Історичний роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем”: джерела і художній дискурс : Исторический роман Сенкевича "Огнем и мечом": источники и художественный дискурс

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЧУЖА ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 82 (091) (438) Сенкевич

Історичний роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем”:
джерела і художній дискурс

10.01.03 література слов’янських народів

Дисертація на здобуття науковго ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Радишевський Ростислав Петрович
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ 1. Діалогізм стильових систем роману „Вогнем і мечем” ...............18
1.1. Сарматсько-бароковий дискурс ................................................................. 27
1.1.1. „Війна домова” С.Твардовського - джерело бароково-епічного стилю ...................................................................................................... 32
1.1.2. Композиція роману і література факту XVII ст. ........................... 38
1.2.Романтична візія України ............................................................................ 49
1.2.1. Степовий хронотоп: наслідування поетичних зразків ................... 54
1.2.2. Богун як персонаж романтичного типу........................................... 66
1.2.3. Фольклоризм роману ........................................................................... 72
РОЗДІЛ 2. Позаінтенційні міжтекстові зв’язки роману „Вогнем і мечем” ..77
2.1. Непольські джерела роману ....................................................................... 79
2.1.1. Інтерференція позиції оповідача з „Опису України”
Г.-Л.деБоплана ......................................................................................... 80
2.1.2. Тенденційне викривлення „Діаріуша” Е.Ляссоти ............................ 93
2.1.3. Літературна полеміка з „Літописом” С.Величка ........................ 103
2.2. Художня рецепція історіографії ........................................................... 110
2.2.1. Публіцистичне протистояння з „краківською школою” ............. 111
2.2.2. Експлікація міфологем К.Шайнохи ................................................. 118
2.2.3. Трансформація історичного стилю Л.Кубалі ................................ 134
РОЗДІЛ 3. Топіко-семантична модель роману „Вогнем і мечем” ......................... 149
3.1. Топіка українських пейзажів ................................................................ 152
3.2. „Перевернутий світ” у структурі роману.............................................. 162

ВИСНОВКИ.............................................................................................................183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..............................................................193

ВСТУП

Генрик Сенкевич (1846-1916) до сьогодні залишається одним із найпопулярніших польських письменників-класиків. Його ім’я, завдяки численним перекладам, добре відоме і зарубіжному читачеві. Кульмінацією світового визнання доробку романіста стало присудження Нобелівської нагороди в 1905 р. Рання творчість це, переважно, новели, присвячені болючим проблемам тогочасного польського суспільства: злидням та темноті селянства, трагедії талановитої особистості з простолюду, нелегкому емігрантському життю, загрозі денаціоналізації польського народу під окупаційними режимами, байдужості й недалекоглядності шляхти. На цьому тлі справжнім переворотом у тематиці та проблематиці письменника став вихід (у періодиці 1883-1884 рр.) його першого історичного роману „Вогнем і мечем”, новаторського у жанровому плані та контроверсійного у трактуванні польсько-українських стосунків.
Рецепція цього твору як у Польщі, так і в Україні завжди супроводжувалась надзвичайною емоційністю: від визнання письменника генієм, а роману шедевром (C.Тарновський, Л.Людоровський) до звинувачень у догоджанні уявленням і „дешевим мріям” пересічних читачів (В.Гомбрович [Цит. за: 139, c. 219-220]), емоційній та розумовій незрілості автора (Ч.Мілош). Одразу після публікації роман „Вогнем і мечем” викликав захоплення громадськості й отримав прихильні відгуки більшості критиків, зокрема С.Тарновського, Ю.Б.Залеського, В.Дзєдушицького, С.Кшемінського й інших, натомість Б.Прус виступив проти спотворення історичної дійсності, ідеалізації кривавої магнатської політики в Україні та викривленого зображення козацтва. Висновок Пруса у статті 1884 року звучав як присуд: "Душі роману "Вогнем і мечем" рішуче бракує рис великих і нових, і більше того він потворний, бо неправдивий [277, c. 195]”. З такою оцінкою багато в чому погоджувався і П.Хмєльовський. Вище від "Вогнем і мечем" він ставив другий роман Сенкевича "Потоп". Однак обидва твори, на його думку, не дотягують до рівня витвору мистецтва, а є "лише блискучою і мальовничою хронікою [148, c. 140]”. Відомий польський критик і публіцист періоду позитивізму П.Свєнтоховського вважав, що вся трилогія є казкою, написаною за зразком романів Дюма-батька, у якій немає ні правди, ні закономірності, ні реалістичної послідовності в розвитку характерів і подій, однак присутнє те, "що єдине надає цінності творам мистецтва левина сила, талант [310, c. 131]”. Низку критичних закидів у порушенні засад як історичності, так і художності ставив Сенкевичу його "конкурент" у сфері історичної романістики З.Качковський [191; рец. 197].
Через двадцять років після першої публікації (у 1903-1904 рр.) дискусія довкола Сенкевича спалахнула з новою силою. Тепер ініціаторами полеміки виступили С.Бжозовський [130] і В.Налковський [262], критикуючи ідеологію його історичних романів. У нових суспільно-політичних умовах другої Речі Посполитої з'явилися численні дослідження Трилогії К.Войцєховського [334], С.Лама [229], Ю.Кіяса [198], Ю.Кляйнера [202] та інших. Із серією статей, які згодом склали книгу "Вогнем і мечем" та історична дійсність" (1934 p.), виступив польський історик О.Гурка. Образ, створений Сенкевичем, дослідник вважав порушенням історичної правди, заснованим на абсолютно хибному відчутті тих років, "поворотних і трагічних [172, с. 39]”. На думку О.Гурки, це призвело до апологетизації тих сторін, типів і моментів, які заслуговували засудження, і відсутності зображення героїчних сторінок польської історії 1648-1649 рр., які „ще чекають на велике перо, натхненне справжнім осягненням епохи [172, с. 39]”. Публікації вченого викликали бурхливу дискусію і змусили багатьох виступити із запереченням його висновків (наприклад, З.Лясоцького, B.Томкевича, А.Чоловського, М.Кукеля, В.Конопчинського). Потрібно зазначити, що у другій Речі Посполитій протягом 15-ти років роман входив до обов’язкової шкільної програми вивчення польської літератури, у тому числі, на територіях з переважанням українського населення. Однак як політично некоректний, „націоналістичний” твір, який „спотворює історію”, представляючи українців у „поганому світлі”, надмірно експонуючи „кривавий реалізм”, був визнаний непедагогічним і в 1933 р. вилучений з програми, згідно з рішенням Міністерства освіти і релігійних конфесій, незважаючи на численні виступи протесту [208, с. 49]. У повоєнній Польщі напруга довкола роману уже не була такою високою.
