ПРОЗА БОГУМІЛА ГРАБАЛА В КОНТЕКСТІ «ПРАЗЬКОЇ ІРОНІЇ» : ПРОЗА Богумил Грабал В КОНТЕКСТЕ «ПРАЖСКОЙ ИРОНИИ»

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ФЕДЕЦЬ ЮЛІЯ ІВАНІВНА

УДК 821.162.3-341'06 Грабл

ПРОЗА БОГУМІЛА ГРАБАЛА
В КОНТЕКСТІ «ПРАЗЬКОЇ ІРОНІЇ»

спеціальність 10.01.03 література слов’янських народів

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Радишевський Ростислав Петрович,
доктор філологічних
наук, професор

КИЇВ 2005

ЗМІСТ
ВСТУП .. 4
РОЗДІЛ І. «ПРАЗЬКА ІРОНІЯ» ТА ЄВРОПЕЙСЬКА СМІХОВА
ТРАДИЦІЯ 16
1.1. Основні концепції комічного в літературі ХХ століття
(А. Берґсон, М. Бахтін, В.Пропп) .. 16
1.2.Специфіка комічного в чеській літературі . 27
1.2.1.Література «кінцевих парадоксів» (Я. Гашек і Ф. Кафка) .. 27
1.2.2.Чеський аванґард у пошуках «гіпердади» 32
1.2.3.Сміховий світ Мілана Кундери .... 35
1.3. «Празька іронія» національна модель трансформації
комічного .. 38
1.3.1.Іронічна позиція та іронічний канон 38
1.3.2.Література «пограниччя». Топос Праги .. 44
1.3.3.Літературна містифікація як джерело «празької іронії» . 57
1.3.4.Новотвір перехідної культурної епохи ... 61
1.3.5.Пастиш і «празька іронія» 64
РОЗДІЛ ІІ. АВТОБІОГРАФІЗМ І ПРОБЛЕМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕЗЕНТАЦІЇ Б. ГРАБАЛА .. 67
2.1.Теорія «штучної долі» спроба нового мистецтва .. 67
2.2.Автобіографізм пограниччя 79
2.3.Феномен марґінальності як теоретичне обґрунтування
і практичний досвід . 93
2.4.Герой: конфронтація «буденного» й «офіційного» у чеській
літературі 60-х років ХХ століття .. 102
2.4.1.Естетика «вар’ятства» .. 106
2.4.2.Культурний герой і трансформація образу трикстера .. 114
2.5.Філософія міста 123
РОЗДІЛ ІІІ. СТРУКТУРА ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ ТА РІВНІ
МОВНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ . 135
3.1.Поетична природа художнього тексту та ігрова арґументація 135
3.2.Мовна гра й теорія «невиправданого чекання» 139
3.3.«Господська балаканина» як особливий спосіб оповіді:
різновиди, функції, механізми здійснення 144
3.4.Колаж, нонселекція і фраґментація як основні принципи
організації художнього тексту. Проблема змісту ... 153
3.5.Іронічний суб’єкт оповіді 160
3.6.«Шизофренічне мовлення» як метод і практичний досвід ... 166
ВИСНОВКИ . 171
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . 177

ВСТУП

Грабаліана вже має свою історію завдовжки майже у півстоліття. І ця історія не обмежується кордонами однієї держави Чехословаччини, а пізніше Чехії. Вона активно писалась як за життя письменника Б. Грабала, так і після його смерті. Перший критичний текст, присвячений прозі Грабала, з’явився 1956 р. в самвидавівській збірці «Життя є всюди». Його автором був тоді двадцятилітній Вацлав Гавел. Про Грабала в чеській літературі знали упродовж усього його існування в ній. Йому вдавалося майже одночасно бути «забороненим» письменником і публікуватись у державних видавництвах, тоді як десятки інших митців слова були приречені на забуття. Він не тільки погоджувався на втручання цензури, а й сам переписував власні твори їй на догоду. Свого часу Грабал підписав так звану антихартію, засудивши в ній дисидентську Хартію 77, а в травні 1989 р., коли Вацлав Гавел ще сидів у в’язниці, прийняв від властей звання заслуженого діяча мистецтв. 1974-го група молодих радикалів спалила його книжки на березі Влтави: їх розлютило інтерв’ю, в якому він покаявся перед владою. А на початку 90-х група чеських письменників, серед яких був і Б.Грабал, влаштувала тризну по сучасній чеській літературі. В дерев’яну труну було складено книжки на знак того, що у національній літературі нічого мистецьки вартісного не відбувається. Словом, «кабацький блазень», конформіст і колаборант, а водночас найславетніший чеський письменник.
У літературах західних, південних і східних слов’ян через специфіку їхнього розвитку, постмодернізм з’явився пізніше, ніж в інших європейських літературах. Зміна суспільних систем і політичних режимів наклала свій відбиток на характер осмислення й подальшої асиміляції цього явища на національному ґрунті. При цьому деякі слов’янські літератури (зокрема й чеська), елементи письма нового зразка, котре базується на деконструкції тексту, засвоювали ще в середині 60-х рр. Тоді для письменників-експериментаторів криза авторитетів була пов’язана переважно зі сферою офіційної культури та обумовлена прагненням до самостійних художніх пошуків. Після серпня 1968р., коли в результаті військового втручання було знищено прагнення Чехословаччини зробити крок назустріч демократії, кризові риси в суспільстві тільки загострилися. Виховну та пропаґандистську тенденцію в літературі змінює ігрова традиція, установка на іронічне зіставлення різноманітних літературних стилів, жанрових форм і художніх напрямків. Вона активно розвивається у творах покоління письменників 60-70-х рр. (Л.Вацуліка, Б. Грабала, В. Гавела, І.Кліми, М. Кундери, Й. Шкворецького).
На початку 70-х, після придушення «Празької Весни», Б. Грабал стає «письменником у стані ліквідації» (як він сам себе називає). Схожа доля спіткала мало не всіх чеських письменників. Були серед них співавтори незвичайного буму 60-х рр.: М.Кундера, Й.Шкворецький, Л. Вацулік і Л.Фукс. Влада поставила їх у залежність повернення до статусу друкованих через декларацію лояльності й підпорядкування вимогам цензури.
