ЮГОСЛАВСЬКИЙ “ВОЄННИЙ” РОМАН 70-80-Х РР. ХХ СТ.: ЗАСОБИ МОДЕЛЮВАННЯ ТА ПАРАДИГМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ПАСТУХ СВІТЛАНА МИХАЙЛІВНА

УДК: 82-311.6(497.11) (497.13)

ЮГОСЛАВСЬКИЙ ВОЄННИЙ” РОМАН 70-80-Х РР. ХХ СТ.: ЗАСОБИ МОДЕЛЮВАННЯ ТА ПАРАДИГМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

10.01.03 література слов’янських народів

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Рудяков Павло Миколайович
доктор філологічних наук, професор

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП..3

РОЗДІЛ І. Еволюція югославського «воєнного» роману
у 5090-х рр. ХХ ст. .....17
РОЗДІЛ ІІ. Новаторство «воєнної» романістики Мирка Божича..63
РОЗДІЛ ІІІ. Історичний модус художнього світу
Вука Драшковича .108

ВИСНОВКИ165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....175

ВСТУП

Донедавна цілком звичайний і звичний термін «югославський» за нових умов і обставин, що склалися на початку ХХІ ст., потребує додаткових коментарів і пояснень. Це зумовлено, в першу чергу, зміною державно-політичної ситуації на Балканському півострові й, зокрема, на просторі колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки (згодом Союзної Республіки) Югославії. Разом із цією зміною відбулися й продовжують відбуватися зрушення у сфері духовної культури, літератури та мистецтва.
Югославська література протягом усього часу свого існування являла собою помітний, багато у чому показовий сегмент світового і європейського літературного процесу ХХ ст., а також невід’ємну його складову [69, с. 38]. Після остаточного зникнення з карти світу (2003 р.) топоніма «Югославія», а разом з ним і всього того, що кваліфікувалося як «югославське», ця література уже в історичній ретроспективі продовжує привертати увагу. Новітні сербська, хорватська, словенська, чорногорська, македонська, боснійська літератури значною мірою виростають на югославській літературній традиції. Вивчення кожної з цих літератур навряд чи може бути повноцінне без усвідомлення й осмислення спільного для них досвіду, сформованого у межах югославського літературного процесу.
Той феномен, який називається «література народів Югославії», є унікальним явищем літературного життя ряду балканських югослов’янських народів, яке органічно об’єднує у собі сербську, хорватську та словенську літератури. Воно ґрунтується на близькості мов, спорідненості усних народних культур, спільності історичного розвитку цих народів. Передумови для його виникнення складаються протягом ХІХ ст. під час активізації процесу національного духовного відродження у сербів та хорватів, головним гаслом якого проголошується утвердження спільної мови та єдиного літературного простору для всіх «іллірійських» слов’ян [311, с. 153]. В остаточно завершеному вигляді література народів Югославії (або, як її називають, югославська література) формується після 1918 р., у зв’язку зі створенням спільної держави югослов’ян Королівства сербів, хорватів та словенців[1].
Існування літератури народів Югославії триває до початку 90-х рр. ХХ ст. і припиняється під впливом дії насамперед позалітературних факторів, внаслідок дезінтеграції державної території СФР Югославії й виникнення на її терені окремих суверенних держав: СР Югославії, Хорватії, Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії. До кола літератур народів Югославії прийнято зараховувати сербську, хорватську, словенську, македонську (з 1945 р.)[2], чорногорську, а також літератури національних меншин, які проживали у СФРЮ, маючи відповідний офіційний статус (албанська, русинсько-українська, угорська, румунська, словацька тощо). Боснійську літературу як окремий самостійний елемент у межах літератур народів Югославії до 1992 р. практично не виділяли. Літераторів, які народилися на території Боснії та Герцеговини, розглядали як представників або сербської, або хорватської літератур, залежно від їхньої приналежності до «боснійських» сербів чи «герцеговинських» хорватів. Власне «боснійців» (або, як їх ще називали, «мусульман») зараховували, як правило, безпосередньо до «югославських» письменників без додаткових уточнень.
Література народів Югославії розвивалася за загальносвітовими літературними моделями, законами і закономірностями, спільними для переважної більшості національних літератур європейського культурного ареалу. Разом з тим, виявлялися й риси, зумовлені національною специфікою як югославського життєвого та літературного матеріалу, так і характеру й особливостей його художнього освоєння.
Діалектика загального та національно-своєрідного знаходить своє виявлення у багатьох явищах, зокрема у розробці теми війни (мається на увазі Друга світова війна 19391945 рр.), яка є невід’ємним елементом європейського літературного процесу другої половини ХХ ст., а також в еволюції цієї теми.
На теренах Королівства Югославії (саме під такою назвою спільна держава югослов’янських народів існувала з 1929 р. і була втягнута у Другу світову війну у квітні 1941 р.) внаслідок агресії з боку Німеччини збройний опір зовнішньому ворогові й спротив окупації збігався у часі і просторі з поваленням монархії і зміною суспільно-політичного ладу, тобто з війною громадянською. Відтак, з огляду на національну специфіку історичних подій 19411945 рр., тему війни в літературах народів Югославії називають ще темою Народно-визвольної боротьби (НВБ). Ці два терміни «тема війни», «тема НВБ» прийнято вживати у критиці як абсолютні синоніми. Саме так вони використовуються й у дисертації.
Протягом ХХ ст. література народів Югославії проходить декілька етапів розвитку, починаючи від радикального «повороту до Європи», пов’язаного з відмовою від надмірного етнографізму й від плекання народнопісенної традиції, на початку століття й закінчуючи постмодернізмом, який з’являється у югославів у середині 80-х рр. Огляд особливостей югославського літературного процесу ХХ ст. не входить до кола завдань дисертантки. Для нас важливо констатувати, що на кожному з традиційно виокремлюваних в історії югославської літератури періодів модернізм (до 1918 р.), авангардизм, «соціальна» література (19201930-ті рр.), соціалістичний реалізм (19451950-ті рр.), «модерний», «антидогматичний» реалізм (19501980-ті рр.), постмодернізм (починаючи із середини 1980-х рр.) зазнає змін більшість ділянок літературного процесу. Помітно оновлюється й тематика творів, що є важливим з огляду на характер та особливості даного дослідження. Після 1918р. на передній план висуваються такі теми, як: катастрофічний характер Першої світової війни та її наслідків для всієї європейської цивілізації й окремої особистості; пошук внутрішньої гармонії героя за докорінно змінених у бік істотного погіршення зовнішніх обставин; соціальні відносини та їхній вплив на індивідуальну долю особистості тощо.
Темі війни в літературах народів Югославії належить, без перебільшення, особливе місце. Протягом тривалого часу вона посідала провідне або одне з провідних місць. «Гегемонія теми війни і революції» небезпідставно розглядалася як одна з прикметних особливостей югославської літератури другої половини ХХ ст. [302, с. 113]. «Воєнна» тема... визначала літературу перших років після війни» [112, с. 215]. «Тематика, пов’язана з НВБ та окупацією», разом з реалістичним методом та «соціальною ангажованістю», була, на думку Й.Деретича, покладена в основу «нової моделі літератури», яка почала утверджуватися в Югославії після 1945 р. й на якій, власне, зрештою сформувалася вся національна повоєнна література.