Пристрасті, які декілька десятків років після появи „Вогнем і мечем” вирували в колах польських критиків, літературознавців, істориків, відродилися вже у наш час завдяки майстерній кінопостановці Є.Гоффмана, яка не тільки оголила проблеми літературного оригіналу, але й стала лакмусовим папірцем сучасного стану польсько-українських стосунків. Широка суспільна дискусія кінця дев’яностих у пресі за участю вчених-істориків, письменників, громадських діячів, публіцистів відбувалася як у Польщі [318; 192; 319; 288; 193; 325], так і в Україні [22; 2; 90; 111]. Було сформульовано причину особливого неприйняття роману українським суспільством як наслідок несумісності різних національних проектів: „Знаменно, що саме польсько-українські взаємини у подачі Сенкевича стали об’єктом найзапекліших суперечок, хоча у його Трилогії описано також і боротьбу поляків зі шведами, росіянами, татарами тощо. Причина тут, вочевидь, у тому, що повстання Хмельницького, за влучним висловом М.Грушевського, мало для українців те саме значення, що Реформація для німців чи Французька революція для всієї Європи; воно стало наріжним каменем ідентичності українців від гетьманових панегіристів XVII ст. до письменників та істориків століття нинішнього. Заповзявшись спроектувати польську національну міфологію на той історичний період, Сенкевич неминуче мусив вступити у непримиренний конфлікт із національною міфологією українців [90, с. 28]”.
Згодом відбулася ще одна знаменна для рецепції „Вогнем і мечем” подія: на початку 2006 року книгу було видано двома видавництвами майже одночасно (харківським „Фоліо” і тернопільським „Навчальна книга Богдан”). Адже власне текст роману досі був недоступний широкій читацькій аудиторії, хоча інші твори Сенкевича в Україні друкувалися. Однак, навіть за відсутності перекладу, „Вогнем і мечем” набув розголосу і став об’єктом гострого осуду. Найповніше і найґрунтовніше українську позицію представив свого часу В.Антонович. Розглянувши історіографічну концепцію роману, він довів грубе спотворення історичної дійсності. Успіх такого твору, на думку вченого, несумісного ні з духом сучасної цивілізації, ні з почуттям гуманності, пояснюється нездоровими настроями переважної більшості польської інтелігенції. Висновки були нищівними у своїй викривальності: якби письменник був менш суб’єктивним, то можливо поза межами шляхетської моралі XVII століття він помітив би устремління й ідеали дещо ширші і гуманніші; Сенкевич та його захоплені читачі продовжують обертатися у тісному колі поглядів, в якому їх зачарували єзуїти XVII століття, підходять до старого питання зі старими упередженими судженнями; залишаючись на тому низькому щаблі розвитку патріотичного почуття, на якому люди вважають, що все своє обов’язково добре, тільки тому, що воно своє [5, с. 133-135]. Безжальним вироком концепції історії, яка мала „зміцнювати серця” поляків у тяжкі часи бездержавності, прозвучали слова з уст представника іншого народу, права якого на вільний національний розвиток так само брутально утискалися і який так однобоко був представлений Г.Сенкевичем.
Своє неприйняття цього твору, окрім В.Антоновича, засвідчив І.Франко. Його судження про роман були пов'язані значною мірою із розглядом національно-визвольної боротьби українського народу в середині ХVІІ ст. Український письменник дав негативну оцінку ідейному спрямуванню твору та його реалізму. Так, у 1887 р. у великій статті, присвяченій роману "Форпост" Б.Пруса, Франко називає трилогію Сенкевича "відступництвом від реалізму", відмовою автора від власних принципів. Пояснюючи причини, які спонукали його широко розповісти про "Форпост", Франко писав: "...Я повинен був це зробити для галицької громадськості, яка читає і зачитується такими фантастичними речами, як "Вогнем і мечем" або "Потоп", а на згадку про Б.Пруса аж надто часто відповідає зі здивуванням "Прус... Прус... хто це такий той Прус? [104; 154]”. Значно пізніше (у 1901 р.) Франко в рецензії на публікацію епістолярію Богдана Залеського наголошував на шкоді, котрої завдали польському суспільству твори, які він називає „патріотично-фантастичними”: "Навіть та Україна, яку він (Залеський Т.Ч.) так гаряче любив, малювалася в його поезії в зовсім фантастичних нарисах, і хто знає, чи той фантастичний малюнок не причинив польській суспільності багато шкоди, так само, як певно принесе їй шкоду й не менш фантастичний, хоч у противнім, ворожім та ненависним напрямі малюнок у славній "Трилогії" Сенкевича [105; 102]”. Не раз виступав Франко і проти фальсифікації подій 1648-1654 рр. польськими авторами: "Новочасні польські письменники за почином Г.Сенкевича держаться досить аналогічної форми: препарують польську історію та науку. Так вони „krzepią słabnące serca”, відмальовуючи минувшину й теперішність якомога найбільш рожево, замазуючи або промовчуючи хиби та недобори власної нації, а зате тим щедріше добачаючи і тим яскравіше розмальовуючи їх у інших. Загальновідомо, як Сенкевич у своїй "Трилогії" dla pokrzepienia serc своїх земляків розмальовував козаків та й загалом українців варварами, мало що не дикунами, п'яницями та нелюдами, а поляків не лише ідеальними людьми, повними благородства та посвячення, але навіть правдивими "надчоловіками" з погляду на фізичну силу, хоробрість та живучість [106; 78]”.
В українській полоністиці за радянських часів не було здійснено детального літературознавчого аналізу цього твору. У спеціальній літературі можна було зустріти лише побіжні згадки про „зоологічний націоналізм” автора [28, с. 324]. Принагідна оцінка Ю.Л.Булаховської у передмові до перекладу українською мовою роману „Хрестоносці” видавалася чи не найповнішою його характеристикою: „Тенденційне викривлення історичних фактів особливо помітне в романі „Вогнем і мечем”, де показано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Цей роман, написаний у досить легкому для сприйняття авнатюрно-пригодницькому стилі, наскрізь пройнятий націоналістичними настроями. Народний український рух представлений у ньому як стихійний бунт озвірілого натовпу, а кривавий кат повстання Ієремія Вишневецький наділений всіма чеснотами і виступає разом зі своїми прибічниками як захисник національних, саме національних, а не чисто шляхетських інтересів [20, с. 695]”. Однак останнім часом наукове зацікавлення Сенкевичем в Україні помітно зросло, зокрема, згадана дослідниця в літературно-критичній статті звернулася також до питання сприйняття творчості цього письменника в Україні [21; 22] і написала передмову до першого перекладу „Вогнем і мечем” [19]. На окремих аспектах українського прочитання роману спиняється у дисертаційній праці „Творчість Г.Сенкевича в контексті українсько-польських літературних взаємин” М.Васьків, зосерджуючись на стильових і жанрових особливостях трилогії [26]. Огляд творчості польського письменника в цілому, з виваженим акцентуванням сучасного погляду на „Вогнем і мечем” належить Р.П.Радишевському [79; 81].