Кожен із них по-своєму відреагував на це випробування. М. Кундера 1975 р. виїхав до Франції і там написав свої найвідоміші твори, Й.Шкворецький 1971 р. заснував у Торонто найвідоміше чехословацьке еміграційне видавництво «68 Publishers», Л. Вацулік майже в той самий час організував й очолив центр чеського самвидаву «Офіцину Скобель», Л.Фукс автор «Спалювача трупів», однієї з найдраматичніших книжок про природу фашистського божевілля, та «Варіації для темної струни», в 70-х написав кілька безбарвних соцреалістичних романів. А Грабал наче поєднав у собі всі ці варіанти вибору, потерпівши від можливих наслідків подібного «еклектизму».
70-80-ті роки, коли майже шістдесятилітній Грабал (народився письменник 1914 р.) написав свої найкращі твори «Надто гучну самотність» і «Як я обслуговував англійського короля», це досить специфічний період в історії чеської літератури. Після «Празької Весни» з’явилися твори, що пишуться і видаються власне на території Чехії в офіційних видавництвах. Їхні автори здебільшого ідуть на компроміс із владою або працюють згідно з канонами тоталітарної естетики. Заборонені ж до друку письменники виходять численними накладами за кордоном, утворюючи так звану екзилову літературу та самвидав. Порівняно з 50-ми рр. в офіційно дозволеній літературі помітні серйозні ідеологічні зміни; продовжують розвиватися й видаватись автори, твори яких усе ж становлять мистецьку вартість (Б. Грабал, В. Парал, Л. Фукс, Ї. Шотола). Навіть офіційно дозволені твори часто сягають значного художнього рівня, серед дебютантів з’являються молоді таланти, такі як О. Павел та Я. Костргун, незважаючи на те, що основними критеріями якості твору виступають заанґажованість, лояльність та бодай позірне намагання задовольнити вимоги режиму.
У цей період усе більше відчутний вплив цензури, що порушує розвиток вільного творчого процесу і спричиняє зниження рівня прози і творчості загалом. Серед авторів, які продовжують працювати й друкуватися в цей час Б. Ржіга, В. Нефф, З. Плугарж, Я. Козак, В. Парал, Я. Отченашек, О. Павел, Б. Грабал, Ф. Кожік та ін. Варто зазначити, що саме у 1972 р. на з’їзді чехословацьких письменників тодішній голова Спілки Я. Козак оголошує список 200 неблагонадійних авторів. Особливо були розкритиковані Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та ін.
Самвидав представлений часописами «Spektrum», «Vokno», «Revolver revue» (з 1985 р.), «Kritický sborník», «O divadle», «Obsah». Ядром чеської самвидавівської критики можна назвати часопис «Spektrum». Тут друкувалися як критичні статті з проблем літературознавства, культорології, так і художні твори. Серед авторів Я. Паточка, В. Черний, Ї. Нємец, Л.Гейданек, І. Кліма, Я. Лопатка, Е. Юліш, Е. Кантуркова. Часопис «Vokno» вирізняється незалежністю, провокативністю та майже агресивним несприйняттям усього офіційного. Автори видання І. Їроус, Е. Бонди, В.Тршешняк й А. Станкович намагалися у різких, безпрецедентних формах відобразити процеси деструкції, руйнування й заперечення «старого», чи то пак «офіційного» мистецтва. Андеґраунд усе більше втручається у сферу літератури, як, зрештою, і всього мистецтва загалом, приносить із собою особливе загострення конфлікту і протест проти пануючої тоталітарної естетики. Б. Грабал, Я. Топол, С. Вондра друкуються на сторінках «Revolver revue». В. Гавел і Я. Топол основні автори часопису «O divadle». «Obsah» характеризується тими самими рисами, що й попередні видання, за стилем та манерою викладу публікацій воно нагадує сучасні «Literární noviny». Серед дописувачів майже всі згадані автори. Найвідоміші видавництва того періоду: «Petlice», головний редактор Л. Вацулік, серед співробітників Ї.Груша та П. Кабеш (саме тут вийшли твори Б. Грабала та І. Кліми). З 1975р. доповнюється філософською есеїстикою та розвідками з природничих наук видавництво «Expedice», біля витоків якого стояв В.Гавел. Видавництво «Kde domov můj» присвятило себе публікації переважно поетичних творів. А на початку 90-х В. Кадлец організовує видавництво «Pražská imaginace» спеціально для того, щоб видати твори Богуміла Грабала.
Еміграційна література також представлена кількома видавництвами. Найвизначніші з них: «68 Publishers» у Торонто, його заснували Й.Шкворецький та З. Саліварова, саме тут вийшли твори найвідоміших чеських письменників, що друкувалися, як правило, в самвидаві; «Rozmluvy» в Лондоні та «Index» у Мюнхені. Найвідоміші еміграційні часописи: «Svĕdectví», що виходить ще з 1956 р. у Парижі та «Rozmluvy» з 1975 р. в Лондоні.
Як бачимо, у 70-х Б. Грабал одночасно є одним із представників так званої «офіційної» літератури, його твори друкуються у самвидаві та еміграційні видавництва (зокрема «68 Publishers») вважають за честь публікувати їх. Тож причетність письменника до кожного з цих «типів» літератур поза сумнівом. Проте Грабал упродовж усього свого життя заперечував власну належність до будь-якого літературного угруповання чи мистецького напрямку, хоча критики мають іншу думку. Вони наголошують на тому, що ранній період творчості письменника абсолютно «вписується» у традицію чеського та світового аванґарду (Я. Кладіва, Я. Балюх), що дві течії в літературі сформували його як письменника: чеський поетизм і європейський сюрреалізм; згодом зазначать, що Б. Грабал «одружив» сюрреалізм із соцреалізмом (Р. Питлік); на початку 90-х знаходять у творах риси постмодерної поетики (К. Хватік). Усі дослідники сходяться на тому, що творчість письменника просякнута іронізмом.
Творчість Б. Грабала (1914-1997) складне художнє явище, переважно пов’язане з традиціями чеської літератури та водночас слугує яскравим прикладом порушення її норм і канонів. Для художнього світу митця загалом характерні тотальна іронія, елементи «класичного» ґротеску й абсурду, самоіронія, змішування високого й низького, ліризму й гумору, гіперболізація, карикатурність, пародійність, анекдотичність, стильова гра та метафоричність мови. До того ж, літератор вибудовує нові оповідні конструкції, що базуються на основних прийомах «господської оповідки», в якій головним є не сюжет, а власне мовлення. Іронічно переосмислюючи реальність і таким чином трансформуючи її, письменник відтворює дійсність за допомогою нової алогічної конструкції та створює художній світ, в якому буденність стає онтологічною категорією.