Такий стан справ слід вважати цілком логічним з огляду на особливості тогочасної конкретно-історичної ситуації. З одного боку, література (як, до речі, й мистецтво в цілому) відчула надпотужний суспільний запит щодо увічнення славної перемоги над зовнішнім та внутрішнім ворогом. З іншого, тема війни виявилася одним з достатньо активних сегментів ідеологічної боротьби, яка набирала обертів і привертала все більшу увагу й набувала значення в атмосфері поглиблення конфронтації та розгортання «холодної війни» як специфічної форми продовження Другої світової.
Варто зазначити, що тема війни проти фашизму й перемоги над фашизмом не залишається поза увагою і в літературах інших європейських народів. Так, у літературах країн Східної Європи вона, як і в Югославії, тривалий час була присутня на літературній арені. Її прикметними рисами були масштабність і панорамність. Потяг до висвітлення теми у великих епічних формах (при цьому нерідко на шкоду естетичній довершеності) набув масового характеру. У країнах Західної та Північної Європи також було приділено значну увагу змалюванню життя та філософії життя під час війни. «Література Опору» стала невід’ємною складовою багатьох національних літератур. З нею пов’язано чимало помітних художніх звершень [42; 96; 105; 251; 305].
Для означення творів югославських сербських і хорватських авторів, а також представників деяких інших національних літератур, присвячених темі війни, в дисертації вживатиметься робоче визначення «воєнного роману». Його, на нашу думку, не слід розглядати як термінологічне. Воно характеризує тільки тематику творів [185, с. 210; 42, с. 8; 288, с. 45], жодним чином не зачіпаючи інші важливі характеристики кожного з них. Навіть у тих випадках, коли «зовнішня», подієво-сюжетна, сторона художнього твору, дійсно обмежується виключно воєнними подіями й зосереджена саме на них, визначення «воєнний роман» виявляється недостатнім для розуміння його ідейно-образного змісту в усій повноті та глибині. Тенденція до звуження й спрощення у висвітленні подій воєнного лихоліття, а разом з тим і неусвідомлені спроби певної «термінологізації» цього визначення була поширена в югославській літературі лише в перші п’ять-десять повоєнних років. Згодом її було швидко подолано. У дисертації визначення «воєнний роман» вживатиметься у його, так би мовити, первинному значенні для позначення творів, в яких домінуючою є тема Другої світової війни.
Характер, світоглядно-ідеологічні та власне естетичні засади розробки теми війни та НВБ у літературі народів Югославії, так само, як і в літературах інших країн Південної і Східної Європи, не залишалися незмінними. Збільшення часової відстані об’єктивно зумовлювало зміщення фокусу зображення й перенесення акцентів. Давалися взнаки й суб’єктивні фактори. Кожне нове письменницьке покоління, наприклад, бачило «свою власну» війну, говорило про неї «свою» правду. Особливо кардинальних зрушень тема війни зазнала, мабуть, тоді, коли розробляти її почали митці, народжені після 1945 р. Вони не бачили й не знали війни ані як її повноцінні активні або пасивні учасники, ані як діти, дитинство яких було спотворено війною. Для них війна перетворилася на історію, і ця обставина позначилася на характері висвітлення теми у вирішальний спосіб. Про це ще йтиме мова у дисертації.
У перші повоєнні роки увагу й творчу енергію югославської літератури було зосереджено переважно на описі подій. Предметом такого опису ставав як сам перебіг воєнних перипетій, так і окремі події, починаючи від дійсно загальнозначущих історичних та закінчуючи локальними або й зовсім малопомітними для широкого загалу. У фокусі перебували дві головні концептуальні домінанти. По-перше, подвиг народу та окремих його яскравих представників-героїв. По-друге, жертви, якими довелося «заплатити» за перемогу, тобто важкі й трагічні випробування, котрі під час війни випали на долю країни та її населення, у тому числі мирного. Поєднання війни та соціальної революції спричинило особливу увагу літератури до відображення змін у свідомості героїв. Особливо це стосувалося тих з них, які зумовлювали вибір кожним персонажем власного місця у боротьбі проти окупантів та проти «опонентів» у громадянській війні, а також в ідеологічному конфлікті навколо сприйняття соціалістичної ідеї та утвердження соціалістичного ладу.
Багато з того, що писалося «по гарячих слідах», одразу по війні (1945 р. початок 1950-х рр.) несло на собі виразний відбиток публіцистики, документалістики, мемуаристики. Акцент робився на описі фактів і подій. Відчутними ставали схематизм у змалюванні характерів, а також одноплощинність та певна психологічна збідненість. Усе це негативно позначалося на власне художньо-естетичній якості творів. Не додавало художності й прагнення багатьох письменників (чимало з яких було безпосередніми учасниками народно-визвольної боротьби) до використання своїх творів як засобу ідеологічної боротьби.
Цей публіцистично-документальний, подієво-описовий підхід у висвітленні «воєнної» теми в літературі народів Югославії було швидко подолано. Значною мірою цьому сприяла літературна дискусія 19491951 рр., головною «темою» якої стало, як відомо, подолання «догматизму» та «ангажованості» мистецтва слова [194, c. 11].
Теоретичні постулати й висновки, що їх було сформульовано й утверджено в ході дискусії, виявилися надзвичайно актуальними. Дуже швидко їх було застосовано на практиці. Уже на початку 1950-х рр. буквально один за одним з’являлися друком твори принципово іншого характеру й змісту як з художнього, так і зі світоглядного погляду. Це, зокрема, були «Сонце далеко» (1951) Д.Чосича, «Весілля» (1950) М.Лалича, «Пісня» (1952) О.Давичо, «Прорив» (1952) Б.Чопича та ін.
У руслі загального процесу вивільнення югославського красного письменства від догматизму й вульгарного, заідеологізованого соціологізму ці твори розмаїттям художніх граней, глибиною гуманізму ознаменували початок якісно нового етапу розробки трагічних колізій часів НВБ. Основні параметри цього етапу було задано під час дискусії 19491951 рр. Ключовими з них слід вважати, по-перше, естетизацію воєнних подій, по-друге, філософізацію досвіду війни для народу в цілому й для окремих його представників зокрема.
Протягом низки наступних років тема вогненних воєнних випробувань продовжувала домінувати в югославському літературному процесі як за кількістю опублікованих творів різної жанрової природи, так і за рівнем філософсько-естетичного осмислення й художнього виконання. Цілісність концепції, вміння зіставити поодинокі факти з життєвими закономірностями, висока культура й глибина психологічного аналізу, невпинні пошуки свіжих, оригінальних художніх форм все це природно розглядалося критикою як головні критерії ідейної та естетичної зрілості [193; 251; 345; 368]. Показово при цьому, що згадані особливості були притаманні всім національним художнім системам, які у своїй сукупності утворювали літературу народів Югославії. Хорватська література в цьому відношенні мало чим відрізнялася від сербської, а скажімо, словенська від хорватської. Національна або регіональна і локальна специфіка тут практично не виявлялися. Окремі винятки мали місце, проте лише підтверджували загальне правило.
