НЕОРЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА В СЕРБСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 60–70-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ : Неореалистическая ПРОЗА В сербской литературе 60-70-Х ГОДОВ ХХ ВЕКА

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Василишин Марія Богданівна

УДК 821.163.41.02 "19"

НЕОРЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА В СЕРБСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
6070-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.03 - література слов’янських народів

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Татаренко Алла Леонідівна

Львів 2004

ЗМІСТ

стор.

ВСТУП ............................................................................................................

3

РОЗДІЛ 1. Феномен неореалістичної прози у сербській літературі як протест проти усталених літературних норм ..............................................

10

РОЗДІЛ 2. Трагічна візія світу в сербській неореалістичній літературі......

63

2.1. Концепція зла як первинного принципу в прозі Видосава Стевановича ................................................................................................

64

2.2. Візія світу в прозі Живоїна Павловича ...................................

97

2.3. Філософське підґрунтя експериментів із формою у творах Мирослава Йосича Вишнича ....................................................................

103

2.4. Монологічна версія неореалістичної оповіді Драгослава Михаїловича ...............................................................................................

117

2.5. "Антилітературність" прози Милисава Савича як заперечення ідеалізованої картини дійсності ............................................

134

ВИСНОВКИ

155

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ...........................................

163

ВСТУП

Творчість сербських письменників Драгослава Михаїловича, Живоїна Павловича, Видосава Стевановича, Милисава Савича, Мирослава Йосича Вишнича та інших представників покоління 70-х років ХХ століття, яке виступило за радикальні якісні зміни у існуючому дискурсі, протиставивши естетизму та формалізму реалізм нового типу, заслужено привертає увагу літературних критиків. Творці неореалістичного напряму в сербській літературі, який відомий також як "проза дійсності", "проза нового стилю", "нова проза", "проза оновленого реалізму", відмовляються від ідеалізації та прикрашання дійсності, повертаються обличчям до суспільної периферії, світу аутсайдерів та маргіналів, описують потворне і брудне як складову частину дійсності. Прозі цього типу притаманний регіоналізм, який поруч із зміною художнього простору несе зміни оповідної манери, використання діалектів, розмовної мови на рівні просторіччя та жаргону. Повертаючись до спадщини класичного реалізму, сербські неореалісти (в дисертаційній роботі використовуватиметься саме цей термін на позначення даного літературного явища) тяжіють до синтезу модерністичного та реалістичного, створюючи модерні прозові структури, що базуються на гуманістичних цінностях. Творчість представників неореалістичної течії значно змінила літературну картину в Сербії ХХ століття, багато в чому зумовивши подальший розвиток сербської прози.
Актуальність теми дослідження диктується необхідністю літературознавчого осмислення процесів, що відбулися у сербській та інших слов’янських літературах в останні десятиріччя ХХ століття. Вписування досягнень минулого сторіччя в історію красного письменства ставить перед дослідниками завдання вивчення мистецьких явищ недавнього минулого, які були до того предметом зацікавлення переважно літературної критики. Творчість сербських неореалістів була предметом бурхливих дискусій та темою численних літературно-критичних оглядів у 6070-ті рр. ХХ ст., однак приналежність до найактуальнішого, поточного мистецького моменту перешкоджала її історико-літературному осмисленню як явища. Констатуючи велику кількість оглядів творчості окремих письменників-неореалістів та рецензій на їхні твори, які вийшли на їхній батьківщині в останні тридцять років, слід відзначити брак цілісних літературознавчих досліджень, присвячених осмисленню неореалізму як явища, визначенню його місця в літературі ХХ століття. Місце, яке посідає за своїми художніми вартостями проза кращих представників неореалістичної школи, вплив їхньої поетики на подальший розвиток національного красного письменства та розвиток прозових жанрів літератури ХХ століття диктує потребу у комплексному дослідженні досягнень цієї течії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка і узгоджена з планами та тематикою її наукових досліджень, зокрема з проблемою вивчення актуальних питань розвитку слов’янських літератур. Вона має зв’язок також із спеціальністю автора як сербіста та його літературно-теоретичними зацікавленнями.