Рецепція роману у повоєнному польському літературознавстві нараховує десятки томів і відображає не лише зміну наукових парадигм, а й характеризує розвиток національної ідентичності у її ставленні до спільного українсько-польського минулого часів Речі Посполитої. Сенкевич став свого роду мірилом індивідуального рівня толерантності й демократизму кожного вченого та публіциста. Намагання змальований у романі образ України XVII ст. представити як адекватний з боку низки польських істориків [321; 288; 289, с. 6] є опосередкованим доказом того, що ще досі існують дві діаметрально протилежні версії подій польська й українська. Навіть деякі літературознавці пишуть свої тексти з наперед визначеною метою: захистити „великого” Сенкевича від нападів „недоброзичливців”, які прагнуть переоцінки польського національного пантеону[1]. У таких дослідженнях письменникові приписується роль об’єктивного судді [137, с. 30; 141; 349] і навіть „провидця минулого” [див. назви праць: 166; 238], а історії у його творах відводиться місце „епічної об’єктивізації, (відносно) справедливого трактування „своїх” і „чужих” [235, с. 10]”, при цьому, як приклад упередженого (тобто, антипольського) висвітлення історії наводяться „Тарас Бульба” М.Гоголя і „Переяславська рада” Н.Рибака [235, с. 10; 349, с. 334-342]. Доказовою базою таких тверджень стали як широке використання письменником джерельного матеріалу, що ніби-то підтверджує врахування точок зору обох сторін конфлікту, так і засоби епічної стилізації, що буцімто автоматично привносять до твору справедливість і об’єктивність зображення. Таким чином, коли „зачаровані [характеристика за 314, с. 21]” Сенкевичем критики звертаються до дослідження джерельної основи та стилістичних засобів, то мимоволі намагаються попередити можливі звинувачення письменника в антиукраїнськості і неминуче приходять до висновку, що зміст роману „Вогнем і мечем” легітимізований його джерелами, а світло й тіні розподілені відносно рівномірно.
Досить популярними останнім часом стали, мабуть, навіяні екранізацією Гофмана, твердження, що Сенкевич „історію Польщі сприймав як велику й солідарну спільноту народів, які її населяли [137, с. 32]”, і написав „твір про трагедію братовбивчої війни [235, с. 20]”. Сучасне переосмислення історичної спадщини Речі Посполитої відбувається саме в цьому напрямку, але поширювати погляди новітньої історіографії на концепцію роману „Вогнем і мечем”, на наш погляд, є невиправданим. До курйозів варто зарахувати анотацію до одного з його українських перекладів, де без тіні сумніву твердиться, що у творі „змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування [89, т. I, с. 5]”.
Аби проаналізувати знаковість „Вогнем і мечем” в історичній самосвідомості обох народів, особливо відмінній у сприйнятті Хмельниччини, важливо залучити якомога ширше коло як польських, так і українських літературно-критичних, публіцистичних матеріалів щодо творчості письменника. Мабуть, не буде перебільшенням твердження, що досі полоністика двох сусідніх країн у дослідженні цього роману, який значною мірою детермінує і стереотипізує польську рецепцію зображених подій, йшла паралельними шляхами, майже не перетинаючись. Зростання активного спілкування українського суспільства з „Вогнем і мечем”, з одного боку, і поява нового культурологічного, історичного, літературознавчого інтерпретаційного інструментарію, з іншого, спонукають дослідника до сучасного прочитання роману. Адже у контексті нової парадигми української полоністики актуальною є потреба фундаментального й усебічного аналізу пограничних явищ, дотичних до історії та культури обох народів. Це зумовлює необхідність неупередженого розгляду твору з урахуванням умовностей, накладених на нього рівнем розвитку жанру, суспільно-історичною ситуацією, художніми дискурсами попередніх літературних епох, що детермінували комунікативну ситуацію перших читачів роману. Щоб якнайповніше виявити загальні типологічні засади та специфічні моделі конвенціалізації художнього мислення Сенкевича, варто застосувати напрацьовані теоретиками літератури сучасні інтерпретаційні підходи та термінологію, зокрема, у сфері інтертекстуальності, семіотики, топіки, історії ментальності. Дотримання засад усебічності та методологічної єдності дозволить, з одного боку, пояснити максимум елементів, виходячи з комплексу принципів діалогізму стильових систем роману, відмінності авторських інтенцій щодо інтертексту, топічності семантичного рівня твору, а з другого, виділити за їх допомогою якомога більше художніх значень. Саме цим зумовлена актуальність запропонованої дисертаційної праці для української полоністики.
Сенкевичезнавство є великою і розгалуженою дисципліною, що доводить огляд літератури, дотичної до нашої теми. Вкоріненість художньо-образної картини „Вогнем і мечем” у романтичній, старопольській, епічній та історіографічній традиції була помічена вже першими критиками і рецензентами, а згодом стала готовою інтерпретаційною схемою, так званим, обов’язковим дослідницьким каноном. Зокрема, сарматизм та бароко, що функціонують у романі як визначальні риси шляхетської культури й ментальності польського суспільства XVII ст., відзначалися вже у перших критичних відгуках про роман [276], а сучасними дослідниками були зараховані до чинників історичної правди [263, с. 165] і навіть (з певними застереженнями) до критеріїв реалізму [139, с. 55]. Протилежну оцінку цієї проблеми було висловлено В.Антоновичем [5, с. 129] та Ч.Мілошем [257, с. 97].
Джерельний масив записів сучасників романних подій їхні щоденники, мемуари також постійно становили об’єкт зацікавлення вчених. Першим комплексним їх вивченням було дослідження Ю.Кіяса [198]. Ю.Кшижановський розпочав роботу на цій ниві від з’ясування зв’язків між "Щоденником" Пасека та циклом історичних романів Сенкевича [218], а згодом продовжив на більш широкому фактичному матеріалі [219, с. 282-300]. Зіставлення структури трилогії та польських пам’яток XVII ст. [139, с. 70-111], а також дослідження у якості її джерела барокової епічної поеми „Війна домова” С.Твардовського [136, с. 185-202] було проведене Т.Буйніцьким. Б.Круліковський у короткій статті [216] доповнив список уже встановлених генетичних текстів кількома новими [149; 199]. У цьому ракурсі окремо було розглянуто щоденник Б.К.Маскевича [190]. Стаття Т.Кмєцінської-Качмарек [203] стала найновішим, проте далеким від повноти висвітленням проблеми джерел.
Епічності як стильовій домінанті трилогії значну частину свого наукового доробку присвятив Л.Людоровський [234, с. 99-122, с. 176-233; 235; 236; 238, с. 71-137]. Визнанням епічного та міфологічного походження певних елементів художньої тканини твору стало його зближення з казковою структурою (З.Швейковський [316]), пригодницьким романом (Я.Тшинадловський [323]), народним героїчним епосом (Ю.Кшижановський [220]), вестерном (К.Вика [340]). Натомість непольські джерела, які становлять невід’ємну частину джерельного масиву роману, майже не бралися до уваги, а тим більше не виступали окремим об’єктом дослідження. Всебічного аналізу художньої специфіки вимагають і топічні структури, які походять із барокової традиції. До того ж, у контексті вище вказаної проблематики особливістю нашого завдання є розгляд джерел не тільки через встановлення тематичних, стилістичних чи структурних збігів з текстом „Вогнем і мечем”, а з’ясування інтертекстуального аспекту їхнього функціонування у творі.