Починаючи приблизно з середини 1960-х початку 1970-х рр. інтерес до теми війни в югославській літературі почав згасати. Це пояснюється як суто літературними об’єктивними й суб’єктивними, так і позалітературними факторами. У цей час на авансцену літературного процесу висувається тема історичного минулого, осмислена на рівні заснованих на нових підходах філософських узагальнень, міфологізації та параболізації. Набирає обертів висвітлення нової для літератур народів Югославії теми життя молоді (у хорватів, зокрема, виникає таке національно своєрідне явище, як «проза в джинсах» [329, с. 117]. У літературі утверджується нове письменницьке покоління, чимала частина представників якого виявляється зорієнтована на свого роду «звільнення від війни та спогадів про неї» і прагне тематичного оновлення, не будучи до того ж надто обтяженою «культовим ставленням» до подій воєнного лихоліття, героїзму, жертовності тієї доби. Нарешті, практично зникає той ідеологічний тиск на літературу та літераторів, який мав місце у попередні роки, особливо в другій половині 1940-х рр. У сфері художньої культури та мистецтва реально утверджуються плюралізм підходів, конкуренція ідей, естетичне розмаїття. Суспільна та літературна атмосфера мало сприяють збереженню за «воєнним» романом того монопольного, домінуючого положення, яке він займав у попередній період. Хоча говорити про якийсь «занепад» цього тематичного масиву на початку 1970-х рр. аж ніяк не доводиться.
На рубежі 7080-х рр. ХХ ст. цей період, власне, й обрано для опрацювання в дисертації, відбувається свого роду «реабілітація» теми війни та народно-визвольної боротьби в літературі народів Югославії. З’являється низка нових, яскравих творів, присвячених цій темі. Пропонуються нові підходи і рішення. Здійснюється спроба подивитися на події 19411945 рр. як на одну із складових національної історії, у контексті подій інших епох і у форматі безпосереднього зв’язку з деякими із цих подій, встановлюваного шляхом поєднання в романному просторі різних часових площин. Одним із перших вирушив у цьому напрямі В.Драшкович. Його «воєнні» романи, починаючи з роману «Ніж» (1982), якому судилося стати справжньою сенсацією югославського літературного процесу початку 1980-х рр., являють собою важливий компонент літературного матеріалу, на якому побудовано наше дослідження.
У художньому світі В.Драшковича тема НВБ повністю трансформується в історично-філософську. У зв’язку з цим змінюється й підхід до змалювання трагічних колізій. Це, в свою чергу, відкриває нові, додаткові можливості відтворення складної й суперечливої діалектики почуттів, часом навіть «трагічного щастя».
У той же час, в усій повноті виявляється тенденція спеціально акцентованого й свідомо поглибленого погляду на морально-етичні аспекти й проблеми воєнного часу. Досить значного поширення набуває моделювання штучних вихідних ситуацій, у межах яких персонажі-учасники НВБ, на думку авторів художніх творів, могли б краще виявити ті якості й особливості, котрі становили сутність як їхньої поведінки в умовах війни, так і мотивацію цієї поведінки. Помітною в цьому відношенні були твори М.Божича «Пан полковник» (1975) та «Бомба» (1976), які, разом з творами В.Драшковича, склали основне ядро дисертаційного предмету.
У середині 1980-х рр. у літературі народів Югославії з’являються перші твори виразно постмодерністського спрямування (першим серед них виявився «Хозарський словник» (1984) М.Павича [66, с. 220-221]. Постмодернізм швидко набуває популярності й значного поширення. Ця обставина не сприяє поверненню уваги до теми війни та проблематики, з нею пов’язаної. Югославська постмодерна проза до цієї теми не звертається, що виглядає цілком природно.
У 90-ті рр. ХХ ст. тема війни відсувається на периферію художньо-мистецького життя, втрачаючи цілісний, системний характер як окреме, самодостатнє явище літературного процесу і перетворюючись фактично на повну свою протилежність порівняно не лише із «зірковими» для неї 19501960-ми, а й з 1980-ми роками. У цей час країну охоплюють нові, надзвичайно гострі й руйнівні конфлікти, які, крім усього іншого, дають потужний поштовх до серйозного переосмислення як воєнної теми та пов’язаної з нею проблематики, так і всього того, що асоціюється з поняттям «югославський» у практично всіх без винятку його виявленнях.
Актуальність дослідження зумовлена, з одного боку, збереженням інтересу до теми війни та народно-визвольної боротьби як до унікального історичного, світоглядного, естетичного феномену, з іншого, вагомим значенням творчості В.Драшковича та М.Божича, а також особливою роллю їхніх творів періоду кінця 1970-х початку 1980-х рр. у переході югославської «воєнної» прози на новий рівень літературної презентації.
Окремо варто зазначити, що в Україні творчість цих письменників залишається маловідомою й слабодослідженою. Відсутні комплексні праці, присвячені аналізові їхньої творчості на ідейно-тематичному, образному, жанрово-стильовому рівнях. На сьогоднішній день можна вважати до певної міри висвітленими лише деякі аспекти творчості М.Божича. Разом з тим, враховуючи, що це робилося ще за радянських часів, актуальною слід вважати реінтерпретацію запропонованих свого часу узагальнень і висновків. Існує, зокрема, потреба по-новому подивитися на такі елементи, як проблеми індивідуального вибору, зради, морально-етичної ціни воєнного успіху та перемоги тощо.
Мета дослідження полягає у вивченні югославського «воєнного» роману другої половини ХХ ст., визначенні основних етапів його еволюції та її особливостей, аналізі зразків «воєнної» прози двох яскравих представників югославської літератури зазначеної доби М.Божича та В.Драшковича, включенні цієї прози до загального контексту сербської та хорватської літератури про війну та НВБ.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання наступних завдань:
- окреслити в діахронічно-синхронічному аспекті становлення та історичний розвиток концепції югославського «воєнного» роману;
- визначити зміст та обсяг категорії «історична пам’ять» та її застосування в літературі;
- презентувати феномен романів М.Божича та В.Драшковича як багатоаспектне явище, синтез різноманітних сутностей і функцій;
- дослідити системні категорії «воєнної» прози й такі її текстові характеристики, як сюжетність, композиційність, система персонажів, наративність, жанрова природа й специфіка;
- вирізнити аспекти стильового розмаїття романів М.Божича та В.Драшковича, які становлять об’єкт дослідження.
Методологічну основу дослідження становить описовий метод, доповнений елементами біографічного, структурного, історико-літературного, порівняльно-генетичного. Використано також системний підхід. Для вирішення практичних завдань застосовувався семантичний аналіз образів, тем, мотивів творчості авторів.
Теоретико-методологічні засади. Автор у своєму дослідженні спирається на праці вітчизняних та зарубіжних учених з історії літератури, теорії діалогічності, рецептивної естетики (М.Бахтіна, Г.Вервеса, Р.Гром’яка, Г.Ізера, Р.Інгардена, Е.Касперського, П.Рікера, Г.Яусса та ін.), герменевтики (Г.Гадамера, В.Гумбольдта, Е.Гуссерля, В.Дільтея, Ф.Шлейєрмахера), порівняльного літературознавства (А.Діма, В.Жирмунського, Д.Дюришина, Д.Наливайка), структурно-семіотичної естетики (Ч.Пірса, Ч.Морріса, Р.Якобсона, К.Леві-Стросса, Р.Барта, Ю.Лотмана, О.Астаф’єва), а також на класифікаційну систему художніх образів (О.Гостєва, В.Рубахіна). Використано тією чи іншою мірою дослідження представників «суміжних» з філологією дисциплін: філософів (Б.Рассела, М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Бергсона, Р.Коллінгвуда, В.Горського, С.Кримського), істориків (М.Блока, К.Ясперса, А.Гуревича, В.Ярового, К.Нікіфорова), психологів (К.Юнга, Л.Виготського). Враховано результати, одержані дослідниками югославського роману другої половини ХХ ст. (М.Бандичем, Й.Деретичем, Д.Єремичем, Р.Таутовичем, М.Юрковичем, В.Глігоричем, М.Пантичем, М.Радуловичем, А.Єрковим, М.Єгеричем, І.Секулич, Й.Милосавлевичем, М.Шіцелом, З.Чрнею, Я.Мукаржовським та ін.), а також літературознавцями, які працювали саме над «воєнною» тематикою та проблематикою (П.Палавестрою, Р.Трифковичем, Р.Івановичем, П.Джаджичем, З.Константиновичем, Д.Стояновичем, Н.Милошевичем, В.Хорєвим, Г.Ільїною, М.Вагаповою, І.Радволіною, В.Вєдіною, Т.Посудневською, Г.Творонович, П.Рудяковим, Н.Яковлєвою, Н.Непорожньою).
