проектуючи світ сакрального на кримінальне середовище, Ж. Жене називає молодих колоністів, що ладні знічев’я зрадити товариша і запродатись охоронцям, ангелами або дітьми ангелів, убивцю Горгі – Архангелом. Заповідь Ісуса «Возлюби!» трактує як таку, що «породила на світ найнепересічнішу, яку тільки можна уявити, зграю потвор» [79, 238].
Дійсно, у своїх романах Ж. Жене відображає християнську за суттю модель світосприймання, поклавши в її основу догмат первинного гріха. За висловом Ж. П. Сартра, він «відправляється на пошуки Зла, як інші йдуть шукати Добро». Письменник неодноразово наголошує на тому, що вирушає на пошуки не просто Бога, а власного Бога, шляхом досягнення святості. Його Бог є богом злочинців і убивць, тому сферу божественну Ж. Жене проектує на кримінальний світ, створюючи власну релігію, що базується на єдності з Богом і тотожності йому. Кожна християнська чеснота замінюється полярною чеснотою зі світу Зла, яка однак не втрачає своєї сутності, або трактується по-іншому. Так, зникають межі між Добром і Злом, ницістю і святістю, переступом і діянням в ім'я Господа. Істинним благородством (в етичній моделі Ж. Жене) стає злочин, підлість, зрада і запроданство, і володіючи ними, як християнськими чеснотами, людина може наблизитися до Бога.
Щоб досягти святості, за концепцією Ж. Жене, потрібно «здійснити власне стрімке падіння у безодню». Злидарювання чи перебування у в'язниці для нього прирівнюється до статусу мучеництва, а представники дна суспільства ототожнюються з монахами, що позбавили себе радощів життя через прагнення осягнути Бога. Вчинивши крадіжку, підставивши товариша, зрадивши чи вбивши людину, яку любиш (Авраам в ім'я Бога вбив сина), як спокуту обираючи осміяння і моральне катування, свідомо прирікаючи себе на смертну кару, здавшись поліції (Христос свідомо обрав власний шлях, хоча знав, що за свої добрі справи буде розп’ятий людьми на хресті), чи вчинивши самогубство, герої Ж. Жене крок за кроком наближаються до святості, прирівнюються до Бога, що знаходиться за межами життя і смерті, Добра і Зла, і одночасно є підсудним і суддею.
Етико-естетична концепція Ж. Жене вибудовується поетапно від одного роману до іншого. Якщо у своєму першому прозовому творі «Богоматір квітів» ім'ям Бога і сакральними атрибутами він наділяє майже кожного головного героя, то в «Диві про троянду» існує лише один Бог – Аркамон, який пройшов всі щаблі по сходах святості і став єдиним Богом. Інші герої роману нарікаються ангелами, мучениками і святими. В останньому романі «Щоденник злодія» Ж. Жене виражає вже чітко сформовану етико-естетичну концепцію, подає власне тлумачення її центральних понять, таких як святість, благородство, переступ, зрада, свобода, самотність, жертовність.
Танатологічні мотиви є домінуючими в прозі і драматургії Ж. Жене, що властиве маргінальній свідомості письменника, який переживає стан такої лімінальності як явище повсякденне. Феномен смерті як трансгресивний перехід трактується Ж. Жене в образах всеохопної містерії, обряду ініціації, до якого долучені і герої, і читачі, і він сам. Так, для персонажів творів письменника вбивство стає завершальним етапом ритуалу посвяти, останнім щаблем у сходжені до святості. Вчинивши його, Зеленоокий, Аркамон, Нотр Дам, Дівіна, Арман, Жиль, Керель, Ерик підносяться на найвищій рівень самопізнання, стають втаємниченими у сакральні знання, володарями чужого і власного життя. Читач, долучаючись до містерії смерті, також проходить своєрідну ініціацію. Він віднаходить себе в кожному персонажі і шляхом шокового занурення у підсвідоме переосмислює своє сьогодення – перероджується. Сам Ж. Жене через письмо і сублімацію жаги до вбивства у художню творчість завершує власний ініціаційний ритуал.
Для жанрового оформлення своєї етико-естетичної концепції письменник обирає такий граничний (між документальним і художнім) жанр як автобіографія. Наслідуючи традиції французької сповідальної прози (від Руссо, Шатобріана, Фурньє до Стендаля, Ж. Санд, Беранже. Дюма і де Віньї), романи Ж. Жене водночас демонструють і нові жанрові якості, які є прикметою автобіографічної прози постмодерністської доби (в дусі М. Лері): децентрація, зміщення (а то й повна втрата) ціннісних орієнтирів, провокативна відвертість, вкрай тонка межа між життєвою правдою і поетичним вимислом, надскладна система авторських масок, «розшарування» авторської інстанції, фрагментарність, псевдодокументальність тощо.