Р. Семків детально проаналізував іронію як риторичну фіґуру (засіб інакомовлення, прихованої насмішки, що в такому амплуа функціонує з античності і в такий спосіб стає засобом сатиричного зображення) і як більш загальну категорію принцип мислення і художньої творчості [111]. З цих позицій ми й розглядатимемо «празьку іронію».
Актуальність дослідження зумовлена насамперед художньою новизною текстів Богуміла Грабала 60-90-х років, у яких відображено не тільки глобальні соціальні потрясіння і зміну ідеологічних, світоглядних і художніх парадигм, а й пошуки виходу з культурної кризи чеського суспільства означеного періоду. В українській славістиці дослідженню творчості Богуміла Грабала приділялося мало уваги. Для цього були вагомі причини. Письменник, який свого часу представляв офіційну чеську літературу, самвидав і водночас друкувався в еміграційних видавництвах, на батьківщині довго замовчувався. Лише наприкінці 80-х рр. у Чехії одна за одною з'являються наукові монографії, а в 90-х рр. виходить повне зібрання творів письменника у двадцяти томах[1]. На сьогодні велика кількість літературних розвідок та критичних статей про Б. Грабала вже побачила світ, але чеські літературознавці стверджують, що концептуального й ґрунтовного дослідження немає і досі. Серед виданих у Чехії монографій варто виділити роботи Р. Питліка, Я. Кладіви, Г.Коскової, Я.Лопатки, В. Чернего, а також швейцарки чеського походження С.Рот[2]. Зауважимо, що значну увагу вчені звертали на аналіз структури текстів та дослідження творчих методів письменника (Я. Кладіва); чимало розвідок стосуються особливостей поетики й стилю (М. Янковіч, Я. Лопатка) або присвячені ідейній інспірації (Й. Зумр) та основним принципам грабалівської естетики (Р. Питлік). Серед польських дослідників «грабаліани» беззаперечними авторитетами є Я.Балюх, С. Мітосек та А. Качоровський. В українській славістиці творчість цього автора в контексті дослідження феномена «празької іронії» розглядає Г.Сиваченко. За останні роки інтерес до творчості Б. Грабала в Україні зростає. Уперше українською мовою твори письменника під назвою «Вар’яти» (в перекладі Ю. Винничука) вийшли друком 2003 року у Львові.
Б. Грабал посів помітне місце у світовій сміховій культурі. Чеські богемісти (Р. Питлік, Г. Коскова, Я. Кладіва, Я. Лопатка й ін.) розглядають його як представника так званої «празької іронії», у 50-х роках ХХ ст. його твори вважають сатирою, у 60-х ґротеском, у 70-х йдеться вже про тексти особливого типу літератури абсурду.
Його твори, завдячуючи своїй постмодерній багатовекторності, спрямовані як на високоінтелектуальну публіку, так і на масового читача. Вони мають неймовірний успіх й упродовж останніх років декілька разів перевидавалися. Такого ефекту досягнуто в основному завдяки різнорівневій, гібридній організації текстів, в яких поряд із філософським дискурсом і літературною мовою високого стилю співіснують пародійні елементи стилю низького жаргон, сленґ, лайка. Іронія стосовно всього індивідуального й абсолютного та самоіронія автора й ліричного героя стають чи не основними компонентами поетики Б. Грабала.
Визначення «празька іронія» вперше вжив чеський літературознавець Р.Питлік стосовно творчості Я. Гашека й Ф. Кафки, пізніше Б. Грабала та М.Кундери. Згідно з Р. Питліком, для «празької іронії» характерні: банальність, вроджене прагнення до гри, а її джерело народна міфологія, що знаходить свій вияв за допомогою розмовної мови (obecná čeština) чи сленґу. Основні ознаки парадокс і трагіфарс[3].
Український богеміст Г. Сиваченко як основні риси «празької іронії» виділяє гумористично-героїчний підхід до подій та міфологізацію банальності. Натомість польські богемісти, насамперед Я. Балюх, не визнають існування «празької іронії», а вважають такий вид комічного ґротеском. Існують розбіжності у підходах до цієї проблеми і серед чеських науковців. Так, Й. Зарек говорить про особливий тип літератури абсурду, але аж ніяк не про іронію.
Зважаючи на таку кількість нерідко суперечливих позицій, поняття «празької іронії» постає доволі розмитим. Тому виникає необхідність визначитися з конкретним втіленням комічного у національній літературі, виділити його специфічні риси та вписати в контекст розвитку форм комічного ХХ ст. «Празьку іронію» ми розглядатимемо і як риторичну фігуру засіб інакомовлення, прихованої насмішки, і як конкретне втілення більш загальної категорії особливість та манеру художнього мислення. Динаміка розвитку подібної форми комічного простежується на прикладі текстів Б. Грабала.
У дисертаційному дослідженні ми доводимо, що «празька іронія» закономірне явище у чеській культурі та літературі ХХ ст., в якій універсальність здорового глузду та логічних побудов втрачає своє значення на рівні світосприйняття. На прикладі творів Б. Грабала ми показуємо, що така іронія стає не ознакою зупинки, а знаком переходу до інших ціннісних координат, до іншої установки свідомості та, зрештою, до інших художніх просторів. У дисертаційній роботі простежується, як «празька іронія» стає герменевтичною категорією, що передбачає межу «іншого», відчуття «іншого», визнання можливості «іншого» прочитання реальності; аналізується, як під її впливом змінюється концепція людини у творчості Б.Грабала та, відповідно, естетичний ідеал, художні моделі, згідно з якими автор створює образи літературних героїв; звертається увага на взаємозв'язок «празької іронії» з «чорним гумором», ґротеском та абсурдним світосприйняттям.
Ми констатуємо, що «празька іронія» це і феномен літератури «пограниччя», і продукт перехідної культурної епохи, і результат чеської літературної сміхової традиції, і особливий спосіб світогляду, і синтетичний вид комічного, що поєднав у собі риси абсурду й ґротеску, для чого вважаємо як найоптимальніший застосувати комплексний підхід. Праця базується на теоретичних постулатах марґінальної антропології, герменевтики, постструктуралізму, деконструктивізму, психо- та шизоаналізу. Особлива увага приділяється дослідженням літератури «пограниччя». Вважаємо, що лише оперування багатьма підходами й методами на міждисциплінарному рівні може слугувати запорукою досягнення позитивного результату дослідження.