Об’єктом дослідження у дисертації є романи Вука Драшковича «Ніж» (1982), «Молитва» (1985) та Мирка Божича «Пан полковник» (1975), «Бомба» (1976), «Тіла і душі» (1980), а також ряд інших зразків югославської «воєнної» прози, визначених автором як особливо показові з точки зору тих чи інших її прози характерних рис і особливостей.
Предмет дослідження естетичні механізми історичної пам’яті в югославському романі про війну (7080-х рр. ХХ ст.), «пам’ять жанру», яка об’єднує сюжетно-композиційні, наративні, стилістичні, архаїчно-жанрові компоненти.
Наукова новизна здійсненого дослідження полягає у комплексному аналізі «воєнних» романів В.Драшковича та М.Божича у контексті їх суспільно-політичних поглядів та естетичних уподобань, а також у здійсненні спроби нової оцінки закономірностей і тенденцій розвитку прози про війну та НВБ у 7080-ті рр. ХХ ст. Важливим елементом новизни слід також вважати систематизацію, класифікацію, узагальнення нового для українського слов’янознавства інонаціонального літературного матеріалу. У дослідженні вперше описано концепти та моделі югославського «воєнного» роману як системи, конститутивними категоріями якої є сюжетність, композиційність, наративність, жанрова специфіка, суб’єктність етносу та індивіда; визначено зміст та обсяг поняття «історична пам’ять»; охарактеризовано сюжетно-композиційні домінанти творів та вплив на них історичних і політичних реалій та трансформацій.
Теоретичне значення дисертації. Проаналізований матеріал, одержані результати і висновки відкривають нові можливості стосовно вивчення теорії та історії югославського «воєнного» роману, зокрема домінантної ролі «історичної пам’яті» в утворенні ідейно-образного змісту та структурної організації тексту, видозміни його основних конститутивних категорій. Матеріали й висновки роботи сприятимуть розробці цілісної концепції сучасного роману та прози в цілому.
Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів для розробки нормативних та спеціальних курсів з метою використання у навчальному процесі у ВНЗ, а також для подальшого поглибленого наукового освоєння історії сербської та хорватської літератур.
Проведений аналіз дозволяє краще визначити художнє новаторство «воєнної» прози 19701980-х рр. Югославська література цього періоду відкриває ситуації, в яких можливості героїв випробовуються на фізіологічній, психологічній, моральній межі. Перевірка «пограничною» ситуацією виявляється найефективнішим засобом відкриття психологічних можливостей людини, справжнього характеру і справжньої «ціни» ідейних і моральних цінностей та переконань. Водночас це спосіб художньої реалізації сутності людини. Впровадження результатів дослідження в практику дасть можливість розширити межі аналізу конкретного художнього твору. Окремі моменти можуть бути залучені у лекційних курсах як додатковий проблемний та ілюстративний матеріал з історії югославської літератури другої половини ХХ ст., а також при підготовці та проведенні спецкурсів і спецсемінарів.
Особистий внесок дисертанта. Висновки та сформульовані концепції, експозиція термінів, рівень їх структурно-системних зв’язків, дисциплінарної та парадигмальної атрибуції належать автору дослідження. Будь-які форми використання результатів досліджень інших науковців зазначені у відповідних посиланнях.
Зв'язок з науковими програмами і темами. Тема дисертаційної роботи пов’язана з науковою роботою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України й виконувалась у межах комплексного плану «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (06 БФ 044-01) та підтеми «Українсько-слов’янський мовно-літературний дискурс», яка реалізується кафедрою слов’янської філології.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені у виступах на наукових конференціях: Славістичні читання пам’яті академіка Леоніда Булаховського (Київ, 2001); Міжнародна наукова конференція «Слов’янський світ на початку ХХІ ст.» (Нікшич, Югославія, 2001); Міжнародна наукова конференція «Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу» (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність» (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність» (Київ, 2005); Міжнародна наукова конференція «Мови та літератури світу в контексті глобалізації» (Київ, 2005); Міжнародна наукова славістична конференція, присвячена десятиріччю викладання хорватської мови у Львівському університеті (Львів, 2006); Перша конференція молодих українських сербістів (Київ, 2006); VІІ Славістичні читання пам’яті академіка Леоніда Булаховського (Київ, 2006); ХV Міжнародний славістичний колоквіум пам’яті слов’янських просвітників Кирила і Мефодія (Львів, 2006); VІІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (Київ, 2006); Всеукраїнська наукова конференція «Світоглядні горизонти філології: традиції і сучасність» (Київ, 2007).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації висвітлені у п’яти публікаціях авторки у фахових філологічних виданнях ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури. Її загальний обсяг становить 201 сторінку. Список використаної літератури налічує 370 позицій. Текстова частина викладена на 175-ти сторінках.

[1] Королівство сербів, хорватів та словенців офіційна назва у 19181929 рр. держави, яка була створена внаслідок об’єднання Хорватії, Словенії, Боснії та Герцеговини, Далмації та Воєводини (які входили до складу Австро-Угорщини до 1918 р.) з королівствами Сербії та Чорногорії. З 1929 р. ця держава називалася Королівство Югославія.

[2] Щодо явищ сербської, хорватської, словенської та македонської літератур після 1992 р. вживати термін «література народів Югославії» некоректно.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Усередині другої половини ХХ ст. в югославській прозі, як і в літературі в цілому, починають дедалі виразніше й активніше виявлятися ознаки оновлення. На рубежі 19701980-х рр. настає новий етап розвитку для теми війни та народно-визвольної боротьби. До основних ознак цього етапу слід віднести: поєднання воєнної теми з темою історичного минулого, дегероїзацію, перенесення акценту на пошуки нової ідентичності героя, підвищену увагу до морально-етичних аспектів, моделювання «вихідних» ситуацій.
Розглядаючи події періоду НВБ як невід’ємну складову національної історії, сповненої моментами трагічного протистояння, агресії ззовні, надлюдських випробувань на міцність як усієї нації, так і кожного з її представників, чимало югославських письменників концентрується в цей період на виявленні того спільного, що об’єднує різні історичні епохи. В якості головного об’єднуючого фактора, здатного забезпечити стійкість усієї системи і сталість її розвитку протягом століть, пропонується національна ідентичність нового типу, звільнена від образ, розчарувань і комплексів минулого.