Зв’язкам Сенкевича із романтизмом присвячено також чимало праць, зокрема, про запозичення певних мотивів, фабульних ходів, типів персонажів, лексики та тропів і навіть деяких семантично-стилістичних структур оповіді. Степові мотиви та їх романтичне походження у творчості Сенкевича не раз розглядав Т.Буйніцький [134; 142; 143]. А романтичну стилізацію на основі розкиданих у тексті „Вогнем і мечем” елементів художньої мови романтиків окреслив А.Вільконь [330, с. 70-78]. Найновіше синтетичне дослідження романтичних констант у творчості письменника представив С.Мересінський [250]. На близькості певних мотивів з поезією Ю.Словацького також наголошувало чимало вчених, зокрема К.Войцєховський [335], М.Здзєховський [351], Й.Штахельська [314, с. 84-111]. Трилогію не раз зближували з „Паном Тадеушем” [147; 215] і навіть з „Капітанською дочкою” А.С.Пушкіна [121]. А сучасний український дослідник М.Васьків взагалі пропонує розглядати її стиль як явище суто неоромантичне [26, с. 8]. Питання фольклорних елементів у художній тканині твору було систематизовано у статті Г.Капелюсь [194]. Порівняно рідко розглядалися зв’язки „Вогнем і мечем” з працями істориків „краківської школи”, К.Шайнохи та Л.Кубалі [286, с. 45-69; 144, с. 28-53; 268]. Дослідники творчості Г.Сенкевича І.Горський [173, с. 160-161] та М.Васьків [26, с. 4-5] зазначали типологічну подібність між романом та концепцією історії П.Куліша (у його творі „История воссоединения Руси”).
Таким чином, сенкевичезнавство утвердилося у визнанні нерозривного зв’язку між джерелами та художнім дискурсом історичних романів і наблизилося до інтертекстуального аспекту їх вивчення, розвиваючи, з одного боку, стилістичні дослідження, а з іншого, джерелознавчі. Назріла наукова потреба поєднання цих двох напрямків через фокусування міжтекстових і міжстильових зв’язків роману на формуванні ситуації змістопородження, із застосуванням категорії діалогу як множинності свідомостей, що витворює одиничність змісту. Наше дослідження покликане не просто реєструвати романтичні, фольклорні, барокові, епічні мотиви, образи чи „голоси” індивідуальних джерел, а встановити їх місце в інтертексті.
Серед праць, які опосередковано стосуються теми цієї праці варто виділити низку напівлітературознавчих, напівісторичних досліджень, які так чи інакше торкаються проблеми відповідності художньої дійсності історичній правді. Уже класичним прикладом стала згадана вище дискусія О.Гурки з низкою опонентів щодо історичної цінності трилогії. Сприйняття „Вогнем і мечем” польськими істориками має вже й свою чималу бібліографію [225; 258; 337]. Від даного кола питань потрібно відразу ж дистанціюватися, оскільки їх вирішення спирається переважно на принцип прямої референційності художнього світу. Насправді денотатом художньої картини історії у романі (конотативної системи, за Р.Бартом, план вираження якої сам є знаковою системою [9, с. 307]) був комплекс історичних уявлень, концепцій, міфів, стереотипів, топосів: „у своїй нарації і символіці це проекція тогочасного стану свідомості тож, роман не можна оцінювати за тими спрощеними критеріями, які до нього часто застосовувалися [301, с. 981]”. У цій праці особливу увагу звернуто на мережу прототипних втілень, медіаторів, які організовують процеси сприйняття і розуміння, але не акцентується дихотомія предмета і поняття, літератури і дійсності. Така спрямованість інтерпретаційних зусиль цілком вкладається у сучасне русло „загального стилю літературознавчих досліджень, у яких мислення категоріями системних, бінарних опозицій поступово, але відчутно витісняється мисленням категоріями інтерференції й переплетіння взаємозв’язків [265, с. 38]”. Нашим завданням є не встановлення відповідності роману історичній правді про події XVII ст., а з’ясування функціональності комплексу генетичних текстів, літературно-історичних стилів та топосів у стильовій, інтенційній, топічній структурах твору.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Робота лежить у річищі наукових досліджень Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України й виконувалась у рамках комплексного плану Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації” (06 БФ 044-01) та підтеми, яка реалізується кафедрою полоністики „Українсько-слов’янський мовно-літературний дискурс”.
Мета роботи полягає у висвітленні особливостей художнього змісту роману Г.Сенкевича „Вогнем і мечем” у зв’язку з проекцією у ньому досвіду художньої культури попередніх епох (романтизму та бароко), безпосередніх джерельних матеріалів та топічних конструктів. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
- визначити конкретні витоки фактографічних даних роману;
- проаналізувати структурні принципи інкорпорації до твору матеріалів різного походження; дослідити функцію авторських посилань, цитат, інтерпретантів і стилізації;
- висвітлити проблему рецептивного, семантичного і художнього потенціалу окремих генетичних текстів та їх груп;
- з’ясувати характер діалогічності художнього змісту історичного роману через зв’язки між реалістичним голосом автора і мовами-світоглядами”: бароково-сарматським та романтичним;
- розглянути типологічні особливості історіографічних праць та непольських пам’яток як джерел твору, на їхньому тлі з’ясувати своєрідність історіософської концепції роману,
- охарактеризувати систему топосів роману, виявити їхню генезу, структуру й функції, окреслити авторські трансформаційні прийоми.
Об’єктом дослідження є роман Генрика Сенкевича „Вогнем і мечем”.
Предмет зв’язки художнього дискурсу роману „Вогнем і мечем” з його джерелами, контекстом (актуальною літературною та науковою парадигмами) і метатекстом (топосами, стереотипами, міфами).
Теоретико-методологічною основою дослідження є історико-літературний і компаративний методи, літературознавчі прийоми інтертекстуального, риторичного, семантичного та структурно-семантичного аналізу художніх текстів. У роботі використано фундаментальні праці теоретиків та істориків літератури М.Бахтіна, Е.Курціуса, Н.Копистянської, Г.Маркевича, М.Яньон, М.Гловінського, С.Бальбуса, У.Еко, Ю.Крістевої, Р.Гром’яка, Ю.Коваліва, Дж.Куллера, Ж.Женетта, М.Ріффатерра, українських славістів Г.Вервеса, Ю.Булаховської, І.Денисюка, В.Вєдіної, М.Васьківа, Р.Радишевського, Є.Нахліка, російського І.Горського, американського Г.Грабовича, істориків В.Антоновича, Н.Яковенко, В.А.Серчика і польських сенкевичезнавців Ю.Кшижановського, К.Вики, Ю.Кляйнера, Т.Буйніцького, Л.Людоровського, А.Вільконя, С.Сандлера, Т.Жабського, Ю.Кіяса та інших.
Наукова новизна дисертації зумовлена вибором порівняно малодосліджених у вітчизняній науці об’єкта і предмета, а також використанням елементів новітньої методології інтертекстуальності та топіки, що дозволо внести корективи до уявлень про особливості художнього дискурсу роману „Вогнем і мечем”, зокрема:
- здійснено спробу реконструювати цілісний інтертекст роману „Вогнем і мечем”;
- запропоновано підходи до вивчення проблеми діалогізму стилів роману, уточнено характер його зв’язків із старопольськими пам’ятками як балансування на межі наслідування і стилізації, активний різновид амбівалентного слова; охарактеризовано роль романтичного стилю у творі на рівні хронотопу і персонажів;
- проведено комплексний аналіз непольських джерел роману, виявлено особливості їхньої транспозиції, у порівнянні зі старопольськими: на джерельному матеріалі „Опису України...” Г.Боплана подальший розвиток отримала інтерпретаційна пропозиція щодо виділення у романі „чужого” простору; переформулювання Сенкевичем романтичної амбівалентності образу козака в бік деромантизації й деміфологізації доведено при зіставленні з „Діаріушем” Е.Ляссоти, при цьому розкрито застосування письменником наукового апарату з метою містифікації; вперше у якості джерела роману детально проаналізовано „Літопис” С.Величка: поряд із запозиченням фактичних даних виявлено елементи літературної полеміки;
- з’ясовано особливості історичної аксіології письменника та роль „краківської школи” як вихідної семантичної системи, яка послідовно заперечувалася Г.Сенкевичем не тільки у критичних виступах, а й на рівні художнього змісту „Вогнем і мечем”; у результаті порівняння з „Двома роками нашої історії” К.Шайнохи доведено запозичення окремих міфологем та часткову співвіднесеність за принципом протиставлення; встановлено послідовне використання епічної стилізації у якості інтерпретанта при транспозиції до роману „Історичних нарисів” Л.Кубалі;
- у художньому змісті твору виділено топічні структури, з яких найрепрезентативнішими виявилися Україна-Аркадія, locus amoenus та „перевернутий світ”, що засвідчило продуктивність синтетичного підходу до вивчення проблеми джерел.
Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній здійснено спробу переосмислення місця і ро

Список литературы

ВИСНОВКИ
У запропонованому дисертаційному дослідженні проведено детальний і багатоаспектний аналіз того, яким чином автор „переформулював” інтертекстуальний простір історичного роману ХІХ ст., а також здійснено реконструкцію запозичених текстових моделей, застосованих транспозиційних прийомів та інтерпретантів. В аналізі роману „Вогнем і мечем” традиційний для вітчизняного літературознавства історико-філологічний підхід поєднано із принципами сучасної теорії інтертекстуальності та топіки, що дозволило не тільки вписати творчі пошуки Сенкевича у широкий суспільний і літературний контекст епохи, а й зрозуміти природу їх діалогічності за рахунок порівняння художнього змісту твору з культурними й ідеологічними кодами тогочасного польського суспільства.
Встановлено амбівалентну роль сарматсько-барокового стилю й світогляду. У прямій мові персонажів різноманітні форми барокового стилю, з його складною орнаментативною риторикою і високопарною метафорикою використовувалися як матеріал для гумористичних пародій чи наслідувань, зокрема, в іронічному і гротескному ключі представлено риси сармата XVII ст. З другого боку, історичний тип лицаря з його кодексом честі і патріотизму, чеснотами мужності та жертовності лежить у межах авторського уявлення про ідеал, повністю акцептується й утверджується у романі.
Старопольські пам’ятки та епос становлять основу генетичного інтертексту роману. Цей тип чужого слова активно вплинув на авторську мову: „говорить” сам письменник, але чужа мова постійно присутня у його слові і деформує його. Це, за Ю.Крістевою, активний різновид амбівалентного слова, де чужа мова опосередковано присутня у слові самого оповідача [55, с. 437-438], або ж наслідування, за Ж.Женеттом [167, с. 324]. Відмічено особливості функціонування сарматсько-барокового світогляду і в якості об’єкта, і засобу зображення, оскільки у XVII-е століття занурені не тільки герої, а й автор спирається, в основному, на архаїчний образ польсько-козацької війни, промовляє тогочасною мовою, на тлі якої у ролі „чужих” функціонують романтична стилізація, „руське” літописання тощо.
Генетична співвіднесеність роману зі старопольським дискурсом відбувається у таких площинах: фактографічній, семантичній, поетологічній. У рамках старопольської стилізації до оповіді було перенесено деякі художні засоби, композиційні елементи творів ХVІІ століття, світоглядну систему авторів. Особливо виразними в історичних пам'ятках були такі елементи композиції: точно визначена хронологічна рамка, опис надзвичайних природних явищ, короткий звіт про події та цитування найхарактерніших суджень про них, інтерпретація і своєрідний узагальнювальний чи моралізаторський коментар. Аналіз способів перенесення цієї схеми до „Вогнем і мечем” показує, що автор часто пропускав або переставляв її складові, які, однак, залишаються важливими віхами композиції. Схему літопису, зокрема, застосовано на початку твору вона формує своєрідне обрамлення. Літописна традиція відчутна також і в акцентованій функції дат, що надає хронологічній канві надзвичайної виразності. Поєднання історично засвідчених реалій та подій з елементами літературного вимислу відбувається через образи головних і другопланових героїв, примітки.
Встановлено залежність між зміною оповідної перспективи, стилістичних, композиційних особливостей роману та чергуванням у його тексті домінантної присутності одного з гіпотекстів. Виділено два основні рівні контамінації гіпотекстів: слідування за хронологією чи фактами одного джерела у певному фрагменті роману; взаємопроникнення і співіснування в тексті кількох паралельно. За ступенем відповідності змістові джерел роман засвідчив протилежні підходи: від детального наслідування до вільної травестації чи вибіркового відтворення якогось одного елемента. Письменник запозичував цілі причинно-наслідкові ряди подій, що утворили значні фрагменти сюжету твору, або ж адаптував із пам'яток окремі факти, реалії, описи, які знаменували повороти в розвитку сюжету, увиразнювали та розбудовували історичне тло, сприяли досягненню багатоплановості. Як правило, у змалюванні основних подій автор віддає перевагу тим джерелам, які викликали у нього найбільшу довіру, доповнюючи іншими для збагачення й урізноманітнення образу минулого.
Аналіз рівня засвоєння романтичної системи у зображенні України, засвідчив, що художній світ „Вогнем і мечем” далекий від ідей великих романтиків, попри наслідування загальновідомих стилістичних засобів і мотивів. Найглибше відповідна стилізація проявляється в степовому хронотопі, який став у романі однією з визначальних складових візії історії XVII століття. З одного боку, степовий простір тут належить до бурхливої, жорстокої романтичної традиції, як у „Канівському замку” С.Гощинського, „Срібному сні Саломеї” Ю.Словацького, та песимістичної, меланхолійної, як у „Марії” А.Мальчевського, у рамках якої до повстання застосовується розбудована апокаліптична повіннєва метафора і приписується йому роль формування антипростору. З іншого боку, Дике Поле сповнене руху і життя, як у поезії Ю.Б.Залеського. Незмінне порівняння степу з морем це імплікація топосу життя-мореплавства через призму „степового океану” А.Міцкевича. Степ є засобом типізації козацтва й індивідуалізації таких персонажів, як Курцевичі, Богун та Гелена.
Образ Богуна є ремінісценцією романтичного типу козака: як лицаря та коханця, так і „дикого ватажка”. Стиль сентиментального Богуна сприймається оповідачем більш прихильно, є прозорішим, ніж стиль нестримного у проявах гніву козака з темними інстинктами і некерованими проявами емоцій. До його пародійного, шаржованого сприйняття призводить ситуативне зіставлення із Заглобою, найбільш сарматською постаттю трилогії. Позбавлені глибокої філософської мотивації романтичні поривання й учинки Богуна осмішуються як ексцентричні дивацтва.