Об’єктом дослідження є текстовий масив прозової спадщини Богуміла Грабала за період 6090-х рр., у якому відбито формування нової художньої парадигми. Зокрема, аналізуються його найкращі твори «Надзвичайно гучна самотність» (1976), «Як я обслуговував англійського короля» (1971), «Уроки танцю для старших та уміліших» (1965), «Містечко, де зупинився час» (1991), «Весілля вдома» (1991) та ін.
Предметом дослідження є синтетичний вид комічного та його конкретне втілення в чеській літературі «празька іронія».
Методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження слугують праці з проблем природи комічного (М.Бахтіна, А. Берґсона, Ю.Борєва, А.Гайкової, Л. Карасьова, В.Півоєва, В.Проппа, Р. Семківа, К. Тейґе), наукові розвідки з питань марґінальної антропології (С. Гуріна, І. Ільїна, Т.Шехтер), літератури «пограниччя» (Ю. Лотмана, М.Тлостанової), автобіографізму (Б. Бакули, М.Бердяєва, М. Медарич), психо- та шизоаналізу (Ж. Дельоза, Ж. Дерриди, Ф.Ґваттарі, І. Єрмакова, М. Фуко), фундаментальні роботи, присвячені постмодернізму (Т. Денисової, Д.Затонського, Н. Маньковської, Г.Мережинської, С. Руссової, Г.Сиваченко), а також теоретичні студії багатьох культорологів та філософів (Л. Виготського, Г. Зіммеля, М.Мамардашвілі, М.Мерло-Понті, Х. Ортеґи-і-Ґассета, П. Рікера, В. Руднєва, З.Фрейда). У процесі дослідження нових моделей героїв і специфіки постмодерну до аналізу залучено «класичні» тексти Р. Барта, У. Еко, Ю. Кристевої, Ж.Ліотара.
Мета дослідження ідентифікувати художні риси й типологічні особливості прози Богуміла Грабала як цілісної динамічної системи в контексті розвитку явища «празької іронії» у чеській літературі.
Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:
- проаналізувати творчі пошуки письменника в контексті літературної ситуації 60-90-х років та розвитку чеської літератури цього періоду взагалі;
- суттєво розширити межі поняття «празької іронії» стосовно динаміки стилів, рис постмодерного мистецтва в контексті посткультурної кризи сучасної епохи;
- розглянути взаємовідношення «празької іронії» та інших видів комічного (ґротеск, абсурд, самоіронія);
- простежити ступінь її впливу на формування художніх текстів та основних принципів естетики Б. Грабала;
- дослідити автобіографізм як основний жанровий та дискурсивний прийом літератури «пограниччя»;
- охарактеризувати особливий гібридний жанр автобіографії, винайдений Б. Грабалом, «автобіографію в русі»;
- розглянути марґінальність як теоретичне обґрунтування та практичний досвід;
- ідентифікувати типологічні моделі героїв;
- проаналізувати основні принципи та методи організації текстів.
Методи дослідження. У праці використано традиційні порівняльно-історичний, системний, типологічний методи дослідження літературних явищ, прийоми формального та структурно-функціонального аналізу художніх текстів.
Наукова новизна. Дисертаційне дослідження перше в українській славістиці, присвячене впливу «празької іронії» на формування текстів Б. Грабала:
- уперше Б. Грабал розглядається як письменник «пограничний», для якого співвідношення культурного й особистісного та формування художньої «свідомості пограниччя», у зв’язку з переосмисленням основних моделей та образів національної (чеської) культури, є явищем закономірним. Ось чому така значна увага у дослідженні зосереджується на автобіографізмі, основному прийомі у творах Б. Грабала, що є актуалізованим жанровим та дискурсивним прийомом літератури «пограниччя»;
- уперше творчість Б. Грабала досліджується з позицій марґінальної антропології. Зважаючи на те, що письменник є типовим представником літератури «пограниччя» і справжнім марґіналом, це зумовлює створення ним нового типу естетики й нового типу героя (пабітел);
- уперше подано розширений аналіз особливого способу оповіді письменника «господської балаканини» та досліджується її співвідносність із «шизофренічним мовленням».
Теоретична і практична цінність праці. Теоретичне значення дисертації полягає в розробці вищеокресленої проблематики, у висвітленні дискусійних питань творчості Б. Грабала; у дослідженні явища марґінальності щодо конкретних літературних явищ; в аналізі основних характерних рис літератури «пограниччя», що набули втілення у творчості Б.Грабала. Матеріали дисертації можуть бути використані для подальшого дослідження літературного процесу 60-90-х років ХХ ст., для створення навчальних посібників і підручників з історії чеської літератури та підготовки загальних лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів з історії сучасної чеської літератури для студентів філологічних факультетів вузів.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях та обговореннях на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: Науковій конференції студентів та аспірантів, присвяченій Дням науки філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 2001); Науковій конференції молодих учених, присвяченій Дням науки Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції «Славістичні читання, присвячені пам’яті Л.Булаховського» (Київ, 2002); ХІ Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2002); V Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002); VІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя» (Київ, 2004).
Основні положення дисертації опубліковано у семи одноосібних статтях у наукових фахових виданнях:
1. Антропологічна система світобачення Богуміла Грабала // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. К., 2003. С. 299-303.
2. Місто-тінь, місто-привид, місто-«Я» (на прикладі твору Б. Грабала «Містечко, де зупинився час») // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 5. К., 2004. С. 189-192.
3. Трансформація образу Трикстера у творчості Богуміла Грабала // Слово і час. 2003, №1. С. 56-61.
4. Автобіографізм пограниччя: Бруно Шульц і Богуміл Грабал // Українсько-польські контексти. К., 2003. С. 421-430.
5. Богуміл Грабал і Бруно Шульц: до питання літератури пограниччя // Слов’янські літератури. Доповіді. ХІІІ Міжнародний конгрес славістів. К., 2003. С. 226-236.
6. Феномен творчості у філософській прозі Богуміла Грабала // Всесвіт. 2002, №1-2. С. 134-137.
7. Марґінальність і література пограниччя // Київські полоністичні студії. «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. К., 2005. С. 140-153.

[1] Sebrané spisy Bohumila Hrabala. Praha: Pražská imaginace, 1991-1997. Sv. 1-20.

[2] Див.: Kladiva J. Literatura Bohumila Hrabala. Struktura a metoda Hrabalových děl. Praha, 1994. 95 s.; Kosková H. Hledání ztracené generace. Toronto, 1987. 368 s.; Pytlík R. The Sad King of Czech literature. Bohumil Hrabal. Praha, 2000. 110 s.; Jankovič M. Kapitoly z poetiky Bohumila Hrabala. Praha, 1996. 205 s.