Для «воєнної» прози того часу характерні: підвищений інтерес до внутрішнього світу особистості; схильність до аналізу причин, мотивів та духовної поведінки персонажів у моменти складних етичних випробувань; відхід від опису; активне використання художнього експерименту; зміщення акценту від епічного відтворення подій в їхньому повсякденному перебігові до змалювання експериментальних ситуацій; прагнення до об’єднання, порівняння та взаємоперевірки минулого та сучасності; співвіднесеності духовного досвіду особистості з досвідом історії; об’єднанні емоційного, образно-пластичного та раціонального начал, реалістичного та символічного пластів змалювання. Характерне для «воєнного» роману й тяжіння до двоплановості змалювання та до масштабного філософського осмислення подій. Все органічніше стає «включення» філософських, етичних, аксіологічних та аналітичних елементів до методу художнього змалювання, одночасно розширюються функції образу автора (авторського «суду») у художній структурі твору.
Варто зазначити, що сербський та хорватський роман про війну розвивається у 19701980-х рр. паралельно з літературою постмодернізму, запозичуючи з неї деякі елементи ідейно-образного змісту й художньої форми, котрі ускладнюють та поглиблюють його.
Югославська «воєнна» проза 70-х рр. ХХ ст. уважніше «вдивляється» у національну історію, детальніше досліджує людську психологію, гостріше ставить проблему особистої відповідальності, яка є ключовим поняттям до творів, написаних у цей період. Саме через особисту відповідальність героїв розкриваються в багатьох випадках моральні, історичні, політичні та етнонаціональні проблеми. Поглиблюється психологічне начало, досягається новий рівень філософського осмислення буття, що пояснюється новим розумінням минулого та майбутнього, а також причинно-наслідкового зв’язку між ними.
Особливість письменницької манери Мирка Божича полягає у тому, що, відштовхуючись від зовнішніх, мало суттєвих ознак, він розкриває внутрішні протиріччя явищ та людських пристрастей. Протиставлення та моделювання є основними принципами побудови його романів. Автор намагається вмотивувати вчинки своїх героїв. У зв’язку із загостренням інтересу до людської особистості поглиблюється вирішення проблеми вибору, проблеми особистої відповідальності, філософське начало в його романах про війну. Центральне місце у його творах посідає морально-етична проблематика, а в образах партизанів Мирко Божич розкрив високу моральність людини та гуманізм.
Духовні й фізичні можливості людини виявляються у випробуванні смертю, це особливий вид чи не найскладнішої життєвої ситуації, в якій людина має або перемогти себе, або зламатися раз і назавжди. У ситуації, яка погрожує смертю або закінчується нею, досліджується подолання фантому страху, йде перевірка «воєнної» тези: «Людина, що перебуває над обставинами», ролі переконань у поведінці людей та їхньої міцності, морального вибору та його значення у людських долях. Здатність подолати біологічний страх смерті, залишитися людиною в найстрашніших, «антилюдяних» обставинах розкривається тут як «похідне» від духовності, морального максималізму, любові до людей та ненависті до війни, до всього, що принижує людину, що спрямоване на її знищення. Справді героїчне невіддільне від ідейного переконання та соціальної позиції людини, її здатності до співчуття, до того, наскільки невмируща в ній совість, наскільки велике її почуття особистої відповідальності за долі людей.
Мирко Божич досліджує «природу» страху та безстрашності, вірності та зради, використовуючи як модель реалістичний аналіз психології людини у ситуації «життя чи смерть». Він більше уваги звертає на усвідомлений ідеологічний вибір особистості і, відповідно, детальний самоаналіз героя. Його цікавить понад усе ступінь «зрощення» ідей та почуттів, моралі та совісті, тому він переважно використовує «подієвий», сюжетний метод розкриття психіки героїв, які збігаються з авторським аналізом дійсних мотивів їхньої поведінки у ситуації, яка змальовується. Це добре видно на прикладі образу Пипи. Мирко Божич подає детально всі його переживання та страхи під час операцій, але зовні він зберігає спокій. Цим автор продемонстрував співвіднесення ідеї, яку обрав Пипа, та моралі, що була закладена у ним генетично і формувалася роками у процесі дорослішання та змужніння.
Небаченої гостром набула проблема вибору, коли зросла відповідальність особистості за все, що відбувається навколо, а головне, коли вона усвідомила цю відповідальність. Момент вибору у пограничній ситуації постає як моральна кульмінація, що витікає із всього попереднього життя героїв або що визначає їхнє подальше життя. Людина у процесі життя постійно знаходиться у ситуації вибору. Якщо у мирний час це найчастіше відбувається у сфері моралі, то війна збільшує ціну кожного вчинку. У таких експериментальних умовах стає помітнішою суть людини, а вибір вчинку перетворюється на вибір себе як особистості.
Ще однією моделлю-ситуацією, яка досліджується на війні, є випробування самотністю. Можна сказати, що Пипа його проходить. З одного боку, його розуміють люди, але, коли йдеться про матеріальні цінності, він залишається сам. Його поведінку засуджують, не розуміють, а він змушений сам пережити цей період свого життя.
Таким чином, випробування самотністю та випробування смертю стають у романах Мирка Божича приводом до експериментальної ситуації (принцип моделювання), яка прояснює психологічну природу етичного та соціального світобачення людини. Самотність згубна для тих, хто немає духовного зв’язку зі світом.
Важливим кроком вперед у розвиткові югославського роману про війну стала поява роману «Тіла і душі» Мирка Божича. Він примітний тим, що у ньому письменник вперше в югославській літературі про війну зумів показати збірний образ учасника народно-визвольної боротьби; народ тут виступає не як знеособлена абстрактна група, а як сума індивідуальних характерів.
У цьому романі можна виділити кілька конфліктних вузлів, у кожному з яких конфлікт колективного типу посилюється суперечностями, які виникають у свідомості або діях героїв. Ці конфлікти розв’язуються хронологічно. Перший відбиває події збройної боротьби партизанів з окупантами, які насовуються на звільнену територію (колективний тип конфлікту). Другий суперечка під час суду партизанів з німецьким офіцером, який потрапив до них у полон (колективно-індивідуальний тип). Третій боротьба двох сил всередині партизанського загону, коли група бійців, родичів та близьких, яких вбили фашисти, намагається вчинити розправу над домобранами, які здалися у полон (внутрішньо-колективний тип). Кожен з них посилюється розкриттям суперечностей, які виникають у свідомості героїв.
Заслугою Мирка Божича у літературі є й те, що він по-новому підійшов до узагальнення морально-етичних проблем та історичного досвіду нації: він показав, як розв’язання одного вузла суперечностей стає причиною виникнення кількох нових, не менш складних і гострих.
Початок 80-х рр. ХХ ст. можна вважати початком нового періоду у висвітленні подій народно-визвольної боротьби. Цьому значною мірою сприяли нова суспільна атмосфера й нове співвідношення політичних сил в Югославії. У цей час переосмислюються досвід та цінності недавнього та більш далекого минулого, це доба ґрунтовного переосмислення власної історії. Проблематика, «закріплена» за війною, зазнає змін та розширюється ще й за рахунок того, що стають відкритими матеріали, які були заборонені. Література частіше апелює до історичної пам’яті сучасника, а центральною віссю творів про війну стає людина, її індивідуальна доля, на яку випадають різні важкі випробування як суто фізичного, так і морально-етичного характеру й змісту.
Літературу завжди цікавила здатність людини та людства протистояти руйнації і деградації, що й підтвердили хорват Мирко Божич та серб Вук Драшкович, творчість яких досліджено в дисертації. Погляд на людину, на її сутність та призначення, на її відносини із суспільством, викликав велике зацікавлення обох письменників. Таким чином, центральне місце у творчості письменників посідає людина. Вони віддають перевагу моральним конфліктам над соціальними, виводячи останні в етичну та філософську сфери.