Ж. Жене апелює до установки на достовірність автобіографії у свідомості читача і зберігає майже всі її характерні риси (ретроспективність оповіді; хронологічна послідовність викладу; ототожнення автора, оповідача і протагоніста; пам'ять, як найважливіша категорія автобіографічної оповіді; відкритість автобіографії; співвіднесеність минулого і теперішнього автора; особлива просторово-часова організація твору; план зрілого оповідача у теперішньому і план його «я» в минулому; яскраво виражене особистісне начало; співвідношення суб’єктивного і об’єктивного начал). Водночас, використовуючи фікціональні можливості автобіографічного жанру, Ж. Жене провідну роль відводить художньому вимислу як утіленню своїх марень і фантазій. Частка вимислу суттєво збільшується від відверто автобіографічних романів «Диво про троянду» і «Щоденник злодія» до роману-автофікції «Керель із Бресту». Саме завдяки вимислу, що нерозривно пов'язаний із зображуваною реальністю, ми отримуємо уявлення про внутрішній світ письменника, можемо скласти його психологічний портрет. Це дає нам змогу стверджувати, що проза Ж. Жене є скоріше автопсихобіографічною, аніж суто автобіографічною.
Поетика творів письменника, що є складовою обраного ним жанру, поєднує поетологічні засоби автобіографії з авторським ідиостилем, відзначеним тяжінням до яскравої флористичної символіки та різнобарвністю колірної палітри. Ритмізуючи класичний прозовий стиль і водночас пересипаючи його словами арґо, непристойними, як на той час, описами еротичних сцен, особливо у стосунках між особами чоловічої статі, Жене водночас ніби вдивляється із суспільного пекла у Втрачений Рай людської краси і щирих почуттів, поетизуючи монмартрських повій і дрібних злодюжок, убивць і зрадників, сутенерів і повій-хлопців. У такий спосіб «відкриваючи для себе красу», він «відкривав поезію» [80, 82]
Оспівуючи чарівність кримінального світу, письменник вірить (або хоче повірити), що зображуваний ним світ дійсно прекрасний. Для цього Ж. Жене використовує, за власним висловом, «чарівні слова, обтяжені більше чарівністю, ніж змістом», бо «убозтво, яке вони виражають і яке стало моїм, є також джерелом чарівності» [80, 63]. Флористична символіка (символи абстрактної квітки, троянди, лілії, бузку, гвоздики та інших) відіграє як у прозових, так і у драматичних творах письменника важливу роль, оскільки більшість квітів є одночасно і християнськими символами. Це допомагає Ж. Жене втілити у життя його сласну систему світосприймання. Флористика виконує у творчості письменника такі функції:
- характерологічну (при змалюванні портретів персонажів). «Героїнь» «Богоматері квітів», повій-трансвеститів, Ж. Жене нарікає
- атрибутивну (при описі поховальних церемоній та весільних обрядів);
- метафоричну (протагоністи часто порівнюються з певною квіткою);
- алегоричну (до прикладу: троянда – серце Аркамона);
Поетапне становлення етико-естетичної концепції Ж. Жене супроводжується й еволюцією його художнього світосприймання. Домінуюча у перших романах письменника, таких як «Богоматір квітів» і «Диво про троянду», флористика витісняється деревинною символікою. Архетип дерева є фундаментальним культурним символом, що репрезентує вертикальну модель світу, семантично фондовану ідеєю бінарних опозицій. Функції деревинну символіку залишаються тими самими, що й, що й функції флористичної. Проте, Ж. Жене послуговується образом дерева ще і як символом бісексуальності (всі герої, яких автор порівнює з деревами, є трансвеститами, відкритими або прихованими гомосексуалістами). Він моделює світовий процес (локалізований у зображенні життя дна суспільства) у межах західної культурної традиції як «життя величезного дерева, що охоплює собою все» (за Плотіним). Письменник у постструктуралістському дусі зображує владу як «деревоподібну». Таким чином, навколо символу дерева письменник вибудовує власну систему світосприймання на кшталт постмодерністської рефлексії щодо фігури дерева в основі культурної традиції західного зразка.
Колірна палітра творів романного періоду (домінування у творах письменника червоного, білого, чорного і блакитного кольорів) виявляє поєднання у флористичній образності Ж. Жене архетипного первня (опозиційність і взаємоперехідність білого-чорного – світла-темряви, дня-ночі, добра-зла – кольорів та «триколірна» свідомість первісних людей, що базується на чорному, білому і червоному кольорах), національних особливостей сприйняття символіки кольору (білий-червоний-блакитний) й індивідуально-авторських прийомів кольоропису. Слідуючи поставленій меті «наблизитись до святості з ледь притлумленим сяйвом» [79, 7] («mon aspiration vers une sainteté aux éclats assourdis empêchant») і зробити Богорівними представників кримінального світу, Ж. Жене послуговується символом світла. Сяйво випромінюють Аркамон, Міньйон, Керель, Дівіна, Ерік, Горгі та інші. Ім'я головного героя п’єси «Висока варта», убивці Лефрана також означає «світлий». Світло, першопричина й основа всіх кольорів, традиційно уподібнюється духу і божеству й сигналізує про святість, благородство, красу, просвітління, істину, здавна вважається проявом мудрості і доброчесності. Це втілює прагнення Ж. Жене прирівняти до Бога своїх героїв.