[3] Pytlik R. a neuvěřítelné se stalo skutkem Praha, 1998. S. 53.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши творчість Б. Грабала, доходимо висновку, що в чеській літературі 60-90-х років ХХ століття реалізує себе художня парадигма, яка відбиває особливості кризових фаз розвитку літератури, риси перехідної культурної доби, інтенції до пошуку нових структуромоделюючих засад, нетрадиційних домінант в інтерпретації людини і світу.
Стратегії розвитку чеської літератури в 6090-ті роки ХХ століття були різними: від констатації кризової межі, прискореного засвоєння раніше недоступних текстів література перейшла до створення новацій; від деконструкції до пошуку сталих орієнтирів; від роздрібненості, дискретності, полівекторності пошуків до «укрупнення», інтенцій до синтезу.
У концепції людини, моделі світу, в чеській «версії» постмодернізму відбилися типологічні риси перехідної культурної епохи і своєрідність нової художньої системи, що формується й досі. У ній, як і в літературі інших перехідних епох, утверджується особистісне начало, ставиться «питання про людину», у вирішенні якого наприкінці ХХ ст. переосмислюються всі традиційні проекти, що відображені у філософських системах і естетичних практиках різних стилів.
Так, герої творів Богуміла Грабала (Ганьта, дядько Пепін, Елішка та ін.) перебувають у ситуації втрати орієнтирів національної та культурної самоідентифікації. Відбувається конструювання нових моделей самоідентифікації, часто з орієнтацією на найдавніші архетипи. Провідні серед них людина, яка пережила кінець світу; блазень; трикстер. Відбувається перевертання центру і периферії: суто приземлені феномени, соціальні явища найчастіше переводяться в метафізичний план (типовий приклад онтологізація побуту у творі «Весілля вдома»). У Б. Грабала актуалізуються й шукання Абсолюту людиною, яка гостро переживає самотність, залишеність, одинокість у ворожому до неї світі.
У грабалівських автобіографіях домінує елемент сповіді, письменник ніби намагається встановити близькі відносини із власне чеським читачем, при цьому той не обов’язково має належати до того самого культурного поля, що й автор. Тим самим автор намагається дістатися культурного ядра, піти з «пограниччя» і відійти від своєї «марґінальності». Одним із не завжди помітних завдань автобіографії «марґінала» тому і є намагання заявити про себе як про письменника, виробити, «наговорити», розкрити свою чеську чи якусь іншу ідентичність.
Б.Грабал як письменник-марґінал несе на собі відбиток пограничності свого життя, свого середовища проживання. Як правило, марґінали народжені культурою, від якої вони відреклися. Це блудні сини, які живуть в чужому світі, у своїй більшості вони не інтеґруються в культуру. Вони ніколи не стають до кінця своїми. Ці люди являють собою заряд енергії, яку породжує «хвора» традиція для власного оновлення. «Тільки втративши ґрунт, можна його знайти. Тільки втративши батьківщину, можна знову її відшукати». Ось девіз марґінала, достатньо сильний для того, щоб відректися від традицій і норм культури, яка його виростила, і проникнути в нову, основи якої створює він сам або подібні йому. Це стосується не тільки культури у звичному значенні цього слова. Інтеґрація може відбуватися і тоді, коли людина відходить від того соціального середовища, яке її сформувало. Поняття «марґінальності» у Грабала корелює з поняттями «краю» і «межі», однак не тільки в значенні статичного перебування, а й у розумінні динамічному, тобто як вираження самого процесу переходу, перетинання, досягнення і подолання краю чи межі.
Грабал представник специфічної марґінальної, «лімінальної» ментальності, характерної для ситуацій переходу (соціальних змін, реформ, революцій), перехідних культурних епох з її типовими темами акцентованого (чорного) гумору, тотальним пародіюванням, підвищеною увагою до теми смерті, катастрофізмом, мотивом кінця світу, зі своєрідним інтересом до соціальних девіацій, марґіналів, сексуальної свободи, із запереченням наукової раціональності.
Марґінальні структури виступають каталізатором складної багаторівневої перебудови сучасної культури від її формального статусу до ціннісного змісту. Зазначимо, що марґінальний статус існування мистецтв у другій половині ХХ століття набув нового значення.
Констатуємо, що упродовж історії культури марґінальні процеси, попри свю динамічність, зберігають ряд сталих ознак, у яких помітна їхня родова приналежність художній творчості і її основній функції утворенню нових зон побутування художньої культури та її нових іпостасей. Тому такою значною є роль марґінальності в сучасних умовах зміни екзистенціального модуля мистецтва на концептуальний.
Основу естетики Грабала можна сформулювати як намагання встановити всесилля тексту, з порушенням межі етики і допуском існування різноманітних «можливостей» літературних форм. Основна ідея філософії концептуалізму теж полягає у тому, що текст має позбавитися автора. У жанрі літератури це означає, що відсутній суб’єкт, якому притаманна відповідальність за оповідь.
Але структура тексту Б. Грабала не настільки проста. Хоча автор може стати переможцем над текстом, але не завжди він торжествує над своїми героями. Швидше за все, текст Грабала можна визначити як розкол цих двох начал: всесилля автора і його смерть. Автор ототожнює себе із друкарською машинкою і захоплюється описом подій, що відбуваються. Така картина нагадує дешифрування маґнітофонного запису натовпу. Часом майже увесь текст пряма мова, і в ньому немає слів автора. У більшості його творів традиційного (класичного) сюжету теж немає. Якщо ж він є, то надто простий, або ж спостерігаємо ситуацію, коли повторюються різноманітні другорядні моменти, пов’язані з текстом як таким: повтори, перераховування, паузи і т.ін. Тут бачимо своєрідний натяк на повернення до так званого кінематографічного реалізму і всебічне підкорення об’єктивної дійсності.
Б.Грабал одночасно використовує прийоми «невиправданого чекання» і «комічного шоку». З такого синтезу народжується специфічна мовна гра, яка має назву «господська балаканина» й лежить в основі «празької іронії». В певному сенсі бути (ставати) собою для Грабала та його персонажів означає постійно здобувати свою, граючи чужими словами, мову, прописувати себе нею в реаліях культури як великого тексту.