Обидва письменники у своїх «воєнних» романах звертаються до проблеми історичної відповідальності людей. Література завжди несе у собі етичний заряд, важливим є те, на що орієнтується система відносин людини з іншими людьми, на що спрямований її розум. Набуття багатовимірності естетичного освоєння світу, суспільства та людини одна з особливостей нового звучання теми. Прагнення висвітлити дискусійні та складні проблеми приводить літературу про війну до використання екстремальної сюжетно-композиційної ситуації, що є, по суті, експериментом, мета якого осягнути складність та неоднозначність людини.
Естетичне дослідження людини та людської долі межує тут з філософією, психологією, етикою, що суттєво змінює сам характер погляду літератури на героя. Досліджується природа людини, її здатність змінюватися, отримувати уроки з особистого та загальнонаціонального досвіду кардинальне питання без перебільшення всієї гуманітарної сфери, яке набуло особливої гостроти в роки війни, знову актуалізуючись, згодом, уже в повоєнний час.
Спільним для М.Божича та В.Драшковича є те, що кожен з них намагається по-філософськи підійти до розв’язання проблем, на яких акцентується увага, загострити моральні конфлікти, утвердити власну концепцію людини, об’єднати в одне ціле минуле та теперішнє. В.Драшкович додає до всього цього ще й намагання вивести розмову про індивідуальні долі окремих персонажів на рівень дискусії про долю нації й пошук нової платформи для загальнонаціонального об’єднання.
Звернувшись до глибокого й багатостороннього дослідження людських характерів, доль, дій, з одного боку, та історичних подій з другого, Вук Драшкович по-новому підійшов до розгляду народно-визвольної боротьби у Герцеговині, по-новому висвітлив події Другої світової війни загалом. Він один з перших сербських письменників, який насмілився торкнутися забороненої з ідеологічних міркувань теми участі у НВБ четників та долі четництва. У своїх романах він вводить у вжиток переважно новий матеріал, малодосліджені моральні проблеми, драматичні колізії в тилу, досліджує принципи, які обумовлювали поведінку людини на війні, не заперечуючи тих, в які вона вірила у мирний час. Митець використовує багато документальних фактів. З появою романів Вука Драшковича тема війни дістала в югославській літературі нову проекцію зображення.
Письменник звертається до воєнного життя, шукаючи і знаходячи в ньому суттєві моменти й чинники для розуміння поведінки окремої людини після війни. Згадка про війну є відправною точкою осмислення складних ідеологічних, політичних, філософських та морально-етичних проблем сучасності. Війна визначає сучасне життя навіть тих персонажів, які не пам’ятають її, бо народилися по її завершенні. Війна перетворюється на вирішальний фактор формування нових відносин у житті всіх наступних поколінь.
Події доби НВБ у творах Вука Драшковича осмислюються з певної історичної відстані й, відтак, з висоти певного історичного досвіду. На передній план висуваються проблеми ідейно-політичні, загальнофілософські та морально-етичні. У творчості письменника можна виділити дві тенденції до змалювання війни. З одного боку, це представлення воєнних подій нібито «зсередини» («Молитва», «Ніч генерала»), з іншого зосередженість на сучасності з постійною апеляцією до воєнного минулого дійових осіб, з акцентом на «воєнних» джерелах їхнього сьогоднішнього буття («Ніж», «Російський консул»). Війна цікавить письменника не як середовище, сповнене гострих сюжетів, а насамперед як екстраординарне явище, яке безжально ламає звичний для людини перебіг подій, ставить її в експерементальні ситуації, змушуючи розкривати всі наявні можливості збереження «людськості».
«Воєнна» проза Вука Драшковича, як і багатьох інших представників його покоління, наповнена переважно політикою. Разом з тим, письменник не обмежується лише цим. Конкретний історичний матеріал дає йому можливість виявити багато цікавих аспектів воєнної доби, в тому числі й позачасові закономірності людського буття. Головне для нього осягнути ідейний, моральний та філософський смисл епохи, показати, що, чому і як відбувалося в ті складні часи у свідомості людей, що формувало їхні переконання та визначало вчинки.
Війна для Вука Драшковича джерело історичної пам’яті та самоідентифікації героїв. У важкі хвилини як для народу та країни, так і для кожної окремої людини персонажі його творів звертаються до колективної пам’яті; приклад славетних предків має спонукати нащадків до боротьби й опору, до граничної напруги і фізичних можливостей, і духу. Зі сторінок романів В.Драшковича промовляють і легендарний цар Лазар культова постать усієї сербської історії, і фольклорні брати Юговичі, і навіть деякі біблійні персонажі. Перше питання суспільної самосвідомості, самосвідомості тієї чи іншої культурно-історичної спільноти звучить, за В.Драшковичем, так само, як і перше питання індивіда, який себе усвідомив: Хто я?”
Випробування пам’яттю це перевірка концепції становлення або «зцілення», руйнування особистості, співвіднесення особистого та соціального, це питання про пам’ять, про людину в історії, про те, чи здатна вона вчитися на минулому та формувати себе для майбутнього. Випробовування пам’яттю вчить вимірювати та оцінювати своє життя максимальними духовними, етичними орієнтирами, зважувати наслідки кожного свого вибору та прийнятого рішення, вчить милосердю та співчуттю, небезпеки байдужості, забуття. Випробовування пам’яттю глибше розкриває історичну та моральну суть боротьби, різницю між помилковим, абстрактним та справжнім гуманізмом, між конформізмом, пристосуванням до обставин та позицією активної участі у вдосконаленні та перетворенні світу. Об’єднання часів минулого і теперішнього, взаємодоповнень соціально-історичних та етико-психологічних аспектів, об’єднання розповідного та аналітичного, філософського та публіцистичного ракурсів змалювання, злиття зі всією образною структурою твору авторського дослідження та коментаря, суду та попередження, ось основні особливості, які характеризують художню систему випробування пам’яттю у літературі.
Художнє трактування проблеми історичної пам’яті у романах Вука Драшковича відбувається узагальнено через співвіднесення відчуття сучасності з відчуттям історії, а також через осмислення подій історичного минулого та фактів сучасності. В окремих випадках митець використовує й інший алгоритм, ідучи через історичну та соціальну зумовленість авторського «я», яке відображає естетичні й етичні ідеали епохи і закріплює історичну концепцію особистості. Важливою особливістю авторського погляду на проблему історичної пам’яті є характеристика її сутності через філософські категорії плинності часу, минущості й вічності.
Вук Драшкович будує свій художній світ на національній ідеї, підвалиною якої є історична пам’ять як точка перевтілення минулого у майбутнє, заповіданого у сподіване, тобто точка мотивації, де людина осягає сенс свого життя через сенс загальнонародного буття. Глибоко переймаючись історичною долею рідного народу, Вук Драшкович не лише емоційно переживає його трагедію, а й прагне своєю філософською інтуїцією вийти до його онтологічних витоків.
У творчому доробку Вука Драшковича відбувається суттєве осягнення суспільного, а ширше вселюдського виміру, який закладено в історичну пам’ять. Уважне споглядання того, що проминає або вже встигло відійти у небуття, посилює роздуми про сенс людського життя, зумовлює поглиблену філософську наповненість романів Вука Драшковича. Художня настанова на пізнання сутнісних проблем часу і простору приводить до усвідомлення історичної пам’яті як основи якісного людського буття.
Доля особистості у романах невідривна від загального ходу історії. Письменник досягає синтезу індивідуального із загальним, відштовхуючись від конкретного образу й поступово піднімаючись до філософських роздумів про долю сербського народу і людства в цілому.