За матеріал дослідження обрано художню та літературно-критичну спадщину найвизначніших представників неореалістичного напряму у сербській літературі 6070-х рр. ХХ ст., яка дозволяє зробити висновки щодо місця і специфіки цієї течії у контексті національної та світової літератури минулого сторіччя. Аналіз здійнено на матеріалі творів Видосава Стевановича, Драгослава Михаїловича, Мирослава Йосича Вишнича, Живоїна Павловича, Милисава Савича із включенням репрезентативних творів інших представників сербського, а також італійського неореалізму (звернення до матеріалу італійської літератури та кіномистецтва пов’язане із впливом, який вони мали на становлення та розвиток творчості авторів "нової прози").
У полі зору дослідження романи та збірки оповідань представників сербської "прози дійсності", що з’явилися у 6070-ті рр ХХ ст., котрі несуть на собі відбиток неореалістичної поетики. Вони розглядаються під кутом зору втілення центральної ідеї представників цієї течії ідеї трагізму людського життя, що дозволяє виявити як спільне, так і відмінне у їхньому художньому методі і зробити висновки про характер домінатних рис неореалістичної парадигми.
Об’єктом дослідження служить широкий зріз сербської прози 6070-х рр. ХХ ст., аналіз якого дозволяє зробити висновки щодо характеру змін, які відбувалися у тогочасній літературі Сербії, виділити основні тенденції розвитку сербського красного письменства у його зв’язках з європейськими літературами та мистецтвом.
Предметом дослідження є зміни в наративному дискурсі сербської літератури кінця ХХ століття, які були викликані причинами як літературного, так і позалітературного характеру, становлення неореалізму як реалізму нового типу, його співвідношення з італійським неореалізмом, особливості втілення його світоглядної та креативної концепції у творчості провідних представників цієї течії.
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є осмислення ролі і місця неореалістичної прози 6070-х рр. ХХ ст. у літературі Сербії, її генези та зв’язків з іншими європейськими літературами (зокрема, італійською), вивчення домінантних особливостей її поетики та створюваної нею екзистенційної картини. Поставлена мета передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:
1. З’ясувати причини, а також історичні та літературно-мистецькі передумови виникнення неореалізму у літературі Сербії, характер його зв’язку із неореалізмом у італійській літературі та кіномистецтві.
2. Окреслити лінію розвитку неореалістичної прози 6070-х рр. ХХ ст. у сербській літературі.
3. Визначити головні художні особливості неореалістичної течії в літературі Сербії (спираючись на матеріал репрезентативних творів провідних представників "нової прози"), основні складові неореалістичної поетики, показати це явище у різноманітті його літературних реалізацій.
4. Розглянути неореалізм у контексті сербської літератури ХХ століття, а також у зв’язках з іншими національними літературами повоєнного періоду.
5. Дати огляд творчості найвизначніших представників сербського неореалізму, художні досягнення яких залишаються поки що маловідомими в Україні.
6. Проаналізувати найпоказовіші в плані неореалістичного художнього втілення твори Д.Михаїловича, В.Стевановича, М.Савича, Ж.Павловича, М.Йосича Вишнича; з’ясувати типологічні риси подібності та індивідуальні особливості творчого методу письменників при вирішенні однієї з центральних проблем неореалізму створенні трагічної візії світу.
7. Висвітлити місце творчої спадщини неореалізму в розвитку сербської літератури ХХ століття, внесок представників цієї течії у збагачення літературної картини світу, а також реалістичного дискурсу.
8. Ввести у науковий обіг новий для українського слов’янознавства літературний та літературно-критичний матеріал, пов’язаний з виникненням і розвитком неореалістичної течії у сербській літературі.
Методологічна основа дисертації. Використовувані в дисертації методи дослідження зумовлені специфікою обраного завдання та матеріалу, а також станом теоретичног та практичного осмислення проблеми. Основними методами, якими дисертантка послуговувалась для досягнення поставленої в роботі мети, були історико-літературний, зіставно-типологічний, порівняльно-історичний, а також теоретичний.
