ТОКАРЄВА ЛІЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. КОНЦЕПТИ ТА НАРАТИВИ СЕРБСЬКОЇ ПРОЗИ 60-90-Х РР. ХХ СТ.

Краткое описание

ТОКАРЄВА ЛІЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "КОНЦЕПТИ ТА НАРАТИВИ СЕРБСЬКОЇ ПРОЗИ 60-90-Х РР. ХХ СТ."

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА
ШЕВЧЕНКА
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ТОКАРЄВА ЛІЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 82 –3=163.41"1960/1990"
ДИСЕРТАЦІЯ
КОНЦЕПТИ ТА НАРАТИВИ СЕРБСЬКОЇ ПРОЗИ 60-90-Х РР. ХХ СТ.
10.01.03. – література слов’янських народів
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_____________________ (Л.В.Токарєва)
Науковий керівник: Дзюба-Погребняк Олена Іванівна, кандидат
філологічних наук, доцент
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………15
РОЗДІЛ 1. СЕРБСЬКА ПРОЗА 60-Х – 90-Х РР. ХХ СТ. У КОНТЕКСТІ
СВІТОВОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ДОСВІДУ………………………………...22
1.1.Поняття «концепт» і наратив» у сучасному
літературознавстві………………………………………………………….22
1.2.Жанр сербського історичного роману………………………………...40
Висновки до розділу 1…………………………………………………………...53
РОЗДІЛ 2. ПРОЗА ДАНИЛА КІША: ТИПИ НАРАЦІЇ ТА АВТОРСЬКЕ
СВІТОВІДЧУТТЯ……………………………………………………………….54
2.1. Особливості фокалізації романів «Мансарда», «Сад. Попіл», «Ранні
печалі» і «Клепсидра»……………………………………………………...54
2.2. Рамковий наратив твору «Мансарда» – інструмент моделювання
багаторівневої романної структури……………………………………….77
2.3. Смерть та вигнання – основні складники художнього світу
персонажа роману «Клепсидра»…………………………………………..93
Висновки до розділу 2………………………………………………………….106
РОЗДІЛ 3. СЛОБОДАН СЕЛЕНИЧ: ЗНАЧЕННЯ ОПОВІДНОЇ МОДЕЛІ
У ВІДТВОРЕННІ ІСТОРИЧНОГО ПОЄДНАННЯ ГЕНЕРАЦІЙ………107
3.1. Ретроспективна нарація: її структура і функції у романах «Батьки та
предки» та «Умисне вбивство»…………………………………………..107
3.2. «Концептуальний персонаж» та його оточення у романі «Timor
mortis»……………………………………………………………………...122
3.3. «Фатальність» та «зло» – домінантні концепти у романі «Умисне
вбивство»…………………………………………………………………..134
Висновки до розділу 3………………………………………………………….141
РОЗДІЛ 4. ГОМОДІЄГЕТИЧНА ОПОВІДЬ ТА ІСТОРІЯ ЯК ТРАВМА У
ТВОРЧОСТІ ДАВИДА АЛБАХАРІ………………………………………….143
14
4.1. Автодієгетичність романів «Снігова людина» та «Принада» – засіб
формування елементу автобіографізму…………………………………143
4.2. «Відчуження» та «травма» – компоненти авторської концептосфери
(«Снігова людина», «Гец і Маєр»)……………………………………….157
4.3. Особливості художньої організації концепту «доля» у романі
«Принада»…………………………………………………………………177
Висновки до розділу 4………………………………………………………….191
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….203
ДОДАТКИ……………………………………………………………………….244
15
ВСТУП
Сербська література як вагома складова світової культурної спадщини
міцно «вписана» у її контекст. Водночас вона позначена специфічними
рисами, зокрема у царині жанрово-стильовій. Так у перші роки після
закінчення Другої світової війни інтенсивно розвивається оповідання і
мемуарна проза. Спроби написати роман, окрім трьох великих творів
І.Андрича («Міст на Дрині», «Травницька хроніка», «Панночка», 1945), були
поодинокими. Проте на початку 50-х рр. ситуація змінюється: набуває
популярності роман, основні концепти якого пов’язані з народно-визвольною
боротьбою («Весілля» М. Лалича, 1950, «Сонце далеко» Д. Чосича, 1951,
«Пісня» О. Давичо, 1952, «Пролом» Б. Чопича, 1952). Проза цього періоду
розвивається навколо двох полюсів: реалістичного і модерністського. Пізніше,
у 60-70-х рр. традиційна реалістична прозова модель поступово
модернізується (Е. Кош, Я. Рибнікар). З’являються письменники, які
репрезентують різні напрями. З одного боку, це естетизм та формалізм (Д.Кіш,
М. Ковач, Б. Пекич). З іншого – проза дійсності, так званий «новий стиль»,
зацікавлення регіональною тематикою, зображення світу периферії
(С.Селенич, Д. Михаїлович, В. Стеванович, Р. Братич). Окрім прози «нового
стилю», популярності набуває проза «борхесівського типу» (Д. Кіш, М.Павич)
з наголосом на гротескність, фантастику, пародію. На противагу творам
«новостилістів», які звертаються до суспільної периферії, виникає модерна
проза з урбаністичним концептом (М. Капор, М.Оклопджич). Альтернативний
варіант прози пропонує і Д. Албахарі. Стислість, мінімалізм та роман «одного
абзацу» стали новаторськими у сербській прозі кінця ХХ ст. У 80-ті рр. ХХ ст.