Отже, аналіз романного доробку Ж. Жене («Богоматір квітів», «Диво про Троянду», «Поховальна церемонія», «Керель із Бресту», «Щоденник злодія») та п’єс «Висока варта» і «Покоївки», які також належать до «романного» періоду творчості письменника, дозволив зробити такі висновки:
- специфічна етико-естетична концепція Ж. Жене базується на його маргінальній ментальності;
- коло проблемних питань, окреслених у прозі та п’єсах письменника, та їх поетапне вирішення репрезентує християнську за своєю суттю модель світосприймання, утілену у специфічній етико-естетичній концепції;
- синтезуючи традиції автобіографічного жанру ХІХ-ХХ ст., Ж. Жене відводить провідну роль художньому вимислу для відтворення свого внутрішнього світу;
- еволюція світосприймання Ж. Жене проходить паралельно з поступовим розвитком і удосконаленням його художньої системи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев C. C. Плутарх и античная биография / С.С. Аверинцев. – М., 1973. – 455 с.
2. Аверинцев С. С. Символ // София-Логос. Словарь. 2-е, испр. изд. — К.: Дух і Літера, 2001, с. 155—161
3. Алейников З. Я. Жанровое своеобразие мемориально-художественной автобиографии 60- 70-х годов: (Сюжет и характер): автореф. дис. ... канд. фил. наук. – М., 1981. – 18 с.
4. Андреев Л. Г. Современная французская литература: 60-ые годы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. – С.28-29.
5. Андреева К. В., Яньшин П. В. Связь предпочтения цвета с Я концепцией // Прикладная психология. – 1999. – № 6. – С. 45-57.
6. Антонян Ю.М. Психология убийства. – М.: Юристъ, 1997. – 304 c.
7. Антюхов А.В. Русская мемуарно-автобиографическая литература XVIII века: (Генезис. Жанрово-видовое многообразие. Поэтика). Автореф. дисс. ... д-ра филол. наук. М., 2001.
8. Аристотель. Собр. соч. в 4-х т. / Аристотель. – Т. 1 – М.: Мысль, 1976. – 549 с.
9. Аристотель Об искусстве поэзии. – М., 1957. – 127 c.
10. Арто А. Театр и его двойник. / Пер. с фр., комм. С.А.Исаева. – М.: Мартис, 1993. – С. 91-109.
11. Атарова К.Н., Лесскис Г.А. Семантика и структура повествования от третьего лица в художественной прозе// Изв. АН СССР. – Сер. лит и яз. – 1980. – Т. 39. – №1.
12. Атоян А. И. Социомаргиналистика. – Луганск: РИО ЛИВД, 1999. – 456 с.
13. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Сост., общ. ред. и вступит. ст. Г. К. Косикова. - М.: Прогресс, 1989. – С. 209-232.
14. Барт Р. Удовольствие от текста //Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М., 1994. – С. 462-518.
15. Бажин Е. Ф., Эткинд А. М. Цветовой тест отношений: Метод. рекомендация. – Л., 1975. – 19 с.
16. Базыма Б. А. Цвет и психика: монография. – Харьков: Изд-во ХГАК, 2001. – 172 с.
17. Батай Ж. Литература и зло. Теория религии / Пер. с фр. Ж. Гайковской. – Минск: Современный литератор, 2000. – 351 с.
18. Батай Ж. Гегель, смерть и жертвоприношение // Танатография Эроса. – СПб., 1994. – С. 245-268.
19. Баталов Э. Я. Философия бунта. М.: Политиздат, 1973. – 222 с.
20. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М. Литературно-критические статьи. – М.: Худ. лит., 1986. – 541 с.
21. Бахтин М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Собр. соч. [Текст] / М.М. Бахтин. – М.: Русские словари, 1996. – Т.5: Работы 1940-1960 гг. – С. 159-206.
22. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности: К философским основам гуманитарных наук. – СПб.: «Азбука», 2000. – 336 с.
23. Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Пер. с нем. Г. Гаева. – М.: КРОН ПРЕСС, 2000. – 504 с.
24. Бастид Р. О чем говорят цвета. Мифы и символы.//Курьер ЮНЕСКО. – июнь 1958. – С. 24-33.
25. Беккет С. Три диалога // Как всегда об авторе: Антология французского театрального авангарда / Сост., вступ. ст., пер. и коммент. С. Исаева. – М.: ТПФ «Союзтеатр», 1992. – С. 120-127.