Методологічною основою дисертації стали наукові праці з теорії літератури, дослідження, присвячені проблемам вивчення історії сербської та інших зарубіжних літератур ХХ століття, роботи Л.Єремича, В.Рибникар, С.Ігнятовича, М.Недича, П.Зорича, Й.Делича, С.Велмар-Янкович, М.Пантича, С.Лукича, Р.Трифковича, М.Бандича, П.Протича, В.Висковича, З.Потапової та ін .
Наукова новизна. Зміни у літературно-художній парадигмі, які відбулися у сербській літературі 6070-х рр. ХХ ст., мистецькі полеміки, що їх супроводжували, художні твори, що були їхнім результатом, залишаються поки що недостатньо вивченими як в українському, так і в сербському літературознавстві. Якщо постмодерністська течія і творчість її представників активно вивчалися і продовжують вивчатись літературознавцями, неореалістичний сегмент сербської прози посідає у їхніх дослідженнях дуже скромне місце. Брак фундаментальних розвідок про "прозу дійсності" може бути пояснений нехіттю письменників-неореалістів до створення програмних текстів, вироблення спільної платформи, автопоетичних виступів та текстів. Небажання вживати будь-які означувальні ярлики спичинило неоднозначність у назві самої літературної течії ("нова проза", "проза дійсності", "чорна проза" тощо). У результаті дослідження основних засад поетики представників напрямку ми дійшли висновку, що найбільш адекватно зміст цього явища визначає термін "неореалізм". Традиційно він вживається на позначення течії в італійській літературі, в кіно та образотворчому мистецтві. Поширення його на сербську "нову прозу" відкриває нові можливості компаративного літературного аналізу, дозволяє визначити тенденції, спільні для повоєнних літератур різних народів, розглянути явище національної (сербської) літератури в європейському контексті.
Значний за обсягом і не менш вагомий за значенням творчий доробок сербських письменників-неореалістів залишається поки що практично невідомим в Україні. Введення в науковий обіг великого і цікавого для аналізу літературно-художнього матеріалу дозволить заповнити "білу пляму" у вивченні історії літератури ХХ століття, краще зрозуміти діалектику розвитку сербської літератури, зміни, які в ній відбулися протягом останніх десятиріч минулого століття. Дослідження творчості провідних представників "прози дійсності" допомагає зробити важливі теоретичні та літературно-історичні висновки щодо становлення і розвитку неореалізму як явища світової культури. Проведення паралелей між сербським та італійським неореалізмом (яке здійснюється вперше) уможливлює комплексний розгляд цього літературного феномену.
Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріал дисертації можна використати для подальшого вивчення неореалістичного напрямку у сербській та інших літературах ХХ століття як в аспекті теорії, так і в аспекті художньої практики, а також для вирішення актуальних проблем історії південнослов’янських літератур. Результати дослідження знайдуть застосування при підготовці лекційних курсів та спецкурсів з історії сербської літератури, спеціалізованих курсів для бакалаврських та магістерських програм, у процесі проведення наукових семінарів і практичних занять.
Апробація результатів дослідження. За темою дисертаційної праці було виголошено доповіді на таких наукових форумах: 1. Міжнародній науковій конференції "И НИЧЕГО ЖЕ БЫСТЬ", Львів, 23-25 квітня 1999 року. 2. IV Міжнародних Чичерінських читаннях "Роман і стиль", Львів, 25-27 листопада 1999 року. 3. ІХ Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 23-25 травня 2000 року. 4. Х Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 16-17 травня 2001 року. 5. І Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів "VIVAT ACADEMIA".
Публікації. Основний зміст роботи викладено в таких публікаціях автора:
1. Василишин М. Експерименти з формою та їхнє філософське підґрунтя у сербському неореалістичному романі (М.Йосич Вишнич "Чеська школа", "Роман про смерть Галереї") // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Київ, 2003. Вип. 7. С.244-253.
2. Василишин М. Трагічна візія світу в сербській неореалістичній літературі (на матеріалі прози Видосава Стевановича) // Проблеми слов’янознавства. Львів, 2003. Вип. 53. С.128-135.
3. Василишин М. "Fiction" і "faction" у сербській літературі "неореалізму" (на матеріалі прози М.Савича) // Studia metodologica. Тернопіль, 2004. Вип. 14. С. 109-113.
4. Василишин М. Небуденність буденних героїв М.Савича // Молода нація. 2000. № 13: Матеріали Міжнародної наукової конференції "И НИЧЕГО ЖЕ БЫСТЬ" (Львів, 23-25 квітня 1999). С. 260-266.