Історія Алі Османовича виходить за межі одного життя. Це узагальнений образ епохи повоєнного покоління, який убирає в себе і тих, хто зображений в романі, і тих, хто знаходиться поза ним. Саме тому роман, де досить велика кількість персонажів, сприймається практично як монороман. Він будується так, що діалоги героя з різними людьми (Рабією, Сіктер Ефенді, Любіцою, Лазарем тощо) «працюють» на найважливіший діалог героя з самим собою, проти самого себе, за себе. Суперечки з ними визначають сильне напруження внутрішнього світу героя, що сфокусував на собі політичні, ідеологічні та моральні проблеми свого покоління.
Романи про війну М.Божича та В.Драшковича стали помітним явищем не лише тематичного сегменту «воєнної» прози, а й усього югославського літературного процесу в цілому. З ними пов’язане певне ситуативне пожвавлення інтересу до теми війни та народно-визвольної боротьби. Після цього рівень присутності цієї теми в літературі поступово, але неухильно знижуватиметься. Протягом 80-х рр. ХХ ст. те «переформатування» сфери тематики та проблематики югославського роману, перші кроки якого було зроблено на рубежі 1970-х рр. та 1980-х рр., набуде завершеного вигляду. Тему війни та НВБ буде остаточно відсунуто на периферію літературного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авторитет: Література і критика в час перебудови: статті, есе, інформація / Упоряд. Г.М.Сивокінь. К.: Рад. письменник, 1989. 350 с.
2. Адамович А. Выбери жизнь. Лит. критика, публицистика. Минск: Мастац. лит, 1986. 413 с.
3. Адамович А. Ничего важнее: Современные проблемы военной прозы. М.: Сов. писатель, 1985. 288 с.
4. Адамович А., БыковВ., Жук А., Козько В., Мамякин И. Что дает нам сегодня память о войне? // Дружба народов. 1982. №5. С. 230-238.
5. Ајдачић Д. Истина и фикција у историјском роману // Књижевна реч. 25.09.1993. С. 7.
6. Актуальні філософські та культорологічні проблеми сучасності: альманах. Збірник наукових праць. К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1998. 172 с.
7. Андрејевић Д. Српски роман ХХ века. Београд: Завод за уџбенике и наставна средства, 1998. 207 с.
8. Андрич И. ... Человеку и человечеству: [Статьи, рецензии, эссе и очерки. Переводы]. М.: Радуга, 1983. 505 с.
9. Андрусів С. Вогонь нашої пам’яті: Історична проза в контексті сьогодення // Київ. 1990. №1. С. 29-37.
10. Андрусів С. Як на святій сповіді // Слово і час. 1991. №2. С. 24-28.
11. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л.: Літопис, 1996. 633 с.
12. Бабаева Л.В. Принципы изображения подвига в современной прозе о ВОВ: Автореферат диссертации на соискание ученой степени канд. фил. наук: 10.01.03 / Київський національний університет імені Т.Шевченка. К., 1987. 20 с.
13. Бандић М.И. Кратка уводна историја: напомене о роману // Савремена проза. Белград, 1973. С. 14-29.
14. Барг М.А. Эпохи и идеи: становление историзма. М.: Мысль, 1987. 348 с.
15. Бахтин М. Эстетика словесного творчества / Примеч. С.С.Аверинцева, С.Г.Богарова. 2-е изд. М.: Искусство, 1986. 444 с.
16. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознаний. Материя и память. М.: Искусство, 1992. 371 с.
17. Бергсон А. Творческая эволюция. М.: Канон-пресс, 1998. 384 с.
18. Бердяев Н. Философия творчества, культура, искусства: В 2-х т. М.: Инфра, 1994. т. 2. 391 с.
19. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і еволюція. К.: Академвидав, 2004. 366 с.
20. Бернштейн И. Автор, герой, мир // Вопросы литературы. 1981. №10. С. 84-86.
21. Бернштейн И. Новая жизнь вековых образов // Вопросы литературы. 1985. №7. С. 86-113.
22. Білецький Ф.М., Гуменний М.Х. Стильові течії в літературі соціалістичного реалізму і жанрово-стильові тенденції в сучасному романі: Учбовий посібник / Дніпропетровський ДУ ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією. Дніпропетровськ. 1986. 51 с.
23. Білий О.В. Літературний герой у контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 120 с.
24. Бити В. Преобразбе сувремене теорије приповедања. Загреб: Порекло, 1992. 241 с.
25. Блок М. Апология истории или Ремесло историка. М.: Наука, 1986. 254 с.
26. Богданов Ю., Ильина Г., Хорев В. Общие тенденции развития антифашистской литературы (Болгария, Польша, Чехословакия, Югославия) // Советское славяноведение. 1975. №3. С. 49-58.
27. Богданов Ю., Хорев В., Шерлаимова С. Духовный мир современника // Дружба народов. 1982. №3. С. 234-243.
28. Богдановић Н. Историјски јунак литерарна жртва // Зборник радова „Књижевност и историја III. Жртвовање и самопожртвање у књижевности. Ниш: Центар за научна истраживања САНУ и Универзутета у Нишу и Студијска група за српски језик и књижевност Филозофског факултета, 1998. С. 51-54.
29. Боговац М.Ј. Стара и нова читања и тлумачења. Београд: Књижевна заједница Звездара: Апостроф, 1996. 185 с.
30. Божич М. Пан полковник. Бомба. К.: Дніпро, 1984. 262 с.
31. Божовић Г. Бездно и пуноћа // НИН. 2.02.1996. С. 28.
32. Божовић Г. Вук Драшковић: Ноћ ђенерала, Београд. 1994 // Борба. 22.12.1994. С. 4.
33. Божович Л.И. Проблемы формирования личности: Избранные психол. труды / Д.И. Фельдштейн (ред.); Академия педагогических и социальных наук, Московский психолого-социальный ин-т. М.: Воронеж, 1995. 352 с.
34. Бочаров А. Литература и время: Из творческого опыта прозы 60-х 80-х гг. М.: Худож. лит., 1988. 383 с.
35. Бошковић М.И. Немоћ и критика // Књижевне новине. 1-15.7.1994. С. 96.
36. Брагарь М.И. Молодость, опаленная войной // 40 лет Великой Победы. Кишинев, 1986. С. 34-41.
37. Брајовић Т. (Пре)обиље стварности // НИН. 2.02.1996. С. 44.
38. Бэлза С. Испытание войной: проза о войне в литературах социалистических стран // Знамя. 1975. №1. С. 27-31.
39. Васић С. Рођени у знаку светлости: скице, портрети, записи, разговори. Београд: Електропривреда Србије, 1996. 237 с.
40. Введение в художественную характерологию. Самарканд, 1983. 227с.
41. Ведина В., Захаржевская В. Современный славянский антифашистский роман: поэтика жанра. Доклад на /ІІІ междунар. съезде славистов (Загреб Любляна, сент. 1978) К.: Наукова думка, 1978. 41 с.
42. Ведина В.П. Польская военная проза. К.: Наукова думка, 1980. 289с.
43. Веккер П. Психические процессы. Собрание сочинений в 3-х т. Л.: Издательство ЛГУ, 1981. т. 3. 326 с.
44. Великая Отечественная война в современной литературе. [Сб. статей] / АН СССР, Ин-т мировой лит. им. А.М. Горького; [Отв. Ред. В.И. Борщуков, Л.В. Иванова]. М.: Наука, 1982. 333 с.