Мовний феномен «господської балаканини» загалом, і конкретно Грабала, можна звести до стильових констант, а також визначити його характерні риси. Найпомітнішою з них є характер мовлення, а він полягає у тому, що «господська балаканина» здійснюється за допомогою розмовної мови, яка, на відміну від писемної, спричиняє більш товариський і довірливий стиль висловлювання. Найчастіше вона постає у формі народного сленґу. Вже навіть цим характер такого мовлення особливий, бо привносить багато неординарних естетичних рис. Сленґ у кодифікованій мовній структурі характеризується такими ознаками: постійно змінюється, імпровізує, динамічний; має свої фонетичні й синтаксичні особливості, власну лексику; використовуються ідіоми, художні порівняння; в основі виникнення лексики емоційне, а не розумове пізнання світу; створює метафоричні образи і грається з реальністю майже так само, як поезія, але набагато брутальніше й вільніше. Не цурається й арґо, запозичує звідти мовні вирази, і за допомогою цього в тексті з’являється втаємниченість і багатозначність. Також сленґ відкритий і для професійної лексики мови ремісників, робітників фабрик і заводів, водіїв трамваїв, працівників сцени тощо. Естетичне задоволення від сприйняття такого типу мовлення полягає насамперед у щирості та безпосередності автора; читач переконується, що автор справді знає те, про що пише, і це справді його життєвий досвід і враження. Наступною важливою рисою «господської балаканини» є надмірне слововживання. Герой говорить про все на світі: про те, що знає, й те, чого не знає. Його мовний потік не можна нічим зупинити, він від народження сюрреаліст, і так само, як і вони, віддається «автоматичному словесному потоку». Перебільшення, гіперболізація третя основна риса «господської балаканини». Попередня риса стосувалася кількості слів, а ця змісту. Наш балакун дивиться на світ великими очима. У нього все гіперболізується, виростає до величезних розмірів, увиразнюється, деформується. Така гіперболізація відтісняє реальність до межі ґротескного чи навіть абсурдного, де й виростає «празька іронія». Четвертою складовою «господської балаканини» є її швидше сексуальна, ніж еротична вульгарність.
Уточнюючи поняття гри стосовно культурних подорожей і міжпросторовості, Грабал пропонує відмовитися від таких, на перший погляд невід’ємних, елементів класичних концепцій гри, як дух змагання (конкуренції) і компетентність (знання правил і беззаперечне їх дотримання). Звичну невпевненість у тому, хто виграє, а хто програє, він замінює іншою невпевненістю від подиву, несподіванки, пов’язаної з особливим ставленням до життя й навколишнього світу, який не сприймається як розкладений по полицях та раз і назавжди даний. Тут і відмова від жорстких рольових прив’язок, притаманних більшості соціальних ігор (упродовж життя кожен грає одну й ту саму роль, яка найбільше підходить для того, щоб виграти), динамічність і пластичність власних образів, постійний процес себестворення й себеруйнування, а також створення й руйнування інших світів. Цей ідеал нової культури й нового ставлення до світу, у якому домінує ігрове начало, активно переосмислюється художньою свідомістю, при цьому часто втрачаючи свій святковий, життєстверджуючий настрій і демонструючи саме темні руйнівні для особистості аспекти.
А іронія, за Грабалом, в іншому. Нарешті, ми відкриваємо, що наша ідентичність в певному сенсі випадкова, і водночас її не можна позбутися, бо чи можна позбутися самих себе? Живучи в традиції, ми одночасно здатні поглянути на неї ззовні. Але ця перспектива не усуває першої, незважаючи на те, що вони й надалі конфліктують між собою. Дуалізм перспектив не можна ліквідувати і в синтезі вищого порядку. Іронія в тому, що визначаючи випадковість власного буття, а також самих себе, ми не можемо відмовитися від власної абсолютності, а стверджуючи власну абсолютність, ми не можемо не піддавати її іронічному сумніву, усвідомлюючи власну випадковість. Про це говорить весь досвід ХХ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аббаньяно H. Введение в экзистенциализм. СПб.: Алетейя, 1998. 506 с.
2. Андpеев Л.Г. Жан-Поль Саpтp: Свободное сознание и ХХ век. М.: Моск. pабочий, 1994. 333 с.
3. Андрухович Ю. Перверзія. Ів.-Франківськ: «Лілея НВ», 1997. 320 с.
4. Аристотель. Риторика. Поэтика / О.П.Цыбенко, В.Г.Аппельрот (пер. с древнегреч.). М.: Лабиринт, 2000. 224 с.
5. Баглаєвський А. Місто. Палімпсест // «Ї». 1998. №13. С. 109-131.
6. Бакула Б. Автор, автотематизм, автобіографізм // Наукові записки. Філологія. Т. 17. К., 1999. С. 90.
7. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
8. Барт Р. Смерть автора // Избранные работы: Семиоти­ка. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Ко­си­ко­ва. М.: Прогресс, Универс, 1994. С. 384-391.
9. Батай Ж. Литература и зло. М.: Изд-во МГУ, 1994. 168 с.
10. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Худож. лит., 1986. 541 с.
11. Бахтин М.М. Проблема автора // М. Бахтин. Работы 20-х годов. К.: Next, 1994. С. 238-256.
12. Бахтин М.М. Проблема отношения автора к герою // М. Бахтин. Работы 20-х годов. К.: Next, 1994. С. 90-104.
13. Бахтин М.М. Смысловое целое героя // М. Бахтин. Работы 20-х годов. К.: Next, 1994. С. 199-237.
14. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Художественная литература, 1990. 543 с.
15. Бергсон А. Смех. М.: Искусство, 1992. 127 с.
16. Бердяев Н.А. Кризис искусства // Бердяев Н. А. Философия творчества, культуры и искусства. В 2-х т. М.: Искусство, Лига, 1994. Т.2. С. 399-419.
17. Бердяев Н.А. Самопознание. Опыт философской автобиографии. М.: Книга, 1991. 446 с.
18. Бердяев Н.А. Философия свободы: Смысл творчества. М.: Правда, 1981. 607 с.
19. Берн Э. Игры, в которые играют люди. СПб.: Специальная литература, 1996. 399 с.
20. Бодрияр Ж. Система вещей. М.: Рудомино, 1995. С. 172.
21. Борев Ю.Б. Комическое. М.: Искусство, 1970. 269 с.
22. Борев Ю.Б. О комическом / Ин-т мир. лит. им. А.М.Горь­кого АН СССР. М.: Искусство, 1957. 232 с.