26. Бейли Г. Потерянный язык символов. – М.: Золотой век, 1996. – 348 с.
27. Бер У. Что означают цвета. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – С. 110.
28. Бергсон А. Два источника морали и религии. – М: Канон, 1994. – 384 с.
29. Бердяев Н. А. Философия свободы; Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 607 с.
30. Бидерман Г. Энциклопедический словарь символов: Пер. с нем. / Общ. ред. предисл. Свенцицкой И. С. – М.: Республика, 1996. – 335 с.
31. Больнов О. В. Философия экзистенциализма. – СПб.: Лань, 1999. – 224 с.
32. Бонецкая Н. К. "Образ автора" как эстетическая категория // Контекст 1985. Литературно-теоретические исследования. - Москва, 1986. - С. 241 - 269.
33. Бородай Ю. М. Эротика - смерть - табу: трагедия человеческого сознания. – М.: Гнозис, Русское феноменологическое общество, 1996. – 416 с.
34. Бреннер Ж. Моя история современной французской литературы: Пер. с фран. / Жак Бреннер. – М.: Высшая школа, 1994. – 352 с.
35. Буякас Т. М. Инициальный путь развития личности: возможности психологической работы // Вопросы психологии. – 2003. – №5. – С. 68 79
36. Вагин И. О. Психология жизни и смерти. – СПб.: Питер, 2001. – 160 с.
37. Валгина Н.С. Теория текста. Учебное пособие. - М.: Логос, 2003. – 280 с.
38. Вахрушев В. Логика абсурда и абсурд логики // Новый мир. – М., 1992. – №7. – С. 235-237
39. Видашенко Н. Щоденник та його екзсистенційна суть (на матеріалі «Щоденників» О.Довженка та А.Любченка) // Філологічні семінари. Художня форма. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. – Вип. 8. – С. 278-283.
40. Виноградов В.В. К теории литературных // Виноградов В.В. Избранные труды. О языке художественной прозы. – М., 1980. – С. 240-249
41. Винокур Г. О. Биография и культура. / 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд во ЛКИ, 2007. – 96 с.
42. Гаврилова Т. А. Экзистенциальный страх смерти и танатическая тревога: методы исследования и диагностики // Прикладная психология. – 2001. – № 6. – С. 1-8.
43. Гайденко П.П. Экзистенциализм и проблема культуры. – М.: Высш. шк., 1963.
44. Гальцева Е. Из истории театра Жана Жене // Жан Жене. Строгий надзор / Сост. Исаев С., – М.: Изд-во «ГИТИС», 2000. – С.455-472
45. Гёте И. В. Учение о цветах // Лихтенштадт В.О. Гёте: Борьба за реалистическое мировоззрение. – С-Пб.: Гос. изд-во, 1920. – С. 190
46. Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера // Вопросы литературы. – 1970. – № 7. – С. 62-91.
47. Гинзбург Л. О психологической прозе. – Л.: Художественная литература, 1977. – 448 с.
48. Гиршман М. М. Литературное произведение: теория художественной целостности / М.М. Гиршман. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 430 с.
49. Голубева И. Опыт создания речевого портрета (на материале експрессивного синтаксиса мемуарной прозы). – Таганрог, 2001. – 256 с.
50. Голубева Е. И. Лингвостилистические средства выражения объективного и субъективного факторов в жанре автобиографии: Автореф. дис. ...канд. филол. наук. – М., 1987. – 24 с.
51. Гордиенко А. Н. Энциклопедия символов. — М.: ЭКСМО, 2007. — 304 с.
52. Гребенюк О.С. Автобиография: философско-культурологический анализ: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. Ростов н/Д, 2005. 21 с.
53. Гроф C. За пределами мозга: рождение, смерть и трансценденция в психотерапии. – М.: ТПИ, 1994. – 504 с.
54. Гроф C. Холотропное сознание. – М.: ТПИ, 1996. – 248 с.
55. Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти / Пер. с англ. А. И. Неклесса – М.: Изд-во Трансперсонального Института, 1996. – 246 с.
56. Гуревич П. С. О жизни и смерти // Жизнь земная и последующая. Сборник. – М.:Политиздат,1991. – С. 401-412.
57. Гуревич М. М. Цвет и его измерение / М. М. Гуревич. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – 268 с.
58. Гурин С.П. Маргинальная антропология. – Саратов: Изд. центр СГЭА, 2000. – 125 с.
59. Демичев А.В. Ориентация к смерти // Стратегии ориентации в постсовременности. – СПб., 1996. – С.157-167
60. Диброва Е., Донченко Н. Поэтические структуры антонимии. – М.: С. Принт, 2000. – 183 с.