Наприкінці ХІХ ст. романтизм уже входив до добре відомого літературного канону, репертуару функціональних стилів польської культури, а тому у „Вогнем і мечем” щодо нього реалізуються одночасно дві пресупозиції: наслідування і пародіювання, деміфологізація. Автором частково засвоюється лірично-сентиментальна емоційна тональність романтизму, а народно-фольклорна представлена найбільш об’єктивізовано. У рамках степового хронотопу автор сам „промовляє” романтичною мовою, а в зоні Богуна вона представлена більше як об’єкт зображення, історично обмежений, до певної міри комічний, непрозорий через чисто зовнішню презентацію романтичної емоційності. Так само віддаленою від ідейно-образного центру роману є й народно-фольклорна стилізація мови козацтва, як смішна і простацька, поступаючись життєвістю сарматсько-бароковому стилю висловлювань польських персонажів. Якщо „українська школа” польського романтизму літературно опановувала Україну, то Сенкевич у „Вогнем і мечем”, відштовхуючись від романтичного стереотипу, здійснює знакову трансформацію цього літературного образу деромантизацію, своєрідне відторгнення від ментально-історичної Речі Посполитої.
Позаінтенційні міжтекстові зв’язки роману „Вогнем і мечем” утворюють ті джерела, які не функціонують у ролі окремих „голосів”, не беруть участі у текстовій поліфонії, а рецепція їх семантики й поетики зразковими читачами, переважно, не передбачалась автором. До цієї групи ввійшли тогочасні історичні праці та низка непольських джерел, з яких автор найбільш охоче використовував факти і вільно ставився до інтерпретації. Позаінтенційність охоплює також елементи художньої будови таких джерел: попри вагомий уплив на поетику роману (образ оповідача, часопростір, стиль тощо) вони втратили свою адресу в інтертексті.
Іноземні генетичні тексти переважно не утворили рецептивно релевантних зв’язків, а були поглинуті й асимільовані семантичною структурою тексту „Вогнем і мечем”, ставши лише звичайними конструкційними елементами нового художнього цілого. Роль інтерпретанта при обробці різноспрямованої інформації виконує сарматсько-бароковий дискурс. Роман не виказує своєї полемічності щодо непольських джерел, навпаки, приховує її, а прийом посилань має тільки легітимізувати авторську картину і аж ніяк не актуалізувати первісний контекст.
Зміст непольських джерел використано як фактичний будівельний матеріал із запозиченням прізвищ, схем подій, моделей ситуацій, але повним нехтуванням оцінок, особливо, коли вони стосуються сторін конфлікту. Із цієї групи тільки „Літопис” С.Величка використовується письменником у двох аспектах: пізнавальному (факти та хронологія) і художньому (архаїчна мовна стилізація в іронічному контексті). Зв’язки „Опису України...” Г.Л. де Боплана з романом „Вогнем і мечем” полягають не тільки в ідентичності фактичних даних, а й у існуванні низки суттєвих розбіжностей, зокрема у зображенні населення України та особливостей історичного моменту. У цілому, „Опис України...” в окремих епізодах прислужився Сенкевичеві для пом’якшення образу тотального здичавіння, розгнузданої сваволі й жорстокості українського народу, наповнив фактичним матеріалом топос locus amoenus, жанрову конвецію авантюрного часопростору з необхідною перспективою оповідача-чужинця.
Нейтральне зображення Січової ради з „Діаріуша” Еріка Ляссоти у творчій майстерні Сенкевича пройшло переакцентування і було доповнено пейоративними стилістичними рисами, що увиразнили понуру картину життя на Січі. Письменник використав тільки рамкові елементи джерела, предметні та побутові деталі, створивши на цьому тлі огидний образ козацтва і виключивши амбівалентність у його сприйнятті, яка проникла до експозиції „Вогнем і мечем” за посередництвом романтизму й „Опису України” Боплана. Сенкевич не тільки деромантизує козацтво, а творить новий його міф спільноти, що перебуває поза межами цивілізації і людяності (безрелігійної, людожерської, звірячої, дикої).
Прийом вплітання у текст яскравих й оригінальних старопольських цитат з виразною функцією документування чи ілюстрування оповіді Сенкевич запозичив, імовірно, в Л.Кубалі. У цих цитатах на перший план виходить не пряма інформативна функція, а метамовна. Нечисленні дослівні цитати з „Літопису” С.Величка з посиланням на „руського хроніста” створюють образ чужого слова-світогляду. Автор полемізує з цією мовою, заперечує її, а Величкове пряме архаїчно стилізоване слово виглядає обмеженим, упередженим і смішним. Цей мовно оформлений світогляд узято в іронічно-полемічні лапки. Поетика самого роману виконує роль „природи-дійсності” щодо цитованої художньої структури, яка у даному випадку представлена як стиль неживий й незрозумілий.
Комплексний аналіз моделей перенесення польської історіографічної парадигми ХІХ ст. дозволяє стверджувати, що при її засвоєнні потенційна джерельність нарації також виноситься поза рамки читацького сприйняття, втрачає рецептивну релевантність. Погляди на завдання історичного роману та цілісний образ національного минулого сформувалися у письменника під час газетної полеміки з представниками „краківської школи”. З їх історіософським детермінізмом щодо закономірності тогочасної геополітичної ситуації та національною самокритикою Сенкевич-публіцист не погоджувався, оскільки шляхетське минуле в його аксіології належало до сфери „втраченого раю”. Загалом, у своїх рецензіях він підходив до історичних праць не з позицій наукової принциповості, а суспільного утилітаризму, вимагаючи від учених не безсторонньої правди, а ідейного служіння народу. У художній творчості авторові трилогії також була властива установка не на реконструкцію минулого шляхом його вивчення, а протилежна спрямованість на трансформацію об’єктивного змісту в міфологічний задля досягнення „функціональної дієвості”. Комплекс уявлень „краківської школи”, так само, як романтична амбівалентність в образі козацтва, осмислення минулого України в категоріях трагічного та „спільних провин” функціонує у „Вогнем і мечем” як „загальноприйняте” уявлення про зображувану дійсність, вихідна для розвитку художньої думки семантична система, що піддавалась переосмисленню у тенденційному процесі переписування історії.
Головними „режисерами” історії у романі стали Кароль Шайноха та Людвік Кубаля, які працювали у жанрі белетристичного нарису. Ці вчені творили у руслі романтичної історіографії, якій, як і літературі, були притаманні міфологізація національного буття, використання архетипів та міфологем задля з’ясування пружин і сутності розвитку суспільства. Зокрема, К.Шайноха обґрунтовував використані згодом у „Вогнем і мечем” міфологеми про Річ Посполиту як „мур християнства”, польську колонізацію України, особливий характер тутешнього населення. Водночас історик детально зобразив усі види утисків на Україні: соціальний, національний та релігійний і наголосив на їх особливій жорстокості, у порівнянні з іншими регіонами Речі Посполитої. У „Вогнем і мечем” відсутня глибока рефлексія над причинами війни, а образ конфлікту створено за допомогою наслідування лексики і стилю документалістів XVII ст. Доволі широко обґрунтовували повстання також непольські автори (Гановер, Боплан, Величко), але й це практично не вплинуло на авторську концепцію минулого: у романі мотивація конфлікту спирається, з одного боку, на спотворену рецепцію історичної праці К.Шайнохи, а з іншого на дещо трансформовану романтичну парадигму й актуалізований бароковий топос „перевернутого світу”.