5. Василишин М. Особливості наративної стратегії Д.Михаїловича ("Вінок Петрії") // VIVAT AKADEMIA: Матеріали І Всеукраїнської наукової конференції молодих учених-філологів (Львів, 25-26 квітня) Львів, 2003. С. 303-306.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Сербська література 6070-х рр. ХХ ст. була позначена приходом двох генерацій письменників, багато в чому взаємно суперечливих, творчість яких була реакцією на традиційну літературу соцреалізму. Письменники першої генерації продовжили основний напрямок прозової творчості попередників. Їхніми основними ознаками були: тяжіння до універсальних тем, естетизм, формалізм, конструктивізм, ретельно культивовані засоби художнього виразу. Друга генерація, проза якої отримала назву "неореалістична", "проза нового стилю", тяжіла до своєрідної відмови від домінуючих естетизму та формалізму. Ці письменники повертаються обличчям до конкретної життєвої реальності, наполягають на документалізмі та авторській достовірності. Предметом їхнього опису стає периферія суспільства, усе брудне та неестетичне. На перший план виступає раціоналізм, насичення тексту діалектизмами, жаргонізмами, розмовними (вуличними) елементами. Корені цієї "прози дійсності" чи "оновленого реалізму" знаходимо вже у творах деяких письменників 50-х роках ХХ століття, а саме у Миодрага Булатовича, Антоніє Ісаковича. Наскільки би спорідненим було бачення світу у "нових прозаїків", всі вони вже у перших своїх творах виявляють індивідуальні творчі особливості. Це генерація письменників, які радо експериментують із формою твору, шукаючи найкращого вияву повноти і виразності його змісту.
У той час у політичних та літературних колах з’явився "ліквідаторський" термін "чорна хвиля" ("црни талас", "црни вал"), яким спочатку затаврували творчість тодішніх кіномитців (Ж.Павлович, Д.Макавеєв, Ж.Жилник), а потім і всіх згаданих письменників-неореалістів.
Полеміки та непорозуміння, які виникли в середовищі літературних критиків з приводу появи нового й неочікуваного явища, стали свідченням того, що критика, яка залишалась традиційною, позитивістською, заангажованою, не мала належних засобів коректно описати і оцінити новий феномен. Реальним часом теоретичного народження поняття "неореалізм" можна вважати 1972 рік: саме тоді на шпальтах белградської "Літературної газети" ("Књижевне новине") було оприлюднено дискусію на тему "Нова і стара проза". Підходи до цього питання були неоднозначними й дуже різнились. Відомі прозаїки робили спробу виявити інновації, внесені в літературу творами наймолодших письменників, визначити їх роль і значення для самої літератури.
Лише декілька молодих тоді критиків прийняли і підтримали цю прозу як "прозу нового стилю", оцінюючи її як нову і спрямовану на відхід від традиції. У даній літературній генерації, на чиє духовне формування мали значний вплив студентські заворушення 1968 року, помітне подвійне ставлення до повоєнної сербської прози: однозначне неприйняття соцреалізму (через замовчування й прикрашування фактів у змалюванні минулого чи сучасності), та непогодження із різними видами "втечі" від реальності у сферу фантастичного, абстрактного і узагальненого. Цікаво, що у той же час у Загребі з’явилась генерація письменників-фантастів, або, як їх ще називали, генерація "борхесівців" зі схожим літературними прагненнями до оновлення художнього вираження, але з іншими естетичними орієнтирами.
Розглянувши місце неореалістичної прози в контексті літератури тогочасної Югославії, можна дійти висновку, що творчі пошуки неореалістів перегукувались із творчими експериментами "борхесівців". Можна також стверджувати про існування генеалогічних зв’язків із представниками попереднього періоду (що характеризується рисами реалізму й натуралізму), які формально не належали до неореалістичної школи, але творчими пошуками спричинились до формування основних засад нової течії.
Дистанціювання від традиції і наголошування на індивідуальній особливості, відкидання "ярликів", які уніфікують (але й об’єднують), зумовили відсутність певної позитивної програми сербської неореалістичної школи. Дискусія в белградській "Літературній газеті", яка знаменувала "офіційне народження" цієї течії як визнаного релевантного явища у літературі Сербії, згуртувала на естетичній платформі неореалізму дуже різних за своїм художнім темпераментом митців. Д.Михаїлович, В.Стеванович, М.Савич, М.Йосич Вишнич, Ж.Павлович, пройшовши через етап "прози дійсності", пішли згодом своїми окремими творчими шляхами.