представники «молодої сербської прози» (С. Басара, С. Дам’янов,
М.Проданович та ін.) починають активно застосовувати постмодерністський
наратив. Твори, що з’являються в цей період, є яскравими зразками жанрового
еклектизму.
16
Варто відзначити, що саме у 60-90-ті рр. сербські письменники
(насамперед представники покоління, яке пережило Другу світову війну та
голокост) досить часто звертаються до трагічних сторінок історії, тим самим
актуалізуючи проблему історичної пам’яті. Твори Д. Кіша, С. Селенича і
Д.Албахарі засвідчують поширення нового типу роману – ретроспективного,
для якого характерна реконструкція історичного часу шляхом використання
фіктивних елементів. Як у сербській, так і в європейській літературах
набирають популярності епістемологічна непевність, постмодерністська
чутливість, різні форми відчуження, мотив текстотворення. На перший план
виходить концепт «людина історії», за допомогою якого письменники
показують вплив історії на долю особистості. Через концепт «іронія історії»
відбувається зіставлення долі особистості з історичним процесом певного
періоду.
Трансформація сербського історичного роману дедалі більше захоплює
увагу літературознавців. Це твердження ілюструють роботи М. Недича,
Е.Казаза, Т.Куленовича, В. Крчмар. Про історизм у сербському романі ІІ
половини ХХ ст. писала й українська дослідниця А. Татаренко.
Переважно першоособовий наратив романів 70-90-х рр. ХХ ст. створює
ефект достовірності та причетності до подій, заглиблення у душу персонажів,
а прийом ретроспекції дозволяє «повернутися» у минуле, знову пережити
травматичні події. Посилання на документи, щоденники, листи у тексти
допомагає наголосити на істинності й правдивості зображеного, поглибити
психологізм творів. Часові зсуви та вставні епізоди у цих творах нагадують
одну з модифікацій історичного роману – т. зв. «роман зв’язку часів».
Також варто відзначити, що сербський роман 60-90-х рр. ХХ ст. активно
засвоює досвід європейського та латиноамериканського. Це стосується
техніки «потоку свідомості» Дж.Джойса, прийому «мимовільної пам’яті»
М.Пруста, елементів фантастики Х.Л.Борхеса та Г. Г. Маркеса, ознак
«антироману» А. Роб-Гріє та М. Бютора.
17
Частково ці риси запозичили і сербські письменники Д. Кіш, С. Селенич
і Д.Албахарі, щоб створити складні поліфонічні романи на тему історії.
Тематика Другої світової війни, проблеми історичної пам’яті та травми,
єврейської ідентичності, досвід голокосту є тим спільним знаменником, який
об’єднує їхню творчість. Велика кількість творів Д.Кіша перекладено на
українську мову А.Татаренко. Разом з тим, відсутні переклади українською
мовою романів С.Селенича та Д.Албахарі, тому їхня творчість немає належної
науково-критичної оцінки. Переважна кількість досліджень, їм присвячених,
стосується тематичного зрізу творів.
Слід зазначити, що предметом наукових розвідок були і наративні
стратегї та позиція оповідача у творах (А. Татаренко, М. Гогуля, Н. Граб;
І.Мілівоєвич, Л.Єремич, М. Пантич).
Отже, дослідження творчості письменників зводиться до вивчення
романів з огляду тематики, проблематики та типів нарації. В українському та
сербському літературознавстві відсутні комплексні дослідження концептів та
наративів сербської прози 60-90-х рр. ХХ ст., незважаючи на їх першорядне
значення для розуміння авторського задуму і стилю. Цим і зумовлена
актуальність дисертації.
Зв’язок роботи із науковими програмами й темами. Дисертацію
виконано в межах комплексної теми кафедри слов’янської філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Славістичні
студії в глобалізованому світі», напрям «Україна і сучасний світ: міжмовний
та міжкультурний діалог» (номер державної реєстрації ТЗ НДР №16 БФ044-
01). Тему затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 5
від 18.12. 2012 р.).
Мета дисертації полягає у тому, щоб увиразнити специфіку сербської
прози 60-90-х рр. ХХ ст., виявити її основні особливості, з’ясувати природу
явищ, що були визначальними для неї, та показати, яким чином поглиблення
18
знань про концептосферу впливає на жанрову природу роману. Для
досягнення мети ми маємо вирішити такі завдання:
1. уточнити терміни «концепт» і «наратив» та, враховуючи
напрацювання учених, запропонувати їх визначення;
2. окреслити стильові та жанрові особливості сербської прози 60 – 90-х
рр. ХХ ст.;
3. з’ясувати риси неоісторизму, неоміфологізму та неопсихологізму у
романах Д. Кіша, С. Селенича та Д. Албахарі 60-90-х рр.;
4. виявити особливості сербського модерного історичного роману на
прикладі прози С. Селенича, визначити та проаналізувати наративні моделі
творів;
5. виокремити основні концепти та наративні конструкції у творах
Д.Кіша, С.Селенича та Д. Албахарі;
6. з’ясувати своєрідність взаємодії модерністських і постмодерністських
тенденцій в романістиці Д. Кіша, С. Селенича та Д. Албахарі.