61. Долинина Л. В поисках образа // Аврора. – СПб., 2003. – № 3. – С. 169 173
62. Долинина Л. Театр как достижение абсолютной свободы // Театр Жана Жене / Сост. В. Максимова, коммент. Л. Долининой и В. Максимова. – СПб.: Гиперион; Гуманитарная Академия, 2001. – С. 9-30
63. Дорошевич А. Миф в литературе ХХ ст. // Вопросы литературы. – 1970. – № 2. – С. 125-133.
64. Дружиненко А. А. Сад и руина (тождественное различие двух символов и его архетипический исток) // Вестник Московского университета. – Серия 7.: Философия. – 2003. – №5. – С. 86-94.
65. Доценко Е. Г. Абсурд как проявление театральной условности / Е. Г. Доценко // Известия Уральского государственного университета. – 2004. – № 33. – С. 97-112.
66. Дубкова О. В. Цвет в китайском языке и культуре // Бытие и язык. – Новосибирск, 2004. – С. 188-194
67. Дюшен И. Театр парадокса // Театр парадокса (Ионеско, Беккет и дрегие): СБ.Составитель и автор предисл. И. Дюшен. – М.: Искусство, 1991. – С. 5-21
68. Егоров О. Русский литературный дневник XIX века. История и теория жанра: Исследование / О. Г. Егоров. – М.: Флинта; Наука, 2003. – 280 с.
69. Елизаветина Г.Г. Становление жанров автобиографии и мемуаров // Русский и западноевропейский классицизм. Проза. – М., 1988. – С. 235 262;
70. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи сноведіння і містерії / Пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.
71. Евреинов Н. Театрализация жизни // Евреинов Н. Демон театральности. – М.; СПб., 2002. – С. 49
72. Жене Ж. Богоматерь Цветов. – М. Эpгон, 1994. – 329 с.
73. Жене Ж. Кэрель из Бреста // Четыре шага в бреду: Французская маргинальная проза первой половины ХХ века / Пер. с фр., сост. и пред. Маруси Климовой и В. Кондратовича. – СПб.: Гуманитарная Академия, 2000. – С. 201-478.
74. Жене Ж. Малолетний преступник // Театр Жана Жене / Сост. В. Максимова, коммент. Л. Долининой и В. Максимова. – СПб.: Гиперион; Гуманитарная Академия, 2001. – С. 33-48
75. Жене Ж. Письма Роже Блену // Театр Жана Жене / Сост. В. Максимова, коммент. Л. Долининой и В. Максимова. – СПб.: Гиперион; Гуманитарная Академия, 2001. – С. 399-432
76. Жене Ж. Покоївки: П’єса / Пер. із фр. та післямова Ю. Покальчука. – Львів: Кальварія, 2002. – 128 с.
77. Жене Ж. Торжество похорон: Роман / Жан Жене; Пер. с фр. Г. Зінгера. – М.: Текст, 2006. – 271 с.
78. Жене Ж. Это странное слово… // Как всегда об авангарде: Антология французского театрального авангарда / Сост., вступ. ст., пер. и коммент. С. Исаева. – М.: ТПФ «Союзтеатр», 1992. – С. 141-149.
79. Жене Ж. Чудо о розе. Смертник. – СПб.: Инапресс,1998. – 304 с.
80. Жене Ж. Щоденник злодія / Пер. з фр. О. Жупанського. – К.: Юніверс, 2004. – 304 с.
81. Жене Ж. Франц, дружечек…: Письма. – М., 2002. – 123 с.
82. Забозлаева Т. Символика цвета. – СПб.: Borey-print,1996. – 115 с.
83. Затонкий Д. В. Сцепление жанров (место автобиографии, мемуаров, дневника в становлении и жизни современного жанра) // Жанровое разноообразие современной прозы Запада. – К.: Наукова думка, 1989. – С.4-59
84. Зенкин С. Жан Жене // Французская литература 1945-1990. – М.: Наследие, 1995. – С. 7-36
85. Ильин И. Постмодернизм: словарь терминов /И.Ильин. – М.: Intrada, 2001. – 387 с.
86. Ильин И.П. Постструктурализм, деконструктивизм, постмодернизм. – М. Интрада, 1996. – 256 с.
87. Інтерв’ю Жана Жене для журналу «Плейбой» / Інтерв’ю взяла М. Гобей // Всесвіт=Весь мир. – К., 1996. – № 1. – С. 97-98
88. Исаев С. Нежный // Жан Жене. Строгий надзор / Сост. Исаев С., – М.: Изд-во «ГИТИС», 2000. – С. 7-22
89. Исаев С.А. Теология смерти. – М. Политиздат, 1991. – 236 с.
90. Иттен И. Искусство цвета / пер. с нем. ; предис. Л. Монаховой. – М. : Изд. Д. Аронов, 2000. – 96 с.
91. Как всегда об авангарде: Антология французского театрального авангарда / Сост., вступ. ст., пер. и коммент. С. Исаева. – М.: ТПФ «Союзтеатр», 1992. – 288 с.