Повсталі маси і спосіб їхньої боротьби у Сенкевича та „Двох роках нашої історії” зображені майже ідентично демонічними, стихійними, розгнузданими, вжито майже однакові пейоративні епітети, зрештою, суголосні зі старопольськими джерелами. Однак основний пафос праці Шайнохи полягає у звинуваченні шляхти і магнатства за допущення низки політичних помилок при вирішенні козацького питання. Історик вважав переговори необхідністю і засуджував недалекоглядність шляхти та Яреми Вишневецького, натомість у романі прагнення до замирення представлено як неефективний метод вирішення проблеми. Ключова ж суперечність історичного плану „Вогнем і мечем” представлена через протиставлення уявлень деяких персонажів про можливість беззбройного розв’язання конфлікту і „дійсності”, яка їх послідовно заперечує. У поняттєвому змісті „переговорів” актуалізовано ознаку їхньої ганебності, і погляди Вишневецького тут утверджують авторське уявлення про бажане та необхідне, конфліктне з позицією Кароля Шайнохи. Головне зрушення семантичної системи роману належить саме до цього ментально-історичного комплексу: нерозуміння необхідності скорити противника мечем певний час перешкоджало досягненню спокою на Україні, а відкидання сентиментів щодо „братньої крові” стало справжнім пробудженням Речі Посполитої. Саме у протилежності семантичних структур роману і концепцій К.Шайнохи та „краківської школи” полягає полемічність твору з тогочасною історіографічною парадигмою.
Генетичні зв’язки з „Історичними нарисами” Людвіка Кубалі найповніше проявилися в описах битв під Збаражем та Берестечком. Запозичені мотиви не виділяються з контексту жодними стилістичними прийомами голос цього історика не став повноправним елементом складної системи образів мов епохи, що охоплена у романі єдиним діалогічним рухом. Облога Збаража це кульмінація у розвитку сюжету: перемога порядку, обов’язку, патріотизму, воєнної необхідності над стихією, дикістю бездумної маси, керованої підступним злим генієм. Із джерела використано майже всі мотиви, збережено відповідну їх оцінку, однак замість доволі стриманого, хоча й прикрашеного ефектними подробицями стилю історичного нарису про зіткнення двох сторін конфлікту застосовано емоційно наснажену оповідь про „криваве жниво” війни, казкову боротьбу добра зі злом. Сприйняття джерела у творі набрало специфічної форми непрямого запозичення, через інтерпретант епічну стилізацію, яка акумулювалася саме в батальних сценах, становлячи їх стильову домінанту, що забарвила більшість таких фрагментів героїчним пафосом. Гіперболізоване й піднесено-метафоризоване зображення подій, нанизування візуальних і акустичних ефектів в описах битв бере свій початок від барокової літературної традиції та сарматської мегаломанії. Образи вождів протилежних сторін також отримали епічні виміри: головним джерелом ідеалізованої постаті Вишневецького як захисника вітчизни й виразника колективних прагнень шляхти, а також демонізованого й деградованого характеру Хмельницького є „Війна домова” С.Твардовського. Саме епічний вимір роману більшою мірою, ніж твори Л.Кубалі, призвів до міфологізації історичної картини, засвідчивши, що польське лицарство під стінами Збаража зламало військову міць Хмельницького своєю небаченою відвагою, мужністю й героїзмом.
Синтетичний підхід до проблеми джерел дозволив простежити генезу і семантику топічної підсистеми роману, яка функціонує переважно як елемент художньо активізованого старопольського дискурсу. Серед низки топічних конструкцій найбільш репрезентативними є Україна-Аркадія, „перевернутий світ” і locus amoenus. Образ України у Сенкевича лише частково зберігає елементи суто аркадійського топосу. Як і в старопольській літературі, він залишається неоднозначним: з одного боку, природа захоплює героїв своїм багатством, а з іншого, викликає острах через постійну присутність небезпеки та ірраціональних злих сил. Locus amoenus на сторінках Вогнем і мечем” це чарівний сад серед дикої природи над берегом річки з усіма необхідними принадами” пейзажу. Такий тип Locus amoenus відомий з риторичної традиції як мотив Темпе. Фактичним матеріалом для його конструювання послужив Опис України” Боплана та щоденник Б.К.Маскевича. Зображення єдності природних протилежностей тут використано не тільки для традиційного зворушення читача, а й для ілюстрації авторського бачення невідповідності між дикістю, необробленістю та казковим багатством місцевості, яка вирішується у промагнатському дусі.
Складна, багатоелементна структура топосу „перевернутого світу” проникла у роман із барокового польсько-українського дискурсу. Історична ситуація козацько-польської війни була позбавлена раціонального пояснення для очевидців подій, сприймалася як перевертання з ніг на голову життєвого порядку, що й сформувало відповідну картину на сторінках їхніх спогадів, майстерно транспоновану до „Вогнем і мечем”. В основі багатьох повідомлень старопольських літописів і щоденників лежав літературний канон, прецедент Святого Письма чи мандрівний сюжет, створюючи передумови для значної топізації дискурсу. У рамках „перевернутого світу” до роману було перенесено такі мотиви: природні знаки як передвісники драматичних змін; порушення традиційної соціальної структури; знецінення коштовностей; встановлення нових правил поведінки й моральних цінностей; культ руїнництва, нищення, спустошення; ірраціональність і винахідливість у застосуванні жорстокості. Цей топос привніс нову семантику до мотиву протиставлення сторін конфлікту: польські жовніри навіть у „перевернутому світі” діють за неписаними „правилами” насильства, натомість козаки, пливучи за стихією терору, виявляють неабияку винахідливість при винищенні невинних і беззбройних усіма видами смертей, „допускаються найдикішої жорстокості”, упиваються кров’ю та вбивствами. Стилістичні засоби натуралістичного зображення жахіть пов’язані як з бароковою, так і з романтичною традиціями.
Таким чином, художній дискурс роману „Вогнем і мечем” має подвійне походження: з одного боку, він черпає фактичну інформацію з безпосередніх джерел (історичних праць, документальної та художньої літератури), а з іншого на нього накладаються різноманітні стильові риси (епічні, романтичні, реалістичні, барокові). Топічні ж конструкти як нероздільне поєднання змісту й форми, будучи іманентним утіленням цієї схеми, повністю готовим до застосування, привнесли у твір архетипні структури у їхньому конкретно-історичному варіанті. Аналіз джерельного масиву за ознакою інтенційності довів його чітке розмежування. Основною рисою однієї групи є причетність до формування виразних образів стилів-світоглядів, між якими виникають діалогічні відношення: конститутивну роль відіграє сарматсько-барокова домінанта, амбівалентністю позначена романтична візія та прямо критикується слово „руського хроніста”. Хоча діалогічність художнього дискурсу роману чітко структурована й регламентована, відкрита лише на заплановану самим текстом інтерпретацію. Друга група (непольські пам’ятки й історіографічні праці) засвідчує присутність позаінтенційної інтертекстуальності: навіть попри експліцитну вираженість у тексті, актуалізація цих джерел призводить виключно до абераційного прочитання роману.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Айзеншток И.Я. Комментарий к «Тарасу Бульбе» // Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений. М., 1937. Т.2. С. 720-723.
2. Андрухович Ю. Забави з вогнем і мечем // Критика. 1999. №9(23). C. 29-31.
3. Антонович В. Курс лекцій з джерелознавства 1880-1881 рр. // Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 156-211.
4. Антонович В. Мемуары к истории Южной Руси. K., 1896. Вып. 2. 380 с.
5. Антонович В. Польско-русские отношения в современной польской призме (По поводу повести Г.Сенькевича „Огнем и мечем”) // Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 106-135.