Об’єктом дослідження є сербська проза 60-90-х рр. ХХ ст., зокрема
романи С.Селенича («Батьки та предки», «Timor mortis», «Умисне вбивство»),
Д.Кіша («Мансарда», «Сад, попіл», «Ранні печалі», «Клепсидра»), Д. Албахарі
(«Снігова людина», «Принада», «Гец і Маєр»).
Предмет дослідження – концептуальні парадигми та наративи у
сербських романах 60-90-х рр. ХХ ст.
Поставлена мета та завдання, розв’язання яких потрібне для її
досягнення, зумовлюють вибір конкретнх методів: описовий (огляд сербської
прози, явищ її контексту певного періоду), порівняльно-історичний (для
осмислення міжлітературних зв’язків, впливів та віднайдення спільних
художніх парадигм), біографічний (при виокремленні елементів
автобіографізму у творах), контекстуальний (сприяє глибшому усвідомленню
оригінальності творів письменників у порівнянні з творами інших митців та
власними постулатами творчості), психоаналітичний метод (дозволяє по-
19
новому розглянути екзистенційний вимір творів, особливості яконцептуальної структури персонажів) і метод наративного аналізу (для
побудови наративних моделей романів). Для аналізу інтертекстуальних
зв’язків у наративах та з’ясування їхньої функції залучено інтертекстуальну
практику.
Теоретико-методологічна основу дисертації становлять праці
вітчизняних і зарубіжних дослідників із проблем художнього концепту
(С.Аскольдов, Н.Болотнова, С. Воркачов, Ю. Главацька, Н. Ізотова,
О.Кагановська, Н. Коломієць, А. Крук, В. Ніконова, В. Ужченко, І. Тарасова);
концептуального персонажа (філософи Ж. Дельоз і Ф. Гватарі, а також
В.Визгин, В. Лашов, Н. Тетенков, С.Фокін); рамкових наративів (Н. Бехта,
О.Бровко, С. Вальдрон, М.-Е. Коуз, В.Руднєв); теорії наративу (І. Брокмейер і
Р. Харре, В. Бут, Л. Деркач, Ж. Женетт, О.Лященко, Л. Мацевко-Бекерська,
І.Папуша, О. Ткачук, І. Троцук, В. Шмід, Ф.Штанцель); теорії фокалізації
(М.Баль, Ж. Пуйон, В. Шмід, М. Ян); категорії наратора (І. Бехта, Ж. Женетт,
С. Лансер, М. Легкий, Л. Мацевко-Бекерська, І.Папуша, М. Руденко, В. Шмід);
категорії наративної моделі та структури (В.Балдинюк, Л. Деркач, О. Рибась,
М. Руденко, В. Сірук). Основу теорії роману становлять праці Н. Бернадської,
Е. Казаза, С. Корача, Г. Ленобля, М. Недича, С.Петрова, М. Римар,
П.Рудякова, Н. Тамарченко, А. Татаренко).
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:
- вперше комплексно проаналізовано романи Д. Кіша, С. Селенича та
Д.Албахарі з наратологічної та концептуальної точок зору;
- з’ясовано їх змістово-формальні особливості;
- поглиблено вивчення жанрової природи історичного роману;
- виокремлено риси неоміфологізму, неоісторизму та неопсихологізму у
творах Д.Кіша, С. Селенича та Д. Албахарі, з’ясовано визначальний вплив цих
рис на жанрово-стильову палітру їхньої романістики;
20
- дістало подальший розвиток вивчення інтертекстуальних зв’язків
художніх творів Д. Кіша, С. Селенича та Д. Албахарі;
- уперше в українському літературознавстві проаналізовано наративні
моделі та структури романів С. Селенича;
- осмислено актуалізацію глобального концепту «людина-історія» у
сербських романах 60-90-х рр. ХХ ст.
Теоретичне значення дисертації полягає у висвітленні особливостей
розвитку сербського роману, зокрема запропоновано критерії щодо
визначення його різновидів, подано схеми наративних структур і моделей
романів та окреслена їхня концептосфера, що сприятиме виробленню
цілісного уявлення про сербський літературний процес ІІ половини ХХ ст.
Основні положення дисертації можуть бути використані при подальшій
розробці актуальних питань, пов’язаних із вивченням трансформації жанру
роману, його концептуальної системи та наративних стратегій і конструкцій.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що
напрацювання та висновки дослідження можуть бути використані при
написанні бакалаврських і магістерських програм, проведенні наукових
семінарів і практичних занять, при укладанні курсів лекцій з історії сербської
літератури, розробці посібників і підручників для викладання історії сербської
літератури, навчальних програм спецкурсів, присвячених вивченню творчості
Д. Кіша, С. Селенича і Д.Албахарі та загалом сербської літератури ІІ
половини ХХ ст.
Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, які отримано у
дисертації та виносяться на захист, здобуто автором особисто і відображено в
наукових публікаціях.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на
кафедрі слов’янської філології Інституту філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. Основні результати апробувалися на
Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Мова,
21
свідомість, художня творчість, інтернет у дзеркалі сучасних філологічних
студій» (Київ, квітень 2013 р.); Міжнародній науковій конференції
«Етнознакові функції культури: мова, література, фольклор» (Київ, жовтень
2013 р.); ХV Міжнародних славістичних читаннях пам’яті академіка Леоніда
Булаховського (Київ, квітень 2015 р.); II Міжнародній науково-практичній
конференції «Філологія і лінгвістика в сучасному суспільстві» (Львів, жовтень
2015 р.); Всеукраїнських наукових читаннях за участі молодих учених «Мова і
література в глобальному і локальному медіапросторі» (Київ, 5 квітня 2016 р.);
XVI Міжнародних славістичних читаннях пам’яті академіка Леоніда
Булаховського (Київ, квітень 2016 р.); Міжнародній науковій конференції
«Actual problems of Science and Education» (Budapest, 29th of January 2017);
Всеукраїнських наукових читаннях за участі молодих учених «Філологія
початку ХХІ сторіччя: традиції та новаторство» (Київ, квітень 2017 р.);
Міжнародній конференції молодих сербістів «Скуп младих србиста» (Київ,
квітень 2017 р.).
Публікації. Основні положення та результати дослідження висвітлені у
семи публікаціях, шість із яких надруковані в наукових фахових виданнях.
Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу,
чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку
використаних джерел (399 позицій) та додатків. Обсяг основного тексту
роботи – 202 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. За допомогою індивідуально-авторського сегменту можна визначити
своєрідність авторського погляду на світ, що відображається на його
творчості, а отже і на наративі. Враховуючи напрацювання І. Тарасової,
О.Беспалової, Г. Каратаєвої, В. Ніконової та ін., визначаємо художній концепт
як одиницю свідомості автора, яка втілює індивідуально-авторський спосіб
сприйняття світу і синтезує в собі узуальне та індивідуальне. Вибір того чи
іншого концепту, що є складовою авторської картини світу, передбачає
використання певного наративу, крізь призму якого він буде виражатися в
тексті. Проаналізувавши праці Ж. Женетта, В. Шміда, О. Ткачука, Л. МацевкоБекерської, І. Папуші та ін. в галузі наратології, у дисертації під терміном
«наратив» розуміємо художній (фікційний) твір, що являє собою структуру,
яка утворюється дискурсами наратора, персонажа та інших розповідних
інстанцій. Зрештою, визначаємо його і в більш широкому значенні – як стиль
письма.
2.Сербська проза 60-90-х рр. ХХ ст. синтезувала в собі розвиток трьох
тенденцій: реалістичної, модерністської і в кінці 80-х років
постмодерністської. Проза цього періоду характеризується поєднанням
західної і національної традиції, зокрема «традиції Андрича». Вона
виявляється у тому, що наратори поєднують персонажів із різних часових і
просторових площин, таким чином, встановлюючи діалог між різними світами
і цивілізаціями.
У 60-ті рр. ХХ ст. популярним стає жанр роману. У 60-70-х рр.
письменники звертаються до теми Другої світової війни, зображення
колективних драм (Д. Чосич), концептів «вибору», «страждання», «любові»,
«віри» й «окремості» (М. Селімович), «зла», «нещастя» й «трагічності»
(М.Булатович), «села» та «міста» (А. Тишма, М. Миланков, М. Марков та ін.),
концептів «людина» – «історія», «єврейська ідентичність», «трагічність»,
193
«геноцид» (А.Тишма, Д. Кіш, Д. Албахарі). У постмодерністських романах 70-
х рр М. Ковача і Б. Пекича втілюються концепти «фатуму» та «неминучості».
У рамках неореалізму автори розкривають концепти «трагічності»,
«неминучості», «аутсайдерства», «долі» та «самотності». У кінці 70-80-х
рр. ХХ ст. поширеною стає монологічна форма. За допомогою цього оповідь
стає більш автентичною та правдивою. У творчості 60-90-х рр. ХХ ст. наявні
концепти «геноциду», «провини», «війни», «каяття». Самотність та
виокремлення героя від світу допомагає авторам сконцентрувати свою увагу
на події.
Варто сказати, що сербська і світова проза в цілому розвиваються
паралельно. Саме тому у романах сербських авторів помітний досвід
європейських національних літератур (філософічність, інтелектуальність,
єврейська тема, умовний біографізм, традиція «нового роману»,
неоміфологізм та неоісторизм, неопсихологізм, циклізація, мінімалізм та
стислість, фрагментаризація, «борхесівський дискурс», прустівська традиція).