23. Бретон А. Антология черного юмора. М.: «Carte Blanche», 1999. 544 с.
24. Вайль П. Гений места. Вена Малер, Прага Гашек // Иностранная литература. 1998. №8. С. 98.
25. Ванчугов В.В. Москфософия и петербургология: философия города. М.: РИЦ «Пилигрим», 1997. 223 с.
26. Винничук Ю. Богуміл Грабал, поет вулиці // Вар’яти. Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. С. 5-14.
27. Винничук Ю. Вар’яти. Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. 184 с.
28. Вітгенштайн Л. Філософські дослідження. К.: Основи, 1995. 320 с.
29. Выготский Л.С. Психология искусства. М.: Современное слово, 1998. 480 с.
30. Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. Харків: Фоліо, 2003. 688 с.
31. Гейзінга Й. Homo Ludens. К.: Основи, 1994. 250 с.
32. Голомшток И.Н. Тоталитарное искусство. М.: Галарт, 1994. 294 с.
33. Гротеск в литературе: Материалы конференции к 75-летию профессора Ю.В. Манна / Ред. Н.Д.Тамарченко, В.Я.Малкина, Ю.В.Доманский. Москва, Тверь, 2004. 154 с.
34. Гундорова Т. Київ як топос: міфологічна парадигма // Біблія і культура. 2001. №3. С. 157-162.
35. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М.: Искусство, 1990. 395 с.
36. Гурин С.П. Проблемы маргинальной антропологии. Саратов, 1999. 182 с.
37. Делез Ж. Логика смысла. М., Екатеринбург: Раритет, Деловая кн., 1998. 472 с.
38. Дельоз Ж., Ґваттарі Ф. Анти-Едіп: капіталізм і шизофренія. К.: Карме-Сінто, 1996. 384 с.
39. Денисова Т.Н. Історичний часо-простір/міфічний хронотоп України у «чужому» мультикультурному світі США // Іноземна філологія. 2003. Вип. 114. С. 62-71.
40. Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття. К.: Довіра, 2002. 263 с.
41. Денисова Т.Н. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. 1995. №2. С. 18-27.
42. Деррида Ж. Письмо японскому другу // Вопросы философии. 1992. №4. С. 56.
43. Дземидок Б. О комическом. М.: Прогресс, 1974. 224 с.
44. Енциклопедія постмодернізму: Пер. з англ. / За ред. Ч.Е. Вінквіста, В.Е. Тейлора. К.: Основи, 2003. 503 с.
45. Ермаков И.Д. Психоанализ литературы. Пушкин. Гоголь. Достоевский. М.: НЛО, 1999. 512 с.
46. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. М.: АСТ, Фолио, 2000. 256 с.
47. Земсков В.Б. Проблема культурного синтеза в пограничных цивилизациях // Российский цивилизационный космос. М.: Эйдос, 1999. С. 240-252.
48. Интенциональность и текстуальность: философская мысть Франции ХХ в. Томск: Водолей, 1998. 319 с.
49. Ильин И.П. Маргинальность // Современное зарубежное литературоведение: Энциклопедический справочник. М.: Интрада, 1996. С. 228-229.
50. Ильин И.П. Постмодернизм. От истоков до конца столетия. Эволюция научного мифа. М.: Интрада, 1998. 248 с.
51. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодер­низм. М.: Интрада, 1996. 255 с.
52. Інгарден Р. Про піз­навання літературного твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. // Ред. М. Зубрицька. Львів: Літопис, 1996. С. 136-163.
53. Калинська Л.М. Поетика постмодерністського українського ро­ма­ну: Юрій Андрухович, «Перверзія». К.: Знання, 1998. 31 с.
54. Камэяма И. Террор текста или текст терора: К проблематике телесности у Владимира Сорокина // Русская культура на пороге нового века: Центр славянских исследований Хоккайдского университета. Саппоро, 2001. С. 70-83.
55. Капитализм и шизофрения: Беседа с Жилем Делезом и Феликсом Гваттари // Ad marginem. М., 1994. С. 396-398.
56. Карасев Л.В. Философия смеха. М.: РГГУ, 1996. 222 с.
57. Кафка Ф. Америка. Процесс. Из дневников. М.: Политиздат, 1991. 604 с.
58. Кемпбелл Дж. Герой із тисячею облич. К.: Альтернативи, 1999. 392 с.
59. Козловски П. Культура постмодерна. М.: Республика, 1997. 238 с.
60. Копистянська Н.Х. Вертикаль у філософському та соціальному плані художнього твору // Літературознавство і культорологія. Чернівці, 2000. Вип. 1. С. 3-13.
61. Копистянська Н.Х. Особливості створення соціально-історичного хронотопу в романах Ф. Кафки «Процес» і «Замок» // Іноземна філологія. 1997. Вип. 110. С. 157-166.
62. Копистянська Н.Х. «Свій» і «чужий» хронотоп як розвиток мотиву Дон Кіхота // Сервантес і проблеми розвитку європейської прози: Збірник наук. Праць. Львів, 2000. Вип. 1. С. 74-78.
63. Копистянська Н.Х., Григораш Н.Д. Напрями вивчення часу і простору в літературознавстві слов’янського світу // Слов’янські літератури. Доповіді. ХІІІ Міжнародний з’їзд славістів. К., 2003. С. 5-35.
64. Косарев А.М. Философия мифа. Мифология и ее эвристическая значимость. М.: ПЕРСЭ; СПб.: Универс. книга, 2000. 304 с.
65. Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях куль­тури / Пер. з польськ. Р.Харчук. К.: Основи, 2000. 196 с.
66. Кривцун О.А. Эстетика. М.: Аспект Пресс, 2003. 447 с.
67. Кузнецова Р.Р. История чешской литературной критики: Учебн. пос. М.: МГУ, 2001. 111 с.
68. Кузнецова Р.Р. Роман 70-х годов в Чехословакии. М.: Сов. писатель, 1980. 439 с.
69. Кундера М. Трагедія Центральної Європи // «Ї». 1995. №1. С. 24-42.
70. Культорология ХХ век: Антология: Философия и социология культуры. М.: ИНИОН, 1994. 251 с.
71. Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття. К.: Правда Ярославичів, 1997. 448 с.
72. Лившиц М., Рейнгард Л. Кубизм // Модернизм. Анализ и критика основных направлений. М.: Искусство, 1987. С. 52-112.
73. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. М., СПб.: Алетейя, 1998. 160 с.
74. Липовецкий М.Н. Русский пост­мо­дер­низм. М.: Интрада, 1998. 235 с.