Зазначимо, що термін "стварносна проза" (проза дійсності) при всій його недосконалості залишається одним із найуживаніших, коли йдеться про творчість сербських неореалістів 6070-х років ХХ століття. Означення "нова проза" з плином часу втратило свій сенс (як, зрештою, і більшість дефініцій, що містять слова "молодий", "новий" тощо). Найбільш адекватною назвою для літературної течії, про яку йде мова, є на нашу думку "неореалізм" (термін, який вживається для позначення творчості М.Савича, М.Йосича Вишнича та ін. у деяких закордонних довідникових виданнях). І хоча у сербській літературній критиці він зустрічається відносно рідко, поступаючись місцем більш традиційному визначенню "проза дійсності" (попри заперечення самих авторів), в дисертаційному дослідженні використано саме його як найбільш релевантний та теоретично виправданий.
Термін "неореалізм", який ми пропонуємо поширити на сербську літературну практику 6070-х рр. ХХ ст., виник у італійській критиці по відношенню до кіномистецтва, а потім почав застосовуватись і в сфері образотворчого мистецтва та літератури. В кожній з цих областей неореалізм мав свої особливості, пов’язані зі специфікою відображення дійсності в різних родах художньої діяльності. Трагічне світобачення, заперечення традиційної поетики, специфічна оповідна манера все це дозволяє говорити про творчість представників сербської "нової прози" як про сербський неореалізм.
Проведення паралелей між сербським та італійським неореалізмом дозволяє стверджувати, що неореалізм у сербській літературі, як і в літературі італійській, не був однорідним за художньою манерою. Не існувало якогось певного угруповання з чіткими естетичними засадами, дотримання яких свідчило би про приналежність тих чи інших письменників чи книг до неореалістичної течії.
Зіставивши особливості дискурсу, ми дійшли висновку, що, попри свої оригінальні особливості, зазначені літературні течії в Італії та Югославії мають багато спільного, а саме у виборі авторської позиції, в тематиці й виборі героїв, в окресленні образів і характерів, в співвідношенні суб’єктивного й об’єктивного начал в наративі, в композиції, стилі й мові. В зв’язку з цим можемо говорити про спільні аксіологічні та світоглядні засади, про певну подібність художніх рішень, які часто пов’язані з естетикою кіномистецтва та його експресивними можливостями. В неореалістичній прозі письменників обох країн часто присутній відвертий натуралізм і виразно трагічне бачення світу. Проза італійського неореалізму, на відміну від сербського, здебільшого знаходила своє визнання серед критиків, чому посприяли антифашистські настрої, представлені у більшості творів його представників.
Творчість італійських неореалістів (Альберто Моравіа, Васко Пратоліні, Ренати Віґано, Ліберо Біджаретті, Італо Кальвіно, Карло Кассола та ін.) визначила злет повоєнної італійської літератури поряд з блискучим кіномистецтвом. Фільми італійських режисерів-неореалістів справжнє відкриття нових пластів дійсності свого часу стали тепер загальновизнаними шедеврами світового кіно. В їх сюжетних колізіях, образних рішеннях, характерах і долях персонажів відображаються різні грані й аспекти духовної кризи суспільства. Естетика італійського неореалізму, продиктована песимістичною візією світу, була показовою для югославської кінематографії 50-х рр. ХХ ст. і залишила на ньому свій відбиток.
Неореалізм у кіномистецтві Югославії був представлений передовсім Ж.Павловичем (позицію якого називали "анархічною", а фільми критикували й забороняли їхній показ), творчістю Б.Ченгича, Ж.Жилника, яких звинувачували у надмірному суб’єктивізмі та запереченні суспільних норм. Неприкрашене, автентичне народне життя представлене у фільмах сценаристки С.Бориславлевич і режисера Ф.Шкубоні. Кінокритики наголошували на характерних для неореалістичного кіно позиції іронічного скепсису, пародії, тотального несприйняття дійсності. Естетика неореалістичного кінематографу значною мірою вплинула і на формування естетичних засад літератури сербського неореалізму.
У творчості сербських неореалістів простежується зв’язок між проблемами змісту та форми, що надає їхнім творам особливої актуальності. Адже в 70-х роках критики намагаються з’ясувати причини кризи і занепаду традиційних прозових форм, серед яких зміни у поглядах на життя, складний досвід, сумнів, навіяний добою модерну, хаотичністю і непізнаваністю реальності. Двадцяте століття принесло багато експериментів з романом, проблематизування чи пародіювання всіх традиційних складників епічної фікції, великі зміни у підході до прозової творчості і розумінні його мети. Застосування нових прозових методів і відмова від основних засад традиційної реалістичної прози, пошук нових форм текстуальної організації, відкидання безперервного лінійного наративу, розширення пласту іронії і пародії лише деякі з констант поетики, від яких відштовхувалась нова генерація прозаїків. У пошуках найкращого виразу змісту прозаїки сміливо експериментують, і ці експерименти стали домінантою творчого методу й засобом розкриття світоглядних позицій представників неореалістичної школи.