Проте, незважаючи на «вписаність» сербської прози у європейський і
загальносвітовий контекст, слід наголосити й на її національній самобутності.
У цьому сенсі слід говорити про: а) неабиякий розвиток у 60-70-ті рр. прози
«нового стилю» з наголосом на регіоналізм, зображення героя-аутсайдера та
світу периферії, особливості якої можна спостерігати у творах С. Селенича; б)
потужний шар постмодерністської літератури, в рамках якої вміщена
«молода» сербська проза, що поєднує в собі традиції авангарду та модернізму;
«мінімалістичний роман» на сербському грунті (Д.Албахарі); в) ідея
Центральної Європи як спільноти, що уособлює жертву історії, перебуває за
межами «великої» європейської культури, а звідси – екзильна проза, заснована
на концепті «свій-чужий» як відмінна риса сербського постмодернізму.
3. Розширення знань про концепти у творах Д. Кіша, С. Селенича та
Д.Албахарі дали змогу визначити жанрову природу роману – це
194
ретроспективний роман з елементами «нового роману», що поднує в собі
неоісторизм, неоміфологізм i неопсихологізм.
Новий міфологізм проявляється в інтерпретації сучасних тем шляхом
введення в текст міфологічних мотивів та міфологем, характеризується
інтелектуальним підходом до міфу, символічно-міфологічною деісторизацією,
поєднанням міфу та історії (призводить до поєднання часових шарів),
порушенням причинно-наслідкових зв’язків, роздвоєнням персонажів. Так
історія набуває статусу міфологічного та декоративного.
Д. Кіш у своїй «Мансарді» за допомогою повторень, цитувань та
замовчувань «розігрує» вже існуючі міфологеми. Автор використовує міф про
Орфея та Еврідіку, про лабіринт Мінотавра. Міфологема Книги у Кіша
розкривається у «Розкладі руху» (роман «Сад. Попіл») та «Мансарді», де вона
є самим всесвітом. У романі «Мансарда» відбувається розмитість
хронологічних подій і подвоєнність персонажа (Ігор Юрин, Орфей,
Козлорогий), реалізується міфологема лабіринту, що символізує різні світи:
світ літератури та ілюзій і світ реальності. Циклічність в неоміфологічній
літературі ХХ ст. пов’язана з «міфом про вічне повернення».
Об’єктом авторського міфологізування стають не тільки вічні теми
(любов, самотність, реальність та ілюзія), а й світ відчуженої особистості,
проблема творчості. У «Родинній трилогії» письменник звертається до
біблійних міфологем (потоп й апокаліпсис, що втілюють антисемітизм; Е. С.
як пастир, Христос, Ной, Адам). Міфологема дзеркала реалізується через
образ клепсидри, що нагадує обличчя людини і її відображення, головних
героїв – батька та сина, що дивляться один на одного.
Митці активно переосмислюють ключові міфологеми, характерні для
культурної спадщини усіх поколінь. Це – міфологема золотого віку,
втраченого часу, життя і смерті, топос раю, міфологема Книги (як у Д. Кіша),
часу (Стоян як символічне втілення одного століття історії у С. Селенича).
Таким чином, історія виконує концептотворчу функцію, в результаті чого
195
зникають всі межі між реальністю та вигадкою. Так, наприклад, зникають
часові та просторові кордони між сучасністю і минулим у романі Д. Албахарі
«Гец і Маєр». Німецькі офіцери, котрі очолювали операцію по знищенню
євреїв, стають частиною реальності героя-оповідача.
Новий психологізм реалізується через ірраціональність, вплив
психоаналізу З. Фройда, письмо, близьке до «потоку свідомості»,
самостійність, інтровертність, відчуженність героя та внутрішній монолог
(звідси дискурс Ф. Кафки та Дж. Джойса). Для неопсихологізму досить
характерним є відчужений герой, який є центральною фігурою романів
Д.Албахарі («Снігова людина, «Принада», «Гец і Маєр»). Ірраціональне
світовідчуття відчуженого героя досить часто протиставляється раціональній
істині, що виражена імпліцитною оповіддю і розкривається в символічному
значенні. Ірраціональність є рисою Едуара Сама «Родинної трилогії» Д. Кіша.
У ньому вона досягає великих масштабів і проявляється через божевілля.
Інтровертність та ретроспективний тип мислення притаманний героюоповідачу «Родинної трилогії» Д. Кіша, романів «Принада», «Гец і Маєр»
Д.Албахарі, Йовану та Єлені роману «Умисне вбивство» С. Селенича.
Внутрішнє мовлення як елемент неопсихологізму реалізується у текстах порізному. Це й аутодіалог (розмова із собою) Ігоря Юрина, що виражений
внутрішніми голосами, один з яких належить Цапові-Мудруну. У цьому
випадку використання ти-наративу, питально-відповідних єдностей,
дієслівних форм та займенників ІІ особи є виправданим. Іншою формою є
«потік свідомості», що у хлопчика із «Родинної трилогії» реалізується через
асоціативні відношення, які виникають в результаті спостереження за
навколишньою дійсністю і спогадами з дитинства. Через внутрішні монологи
розкривається особистий світ героїв-нараторів Стевана та Елізабет з роману
«Батьки та предки». С. Селеничу вдалося передати їхні внутрішні
переживання через приватне листування. Веде діалог із собою і безіменний
герой роману «Снігова людина» Л. Албахарі.