75. Лихачев Д.С. Историческая поэтика русской литературы. Смех как мировозрение. СПб.: Алетейя, 1999. 582 с.
76. Лотман Ю.М. Искусство как язык // Ю. Лотман. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. 383 с.
77. Лотман Ю.М. Культура и взрыв. М.: Гнозис, 1992. 271 с.
78. Лотман Ю.М. Понятие границы // Ю. Лотман. Внутри мыслящих миров. Человек текст семиосфера история. М.: Языки русской культуры, 1996. С. 175-192.
79. Лотман Ю.М. Семиосфера // Ю. Лотман. Внутри мыслящих миров. Человек текст семиосфера история. М.: Языки русской культуры, 1996. С. 163-300.
80. Лихачев Д.С., Панченко А.М. «Смеховой мир» Древней Руси. Л.: Наука, 1976. 204 с.
81. Лук А.Н. О чувстве юмора и остроумии. М.: Искусство, 1968. 192 с.
82. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. М.: Прогресс, 1990. 365 с.
83. Манн Ю.В. О гротеске в литературе. М.: Советский писатель, 1966. 183 с.
84. Маньковская Н.Б. Париж со змеями: введение в эстетику постмодернизма // Институт философии РАН. М., 1995. 222 с.
85. Маньковская Н.Б. Эстетика постмодернизма. СПб.: Алетейя, 2000. 346 с.
86. Маньковская Н.Б. Эстетика русского постмодернизма. М.: ВГИК, 2000. 40 с.
87. Медарич М. Автобиография / автобиографизм // Автоинтерпретация. СПб., 1998. С. 5.
88. Мелетинский Е.М. О литературных архетипах. М.: РГГУ, 1994. 136 с.
89. Мережинская А.Ю. Художественная парадигма переходной культурной эпохи. Русская проза 80-90-х годов ХХ века. К.: Киевский университет, 2001. 433 с.
90. Миллер С. Психология игры. СПб.: Университетская книга, 1999. 320 с.
91. Мукар­жовский Я. Исследования по эс­тетике и теории искусства. М.: Искусство, 1994. 606 с.
92. Мукаржовський Я. Мова літературна і мова поетична // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. // Ред. М. Зубрицька. Львів: Літопис, 1996. С. 324-342.
93. Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Структурализм «за» и «против» / Под ред. Е. Я. Басина и М. Я. Полякова. М.: Прогресс, 1975. С. 164-192.
94. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1981. 288 с.
95. Никольский С.В. История образа Швейка: новое о Я. Гашеке и его герое. М.: Индрик, 1997. 176 с.
96. Ничего смешного. Юмор, сатира, пародия, афоризм. М.: НЛО, 1999. 447 с.
97. Оляндер Л.К. Чужий час і Я-героя у літературі кінця ХХ століття // Іноземна філологія. 2003. Вип. 114. С. 215-220.
98. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Перекл. з ісп. В.Бургардта, В.Сахна, О.Товстенко. К.: Основи, 1994. 420 с.
99. Павличко С.Д. Зарубіжна література: Дослідження та критичні статті. К.: Основи, 2001. 559 с.
100. Пашковський Є.В. Щоденний жезл. К.: Генеза, 1999. 471 с.
101. Пивоев В.М. Ирония как феномен культуры. Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000. 106 с.
102. Пинский Л.Е. Реализм эпохи Возрождения. М.: Худ. литература, 1961. 336 с.
103. Пропп В.Я. Проблемы комизма и смеха. СПб.: Алетейя, 1997. 286 с.
104. Рикер П. Живая метафора // Теория метафоры: Сборник / Ред. Н.Д. Арутюнова и М.А. Журинская. М.: Прогресс, 1990. С. 435-455.
105. Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. М.: Медиум, 1995. 416 с.
106. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. М.: Русское феноменологическое общество, 1996. 279 с.
107. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века. М.: Аграф, 1997. 384 с.
108. Руссова С.Н. Автор и лирический текст. К.: Издательский центр КГЛУ, 2001. 305 с.
109. Санников В.З. Русский язык в зеркале языковой игры. М.: Яз. рус. культуры, 1999. 541 с.
110. Сартр Ж.-П. Слова. СПб.: Азбука, 1999. 296 с.
111. Семків Р.А. Іронія як принцип художнього структуротворення: Автореф. дис. канд. фі­лолог. наук. К., 2002. 19 с.
112. Сиваченко Г.М. Великий чеський містифікатор, або гримаси празької іронії // Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. Харків: Фоліо, 2003. С. 3-22.
113. Сиваченко Г.М. Про «празьку іронію» та празьких іроніків // СіЧ. 2003. №7. С. 35-44.
114. Скоропанова И.С. Русская постмодернистская литература. М.: Флинта, Наука, 2002. 608 с.
115. Современное зарубежное литературоведение (страны Запад­ной Европы и США): концепции, школы, термины: Энци­кло­педический справочник / А.В. Дранов, И.П. Ильин, А.С. Козлов и др.; Институт научной информации по общественным наукам РАН. М.: Интрада, 1996. 320 с.
116. Старовойт І.М. Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця XX століття: Автореф. дис. канд. філол. наук. Л., 2001. 19с.
117. Стофф А. Читання як подолання опозиції «своє» «чуже» у переживанні часу // Іноземна філологія. 2003. Вип. 114. С. 6-13.
118. Тлостанова М.В. Проблема мультикультурализма и литература США конца ХХ века. М.: ИМЛИ РАН «Наследие», 2000. 396 с.
119. Тлостанова М.В Эра Агасфера, или как сделать читателей менее счастливыми // Иностранная литература. 2003. №1. С. 238-251.
120. Тцара Т. Манифест дада 1918 года // Как всегда об авангарде. Антология французского театрального авангарда. М.: ТПФ Союзтеатр”, 1992. С. 30-33.
121. Феноменология смеха: карикатура, пародия, гротеск в современной культуре. М.: Рос. ин-т культурологии, 2002. 269 с.
122. Философия и литература: беседа с французским философом Ж. Деррида // Деррида в Москве. М.: РИК «Культура», 1993. 208 с.
123. Флоренский П.А. Анализ пространственности и времени в художественно-изобразительных произведениях. М.: Прогресс, 1993. 321 с.
124. Франкл В. Человек в поисках смысла. М.: Прогресс, 1990. 366 с.
125. Французская философия и эстетика ХХ века. М.: Искусство, 1995. 269 с.