Хоча філософія песимізму і нігілістичне ставлення до традиційних способів зображення дійсності не є виключною прерогативою сербських неореалістів, саме їхня проза, завдяки місцю, яке вона посіла в сербській літературі 6070-х років ХХ століття, привернула увагу до нових, несподіваних можливостей, які відкриваються для літературних інновацій та експериментів із формою.
Огляд деяких поетичних домінант творів основних представників неореалістичної школи, які входять до концепції "нової прози" (Видосав Стеванович, Драгослав Михаїлович, Милисав Савич, Мирослав Йосич Вишнич, Живоїн Павлович), дозволив виявити особливості дискурсу і своєрідності змалювання трагічної візії світу, яку сербська проза 6070-х років найчастіше презентує як єдино можливу і втілює її за допомогою різних наративних технік.
Милисав Савич намагається десакралізувати реальність, особливо уявлення про її надвищість і недоторканість, висміювати і таврувати все, що було і ній брутальним, фальшивим, корумпованим, нелюдським. Біль і бруд провінції є його простором, плідним полем, де квітнуть низькі пристрасті, середовищем, чию ницість, грубість, гіркоту Савич майже дослівно переносить у свою прозу. Він бажає вразити і шокувати читача крикливою сміливістю, правдолюбством, винятковою радикальністю.
Милисав Савич наполягає на "антилітературності" прози як запереченні традиційних літературних цінностей та ідеалізованої картини дійсності, доводить крах ілюзії про можливість усвідомлення остаточної істини про реальність.
Проза Видосава Стевановича, якій характерні здебільшого епічно-драматичні елементи, стала протестом проти естетизації літератури. Це гостра, їдка проза провінційного дна, чиї жителі п’яниці, хворі, неповноцінні істоти, спотворені морально і фізично. У його прозі панує і невроз мови, гострої, грубої, арго. Натуралістична стилізація, драми і трагічні парадокси людської екзистенції і долі визначають атмосферу творів письменника. Книги Стевановича у найбільшій мірі представляють "поетику потворного", трагічне бачення світу, який іде до свого занепаду, тобто все те, що було характерним для прози "чорної хвилі".
У прозі Мирослава Йосича Вишнича романне ціле найменшою мірою твориться на основі традиційної фабули як легко зрозумілої низки подій, а здебільшого із ліричного нашарування уявлень, картин і слів, де реальні події перетворюються у метафоричні і символічні поняття, в переплетення поетичних значень. Атмосфера його романів пам’ятається краще, ніж їхня фабула саме завдяки високій концентрації лірико-символічних тем і мотивів. Всі елементи наративної структури художньо осмислені завдяки метафоричному зв’язку з основним ходом подій. Літературні персонажі цих творів прагнуть недосяжної єдності, внутрішньої і зовнішньої гармонії, яка постійно зникає і продовжує існувати лише як можливість. Недосяжність єдності виявляється і на рівні літературної форми автор сміливо експериментує з нею, звертаючись до мозаїчного типу побудови художнього твору.
Ігнорування колишніх стереотипів набуває особливої актуальності в творчих експериментах Драгослава Михаїловича, у якого художньою новизною позначена мова літературних персонажів. У його оповіданнях та романах оповідь ведеться, здебільшого, від першої особи, а "нелітературна" мова оповідачів слугує вираженню певного вражаючого, іноді шокуючого життєвого досвіду. Розширюючи можливості оповіді, письменник використовує соціально й діалектно марковану мову, яка не відповідає літературним стандартам, для побудови індивідуальної візії людської долі, меж і можливостей людської природи. Драгослав Михаїлович намагається відтворити автентичне життя за допомогою автентичної мови через монологічний "я"-наратив, який несе на собі відбиток світоглядної та художньої концепції письменника, наголошує на проблемі антиномії добра і зла, надає своїй прозі ознак натуралізму.
Прозі Живоїна Павловича притаманна точність і детальність на рівні фабули. Його оповідна техніка багато в чому кінематографічна. Всі події і образи він наче знімає дуже рухливою камерою, яка фіксує кожен жест, кожен крок, кожну деталь інтер’єра, використовуючи іноді навіть цілком кінематографічні методи (наприклад, флешбек). Цим він завдячує, певною мірою, своїй іншій, не менш успішній сфері діяльності кінорежисурі. Створюючи літературні сцени, сповнені драматичної напруги, Павлович показує світ трагічної історії, світ відчаю, низьких інстинктів, насильства, брутальної сексуальності, світ болю, в якому домінує страх. Ж.Павлович письменник, який свою поетику будує не на виключності й однозначності творчих проектів і літературних методів, а на запрограмованому певним чином розширенні перспектив і можливостей відчуття реальності і її літературної транспозиції.