196
У рамках нового історизму письменники зосереджені на
дедуктивності, ненадійній діахронії, реконструкції історичного часу за
допомогою фіктивних елементів, щоб показати, як минуле «зіштовхується» із
теперішнім. Реконструкція історії у романі С. Селенича «Батьки та предки»
здійснюється за допомогою листів, у романі «Умисне вбивство» – через судові
рішення, заяви та листи. Наратор «Принади» Д. Албахарі вибудовує цілісну
картину минулого за допомогою магнітофонних записів, а герой-оповідач
роману «Гец і Маєр» черпає інформацію в архівних документах. Межі між
історичним та літературним дискурсом у цих романах зникають, через це
концепт «текстотворчості» стає домінантним. У Д. Кіша цей мотив
проявляється у написанні героями «Розкладу руху» та «Мансарди», у
С.Селенича – книги про столітнього Стояна Благоєвича та Єлену
Любосавлєвич, у Д. Албахарі – книги про матір.
4. На початку ХХ століття зміна статусу авторського коментаря
відбулася одночасно зі зміною позиції самого автора. У цьому сенсі проза
Дж.Джойса, Т. Манна і М. Пруста визначила і подальшу лінію традиції, до
якої належить і Д. Кіш. Концепція наративної творчості Д. Кіша пов’язана з
доробком Дж. Джойса, в основі якого лежать елементи «нової прози». Можна
сказати, що центральними концептами художнього світу Д. Кіша є «смерть»
та «історія» і субконцепти, пов’язані з ними, такі як: «пригадування»,
«жертва», «відчуження», «невідворотність», «божевілля», «трагічність».
Для його творчості характерні різні наративні підходи та техніки. У
«Мансарді» оповідач виступає учасником і коментатором подій, відбувається
перехід від зовнішньої на внутрішню фокалізацію, використання «я», «ми»
наративу та 3-особової нарації. «Сад. Попіл» містить елементи
автобіографічної сповіді і ставить твір між історією і фікцією, де література
зображує добу голокосту, двадцяте століття і два пануючих тоталітарних
режими – сталінізму і гітлеризму. Це – монологічно-асоціативний роман, чия
композиція фрагментарна, роман складається з 12 асоціативних фрагментів, в
197
центрі яких особистість Андреаса Сама, його спогади і відчуття, образи батька
і матері. Асоціативність не лише зумовлює фрагментарність, а й призводить
до розпаду фабули. «Сад. Попіл» є своєрідним переходом між романами
«Ранні печалі» та «Клепсидра»: оповідне «я» досі присутнє, проте наративний
фокус спрямований в першу чергу на інших і на іншого головного героя.
Роман представляє оповідне «я» дорослого і сина, до дитячої перспективи
додається фокус зору письменника, який ідентифікується з хлопчиком. «Ранні
печалі» – це перехід від я-нарації з внутрішньої фокалізацією до 3-особової
нарації, де читач дивиться на події очима дитини. У «Клепсидрі» – оповідач
практично зникає, оповідь тяжіє до максимальної об’єктивності.
Можна говорити про філософію романної форми у Кіша. Форма роману
для нього – це своєрідна картина всесвіту. Відмова від традиційного
всезнаючого оповідного я, що утримує нарацію, призводить до ускладнення
оповіді, представляючи світ як хаотичність. Сни, божевілля, таємні знання –
все це наштовхує на підтвердження гіпотези про «редуковану фантастику» як
складову частину творчості Д. Кіша, що особливо стосується перших двох
частин «Родинної трилогії». Поєднання фатастичного та карнавалізованого
проявляється через мотиви бунту, прокляття та переслідування. Так
виникають концепти «чужого», «іншого», «забутого». З’являється
карнавалізований образ – Едуард Сам, який на психологічному рівні проявляє
себе через ексцентричну поведінку, інтерес до себе, божевілля та сни.
Для творчості Д. Кіша характерні постійний взаємозв’язок між
дійсністю та мистецтвом, фактом і фікцією, фрагментарність, антифабула,
зміна фокусів, монтажність і мозаїчність, відмова від єдиного оповідного
голосу і стилю, метафора дзеркала, що уособлює самоусвідомлення оповідача
(мистецтво як дзеркало, яке відображає дійсність, дзеркало як «борхесівський
топос», у якому відображаються світи).
Перебуваючи далеко за межами своєї батьківщини, інший сербський
письменник – Д. Албахарі у своїх романах зосереджує увагу на проблемі
198
самовизначення. Стиль його ранньої прози мав експериментальний й
антиреалістичний, фрагментарний і, навіть часто, автопоетичний характер –
ближчий до ліричного, аніж до епічного наративу. Д. Албахарі також поіншому поглянув на статус автора, відмовившись від невизначеної
суб’єктивної позиції, зробивши своє «я» всеохопним.