92. Калинина Е. И. Дифференциальные черты дневника как гипержанра // Вестник Кузбасской государственной педагогической академии: Электронный журнал. – 1 (2), февраль 2010. – http://vestnik.kuzspa.ru/journals/1/
93. Кандинский В. О духовном в искусстве. // К выставке в залах Государственной Третьяковской галереи. – М., 1989. – 300с.
94. Караева Л. Б. Английская литературная автобиография: трансформация жанра в XX веке // Монография. ИМЛИ РАН. – Нальчик: Изд-во М. и В. Котляровых (Полиграфсервис и Т.), 2009. – 274 с.Кемеров В. Философская энциклопедия. – М.: Панпринт, 1998. – 353 с.
95. Керлот Х. Словарь символов. – М.: “REFL-book”, 1994. – 608 c.
96. Кирилюк О.С. Універсально-культурні смисли символу Світового Дерева //Універсальні виміри української культури. – Одеса : Друк, 2000 р. – 216 с.
97. Климова Маруся Жан Жене глазами Альбера Диши // Литературная критика за границей. – №23.
98. Климова М., Кондратович В. Степень риска // Четыре шага в бреду: Французская маргинальная проза первой половины ХХ века / Пер. с фр., сост. и пред. Маруси Климовой и В. Кондратовича. – СПб.: Гуманитарная Академия, 2000. – С. 5-26
99. Клюев Е. В. Теория литературы абсурда / Е. В. Клюев. - М.: Изд-во УРАО, 2000. – 102 с.
100. Кованова Е.А. Риторика автобиографического дискурса (на материале автобиографий американских деятелей политики и искусства): Авто-реф. дис. ... канд. филол. наук. – СПб., 2005. – 19 с.
101. Ковсан М. Един в трех лицах: автор, повествователь, рассказчик...: [Литературные заметки] / М. Ковсан // Литературная учеба. – 1987. – № 2. – С. 149-155
102. Кожина Н. А. Заглавие художественного произведения: онтология, функции, параметры типологии [Текст] // Проблемы структурной лингвистики. Сб. научн. трудов. – М.: Наука, 1989. – 342 c.
103. Кожевникова Н. А. О соотношении речи автора и персонажа// Языковые процессы современной русской литературы. Проза. – М., 1977.
104. Корбин К. Похвала дневнику // Новое литературное обозрение. – № 3. – 2003. – №61. – С.288-295.
105. Кардин В. Сегодня о вчерашнем. Мемуары и современность. М., 1961
106. Краткая литературная энциклопедия: Т. 8.: Флобер-Яшпал / Гл. ред. А. А. Сурков. – М.: «Советская энциклопедия», 1975 – 1136 ствб.
107. Краткая литературная энциклопедия: в 2 т. – Т. 2: Гаврилюк – Зюльфигар Шарван / Гл. ред. А. А. Сурков. – М.: Советская энциклопедия, 1964. – 533 с.
108. Кристева Ю. Душа и образ// Философская мысль Франции XX века. — Томск: Водолей, 1998. — С. 253—277.
109. Кристева Ю. Избранные труды: Разрушение поэтики / Пер. с франц. Г. К. Косикова, Б. П. Нарумова. Сост. и отв. редактор Г.К. Косиков. – М.: РОССПЭН, 2004. – 656 с.
110. Кристева Ю. Отвращение // Кристева Ю. Силы ужаса: эссе об отвращении. — СПб.: Алетейя, 2003. — С. 36-67.
111. Кристева Ю. Ребёнок с невысказанным смыслом // Философская мысль Франции XX века. — Томск: Водолей, 1998. — С. 297—305.
112. Кристева Ю. Читая Библию // Философская мысль Франции XX века. — Томск: Водолей, 1998. — С. 278—288.
113. Кузьменко В. І. Словник літературознавчих термінів. – К.: Український письменник, 1997. – 230 с.
114. Купер М., Мэтьюз А. Язык цвета. – М.: ЭКСМО - Пресс, 2001. – 144 с.
115. Кучер З. І. Особливості поетики та проблематика прози Ф. Дюрренматта / Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.04 / З.І. Кучер; Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2003. — 18 с.
116. Кюблер-Росс Э. О смерти и умирании (пер. с англ.). – К.: София, 2001. – 317 с.
117. Ламзина, А.В. Рама произведения [Текст] // Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А.Н. Николюкина. – М. Институт научной информации по общественным наукам, 2001. - 751 с.
118. Леонтьев А.А. Признаки связности и цельности текста// Сб. науч. трудов МГПИИЯ им. М. Тореза. Вып. 103. М., 1976.
119. Лежён Ф. В защиту автобиографии // Иностранная литература №4, 2000
120. Лимонов Э. Священные монстры. – М.: Ад Маргинем, 2004. – 317 с.
121. Литературная энциклопедия терминов и понятий /Под ред. А. Н. Николюкина. - М.: НПК "Интелвак", 2001. - 1600 стб.