Розгляд особливостей прозового дискурсу В.Стевановича, Ж.Павловича, Д.Михаїловича, М.Йосича Вишнича, М.Савича дає право стверджувати, що літературний феномен неореалізму, який був новим на фоні тогочасного літературного процесу, є цікавим для досліджень як із точки зору представлення філософської картини світу, так і з точки зору нової поетики, яка служить його модерному літературному оформленню.
Література сербського неореалізму 6070-х років ХХ століття як реакція на соцреалістичну одноманітність і формалізм попередньої епохи заслуговує на увагу дослідників не тільки як історико-літературне явище, але і як результат розвитку на національному ґрунті реалістичної європейської прозової традиції, як один із модерних варіантів реалізму, який продовжує займати важливе місце у літературному процесі сучасності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
2. Биджаретти Л. Анонимная синьора. Повести и рассказы. М.: Молодая гвардия, 1966. 206 с.
3. Бојовић З. Српска књижевност. Избор. Београд: Чигоја штампа, 1998. 393 с.
4. Брајовић С. Текст и контекст. Београд: Просвета, 1997. 176 с.
5. Брейтбурд Г.С. На стороне разума (О современной итальянской литературе). М.: Современный писатель, 1978. 240 с.
6. Булатовић М. Ђаволи долазе. Београд: Народна књига Алфа, 1996. 106 стр.
7. Василишин М. Експерименти з формою та їхнє філософське підґрунтя у сербському неореалістичному романі (М. Йосич Вишнич "Чеська школа", "Роман про смерть Галереї") // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Київ, 2003. Вип. 7. С. 244-253.
8. Василишин М. Небуденність буденних героїв М. Савича // Молода нація. 2000. № 13: Матеріали Міжнародної наукової конференції "И НИЧЕГО ЖЕ БЫСТЬ" (Львів, 23-25 квітня 1999). С. 260-266.
9. Василишин М. Особливості наративної стратегії Д.Михаїловича ("Вінок Петрії") // VIVAT AKADEMIA: Матеріали І Всеукраїнської наукової конференції молодих учених-філологів (Львів, 25-26 квітня) Львів, 2003. С. 303-306.
10. Василишин М. Трагічна візія світу в сербській неореалістичній літературі (на матеріалі прози Видосава Стевановича) // Проблеми слов’янознавства. Львів, 2003. Вип. 53. С.128-135.
11. Василишин М. "Fiction" і "faction" у сербській літературі "неореалізму" (на матеріалі прози М.Савича) // Studia metodologica. Тернопіль, 2004. Вип. 14. С. 109-113.
12. Вигано Р. История двух девушек. М.: Прогресс, 1964. 146 с.
13. Вигано Р. Товарищ Аньезе. М.: Изд. иностр. лит., 1951. 216 с.
14. Виноградов В.В. Сюжет и стиль. Сравнительно-историческое исследование. Москва: Изд-во АН СССР, 1963.
15. Витторини Э. Сицилийские беседы. М.: Известия, 1983. 127 с.
16. Витторіні Е. Еріка, та інші твори. К.: Дніпро, 1969. 380 с.
17. Волк П. Српски филм. Београд: ГИП "Култура", 1996. 708 с.
18. Вуловић Ј. Лице и наличје петријине приче. Ниш: Филозофски факултет, 2000. 61 с.
19. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Київ: Либідь, 2001. 488 с.
20. Гикић Р. Помирити живот и уметност / Гикић Р. Искуства прозе. Нови сад: Четврти талас, 1993. С. 111-123.
21. Гордић С. Слагање времена: преиспитивање критичких приступа. Нови Сад: Матица Српска, 1983. 161 с.
22. Делић Ј. "Бандит" који је постао "професор" / Савић М. Пролазе ли возови Ибарском долином. Рашка: Центар за културу "Градац", 2001. С. V-LI.
23. Делић Ј. Критичареви парадокси. Нови Сад: Матица српска, 1989. 121 с.
24. Денисова Т. Роман і проблеми його композиції. Київ: Наукова думка, 1968. 220 с.
25. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // СіЧ. 1995. № 2. С. 18-27.
26. Денисюк І. "Психологічна студія", або "живопись дна" // Українське літературознавство. Львів, 1968. Вип. 5. С. 9299.
27. Денисюк І. Поетика новели // Жовтень. 1969. № 10. 127 134.
28. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Академічний експрес, 1999. 277 с.
29. Деретић Ј. Историја српске књижевности. Београд: Требник, 1996. 594 с.
30. Дзаваттини Ч. Слова через край. М.: Радуга, 1983. 415 с.
31. Егерић М. Дела и дани. 3. Нови Сад: Матица српска, 1990. 374 с
32. Едлинская А.Н. Творчество Д.Михаиловича и проблемы развития сказовой формы повествования в современной сербской прозе: Автореф. дис ... Киев, 1983. 25 с. 10.01.04.
33. Ђорђевић М. Парабола о злу и праштању // Израз. 1976. г. ХХ. књ. XL. бр. 4. С. 688-692.
34. Ђорђевић М. Студије о поетици // Градина. Ниш, 1966. 18 (1983). 9. С. 125-127.
35. Ђорђић С. Артикулација књижевне савремености // Књижевност. 1983. 1/2. С. 184-193.
36. Жабский М.И. Кино и зритель 70-х гг. М.: Знание, 1977. 64 с.
37. Жанр романа в классической и современной литературе: Межвуз. науч.-тематич. сборник / Редколлегия: Горбанев В. и др. Махачкала: Изд-во ДГУ, 1983. 163 с.
38. Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе XVIII-XIX веков: Учебн. пособие для фил. спец. ун-тов. Киев, Одесса: Высшая школа, 1985. 148 с.
39. Зарубежное кино: Идеология и эстетика / Сб. науч. трудов. Редколлегия Карцева Е.Н. М.: ВНИИ киноискусства, 1982. 161 с.
40. Затонский Д. Искусство романа и ХХ век. М.: Худож. литература, 1973. 535 с.
41. Затонский Д. Художественные ориентиры ХХ века. М.: Советский писатель, 1988. 416 с.
42. Игњатовић С. Поступак и значење у причи "Фреде, лаку ноћ" // Књижевна реч. 10. ХII. 1986. С. 290.
43. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия (Эволюция научного мифа). М.: Интрада, 1998. 248 с.
44. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. М.: Интрада, 1996. 253 с.
45. Ільїна Г., Яковлева Н. Югославський роман 70-х років // Література правди і прогресу: До питання розвитку літературного процесу в європейських соціалістичних країнах. Київ, 1979. С. 234-263.
46. Ільницький М. Енергія слова: Літ.-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1978. 242 с.
47. Иоскевич Я.Б. Борьба идеологий в мировом киноискусстве. Ленинград: Знание, 1971. 32 с.
48. Итальянская новелла ХХ века. М.: Худ. лит., 1969. 632 с.
49. Итальянская повесть: 70 е годы / Сост. Смирнов Г.П. М.: Прогресс, 1982. 368 с.
50. Итальянские рассказы. М.: Правда, 1953. 56 с.
51. Йовине Р. Земли Сакраменто. М.: Изд. иностр. лит., 1955. 287 с.
52. Јеремић Љ. Нова српска приповетка. Београд: Књижевна омладина Србије, 1972. 320 с.
53. Јеремић Љ. Проза Видосава Стевановића. Нишчи / Стевановић В. Нишчи. Београд: Нолит, 1982. С. 403-428.
54. Јерков А. Антологија српске прозе постмодерног доба. Београд: Српска књижевна задруга, 1992. 454 с.
55. Јосић Вишњић М. Нови годови. Београд: Народна књига Алфа, 1998. 214 с.
56. Јосић Вишњић М. Одбрана и пропаст Бодрога у седам бурних годишњих доба. Београд: Дерета, 1997. 254 с.
57. Јосић Вишњић М. Роман о смрти Галерије. Београд: Народна књига Алфа, 1996. 84 с.
58. Јосић Вишњић М. Чешка школа. Београд: Нолит, 1994. 213 с.
59. Кальвино И. Барон на дереве. М.: Худ. лит., 1965. 248 с.
60. Кальвино И. На судне полно крабов. М.: Правда, 1961. 47 с.
61. Кальвино И. Тропа паучьих гнезд. Несуществующий рыцарь. Барон на дереве. Облако смога. Путь в штаб. М.: Радуга, 1984. 493 с.
62. Кассола К. Наречена Бубе. К.: Молодь, 1966. 199 с.
63. Кассола К. Рубка леса. М.: Изд. иностр. лит., 1958. 96 с.
64. Кин Ц.И. Итальянские мозаики: Статьи об итальянской литературе 70-х гг. М.: Сов. писатель, 1980. 463 с.
65. Кин Ц.И. Итальянские светотени: Заметки о литературе и культуре современной Италии. М.: Сов. писатель, 1975. 510 с.
66. Кин Ц.И. Миф, реальность, литература. М.: Советский писатель, 1968. 336 с.
67. Кино Югославии: Сб. статтей / Сост. Райгородская И. М.: Искусство, 1978. 193 с.
68. Киш Д. "Петријин венац" Драгослава Михаиловића. Поводом додељивања Андрићеве награде. Књижевна реч. 10. Х 1976. г. V. С. 64.
69. Копыстянская Н. Понятие "жанр" в его устойчивости и изменчивости // Контекст-86. М., 1987. С. 178-204.
70. Копыстянская Н. Жанровые модификации в чешской литературе: (Период становления соц. реализма). Львов: Вища школа. Изд-во при Львов. ун-те, 1978. 258 с.
71. Леви К. Христос остановился в Эболи. М.: Изд. иностр. лит., 1955. 231 с.
72. Леви К. Слова-камни. Три дня в Сицилии. М.: Изд. иностр. лит., 1957. 130 с.
73. Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. К.: ВЦ "Академія", 1997. 752 с.
74. Мещеряков С. Жанровое своеобразие сербского реалистического романа 1970-х годов: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.04 М.: 1986. 18 с.
75. Микић Р. Један поглед на српску приповетку / Српскa приповетка 1950-1982. Београд: Књижевна омладина Србије, 1983. С. ХΙ.
76. Микић Р. Опис приче: Огледи о уметности приповедања. Ниш: Просвета, 1998. 263 с.
77. Михаиловић Д. Фреде, лаку ноћ. Београд: Политика, 1990. 230 с.
78. Михаиловић Д. Гори Морава. Београд: Српска књижевна задруга, 1995. 176 с.
79. Mихаиловић Д. Кад су цветале тикве. Нови сад: Матица српска, 1968. 141 с.
80. Mихаиловић Д. Петријин венац. Београд: БИГЗ, 1994. 395 с.
81. Моравиа А. Равнодушные. Римские рассказы. Кишинев: Литература артистикэ, 1979. 608 с.
82. Моравиа А. Рассказы. М.: Худ. лит., 1981. 414 с.
83. Мущенко Е.Т., Скоболев В.П., Кройчик Л.Е. Поэтика сказа. Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1978. 120 с.
84. Најдановић М. Релације писац-средина у књижевности српског реализма: прилози за историју српске књижевности. Крагујевац: Светлост, 1983. 558 с.
85. Најлепше приповетке Мирослава Јосића Вишњића / Избор и предговор Мирослав Тешић. Београд: Просвета, 2002. 243 с.
86. Недић М. Двострука стварност у прози Живојина Павловића / Књижевност. год. 40. Књ. 87. бр. 7/8 (1985). С. 1378-1393.
87. Недић М. Стара и нова проза: огледи о српским проз