«Снігова людина» і «Принада» – це рефлексія з приводу свого минулого,
намагання знайти причини змін, які відбулися в житті письменника. У романі
«Принада» через посередництво автодієгетичних нараторів автор розкриває
своє бачення історії і травмованого покоління, підтверджує думку про
циклічність історії і можливість її повторення. Концепт «доля» у романі
«Принада» Д. Албахарі зображений крізь призму жіночого образу матері. Він
розкривається через взаємозв’язок інших: «смерть», «травма», «біль», «війна»,
«горе», «страх», «досвід», «приреченість».
Особливістю творчості Д. Албахарі є автобіографізм. Письменник
використовує його задля створення наративу, насиченого роздумами та
багатого на аналіз життя на чужині, жахіття війни, почуття самотності,
відчуження, травми та втрати самовизначення («Снігова людина» та
«Принада»).
Через використання функцій автобіографізму (референтність,
психологізм, я-наратив) відбувається глибоке розкриття особистого «я» автора
через героїв-нараторів вищезгаданих романів.
Концепт «відчуження» у постмодерному романі Д. Албахарі «Снігова
людина» можна розглядати через призму двох інших: «еміграція» та
«ідентичність». Приходимо до висновку, що він охоплює різні компоненти
художньої структури. Процес алієнації героя реалізується через поглиблений
самоаналіз, протиставлення себе – світові, дистанціювання від навколишньої
дійсності, втечу від буденного, обмежений хронотоп та трагічне самовідчуття
через втрату власної ідентичності.
199
У літературному сенсі метатекстуальність уможливила майже трагічну
невіддільність жертв від їхніх убивць, що вдалося реалізувати Д.Албахарі у
романі «Гец і Маєр». Концепт «травма» автор виражає через субконцепти:
«голокост», «пам’ять», «досвід», «відчуження», «страждання», «біль» та
прирівнює його до катастрофи. Травматична пам’ять і саме поняття травми,
виражається у романі через такі ознаки як самоусвідомлення, вибух емоцій,
емоційне відчуження та заціпеніння, повторення, «занурення» у минуле, зміни
голосу, нав’язливий образ і дезорієнтація. «Історія» стає «замкнутим колом»
та «пасткою».
Для ХХ ст. характерний ретроспективний історичний роман, ознакою
якого є погляд у минуле. Інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів,
спадковості поколінь, національних традицій і святощів, «коріння» і «витоків»
взагалі став однією з характерних ознак прози кінця 60-90-х років, яскравим
представником якої вважається, зокрема, С. Селенич. Його романам
притаманна першоособова нарація та різні види прийому ретроспекції, що
забезпечує проникнення у внутрішній світ героїв, психологізм та
достовірність (використання автором листів, документів, щоденника і т.д.).
Циклічність в оповіді підтверджує думку, що історія повторюється.
Концептуальні персонажі (роман «Timor mortis») представляють концепти
«смерті», «долі», «історії», «трагічності», «фатальності», «зла» і
«моральності» та піднімають теми, актуальні в усі часи. Герої С. Селенича –
аутсайдери, які характеризуються яскраво вираженим сексуальним потягом і
фізичними вадами. Голос автора прямо не присутній у тексті, але його легко
почути у зв’язку з голосом оповідача і персонажів, і ключем для цього є
іронія. У романі вона існує на кількох рівнях, і основною особливістю її
функціонування є «обернена дія». Передусім вона є засобом, за допомогою
якого автор руйнує основи трактату оповідача. У романі «Timor mortis» вона
проявляється як у непослідовності історій старця, так і у високому стилі
розповідей, в яких герої отримують нові імена: оповідач стає Аудитором,
200
Стоян Благоєвич ― Ілюстрисимусом, а повія Біляна – Di dicke Ursula.
Концептуальні герої роману через діалогізм, патичність, динамічність,
екзистенційність, іронію і трагізм є репрезентаціями трьох взаємопов’язаних
метаконцептів: «смерті», «історії» і «моральності».
Концепт «фатальності» у романі «Умисне вбивство» С. Селенича
розкривається через «трагічність», що проявляється через відмову еліти брати
активну участь у житті суспільства. Автор показує зміни в суспільстві, де
політика і влада є його основними каталізаторами. Концепт «зла» у романі
розкривається насамперед у дезінтеграції громадянського суспільства і
глибоко пов’язана із його мораллю. Автор використовує принцип поєднання
часів, а також узгодження голосів. Таким чином, герої твору підлягають
натиску історії, але відчуває її кожен по-різному.
Дискурс сповіді є формою проникнення у внутрішній простір героїв і
притаманний майже усім нараторам: Елізабет, Стевану, Йовану та Єлені.
Проте слід наголосити, що основна функція, яку виконує ретроспективна
нарація у С. Селенича, – це історичне поєднання різних генерацій для того,
щоб показати актуальність теми для сучасності.