122. Літературознавча енціклопедія: У 2 т. / Авт.-уклад. Ю.Ш.Ковалів. - К.: ВЦ "Академія", 2007. – 624 с.
123. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М.: Изд. полит. лит., 1991. –
124. Лотман Ю. М. Литературная биография в историко-культурном контексте. (К типологическому соотношению текста и личности автора)// Лотман Ю.М. Избранные статьи. В 3-х т. – Таллинн, 1992. – Т. 1. – С. 365-376
125. Лотман Ю.М. Анализ художественного текста. – Л.: Просвещение, 1972. – 271 с.
126. Лотман Ю. М. Символ в системе культуры // Лотман Ю. М. Избранные статьи в 3-х т. — Т. 1.: «Статьи по семиотике и типологии культуры». — Таллин: Александра, 1992. — 480 с
127. Лукач Г. Экзистенциализм / Пер. с нем. и прим. И А. Болдырева. Перевод выполнен в 2004 г. по изданию: Lukas G. Der Existentialismus // Existentialismus oder Maixismus? Aufbau Verbag. – Berlin, 1951. – S. 33-57.
128. Майстренко К. Ангел зла // Всесвіт. – Київ, 1996. – №1. – С. 97-98
129. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов. – М.: Гуманитарный изд. центр «ВЛАДОС», 1996. – 416 с.
130. Малышев И. В. Тот, кто "не в ногу" // Маргинальное искусство. – М.: Изд-во МГУ, 1999. – С. 62-63
131. Мамардашвили М. К., Пятигорский А. М. Символ и сознание: метафизические рассуждения о сознании, символике и языке. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1999. – 216 с.
132. Машинский С. О. О мемуарно-автобиографическом жанре // Вопросы литературы. – 1960. – №6. – С. 129-145
133. Мильчина В.А. Автобиография // Литературный энциклопедический словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1987. С. 12.
134. Мишина Л.А. Жанр автобиографии в истории американской литературы. – Чебоксары: Изд-во Чуваш. ун-та, 1992. – 128 с.
135. Могутин Я. Великий Вор. Жан Жене в России и на Западе // Альманах Риск. – Вып. 1. – М, 1995.
136. Мелетинский Е. М. О литературных архетипах. – М.: РГГУ, 1994. – 134 c.
137. Мелетинський Є. М. Міф у романі ХХ століття // Всесвіт. – 1977. – № 3. – С. 155-163.
138. Мелетинский Е. М. О происхождении литературно-мифологических сюжетных архетипов // Мировое древо. – 1993. – № 2. – С. 210-229.
139. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. – М.: Наука, 1976. – 406 с.
140. Миронова Л.Н. Цветоведение. – Минск: Высшая школа, 1984. – 286 с.
141. Миссима Ю. О Жане Жене // Жан Жене Кэрель. – СПб.: Инапресс, 1995. – С. 46-62
142. Нелюбова М.В. Психология цвета. Авторский курс лекций – Режим доступа – http://www.zipsites.ru/books/psikhologiya_tsveta/
143. Николаев В. Г. Проблема маргинальности: ее структурный контекст и социально-психологичекие импликации // Социальные и гуманитарные науки /РЖ/. – Серия 11.: Социология. – М., 1998. – №2.
144. Николина Е. Особенности речевого жанра дневника //Язык. Текст. Дискурс: Межвузовский научный альманах / Под ред. Г.Н. Манаенко. – Выпуск 3 – Севрополь: Изд-во ПГЛУ, 2005. – С. 80-89.
145. Николина Н. Поэтика русской автобиографической прозы: Учебное пособие: — М.: Флинта; Наука, 2002 – 424 с.
146. Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицанов. – Мн.: Изд. В. М. Скакун, 1998. – 896 с.
147. Новосадский H. И. Елевсинские мистерии. – СПб., 1887.
148. Ньютон И. Оптика или трактат об отражениях, преломлениях, изгибаниях и цветах света. — М.: Гостехиздат, 1954. – 368 с.
149. Оганов А. А. Феномен маргинальности в культуре // Маргинальное искусство. – М.: Изд-во МГУ, 1999 – С. 64-65
150. Обухов Я. Л. Символика цвета http://www.zipsites.ru/books/simvolika_tsveta/
151. Обухов Я. Л. Образ-рисунок-символ // Журнал практического психолога. – 1996. – № 4. – С. 44-54
152. Обухов Я. Л. Красный цвет // Журнал практического психолога. – 1996. – № 5. – С. 39-47
153. Овсянико-Куликовский Д. Н. Опыт изучения вакхических культов индоевропейской древности в связи с ролью экстаза на ранних ступенях развития общественности. – Ч. 1: Культ божества «Soma» в древней Индии в эпоху Вед. – Одесса, 1883. – С. 228
154. Паві П. Словник театру. – Львів: Видавн. центр ЛНУ імені І. Франка, 2006. – 640 с.