6. Астаф’єв О.Г. Інтертекстуальність як літературна стратегія // Дивослово. 2000. №2. С. 5-7.
7. Багрій Р. Шлях Сера Вальтера Скотта на Україну („Тарас Бульба” М.Гоголя і „Чорна рада” П.Куліша в світлі історичної романістики В.Скотта). К.: Редакція журналу „Всесвіт”, 1993. 291 с.
8. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. [Изд. 2-ое]. М., 1830. Ч.1. ХХ+360+84 с.
9. Барт Р. Основы семиологии // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», 2000. С. 247-310.
10. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. 502 с.
11. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / Примеч. С.С.Аверинцева, С.Г.Богарова. 2-е изд. М.: Искусство, 1986. 444 с.
12. Белімова Т.В. Інтертекстуальна основа художньої прози В.Домонтовича (на матеріалі романів „Дівчина з ведмедиком”, „Доктор Серафікус” та „Без грунту”): Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.01 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2005. 19 с.
13. Біловус Л.І. Інтертекстуальність як модус новаторства (на матеріалі творчості В. Стуса та І. Світличного): Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.06 / Тернопільський держ. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. Тернопіль, 2003. 17с.
14. Бойко Н.Т. Місце і роль джерела в історичній прозі другої половини ХІХ ст. // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. ‑ К.: Логос, 2000. Т. ХХІІ. Вип. 2. Част. 2. С. 223-230.
15. Боплан Г.Л. де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І.Кравця Львів: Каменяр, 1990. 301 с.
16. Боплан і Україна: Зб. наук. пр. / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. Львівське відділення / Марія Вавричин (ред.). — Л., 1998. — 318 с.
17. Брацка М.В. „...Wróg, przyjaciel stary, Bohdan” Богдан Хмельницький у творчості польських романтиків „української школи” // „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя / Ред. Р.Радишевський. К., 2005. С. 256-266. (Київські полоністичні студії. Збірник наукових праць. Т. VII).
18. Брацка М.В. Дискурс козацтва в поезії „української школи” польського романтизму: Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.05 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2005. 20 с.
19. Булаховська Ю.Л. Генрик Сенкевич і його роман „Вогнем і мечем” // Сенкевич Г. Вогнем і мечем. Пер. з польської Є.Литвиненка. Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2006. Т.1. С.7-22.
20. Булаховська Ю.Л. Генрик Сенкевич та його роман „Хрестоносці” // Сенкевич Г. Хрестоносці. Пер. з польської С.Ковганюка. К.: Дніпро, 1965. 704 с. С. 690-701.
21. Булаховська Ю.Л. До проблеми сприйняття в Україні польської художньої прози ХІХ століття (Юзеф Крашевський, Генрик Сенкевич) // Романтизм: між Україною та Польщею / Ред. Р.Радишевський. Київ, 2003. 464 с. С. 281-288. (Київські полоністичні студії. Т.V).
22. Булаховська Ю.Л. Про сприйняття творчості Г.Сенкевича в Україні // Наше слово. 1997. № 28. С. 9.
23. Булаховська Ю.Л. Сенкевич-новеліст // Сенкевич Г. Новели / Пер. з польської С.Ковганюка. К.: Дніпро, 1975. 320 с. С. 5-14.
24. Вавжинська Ю.М. Тарас Шевченко і польський романтизм (топіка і символіка профетизму, лицарства, тиранії): Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.05 / Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. К., 2006. 20 с.
25. Валюсь Е. Від Запоріжжя до України формування національної свідомості в польській та українській історичній романістиці // „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. Збірник наукових праць. К., 2005. С. 267-276. (Київські полоністичні студії. Т.VII).
26. Васьків М.С. Творчість Г.Сенкевича в контексті українсько-польських літературних взаємин: Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.04 / Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1996. 20 с.
27. Величко С. Літопис: У 2 т. / Пер. з книжної укр. мови В.Шевчук К.: Дніпро, 1991. Т.1. 371 с.
28. Вервес Г.Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х років ХІХ ст. К., 1957. 364 с.
29. Вервес Г.Д. Польська література і Україна: Літературно-критичні нариси. К.: Рад. письменник, 1985. 310 с.
30. Вєдіна В.П. Проблематика ранньої творчості Стефана Жеромського // Міжслов’янські літературні взаємини. К., 1958. С. 213-246.
31. Вєдіна В.П. У спільній боротьбі: [Дружба і співробітництво російських, українських та польських революціонерів-демократів]. К.: Видавництво АН УРСР, 1958. 78 с.
32. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255 с.
33. Ганюкова К.О. Еволюція історичної повісті в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.: Автореф. дис... к. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетровський нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2003. 23 с.
34. Гаспаров М.Г. Литературный интертекст и языковой интертекст // Известия АН. Серия литературы и языка. 2002. Т. 61. № 4. С. 3-9.
35. Гнатюк В. Польський літератор М.А.Грабовський і його приятелювання з П.О.Кулішем // Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН. 128. кн. ХХІІІ. С. 98-124.
36. Гнатюк В. Попередник Шевченкових „Гайдамаків” // Червоний шлях. 1928. - № 3. С. 62-70.
37. Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений. М., 1952. Т.9. 625 с.
38. Горский И.К. Исторический роман Сенкевича. М., 1966.
39. Грабович Г. „Wojna domowa” Самуеля Твардовського: літературний контекст і аспекти жанру // Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. 604 с. С. 293-315.
40. Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі // Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. 604 с. С. 170-195.
41. Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. 604 с. С. 138-169.
42. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета / Пер. з англ. С.Павличко. К.: Рад. письменник, 1991. 210 с.
43. Драгунова Р.Г. Подходы к определению интертекстуальности и интертекста, скрытая цитата как форма межтекстовых связей // Московский ордена Дружбы народов Гос. ин-т им. Мориса Тореза. Сборник научных трудов. Вып. 361: Реализация лексико-семантической системы французкого языка в речевой деятельности. М., 1990. С. 55-63.
44. Еврейские хроники столетия (Эпоха «хмельниччины») // Исследование, перевод и комментарии С.Я.Борового. М.-Иерусалим, 1997.
45. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / Пер. з англ. М.Гірняк. Львів: Літопис, 2004. 384 с.
46. Жулинський М.Г. Міф України як ідейно-естетична ініціація польського національного пробудження // „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. Збірник наукових праць / Ред. Р.Радишевський. К., 2005. С. 40-43. (Київські полоністичні студії. Т.VII).
47. Зеленський О.Г. Динаміка міфологізації у ранній творчості М.В.Гоголя: постмодерністська інтерпретація: Автореф дис... к. філол. наук: 10.01.02 / Дніпропетровський нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2001. 18 с.
48. Кирчів Р.Ф. Український фольклор у польській літературі (період романтизму). К.: Наукова думка, 1971. 275 с.
49. Копистянська Н.Х. Аспекти функціонування простору, просторової деталі в художньому творі // Молода нація. Вип. 5. К.: Смолоскип, 1996. 184 с. С. 172-178.
50. Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. Львів: Видавництво Паіс, 2005. 386 с.
51. Копистянська Н.Х. Текст, підтекст, надтекст, контекст як проблема порівняльного літературознавства // Біблія і культура. Чернівці, 2001. Вип. 3. С. 48-54.
52. Корабле