Рамковий наратив («Батьки та предки»), копіювання (Єлена – бабуся та
онука в «Умисному вбивстві») i множинність імен (Чіча – Ілюстрисимус –
Стоян, Біляна – Румен-Ягода – Die Dicke Ursula), циклічність у формальному і
змістовому плані пов’язують минуле і теперішнє, герої повторюють долі своїх
предків. Завдяки такій оповідній моделі автор здійснив історичне поєднання
різних генерацій.
Автора цікавить насамперед проекція історичних подій на долі
конкретних людей – його героїв. Історія вривається в долю кожної окремої
людини, руйнуючи життя і не пропонуючи варіантів вибору. Історична доля
окремої особистості прирівнюється до долі цілої нації і навпаки.
5. На відміну від традиційного історичного роману, де окрема
особистість переважно підпорядковується ідеї нації, у С. Селенича окрема
201
людина є втіленням духовного спадку епохи, таким чином, долаючи
національне і загальне і стаючи головним і центральним суб’єктом і дійовою
особою у романі. Численні монологи дають змогу не лише проникати у події
минулого, а й у внутрішній світ персонажів і події, які вони описують, таким
чином, управляючи динамікою дії у романі. Її прискорення ще більше
наближає героїв до трагічного кінця.
Наративну модель роману «Батьки та предки» можна представити так:
1). Наративна форма – нарація від першої особи з прийомами ретроспекції –
спогади, листи; 2). Місце дії – закритий простір (будинок); 3). Фінал – момент
нарації збігається з завершенням сюжетних подій художнього світу; 4).
Додаткові наративні прийоми – анахронія та аналепсиси; 5). Час – фіксований
внутрішній час оповіді довжиною в двадцять років і час самої рамки,
закритість у майбутнє; 6). Герої – вчинки другорядних героїв передаються
крізь призму оцінки нараторів. Індивідуалізація історії через незначну
кількість персонажів-нараторів; 7). Нелінійна наративна структура; 8). Кілька
експліцитних нараторів, які мають статус літературних героїв, –
гомодієгетичні наратори в екстрадієгетичній ситуації (Стеван та Елізабет).
Йдеться про наратора, який розповідає історію, в якій сам виявляється
подвійно: і як персонаж, і як викладова інстанція, що прагне до
максимального відсторонення від безпосередньої подієвості задля створення
враження цілковитої об’єктивності розповіді «про себе»; 9). Внутрішня
фокалізація – вихідною точкою є чуттєвий світ кожного з оповідачів.
Наративна модель роману «Умисне вбивство», на нашу думку, має таку
форму: 1). Наративна форма – нарація від першої особи з прийомами
ретроспекції – свідчення свідків, спогади, листи, заяви, судові обвинувачення;
2). Місце дії – закритий простір (будинок, квартира, будівля ТАНЮГ); 3).
Фінал – момент нарації збігається із завершенням сюжетних подій художнього
світу; 4). Додаткові наративні прийоми – анахронія та аналепсиси,
багатоголосся, ретардація шляхом введення в художній твір вставних
202
письмових свідчень та епізодів; 5). Час – фіксований внутрішній час оповіді,
відкритість у майбутнє; 6). Герої – вчинки другорядних героїв передаються
крізь призму оцінки нараторів. Індивідуалізація історії; 7). Нелінійна
наративна структура; 8). Багато експліцитних нараторів, які мають статус
літературних героїв – гомодієгетичні наратори в екстрадієгетичній ситуації
(Пан Койович, Єлена, Йован і Буліка), які інколи проявляють себе як
гетеродієгетичні; 9). Внутрішня фокалізація.
6. Осмислення деяких особливостей романів Д. Кіша, С. Селенича та
Д.Албахарі, зрештою, дозволяє говорити про певні домінанти, що панували у
літературі у 60-90-ті рр. ХХ ст. У дисертації охоплений той масив літератури,
який варто було б назвати літературою «травми». Названі концепти є лише
сегментами одного глобального – «людина – історія». Травматичний досвід
якнайкраще передається через я-наратив. Змішані типи нарації, множинність
голосів, свідомостей та світів дозволяють говорити про поліфонічність цих
романів. У цьому аспекті варто визначити наратив у більш широкому
контексті, а саме: за стилем. Так слід говорити про взаємодію модерністських
і постмодерністських тенденцій у романістиці 60-90-х рр. ХХ ст.
Модерністські риси проявляються у творах через: концепт нераціонального
сприйняття дійсності, сновидіння, галюцинації, художній прийом «потік
свідомості»; зображення героїв як блазнів та божевільних; монтажність;
вторгнення фантастики у реальність, створення нових міфологем; тотальну
іронію; безсюжетність; вплив філософських і психологічних теорій;
індивідуалізм, зосередження на «я» наратора-персонажа. Постмодерністські
тенденції актуалізуються через гру алюзіями, що зводить до однієї площини
минуле і сучасність; іронію історії; мотив текстотворення;
інтертекстуальність, запозичення на сюжетному й образному рівнях;
фрагментарність у відтворенні історії; документальність; зображення
повсякденності як апокаліптичного карнавалу; поєднання різних істин; суміш
жанрів; переплетення різних стилів оповіді.