155. Павлова Н. И. Образ детства - образ времени: О современной автобиографической прозе / Н.И. Павлова. - М.: Детская литература. - 1990. -205 с.
156. Павлова С. Ю. Жанр автобиографии в современной западной критике: Матер. конф. «Литература и реальность в ХХ веке». Режим доступа:http://www.auditorium.ru
157. Павлова С. Ю. Французская автобиография романтической эпохи (Констан. Шатобриан. Ламартин): Дис. ... канд. филол. наук: 10.01.03: Москва, 2003. – 208 c.
158. Парк Р. Культурный конфликт и маргинальный человек // Общественные науки за рубежом. РЖ серия 11 Социология. М., 1998, № 2. С. 172-173.
159. Погодина Е.В. Специфика речевого функционирования категорий «пространство» и «время» в автобиографической прозе (на материале произведений М. Осоргина и И. Бунина): Автореф. дис. ... канд. филол. наук. СПб., 2002. 16 с.
160. Поляков В.И. Маргинальная личность // Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 432 с.
161. Петренко В.Ф., Кучеренко В.В. Взаимосвязь эмоций и цвета // Вестник МГУ. – Сер. 14. – Психология. – 1988. – № 1. – С. 70-82.
162. Петрухин В. Я. Мировое дерево // Славянская мифология: Энциклопедический словарь. – М., 1995. – С. 261.
163. Пигров К. Рефлектирующий человек в информационном обществе, или Императив философство¬вания (феномен интимного дневника) // Россия и Грузия: диалог и родство культур: сборник материалов симпозиума. [Текст] / К.С. Пигров. – 2003. – № 1. – С. 292-313.
164. Покальчук Ю. Дзеркальні лабіринти «святого» Жене // Жене Ж. Покоївки: П’єса / Пер. із фр. та післямова Ю. Покальчука. – Львів: Кальварія, 2002. – С. 80-125
165. Померанц Г. С. Язык абсурда // Выход из транса. – М. Юрист, 1995. – С. 435 480
166. Померанцева Г.Е. Биография в потоке времени. ЖЗЛ: замыслы и воплощения серии. – М.: Книга, 1987. – 335 с.
167. Природа ребенка в зеркале автобиографии: Учебное пособие / ред. Б.М. Бим-Бад, О.Е. Кошелева. - М.: Изд-во УРАО, 1998. - 432 с.
168. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / В. Я. Пропп. – 2-е изд. – Л.: Изд. ЛГУ, 1986. – 365 с.
169. Прохорова И.Е. У истоков жанра биографии писателя в России: варианты авторской стратегии (по материалам выступлений П.А. Вяземского-биографа) // Новый филол. вестн. – 2008. – № 1 (6); [Электронный ресурс]. - URL: http://ifi.rsuh.ru/vestnik_2008_1_6.html
170. Пэдхем Ч., Сондерс Ж. Восприятие Света и Цвета. – М.: Мир, 1978. – 255 с.
171. Рабинович Е. О "Кодексе гибели" и романе Жана Жене "Чудо о розе"// Новая Русская Книга. – №1. – 1999.
172. Ращупкина Д. В. Театрализация реальности как основа драматического сюжета (Жан Жене) // Контрапункт: Книга статей памяти Г.А. Белой. – М.: РГГУ, 2005. – С. 452-467
173. Романова Г.И. Автобиография //Литературная энциклопедия терминов и понятий / Гл. ред. и сост. А.Н. Николюкин. – М., 2001. – С. 15-17.
174. Роменец В. А. Жизнь и смерть: Постижение разумом и верой / [Ред. Ю. Медюк]. – 2-е изд. – К.: Либідь, 2003. – 229 [1] с.
175. Роу К. Концепция цвета и цветовой символизм в древнем мире. Психология цвета: Пер. с англ. – М.: Рефл-бук, Ваклер, 1996. – 349 с.
176. Руденко В.Е. Цвет — эмоции — личность. //Диагностика психических состояний в норме и патологии. – Л., 1980. – С. 107-115.
177. Руднев В.П. Энциклопедический словарь культуры XX века: Ключевые понятия и тексты. - М.: Аграф, 2001. - 599 с.
178. Рындин С. Б. Фигуры автобиографического субъекта в сюрреалистической и экзистенциалистической прозе : 10.01.03 Рындин, Сергей Борисович Фигуры автобиографического субъекта в сюрреалистической и экзистенциалистической прозе ("Возраст мужчины" М. Лейриса, "Слова" Ж.-П. Сартра) : Дис. ... канд. филол. наук : 10.01.03 СПб., 2005 180 с.
179. Садовска-Гийон И. Преодолев головокружение // Театр. – 1989. - № 7. – С. 87-
180. Самарина Л.В. Традиционная этическая культура и цвет (Основные направления и проблемы зар