45. Вєдіна В.П. До вивчення проблеми умовності в літературі зарубіжних слов’янських країн // Радянське літературознавство. 1983. №2. С. 36-39.
46. Война и память: из опыта советской и югославской литератур. / АН СССР. Ин-т мировой литературы им. А.М. Горького и др.: Отв. ред. Н.Б. Яковлева. М.: Наука, 1987. 191 с.
47. Волков И.Ф. Теория литературы ХХ века (2090-е годы). Основные имена / редколлегия: С.И. Кормилов (ответственный редактор.) и др. М.: Просвещение, Владос, 1995. 256 с.
48. Воронов В. Горизонты военной прозы // Октябрь. 1986. №5. С.186-193.
49. Вторая мировая война в литературе зарубежных стран. Отв. ред. П.М. Топер. М.: Наука, 1985. 616 с.
50. Вукотић Н. О моделовању времена у постмодерном српском роману // Луча. 1994. №1. С. 19-34.
51. Выготский С. Психология искусства. М.: Лабиринт, 1997. 415 с.
52. Выготский С. Психология развития как феномен культуры. Избранные психологические труды. М.: «Институт практической психологии», 1984. 512 с.
53. Гей Н.К. Художественность литературы: Поэтика; Стиль. М.: Советский писатель, 1975. 278 с.
54. Гинзбург Л.Я. О старом и новом: Статьи и очерки. Л.: Сов. писатель Ленингр. отд-ние, 1982. 423 с.
55. Голубєва З.С. Нові грані жанру. К.: Наукова думка, 1978. 216 с.
56. Гордић С. Роман у настајању: увид у игру // Политика. 28.1.1995. С.12.
57. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. К.: Наукова думка, 1997. 283 с.
58. Грабович Г. До історії української літератури: досліджння, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
59. Гуляк А. Становлення українського історичного роману. К.: Тов. «Міжнародна фінансова агенція», 1997. 293 с.
60. Гуревич А. Историк в конце ХХ века в поисках метода // Одиссей. Человек в истории. М.: Соdа, 1996. С. 5-10.
61. Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени. М.: Гнозис, 1994. 360 с.
62. Давыдов Ю.Н. Этическое измерение памяти // Этическая мысль. 1990. М., 1990. С. 165-197.
63. Даковић Н. Тачка нестајања: о филозофско-књижевном спору традиционалиста и постмодернста // Књижевне новине. 1-15.6.1996. С. 27-32.
64. Данојлић М.Л. Историјски роман, Београд, Сарајево, 1992-1996 // Борба. 5.8.1999. С. 8.
65. Действительность: искусство, традиции: Лит.-худож. критика в СФРЮ. Пер. с сербско-хорв., хорватскосерб., словен. и македон. яз. / Сост. и общ. ред. Н.М. Вагаповой и др. М.: Прогресс, 1980. 366 с.
66. Делић Ј. Хазарска призма: Тумачење прозе Милорада Павића. Београд: Дерета, 1991. 274 с.
67. Деретић Ј. Идентитет српске књижевности // Знамен. 23.4.1995. С.17.
68. Деретић Ј. Поетика српске књижевности. Београд, 1997. 323 с.
69. Деретић Ј. Пут српске књижевности: Идентитет, границе, тежње. Београд, 1996. 187 с.
70. Деркач Д.Б. Современный советский историко-революционный роман: Проблемы поэтики. К., 1989. 190 с.
71. Джеймс У. Память // Психология памяти. Хрестоматия по психологии. М.: Че Ро, 1998. С. 200-214.
72. Димитрова Л. Філософія історії: від Поліція до Л. Гумильова. К.: Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», 1997. 200 с.
73. Діалектика художнього пошуку: Літературний процес 6080-х років. К., 1989. 317 с.
74. Дончик В. Український радянський роман. Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
75. Дончик В.Г. Національна історія як духовне опертя української літератури // Слово і час. 1997. №9. С. 6-9.
76. Драшковић В. Нож. Београд: Српска рећ, 1994. 322 с.
77. Драшковић В. Ноћ ђенерала. Београд: Српска рећ, 1994. 293 с.
78. Драшковић В. Подсећања. Београд: Српска рећ, 2001. 421 с.
79. Драшковић В. Роман трагичних подела // Политика. 27.12.1994. С.23-25.
80. Драшкович В. Русский консул. М.: Русский писатель, 1992. 214 с.
81. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. Пер. со словац. / [Предисл. Ю.В. Богданова, с. 5-19]. М.: Прогресс, 1979. 320 с.
82. Ђорђевић М. Вук Драшковић: Ноћ ђенерала. Београд, 1994 // Стварање. 3.05.1995. С. 12.
83. Ђорђевић М. Модели српског романа: 19451955. Приштина, Београд, 1996. 264 с.
84. Ђорђевић М. Структура и значење // Стварање. Подгорица, 1995. г.50, бр.3-5. С. 529-535.
85. Егоренкова Г.И. Земная основа: литературно-критические статьи. Горький: Волго-Вятское кн. изд-во, 1987. 191 с.
86. Еліот Томас. Вибране: Пер. з англ. К.: Дніпро, 1990. 198 с.
87. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 685с.
88. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1993. 351 с.
89. Жанровые формы в литературе и литературной критике: Сб. науч. тр. (Ред. кол.: И.Т. Крук отв. ред.) и др. К., 1979. 120 с.
90. Жибуль В.В. Белорусская проза о войне и классическая трагедия / АН БССР. Институт литературы имени Я. Купалы. Минск: Наука и техника, 1986. 151 с.
91. Живковић Д. Речник књижевних термина. Београд, 1993. 642 с.
92. Жунић Д. Жртвовање народа или народ као жртва. Од литерарног топоса до идеолошког стереотипа // Зборник радова „Књижевност и историја III. Жртвовање и самопожртвање у књижевности. Ниш: Центар за научна истраживања САНУ и Универзутета у Нишу и Студијска група за српски језик и књижевност Филозофског факултета, 1998. С. 39-50.
93. Журавська І. Зарубіжний антифашистський роман. К.: Дніпро, 1976. 340 с.
94. Жюлия Дидье. Философский словарь / Н.В. Андреева (пер. на рус. яз.) М.: Международные отношения, 2000. 539 с.
95. Забужко О. Філософія української літератури та європейський контекст. К.: Основи, 1993. 126 с.
96. Загребельний П. Неложными устами: статьи, эссе, портреты. К.: Рад. письменник, 1980. 479 с.
97. Затонський Д. Минуле, сучасне, майбутнє. Про реалізм, традиції, новаторство. К.: Дніпро, 1982. 370 с.
98. Затонський Д. Реализм это сомнение? / АН Украины. Институт литературы им. Т.Г.Шевченка. К.: Наукова думка, 1992. 280 с.
99. Иванић Д. Хронотоп причања у српској реалистичкој прози // Књижевна историја. 4.06.1994. С. 23-26.
100. Иванова Л.В. Современная советская проза о Великой Отечественной войне. М.: Искусство, 1979. 189 с.
101. Ивашкевич Я. Люди и книги: статьи, эссе: Пер. с пол. / сост. и общ. ред. Н. Подольская. М.: Радуга, 1987. 472 с.
102. Из књижевности. Поетика критика историја. Зборник радова у част акад. П. Палавестре, издање Института за књижевностњ и уметност, Посебна издања, књ. ХХ. Белград, 1997. 395 с.
103